Тварина, обдарована розумом

X

Навесні 1972 року югославський філософ Марко Льєпович писав з Каліфорнійського університету, де він читав лекції про Гуссерля, до свого приятеля з Сараєва, ділячись з ним своїми роздумами.

«Президентські вибори, що відбудуться наприкінці нинішнього (1972) року й про які я вам скажу кілька слів трохи пізніше (їхня зав’язка мені видається дивною й симптоматичною), у мене викликають знову те почуття, яке я відчував дев’ять років тому, коли вбили Кеннеді. В тому, що в Далласі внаслідок темних поліцейських махінацій вбито великого політичного діяча, нічого немає дивного: така драма могла розігратися в будь-якій країні планети. На мою думку, непокоїть пасивність і податливість, що їх виявили американці цього разу. Бо справді, вони люди чудові: прості, шляхетні, гостинні, доброзичливі в стосунках з людьми, дисципліновані в суспільних відносинах, дуже старанні в виконанні службових обов’язків. У них великий досвід у всіх галузях, не кажучи вже про їхнє чудове здоров’я, за яке вони завдячують спортові й найвищому життєвому рівневі в світі. Однак з політичної точки зору ці люди залишаються дітьми. Вони дозволяють маніпулювати собою і впливати на себе з дивовижною легкістю. Скажімо, що було вбито улюбленого поважного президента в якійсь європейській країні, що вбивцю допитали, але ніякого сліду не залишилося від цього допиту (місцева поліція не має коштів, щоб придбати магнітофон), що цього злочинця, в свою чергу, вбиває гангстер, зв’язаний з поліцією, то цього було б достатньо, аби негайно збентежити громадськість, котра не допустила б ніяких офіційних спроб усе згладити доповіддю Уоррена. У Сполучених Штатах через апатію громадськості могла з’явитися не тільки доповідь Уоррена, а й усю справу ледь не поховали. І якщо, врешті-решт, вона знову випливла на поверхню, то занадто пізно — й, на мою думку, без будь-якого політичного ефекту. Сталося це тому, що змовники внаслідок надмірної обережності знищили одного за одним чотирнадцять важливих свідків драми. Ця низка насильницьких смертей розбудила громадськість, але надто скромно, а в Європі тільки одне знищення гаданого вбивці якимось гангстером-поліцаєм зворушило б маси.

З наближенням президентських виборів нині я знову з такою ж самою тривогою бачу цю податливість американського народу. Зараз на моїх очах відбувається подія, яка радше нагадувала б фарс, коли б не була такою жахливо загрозливою. Американській громадськості продають як майбутнього кандидата в президенти голлівудського актора Джіма Крунера. Я не гадаю, що коли-небудь ти бачив у Сараєві фільм, в якому цей актор грав, але тут він широко відомий. Зовні Крунер ще схожий на Джеймса Стюарта й Гарі Купера. Високий, стрункий п’ятдесятирічний атлет із ледь посивілим чубом, з усмішкою, сповненою меланхолійної доброти, виглядає, ніби на своїх широких плечах несе тягар усього роду людського. Для американок він одночасно брат, батько й чоловік, втілення благодушної мужності в трьох особах, широкі груди, на яких можна добре поплакати. Він для всіх сильна, спритна й уміла людина, котра з небагатослівним жартом на устах відбирає бідолашну білявку в п’ятдесяти індіанців, що наготувалися її зґвалтувати.

На жаль, провіденційний герой не вдовольняється лише тим, щоб серед пустелі рятувати героїнь з робленими кучерями. Крунер готується рятувати Сполучені Штати Америки (й, отже, вільний світ) від небезпеки, що їм загрожує. Це приголомшує, здається неймовірним європейцеві, проте Крунер має багато шансів бути обраним у президенти. Власне, все почалося в листопаді 1966 року, коли актора Рейгана, що рекламував по телебаченню якийсь гатунок сигар, обрали губернатором Каліфорнійського штату. Операція Крунера є логічним продовженням операції Рейгана. Не відаю, які сили штовхають Крунера на пост президента Сполучених Штатів. Однак, либонь, ці сили мають бути вельми могутні. Вони можуть витрачати на нього нечувані кошти, бо місце, яке продається, коштує дорого. За Крунером стоїть могутня машина, до якої входять і рекламне агентство, й прес-бюро, й «мозковий трест». Якщо вірити чуткам, які поширюються тут і навіть потрапляють на сторінки газет, фільм, який розхвалює Джіма Крунера — державного діяча, коштував сто п’ятдесят тисяч доларів і демонструвався приблизно сорок разів за різними телевізійними програмами (політику тут продають телеглядачам, наче мило); година передачі коштує сім тисяч доларів (фільм іде близько години). Таким чином, усе це разом склало двісті сорок тисяч доларів. Та це ще початок: уже рекламують новий кінофільм. До того сорока мільйонам осіб розіслано розкішну ілюстровану брошуру про життя, боротьбу й ідеали Джіма Крунера; гадають, що друк і пересилка коштували вісімсот тисяч доларів. Ти запитаєш, чи є в усьому цьому політична програма? Зрозуміло, її немає. Крім пишної статури й непоганого акторського таланту, в Крунера нічого нема. Він нічого не знає, нічого не думає й нічого не хоче. Це порожня ваза, яка чекає, аби її чимось наповнили. Промови, жарти, анекдоти, sob-stuff[51] про своє вбоге дитинство, грізні відсічі псевдо-супротивникам під час телевізійних дебатів — усе це він вивчив напам’ять. Ось що саме непокоїть у операції Крунера: вибір зовсім позбавленої розуму й політичного досвіду людини для керівництва наймогутнішою в світі державою. Від Кеннеді до Джонсона й від Джонсона до Крунера президентська функція зазнала разючого занепаду. Кеннеді мав свої думки й відвагу, вмів сказати «ні», — можна навіть підозрювати, що саме через уміння сказати «ні» його й убили. Щодо Джонсона, незважаючи на його очевидне безсилля, він усе ж таки одержав добру, освіту, — це — кваліфікований політик; мені хочеться вірити, що він ступив на войовничий шлях супроти своєї волі, й, можливо, його мучить совість. Про це свідчать його моралізаторські промови, якими Джонсон супроводжував кожен ступінь ескалації. Однак коли оберуть Крунера, то пост президента Сполучених Штатів посяде людина, яка впливатиме на політику США не більше, ніж Чан Кай-ші або маршал Кі.

Найбільше хвилює те, що цей занепад відбувається за бажанням тих, кому він вигідний, бо Джім Крунер робитиме все, що їм заманеться, — з виглядом справедливої і відповідальної людини, роль якої він грає дуже переконливо, — навіть кинути першу водневу бомбу на Китай. Я щиро сподіваюся, що помиляюсь, проте, коли оберуть Крунера, світ наближатиметься запаморочливою ходою до тієї великої війни в Азії, яка, либонь, може перерости в світову».

Арлетта повернулася, лягла горілиць і слухала в теплій темряві, як морські хвилі хлюпали об берег острівця. Здавалося, що те хлюпотіння доносилося з крихітної бухточки, котра правила їм ще й за басейн. Але вона знала, фарватер між скелями настільки вузенький і вигнутий, що жодна хвиля не могла докотитися до насипу. То на півночі, за бильцем її ліжка, за стіною будинку й велетенською цистерною, яку останній циклон ущерть наповнив водою, море грало в рифах. Північний берег острівця, куди вони ніколи не ходили, нагадував невеличку недоступну кам’янисту пустелю. Там не було жодної піщаної бухточки, жодного місця, де можна було б купатися або причалити найменшеньким гумовим човном. Одні лише підводні скелі, водоверті та клуби піни. З південного боку на терасу завезли землі з континенту, аби вирощувати на ній живопліт і прикрасити ним продовгуватий, але низенький, без вікон з північного боку будинок. Генрі називав його «блокхаузом», бо він збудований з бетону, щоб витримувати тайфуни. З порту доносився тільки свист вітру у вантах «Карібі», бо красива алюмінієва щогла стирчала високо над будинком, острівцем і скелями і тремтіла самотньо, мов антена, на всіх вітрах. «Карібі» входила в загальну ціну острівця. Голдстейнові довелося погарячкувати, щоб перешкодити Генрі укласти угоду того ж дня.

«Цілий рік, цілий рік уже минув, і Майкл протягом усього цього часу перебуває за ґратами, — мов докір, докучала їй думка. — Страшно навіть подумати, що він вийде на волю аж 1976 року, за чотири роки. В нього вкрали п’ять років життя і лише тому, що Майкл відмовився піти на війну, яку вважав несправедливою. Конформізм, перетворений на тиранічний закон, свобода совісті, котрою нехтують задля свободи… А Лізбета. Ні, я не жалію Лізбету. Вона зрадила, намагалася завдати шкоди. Я не знала, куди сховатися від її очей, коли вона дивилася на мене. «Ви самі могли б добре зрозуміти, що для нього ви тільки чергова жертва».

Та все ж таки Лізбета жінка. Тільки жінка може знайти слова, що завдають такого болю, підступна стилістична знахідка, котру ніколи не забудеш: «Чергова жертва».

Арлетта відчула, що її обличчя аж затверділо. Вона простягла ліву руку, помацала на столі. Годинник лежав, як завше перекинутий склом долі. Манірні, майже нерозбірливі цифри блиснули в напівтемряві. Було двадцять хвилин на п’яту чи на шосту. «Невже вони не могли написати ці цифри, як слід? Адже годинник для того створений, щоб по ньому визначати час». Вона обернулася. Севілла спав, згорнувшись калачиком, і сопів. Обличчя в нього зовсім дитяче і нагадувало лагідне левеня. Велика голова, здавалося, мирно лежала на схрещених лапках. Арлетту захлинула хвиля ніжності Вона поклала руку на його розкрите плече, але негайно прибрала її. «Він так швидко прокидається. Я ніколи цього в нього не спитаю. Є важливіші речі в його житті. Чоловік не знаряддя, яке можна взяти, а відтак покласти на місце. Але чому я не можу думати про це, не жаліючи Бі й її мертвонароджене дельфіня? Яке горе пережила вона! Яка ж трагедія, коли перша пара дельфінів, що розмовляє людською мовою, ніколи не матиме нащадків. Пригадую, як розчарувався Генрі рік тому, коли Бі відмовилася од присутності іншої дельфінки в басейні, і як він зрадів, коли Бі завагітніла. «Ось побачиш, побачиш, — казав він, — це дельфіня розмовлятиме двома мовами». Боже мій, і тут такі жахливі пологи, що тривали кілька годин. Якщо ми втратимо Бі, то й втратимо Фа. Втратимо все. Ой, не можу більше думати про це. І відтоді це тупцювання на місці у вивченні свистів, ці нечувані труднощі: «Бі, як ти скажеш мовою свистів: «Кинь мені це кільце»?» — «Я не скажу». — «Чому?» — «В морі немає кілець». Либонь, у людей є безліч речей, які не мають собі еквівалентів у мові дельфінів, а деякі свисти майже неможливо відтворити людським мовним апаратом. Чи не доведеться винаходити машину, що мала б свистіти по-дельфінячому? Генрі занепав духом, почував себе пригніченим. «Я зганьбив свою репутацію, я нічого не досяг, нічогісінько! Двоє дельфінів, що розмовляють, — це ще не все поріддя. Адамсе, ви мусите збагнути, що це триватиме довго. Дослід лише починається. Кожен дослід вимагає тривалого часу. Я нічого не можу зробити. Ми тільки на півшляху. За два роки, так, може, за два роки ми оволодіємо мовою дельфінів і тоді зуміємо навчити англійської мови все поріддя дельфінів».

І недарма відтоді всі ми працювали, мов приречені, всі: Боб, Пітер, Сьюзі, Сімон, увесь колектив. Мені так легко стало на серці, коли Генрі замінив Лізбету Сімоном. Я боялася, що він візьме іншу дівчину й закохається в неї, матиме «чергову жертву». То сталося під час пригоди з отим альбомом. Я розгнівалася на Меггі, вона наче з неба впала: «Та що ви, Арлетто, як ви можете думати, що то мені спало на думку? Адже це спектакль, здатний викликати огиду навіть у сатира, ота колекція красунь, що накинулися на Генрі, мов палаючі від пристрасті сучки, щоб обнюхати його». Ну й порівняння! Сердешна Меггі, я не мала б сміятися. Яка то несправедливість, що-природа створила її такою. Ми негарно чинимо, що сміємося з неї. Однак не можна завше жаліти її, вона не вгаває повторювати: «Бачте, Арлетто, в мене драма з Бобом, бо я не хочу мати дітей». Очі її зосереджені, серйозні, вперто дивляться на нас, тулуб випнутий уперед — жінка, що жертвує собою в ім’я обов’язку, науки, problematische[52], до того ж іще й погана артистка. Голос, жести, погляд — усе грає. «Коли Меггі починає марити, — каже Севілла, — я зразу ж помічаю: це так неартистично». Можливо, слід найбільше жаліти Боба. Він лише й робить те, що втікає від неї, навіть уникає її погляду, ніколи не сідає поруч з нею за стіл. «Я не наважуюся навіть спитати її, котра година, боюся, що вона може щось подумати». Дивний він, мушу визнати, що він дивний. Я ніколи не розуміла, як Генрі міг так швидко вибачити йому те, що він став служити отому страшному Сі. Та Генрі тримається вище. Він дивиться згори, вибачає майже все. Може, він враховує і те, що Боб після того, як пішов від нас Майкл, почав працювати, наче причинний. Боб коротає багато годин з Фа та Бі. Вони в захопленні від нього, Боб майже витіснив нас. Мені це не подобається. Я думаю, чи він не виконує чийсь наказ. Треба попередити Генрі! Я не довіряю цьому манірному, розпещеному, самолюбному змієві. Ненавиджу його манеру схрещувати під собою ноги, коли він сідає. А може, просто, як каже Грінсон, Боб — це один з «американських чоловіків поміркованого покоління», отих типів, що надають переваги маріхуані або ЛСД[53], а не сексу: «Вони ж вдовольняються легкою й швидкоминучою насолодою» (твердження Грінсона). Цей евфемізм дивує мене. Але, здається, я вже занадто дорікаю йому».

Арлетта з досадою схопила будильника, якусь мить вдивлялася в циферблат, що світився. «Коли не спиться, час тягнеться надто повільно, а за інших обставин він так швидко збігає, тиждень за тижнем. Уже два роки ми з Генрі разом. Дивно, що образ щастя для мене — це злива, яка захлинає переднє скло автомобіля; лампочка, що її засвічують, аби подивитися на карту, освітлювала мої коліна, я боялася, що він побачить, як вони тремтять. Я відчула, як уся моя постава танула під його поглядом. Дивно, що циклон «Ханна» вбив сто п’ятдесят чоловік, а мені приніс життя, справжнє життя. Здається, п’ять-шість років до того я задихалася в самотності, безладді й навіть цілий рік перебувала в полоні лінощів. А ще ті безглузді, духовно принизливі любощі… Здавалося, що я опинилася в якомусь павутинні. Відтак раптом, коли я захистила свою докторську, з’явилася впевненість у собі, сила, гонор, я зрозуміла, що можу порвати з усім. «Шановна місіс Лафей, я прочитав вашу дисертацію про поведінку дельфінів у неволі й хотів би знати, чи не погодитеся ви працювати зі мною». Коли я побачила його підпис, з радощів аж підплигнула. Він вийшов з Майклом зустрічати мене на аеродром. Я майже ревнувала його до Майкла. А Генрі його любив по-справжньому, ніби рідного сина. Він багато чому навчив Майкла. Однак, якщо придивитися, хто з них тепер більше впливає один на одного, то, безумовно, Майкл з-за своїх ґрат. Ці грати мають якісь чари: Генрі став читати всі газети, читає й перечитує його листи. Дивно, що пропускають усе, що Майкл не написав би, без цензури. Думаю, що все це фотографується, відповіді Генрі також. А там десь, на столах у Адамса й Сі, а може ще в когось, лежить чудове першокласне досьє з рекомендаціями, примітками, аналітичним покажчиком, тонкими коментарями до кожного речення Генрі, що їх зробили найкращі політики-психологи. Досьє на Оппі[54] перед його процесом було заввишки в кілька метрів. Та коли я кажу про це Генрі, він сміється й тільки: «Що ти хочеш, шпигунство й доноси — це дві соски, що плекають американську інтелігенцію». Коли подумаєш, що ЦРУ фінансує Національну асоціацію студентів і що один американський університет погодився стати прикриттям для «місії фахівців» до В’єтнаму, то мимохіть подумаєш, що все, все це можливе. «Але ти таки мусиш бути обережнішим, коли пишеш Майклові, — раджу йому. — На мою думку, ти робиш занадто нерозумно. Твоя слава не врятує тебе, згадай Оппі». Однак він не слухається ніколи, варто прямо чи побічно зачепити щось пов’язане зі сміливістю, він реагує, як іспанець, опирається й стає в позу: «Я ж не влаштовуватиму собі цензуру. Я кидаю виклик отим шпигунам. Адже вони й існують на те, щоб примусити нас самих себе каструвати». Звичайно, не можна сказати, що Генрі недооцінює свою чоловічу силу».

Арлетта засміялася, простягла руку й поклала кінчики пальців йому на рамено. І раптом відчула, що Генрі стискає її руку в своїй. Вона тихесенько мовила:

— Ти не спиш? Пригорни мене, я хочу з тобою поговорити.

Розмова Севілли з Адамсом 22 липня 1972 року.

Справа ПЛ-56279. Таємно.

Адамс. Я дуже радий знову вас бачити. Здається, ми не бачилися після прес-конференції 20 лютого 1971 року. Ллє ви дуже люб’язні, що надіслали мені примірник своєї книги. Як мені сказали, вона має добрий попит.

Севілла. Й на превеликий мій подив. Адже я не вклав у неї жодної принади, як радив Брюкер, одні лише факти.

Адамс. Що ж, скажу вам, саме цей серйозний тон і сподобався читачеві.

Севілла. У Голдстейна є більш цинічне пояснення. Він запевняє, що книга розійшлася б за будь-яких обставин, навіть коли б я написав її лівою ногою.

Адамс. Не думаю. Ваше ставлення до Джіма Крунера дуже розважило Лоррімера. Він вам не подобається?

Севілла. Ні.

Адамс. Я не поділяю ваших почуттів. Коли б обрали Крунера, гадаю, що він влив би свіжої крові в жили нашої старої адміністрації.

Севілла. Сподіватимемося, що то тільки й буде пролитої крові.

Адамс. Ви вважаєте його таким жорстоким?

Севілла. Думаю, що він виконуватиме все, чого від нього вимагатимуть.

Адамс. Ох, ви песиміст! Ви задоволені послугами Голдстейна?

Севілла. Дуже. Не стану приховувати від вас, Голдстейн для мене необхідний. Він справжній приятель.

Адамс. Я зачарований. Дізнався, що вашу книгу перекладають на двадцять три мови, а Голлівуд екранізує її.

Севілла. Так.

Адамс. Я довідався також, що «Лук» купив за шістсот шістдесят тисяч доларів право на першодрук. Крім того, Брюкер за п’ятсот тисяч доларів надав право видавництву «Кишенькова книга» видати книгу в повному обсягу й за чотириста тисяч доларів у скороченому — видавництву «Рідерз дайджест». Брюкер, певне, облизується від задоволення.

Севілла. Гадаю, що про все це ви довідалися не від Голдстейна.

Адамс. Ні, Голдстейн дуже стриманий. Ці цифри опублікував минулого тижня «Тайм». «Тайм» підрахував, що ви одержите разом з кінофільмами й перекладами три мільйони доларів. Правда ж?

Севілла. Ох, той «Тайм»!

Адамс. Що ви відчуваєте, стаючи мільйонером? Севілла. Крім усього, почуття волі. Адамс. Волі?

Севілла. Досі я був вільний настільки, що лише теоретично міг купити великий будинок на одному острові Флорида-Кіс з невеличкою приватною гаванню й яхту…

Адамс. «Теоретично». У вас оригінальний спосіб висловлюватися. (Сміється). Я певен, що коли ви купували цей будинок, вас безсоромно обікрали.

Севілла. Ні, я робив так, як мені радив Голдстейн.

Адамс. Ви сказали, почуття волі, «крім усього».

Севілла. Так. Я відчуваю також почуття провини.

Адамс. Провини? Чому провини? Ви ж не вкрали ці гроші, це плід вашої праці.

Севілла. У мене таке враження, що мені заплатили зайве.

Адамс. А що тоді Брюкер?

Севілла. Про нього я не думаю. Здається, що мені заплатили зайве, бо інші працюють багато, а отримують мало.

Адамс. Ха, ха! Не було б у вас яхти, я підозрював би, що ви соціаліст. Та що ви, ці люди, про яких ви кажете, не мають такого фаху, як у вас.

Севілла. Так, але то не гаразд, що існує така різниця між ними й мною.

Адамс. Чи не через це почуття провини ви зберігайте гроші на рахунку в банку, не вкладаючи їх у якусь справу?

Севілла. Ні, тут інша річ. Думка про те, що мої гроші можуть працювати замість мене, викликає у мене огиду.

Адамс. У всякому разі вони працюють на когось іншого. Ваш банкір мусить бути вам вдячний.

Севілла. То його справа. Вважаю, що саме для того він і став банкіром, щоб з грошей робити гроші. А моя справа — працювати.

Адамс. Тоді роздайте свої мільйони. (Сміється).

Севілла. Так, але кому? Я хотів би, щоб вони справді були корисними, я остерігаюся філантропії.

Адамс. Та ну ж бо, я пожартував. (Мовчанка).

Севілла. Чи не могли б ви скоротити цей прелімінарій? Ви настільки роздратовані, що це лякає мене.

Адамс. Я не роздратований.

Севілла. Ви уже двічі витирали долоні носовичком. Адамс (сміється). Треба остерігатися науковців. Вони спостережливі. (Пауза). Що ж, я симпатизую вам і думаю те, що зараз скажу вам, вас приголомшить. Маю сказати дуже неприємні речі.

Севілла. Я здогадувався про це з вашого довгого вступу. Однак я віддаю належне вашій спритності.

Адамс. Це не спритність, а ніяковість.

Севілла. Ну, стріляйте! Чого зволікаєте?

Адамс. Не квапте мене. То набагато гірше, ніж ви собі уявляєте. Я одержав дуже приголомшливий наказ. Мій обов’язок — повідомити вас про нього, і я дуже цим засмучений. Ви ж знаєте, я симпатизую вам.

Севілла. Однак ця симпатія не перевищує вашої лояльності до своїх шефів.

Адамс. Правду кажучи, ні.

Севілла. Ну, кажіть! Чи не повинен я відмовитися від проекту «Логос»?

Адамс. Ні, не те. Одне слово, це гірше. (Пауза). Ми хочемо забрати у вас Бі й Фа.

Севілла. Ви маєте забрати від мене Бі й Фа?

Адамс. Тимчасово. Прошу вас, сидіть. Так, мені прикро, але це — наказ.

Севілла. Та навіщо? Куди ви їх хочете відправити?

Адамс. Я не можу відповісти на ці запитання.

Севілла. Це ж безглуздя. Ви нічого не усвідомлюєте! Бі й Фа ніколи не витримають такої розлуки! Ви рвете зв’язки приязні, що складалися протягом багатьох років.

Адамс. Боб Меннінг їх супроводжуватиме. Севілла. Боб!

Адамс. Прошу вас, вгамуйтеся. Вам недобре? Бажаєте, щоб…

Севілла. Ні, дякую. Не турбуйтеся, зараз мені стане легше. (Пауза). Яке огидне лицемірство! Адамсе, я скажу вам те, що думаю: ось уже два роки ви усміхаєтесь мені привітно, й два роки за вашим наказом Боб таємно…

Адамс. То не мій наказ. Я лише його передав. У цьому тільки й моєї відповідальності.

Севілла. Яке бридке лицемірство! І з якою метою, цікаво запитати?

Адамс. Скажу відверто: ми вирішили тримати вас осторонь від практичних застосувань…

Севілла. Хочете сказати, військових застосувань.

Адамс. Я мовив, практичних.

Севілла. А Боб надійніший. Отже, він може знати, куди ви запропастите Бі й Фа і яке безглуздя примусите їх робити.

Адамс. Неодмінно, бо він поїде разом з ними.

Севілла. Не йму віри! Ви забули, що Боб — ставленик містера Сі?

Адамс. Не думаю, що це може перешкодити.

Севілла. Отже, благородний містер Сі також причетний до цієї справи?

Адамс. Зовсім ні.

Севілла. Ви гадаєте, що Боб не попередить містера Сі?

Адамс. Це вже наша справа.

Севілла. А як же бути в такому разі з проектом «Логос»? Яка ж його доля? Це божевілля! Ми перебуваємо на півшляху до вивчення свистів, а ви забираєте їх у вас. Єдиних дельфінів, що нині можуть співробітничати з нами. Який жах! Подумайте про свою відповідальність перед наукою, коли з ними щось станеться.

Адамс. З ними не станеться нічогісінько. Розлука ця тимчасова. Ми повернемо вам Бі і Фа.

Севілла. За скільки днів?

Адамс. Мені не доручали призначати вам дату.

Севілла. А ви не боїтеся, що вони, повернувшись, розкажуть мені все, що робили з вами.

Адамс. Вони нічого не зможуть розповісти, оскільки нічого не робитимуть.

Севілла. В такому разі чому ви не дозволяєте поїхати з ними?

Адамс. Я вам уже сказав.

Севілла. Я не маю права бачити, що вони коїтимуть, але вони матимуть право про все розповісти мені!

Адамс. Така суперечність мене не турбує.

Севілла. А що вас турбує! Чи подумали ви бодай поцікавитися думкою Бі й Фа перш як забрати їх з нашої сім’ї? Адже ми — їхня сім’я, сподіваюся, ви це розумієте. Адамсе, вислухайте мене, мені не соромно сказати, я маю їх за своїх дітей.

Адамс. Звісно, ми врахували сентиментальний бік справи. Передусім Боб домігся згоди Бі й Фа на цю подорож.

Севілла. Без мого відома!

Адамс. Боб сказав їм, що він поїде з ними. Самі знаєте, вони дуже люблять Боба.

Севілла. Він, мерзенний змій, усе зробив для цього! Він зрадив мене двічі. Вистежував мене, працюючи на Сі, і таємно від мене, за вашим наказом, заволодів прихильністю дельфінів, щоб зайняти моє місце в їхньому серці.

Адамс. Мені здається, що ви забагато драматизуєте. Врешті-решт, Бі й Фа лише тварини.

Севілла. Ви нічого не розумієте! Вони розмовляють, і мені з ними набагато приємніше розмовляти, ніж з деякими людьми. Бі й Фа — істоти такі самі, як ви і я. Казав же вам, що я люблю їх, наче своїх дітей.

Адамс. Я сприйняв це не буквально. І глибоко засмучений. Тим паче, що мені залишилося сказати вам ще гірше. Я боюся, що завдам вам багато прикрощів.

Севілла. Ви не завдасте мені ніяких прикрощів. Я подаю у відставку.

Адамс. Я мушу вас чесно попередити…

Севілла. Я не вірю вашій чесності.

Адамс. Я знаю, ви вважаєте, що я бережу свою честь для начальства. Ну що ж, я розмовляв з вами від його імені. Коли ви вважаєте, що своєю відставкою зможете примусити нас відмовитися від наших планів, то помиляєтеся. Ми не відмовимося. І якщо, незважаючи на все, ви наполягатимете на своїй відставці, то цього разу ми погодимося.

Севілла. Ви говорите так, ніби хочете примусити мене зараз же подати вам заяву. Адамс. Зовсім ні.

Севілла. Стривайте, стривайте, Адамсе. Не слід так уже недооцінювати мої розумові здібності. Гадаєте, я не розумію, чому моя відставка вас так чудово влаштувала б?

Адамс. Справді, не розумію чому.

Севілла. Бо вона вам гарантуватиме, що Бі й Фа, виконавши свою місію, не відкриють мені таємниці.

Адамс. Не йдеться ні про яку місію!

Севілла. О, ні! І дуже важливу, бо ви готові задля неї поставити в небезпеку проект «Логос». Проект, на який ви протягом десяти років витратили величезні кошти!

Адамс. Ви перебільшуєте. Проектові «Логос» нічогісінько не загрожує. Незабаром вам повернуть Бі й Фа без жодної подряпини.

Севілла. А морально вони не будуть потравмовані?

Адамс. Не розумію, що ви хочете сказати.

Севілла. Я питаю вас: чи знаєте, як реагуватимуть Ні й Фа після того, як вони виконають те, що ви примусите їх вчинити?

Адамс. Не розумію змісту вашого запитання. Ми не примушуватимемо їх зробити щось погане. (Пауза).

Севілла. А ви не боїтесь, що я, повернувшись додому, намовлю Бі й Фа, аби вони не їхали з Бобом?

Адамс. Так, справді. Ми про це подумали й вжили иаходів.

Севілла. Яких заходів?

Адамс. Я ж казав, що мені залишилося сказати вам найгірше. Ну, ось: коли ви повернетеся додому, то вже не застанете Бі й Фа. Наша команда саме зараз вивозить їх.

Севілла. Та це ж мерзенна пастка. Викликаєте мене сюди, а тим часом… Яка підлість! Мені бракує слів. З яким презирством треба ставитися до людей, щоб дозволити собі так поводитися з ними. Ви так безсоромно повелися зі мною!

Адамс. Прошу вас, вгамуйтеся. В усякому разі від цього нічого не зміниться. Ми хотіли уникнути неприємних сцен.

Севілла. Ви не припиняли робити чорну справу за моєю спиною. Жахливо! Ви повелися зі мною лицемірно!

Адамс. Я одержував накази й виконував їх.

Севілла. Дозвольте сказати, що то ганебні накази.

Адамс. Чому б вам самим не сказати про це Лоррімерові? Адже то він їх давав мені.

Севілла. Вислухайте, Адамсе, я… (Пауза). Не намагайтеся мене спровокувати. Ви з великим задоволенням звільните мене з роботи.

Адамс. Ніхто не гадає примушувати вас звільнятися. Ми хворієте манією переслідування.

Севілла. Є у вас ще якісь зауваження, крім тих, що стосуються моєї психології?

Адамс. Ні.

Севілла. В такому разі пропоную скінчити цю розмову. Все це таке гидке, таке мерзенне. Мені хочеться піти звідси геть. Я ледве витримую ваш погляд.

Адамс. Вірите мені чи ні, містере Севілла, я глибоко засмучений. До побачення.

Севілла. Я не думаю, що ми ще колись з вами побачимося.

«14 серпня 1972 року.

Шановний містере Севілла!

Вчора відбулося засідання комісії, й мені доручили повідомити Вас про її ухвалення. Дослідження з питань гідродинаміки шкіри, що їх Ви проводили в басейні Б, припинилися в 1966 році з метою, щоб дозволити Вам зосередити зусилля на мовних дослідах у басейні А, але оскільки останні в зв’язку з від’їздом Ваших об’єктів — просимо саме такий термін вживати в нашому листуванні — не можуть тепер проводитися, то комісія вважає за неможливе клопотати перед конгресом про виділення нових коштів для фінансування лабораторії, якою Ви керуєте.

Отже, комісія просить Вас повідомити своїх працівників, що неустойку, передбачену в контракті на випадок скасування угоди, буде виплачено найближчим часом. Зрозуміла річ, таке саме розпорядження надійшло й щодо Вас.

Комісія призначила доктора Едварда Е. Лоренсена тимчасовим куратором лабораторії, якою Ви керували. Він налагодить з Вами контакти 16 серпня й вживе всіх заходів для класифікації й збереження карток, архівів, магнітофонних записів, кінострічок та інших документів лабораторії. Комісія просить Вас якомога полегшити завдання Е.Е.Лоренсена й повідомити мене про одержання цього листа.

Щиро Ваш Д.К.Адамс».

«15 серпня 1972 року.

Шановний містере Адамс!

Повідомляю, що одержав Вашого листа від 14 серпня. Мої працівники й я готові перейти 16 серпня в повне розпорядження доктора Лоренсена.

Мені не хочеться нічогісінько просити у комісії. Проте гадаю, що мушу це зробити в інтересах моїх об’єктів. Я хотів би, аби мені дозволили побачитися з ними, коли вони знову стануть доступні[55].

Щиро Ваш Г.С.Севілла».

«15 серпня 1972 року.

Шановний містере Севілла!

Вслід за своєю сьогоднішньою телеграмою я підтверджую, що змушений затриматися й не зможу приїхати раніше 20 серпня.

Погодившись виконати завдання, яке мені доручили, н вважаю за необхідне підкреслити, що маю намір дотримуватися обмежених функцій куратора. В тому випадку, коли лабораторії, якою Ви керували, повернуть Ваші об’єкти, я відверто дав зрозуміти комісії, що ні в якому разі не розраховую продовжувати Ваші досліди. В зв’язку з цим я сподіваюся, що Ви зможете забрати назад свою заяву про звільнення й самі докінчити справу, яку так блискуче почали.

Я розумію, що Вам зараз прикро, бо Ви розлучилися зі своїми об’єктами, та хай Вам буде єдиною втіхою, що Ваш асистент погодився їх супроводжувати.

Щиро Ваш Е.Е.Лоренсен».

«16 серпня 1972 року.

Шановний містере Лоренсен!

Ваш лист викликав у мене велику шанобу до Вас, і я знову побачив можливість більш приязно ставитися до людського поріддя, яке, мушу це визнати, останнім гасом уявляється мені не в дуже гарних барвах.

Я боюся, що Вас неточно поінформували. Своє бажання піти в відставку я висловив усно, перебуваючи в приголомшливому стані, коли довідався, що в мене відбирають мої об’єкти. Однак я не підтверджував це бажання ні в подальшій розмові, ні, звісно, письмово. З іншого боку, мій асистент погодився супроводжувати об’єкти без мого дозволу й навіть без мого відома.

Я пишу про це не для того, щоб вплинути на рішення, яке Ви прийняли. Швидше навпаки, мені хотілося, аби саме Ви виконували обов’язки куратора, а не інший вчений, якому не притаманна така порядність.

Я чекаю на Вас 20 серпня.

Щиро Ваш Г.С.Севілла».

«18 серпня 1972 року.

Шановний містере Севілла!

Я знову затримуюся й зможу приїхати тільки 25 серпня.

Мене глибоко вразили факти, що Ви їх мені виклали. Вони проливають особливе світло на роль, яку зіграв Ваш асистент, і на те, як високо цінують істину бюрократи, що нами керують. «Скуповуючи мізки» — тут і в Європі, — вони гадають, що можуть робити з нами все, що їм забагнеться.

Я не приховав від Адамса, що, на мій погляд, відбирати навіть тимчасово у Вас об’єкти — велике безглуздя. Не бачу ніякого практичного застосування, важливість якого могла б виправдати перерву в основних дослідженнях.

Щиро Ваш Е.Е.Лоренсен».

«Острови Флорида-Кіс мене не вабили ні своїми мочарами, ні високими деревами, ні трактом з мостами, перекинутими з острова на острів, що добігав аж до Кі-Уеста. Я хотів іншого острова, зі скелями, острова, що стояв би самотньо, оточений рифами, й коли я побачив скелі Хуатвею з «Карібі», що стояла на якорі в невеличкій гавані, в мене затьохкало серце: «Карібі» — це красива лакована іграшка для дорослих, юнацька мрія, що стала дійсністю у віці, коли це ще може принести радість. А тепер я мушу силувати себе, щоб виплити на ній у море. Арлетта читає на носі яхти. Коли б вона лишилася зі мною в кокпиті, ми знову стали б розмовляти про Бі й Фа. А коли я тут, у кабіні, сиджу сам, зігнувшись за кермом «Карібі», то трохи вгамовуюся. Арлетта відчуває це, їй теж нелегко, й вона тільки вдає, що читає. Звідси, де я стою, бачу з того боку рубки лише широкі криси великого бриля, що затуляє її голову від сонця. Арлетта, певне, скинула бікіні, аби сонце могло позолотити незасмаглі місця її шкіри. Навіть думка про її тіло тепер мене не втішає. Чудно, душевний біль вгамовує навіть саме бажання, хоча кохання залишається. Мабуть, у стражданнях є щось занепадницьке, що примушує тебе ще більше губити себе, каліцтво, яке вимагає нових і нових каліцтв. Неправда, тричі неправда, що в стражданні таїться якась магічна мужність! Страждання — це поразка, параліч, самозневага. Воно ніколи нічого доброго не давало, його треба тільки здолати. І я, щоб здолати його, граюся з «Карібі». Ця яхта — мій допінг, морська хитавиця мене заколисує. Я втікаю сам від себе, свідомо втікаю сам від себе. Тримаючись обома руками за кермо, я підставляю «Карібі» південно-західному вітрові й сам прихиляюся до лівого борту. Вітер підтримує мене, через рівні проміжки часу по моєму стегні перекочуються довгі хвилі, що наступають на мене збоку. Я продовжую йти в відкрите море, переді мною пролягає океанська неосяжність, без жодного людського сліду. За мною віддаляється й віддаляється земля, ховається в тумані, пахощі трави, листя й диму поволі розчиняються в солоному повітрі, якось гостріше пахне лаком, яким пофарбована яхта. За мною слід зігнутий вправо. Йду з швидкістю, мабуть, вісім вузлів. Я прокладаю собі шлях, відкидаючи з обох боків форштевня піну. На великому синьому вітрилі жодної складки. Воно все надуте вітром, червоний генуезький кліпер випнувся, наче аеростат, зігнувши щоглу, ванти праного борту натягнуті й деренчать, мов струни скрипки, під сильним натиском чотирибального морського вітру, який щоразу дужчає, але не загрожує такою небезпекою, щоб я став згортати вітрила й занепокоєно шукати сховища. Небо безхмарне, сонце ще високо, блакить моря заспокоює нерви. Яскраво-блакитна барва моря не віщує небезпеки. Вітер і хвилі стримують себе, ніби хочуть показати, що в них ще є сили, мов той тигр, котрий спокійно муркотить, а в самого гнівно напружуються могутні м’язи, як хвилі, що здіймаються над морем, але не шаленіють. Я заціплюю пальцями стерно задля насолоди попестити гладеньке червоне дерево, хоча немає потреби керувати яхтою: «Карібі» йде рівно, не перехиляється, не віддається на поталу вітрові й хвилям, ковзаючи в тиші або, вірніше, серед ледь чутних, заколисуючих шумів, з яких створена тиша. Ніс яхти розтинає воду, наче шовкову тканину, хвилі плещуть у борт корпусу, вітер свище в натягнутих вантах, риплять на шківах надувні човни, стогне весь корпус яхти, провалюючись між хвилі, й лячно здригається, коли злітає на гребінь хвилі, напівптах, напівриба, одне крило червоне, друге синє, а тіло — привабливе, гладеньке, лаковане і ковзає морем.

Власне, не можна сказати, що «Карібі» ковзає. Фа справді ковзав, не залишаючи сліду, не роблячи різких рухів. Приємно було спостерігати, як він спритно пересувався майже під поверхнею води, що зоставалася спокійною. Коли він завертав у інший бік, його добре й лукаве око дивилося на мене, мовби кажучи: «На, не йди нікуди! На, побудь ще трохи тут. Ти завжди кудись ідеш». Вісім років минуло відтоді, як він смоктав соску, боязливо горнучись до нас. Коли він почував себе самотнім, починав свистіти й скреготати зубами. Нічні вартування біля нього нас просто виснажили. Саме тоді я вигадав ці два плоти, до яких він звик і які певною мірою замінили йому нас бодай уночі. Замислитись тільки, яке місце посів він у нашому житті протягом цих років. Наша єдина турбота, єдина тривога, єдина праця! Ми так багато доклали зусиль, щоб навчити його вимовляти п’ять слів. А потім з появою Бі він фантастично швидко навчився розмовляти. Відтак пройшов циклон «Ханна». О, знову хотілося жити й жити. Кожна мить протягом останніх шести років була по вінця сповнена праці й щастя, це був шматочок життя, який я вперше прожив так, коли не доводилося одній частці мого єства приносити в жертву іншій, коли я не почував себе самотнім, і покаліченим, без цих безглуздих стосунків, якими була нікчемна й сумна інтрижка з Фергюсон. Арлетта і я, дельфіни, колектив лабораторії, Майкл — яке багате і творче життя! Ех, ще б раз, ще б раз так пожити! І знову заціпеніння, численні запитання, нескінченне гарцювання на місці — цьому, здається, немає краю. Ті ж самі дошкульні думки знову лізуть у голову, переплітаються між собою, наче в гарячці, знову та ж сама гарячкова ітерація: Лізбета, Адаме, Боб. Особливо Боб, що якось незрозуміло протягом двох років дряпався міліметр за міліметром до визначної мети, їв, пив з нами, вдавав приятеля з себе, усміхався, ретельно працював. Я знаю, «можна усміхатися, усміхатися, усміхатися, й бути негідником»[56]. Та це невірогідна відсутність будь-якого приводу, він навіть не ненавидів нас, він діяв не з бажанням помститися, як Лізбета, або підкоряючись наказові, як Адамс. Він творив зло в чистому вигляді, безпідставне, незрозуміле навіть; йому самому. Пригадую, як він здивувався, коли почув якось від мене, що я люблю Фа.

— Ви любите Фа?

— Авжеж. Це вас дивує?

— Однак, — промовив він, — Фа — це тільки піддослідна тварина, як морська свинка, пацюк, собака.

Ми всі, навіть Меггі, подивилися на нього здивовано, в жахом. «Та що ви кажете, Бобе, адже стільки років…» Він схаменувся, засміявся, обернув свої слова на жарт. Однак тут і виказала його бездушність, повна нелюдяність, невиліковна черствість. Я мав бути пильнішим і мусив би остерігати його. Але відтоді, як він найнявся в шпигуни до Сі, з ним уже нічого не можна було зробити. Навіть зараз не можу уявити собі, що Бі й Фа вже ніколи…

Пригадую, коли я розлучився з Маріанною, щоночі прокидався стурбований і спітнілий. Думка про те, що я не живу більше із синами, встромлялася мов кинджал у моє серце. А біль, від якого, здавалося, не було ліків, паралізував мене. Тоді я двічі-тричі на тиждень бачився я ними».

Раптом щось перервало потік його думок. Севілла зиркнув на годинника: дві години вже «Карібі» йшла у відкрите море. Час повертатися назад, він хотів додому вже, поки ще не споночіло, бо в темряві можна ще й заблудитися, на морі не було жодного бакена. Севілла вивільнив шкот великого вітрила, й «Карібі» відразу набрала швидкості, гик вирвало направо, професор відв’язав шкот фока Гі прикріпив його до кнехта правого борту.

— Я могла б тобі допомогти упоратися з фоком, — гукнула Арлетта з носа яхти.

Севілла заперечливо махнув рукою. Відтак попустив шкот великого вітрила й також закріпив його.

— Я спеклася, — мовила Арлетта вдавано весело, стрибнувши до кокпита. — Зараз одягнуся.

Вона зайшла до каюти, а за хвилину з’явилася в смугастому купальнику. Примостилася біля Севілли й тихо сказала:

— Я ледве примусила себе читати. Мене пойняла жахлива нудьга. Коли б ще й я втратила тебе, то вже не знаю, що могло б бути гірше. Пам’ятаєш, які ми були щасливі, коли купили будинок. А тепер усе зіпсовано, знівечено. Я ніяк не можу повірити цьому. Мені Здається, що час біжить у зворотний бік, наче той кінофільм, котрого прокручують навпаки, що знову в нас буде лабораторія, Бі, і Фа, й ми вивчатимемо свисти. У мене таке враження, ніби я втратила своїх дітей, мету свого життя. Весь час мені хочеться плакати.

Севілла поклав правицю на її потилицю й притиснув її голову собі до грудей.

— Так, — озвався він, — були Бі й Фа, була робота. Який жах після восьми років дослідів залишитися з порожніми руками, без діла, хіба лише милуватися колишнім. Двоє бідолах безробітних на купі грошей, — прикро усміхнувся він.

«Карібі» прямувала під вітрилами до будинку, який вони так полюбили. Чотири години, що вони провели в морі, були для них лише забуттям. Вони поверталися до свого спустошеного життя, без дельфінів, без лабораторії, без мети.

— Слухай, — мовив Севілла, — ми так збожеволіємо. Так жити далі не можна. Ми поїдемо кудись. Я вважаю, що тобі приємно буде познайомитися з Іспанією. Завтра я зателефоную до агентства, й ми зможемо вилетіти наприкінці тижня.

«Державний департамент, Вашингтон, Д.С.

Професорові Г.С.Севіллі, Хуатвей, Айленд, Флорида-Кіс, Флорида.

Ми змушені поінформувати Вас, що за ухваленням державного департаменту від дня 24 серпня 1972 року Ваш паспорт і паспорт місіс Севілли анульовані».

Розмова відвідувача Г.С.С. з в’язнем С.Б 476, в’язниця «Сінг-Сінг», 22 грудня 1972 року, справа Р.А.74612. Таємно.

Відвідувач. Зрозуміла річ, я відвідав би вас раніше, якби мені дозволили.

В’язень. Мушу сказати вам, що я здивований цією зустріччю в таких умовах тиші й комфорту. Це щось зовсім незвичайне.

Відвідувач. Гадаю, що нашу розмову хочуть записати.

В’язень. Бачу, що ваші дедуктивні властивості непошкоджені.

Відвідувач. Це не дедукція, а звичка. На мій погляд, ви непогано виглядаєте.

В’язень. Не можна ремствувати, що ми живемо в поганих умовах.

Відвідувач. Як настрій?

В’язень. Найгірше вже минулося.

Відвідувач. У вас були труднощі?

В’язень. Так, у перші дні було їх багато, не мирився з іншими в’язнями. Вони не поділяють моїх поглядів. Ви не уявляєте, до якої міри консервативні кримінальні злочинці.

Відвідувач. Які саме труднощі?

В’язень. Вони витлумачили мою відмову служити у В’єтнамі як боягузтво. Для них я — «Нервовий Неллі»[57]. Я мусив битися.

Відвідувач. Ну і що?

В’язень. Кожен відсидів по тижневі у карцері. Я сказав, що то я перший затіяв. Мій супротивник сказав те ж саме. Тут, як ви знаєте, висока уява про чесність.

Відвідувач. Гадаю, що після цього до вас почали ставитися краще.

В’язень. Набагато. Мене вважали вже не боягузом, а просто психопатом. А до психопатів тут ставляться непогано.

Відвідувач. Поговоримо про ваші листи. Я одержав двадцять сім листів.

В’язень. Я написав, стільки ж. Отже, жоден не пропав.

Відвідувач. І в жодному цензура нічого не викреслювала.

В’язень. У ваших також.

Відвідувач. Тим краще. Ми живемо у вільній країні.

В’язень. Тепер я маю змогу вітати себе з цим щодня. Чи зуміли ви дізнатися, чому анулювали ваш паспорт?

Відвідувач. Так. Хоча мої стосунки з «політично підозрілими особами» критикувалися, я не «являю собою державної небезпеки», бо завжди був «чесним у ставленні до своєї країни». Однак, коли б я поїхав кудись за кордон, мені не можуть гарантувати «відповідну охорону».

В’язень. Браво! Вони діють у ваших інтересах. Чи довели ви до відома громадськості про цю відмову видати виїзну візу?

Відвідувач. Ні. Голдстейн не радить мені.

В’язень. Може, він помиляється?

Відвідувач. Не знаю. Голдстейн був неймовірний. Він шаленів, наче лев. Ніхто й ніщо не примушувало його турбуватися про мене. Голдстейн вважає, що публічне оголошення про анулювання — це та зброя, котру ми маємо тримати в резерві.

В’язень. Голдстейн не радив вам пірвати стосунки з політично підозрілими особами?

Відвідувач. Зовсім ні.

В’язень. Я вдячний йому за це. Однак я мушу сказати…

Відвідувач. Не кажіть нічого. Ви наговорите дурниць.

В’язень. Добре, я мовчу. З вашого дозволу скажу, що ви також добре виглядаєте.

Відвідувач. У нас був час вельми тяжкий, коли відібрали в нас Бі й Фа. Це тривало два місяці. Потім я купив одного дельфіна, достоту кажучи, дельфінку, й заснував на власні кошти приватну лабораторію.

В’язень. Де ви тримаєте свою дельфінку?

Відвідувач. Біля свого будинку, в мене є невеличка гавань.

В’язень. Вона не огороджена?

Відвідувач. Я натягую сітку між двома дамбами, опускаючи її до самісінького дна. Та все це дарма. За кілька тижнів Дезі — так звати дельфінку — навчилася перестрибувати сітку, видно, сумує за відкритим морем. Проте не запливає далеко, хіба що тоді, коли я виїжджаю на човні. А ввечері вона завжди повертається. Їй подобається спати біля «Карібі». Я гадаю, що вона вважає яхту супер-матір’ю, яка захищає її. Вночі я знову натягую сітку між дамбами, з міркувань захисту її від акул.

В’язень. Розкажіть мені про Дезі. Подумати б тільки, вже два роки я не бачив жодного дельфіна!

Відвідувач. Хочете, я пришлю вам кілька кінострічок? Чи зможете ви проглянути їх?

В’язень. Напевне. В нас тут є все: дискотека, кіно, театр, і навіть зала, де можна загоріти від ультрафіолетових променів, але тільки тоді, коли закінчуватиметься час ув’язнення.

Відвідувач. А чому аж тоді?

В’язень. Аби сусіди подумали, що нібито ви повернулися з тривалої мандрівки до тропіків. (Сміється). «Сінг-Сінг»- зовсім не те, що ви думали. Тут піклуються, що казатимуть люди про нас.

Відвідувач. Мені подобається, що ви говорите про це з гумором. Либонь, врешті-решт звикаєш до всього.

В’язень. Ні. Тут ніколи не звикнеш. Просто живеш замкнутим життям. Ви знаєте вислів: «Час тягнеться». Ніколи я його так добре не розумів. Ви не уявляєте, як довго тягнеться тут час. Це неймовірно. Дні нагадують тижні, а тижні — місяці. (Пауза). Розкажіть мені про Дезі.

Відвідувач. Що про неї скажеш? Вона весела, пустотлива, сердечна, зовсім небоязлива, якою була спочатку Бі.

В’язень. Скільки їй років?

Відвідувач. Судячи з її ваги й зросту, вона мала б мати приблизно стільки років, скільки мала Бі, коли стала дружиною Івана. Мабуть, чотири роки.

В’язень. З ким ви працюєте в лабораторії?

Відвідувач. Я запросив на роботу Пітера, Сьюзі, Меггі.

В’язень. Платите їм з власних коштів?

Відвідувач. Так.

В’язень. Ви збанкрутуєте.

Відвідувач. О, у нас є можливості щось зробити. А коли не буде грошей, я все припиню. Та поки що все йде гаразд. Ми просуваємося вперед.

В’язень. Я щось не розумію…

Відвідувач. Зараз вам роз’ясню: я одержав од Лоренсена копії всіх моїх записів.

В’язень, Лоренсен, певне, мав неприємності.

Відвідувач. Великі.

В’язень. Що ж сталося?

Відвідувач. Власне, нічого. В мене є всі свисти Бі і Фа, а тепер і Дезі.

В’язень. Чого ви досягли?

Відвідувач. Просуваємося вперед.

В’язень. Ви не хочете говорити про це?

Відвідувач. Так, не хочу. (Сміється).

В’язень. Після ваших останніх листів я не сподівався побачити вас таким. Ви знову ж такі енергійні.

Відвідувач. Поговоримо трохи про вас.

В’язень. То не дуже цікава тема. (Пауза). Я сиджу тут і чекаю.

Відвідувач. Вий далі так песимістично оцінюєте міжнародну обстановку?

В’язень. Як ніколи раніше. Але є в мене трохи оптимізму. Дивлюся в далеке майбутнє.

Відвідувач. Признаюся, я полегшено зітхнув, що Джім Крунер зазнав поразки, а Олберта Монро Сміта обрали в президенти, Сміт — все ж таки менше лихо.

В’язень. Я думаю інакше. Сміт робитиме саме те, що робив би, бувши на його місці, й Крунер. Американська демократія полягає в тому, щоб створити перед виборцем ілюзію можливості вибору. Тм надається вибір між двома однаково правими партіями. Вибір між двома однаково реакційними кандидатами, але один з них намагається справити враження, що він ліберальніший за свого суперника.

Відвідувач. О, ви перебільшуєте. Я не міряю Сміта й Крунера на один кшталт.

В’язень. Я не перебільшую. Навести вам кілька прикладів? 1960 року ви голосували за Кеннеді, бо думали, що він ліберальніший за Ніксона. А Кеннеді відкрив зелену дорогу інтервенції на Кубу й масовому збільшенню наших «військових радників» у В’єтнамі. 1964 року ви голосували за Джонсона, щоб завдати поразки Голдуотерові. Однак Джонсон, прийшовши до влади, втягнув нас у ту ескалацію, до якої закликав Голдуотер.

Відвідувач. Ви гадаєте, що Сміт також здатний, як і Крунер, втягти нас у війну з Китаєм?

В’язень. Еге ж. Він тільки виголосить трохи більше моралізуючих промов.

Відвідувач. Це дуже сумно.

В’язень. Не дуже. Бачте, вибори тут не мають ніякого значення. Вони в своїй основі — просто трюкацтво. Треба боротися за громадську думку.

Відвідувач. Так, я знаю. Задля цього ви й пішли до в’язниці.

В’язень. Так. Часом я почуваю себе збентежено. Репресіями вони зуміли чогось домогтися. Кількість тих, хто відмовляється служити в армії, зменшилася.

Відвідувач. Однак те, що ви у в’язниці, справило великий вплив на всіх ваших знайомих. Я не хочу називати імен, самі розумієте чому, але ви мені також відкрили очі на багато речей.

В’язень. Що ж, коли це правда, то варто було опинитися тут.

Відвідувач. Правда.

В’язень. Ви мені зробили велику радість. Мені здалося, що останніми місяцями тон у ваших листах якось змінився.

Відвідувач. Я вирішив не брати більше до уваги те, що їх перефотографовують і намагаються записати кожне слово. Я гадаю, що то вельми кепсько обмежувати себе самоцензурою. Як ніколи раніше, я вирішив говорити тільки те, що думаю.

В’язень. Можливо, і я відіграв якусь роль у цьому рішенні?

Відвідувач. Звичайно, дуже велику.

В’язень. Слів немає, який я радий. І яка ж скромність з вашого боку! В вашому віці, в вашому становищі… Адже я тільки ваш учень.

Відвідувач. Дарма. Коли шукаєш істини, то не слід керуватися подібними міркуваннями.

В’язень. Я щиро вдячний вам, що ви мені таке сказали. (Мовчанка).

Відвідувач. Мені здається, що час уже скінчився.

В’язень. Почекайте. В нас є ще п’ять хвилин. Розкажіть мені про Пітера й Сьюзі.

Відвідувач. Ну, ви, напевне, вже знаєте, що вони подружилися.

В’язень. Вона мені про це написала. Сьюзі — дівчина чудова. Знаєте, я сам би закохався в неї, коли б Пітер не випередив мене.

Відвідувач. Вона завжди говорить про вас дуже тепло.

В’язень. Так. Я також дуже люблю її. Я часто думаю про вас усіх. (Пауза). Мені не так легко було з вами розлучитися.

Відвідувач. Ми чекаємо на вас. Ви повернетеся до нас на роботу.

В’язень. За три роки. (Пауза). За три роки ви уже знатимете все про свисти.

Відвідувач. Будуть інші проблеми.

В’язень. Що ж, тоді почекаємо три роки.

Відвідувач. Я прийду ще до вас на побачення, якщо мені дозволять. А тепер, я думаю, вже час скінчився.

В’язень. До побачення. Пишіть мені. Дякую, що прийшли до мене, дякую, що… Спасибі за все.

Відвідувач До побачення, Майкле.

Сайгон, 4 січня 1973 роки (ЮПІ).

У відкритому морі неподалік від Хайфона атомним вибухом потоплено американський крейсер «Літл Рок». Весь екіпаж загинув.