Три сили. Як виховують в успішних спільнотах

Розділ восьмий. Америка

Сполучені Штати народилися з Трьома силами. Були помітні всі звичні атрибути: драйв, витривалість, затаєна образа, прагнення піднятися — і, так, — патологічна впевненість у своїй вищості над рештою світу. Ці культурні сили допомагали американцям просуватися континентом і долати океани, перетворюючи тринадцять населених забродами колоній на промислового і торговельного велетня, непереборну військову потугу і зрештою, наймогутнішу країну в світі.

Однак потім дещо змінилося. Майже через два століття Америка втратила свої Три сили. Наслідки виявилися спустошливими, вони створювали хаос у нашій політиці, економіці, системі охорони здоров’я і нашому ставленні до майбутнього і наступних поколінь. Ба більше, як ми побачимо, фінансова криза 2008 року відбулася внаслідок того, що Америка втратила свої Три сили.

Цей розділ розповідає, як ця втрата сталася. Упродовж останніх десятиліть ХХ століття Америка оголосила війну загроженості й контролю імпульсів. Станом на 2000 рік від американських Трьох сил лишилося хіба що відчуття вищості, а воно, взяте окремо, веде не до успіху, а до самовдоволення, зверхності й пихи.

Нині в Америці все має більші розміри, ніж в Європі — тут більші автомобілі, холодильники, споруди, ванні кімнати і порції алкогольних напоїв, і це кумедно, адже за часів Томаса Джефферсона вважали, ніби все американське дрібніше.

«В Америці […] всі тварини набагато менші, ніж у Старому Світі, — писав видатний французький натураліст Жорж-Луї Леклерк, граф де Бюффон⁸⁸⁹. — Жодну тварину в Америці не можна порівняти зі слоном, носорогом, гіпопотамом, дромадером, жирафою, буйволом, левом, тигром тощо». Впливовий Бюффон розмірковував: якщо в Америці немає великих тварин, то вона ніколи не стане могутньою країною. Будь-які завезені з Європи види й собі змаліють і стануть хирлявими — і те саме трапиться з людьми-переселенцями та їхніми дітьми. За вердиктом абата Гійома Рейналя, ще одного письменника доби Просвітництва, не дивно, що Америка «не породила жодного доброго поета, жодного здібного математика, жодного генія бодай в якомусь мистецтві чи науці»⁸⁹⁰.

Усі знають про американську «винятковість»: ще за часів колонії у Массачусетській затоці було поширене переконання, що Америці судилося стати новим Ізраїлем, світлом для всіх народів, маяком прав і свобод⁸⁹¹. Джон Уїнтроп казав пуританам — своїм братам по вірі, — що їхня колонія має стати «містом, яке стоїть на верхів’ї гори»⁸⁹². За півтора століття перший номер Federalist нагадав американцям, що «народ цієї країни має право» вирішити, чи може існувати у світі країна, побудована на засадах політичної свободи⁸⁹³. «Ми, американці, — як казав Мелвілл, — особли вий, обраний народ — Ізраїль нашого часу. […] Ми несемо світові ковчег свобод»⁸⁹⁴.

Однак часто забувають про те, що пліч-о-пліч з відчуттям вищості американців ішла глибока загроженість і велике відчуття образи — потреба утвердитися перед гордовитою Європою.

Перебуваючи в Парижі, Джефферсон писав своїм товаришам-мисливцям, закликаючи надіслати йому тушу гігантського лося-велетня, щоб спростувати твердження Бюффона⁸⁹⁵. Ставши президентом, він відправив Льюїса і Кларка в експедицію — почасти щоб зібрати кістки великих ссавців, передусім мамонтів, — і надсилав доказ за доказом у Національний музей природничої історії у Франції. До своїх «Нотаток про Вірджинію» Джефферсон долучив розділ «Тварини» з таблицею, в якій показав, що американські ссавці більші за європейських, і зазначив, що «гігантський» мамонт (якого у Вірджинії так і не знайшли) — безумовно, «найбільший мешканець суходолу», який «за кубатурою вп’ятеро-вшестеро» перевершував слона Старого Світу⁸⁹⁶.

Упродовж ХІХ століття американці плекали відчуття — мабуть, справедливе, — що древніші, космополітичніші народи Європи ставляться до них зверхньо. Ендрю Карнеґі, навіть ставши «сталевим королем» і найбагатшою людиною в світі, написав цілу книжку, в якій каталогізував «домінування Америки в усіх сферах», зокрема у виробництві, торгівлі, освіті, літературі і плодючості⁸⁹⁷. Генрі Джеймс писав: «Гадаю, беззаперечним фактом є те, що американці — найменш впевнений у собі народ у світі та найглибше переконаний, що всі інші мешканці планети змовилися, щоб їх принижувати»⁸⁹⁸.

На додачу до цього аутсайдерського прагнення утвердитися розвинулося ще одне, особистісніше відчуття загроженості. Радикальні відмінності між Америкою та Європою, які спостерігав Токвіль у 1830-х роках, полягали в тому, що Америка не мала «рангів»: не існувало поділу на аристократів і простий люд, походження не накидало на людину обмежень щодо того, які статки вона могла надбати і за яку сферу діяльності взятися (за очевидним великим винятком рабства). Теоретично будь-хто міг займатися будь-чим і піднятися на будь-які висоти⁸⁹⁹. Отже, місце кожної людини в суспільстві залежало від її власної поведінки, а значущість відображала її особисту економічну продуктивність. З розвитком економіки для кожного стало можливим — мабуть, уперше в історії — отримати оцінку і самому вважати себе «успішним» чи «невдахою» залежно від того, як добре він працював і скільки заробив.

Ми можемо назвати це загроженістю самого капіталізму — або, можливо, навіть загроженістю індивідуалізму. То була нова форма загроженості, не відома аристократичним суспільствам, вяких люди знали, хто вони такі, залежно від родини, в якій народилися. Звідси походить іронія, така важлива для праці Токвіля «Демократія в Америці». У суспільстві, де всі мали так багато, кожного гризла жага здобути ще більше. У суспільстві, цілковито відданому ідеї рівності, кожен страждав він «прагнення піднятися»⁹⁰⁰.

Якщо Джефферсон і його мамонт — приклад відчуття вищості та водночас загроженості молодої Америки щодо Європи, то невтомний Бен Франклін — утілення контролю імпульсів по-американськи. Він народився у пуританській родині⁹⁰¹, і в «Альманасі бідного Річарда» у формі практичних порад намагався звабити своїх співвітчизників чеснотами стриманості, самоконтролю, працьовитості, заощадливості заради майбутнього, раціонального витрачання часу і стійкості перед нещастями:

Отже, Сполучені Штати по суті своїй прийшли у світ як країна Трьох сил: кидаючи виклик Старому Заповіту наративом про обраність свого народу, з пекучою загроженістю, одночасно колективною й індивідуальною, та пуританським спадком контролю імпульсів.

Однак це лише частина мозаїки. Культури не бувають монолітними. Навіть у межах однієї етнічної чи релігійної групи внутрішній культурний конфлікт не виняток, а правило. Культура такої розмаїтої країни, як Америка неодмінно стає продуктом різних цінностей, їхніх зіткнень, взаємодії і зазіхань на першість. Жодна єдина система цінностей ніколи не була визначальною для американської ідентичності. Яскравий приклад — американське ставлення до Трьох сил.

Із самого початку поруч із притаманними Трьом силам контролем імпульсів і прагненням піднятися завжди існував інший вимір Америки: бунтівна природа. Зрештою, Сполучені Штати утворилися внаслідок бунту, а революційна Америка на всіх щаблях шумувала від антиавторитарної закваски⁹⁰³.

Спостерігачі того часу зазначали, що американська революція «скрізь розхитала підвалини влади»⁹⁰⁴: «діти й підмайстри» стали «неслухняними», «індіанці перестали поважати своїх наглядачів, а негри почали нахабно поводитися з господарями». Як зазначає соціальний історик Клод Фішер, місцеві вибори стали «галасливішими», у них брали участь більше «простих людей» і«натовпи частіше нападали на урядовців». Більше дружин вимагали розлучення.

Студенти стали «хуліганами». Молоді пари вважали, що їм вже можна одружуватися без дозволу батьків⁹⁰⁵ — або займатися сексом без шлюбу. У багатьох містах Нової Англії третина наречених були вагітними⁹⁰⁶.

Церковні богослужіння стали такими розкутими, що Інкріз Матер нажахався би: «Надмірності. […] Ті волають, ці марнословлять, ті плачуть, інші танцюють, стрибають, сміються і радіють. А ось дві чи три жінки падають горілиць […] виставляючи свою наготу перед усіма перехожими»⁹⁰⁷. Массачусетський священик засуджував членів своєї конгрегації, які почали «думати і діяти на власний розсуд»⁹⁰⁸. У Нью-Гемпширі така собі місіс Люсі Мек Сміт вирішила читати Біблію по-своєму і переконала священика «охрестити її як християнку власного особистого віросповідання»⁹⁰⁹. Її син Джозеф також створив власне віросповідання — мормонство.

Об’єднання всієї цієї закваски було потрібне, щоб скинути ярмо влади і минулого. Ральф Уолдо Емерсон називав Америку «країною, де все починається»⁹¹⁰. Люди могли залишити позаду своє минуле, як Александер Гамілтон, коли прибув до країни, де не знали, що він незаконнонароджений⁹¹¹. Емерсон писав: «Я нічого не можу зробити ані з минулим, ані з майбутнім. […] Я живу тут і зараз»⁹¹². Емерсон став речником нового підходу до того, як повинні жити люди: не замикаючись ані в минулому, ані в майбутньому, натомість живучи у теперішньому. Декларація незалежності довершено втілювала ту Америку, що хотіла жити-тут-і-зараз. Описуючи правління Великої Британії як «низку несправедливостей та узурпацій», Декларація відкидала «деспотизм» минулого, наполягаючи на праві людей керуватися лише власною теперішньою волею⁹¹³. «Земля належить живим», — писав Джефферсон, автор Декларації. Він навіть дійшов до тверджень, що в Америці жодне покоління не повинно писати законів для наступного, усі закони мали автоматично втрачати чинність за дев’ятнадцять-двадцять років⁹¹⁴.

Вимога Декларації керуватися теперішнім, у теперішньому і заради теперішнього стала революційним поворотом західної політичної думки, яка раніше завжди наполягала на традиції та божественному праві. Цей поворот аж ніяк не був суто американським. (Аналогічні міркування висловлювали у Франції). Це було до певної міри відкриттям — самовідкриттям сучасності, яка у своїй науці, торгівлі, мистецтві й психології дедалі сильніше викриватиме марність минулого і недоліки накладених традиціями обмежень⁹¹⁵.

Однак цей бунт мав власну ціну. Нині, коли демократія так добре утвердилася, легко забути, що Америка була безпрецедентним експериментом, від якого багато людей очікували провалу і який справді ледь не провалився⁹¹⁶. Роки після революції стали періодом беззаконня і неефективного управління⁹¹⁷. Спалахували народні бунти, як-от повстання Шейса у Массачусетсі, яке тривало рік. Державні борги не виплачували. Штати не виконували взятих на себе за Статтями Конфедерації взаємних зобов’язань, як-от виплата податків і відмова від накладання мита на товари з інших штатів. Молоді Сполучені Штати небезпечно близько підійшли до анархії⁹¹⁸.

І саме тоді з’явилася Конституція.

Хоча більшість американців цього не розуміють, однак існує велика напруга між двома засадничими для країни документами — Декларацією незалежності і Конституцією Сполучених Штатів. Якщо Декларація втілила порив Америки, спрямований на відкидання минулого й авторитетів, то в Конституції яскраво проявлялися Три сили. Її осердям став контроль імпульсів.

Декларація незалежності спиралася на просту ідею: уряд здобував свою легітимну владу з одного-єдиного джерела — зі «згоди керованих». Воля народу вважалася верховною владою. Ця така проста і потужна радикальна ідея створила велику проблему. Вона засуджувала тиранію будь-якого типу, але з одним фатальним винятком. Що як більшість сама стане тиранічною? Розпалений простий народ може перетворитися на некерований натовп і захотіти покарати єретиків чи захопити майно заможних⁹¹⁹. Якщо народ став сувереном, то начебто немає обмежень для того, що покоління засновників країни називали «пристрастями».

Творцям Конституції знадобилося понад десятиліття потрясінь та дезінтеграції країни, перш ніж вони знайшли рішення цієї проблеми. Насправді було можливе лише одне рішення, яке б не заперечувало принцип народу-суверена. Якщо волі народу належала верховна влада, то народ мав погодитися на обмеження своїх пристрастей актом народної волі. Саме так Джеймс Медисон (і безліч американців після нього) зрозумів мету Конституції. Медисон писав у Federalist: «Пристрастям загалу» не можна віддавати владу, та «якщо народ — єдине легітимне джерело влади», то він має погодитися «контролювати» і «стримувати» себе⁹²⁰. «Конституції — це пута, якими люди зв’язують себе у притомні миті, щоб не загинути від власних рук у нападі божевілля»⁹²¹.

Інакше кажучи, мета Конституції полягала в тому, щоб структурувати й обмежити бурхливу енергію демократії⁹²² системою стримувань та противаг з контролю імпульсів. Конституція встановила структуру уряду і сукупність принципів, які мали протягом багатьох наступних поколінь стримувати запал та імпульсивність більшості. Водночас Конституція посилювала владу закону (а для країни, зрештою, влада закону — це контроль імпульсів), створивши потужний центральний уряд⁹²³ з широкими законодавчими й виконавчими повноваженнями.

Джефферсон одразу зауважив відхід від принципів керування теперішнім і заради теперішнього, в які сам вірив. Він стверджував, що Конституція — нова форма тиранії, «тиранії одного покоління, яке накидає закон майбутньому»⁹²⁴. Проте саме майбутнім переймалися батьки Конституції.

Конституція не випадково не згадує про «пошук щастя», який Декларація незалежності називала невилучним правом людини. Під щастям можна розуміти майже будь-що, однак для поетичної американської душі воно завжди означало відмежовуватися від контролю імпульсів і жити в теперішньому. «Щастя, — сказав Уолт Уїтмен, — не деінде, а тут, не колись, а цієї миті»⁹²⁵. Культури Трьох сил не зосереджуються на щасті. Конституція проголошувала цілі, як от: викувати «досконаліший союз, встановити правосуддя, забезпечити мир вдома, подбати про громадський захист, сприяти добробуту суспільства й убезпечити благословенні свободи для себе і нащадків»⁹²⁶. Це спрямовані в майбутнє державні орієнтири, що беруть до уваги процвітання, свободу й успіх країни для майбутніх поколінь. Іншими словами, це цілі Трьох сил. Про особисте щастя тут не йдеться.

Ба більше, Конституція підживила — можливо, навіть створила — відчуття вищості Америки як країни. До 1789 року у політичному вимірі американці сприймали себе передусім як мешканців Вірджинії, Нью-Йорка тощо⁹²⁷. Їхня політична та колективна ідентичність зосереджувалася переважно на їхньому штаті, а не на країні. Натомість Конституція починається словами «Ми, народ Сполучених Штатів Америки». Federalist закликав американців вважати себе залученими до історичної, можливо, Богом даної місії показати, що великий вільний народ може вижити і процвітати (отже, вони водночас мали і дещо доводити)⁹²⁸. Це відбулося не одразу, та під впливом Конституції громадяни декількох штатів почали сприймати себе як американців, а Сполучені Штати стали для них локусом великого наратива вищості.

Сама Конституція стала центральним елементом цього відчуття вищості. Майже священне поклоніння «батькам-засновникам» розповсюдилося серед американців ХІХ століття⁹²⁹ (і протривало аж донині) — вони невтомно слухали, як головний документ їхньої країни називають «пам’ятником геніальності», «сильною і величною спорудою» і «безпрецедентним досконалим прикладом репрезентативної демократії, на який зараз спрямована увага і надія всього людства»⁹³⁰. Вищість Конституції не була релігійною чи етнічною — йшлося про вищість принципу. Американці побачили, що конституційні Сполучені Штати — країна вільних людей, де не правлять королі, де немає лордів, які зверхньо поглядають на простий люд, де кожен має свободу віросповідання і слова та всіх людей створено рівними.

Отже, Конституція зміцнила американські Три сили і започаткувала вражаюче зростання країни до континентального, а потім і світового лідера. Проте реальність, звісно, не відповідала ідеалу. Америка — країна Трьох сил — мала характерні патології. Ахіллесовою п’ятою стала вищість.

Попри свої піднесені ідеали, революційна Америка потерпала від усіх моральних слабкостей своєї епохи. Американське відчуття вищості наприкінці ХVІІІ століття і тривалий час потому уособлювало не лише стійкі принципи. Для дуже багатьох людей воно також наповнилося обурливими переконаннями у вищості однієї раси над усіма іншими, «цивілізації» над «дикунством», чоловіків над жінками і християнства — особливо протестантизму — над усіма іншими релігіями⁹³¹.

Внаслідок цього драйв і прагнення американських Трьох сил призвели також і до деяких найтемніших плям американської історії⁹³²: щонайменше двох століть рабства за расовою ознакою і — навіть після Громадянської війни — ще одного століття сегрегації, насилля і систематичної дискримінації; до масового винищення, підкорення і депортації корінного населення Америки, зокрема до насильницького нищівного перегону кількох племен через половину континенту в 1830-х роках; до Акту про недопущення китайців 1882 року і забуті лінчування мексиканців та американців мексиканського походження уже у ХХ столітті.

Однак для тих, кому американські Три сили сприяли, вони стали надзвичайно потужним механізмом. Американські Три сили відрізнялися від пуританських. Американська наснаженість жити-тут і-зараз надавала їм більшої матеріалістичності та водночас більшого бунтівного потенціалу. Багато часу минуло, відколи Джефферсон проголосив, що «земля належить живим», і Емерсон сказав «Я живу зараз» — а американці лишаються в авангарді цього сучасного способу мислення. «Історія більшою чи меншою мірою балаканина⁹³³, — сказав у 1916 році Генрі Форд. — Це традиція. Ми не хочемо традицій. Ми хочемо жити зараз».

Це надало американським Трьом силам самобутності. Вони звільняли і водночас обмежували. У деяких культурах Трьох сил визначений для окремої особи шлях суворо конвенційний і орієнтований на уникнення ризиків. Американські Три сили інші.

Американці хочуть наново побудувати світ — у кожному поколінні. Тому американці, покоління за поколінням, розширювали кордони, ламали старе і творили нові релігії, нові права і нові способи торгівлі, повсякчас займаючись тим, що в економіці, за Шумпетером, називають креативною деструкцією. Америка сутнісно була країною з культурою Трьох сил, і водночас у цій країні люди постійно піднімалися щаблями Трьох сил лише, щоб відштовхнути їх, спираючись на драйв і дисципліну, щоб кинути виклик суспільно прийнятному і прокласти нові шляхи.

З огляду на засадничі цінності, країни американські Три сили стали спільним продуктом контролю імпульсів за Конституцією та бунтарського, утвердженого Декларацією права людей жити за власним розумом. Америці більшою мірою, ніж будь-якій іншій країні, вдалося поєднати два на позір протилежні імпульси: Три сили взяли до уваги відтерміновану винагороду і життя в теперішньому — почасти завдяки чарівній силі американської мрії. Просту формулу було вибудувано. Працюй наполегливо впродовж тижня, і зможеш відриватися на вихідних, або проводити час із дітьми, або робити що заманеться. Працюй наполегливо роками — і матимеш будинок, автомобілі й сім’ю своєї мрії.

За допомогою цього ефективного поєднання Америці вдалося стати не лише найпрацьовитішою країною у світі, а й прославитися вмінням розслаблятися і жити-тут-і-зараз. Це країна Кока-Коли, пивних вечірок і Каліфорнії. Американець може жити за принципами Трьох сил п’ять днів на тиждень, та у п’ятницю ввечері він проголошує незалежність. Жодне інше суспільство в історії не видобувало стільки з обох ідей.

А потім, у другій половині ХХ століття, дещо трапилося. Америка виступила проти загроженості й контролю імпульсів. Після витіснення цих двох елементів не лишилося нічого, крім відчуття вищості та бажання жити-тут-і-зараз. Це формула миттєвої винагороди, а не драйву, витривалості й інновацій.

Нині багато людей стверджують, що американську етику праці знищила соціальна допомога. «Хоча держава, дбаючи про всіх, поліпшила матеріальний стан малозабезпечених американців, — заявляє Heritage Foundation, — та зрештою підважила етику праці»⁹³⁴.

У категоріях Трьох сил у цьому твердженні, по суті, йдеться про те, що соціальна допомога знищила загроженість: бідних американців тепер врятовано від тверезого страху голодної смерті. Вони прекрасно живуть на допомогу збезробіття, сидячи біля телевізорів з великими екранами, замість працювати у McDonald’s за мінімальну зарплатню.

І якщо говорити про історичні факти, сучасна Америка як держава соціального захисту справді постала з мети усунути загроженість.«Лишилася ще одна перепона, яку ми маємо здолати, — сказав Франклін Рузвельт у радіовиступі 1938 року. — Великою, загальнонаціональною перепоною є загроженість, людські злидні та страх»⁹³⁵. У своїй відомій промові 1944 року «Другий білль про права» Рузвельт проголосив, що Конституції «виявилося недостатньо, щоб гарантувати нам рівність у пошуках щастя»⁹³⁶, і що потрібно «звільнити Америку від загроженості». Недарма проривну програму із забезпечення добробуту Франкліна Рузвельта назвали соціальним захистом⁹³⁷.

Але соціальна допомога — лише мізерна частка американської боротьби із загроженістю. З боку представників заможних класів звинувачувати малозабезпечені прошарки у занепаді Америки щонайменше недалекоглядно. У деяких районах Балтимора, Детройта і Нью-Йорка шанси закінчити школу⁹³⁸ ледве дотягують до 50%, і водночас ватажки банд мають змогу заробляти до 130.000 доларів на рік, торгуючи наркотиками⁹³⁹ (і загинути десь у двадцять років⁹⁴⁰ ). З огляду на це, оплакувати втрату етики праці в наших бідних кварталах — означає не помічати майже нічого важливого в загальній картині⁹⁴¹. І так само недалекоглядно радити мешканцям центральної Аппалачії припинити скиглити і влаштуватися у McDonald’s⁹⁴², коли внаслідок економічних змін, по суті, зникли всі сектори, які раніше забезпечували цілі міста⁹⁴³.

Американці справді втратили свою загроженість — а отже, і Три сили — наприкінці ХХ століття, та справжньою проблемою став сам успіх. Загроженість зійшла нанівець через процвітання, часом незаслужене, хоча частіше зароблене важкою працею і зумовлене найкращими рисами Америки: а саме тим фактом, що в нас хороші інституції й прекрасна система стимулювання інновацій. Будь-які фанатичні пошуки винних («Це все через соціальну допомогу! В усьому винне зниження податків! Усе почалося з Рейгана! Ні, геть в усьому винен Обама!») випускають з уваги той беззаперечний і найважливіший факт, що впродовж двох останніх десятиліть ХХ століття Америка зазнала одного з найбільших приростів багатства в історії людства⁹⁴⁴. 1980-ті роки стали епохою такого багатства і надлишку, що ціле десятиліття втілилося у романі Тома Вулфа «Багаття марнославства» і фільмі Олівера Стоуна «Уолл-стрит»⁹⁴⁵. А 1990-ті роки автоматично стали часом ще вищих статків навіть порівняно із попереднім десятиліттям⁹⁴⁶.

Завдяки буму доткомів і розвиткові венчурного капіталізму люди ледь за двадцять, щойно закінчивши університет, могли одного дня прокинутися мультимільйонерами⁹⁴⁷. Між 1995 і 2000 роками фондовий ринок виріс утричі⁹⁴⁸, а у 2000 році у Кремнієвій долині з’являлося щодня⁹⁴⁹ до 64 нових мільйонерів. Корпоративні виплати стрімко зростали⁹⁵⁰, але майже ніхто не скаржився, бо працевлаштування було стабільним і прибутки акціонерів також стрімко зростали⁹⁵¹. Люди без жодних особливих навичок чи обізнаності раптом вважали себе біржовими геніями, бо всі їхні покупки перетворювалися на золото. У всій країні зростали родинні статки: у 2007 році вони сягнули рекордного показника 120000 доларів⁹⁵². Лише за кілька років ціна на будинок, за яку його було придбано, зростала вдвічі. Водночас складалося враження, ніби глобалізація обіцяє американцям ще більше грошей, адже вона майже ототожнювалася з поширенням Starbucks, Disney, Coca-Cola, Nike та Gap⁹⁵³.

На додачу до всього цього, здавалося, ніби всі поклоняються Америці. З падінням комуністичних режимів уряди в усьому світі раптом почали благати американських «радників» (дехто з яких на той час ще й факультету права Джорджтаунського університету не закінчив⁹⁵⁴ ) допомогти їм запровадити конституції та закони про іноземні інвестиції за американським зразком. Френсис Фукуяма написав книжку «Кінець історії», в якій стверджував, що західна ліберальна демократія — найповніше втілена в Америці — репрезентує «кінцевий етап ідеологічної еволюції людства» і «остаточну форму людського правління»⁹⁵⁵. Сорок країн, зокрема Мозамбік і Свазіленд, започаткували біржі за американським зразком⁹⁵⁶. Здавалося, ніби цілий світ прагне американізуватися. На землі лишилася одна супердержава — «наддержава» з економічним, військовим і культурним домінуванням, господарка світу, який раптом став однополярним⁹⁵⁷.

Усе це підживлювало американське відчуття вищості і натомість зменшувало їхнє відчуття загроженості. Уперше в історії Сполучені Штати не мали серйозних суперників чи ворогів. Америка вже не мусила нічого доводити світові — навпаки, цілий світ з усієї сили пнувся, щоб її наздогнати.

Утім, інші сили — особистісніші й психологічно обумовлені — також розхитували загроженість Америки.

«Я не знаю жодного психологічного розладу — від тривожності й депресії до низької успішності в школі та на роботі […], а також подружнього насилля і розбещення малолітніх, який не брав би початок із проблеми низької самооцінки», — писав психотерапевт Натаніел Бранден, учень Айн Ренд і батько американського руху за підвищення самооцінки. Щодо неймовірної заяви Брандена дивовижно те, що багатьом американським читачам вона не здасться ані нечуваною, ані навіть дискусійною — ось такого приголомшливого тріумфу домоглася філософія самооцінки у США⁹⁵⁸.

Книжка Брандена 1969 року «Психологія самооцінки» стала бестселером⁹⁵⁹. До 1980-х року освітяни підхопили його ідеї та додатково їх поглибили. Низька самооцінка відповідала не лише за всі психологічні проблеми — «майже будь-яку соціальну проблему можна звести до того, що люди недостатньо люблять себе», — стверджували реформатори⁹⁶⁰. «Багато руйнівних для суспільства проблем, якщо не всі вони, закорінені у низькій самооцінці численних людей, які складають суспільство»⁹⁶¹.

Школи у всій країні взяли собі за обов’язок прищеплювати своїм підопічним високу самооцінку. Ту саму мету поставили батьки. Психолог Керол Дуек пише: «у 1990-х роках батьки і вчителі вирішили, що немає в світі нічого важливішого за самооцінку і що маючи самооцінку, дитина легко здобуде все що завгодно»⁹⁶².

Психологи і раніше говорили про самооцінку. Уїльям Джеймс дуже тонко описав її у 1890 році. Однак для Джеймса головною умовою самооцінки лишалося досягнення⁹⁶³. Натомість новий рух перевернув каузальність: проголосили, що для досягнень потрібна самооцінка. Це означає, що самооцінка передує досягненням. Дітям мали прищепити самооцінку, перш ніж вони чогось досягнуть.

Інакше кажучи, рух за підвищення самооцінки розірвав її зв’язок із поведінкою, що заслуговує визнання⁹⁶⁴. Якщо самооцінка лікує від низької успішності й поганих вчинків, потрібно навчити людей добре ставитися до себе⁹⁶⁵, любити себе і приймати себе, хоч би що вони зробили чи не зробили.

Після підвищення самооцінки американці стали набагато задоволенішими собою⁹⁶⁶, але їхні психологічні, навчальні та соціальні проблеми нікуди не зникли. Насправді обіцянки цього руху з усією очевидністю виявилися неправдивими[49]. Однак він багато зробив, щоби зруйнувати Три сили серед усіх своїх прибічників, а також їхніх дітей.

Рух за підвищення самооцінки пропагує цілковиту протилежність загроженості Трьох сил. Ніхто не повинен відчувати свою недосконалість чи потребу «самостверджуватися» за допомогою досягнень. Перше правило успішного життя — це приймати себе.

Саме таку ідею пропонували численні книжки із саморозвитку, шалено популярні «семінари» із самовдосконалення, а також безліч психотерапевтичних методів («Основне завдання психотерапії — сприяти підвищенню самооцінки», — писав Бранден у 1969 році⁹⁷⁴). І головне: жодним чином не можна було створювати в дітей враження, ніби вони зазнали в чомусь невдачі або навіть не здобули першість. Тож з’явилися загальновідомі винагороди для всіх учасників, батьки почали просити вчителів не використовувати червоних ручок, бо «дітям сумно, коли вони бачать на сторінці забагато червоного», і поширилися універсальні фрази «Чудова робота!» і«Дивовижно!»⁹⁷⁵.

Водночас рух за підвищення самооцінки руйнує контроль імпульсів⁹⁷⁶. Дослідники виявили, що «люди з надзвичайно позитивним баченням себе» більше схильні давати волю імпульсам, які інші стримують. Свої бажання вони задовільнятимуть навіть «коштом інших»⁹⁷⁷. (Нещодавнє несподіване відкриття — люди з високою самооцінкою більше схильні до насильства і расизму⁹⁷⁸.) Виховані в зосереджених на самооцінці школах і родинах діти не вміють долати труднощі або стійко приймати невдачі⁹⁷⁹. Від розчарувань і несхвалення їх захищають віддані змучені батьки, які стежать за кожним їхнім рухом, аби лише їхні діти почувалися «особливими»⁹⁸⁰. Їм прищеплюють віру, що вони мають право отримувати і робити будь-що, щойно забажають — і вони дратуються, якщо це неможливо.

Розхитування контролю імпульсів в Америці простягається далеко за межі виховання дітей. Воно позначилося на всіх суспільних сферах. Можливо, у цьому зіграли свою роль 1960-ті роки — десятиліття цілковитого відкидання обмежень і життя-тут-і-зараз⁹⁸¹. Однак більш значущим знов-таки виявилося підвищення рівня заможності. Забезпечені люди не відчували тиску, не мали життєво важливої причини вправлятися у дисципліні й стриманості. Важко жити так, ніби надворі Велика депресія, коли ви зростаєте в родині з помешканням за містом і двома джипами. Коли зникнення контролю імпульсів поєднується зі зниженням загроженості й надлишком легких грошей, постає суспільство, для якого дедалі важливішою стає миттєва винагорода.

Ми аж ніяк не першими привертаємо увагу до того, що миттєва винагорода — руйнівна сила, яка розхитує сучасну Америку⁹⁸², однак факти вражають.

Державний борг США, який у 1980 році становив приблизно 30% ВВП (приблизно та сама цифра, що й у 1790 році), нині сягнув захмарної позначки 17 мільярдів доларів, тобто понад 100% ВВП⁹⁸³. Американська інфраструктура — фізичне втілення здатності країни інвестувати у власне майбутнє — колись викликала заздрість у всього світу. Нині Американське товариство інженерів-будівельників оцінює її на D+, і зокрема твердий бал D виставлено окремо за якість питної води, токсичні відходи і транспорт⁹⁸⁴. А найдивніше — принаймні, це викликало б подив, якби не пояснювалося втратою Трьох сил — полягає в тому, що інвестиції Америки в інфраструктуру впали (у відсотках до ВВП) ще за часів неймовірного процвітання 1980-х і 1990-х років⁹⁸⁵.

У 1960-х роках загроженість, зумовлена суперництвом із Радянським Союзом, спонукала США зберігати позиції світового лідера у фундаментальних науках і нових технологіях. Відтоді витрати Америки на дослідження і розробку нових технологій зменшилися на понад 50%⁹⁸⁶ (знов-таки, у відсотковому відношенні до ВВП). У 2009 році американці витратили на картопляні чіпси більше⁹⁸⁷, ніж їхній уряд — на розробку і дослідження нових енергетичних технологій.

Попри стрімке зростання державного боргу країни, рівень особистих заощаджень американців⁹⁸⁸ знизився з 12,5% на початку 1980-х років до 2,5% у 2009 році (порівняно з даними про 38% у Китаї). Зниження відбувалося стабільно і не може вважатися лише наслідком фінансового краху 2008 року. З 1970-х років у Сполучених Штатах кількість людей із зайвою вагою зросла більш ніж удвічі. Нині третина дорослих американців мають зайву вагу⁹⁸⁹. Азартні ігри, легальні й нелегальні, також стрімко розвивалися⁹⁹⁰: між 1962 і 2000 роками ця ніша зросла на 6000%. Вживання наркотиків, яке у 1960-х роках ще вважали маргінальним, зараз мало не мейнстрим. За нещодавніми дослідженнями Колумбійського університету, майже кожен п’ятий сучасний школяр⁹⁹¹ вживає алкоголь, наркотики або тютюн упродовж шкільного дня, і приблизно половина школярів вживають речовини, що спричинюють звикання⁹⁹².

Усі ці проблеми — приклади задоволення теперішніх потреб коштом майбутнього. Ця тенденція в жодному разі не обмежується бідними верствами населення. Понад половина учнів американських приватних шкіл⁹⁹³ стверджує, що вживання наркотиків там «квітне буйним цвітом». У Каліфорнії дослідження констатувало⁹⁹⁴ вживання наркотиків і алкоголю серед «молоді із достатком вище середнього»: в підлітків із родин із річним доходом домогосподарства понад 120000 доларів⁹⁹⁵ «вищий рівень наркотичної залежності, ніж убудь-якої іншої соціоекономічної групи сучасної американської молоді». Попри поширені твердження, в Америці всі групи, незалежно від доходів, загалом однаковою мірою потерпають від проблеми зайвої ваги⁹⁹⁶.

Ба більше, турбота про самооцінку дітей набагато поширеніша серед заможніших американців. Як сказав директор приватної школи у Кремнієвій долині для підготовки до вступу в університет, «неповага до дисципліни — справжня пошесть серед заможних батьків»⁹⁹⁷. Фахівці з психології розвитку спостерігають вибух нарцисизму серед американських дітей, особливо заможних⁹⁹⁸. Так звані міленіали зі своїм відчуттям обраності, сподіваннями «завтра стати генеральними директорами» і своєю вірою, що «не ми мусимо припасовувати своє життя до робочого місця, а робоче місце має підлаштовуватися під нас»⁹⁹⁹ переважно походять не з малозабезпечених прошарків чи етнічних меншин. Це діти заможних білих бебі-бумерів¹⁰⁰⁰.

Коли ці діти виростають і починають працювати, роботодавці не в захваті від їхнього світогляду. «Міленіали не завжди хочуть працювати, — сказав консультант Ерік Честер в інтерв’ю Forbes.com, — а якщо й хочуть, то їхні умови не завжди узгоджуються з вимогами роботодавців. Надто часто трапляється, що молода працівниця запізнюється на десять хвилин і приходить у капцях, піжамних штанах і футболці зі слоганом “Моя внутрішня дитина — байстрюк”. Вона метушиться, вдаючи, ніби працює, доки все навколо не втихомириться достатньою мірою, аби вона могла написати повідомлення друзям чи зайти у Facebook зі свого смартфона»¹⁰⁰¹.

А найгірше те, що попит на миттєву винагороду дістався наших політичних і економічних інституцій.

Усі демократії ризикують, що політики надаватимуть перевагу короткотерміновим здобуткам, а не національним інтересам у тривалій перспективі. Якщо політики прагнуть переобиратися, вони мають задовольняти своїх виборців тут і зараз, а про майбутнє нехай дбає хтось інший. З такого погляду питання не в тому, як державний борг зріс до такої неймовірної суми, а чому це сталося лише тепер. Частина відповіді — у культурному середовищі і в тому, чи заохочує культура норми стриманості, відповідальності, дисципліни й інвестування. В американській культурі 1980-х і 1990-х років ці норми не заохочували. Не варто недооцінювати небезпеки такого повороту. Для політиків навіть війна може правити за форму миттєвої винагороди. Скорботну розплату часто доводиться віддавати ще довго після того, як ініціатори пішли з посади.

Хибне відчуття безпеки, відсутність контролю імпульсів і миттєва винагорода — у цих силах підсумовано глибинні причини фінансового краху 2008 року. Замість жити в межах свого бюджету, американці середнього класу, зваблені низькими початковими відсотками і легкими умовами отримання кредитів¹⁰⁰², купували будинки за 500.000 доларів за гроші, яких не мали, з кредитів, яких не могли виплатити¹⁰⁰³. Замість традиційних поміркованих процедур кредитування банки видавали позики мало не кожному, збираючи швидкі виплати і передаючи ризик іншим¹⁰⁰⁴. Замість виконувати стримувальну функцію, установи з оцінки кредитоспроможності отримували солідні прибутки, надаючи ризикованим цінним паперам з іпотековим покриттям найвищий рівень надійності ААА¹⁰⁰⁵. Замість довготермінових надійних інвестицій для клієнтів, Lehman Brothers, Bear Stearns та інші інвестиційні банки загрібали мільярди, об’єднуючи ці субстандартні облігації у надзвичайно складні інструменти, щоб приховати справжній рівень ризику, і не брали на себе жодних довготермінових затрат. Один фінансист потім описав ці деривативи: «Вони могли вибухнути наступного дня, а вас це анітрохи не зачепило би»¹⁰⁰⁶.

Тож крах 2008 року був скороченням Трьох сил. Усередині була бульбашка — бульбашка нерухомості — і, як зазначили економісти Роберт Шиллер і Нуріел Рубіні, — кожен такий «бум і крах» живиться пошестю «надмірно оптимістичної» впевненості, що бум «триватиме вічно», а ризики катастрофи ніколи не стануть реальністю¹⁰⁰⁷. Інакше кажучи, людей мотивувало відчуття не загроженості, а безпеки. І замість опиратися спокусі заради здобутків у тривалій перспективі, люди відкидали усі обмеження в гонитві за швидкими грошима. Тих, хто — як-от Шиллер та Рубіні — радили контролювати імпульси впродовж років перед кризою, сприймали як Кассандру ¹⁰⁰⁸.

Багато хто дивується, чому американці так безтямно наразилися на бульбашку кредитування і заощаджень наприкінці 1980-х року, доткомівську бульбашку в 1990-х роках, а потім, після двох попередніх, — найбільшу з них у 2000-х роках. Причина в тому, що Америка втратила свої Три сили, і ця втрата спричинила хворобу всієї системи. На всіх рівнях економіки, від позичальників до банкірів і мільярдерів із хедж-фондів, ніде люди не відчували достатньої загроженості та навіть близько не проявляли достатнього самоконтролю. Так Америка провалила маршмеллоу-тестування — і розплатилася за це.

Що це нам дає?

Сорок років тому Деніел Белл стверджував, що з метою максимізувати витрати споживачів розвинений капіталізм навмисно і безжально перетворює американців на гедоністів, які не бажають далі виконувати роботу, потрібну для виживання капіталізму¹⁰⁰⁹. Минуло тридцять років — і Самуел Гантінґтон почав стверджувати, що «нова хвиля іммігрантів» розмиває ядро культури БАСПів і підважує традиційні американські чесноти¹⁰¹⁰. Обидва намагалися пояснити, чому Америка втрачає свою здатність до відтермінованої винагороди — і обидва помилялися.

Проблема Америки не в капіталізмі. Белл не взяв до уваги тривалу здатність Америки породжувати одночасно працьовитих заробітчан і марнотратних споживачів, як заповідає американська мрія. Проблема Америки також не в іммігрантах. Не вони роз’їдають американські Три сили — навпаки, іммігранти привозять Три сили до Америки. Правда в тому, що немає зовнішніх сил чи груп, які можна було би звинуватити у стрімкому поширенні миттєвої винагороди всередині американського суспільства. Це внутрішня хиба. Суспільство, кероване обіцянкою відтермінованої винагороди, стає таким унаслідок рідкісного поєднання трьох культурних рис: відчуття вищості, загроженості та контролю імпульсів. Упродовж останніх десятиліть ХХ століття Америка втратила два із цих елементів, а отже, свої Три сили. Унаслідок цього утворилося суспільство миттєвої винагороди.

Інакше кажучи, щоб вилікуватися від хвороби миттєвої винагороди, Америці довелося б відновити свої Три сили, однак це потребувало б конфлікту між ними і деякими з найцінніших — або принаймні найчастіше згадуваних — американських заповідей: усі люди і групи рівні; просто будь собою, а не таким, якими тебе хоче бачити хтось інший; живи-тут-і-зараз. Щодня в Америці мільйони голосів повторюють ці мантри. Перша в гострій суперечності із відчуттям вищості Трьох сил, друга — із загроженістю, а третя — з контролем імпульсів.

Усі три заповіді містять глибоко приховане зернятко правди. Повністю відмовитися від них означало б відкинути американські ідеали рівності, індивідуалізму й пошуків щастя. Тож вихід — повернутися до Трьох сил, які не суперечать цим ідеалам. Якщо Америка прагнутиме оживити Три сили, вони мають бути вартими того. Для цього ми на завершення опишемо кожен елемент Трьох сил по черзі.

Передусім відчуття вищості. Це єдиний елемент Трьох сил, який Америка не втратила. Америка все ще вірить у свою винятковість. Американці й далі за звичкою публічно називають свою країну «найвеличнішою у світі» — від європейців (чи будь-кого іншого) ми майже ніколи не чуємо таких слів. Тоні Блер одного разу назвав Сполучене Королівство «найвеличнішою країною у світі», й англійська преса дошкульно висміяла його¹⁰¹¹. Натомість коли Барак Обама сказав, що вірить у винятковість Америки, «так само, як, гадаю, англійці вірять у винятковість Великої Британії, а греки — у винятковість Греції»¹⁰¹², його піддали критиці за недостатньо палке й автентичне висловлення винятковості.

Для держави відчуття вищості може бути величезним джерелом упевненості, єднання і готовності до жертв. Водночас це одні з найнебезпечніших сил у людській історії. Нацистська Німеччина мала велетенське відчуття вищості, так само як й імперіалістична Японія.

Єдина виправдана підстава для відчуття вищості — відповідність американським конституційним ідеалам рівності та відкритості. Сучасна Америка лишається найвідкритішою до талантів і мрій країною у світі. Це вищість, якої варто прагнути, — тобто вищість, яка залучає, а не ізолює, й яка обмежує імперіалізм, а не плекає його.

Цей різновид відчуття вищості недоступний етнічним або релігійним групам, які не можуть рівною мірою відкритися всім народам, усім бекґраундам і релігіям. Це означало би втрату власної ідентичності. Проте, на щастя, Америка не етнічна чи релігійна група. Це величезна і розмаїта держава. З цієї позиції США мають перевагу перед групами Трьох сил. Америка може і повинна відстоювати принципи рівності та залученості, недоступні етнічним і релігійним меншинам. Саме ця рівність і залученість і далі принаджуватимуть до берегів Америки групи Трьох сил із їхньою несамовитою економічною потугою.

Наступна — загроженість. На рівні держави загроженість у багатьох аспектах деструктивна. Насамперед вона також може робити країни агресивними: переконаність, що «державна безпека» під загрозою легко стає виправданням для жорстокого наступу на громадські свободи чи необґрунтоване розв’язання війни. Ба більше, хоч би що спричинило загроженість країни — напади, від яких вона потерпала, економічні загрози — ці чинники стягнуть потім власну, іноді жахливу ціну. Втім, за Трьома силами (на противагу підвищенню самооцінки), проблеми і критичний погляд на себе можуть приносити користь.

Упродовж своєї історії Америка здебільшого була вискочкою і невдахою. Лише наприкінці Холодної війни вона постала як беззаперечний світовий лідер. Одна з причин стрімкого розвитку Китаю — його загроженість. (За словами дослідників Китаю Орвілла Шелла та Джона Делурі, глибоке «приниження» і відчуття, що Захід вирвався вперед і «витирає ноги», стали «болючими батогами, які змушували китайців приносити жертви», щоб їхня країна відновила колишню могутність)¹⁰¹³. У Китаї стільки Трьох сил, що хоч греблю гати: роздуте відчуття вищості, конфуціанська традиція контролю імпульсів і понад усе — рішуче прагнення знову утвердитися у світі. У 1980-х та 1990-х роках американцям бракувало загроженості.

Отже, жахіття 11 вересня 2001 року, війни без перемог після нього, підйом Китаю і навіть фінансова криза — усе це парадоксальним чином мало один корисний наслідок: повернення загроженості Трьох сил. Однак потрібна американцям загроженість це не страх чи войовничість. Загроженість Трьох сил — це спрага самоствердження, поєднання вищості з відчуттям, що ми — принаймні поки що — недосконалі. В історії Сполучені Штати сягали найвищих вершин, коли американці відчували поклик утвердити характер, етику і волю до перемог своєї країни у скорботних випробуваннях. Так американці вчинили після Перл-Харбору, коли США не лише зазнали нападу на власній території, а й саме оговтувалися від найтяжчої економічної кризи в своїй історії. На краще чи на гірше, нині Америка знову має таку можливість.

І нарешті, контроль імпульсів. У перспективі контроль імпульсів може бути найактуальнішим елементом Трьох сил, адже він відкриває шлях Трьох сил перед кожним, без огляду на походження. Три сили не лише «для своїх». Це не ексклюзивна власність груп, наділених Трьома силами. Навпаки — шлях відкритий для кожного. Щоб долучитися — а це дуже нелегко — потрібна витривалість: перетворення здатності важко працювати і долати труднощі на джерело особистої вищості.

За цього типу вищості не йдеться про гру з нульовою сумою. Він не ексклюзивний для однієї етнічної чи релігійної групи. Він узагалі не пов’язаний із груповою приналежністю. Це гордість, яку людина відчуває за власну силу волі та власні досягнення. Такої вищості, так само як відчуття вищості країни, пов’язаного з рівністю, варто прагнути.

Суддя Верховного суду США Соня Сотомаєр, яка народилася у південному Бронксі в родині бідних пуерториканців, зростала не в групі Трьох сил й аж ніяк не у дисциплінованих батьків з великими сподіваннями. Батько був алкоголіком, а «мама вирішувала для себе цю проблему, менше буваючи вдома», — згадує Сотомаєр у своїй надзвичайній автобіографії «Мій любий світ»¹⁰¹⁴. Однак Сотомаєр, яка приблизно з восьмирічного віку робила собі болючі ін’єкції інсуліну проти діабету першого типу ¹⁰¹⁵, пише, що попри «нестабільне дитинство» вона мала «дар упертої витривалості» і віру в те, що може подолати будь-які перешкоди, які підготувало для неї життя¹⁰¹⁶. Вона не завжди добре навчалася у школі, але у п’ятому класі «зробила дещо незвичне для дитини. […] Я вирішила підійти до найрозумнішої дівчинки у класі і запитати, як навчатися добре»¹⁰¹⁷. Учителі незабаром пересадили її до ряду, «відведеного для найкращих учнів», а за кілька років вона подала документи у Принстон, — попри пораду консультанта з профорієнтації, який рекомендував «католицькі університети».

Мета цього прикладу не в тому, щоб сказати: «Дивіться, в Америці легко вирватися зі злиднів — Сотомаєр змогла». Історія Сотомаєр навпаки показує, якою неймовірною мусить бути людина, щоб подолати перешкоди й інституції, спрямовані проти неї.

Відмінність між особистостями із Трьома силами, як-от Сотомаєр, і групами Трьох сил у тому, що члени групи заохочують і спонукають одне одного більше працювати, а особистості іноді можуть покладатися лише на власні ресурси. (Як у випадку Сотомаєр, участь бодай одного родича чи наставника може здійснити величезний вплив)¹⁰¹⁸. Часом особистостей із Трьома силами навіть можуть зневажати члени їхньої групи.

Багато хто привертав увагу до «опозиційної» течії у сучасній міській культурі темношкірих, які зневажають старанне навчання і «гарні оцінки» як «білу поведінку»¹⁰¹⁹. (Однак із тезою цієї книжки узгоджується важливе дослідження економіста з Гарварду Роланда Фраєра, який виявив, що цього явища немає в школах, де навчаються лише темношкірі)¹⁰²⁰. Проте рідко звертають увагу на дивну подвійну зневагу, яку почали плекати американські заможні високоосвічені класи щодо дисципліни і старанності в навчанні.

Наприклад, у відповідь на величезний масив даних про стрімке зниження успішності американців у математиці і точних науках, шалено популярною стала така думка: «Та не перейматеся, Америці допоможе пониження планки, а не підвищення». У нещодавній дуже популярній статті про інноваційні секрети автор закликав американських батьків дозволити дітям «робити менше», лазити в інтернеті, «дрейфуючи від одного захоплення до іншого, з одного сайту на інший», і просто «йти за своїми вподобаннями». «Не забувайте, що Білл Ґейтс і Марк Цукерберг покинули університет, щоб іти за своїми мріями»¹⁰²¹, — повчально додає автор.

Це диснеївська версія миттєвої винагороди у творчості та навчанні (як у «Покахонтес», коли героїня «зазирнула у своє серце» — і одразу ж заговорила англійською). Американські діти вже зараз витрачають по сім-вісім годин щодня на ґаджети для розваг¹⁰²² і проводять перед телевізором на 70% часу більше, ніж у школі¹⁰²³. Основна ідея філософії «роби менше і просто йди за своїми вподобаннями» полягає в переконанні, що важко здобути успіх, якщо не любиш те, що робиш. Однак прихильники такого підходу зручно «забувають», що справжні досягнення і творчість — у мистецтві, професійній діяльності чи підприємництві — потребують драйву і наполегливості не менше, ніж натхнення. Коли у лікаря і письменника Халеда Госсейні запитали, що допомагає вивчитися на лікаря, він відповів: «Дисципліна. Терпіння. Наполегливість. Готовність відмовитися від сну… Здатність витримувати зневіру. Приймати виснаження як життєву обставину». Коли ж його запитали, що потрібно, щоб стати письменником, він відповів: «Те саме»¹⁰²⁴.

Знайомі описують Ґейтса і Цукерберга — не кажучи вже про Стіва Джобса — як найпрацьовитіших і найзавзятіших людей, яких вони знали. Звісно, креативність також потребує свободи підважувати авторитети і кидати їм виклик (саме тому Китай поки що відстає від нас у винахідливості), простору для подиву і вільних асоціацій. Однак факт залишається фактом: ви не можете винайти Google, Facebook чи iPod¹⁰²⁵, якщо не опанували основи, не хочете працювати годинами і не можете підняти себе з підлоги, коли життя нокаутує вас перші десять разів.

Наступна теорія струн цілком може осяйнути когось, хто просто гулятиме пляжем, однак можете не сумніватися, що ця людина знатиме квантову фізику і роками сушитиме голову над рівняннями, які викине геть. (Пікассо і Мондріан оволоділи традиційною технікою, перш ніж винайти живопис, якого доти ніхто не бачив). Справжній шлях до революційних інновацій та підприємництва — драбина Трьох сил. Джефф Безос запустив Amazon 1995 року, коли був «повним банкрутом», і примусив себе — а також своїх венчурних інвесторів — вкладати кожен пенні прибутків назад у бізнес упродовж щонайменше п’яти років. Він дотримав слова, а решту знають усі. Отак народження покупок водин клік відбулося внаслідок бездоганного акту контролю імпульсів¹⁰²⁶.

Тут аж ніяк не йдеться про те, що Три сили зроблять вас щасливими. Справді, якщо успішні люди схильні відчувати свою вищість і водночас невідповідність, то успіх до певної міри передбачає таку собі компромісну угоду зі щастям. Відчуття власної недосконалості болісне. Однак життя без важко здобутих досягнень і тріумфального подолання труднощів може не приносити задоволення. Коли ми надзвичайно добре робимо хоч будь-що винятково складне — виникає глибоке задоволення і навіть захват. Змушуючи себе піднятися на новий рівень чи подолати нову перепону, ми відчуваємо радість і гордість.

Спроби поговорити про те, як люди знаходять сенс життя, майже неодмінно завершуються банальностями, однак все одно складається враження, що справжні досягнення приходять з тривалої роботи. Життя, присвячене лише теперішньому, щоб почуватися добре тут і зараз, навряд чи можна назвати самореалізацію. Теперішнє саме собою надто мізерне і порожнє¹⁰²⁷. Усім нам потрібне майбутнє, щось вище і більше за нашу теперішню винагороду, щось, до чого ми прагнемо і в що свідомо робимо свій внесок. Австрійський психолог Віктор Франкл (який пережив Голокост) писав, що щастя «не можна піймати; воно має прийти […] як незапланований побічний ефект особистої відданості чомусь більшому за нас самих»¹⁰²⁸. Три сили не обіцяють змістовного життя, та уможливлюють його, даючи людям змогу вловити пульс часу — жити не лише в теперішньому, а також і в майбутньому, присвячувати себе змінам світу в чомусь великому чи малому, а потім робити все можливе, щоб втілити ці зміни.

Зрештою, Три сили — це спосіб зміцнитися, який можна використати для егоїстичного самозбагачення або для блага інших. Людям, які володіють Трьома силами, нічого не гарантовано, і вони ризикують зазнати справжніх патологій. Однак саме такі люди здатні перетворювати власні і чужі життя.

Поза сумнівом, заклик до Америки відновити її Три сили парадоксальний, адже якщо Три сили Америки спираються на толерантність, можливості та рівність, то успіх Трьох сил країни загалом завжди перебуватиме в опозиції до успіху Трьох сил окремих груп. Тією чи іншою мірою відчуття вищості кожної групи Трьох сил майже за визначенням не толерантне або навіть упереджене. Тож Три сили Америки перебуватимуть у конфлікті із відчуттям вищості своїх груп і намагатимуться його підтяти. Іронія полягає в тому, що цей конфлікт до певної міри забезпечить аутсайдерський культурний статус американських груп Трьох сил — принаймні для першого або другого покоління — а це, своєю чергою, сприятиме їхнім Трьом силам (поглиблюючи їхню загроженість) і стимулюватиме їхній успіх.

Однак у довготривалій перспективі Три сили Америки надто потужні для шовінізму цих груп. Їх просто поглинуть. Справжня перспектива Америки з Трьома силами — це день, коли в країні зникнуть усі успішні групи і залишаться успішні індивіди.