Тоді я був просто Ульф

Прощай, Стуреб’ю!

Восени 1958 мені виповнилося тринадцять, і я вже неабияк умів брехати.

Наприкінці перерви я схилив голову над своєю останньою контрольною з математики, де стояла незадовільна оцінка. Власне, це треба було показати вдома, щоб мама або тато поставили свій підпис. Та я, як завжди, і бровою на це не повів.

Від такої правди моїх батьків схопить колька в животі.

Вони хотіли, щоб я гарно вчився. Погані оцінки їх засмучували і змушували думати бозна-що. Якби я показав їм усі свої незадовільні письмові завдання, то татів живіт перетворився б на грудку цементу, а мамин — на справжнісінький Ніаґарський водоспад. От що з ними сталося б. Їхні животи перебували в ускладненому діалектичному взаємозв’язку.

Отже, я підробляв їхні підписи.

І коли вони питали, як справи у школі, я відповідав, що все чудово. Я майже про все брехав. Я брехав про математику, про те, що ми робили на перервах, про уроки та оцінки. Я брехав задля того, щоб ніщо не потьмарювало щастя нашої родини.

Та ось над моїх правим плечем схилився Пренель.

— Він знов за своє! — оголосив Пренель пронизливим голосом. — Зараз підроблятиме підпис свого батька.

Навколо мене скупчилися однокласники й стали дивитися.

— Нема нічого легшого, — сказав я. — Я можу це зробити заплюшки!

Заплющивши очі, я уявив собі ноги вчительки шведської мови та літератури. Родом вона була з Данії, носила кофтинки, які щільно облягали тіло, й куценькі спіднички, а її ноги спонукали мене мріяти про Ютландію.

— Зробиш це іншим разом, — сказав Пренель.

Але мені хотілося дочекатися моменту, коли я відчую насолоду, як побачу на їхніх обличчях німе захоплення. До мене долинало туркотіння голубів із Хмільника і скрегіт трамваїв біля Енґельбректсплан.

— Ви всі бачите? — спитав я. — Бачите, що я заплющив очі? — потім я доторкнувся ручкою паперу. І написав чіткими кострубатими літерами «Курт Старк».

— Що то як людина тренується, — мовив я. — А я робив це безліч разів.

— Он як, безліч разів, — сказав хтось за моєю спиною.

І то був не Пренель. То був Генрик Русенґрен, наш холеричний класний керівник.

— Хай тобі грець! — мовив Конні на перерві. — Хочеш молочного шоколаду?

Ми стояли біля невеличкого зеленого кіоска біля пам’ятника Ліннею.

Я запхнув у рота шматочок шоколаду. Він був ніякий. Так само я міг би жувати промокальний папір.

— Гаразд, — мовив я, звівши погляд у бік Хмільника, де падало й падало додолу листя, схоже на червоні й жовті серветки, хоч мені від того не стало веселіше.

— Принаймні ти вмієш підробляти, — сказав Пренель.

— Атож, — буркнув я.

— А що сказав Русенкнопен?[10] — поцікавився Уффе Маґнусон.

— Він сказав, щоб я все розповів татові, — відповів я. — І щоб тато йому зателефонував.

— Чорт, — лайнувся Пренель. — Мій батько розлютився б.

— А мій ні, — сказав я. — Тато любить здібних людей.

— Твоє щастя, — сказав Конні.

— Так, щастя, — відповів я.

Решту дня я не чув, що вони говорили ні про світлову добу, ні про ароматичні вуглеводні. Я сушив собі голову тим, що мені казати вдома. І тривало це доти, доки мені на думку не спало, що я ніколи вже не повернуся додому.

Хоч на мені й була замшева куртка і вовняний шарф, я змерз як цуцик. Небо було холодне, надворі смеркало, а потім загорілися вуличні ліхтарі, і дорога, що простягалася у білий світ, не мала кінця-краю. Я йшов узбіччям зі своїм ранцем у руці. Там лежала Біблія, груба книжка, що називалася «Вірші й думки», і пенал із тисненої шкіри. Чого я не зажбурив його в кущі? Та тому, що це було чи не все моє добро, яке лишалося в мене від колишнього життя.

Уже в Ельвше я зателефонував додому з телефонної будки. Слухавку взяла мама.

— Привіт, — сказав я. — Я в Чела Стенсона вдома. Ми будемо зубрити Закон Божий.

— Хто такий Чел Стенсон? — спитала мама.

— Наш новенький, — відповів я. — Він знає все про Мойсея.

— А як же обід? — спитала мама.

— Ми вже поїли, — відповів я.

Зненацька я відчув голод. Ковтнувши повітря, я пустив сльозу на холодну слухавку.

— Ми їли печену телятину з вершковою підливою, картоплю і брусничне варення, — вів я далі. — А на десерт яблучне пюре з молоком.

— Коли ти прийдеш додому? — спитала мама.

— Я не прийду додому, — відповів я.

— Що ти кажеш?

— Я ночуватиму в Чела Стенсона, — сказав я. — У них повно кімнат.

— Можна мені поговорити з його мамою? — спитала мама.

— Ні, не можна. Вона в туалеті, — відповів я. — Ну, мені вже треба йти. Бувай!

І я повісив слухавку.

Мене пойняло дивне відчуття, що я більше ніколи не почую її лагідного, занепокоєного голосу. Я вийняв із пенала ручку й написав великими літерами на стіні телефонної будки: «ТУТ Я ГОВОРИВ ІЗ МАМОЮ 27 ВЕРЕСНЯ 1957».

Потім я рушив далі.

Я йшов цілу ніч. Пройшовши три милі, я дістався до Седертельє. Підошви в брунатних черевиках аж гули. Я просто валився з ніг. А живіт зводило від голоду. Я змерз.

Але це ще було не найгірше.

Другу ніч я провів у під’їзді якогось жовтого будинку, де були незамкнені двері. Я блукав цілий день по Седертельє, не маючи гадки, що мені робити решту свого життя. Я підкріпився кількома грушами з саду на Шкільній вулиці. І на свої останні гроші купив молочного шоколаду «Марабу».

Я лишив вісім квадратиків на вечерю.

Попри те, що я страшенно втомився, мені важко було заснути. Кам’яна підлога була холодна, як крига. А думки в моїй голові носилися, мов істеричні осінні хмари. Щоб заспокоїтись, я читав уривок із Біблії. Але в під’їзді без угаву гасло освітлення. А шрифт був дрібний і нечіткий. Тож я мало що второпав із прочитаного.

Я підклав Біблію під голову замість подушки.

Напевно, Русенґрен уже зателефонував моїм батькам, оскільки вони йому не подзвонили. І тепер вони знають, який я брехун. Їхній талановитий син виявився нікчемою. Їм несила буде це витримати. І доведеться прожогом летіти в туалет.

Я склав руки для молитви.

— Боже ти мій Господи, — тихо мовив я. — Якщо ти допоможеш мені тепер, то я обіцяю більше ніколи в житті не брехати.

Тоді я вийняв із ранця ручку і написав на шорсткій стіні сходового майданчика: «ТУТ Я МОЛИВСЯ БОГОВІ 28 ВЕРЕСНЯ 1957». Потім я заснув і прокинувся до того, як прийшов носій газет. Я так закоцюб, що ледве звівся на ноги. Далі з’їв решту шоколадки, яку мав намір приберегти на останній день свого життя.

Потім я вийшов надвір і побачив, що зійшло сонце.

Того дня я рушив до Нінесгамна. Я йшов швидко, щоб зігрітися.

Що мені було робити в Нінесгамні? Цього я не знав. Я зроду там не був.

Я став на якомусь мосту й задивився на синю воду. На ній було повно хвиль. Вода блищала на сонці й пахла водоростями. Понад нею літали чайки й мартини.

Я звів погляд у бік обрію й подумав, що йому ніде немає кінця-краю. Ген за обрієм завжди щось нове. І байдуже, скільки туди йти. Ця думка переповнила мене таким відчаєм, що я мало не кинувся з моста у воду.

Холодна вода назавжди зімкнеться над моєю головою. Вона й далі, як і раніше, блищатиме. А чайки та мартини кружлятимуть над морем, мовби нічого й не сталося.

Мої ноги стояли вже з самого краю.

Я змушений був повзти назад через міст, бо ноги відмовляли йти. Коли я вже доповз до краю, мене здушили сльози. Я лежав долічерева на сирих дошках і плакав. Крізь шпарини мені було видно воду внизу. Я плакав до тих пір, поки зовсім перестало туди хотітися.

Я витер сльози картатою сорочкою, що була в мене під курткою. Потім вийняв із ранця ручку й написав на мостинах: «ТУТ Я МАЛО НЕ СТРИБНУВ У ВОДУ 29 ВЕРЕСНЯ 1957».

Тоді я рушив назад у бік Седертельє.

Згодом я їхав за так у попутній вантажівці. Я сидів і бачив через переднє скло дерева й кущі, у яких пломеніло життя.

Коли запали сутінки, я не став шукати той під’їзд, де були незамкнені двері. Я сидів на лавці й читав «Вірші й думки», потім випив трохи молока з маленьким шматочком хліба. Мені вже було краще. Після обіду я напхав свій ранець яблуками та грушами з дачних садів, а потім продав їх господарям довколишніх будинків. Я казав, що збираю гроші на класну мандрівку в Ютландію. Хоч я витратив ті гроші на буханку хліба, палицю ковбаси й картонний пакет молока.

А вже коли не видно було читати, я заліз до одного з синіх ящиків із піском, що стояли на вулиці біля якоїсь контори. Мені хотілося до завтра гарно виспатися. Бо тоді я вирушу в Ютландію, де жінки носять м’які кофтини, куценькі спідниці й мають красиві ноги. Я зачинив кришку, вмостився в піску й заснув, поклавши Біблію під голову, а ноги — на ранець. Посеред ночі я прокинувся і відчув себе живцем похованим. Сирий пісок проник у весь мій одяг. Він забив мені вуха та ніздрі й тріщав на зубах. Я забув, що лежу в ящику, і коли підвівся, то гупнувся головою об кришку.

Зовні лежало місто Седертельє зі своїми темними будинками.

Я вирішив відразу ж почати свою мандрівку до Данії. Не минуло й кількох хвилин, як збоку біля мене пропливло чорне авто з увімкненою поворотною фарою, на даху якого погойдувалася антена. Я запізно його помітив.

Тоді я зірвався з місця й побіг. Я мчав щодуху. Але полісмен із авто біг прудкіше.

— Чого ти побіг? — спитав він, схопивши мене за плече.

— Та я не біг, — засопів я. — Просто я швидко йшов.

— А чого ти швидко йшов? — допитувався полісмен.

— Мені не спалося, — відповів я. — Тож я вийшов прогулятися. Але я вже страшенно стомився. І тепер піду додому й відразу засну.

— Ми тебе відвеземо, — сказав полісмен, що сидів у авто.

— Ні, дякую, — відповів я. — Не треба.

Однак мені довелося їхати з ними.

Був час, коли я віддав би що завгодно, аби тільки проїхатися у справжньому поліційному авто. Скажімо, три дні тому. А тепер я сидів на задньому сидінні і мріяв про дещо зовсім інше. Я став дорослий.

— Де ти живеш? — спитав той, що сидів за кермом.

— На Шкільній вулиці, — відповів я, бо це була єдина вулиця, назву якої я знав у цьому місті. — Шкільна тринадцять.

І ми поїхали. Зіщулившись на шкіряному сидінні, я витрусив із вух сто грамів піску й намагався згадати вірш, прочитаний у книжці «Вірші й думки». То був гарний вірш поета Вернера фон Гейденстама, який уже помер. Він називався «Самотні думки».

— Це тут? — спитав один полісмен, коли авто зупинилося.

Я подивився у бічне вікно. Перед очима сірів двоповерховий будинок, що тонув у чорному листі за невиразним живоплотом із дикого винограду.

— Так, саме тут, — відповів я й відчинив дверці. — Дякую, що підвезли. Тепер я спатиму як убитий.

— Краще я тебе проведу й пересвідчуся, що ти справді зайшов у дім, — сказав полісмен.

— Не треба, — сказав я.

— Треба, — сказав він.

Полісмен поклав руку мені на плече. Він не приймав її доти, доки я не відчинив хвіртку й попростував незнайомою жорствяною стежкою до незнайомих вхідних дверей. Я йшов упевненою ходою, мовби ходив там бозна-скільки разів.

Я поторсав двері. Вони були замкнені.

— Вони замкнені, — сказав я.

— А ти подзвони, — сказав полісмен і обняв мене за плече — лагідно, але твердо.

— Мабуть, мама заснула, — сказав я. — І вона просто озвіріє, якщо її знов збудити.

— Тоді я подзвоню, — сказав полісмен.

І він натиснув на кнопку. До мене долинув пронизливий дзвінок, просвердлюючи дерев’яні двері, і я просив Господа Бога, щоб люди, які там жили, мали вади слуху й знімали на ніч свої слухові апарати. Але за якусь мить брязнув замок, і вхідні двері відчинилися.

На порозі постала огрядна жінка середнього віку, обличчя якої блищало від нічного крему. На ній була рожева нічна сорочка. Вона вп’яла в нас почервонілі заспані очі й спитала:

— Що таке?

— Мамо! — вигукнув я.

Я зухвало кинувся до неї й обхопив руками за талію. Здавалось, я обіймав сімдесят п’ять кілограмів піно-гуми. Моя голова влучила між її грудей і опинилася мов у лещатах.

— Я вже вдома, — пролепетав я в тих лещатах.

— Що?! — скрикнула вона.

Я намагався підіпхнути її всередину, щоб зачинити за собою двері, перш ніж полісмен помітить щось не те. Але я не мав за що втриматися. Руки ковзали по слизькому нейлону. І жінка стояла як укопана.

— Хто це такий? — розлючено спитала вона.

— Хіба це не ваш син? — спитав полісмен, що стояв у мене за спиною.

— Я зроду його не бачила, — відповіла жінка.

— А ви придивіться, — сказав полісмен.

Жінка так і зробила. Вона відіпхнула мене від себе та й ну розглядати з обуренням і відразою мою жалюгідну постать.

— Я не маю ніякого сина, — засичала вона. — А якби мала, то, либонь, відразу його упізнала б.

— Я ж казав, що вона озвіріє, — мовив я. — Тепер ось навіть не хоче мене знати.

Потім мені довелося знову сідати в поліційне авто. Цього разу ми поїхали до поліційної дільниці.

У поліційній дільниці мене почастували кавою і якоюсь булочкою. Вони запитали, як мене звати. І я відповів, що мене звати Чел Стенсон і що я мандрую в Ютландію. Але вони мені не повірили.

Менше ніж за чверть години вони з’ясували моє справжнє ім’я. Я здуру написав і його, й номер телефону на форзаці Біблії. Тож це й навело їх на слід.

Слухавку взяв тато. Він ще не спав. Тато попросив привезти мене додому на таксі. Чекаючи його, я крадькома вийняв із пенала ручку, розсунув ноги й написав на сидінні стільця «ТУТ ЗАКІНЧИЛАСЯ МОЯ МАНДРІВКА ДО ЮТЛАНДІЇ 30 ВЕРЕСНЯ 1957».

Тож я знов їхав назад до Стуреб’ю. За ту довгу дорогу я встиг трохи набратися страху від очікування, що скажуть мої батьки.

Але коли я повернувся додому, ні мама, ні тато аніскілечки не гнівалися. Вони стискали мене в обіймах, хоч водій таксі не зводив із них очей. І тато так розщедрився, що без жодних нарікань виклав йому половину своїх заощаджень.

Потім мені принесли гарячого шоколаду і блюдо, де лежали бутерброди з шинкою, а тато ще й заходився мастити мені ноги кремом для рук.

— Але навіщо ти це утнув? — спитав тато. — Ти боявся сказати, як усе було?

— Ну так, — відповів я. — Я ладен був провалитися від сорому крізь землю.

— Хай би що ти зробив, треба завжди говорити правду, — вів далі тато. — Тоді все можна виправити.

— Атож, — мовив я.

— Тепер цього не забудеш? — спитав тато.

— Ні, — відповів я. — Я завжди говоритиму правду.

Наступного дня я не пішов до школи. Я валявся в ліжку і відчував себе принцом. Мої ноги відпочивали. Мені принесли улюблені страви й навіть журнал «Привид», хоча тато ненавидів комікси.

Коли я повернувся до школи, мене зустріли як героя. Учителі були делікатні й боялися щось розпитувати. А мої однокласники просто вмирали від цікавості, аби швидше почути мою розповідь.

Я знехотя піддався на їхні вмовляння.

І розповів про запаморочливу свободу, про мандри на самоті узбіччями доріг під ясним сонцем. Я розповів про незнайомі міста, які я відвідав, і ночі, проведені в лісі, коли я запалював вогнище і дивився на іскри, що злітали в небо.

— Жаль, що вас не було зі мною, — сказав я, облизуючи рештки смачного морозивного бананового десерту, який вони купили для мене в елітному барі на вулиці Бірґера Ярла.

— От чорт, — сказав Пренель. — А тобі там траплялися які-небудь дівчата?

— Та кілька трапилося, — скромно відповів я. — Між іншим, вони були з Ютландії. Бачили б ви їхні ноги!

— Тобі пощастило, — сказав Конні.

— Так, мені збіса пощастило, — згодився я.

Я витер губи, зліз зі стільця, на якому сидів у барі, подався до дверей і вийшов надвір повільною поважною ходою — достоту так, як і личить людині, що побувала в Седертельє.