Три сили. Як виховують в успішних спільнотах

Розділ четвертий. Загроженість

Тепер ми переходимо до загроженості — другого елемента Трьох сил.

Минуло майже двісті років, відколи французький аристократ Алексіс де Токвіль звернув увагу на своєрідну відмінність між Америкою й Європою. Він сказав, що в «Старому Світі» лишилися місця, де у вкрай неосвічених, убогих і пригноблених людей «обличчя, зазвичай, погідні, а самі вони відзначаються життєрадісністю»[29]. Натомість в Америці «наділені найширшою свободою» люди «з найбільшими в світі життєвими благами» були «поважні й мало не смутні». Вони були «ненаситні» і весь час працювали — то над одним, то над іншим, то в одному місці, то в іншому. Токвіль сказав, що американці страждали від «таємного неспокою»³⁷¹.

Описаний Токвілем неспокій не був духовним. Не був він і простою жагою мандрів і прагненням нових вражень. І в жодному разі він не був тим, що наступна епоха охрестила екзистенційним неспокоєм. Ішлося про матеріальне: американці хотіли більшого. «Усі прагнуть невпинно здобувати нові статки, репутацію й владу»³⁷², «безперервно мислять про блага, яких самі не мають»³⁷³, завжди бачать «біля себе людей, що посідають вище становище». Ця спрага більшого не давала їм насолоджуватися тим, що вони справді мали, відволікала від щастя, яке вони мали б відчувати, оповиваючи їх «меланхолією». Зрештою, неспокій американців був пов’язаний із їхнім «бажанням піднятися суспільними щаблями»³⁷⁴.

По суті, Токвіль описував людей, охоплених почуттям загроженості саме втому сенсі, який ми маємо на думці: пекуча занепокоєність щодо себе і свого місця в суспільстві, яка за певних обставин може стати потужним двигуном боротьби за матеріальні здобутки.

Можливо, загроженими є до певної міри всі. Загроженість може бути засадничою для становища людини (яке є неуникним наслідком усвідомлення власної смертності або самоусвідомлення як такого). Можливо, саме тому загрожених людей часто описують як «самосвідомих». Однак загроженість не є однозначною. Вона буває більшою або меншою і може стосуватися різних сфер. І так само вона не є вимірюваною величиною, яка лишалася б незмінною впродовж усього життя людини. Наприклад, більшість людей почуваються загроженішими у підлітковий період.

І головне: щоб почуватися загроженим, вам не обов’язково належати до якоїсь певної групи. Однак, поза сумнівом, тепер уже не можна сказати, що всіх американців підганяє невситиме бажання працювати і підніматися суспільними щаблями, як описував Токвіль. Загроженість деяких груп вирізняється своєю природою й силою.

Для Токвіля було великою загадкою, чому американці мали почуватися «такими стривоженими посеред свого добробуту»³⁷⁵. Ми повернемося до цього питання пізніше. Тут ми хотіли б зупинитися на конкретних проявах загроженості, притаманних успішним групам в Америці. Члени цих груп разюче стабільно і часто потерпають від деяких особливих тривог, які — у поєднанні з відчуттям вищості, що, здавалося б, є противагою загроженості, — особливо схильні живити драйв щодо накопичувального, матеріального, орієнтованого на престиж успіху.

І серед найпотужніших джерел цієї загроженості можна назвати глум, страх і родину. Ми розглянемо по черзі кожен із цих чинників.

Глум — легендарний мотиватор. Перефразовуючи британського драматурга Уїльяма Конгрива, можна сказати: «Найпекельнішим є обурення»³⁷⁶. Дивно, але для всіх винятково успішних груп Америки спільним є це почуття: кожна з них в Америці зазнала насмішкуватого, зневажливого і підозрілого ставлення. Кожна з них потерпає або потерпала, доки не досягла успіху, від загроженості, спричиненої зверхнім ставленням. Приниження в суспільстві може створити сильний імпульс для соціального зростання. «Можна витерпіти все, крімзневаги», — писав Вольтер³⁷⁷.

Насмішка, презирство і насамперед образа — ось важелі мотивації, добре відомі з художньої літератури й зовсім не охоплені корисними, але маловиразними термінами «людський капітал» і «соціальний капітал». Під час аналізу історії успіху американців кубинського походження постійно наголошують на тому, що кубинські біженці привезли з собою значний «людський капітал» — набагато більший, ніж інші латиноамериканці. І це, безумовно, відповідало дійсності: приблизно третина першої хвилі кубинських іммігрантів (так звані золоті біженці) належала до кубинської еліти. Вони вже мали освіту й досвід як висококласні професіонали і керівники³⁷⁸. Однак їхні здобуті на Кубі дипломи і резюме зазвичай мало важили у Сполучених Штатах, і біженцям доводилося погоджуватися на будь-яку роботу, яка траплялася — навіть на низькокваліфіковану або некваліфіковану, зокрема різноробами чи прибиральниками³⁷⁹.

Безумовно, до груп із найвищим людським і соціальним капіталом у США належать «блакитнокровні» БАСПи, яких усе ще багато в найкращих закритих навчальних закладах Америки і які створюють підтримувані з покоління у покоління мережі випускників. Проте, за численними свідченнями самих представників цього класу, здається, що верхні щаблі спільноти БАСП уражені культурою бездіяльності і пасивності. «Один із не надто широко обговорюваних висновків із протестантської етики праці полягав у тому, що якщо ви народжені для успіху, то додаткові зусилля вам не потрібні»³⁸⁰, — писав Тед Френд. (Як згадує один із кузенів Френда, «для топ-менеджерів — більшість із яких успадкували, а не заробили свої статки, — було звичним піти з роботи між третьою тридцять і четвертою, а батько, який цілий ранок читав газети, приєднувався до них за нардами, бриджем, більярдом і випивкою»). Культура, в якій колись «цінували здібності, освіту й зусилля, — додає Пітер Сейлес, — тепер зверхньо дивиться на ці необов’язкові атрибути. У цих колах на інтелектуалізм позирають несхвально — він для євреїв і задротів»³⁸¹. Спадкоємець капіталів Johnson & Johnson зазначає: «Після кількох поколінь заможного життя багато людей просто ледащіють»³⁸².

Біженці з Куби аж ніяк не могли дозволити собі лінощів, з огляду і на свій матеріальний, і на психологічний стан. Кастро принизив їх, назвавши «покидьками і нікчемними хробаками»³⁸³, і багато хто з кубинських емігрантів вважали мало не особистою місією вибитися в люди на вільній землі й довести, що Кастро і комунізм помиляються. Як зазначає один із біженців, для американців кубинського походження «стало ідеологічним квестом домогтися успіху в економічній царині, щоб підживити зранену колективну гордість»³⁸⁴. Водночас у Флориді вони зазнали неочікуваної дискримінації й презирства³⁸⁵. «Коли ми вперше прибули до Маямі, — згадує інший біженець, — на дверях багатьох будинків, які здавалися в оренду, були таблички “собакам і кубинцям вхід заборонено”. Можете уявити, як я почувався, прочитавши такі слова. Ніколи доти я не зазнавав дискримінації»³⁸⁶.

Стрімке падіння статусу саме собою стало для біженців додатковим поштовхом і стимулом³⁸⁷. Успішна американська професорка кубинського походження (у дитячих спогадах якої був маєток у Гавані із приватним майданчиком атракціонів на задньому дворі) описує, як почувався її батько, працюючи офіціантом у Маямі: «Під час роботи у ресторані або готелі мій батько часто зустрічався з людьми, які знали його раніше, коли він мав мільйони. Його дуже гнітила така малокваліфікована праця, але приниження лише спонукало його працювати ще старанніше»³⁸⁸.

У капіталістичному суспільстві для успіху ніколи не достатньо самого лише капіталу. Так само важить драйв, а обурення може його підживлювати. Роберт Соломон, дослідник Ніцше, писав, що обурення — найрозумніше із відчуттів. Це єдиний «надійний емоційний мотив, сталий і всеосяжний, який горить повільно, але довго, і на нього можна покластися»³⁸⁹. Для груп, які прибувають до Америки із відчуттям вищості, раптове — і часом травматичне — переживання презирства і зневаги може стати потужним мотиватором. Американці іранського походження — ще один яскравий приклад.

У Сполучених Штатах і загалом на Заході під античністю розуміють класичну Грецію й Рим. На стародавню Персію якщо й дивляться, то крізь грецьку призму сприйняття. Перші правителі Персії майже не лишили після себе письмових історичних свідчень про свою імперію, і тому наші знання про Персію Ахеменідів походять переважно із дуже обмеженої кількості грецьких джерел, як-от «Анабазис» Ксенофонта, «Перси» Есхіла і, найголовніше, «Історія» Геродота. Однак греки і перси запекло ворогували, а отже, грецькі автори не були повністю об’єктивні. Уявіть, що Саддам Хусейн пише «Історію Сполучених Штатів 1990–2006 років». Грецькі історики говорять про персів як про «азійських варварів», а стародавніх правителів Персії часто змальовують як розніжених декадентів³⁹⁰.

І коли Голлівуд нещодавно вчинив так само, іранці в Америці й у всьому світі розлютилися. У блокбастері 2007 року «300 спартанців» спартанський цар Леонід (його грає Джерард Батлер) випромінює цілісність і героїчну маскулінність, тим часом як перського царя Ксеркса зображено зманіженим, розбещеним та обвішаним страхітливими сережками і ланцюгами. «Просто не можу отямитися від того, як цей дурнуватий фільм принизив нас усіх»³⁹¹, — написав у блозі один американець іранського походження.

Цей фільм принизив іранців тому, що вони дуже глибоко ідентифікують себе зі славою стародавньої Персії. Багато американців можуть цього не знати, але Іран — це і є Персія (на Заході Іран офіційно називався Персією до 1935 року), а Персія колись правила світом³⁹².

Заснована приблизно у п’ятому столітті до нашої ери імперія Ахеменідів була «наддержавою, подібної якій світ доти не бачив»³⁹³. Її влада охоплювала три континенти — територію, більшу, ніж будь-коли матиме Римська імперія. У період розквіту Персія правила понад 42 мільйонами людей³⁹⁴ — приблизно третиною населення тогочасного світу. Цієї славетної історії навчають кожну іранську дитину, і саме ця історія лежить в основі того, що фахівці з питань Близького Сходу часто називають перським «відчуттям вищості»³⁹⁵. Один із американських письменників іранського походження говорить: «Усі іранці знають про свою велику імперію». Їх навчають, що «Іран був не гіршим — якщо не кращим — за Рим чи Афіни»³⁹⁶. Як зауважує експерт із близькосхідної політики, аналітик Кеннет Поллак, історія є «джерелом величезної гордості» для іранців:

Іранське відчуття вищості зміцнювалося впродовж століть, попри запеклий опір історичної реальності. Нехай Александр Македонський підкорив Ахеменідів у 324 році до н. е., передавши владу над світом до рук греків³⁹⁸, але іранці перетворили цю поразку на джерело культурної гордості. Як пояснює Хуман Мажд, онук аятоли[30], а зараз громадянин США, іранці вважають Александра

Арабське вторгнення у Персію всередині сьомого століття завдало ще одного удару по гордості іранців, але також не змогло її зламати. Століття потому іранська література описувала арабів як «диких бедуїнів»⁴⁰⁰, які харчуються винятково «верблюжим молоком і ящірками» і «постійно гризуться між собою»⁴⁰¹. Коли європейці панували на Близькому Сході, іранські інтелектуали могли звинувачувати у відсталості своєї країни арабо-ісламську навалу, яка знищила блискучу перську цивілізацію. У романах найвідомішого модерного письменника Садега Хедаята⁴⁰² арабів порівнювали з «сараною і пошестю», їх зображували «чорними, зі звірячими очиськами, сухими бородами й огидними голосами»⁴⁰³. Упродовж майже всього двадцятого століття іранські письменники «ставили знак рівності між арабським пануванням в Ірані (а відповідно, і приходом ісламу) та політичним і культурним занепадом своєї країни, прославляючи доісламський спадок Ірану»⁴⁰⁴.

Навіть нині, через півтори тисячі років після арабського завоювання, іранці наполягають на тому, що не є арабами — вони розмовляють фарсі, а не арабською — і зверхність іранців щодо арабів усе ще потужна. «Іранці не люблять, коли їх називають арабами⁴⁰⁵, — самокритично заявляє один американець іранського походження в інтерв’ю іранській онлайн-газеті. — Сказати, ніби вони араби — те саме, що обізвати їх сміттям».

Однак століття гноблення і потрясінь далися взнаки. Поруч з іранським відчуттям вищості знавці Близького Сходу здавна зауважують «страшне відчуття загроженості, що пронизує іранську ментальність»⁴⁰⁶. Ця загроженість особливо гостро відчувається відносно Заходу, і це, як писав Роберт Ґрем, змушує Іран показувати два дуже різні обличчя: «відчуття вищості — щодо найближчих сусідів»⁴⁰⁷, а «відносно Заходу… небажання здаватися нижчими». Історик і професор Єльського університету Аббас Аманат, етнічний іранець, вважає, що саме загроженість підживлює іранську зовнішню політику. Він стверджує, що іранська гонитва за атомною зброєю — це «насправді прагнення держави посилити свої позиції»⁴⁰⁸, підштовхуване «міфічним і психологічним вимірами поразки і окраденості, спричиненими чужоземцями».

Тож на додачу до глибоко вкоріненого комплексу вищості, загроженість також могла бути частиною культурного спадку, який іранські іммігранти привезли до Сполучених Штатів⁴⁰⁹. Однак беззаперечно, що втрата статусу, тривожність, обурення і навіть «травма» є домінантами досвіду іранців в Америці, починаючи із захоплення американських заручників у 1979⁴¹⁰ році.

Так само як кубинські біженці, багато хто з іранців зазнав стрімкого краху статусу⁴¹¹, коли після Ісламської революції вони втекли до США. Висококласні професіонали, вчені і колись впливові особи раптом опинилися в ситуації бідності й мало не безробіття. Це була травматична втрата статусу, особливо для чоловіків. Голлівуд двічі показав її: у фільмі «Дім із піску і туману» це трагічне зображення полковника Массуда Бехрані (його зіграв Бен Кінґслі), який щоранку вдягає костюм, аби дружина не дізналася, що він працює прибиральником, а у фільмі «Зіткнення» це образ іранця-власника крамниці, якого дочка — майбутній медик — ледве врятовує від вчинення жахливого злочину на расовому підґрунті⁴¹².

Ба більше, американці іранського походження часто наражаються на жорстокі упередження і ворожість. Коли у посольстві США в Тегерані захопили американських заручників, іранські прапори привселюдно спалювали⁴¹³. Люди виходили на демонстрації з плакатами «забирайтеся додому, іранські виродки»,«10 іранців як 1 хробак»і«свободу американцям або смерть іранцям».Гірка іронія для тих іранців, які тікали до США, аби врятуватися від Ісламської революції⁴¹⁴.

За двадцять років Сполучені Штати знову сколихнула ворожість до іранців, коли терористи атакували дві вежі. Молода американка іранського походження, яка працювала у Нью-Йорку, згадує, як думала тоді: «Господи, хоч би це були не мусульмани, не іранці й не араби»⁴¹⁵. Після теракту 11 вересня 2001 року іранська ідентичність «перетворилася на тавро, яке потрібно було ховати». Вона викликала відчуття «загроженості і навіть ненависті до себе й сорому серед американців іранського походження у другому поколінні»⁴¹⁶. Упродовж останнього десятиліття іранцям в Америці доводилося стикатися з тим, що їх плутають з арабськими терористами і таврують як учасників «осі зла»⁴¹⁷. Деякі іранські батьки наказують дітям не говорити про своє походження⁴¹⁸. У смішному самоіронічному відео в інтернеті⁴¹⁹ справжні іранці відмовляються визнавати себе іранцями, стверджуючи натомість, що вони італійці. За словами іранського соціолога Мохсена Мобашера, який приїхав до Сполучених Штатів 1978 року, іранці почуваються вигнанцями як у своїй країні, так і в тій, де отримали прихисток і де їх «таврують і принижують»⁴²⁰.

Молоді іранці в Сполучених Штатах дуже потерпають від насмішок і підозр, що підтвердило нещодавнє опитування американців іранського походження у другому поколінні у Північній Кароліні⁴²¹. «Коли я кажу, що іранець, люди перепитують: “Ти з Іраку?”», — поскаржився один вісімнадцятирічний опитаний. Інші повідомляли про те, що їх називають «забродами з Близького Сходу» і «бородатими терористами». Особливо дратують негативні зображення іранців у медіа. Перси — «найдобріший народ, — сказала одна п’ятнадцятирічна дівчина, — але [медіа] нас показують якимись жорстокими тваринами, а ми ж не такі. Іран дуже принижують у новинах».

Усе це викликало в іранців у Сполучених Штатах неабияку потребу виділитися і набути видимих ознак звершень і солідності⁴²².

Щоразу нові дослідження показують іранців як спільноту, яка надзвичайно дбає про статус і цінує маркери престижу навіть вище за доходи⁴²³. Як засвідчив один американець іранського походження, «у Південній Каліфорнії всі мерседеси, які ви бачите, належать іранцям. Вони можуть жити в халупі, але купують собі мерседеси, щоб виїжджати в люди»⁴²⁴. Саме цю турботу про статус експлуатують телевізійні шоу на кшталт «Шахів із бульвару Сансет», приділяючи водночас значно менше уваги важкій праці й драйву, які дали змогу американцям іранського походження здобути успіх. Іранці в Америці часто прямо описують мотивацію своїх досягнень — і налаштованість батьків на їхні досягнення — у термінах престижу і поваги. Ось як це пояснює одна студентка:

Америка посилила прагнення іранців до перської ідентичності, яка нині серед американців іранського походження відділяє їх не лише від арабів, а також і від Ісламської республіки Іран. В опитуванні 95% іранських підлітків другого покоління в Америці заявили, що перська культура — центральний елемент їхнього самоусвідомлення⁴²⁶. Понад 80% назвали себе персами і лише два відсотки — іранцями. Понад половина з них вивчають фарсі, і багато хто розмовляє фарсі вдома з батьками. І майже всіх їх навчили, що перська культура є давнішою, багатшою і глибшою за американську⁴²⁷. Американські іранці в другому поколінні можуть «плутатися щодо точного змісту перської культури»⁴²⁸, але вони «точно впевнені», що вона «набагато вища» за американську.

Також вони впевнені, що для персів в Америці успіх обов’язковий: «Усі іранці успішні»⁴²⁹. Академічні досягнення сприймають як щось очевидне. «Якщо ти не отримуєш А, то засмучуєш батьків»⁴³⁰. Це прагнення досягти успіху — класичне для Трьох сил поєднання впевненості у своїх здібностях і потреби проявити себе у Сполучених Штатах — поширене і глибоко вкорінене. Вісімнадцятирічний юнак каже: «Докласти додаткових зусиль, щоб отримати більший будинок — не проблема. Це така собі форма самопожертви. Пожертвуй чимось, змирися із цим і стань успішним. [Ось так] я це бачу”⁴³¹. Або, висловлюючись словами іншого студента: «Ми маємо це довести… Маємо піднести смолоскип і показати американцям, що ми не терористи»⁴³².

Попри свою багату й древню цивілізацію, індійці у Сполучених Штатах, так само як в Індії, не надто зосереджені на наративах «овіяної славою історії» — принаймні порівняно з персами й китайцями. Натомість індійське відчуття вищості, здається, пов’язане із глибокою стратифікацією індійського суспільства і приголомшливим розмаїттям кастових, регіональних, етнічних, мовних, релігійних й інших відмінностей⁴³³. Переважна більшість індійських іммігрантів в Америці⁴³⁴ походять із верхніх щаблів індійської[31] соціальної ієрархії⁴³⁵, однак потрапивши до США, вони раптом стають аутсайдерами, яких не приймають повністю і які часто наражаються на дискримінацію. Унаслідок цього американські соціологи індійського походження пишуть про поширену в їхній спільноті⁴³⁶ «етнічну тривогу». І це допомагає пояснити надзвичайний драйв, який зробив із них найуспішнішу — за всіма показниками — етнічну групу в США з усіх, що виокремлюються під час переписів населення⁴³⁷.

Точні цифри знайти неможливо, однак існує загальне переконання, що ті американці індійського походження⁴³⁸, які не є сикхами і мусульманами, походять із трьох найвищих традиційних каст в індуїзмі⁴³⁹: брахманів (священнослужителів і вчених), кшатріїв (воїнів і представників знаті) або вайшіїв (торговців). Упродовж сотень, якщо не тисяч, років (навколо каст точиться дуже багато суперечок, починаючи з їхнього походження і закінчуючи змістом самого поняття) касти мали першочергове значення в Індії⁴⁴⁰. «Недоторканних», які перебували на самому низу і не належали до жодної касти, майже не вважали за людей. Їх допускали лише до такої брудної роботи, як асенізація і прибирання нечистот і трупів людей та худоби. Недоторканним було заборонено торкатися представників вищих каст, і «вони мали носити на шиї глиняні горщики, бо їхня слина, потрапивши на землю, могла її забруднити»⁴⁴¹. На одну сходинку вище перебувала найнижча каста — надари. Вони не мали права носити взуття або користуватися парасолькою під час дощу, а «головним показником їхнього низького статусу» була вимога, щоби їхні жінки оголювали груди в публічних місцях⁴⁴².

З очевидних причин практично всі відомі люди сучасної Індії належать до вищих каст: Джавахарлал Неру⁴⁴³, Рабіндранат Таґор⁴⁴⁴ й Індіра Ґанді (дочка Неру) були брахманами; Махатма Ґанді народився у вайшіїв⁴⁴⁵. Навіть зараз представники вищих каст, які становлять близько третини населення Індії, посідають панівне становище⁴⁴⁶. «Лише погляньте, скільки брахманів засідають у Верховному суді, — зазначила романістка Арундаті Рой у 2000 році, — скільки брахманів мають свої політичні партії»⁴⁴⁷. Хоча за конституцією Індії формально скасовано недоторканність і заборонено кастову дискримінацію⁴⁴⁸, приналежність до вищої касти лишається в Індії глибоко вкоріненим джерелом відчуття вищості⁴⁴⁹.

Однак відома західним людям інформація про «касту» є лише вершечком айсберга індійської соціальної стратифікації. Численні індійські групи мають глибокі й часто суперечливі претензії на вищість. Бенгальці пишаються званням індійських інтелектуалів⁴⁵⁰ (славетні американські інтелектуали індійського походження Амартія Сен і Сіддгартха Мукерджі народилися в родинах бенгальців-брахманів)⁴⁵¹. Гуджаратці — можливо, найчисленніша група індійців в Америці — відомі своїх хистом до підприємництва не лише в Індії, а й в усьому світі⁴⁵². У 2008 році гуджаратський сайт тріумфально повідомив, що двоє з трьох і четверо з десяти найбагатших індійських мільярдерів гуджаратці⁴⁵³. Сикхи, яких у США налічується приблизно 200 тисяч⁴⁵⁴, мають власну легенду про вищість, описуючи себе як воїнів-оборонців індуїзму — цей образ такий потужний, що, за Ведом Мехтою, найстарших синів в індуїстських родинах у Пенджабі виховують як сикхів, аби вони могли захищати своїх рідних⁴⁵⁵. Крім того, існує ще протистояння між північним і південним снобізмом: світлошкірі «арії» зневажають нижчих на зріст і темніших «дравідів», а ті зі свого боку вважають себе розумнішими й успішнішими в навчанні⁴⁵⁶. Іна додачу до всього цього, багато індійських переселенців є випускниками престижних індійських технологічних інститутів — це аналог Ліги плюща, але вступити туди набагато важче⁴⁵⁷.

Деякі чинники індійського відчуття вищості можуть водночас провокувати відчуття загроженості. Щонайменше від початку ХХ століття явне «панування брахманів» спровокувало обурення і викликало антибрахманські рухи, зокрема серед лідерів інших вищих каст ⁴⁵⁸. Однак домінування брахманів ятрить набагато менше порівняно з загроженістю й обуренням, які лишилися внаслідок століть британського колоніального правління з його сумнозвісною зверхністю, авторитарним придушенням і «вербуванням» місцевих еліт, а також «тягарем білої людини»⁴⁵⁹. Коли Таґор відмовився від лицарського звання після розстрілу мирної демонстрації в Амрітсарі у 1919 році, він став лише одним із багатьох індійців, які протестували проти «позолоченого сорому» і «приниження», накинутих Англією громадянам цієї країни, які «страждали від нечуваного для людей занепаду»⁴⁶⁰.

Отже, більшість індійських іммігрантів привозять із собою до Сполучених Штатів подвійне, якщо не потрійне, нашарування відчуттів вищості й водночас загроженості. В Америці вони стрімголов кидаються у вир абсолютно інших умов соціальної ієрархії, в якому їхні старі наративи вищості нічого не важать, а загроженість зростає. Досвід ізоляції, насмішок і навіть зневаги став важливою темою для багатьох американців індійського походження на всіх соціальних щаблях.

«Мені завжди було дуже незручно через моє ім’я, — згадує лауреатка Пулітцерівської премії Ніланьяна Судесна Лагірі, нині відома під іменем Джумпи. — Таке відчуття, ніби створюєш людям проблеми самим лише фактом свого існування»⁴⁶¹. Поширене твердження, ніби Америка є «християнською країною», розбудованою на «юдео-християнських цінностях», виштовхує індійців на марґінес. В Америці індійці іноді стають предметом насмішок за «поклоніння коровам»⁴⁶². Коли відмінники у навчанні, студенти індійських університетів опиняються в Америці, їх часом сприймають абсолютно інакше:

Після 11 вересня 2001 року вихідці з Південної Азії, хай якої віри, стали в Америці об’єктом антимусульманських й антиарабських підозр і насилля. Чоловіки-сикхи у своїх тюрбанах — предмет гордості в Індії — особливо помітні й часто отримують тавро «терористів», а не статус захисників⁴⁶⁴. («Ви, арабські жовтопикі виб***ки, ви всі — трупи, ми вас усіх повбиваємо», — кричав білий чоловік сикхові після теракту 11 вересня)⁴⁶⁵. Індійські таксисти розповідали про випадки, коли на них плювали і називали їх арабами⁴⁶⁶.

У сучасній Америці індійців за расовою приналежністю відносять до азійців. Хоча тривалий час їх вважали європеоїдами, але вирішальним є той факт, що їх не сприймають як білих. (У 1923 році Верховний суд Сполучених Штатів здобувся на постанову, що хоча корінні пенджабці, «представники вищих каст в індуїстській традиції», можливо, належать до «європеоїдів», та вони не є «білими», а отже, не підпадають під привілеї для «вільних білих громадян»)⁴⁶⁷. Численні американці індійського походження заявляють, що їхня спільнота й далі зазнає упередженого ставлення⁴⁶⁸. Для пожвавлення бізнесу серед індійців-власників готелів у США поширена практика «відбілювання» вестибюлю: на рецепцію вони наймають білих. Один власник готелю сказав: «Гадаю, іншого виходу немає. Якщо у вас висококласний готель, а гостей реєструє індієць… Знаєте, наше суспільство часом ставиться до нас недобре». Є ще одне свідчення, що комплектувати рецепцію європейцями краще, аніж індійцями:

Для багатьох американців індійського походження такі упередження є болісною реальністю, однак незвичне поєднання вищості й загроженості знов-таки може стати потужною мотивацією. У 1971 році, відмовившись від «жирних» вакансій, які йому пропонували після закінчення Індійського технологічного інституту в Делі, Раджат Ґупта приїхав до США⁴⁷⁰ і вступив до Гарвардської бізнес-школи. Журналістка Аніта Раґхаван пише, що Ґупта походить із «одного з найдревніших родів Індії». Його батько навчався у Великобританії: лише 0,1% населення Індії за часів підпорядкування Британії мали цей привілей. Крім того, «у суспільстві, де колір шкіри мав першочергове значення, і Раджат, і його батько Ашвіні були світлошкірі. Це слугувало явною перевагою і забезпечувало природну вищість»⁴⁷¹. Однак попри те, що Ґупта був одним із найкращих у своєму випуску в Гарварді, йому відмовили в усіх компаніях Уолл-стрит, зокрема (насамперед) у консалтинговому гіганті McKinsey⁴⁷². Двадцять років потому Ґупта очолить McKinsey⁴⁷³.

Соціологиня Бандана Пуркаяста стверджує, що за патернами, здавна притаманними іммігрантським спільнотам у США, багато американських батьків індійського походження «дуже прагнуть досягнути успіху “зразкової етнічної меншини”», вимагаючи від дітей високих результатів у навчанні, щоб «дистанціюватися від тих, хто вважає їх “справжніми” меншинами на кшталт темношкірих або латиноамериканців»⁴⁷⁴. Інші вихідці з Південної Азії в Америці висувають до своїх дітей аналогічні вимоги внаслідок простого переконання, що небілі у Сполучених Штатах мають показувати надзвичайно високі результати, щоби досягти успіху. У будь-якому разі вони «чинять постійний тиск на своїх дітей, вимагаючи від них бути кращими, розумнішими й успішнішими в навчанні порівняно з білими однолітками»⁴⁷⁵.

Ставлення до раси в американців індійського походження в другому поколінні є надзвичайно складним. Юні нащадки вихідців із Південної Азії цілком можуть опинитися в ситуації гострого конфлікту з батьками, якщо зустрічатимуться із афро- або латиноамериканцями⁴⁷⁶. Мешканці порівняно заможних білих передмість більше захищені від расизму⁴⁷⁷, однак зовсім оминути «кольоровий бар’єр» у США важко, і багато молодих американців індійського походження відчувають ту чи іншу форму «етнічної загроженості». Серед американських підлітків індійського походження навдивовижу поширеним є тренд «відбілювання» шкіри⁴⁷⁸. Двадцятитрирічний фахівець індійського походження згадує:

Відчуття вищості, яке отримують у спадок американці індійського походження у другому поколінні, відрізняється від того, яке привезли з собою їхні батьки. Культура іммігрантських спільнот в Америці ніколи не є чистим втіленням стародавніх традицій. Унаслідок конфронтації з американським суспільством неодмінно відбувається трансформація⁴⁸⁰. У Сполучених Штатах кастові й регіональні відмінності почали набагато менше важити для індійців (хоча все ще можуть відігравати роль у шлюбах)⁴⁸¹. Багато молодих індійців, зростаючи, рідко чують, як в їхніх родинах говорять про касти. Такі розрізнення загалом вважаються дискримінаційними⁴⁸²; ба більше, досвід «індійської» (або «південноазійської») ідентичності об’єднав американців індійського походження, долаючи кастові й регіональні відмінності⁴⁸³.

Натомість індійці в Америці створили новий «наратив вищої культури»⁴⁸⁴. Це нове відчуття вищості частково пов’язане з родиною. Родинам американців індійського походження притаманні надзвичайно тісні зв’язки, і в них найнижчий серед усіх інших вихідців з Азії рівень змішаних шлюбів⁴⁸⁵. За нещодавнім дослідженням фундації Pew, майже 70% індійців у Сполучених Штатах (більше, ніж у будь-якій іншій спільноті азійського походження) вважають, що порівняно з американськими родини з їхньої країни походження міцніші і є ліпшим втіленням сімейних цінностей. Багато американців індійського походження наголошують на своєму практикованому в новий спосіб індуїзмі⁴⁸⁶ (ця ідентичність виключає приблизно 10% мусульман, а також 18% християн, 5% сикхів і 2% джайнів серед американців індійського походження)⁴⁸⁷. Усюди у Сполучених Штатах спостерігається бум в індуїстському храмобудівництві, попри те, що храмові релігійні практики потребують суттєвої трансформації⁴⁸⁸ індуїзму порівняно з його індійською формою (традиційний індуїзм децентралізований і не має постійних обрядових канонів або розкладу богослужінь). Крім того, ці центри відіграють роль суспільних інститутів, посилюючи спільну індійську ідентичність⁴⁸⁹.

Однак, можливо, найважливішим елементом відчуття вищості американців індійського походження нині є зворотній зв’язок: реакція на винятковий успіх спільноти. Важко знайти у Сполучених Штатах індійця, який так чи інакше не знав би, що його спільнота в Америці є надзвичайно успішною — успішнішою за білих. Зрештою, індійська спільнота в Америці розвинула глибоку, нехай навіть не висловлювану вголос, переконаність в існуванні своєї «особливої й вищої родинної/етнічної культури». Це відчуття вищості у поєднанні з невгамовним етнічним занепокоєнням є класичним рецептом забезпечення драйву Трьох сил⁴⁹⁰.

Нещодавнє дослідження фундації Pew підтвердило, що американці індійського походження не єдині вихідці з Азії, які зазнають проявів расизму і дискримінації⁴⁹¹. Уеслі Янґ у New York magazine подає незабутній опис:

Якщо це не очевидно, варто зазначити, що дискримінація й упередження аж ніяк не надають внутрішньої сили. Для будь-кого — і групи з відчуттям вищості не виняток — поступово набутий тягар «неправильного» кольору шкіри чи рис обличчя, безжальна навала стереотипів і медійних карикатур можуть зрештою стати непосильними і зламати дух. (Проте, аби ви знали, Уеслі Янґа, одного із найобдарованіших письменників свого покоління, це явно не зламало). І, як зазначають багато американців азійського походження, «гендерно забарвлені расові стереотипи» лише погіршують⁴⁹³ ситуацію.

У Сполучених Штатах взірцем лідерів чоловічої статі — чи то у голлівудських фільмах, чи то в спорті, чи в корпоративному світі — майже ніколи не виступають азійці. (Почасти з цієї причини багато хто з американців азійського походження був просто у захваті від зіркової кар’єри баскетболіста Джеремі Ліня у New York Knicks). Культурні стереотипи про дотримання правил також відіграють роль. «Білим людям притаманний дуже важливий інстинкт, — сказав професор права Колумбійського університету Тим У в інтерв’ю з Янґом. — Вони вміють створювати враження, ніби лише вони роблять по-справжньому вагому роботу. Ви квотербек. Це така собі зверхність, яку азійське виховання з нас викорінює»⁴⁹⁴. Зрештою, чоловіки азійського походження опиняються в невигідних умовах не лише в корпоративній Америці, а й на «ринку сексуальних партнерів»⁴⁹⁵.

Цькування дітей азійського походження у школах не зникає, а, можливо, стає дедалі поширенішим. Проведене 2004 року дослідження в середніх школах міста Нью-Йорк виявило, що китайські діти зазнають словесних і фізичних нападів набагато частіше, ніж темношкірі й латиноамериканці. Причина такого ставлення вочевидь не лише в тому, що китайські школярі менші й слабші за своїх однолітків, а й у переконанні, що китайські дітлахи добре навчаються і здобувають прихильність вчителів. У 2010 році у Філадельфії двадцятьох шістьох азійських учнів побили представники інших рас, тринадцять з них потрапили до лікарні⁴⁹⁶.

Такі випадки можуть лишати по собі тривалі й психологічно болісні наслідки. Дослідники виявили, що американські учні китайського походження не лише частіше стають об’єктами цькувань, а й сильніше потерпають від симптомів депресії. Ці випадки допомагають пояснити ворожість сучасної азійської молоді до стереотипів про «зразкову меншину». Однак напади на менших і старанніших дітлахів можуть — у супереч намірам агресорів — налаштувати на успіх. Один із варіантів — світогляд, втілений у хрестоматійному «Колись ти працюватимеш на мене». Інший, можливо, єдиний у своєму роді — варіант Юля Квоня.

Квонь згадує, що в школі його постійно цькували і били, обзиваючи «китайозою» і «чурбаком»⁴⁹⁷. Він каже, що почав уникати людей і страждати на нервові розлади. Та зрештою, він закінчив Стенфорд і Школу права Єльського університету і виграв реаліті-шоу «Останній герой» 2006 року, частково завдяки своїм фізичним і стратегічним умінням, які здобули йому титули «володаря кілець», «лялькаря» і «хрещеного батька». Невдовзі журнал People назвав Квоня одним із найсексуальніших серед нині живих чоловіків і одним із найпривабливіших холостяків. В інтерв’ю Квонь сказав: «Хоч як мало в мене було шансів стояти перед камерою, приховане підґрунтя моєї загроженості допомагає пояснити, як я тут опинився»⁴⁹⁸.

Крім насмішки, іще одним чинником непогамовної загроженості для винятково успішних груп в Америці є страх — програти в боротьбі за виживання. Небезпеки бувають реальними й уявними, страх — раціональним та ірраціональним, а занепокоєння щодо матеріального переплітається із глибшими тривогами, що виникають у кожного аутсайдера.

Усі найуспішніші групи в сучасній Америці так чи інакше є аутсайдерами, і всі вони можуть відчувати страх, але євреї — це хрестоматійний випадок. «У душі кожного єврея постійно живе страх, що його переслідуватимуть і навіть уб’ють лише за те, що він єврей»⁴⁹⁹, — стверджує популярний радіоведучий Денніс Прейгер. Не всі євреї погодяться з Прейгером, але багато хто, можливо, підтримає Даніеля Сміта, який висловлюється не так драматично:

Тривалі переслідування можуть спричинити низку психологічних реакцій, зокрема відчай, безпорадність, бездіяльність і навіть сором⁵⁰¹. Однак інша ймовірна реакція — відчайдушне прагнення піднятися, здобути гроші чи велич і триматися за них. Стати таким успішним, щоб на тебе не могли напасти, чи принаймні мати ресурси для порятунку. Франц Кафка, єврей⁵⁰², у 1920 році писав у листі до Мілени, своєї подруги-католички, що «загрожене становище, загроженість всередині, загроженість серед людей» змушує «євреїв вважати, ніби їм належить лише те, що вони тримають руками й зубами», і відчувати, ніби «лише матеріальні набутки дають їм право жити».

Євреї не єдина група, яка непокоїться за своє виживання. Мормони зазнали тривалих переслідувань. Кубинські біженці й іммігранти з Африки, тікаючи від авторитарних режимів, часто втрачали все. І в цих спільнотах батьки також передають дітям відчуття ненадійності життя. Звідси походить кредо багатьох іммігрантських родин: у тебе можуть забрати твій дім, твій бізнес і навіть твою батьківщину, але не освіту, тому навчайся ще старанніше.

Тут ми далі не розглядатимемо цю динаміку, позаяк проаналізуємо її детально в наступному розділі. Натомість ми перейдемо до зовсім іншого виду загроженості, дуже поширеного яскраво проявляється в євреїв. І походить він не від переслідувань, а від батьків — хоча хтось скаже, що одне не виключає іншого.

Діти іммігрантів часто відчувають потребу спокутувати принесені батьками жертви, але здається, що в єврейській культурі це набуває нових обертів, перетворюючись на нескінченне почуття провини.

Стереотипна «єврейська матуся» вже встигла стати застарілим і неактуальним образом, але однією з її найпопулярніших особливостей була здатність викликати почуття провини. У відомій бродвейській гумористичній мініатюрі 1960 року Елейн Мей і Майк Ніколс розіграли телефонну розмову між єврейською матусею та її сином-ученим, який щойно взяв участь у запуску першої для країни ракети. Вона телефонує, щоби поскаржитися, що той зовсім її забув. («Невже так важко підняти слухавку?») Звісно, тут зображено надмірну турботу, але найкомічніший момент — це коли матір висловлює іншу доволі незвичну думку. Вона говорить синові, що надто непокоячись за нього, пішла до лікаря, аби її «нерви перевірили за допомогою рентгену».

Чому, за цим стереотипом, матір хоче, щоб син «жахливо почувався»? Почасти через її бажання, щоби син хвилювався за неї, а почасти тому, що вона хоче бути потрібною. Однак водночас дитина завжди мусить відчувати, що чимось засмучує матір — або, інакше кажучи, що будь-яких зусиль завжди буде замало. Цю ідею втілено у ще одному анекдоті про єврейську матір, розказаному істориком Лоуренсом Епштайном:

Коли матір надає перевагу синові-лікарю перед дочкою-президентом, тут можна вловити нотку сексизму або жіночого суперництва. Проте основний урок однаковий для сина й доньки: навіть якщо стати президентом, батьки не будуть тобою задоволені. Станеш президентом, вони побиватимуться, що ти не лікар. Станеш лікарем, вони шкодуватимуть, що ти не президент.

«Домінантна» єврейська матір, героїня цих жартів, яка стала широко відомою після роману «Недуга Портного» Філіпа Рота, начебто з’явилася у другій половині ХХ століття. За словами критикині культури Марти Ревітц, до того єврейську матір уявляли дбайливою жінкою, яка пригощає супом з кнейдлахом[33]. Натомість новий образ є «визначенням», яке «створили письменники-чоловіки в США у 1960-х роках»⁵⁰⁵.

Чоловікам-євреям також притаманне незадоволення дітьми. На початку ХХ століття у страшенно бідних іммігрантських спільнотах Нью-Йорка єврейські чоловіки загалом уникали своїх дітей, і «розчарування» часто ставало «єдиною емоцією, яку вони могли виразно донести»⁵⁰⁶. Як припускали потім численні єврейські письменники, таке незадоволення єврейських чоловіків своїми дітьми, особливо синами, могло бути проекцією їхнього «усвідомлення власного провалу»⁵⁰⁷, їхнім власним соромом через свою некваліфіковану роботу і нездатність забезпечити родині краще життя. У п’єсі «Смерть комівояжера» Артура Міллера можна знайти зворушливий опис такого батька. У популярному романі 1946 року «Залишаючи дім» Айзек Розенфелд описує сина, який «назавжди розчарувався у батькові і знаю, що той був так само розчарований у мені»⁵⁰⁸.

Однак це зовсім не означає, що дитина для єврейських батьків не є центром батьківського світу, порошинкою в оці. І знову, мабуть, найкраще описати це вдалося Ротові:

Немає потреби казати, що не всі євреї почуваються загроженими — і Вуді Аллен не єдиний виняток. І не всі єврейські стереотипи підживлено сумнівом, неврозом і тривогою. Наприклад, «єврейські принцеси» в Америці — феномен, якраз протилежний загроженості. Багато єврейських матерів і батьків в Америці зараз відкрито заявляють, що не можна змушувати дітей почуватися так, ніби вони повинні прагнути великих досягнень, аби задовольнити батьків. Між іншим, єврейська загроженість знижується у багатьох сферах — імовірно, покоління Рота останнім відчувало, що єврейство перетворює їх на «екзистенційних аутсайдерів» у Сполучених Штатах, — і далі ми покажемо, що саме через це успішність євреїв знижується.

Можливо, випадок євреїв найпоказовіший або принаймні найбільше зображений усатирі і, звісно ж, найдокладніше розібраний психоаналітиками, але феномен дітей, які відчувають, що мають досягти успіху, щоби не розчарувати батьків, безумовно, масштабніший і особливо поширений у родинах іммігрантів. Діти, які бачили, як батьки по дві зміни працюють покоївками чи офіціантами, жертвуючи всім, аби оплатити навчання дітей, часто відчувають внутрішнє прагнення втілити мрії й очікування батьків, щоб ті жертви не виявилися марні.

Губернатор Флориди Марко Рубіо під час виступу на з’їзді Республіканської партії 2012 року зворушливо (нехай навіть і заради власної користі) згадував свого батька-іммігранта, «який багато років працював барменом… Упродовж усіх цих років він стояв у кутку кімнати за барною стійкою, щоб я колись зміг зайняти місце на трибуні перед цілою залою»⁵¹⁰. Рубіо докладніше розвиває цю тему в своїй автобіографії. Коли замолоду він думав про все, чим батьки пожертвували заради нього, то молився щовечора, щоби дати їм «привід для гордості. Молю тебе, Господи, дай їм дожити до того часу, коли вони побачать, що вся їхня важка праця і жертви не були марними».

У дослідженні, в якому взяли участь понад 5000 дітей із іммігрантських родин, учені «раз у раз» виявляли пов’язану зі спокутуванням батьківських жертв тривогу, яка наснажувала досягнення другого покоління:

Ця тривога може лишитися назавжди, навіть якщо батьків уже давно немає на світі.

В азійських родинах цей тиск, спрямований на досягнення успіху, часто ще сильніший. Дітям — особливо в китайських, японських і корейських іммігрантських родинах — часто прищеплюють думку, що їхній «провал» (наприклад, оцінка B) — це ганьба для всієї родини. Нещодавно у відкритому анкетному опитуванні на запитання, що змушує дітей добре навчатися у школі, майже третина американських матерів тайванського походження⁵¹² аргументували це честю родини (серед білих американських матерів ніхто не дав такої відповіді). Соціологиня з Гарвардського університету Вівіан Луї зазначає, що у традиційних конфуціанських культурах «предки завжди присутні й окрема жива особа є втіленням усього свого роду. Коли йдеться про досягнення, для кожного вони глибоко закорінені в родинних зобов’язаннях і престижі»⁵¹³.

Честь родини — лише фрагмент мозаїки. Важливо пам’ятати, що серед батьків-іммігрантів із Азії (і дуже багатьох інших батьків-іммігрантів) високі оцінки, винагороди, престижні школи й інші видимі маркери успіху є найкращим (і ймовірно, єдиним) захистом дитини від непевного, сповненого жорстокої конкуренції, потенційно ворожого світу⁵¹⁴. Звідси походить стереотип про одержимість азійських батьків рейтингами. «Гарвард на першому місці»⁵¹⁵ — постійне нагадування від старшого покоління про цей стереотип, і воно вдаряє багато кого в найболючішу точку. Запитання «Чому лише А замість А+?» часто лунає в багатьох азійських родинах в Америці⁵¹⁶. Тінейджер-кореєць з другого покоління пояснює в межах дослідження серед американських студентів корейського походження: «Корейські батьки вказують тобі, що ти маєш робити, аби стати успішним… Ти повинен піти до медичної або юридичною академії й вчитися, вчитися, вчитися. Вони вважають, що найкращі заклади освіти — це Гарвард, Єль і Принстон. Я не кажу, ніби білі нехтують освітою, але для корейців… це зовсім інший рівень»⁵¹⁷. В Америці зустрічаються дітлахи азійського походження на ім’я Принстон Вон або Єль Чан — і не тому, що їхні батьки — випускники цих університетів.

Для західних батьків, які з головою поринули у книжки про утвердження самооцінки, був би моторошним азійський підхід, за якого на дітей часто здійснюють свідомий тиск за допомогою критичних порівнянь із неймовірно успішними дітлахами родичів або друзів⁵¹⁸. Усе це переходить у загроженість якраз такого виду, як ми описували: нашарування побоювань щодо матеріальної забезпеченості разом із постійним відчуттям, що ти «не на рівні», а «рівень» визначається дуже шаблонно, у термінах оцінок, рейтингів, заможності або престижу. Дівчина з південноазійської родини згадує:

Американській дівчині китайського походження, яка зростала у неблагополучному районі Лос-Анджелеса, дочці дуже бідних робітників швейної фабрики, у старших класах школи пророкували «блискуче майбутнє». Вона закінчила Університет штату Каліфорнія, однак навіть отримавши диплом, почувалася «пересічною», а не «блискучою»⁵²⁰. Попри величезний ривок соціальними сходами, її орієнтирами лишалися діти батьківських друзів, «які вступили до Єлю». Коли юну американку в’єтнамського походження, яка закінчила школу третьою в класі за рівнем успішності й отримала середній бал 4,21, запитали, чи батьки пишаються нею, вона відповіла: «Якби я посіла перше або друге місце, було би ліпше».

В американців азійського походження — від учнів середніх шкіл до студентів топових університетів — знову й знову виявляють одне й те саме невдоволення собою. Американська молодь азійського походження часто демонструє низьку самооцінку, попри академічні досягнення. Справді-бо, у всій Америці у них серед усіх расових груп найнижча самооцінка попри найвищі бали⁵²¹. Дослідження, в якому взяли участь майже 4000 першокурсників із двадцяти восьми престижних американських університетів, виявило, що азійці найменше серед усіх расових груп задоволені собою. Темношкірі студенти показали найкраще ставлення до себе, далі йшли латиноамериканці, потім білі й нарешті азійці. Починаючи з 1960-х років, американські викладачі засвоїли ідею, за якою погані результати учнів з етнічних меншин — та й взагалі будь-яких учнів — пояснюються низькою самооцінкою. Саме навколо цього переконання було побудовано всю нашу систему освіти. Однак факти його спростовують.

Загроженість здатна мотивувати. Ми вже обговорили деякі з найвідоміших успішних американських груп і завершимо дещо менш знаним прикладом американців ліванського походження.

Джозеф Дж. Джейкобс народився 1916 року в Брукліні в бідній родині ліванських іммігрантів. Він заснував одну з найбільших проектно-будівельних компаній у світі. У своїй автобіографії Джейкобс описує, як він та інші американці ліванського походження потерпали від зверхності американської баспівської еліти. Це було особливо болісно для людей, які плекали в собі «величезну гордість» за свій спадок⁵²².

Він пише, що ліванці «походять від давнього народу фінікійців» — семітів, відомих, як і сучасні ліванці, здібностями до підприємництва скрізь, хай куди закинула б їх доля. І греки, і римляни відзначали інтелектуальну вищість фінікійців, їхній гострий розум і мореплавський хист⁵²³. Вони з’являються в «Одіссеї» як «шахраї» на великих «чорних кораблях», а Цицерон заявляє, що фінікійці зі своєю надзвичайною «кмітливістю» вперше принесли до Греції «жадобу, розкіш і невситиму спрагу до всього»⁵²⁴. Фінікійцям, безумовно, добре обізнаним у багатьох сферах, приписують винахід абетки, арифметики і скла.

Однак ліванець Джейкобс був не просто спадкоємцем обдарованих усілякими талантами фінікійців, а ще й ліванським християнином — маронітом, як і більшість американців ліванського походження його покоління. Як пояснює Джейкобс, мароніти «часто стверджують, що походять від учнів самого Христа»⁵²⁵. У Лівані, де християни донедавна панували в політиці, економіці й соціумі, добре відоме відчуття вищості маронітів. Навіть нині ліванці-мусульмани в Америці інколи розповідають, як «батьки навчали нас не пишатися, а стидатися. Соромитися себе і шанувати християн»⁵²⁶. Усе це наділило Джейкобса (хоча він і був сином простого вуличного торговця) неймовірним відчуттям вищості, яке у поєднанні зі сприйняттям ним баспівської зверхності, підганяло до успіху його й інших ліванців американського походження:

Джейкобсова загроженість і драйв походили також і з іншого джерела — від матері. Він згадує, що в дитинстві не було як уникнути «рушійної сили материнських амбіцій»: «[Ми] можемо і маємо бути кращими за будь-кого іншого, навіть за ідеальних себе». Він пише, що цей тиск «спантеличував і завдавав болю». Старший брат бунтував, але Джейкобс глибоко засвоїв ці вимоги. «Замолоду моя невпевненість у собі й подальший агресивний драйв, безумовно, живилися потребою догодити матері», задовольнити її «вимогу досягти успіху й поваги громади»⁵²⁸.

У ліванській спільноті в Америці не лише матір Джейкобса була такою. Він згадує, як його друг, інший ліванський підприємець Алекс Массад (якого Fortune називає найжорсткішим американським бізнесменом) погодився працювати в Mobil Oil. Массадова матір побивалася: «Чого ти не розпочав власну справу? Чому б тобі не відкрити крамницю?». Однак Массад не покидав роботи і швидко пробився у топ-менеджери Mobil Oil. Нарешті, завітавши одного разу додому:

Зі слів Джейкобса, унього і його однолітків із ліванських американців у другому поколінні «був подвійний поштовх до успіху», щоб «утвердитися перед батьками»⁵³⁰ і водночас перед світом.

Коли йдеться про Джейкобса, ми віднаходимо все, що обговорювали в цьому розділі: відчуття вищості групи у поєднанні з гострою загроженістю, яка походить від пережитого соціального приниження і невпинного тиску батьків. Ці сили раз у раз поєднуються в найуспішніших групах в Америці, продукують затаєне відчуття образи, ментальність «я всім доведу» і, зрештою, надзвичайний успіх групи.

Загроженість — це ключ до успіху. Побудована на турботі про самооцінку американська культура або поради з популярної психології на кшталт «просто навчіться любити себе» говорять аж ніяк не про це. Та людину має щось наснажувати, щоб вона була натхненною, якась болісна шпора, якась втрата, яку потрібно відшкодувати. Дуже успішні групи надзвичайно гостро відчувають цю загроженість⁵³¹.

У такий спосіб другий елемент Трьох сил завдає ще одного удару сучасним американським мантрам. У популярній психології та психотерапії, а тим паче у сучасних теоріях виховання дітей загроженість є ворогом. Це патоген, якого потрібно позбутися. Існує ціла прірва між пристрасним захистом самооцінки й активним сприянням загроженості, між «просто будь собою» і «хай що ти зробив би, цього замало», між «ти такий чудовий, і мама з татом завжди тобі допоможуть» і «якщо не отримуватимеш самі лише А, осоромиш усю родину і здохнеш на вулиці». За визначенням загроженість не сприяє успіху, однак здається, що в найуспішніших групах Америки вона працює саме в такий спосіб.