Тварина, обдарована розумом

ІІ

У цій кімнаті нема ні часопису, ні папірця, лише три крісла, столик з попільничкою й на вилощених стінах три гравюри, на яких зображено океанські яхти із піднятими нітрилами в розбурханому морі. Сі зажурено подивився на вітрильники і відчув не гострий, але невгамовний біль у шлунку. Здавалося, що той біль виникав не в самих нутрощах, а десь під шкірою черева. Цей біль пронизував його усього аж до серця. Сі подумав, коли б він мав змогу лягти, здійняти вгору ноги й розслабити м’язи, то біль угамувався б. Але то не був справжній біль, а якийсь невиразний, нестерпний щем. Сі вдавалося його затамувати н собі на якусь годину, коли зосереджувався на чомусь іншому. Проте потім біль знову дошкуляв йому, навіть уночі. Від нього не спалося, голова йшла обертом, нерви напружувались.

Сі опустився в крісло, замружив очі.

Тієї ж миті він згадав, як білява голова Джонні ковзнула по його руці. Джонні весь здригався, губами, що судорожно тремтіли, хапав повітря. Раптом ноги Джонні сіпнулися, і це був кінець. Джонні і він лежали на рисовому полі, над ними бриніла хмара блідо-рожево-лілових москітів, свистіли кулі й вибухали міни. Один «джі-ай»[6] мовив позаду мене: «Цей вже одержав своє». Довелося чекати ночі, щоб вертольоти змогли приземлитися. Санітар з вертольота позабирав у загиблих розпізнавальні номерки. Його погляд зустрівся з моїм. Він був сумний і пригнічений. Санітар затис у жмені номерки й мовив: «Уже не вистачає місця. Аж десять американців».

— Дозвольте відрекомендуватися, — пролунав чийсь голос. — Я — Девід Кейт Адамс. Містер Лоррімер чекає на вас.

Перед Сі стояла людина років сорока, висока, худорлява, з довгобразим обличчям, чорними, глибоко запалими очима, звивистими губами.

— Радий познайомитися з вами, містере Адамс, — сказав Сі. Вони мовчки покрокували вузеньким коридором. Потім увійшли до якогось кабінету.

— Я радий бачити вас, містере Сі, — мовив Лоррімер. — Прошу сідати.

Сі здалося, що усмішка на Лоррімеровому обличчі така удавана, наче маска.

— Дозвольте запалити, — сказав він бадьоро і, підвівшись, простяг через письмовий стіл Лоррімерові коробку з сигарами. Лоррімер швидко зміряв його поглядом: рум’яне обличчя, черстві очі, сердечна й водночас удавана усмішка.

— Ого, «Апманн»! — вигукнув Лоррімер.

Сигари в коробці лежали дуже щільно, й Лоррімер не зумів добути ту, що була йому до вподоби. Сі посміхнувся, опустив повіки й професійним поглядом жваво оглянув стіл. Напевне, вони вмонтували мікрофон у різьблені ніжки стола, бо на ньому ні книжки, ні записника, ні самописки. Ця пустка відразу впадала в око, як і вродливе байдуже Лоррімерове обличчя. Сувора елегантність, струнка постава, чорний чуб з привабливою сивиною на скронях, благородні зморшки, орлиний ніс — справжнісінький актор. Сі, тримаючи руку над столом, люб’язно посміхався Лоррімерові. «Він один з отих мерзенних бостонських фанфаронів, що вимовляють «а» на англійський манір», — мислив Сі.

— «Апманн»! — заговорив Лоррімер, розминаючи тендітними пальцями сигару. — Ви дістаєте ці сигари через Париж, містере Сі?

— Мушу здивувати вас, містере Лоррімер. Я одержую їх безпосередньо з Гавани.

— Отже, — мовив Лоррімер, звівши вгору одну брову, — наша блокада нічого не варта.

— Я не сказав би цього. — І він спитав Адамса: — Містере Адамс, чи не бажаєте запалити «Апманна»?

— Дякую, я не палю.

— У мене така служба, — сказав Сі, — що іноді я маю стосунки з людьми, які їздять на Кубу й повертаються звідти.

— Розумію, — промовив Лоррімер і похнюпився.

Сі посміхнувся. З його бадьорого білявого обличчя не сходила тінь веселої вдачі й поважності, це сприяло його кар’єрі. Лоррімер, зосередившись, дістав з кишені ножика й заходився витонченими жестами дбайливо обрізати круглий кінець сигари. «Я не сподівався, що він кінець сигари підкусить зубами і сплюне на килимок, однак цей його ритуал дратує мене. Він не звертає на мене уваги, розважається. Він знає два способи служити Сполученим Штатам: один — свій, шляхетний; другий — мій, мерзенний. Заприсягаюся, цю вирізьблену з слонової кістки сигарничку він дістав безпосередньо в Гонконгу. А запальничка? Вона золота? Ні, ні, то звичайнісінький залізний каганець, що йому подарував приятель англієць під час війни. То — своєрідний зразок чудового сувеніру й вишуканої вбогості». Сі відвернув голову й подивився у вікно. Там, під кленами, котила свої брудні, шоколадної барви, води Анакостія. «Та хай їй грець, оцій їхній славетній річці. Врешті, й цьому застарілому їхньому способові мислити, й тим гарматам, що вкрилися мідянкою. В жерлі однієї з них — очам своїм не повіриш — пташине гніздо. Чудовий символ для клятого пацифіста! Ось чим наші гармати стрілятимуть по китайцях — ластівчиними гніздами!»

— Ну, містере Сі, — заговорив Лоррімер, затягшись димом сигари, — що я маю зробити для вас?

— Ми думаємо, — відповів Сі, — що час зацікавитися дельфінами взагалі, а не тільки американськими. Зрозумійте мене, я хочу сказати…

Лоррімер похилив голову.

— Оскільки я невіглас у цій галузі, — вів далі Сі, — то хотів би поставити вам кілька запитань.

— Запитуйте, — холодно відповів Лоррімер.

Сі схрестив ноги, у шлунку защеміло знову, він гнівно подумав: «Цей негідник обмацує мене очима, наче щипцями». Та відразу, ніби десь спалахнув тривожний сигнал, пін пересилував себе, й гнів одліг від серця. Сі навчився контролювати свої почуття, навіть гамувати їх. Подивився на Лоррімера, й за мить його рум’яне досвідчене обличчя привітно всміхнулося.

— Перше запитання: чи в Радянському Союзі цікавляться дельфінами?

— Авжеж. Там друкуються російською мовою наші праці.

Сі дивився на Лоррімера пильно й приязно. «Я не помилився, — мислив, — у нього бостонська говірка, вишукана інтонація, чітка вимова, вища фонетична елегантність».

— А як далеко вони зайшли зі своїми дослідами?

— Судячи з того, що вони друкують, — а друкують вони надто мало, — можна гадати, що вони пішли недалеко.

Сі подивився на Лоррімера.

— Якщо я правильно зрозумів, радянські вчені користуються нашими дослідами, а ми їхніми — ні.

Лоррімер посміхнувся. Коли посміхався, правий кутик верхньої губи надимався й перегинався — це надавало його фізіономії неабиякої зверхності.

— Це не така страшна річ, як здається на перший погляд. Ми ґрунтовно досліджуємо дельфінів. Таємниця на цій стадії не тільки зайва, навіть шкідлива.

— Чому?

— У США багато загонів учених вивчають дельфінів. Одних фінансують державні агентства, інших — великі приватні підприємства, такі як «Локхід». Дослідники тупцювали б на місці, коли б не розголошували своїх досягнень.

— Однак хіба не можна розповсюджувати публікації серед самих лише дослідників?

— Дуже важко. Нині в США налічується багато дельфінознавців. До того ж чимало зарубіжних дослідників у себе на батьківщині працюють на нас.

Сі потер собі носа.

— Вибачте, що повторююсь, але розголошення таємниць піде нам на шкоду.

— Зовсім ні.

— Чому?

Лоррімер підвів свою вродливу голову, наче чашу.

— Тільки наша країна спроможна витрачати щороку сотні мільйонів доларів на вивчення дельфінів. Більш того, наша країна єдина в світі, що фінансує сто п’ятдесят дельфінознавців. Кажу, сто п’ятдесят, не рахуючи дельфінознавців із союзних країн, яких ми також фінансуємо.

Трохи помовчавши, зиркнув на Сі й, не підвищуючи тону, мовив:

— Нас ніколи не наздоженуть.

— Навіть якщо ми про все писатимемо?

Лоррімер ледь помітно усміхнувся.

— У США постійно дотримуються певної перерви в часі між тим, коли вчені щось відкривають, і моментом розголошення цього відкриття.

— Це мене трішки заспокоїло.

— Я цілком вас заспокою. Прийде ще той день, коли, замість вказувати кожній лабораторії, що вона повинна й що не повинна публікувати, ми будемо змушені оберігати справжні таємниці.

— А коли це буде?

— Коли досягнення наших дельфінознавців можна буде використати на практиці.

Сі помовчав.

— Цей час ще не настав? — запитав він Лоррімера.

— Ні.

Лоррімер якусь мить вагався, однак Сі був добре натренований і умів не помічати таких вагань.

— Я зрозумів, — мовив повільно, — якщо одного дня ви зробите затемнення, то воно дорого коштуватиме всім і мені теж. Але, з іншого боку, я хотів би упевнитись, що завжди буду добре поінформований, причому вчасно, аби мати змогу порівнювати наші досягнення з зарубіжними.

— Ви одержуватимете інформацію, — сухо відповів Лоррімер.

Сі примружив очі й дивився на співрозмовника. «Проте з нас двох не він аскет, а я», — подумав про себе.

— Містере Лоррімер, — Сі пожвавішав, — а зараз я хотів би дізнатися про деякі деталі, які могли б надати моїй роботі певного напрямку. Що найбільше цікавить збройні сили у вивченні дельфінів?

Лоррімер зиркнув на Адамса й коротко відповів:

— Шкіра.

— Шкіра? — перепитав Сі.

Він перевів погляд з Лоррімера на Адамса й з Адамса на Лоррімера.

— У шкірі приховується велика таємниця, — додав Адамс трохи розважливо.

Сі знову дивився то. на одного, то на другого. Лоррімер подав якийсь невиразний жест своєю сигарою.

— Поясніть, Девіде, — сказав він прихильно.

— Містере Сі, — озвався Адамс, — що ви знаєте про дельфінову шкіру?

— Зрозуміло, нічого.

— А про його швидкість плавання?

— Мені здається, що вона дуже велика.

– Її вже виміряли, містере Сі. Вона може досягти тридцять вузлів на годину.

— Це чудово.

— Приголомшливо.

— А до чого тут шкіра? — спитав Сі перегодом.

— Дехто вважає, що дельфін розвиває таку швидкість завдяки своїй шкірі, — відповів Адамс. — Існують дві теорії з цього приводу: теорія Макса Крамера…

— Макса Крамера? — жваво запитав Сі. — Ви сказали; Макса Крамера? Фахівця з ракетобудування?

Адамс подивився на Лоррімера.

— Так, ідеться про нього.

— А що каже Макс Крамер? — спитав Сі і відразу замовк.

— Що дельфін насправді має дві шкіри. Внутрішня шкіра огортає прошарок сала, а поверхнева — прикриває дрібненькі вертикальні пори, наповнені губчатою речовиною, насиченою водою. Крамер утверджує, що саме в цій поверхневій шкірі полягає таємниця великої швидкості плавання дельфіна. Та шкіра дуже м’яка, еластична, дуже чутлива до найменшого тиску, вона вдавлюється й морщиться, коли потрапляє в турбулентні завихрення води.

— Я дозволю собі перебити вас. Що ви називаєте турбулентним завихренням води? — спитав Сі.

— Кожне тіло, рухаючись у воді або повітрі, утворює турбулентні завихрення, або ж, щоб ви зрозуміли, невеличкі вихори, які гальмують цей рух. Крамер запевняє, що поверхнева шкіра дельфіна гасить оті вихори завдяки своїй чудовій еластичності.

— Це — дотепне пояснення.

– Є ще одне. Дослідники встановили, що поверхнева шкіра дельфіна надзвичайно посічена безліччю кровоносних судин. Вважають, що нібито під час великої швидкості руху дельфіна в цих судинах відбувається приплив крові, яка виділяє багато тепла. Воно нагріває водяний прошарок, що огортає епідерму. Оте нагрівання нібито й гасить вихори.

Адамс зиркнув на Лоррімера і незабаром сказав:

— Розумієте, містере Сі, який практичний інтерес полягає в цих дослідах?

— О ні, — відповів Сі, — перепрошую, але я нічого не збагну.

Адамс знову глянув на Лоррімера й нишком посміхнувся.

— Гаразд, скажімо, що завдяки дельфінам нині легше можна зрозуміти, що в гідро-й аеродинаміці має значення не лише форма, але й поверхня. Завважте, коли б удалося розгадати таємницю дельфінової шкіри, тоді можна було б її виробляти в промисловості та огортати нею об’єкти, здатні пересуватися у воді й повітрі. Який був би виграш у швидкості!

— Маєте на увазі швидкість ракет?

— Не тільки ракет, а й літаків, підводних човнів, торпед.

Всі троє мовчали. Відтак Сі запитав:

– І це все?

— Усе, — відповів Адамс.

Сі наївно подивився на Адамса й Лоррімера.

— Я розчарований. Гадав, ви мені скажете, що дельфіни розмовлятимуть англійською.

— Містере Сі, — озвавсь Лоррімер, вип’яливши верхню губу, — не треба сприймати на віру того, про що пишуть журналісти.

— Невже й крихти правди нема в тій писанині?

Лоррімер плямкнув губами, що в іншої, менш вихованої особи, виглядало б, як гримаса невдоволення.

— Завітайте до доктора Ліллі, містере Сі, він вам про це розповість.

І подивився на годинника.

— Маю вам поставити ще два запитання, — люб’язно посміхнувся Сі.

— Прошу.

Лоррімер, піднісши вказівний палець правиці до губів, втупився очима в стелю.

— Чи правда, що дельфін чудово орієнтується у воді навіть навпомацки?

— Я чув і таке. Знову тиша.

«Мерзотник, — майнуло у Сі, — він чув і таке!»

— Останнє запитання. Чи справді можна приручити дельфіна?

— Як ви розумієте це приручення?

— Ось, наприклад, коли дресирувальник випустить дельфіна у море, а відтак за кілька хвилин покличе його, ні повернеться той?

— Наскільки я знаю, — мовив Лоррімер, — такої спроби ще не робилося.

Він підвівся:

— Вибачаюся, містере Сі, зараз у мене збори, я вже запізнююся.

Сі також підвівся.

— То я повинен вибачитися, бо забрав у вас багато дорогого часу.

— Девід вас проведе, — Лоррімер прощався усміхаючись. — До побачення, містере Сі.

Двері зачинилися. Вони йшли довгим коридором. Адамс узяв Сі під руку.

— Ну, — спитав, показавши головою праворуч, — як вам оцей старина?

— Трохи крутий.

— Гадаєте, що лише з вами?

— Так.

— Він крутий з усіма. — І додав: — Я не приховую, він вважає вашу розвідку марною.

Сі виструнчився, ніби щось його шпигнуло.

— Чому?

— Він сказав вам. На його думку, то не наше діло совати носа в радянське дельфінознавство. Воно ніколи не наздожене наше.

— Уявіть собі, — сказав Сі, — що в росіян з’явився геній, який зробив у дельфінознавстві вирішальний крок.

Адамс відчинив дверцята ліфта й пропустив уперед Сі.

— Старина сказав би вам, що ви відстаєте. Епоха геніїв, які самотужки робили сенсаційні відкриття з випадковою речовиною, минулася. Нині науковий прогрес потребує величезного вкладу капіталу й численних загонів дослідників — інакше кажучи, багато грошей Проблема кількості. Найбагатша країна неодмінно зробить найбільші відкриття.

— Ви цьому вірите?

— Так.

— Коли б я повірив цьому, — сказав Сі, — мені не залишилося б більше нічого, як зробити собі харакірі.

Адамс зареготав.

— Дякую, що ви мене провели, — провадив далі Сі. — Чи можу я вам зателефонувати, коли мені потрібна буде додаткова інформація?

— Прошу, — відповів Адамс, легко доторкнувшись долонею до його рамена.

Як тільки Адамс ввійшов до кабінету, Лоррімер жваво підвівся й пішов йому назустріч. Він зберіг свою позу гідності, однак ні на його обличчі, ні в його поведінці не залишилося ніякого сліду стриманості, що так дошкуляла Сі.

— Ну, яке в нього враження? — спитав Лоррімер.

— Ви трохи крутий. А я гнучкіший і водночас більш зговірливий. Наступного разу він звертатиметься до мене. — І додав: — Мені сподобалося те, як ви переконували його, що радянське дельфінознавство анітрохи не викликає у вас занепокоєння.

— Чи я переконав його?

— Ні, не думаю. Йому не бракує інтуїції. Він більше знає, ніж вдає.

— Авжеж. Допіру мені телефонували з нашої служби. По-перше, Сі не якийсь другорядний дріб’язковий агент, як він удавав із себе, а один з керівників наукової розвідки. По-друге, Сі має диплом фізика, що його він одержав у Йєльському університеті…

– І він ставив запитання про турбулентні завихрення!

— Саме цим, на мою думку, він зрадив себе. Неук вдав би, що знає.

У двері постукали.

— Увійдіть! — гукнув Лоррімер.

Увійшов чоловік, подав Лоррімерові велику фотографію й вийшов.

— Наші хлопці не марнували час, — похвалив Лоррімер. — Ідіть побачите, Девіде.

Адамс обійшов навколо письмового стола й схилився над Лоррімеровим плечем.

— Чудова фотографія! — захопився він. По хвилі додав: — Це рум’яне обличчя всіма порами просочилося фальшем.

— Ох, ви перебільшуєте, — відповів Лоррімер. — Чимало американців таким чином виявляють свою веселу вдачу, — він кинув ще мокру фотографію на стіл. — Отож, — повів далі Лоррімер, зітхнувши, — він вистежує нас, а ми — його. Який абсурд!

— Я запитую себе, — мовив Адамс, — чи він хоч що-небудь узяв з нашої розмови?

— Не гадаю. А втім, зараз ми це перевіримо.

Він витяг шухляду, в якій лежав телефон, зняв трубку.

— Прокрутіть мені плівку. З самого початку розмови.

Лоррімер відкинувся назад і, узявши фотографію, розглядав її здалеку, похиливши набік голову.

— Яке лихо, оце шпигунство в роботі! Яке марнотратство часу! Цей сердега Сі, повертаючись додому вечорами, либонь, зазирає в замкову щілину, коли випорожнює свої кишені.

Адамс зареготав. У цю ж мить з стінної шафи залунав голос Лоррімера й заповнив кімнату:

«— «Апманн»! Ви дістаєте ці сигари через Париж, містере Сі?

— Мушу здивувати вас, містере Лоррімер. Я одержую їх безпосередньо з Гавани.

— Отже, наша блокада нічого не варта.

— Я не сказав би цього. Містере Адамс, чи не бажаєте запалити «Апманна»?»

Коли стрічка скінчилася, Лоррімер підвівся:

— Ну, Девіде, що ви думаєте про наші переговори? Адамс усміхнувся.

— Це шедевр неглибокого аналізу.

Коли він зійшов з літака, над ним світило каліфорнійське сонце. А зараз, спітнілий і голий, він лежав у постелі на шістнадцятому поверсі готелю. В цьому готелі п’ятсот однакових кімнат. І однакові череваті лампи з плафонами, схожими на ананаси, однакові гардини, розмальовані великими жовтими й зеленими квітами, однакові ванни, зачинені пересувними люстрами. Коли тут купаєшся, складається враження, що ти ніби риба в акваріумі. Сі спливав потом на пружинному матраці в цьому велетенському спальному будинку. Якось лячно було уявити величезний вулик і жалюгідних маленьких людей, що на мить заворушилися перед сном у всіх комірках. І кожен опинився в невеличкій комірчині задля сну або безсоння, кохання або жадоби до грошей, наміру накласти руки на себе. Навіщо це все? Господи, яке безглуздя! Сі лежав. байдужий і мокрий. Боже, яка то огида двічі поспіль приймати душ! Полегшення триває лише п’ять хвилин, а відтак стає нестерпно. Він спливав потом, задихався, хоча холодний струмінь кондиційованого повітря обвівав йому обличчя й чуб. Сі підвівся, натис на кнопку кондиціонатора. Спробував розчинити вікно, але воно не піддавалося. Залишалося одне: крижане повітря або духота. Він звалився на ліжко, знесилений і збентежений. У шлунку знову щось скоїлося, й прихований невгамовний біль шпичаками заштрикав попід ребра, відчувся в печінці. Черево набубнявіло, він устромив у нього пальці, як у тісто, наче хотів згорнути його в жменю. Почувався так самотньо, що мало не зателефонував до Бессі у Нью-Йорк. Та йолоп же він! Що вони могли б сказати одне одному? Що в них було? Кілька гримас, кілька слів і тривала мовчанка. Навіть дитини не мали. «Я не доторкнуся до неї більше, в мене викликають огиду її повні перса, оте м’яке тіло. З якою втіхою вколошкав би одну з цих розбещених жінок, всадив би цілий десяток куль у її черево! Ще п’ять років тому я припинив страхувати своє життя. Хотів би після смерті бодай на хвилю воскреснути, щоб подивитися на її писок. Вона знову одружиться з першим-ліпшим кретином і сама наплодить інших кретинів. Ось для чого живуть оці блощиці: щоб увічнювати свій рід. Нема чим похвалитися».

Він простяг руку, відчув біль у печінці. Взяв конверт, у якому лежав запис розмови з Лоррімером і Адамсом, що її передрукував його агент з магнітофонної стрічки, коли її прослуховували після того, як Сі пішов од них. Прочитав увесь текст. Оці двоє мають його за новобранця. Комедія! «Щоб дізнатися більше, вони примусили мене перетяти Сполучені Штати зі сходу на захід і сунути свого носа в Пойнт-Мюгю. Господи, навіть у Сайгоні, де все таке бридке й заплутане, було стільки агентств, служб і поліцій, які, замість того, щоб зосередити увагу на в’єтнамцях, марнували час на фатівство й заздрощі, дублювали «одне одного. У Радянському Союзі вдаються до надмірної централізації, а ми робимо все навпаки. Ніяк не покладемо край розсіюванню, марнотратству коштів, розмноженню різних служб, манії взаємного вишпигунювання. Ми всі опинимося в будинку для божевільних, від перевтоми нас лікуватимуть електрошоком».

Він зняв телефонну трубку, попросив розбудити його наступного дня о сьомій годині, дістав дві маленькі пілюльки снодійного й проковтнув їх, бо цієї ночі не міг заплющити очей. Вранці він буде настільки виснажений, що муситиме ковтнути дві пілюльки «Но-Доуз», аби виглядати бадьоро в Пойнт-Мюгю. Вдень він вживає наркотики, що збуджують організм, а ввечері — снодійне. Справжній наркоман. «Коли врахувати ще бурбонський ром і сигари, то не дивно, що в мене болить печінка. Та все це скінчиться в труні на дні якоїсь ями. А що тоді? Начхати на все, мені навіть не хочеться воскреснути». Його руки нерухомо лежали на ліжку, голова прикипіла до подушки, в нозі розслабився один нерв — йому полегшало. І пригадалося, як він мчав флоридським шляхом у відкритому «форді». Поруч сиділа дівчина, а позаду з іншою дівчиною сидів Джонні.

«Що то були за шкапи? Я забув навіть їхні імена. Ми всі четверо були п’яні, я трохи менше. Я вів авто дуже повільно, бо хотів цілий повернутися на віллу, що її ми найняли. Джонні випростався на задньому сидінні й заволав: «Білле, я тобі допоможу!» І він став гортати руками повітря, наче веслами, й реготав, мов причинний. За нього вчепилася дівчина, намагалася посадити його на сидіння. На віллі ми ще випили, трохи попоїли. Було тепло. Над нами висіло блакитне небо й круглий, наче жовтий апельсин, місяць. Джонні підвівся. «Боже мій, я роздягнуся до нитки. Ти теж, Білле? Подивися на цей місяць, він схожий на сідницю!» Дівчата заверещали, а я сміявся, зриваючи з себе одяг. «Кінець цивілізації! — гукнув Джонні. — Всі будемо голі!» Дівчата зачинилися в одній з кімнат, звідти долинав їхній вереск. Прокинувшись наступного дня, я побачив, що сплю на одному ліжку з Джонні. Голова його лежала на подушці поряд з моєю, а рука — в мене на грудях. Я не ворушився. Скляні двері, що виходили на терасу, були навстіж розчинені. Світило сонце. Я завважив, що один край білої стіни вирізнився на небесному фоні. Я ніколи раніше не бачив такої краси, як оте злиття білої барви стіни й небесної блакиті».

Круглий басейн блищав під каліфорнійським сонцем, а Сі спостерігав, як у голубій воді кружляв дельфін. Тварина прудко плавала на метровій глибині і, коли хотіла вдихнути повітря, не сповільнюючи руху, вигинала спину так, що тільки дихало виринало з води. У неї хвостовий плавник не вертикальний, як у риб, а горизонтальний. Швидкість її руху залежить не лише від плавника, а й від усієї гладесенької і мускулистої хвостової частини. Сі пильно стежив за дельфіном: «Отож він рухається так спритно у вертикальному напрямку завдяки горизонтальному положенню хвоста. Я вже бачив у Майамі, як дельфін виплигує з води на висоту одноповерхового будинку. Для цього йому потрібен тільки глибокий басейн, аби він мав змогу зайняти на дні вертикальне положення, щосили відштовхнутися й виплигнути на поверхню. Але що найбільше вразило мене в Майамі — це його танець. Дельфін виставив з води три чверті свого корпусу, набрав рівноваги й, жваво махаючи хвостовим плавником, позадкував з одного краю басейну до другого. Здавалося, що то людина задкує, їй-богу, він справляв сильніше враження, ніж собака, що стоїть на задніх лапках, чи танцюрист-циркач, що владно йде. по натягнутій линві. Дельфін тільки хвостовим плавником рухає, коли стоїть вертикально над водою. Це ще раз свідчить, що в нього міцні м’язи й справді дивовижна сила».

Дельфін наблизився і зупинився. Відкинувши вбік велику голову, задивився на Сі. То не був здивований і невиразний погляд, як у риби, — майже людський, мінливий, лукавий, лагідний і допитливий. По хвилині дельфін відкинув голову в інший бік і подивився на Сі другим оком. Потім ледь розтулив щелепи, звивисті обриси яких надавали йому такого вигляду, наче від пустотливо всміхається.

Кінчивши оглядини й переконавшись, що Сі не має наміру бавитися з ним ані погладити його, дельфін перевернувся в воді, залишив Сі й знову закружляв басейном. Він відштовхнувся тільки хвостом. Бокові плавники правили йому лише на поворотах і для підтримки рівноваги, як кораблеві кілі під час хитавиці. Щодо головного спинного плавника, то він відігравав ту саму роль, яку відіграє кіль на парусникові: забезпечує стійкість корпусу й дозволяє швидше обертатися.

Вражала спритність, легкість і швидкість його плавання. Коли дельфін плив під водою, біля нього не утворювалося ніякого завихрення, а якщо воно й помічалося, то не в його кільватері; лише на поверхні води з’являлися ледь помітні хвилі. Це зрозуміло: хвіст у дельфіна займає горизонтальне положення, відштовхуючись, тварина горне воду знизу вгору. Зате в товщі води не видно завихрення. Більш того, навіть тоді, коли дельфін, вигинаючи спину, виринає на поверхню, щоб перевести віддих, його швидкість не сповільнюється — так м’яко й гнучко він виставляє дихало з води.

Басейн надто малий, дельфін не може плавати тут швидше, проте, судячи з того, як він невимушено кружляє, можна здогадатися, якими можливостями наділена ця тварина.

— Ви вже познайомилися з Дешем? — пролунав позаду Сі веселий голос.

Сі обернувся.

— М.Д.Морлі, — відрекомендувався незнайомець, простягаючи йому червону, наче шинку, руку. — Мені доручили зустріти вас. Ласкаво просимо на морську базу Пойнт-Мюгю, містере Сі, — казав той насмішкувато й привітно. — Коли ваша ласка, можете порушити етикет і скинути куртку.

— Охоче, — погодився Сі.

Морлі теж був без піджака. Обличчя в нього кругле, круглий тулуб, круглі очі, короткий кучерявий чуб — викапаний портрет дужого, бадьорого чоловіка, що дивиться з панно-реклами, яка запрошує випити свіжого пива.

— Він, певне, нудьгує на самоті, — промовив Сі, кивнувши рукою на Деша.

— О ні, він не сам! — відповів Морлі. — В нього є телефонний або ж радше сказати гідрофонний зв’язок з Доріс, яка перебуває в іншому басейні.

— Вони знають одне одного?

— Певний час вони жили в одному басейні. Їх розлучили задля одного експерименту: хочуть записати їхню розмову.

— Вони розмовляють?

— Ще б пак! Наче закохані впадають біля телефону.

— Але ж звідки ви знаєте, що це справжня розмова?

— Вони ніколи не говорять одночасно, а по черзі. Складається враження, що то справжнісінький діалог із запитань і відповідей.

— Містере Морлі, — сказав Сі, — я згадав, що дельфіни створюють найрізноманітніші шуми — рипіння, рохкання, гавкання.

— Так, але в розмові вони застосовують свисти. Ці свисти дуже відрізняються один від одного за тривалістю, амплітудою, частотою і модуляцією. Можливо, свист — це і є мова дельфінів, — докинув Морлі, а його кругленьке обличчя здавалося надто самовдоволеним.

— В такому разі залишається тільки витлумачити її, — пожартував Сі, але його холодні очі пильно стежили за обличчям Морлі.

— Намагаємося, — відповів Морлі тим самим тоном. — Але спершу слід зробити класифікацію звуків.

Відтак мовив Сі:

— Хоча я оптиміст, але гадаю, що цього доведеться чекати ще довго.

— Ні, будьте певні, ми вивчаємо не тільки один свист. Ми підходимо до проблеми всебічно.

— Наприклад?

— Ми прагнемо навчити дельфінів вимовляти голосні звуки англійської мови. Для цього примушуємо їх слухати ці звуки в їхній частоті й модуляції. Інакше кажучи, ми дельфінізуємо англійську мову, аби вона для них була доступнішою.

— Отже, — заговорив Сі, — ви намагаєтеся створити dolphin-English[7], щось на зразок pidgin-English[8], яким розмовляють уродженці островів Тихого океану. Й є успіхи?

— Цього ще не можна сказати. Але почекайте, я вам зараз щось покажу.

Морлі схилився, швидко схопив якісь три предмети, що лежали біля борту басейну, й кинув у воду. І тільки тоді, коли вони впали на плесо, Сі роздивився їх: старий жовтавий капелюх, що нагадував сомбреро, червоний м’яч і коротка голуба палиця[9].

— Деш! — вигукнув Морлі, легенько ляскаючи по бортикові басейну, щоб привернути увагу дельфіна.

Деш відразу попрямував до Морлі й, зупинившись за метр від берега, висунув голову з води.

— Капелюх! — гукнув Морлі. — Принеси капелюха!

Деш, не вагаючись, попрямував до сомбреро, пірнув, одяг його собі на писок і приніс до Морлі. Той узяв капелюха, кинув знову на воду й гукнув:

— Палиця! Принеси палицю!

Деш схопив палицю щелепами, віддав її господареві, й Морлі знову жбурнув її в басейн.

— М’яч! — гукнув знову він. — Принеси м’яч!

— Чудово! — сказав Сі. — А чи трапляється таке, щоб він помилився?

– Іноді. Але я все думаю, чи не робить він це навмисне, щоб мене роздратувати. Безумовно, у нас досвід ще дуже скромний. Та не можна нехтувати нашими педагогічними навиками. Ми тренуємо пам’ять Дешеві, виробляємо в нього звичку вчитися, спонукаємо звикати до звуків людської мови. До того ж цікаво дізнатися, скільки англійських слів він зможе запам’ятати й розпізнати, коли ми продовжуватимемо експерименти з іншими предметами.

Морлі замовк, глянув на годинника й сказав:

— Ходімо, містере Сі, ви прийшли дуже вчасно. Зараз я покажу вам щось досить дивне.

Він потяг його до вимурованого з граніту басейну, відгаченого від Тихого океану вузенькою греблею. Двоє чоловіків, одягнених у чорні комбінезони аквалангістів, упрягали дельфіна.

— Перед вами Білл, — сказав Морлі. — Він проходить спеціальне тренування. Його привчили плисти до одного з дресирувальників, як тільки той увімкне під водою базер. Ось подивіться на цей прилад, — промовив він, взявши базер з рук асистента, що стояв біля коловорота. — Бачте, базер нагадує електричний ліхтар, він водонепроникний, а коли його вмикають, під водою починає лунати тремтячий дзвінок, звукові хвилі від нього поширюються дуже далеко. Як тільки Білл почує цей дзвінок, негайно поспішає туди, де перебуває дресирувальник. Опісля дельфін одержує рибину.

— Мені подобається його податливість, — сказав Сі. — Його впрягають, а він і не ворухнеться.

— Тварина ця вельми довірлива, — промовив Морлі. — І дуже добре ставиться до нас. Усі спостерігачі роблять висновок, що дельфін любить людей. Хтозна-чому, — докинув він перегодом.

Така розсудливість аж ніяк не пасувала веселій вдачі і оптимістичному виразові обличчя Морлі, і Сі перевів на нього погляд.

— Воно, зрозуміло, — озвався Сі, — ви і годуєте добре, й прихильно ставитесь до них.

У Морлі здригнулися круглі рамена.

— Повірте мені, містере Сі, коли вони навчаться розмовляти, докорятимуть нам, що в них надто тісні басейни, що вони самотні. Ось побачите, тоді вони почнуть згуртовуватися, і, можливо, ми ще дочекаємося їхніх страйків і вимог.

Сі засміявся, відтак зосередив увагу на дресирувальниках. Вони клали дельфіна на спеціальні ноші з двома отворами, в які опускалися бокові плавники. Ноші стояли на чотирьох довгих трубчатих ніжках, скріплених між собою паралельними жердинами. Дресирувальники прив’язали до ручок нош линву від коловорота, подали знак своїм товаришам, і дельфін став підніматися вгору. Потім коловорот обернувся навколо осі й почався спуск у відкрите море. Двоє дресирувальників вибралися з басейну й хутко збігли цементними сходами в океан, щоб прийняти тварину. Вода сягала їм майже до пояса.

— Ви зараз його випустите? — спитав Сі.

— Еге ж, — відповів Морлі. Його повне й червоняве обличчя споважніло.

— Це вперше?

— Так.

Морлі дивився на дресирувальників. Дельфін, спорснувши з нош, плавав на воді, а двоє чоловіків прив’язували до його упряжу півтораметровий шнурок з невеличким жовтавим буйком на зразок валка.

— Я бачу, що ви таки вживаєте запобіжних заходів, — мовив Сі.

— Так, — відповів коротко Морлі.

Дресирувальники одночасно підвели голови й подивилися на Морлі. На фоні темних гумових комбінезонів їхні чуби здавалися білявішими, а очі світлішими. Вони стояли з обох боків дельфіна, вхопившись руками за упряж, міцно тримали його, а він, напіввідкривши рота, тягнувся в океан. «Вода морських просторів, либонь, смачніша», — подумав Сі.

— Ну, починайте! — наказав Морлі й насупився.

Дресирувальники випустили з рук упряж. Якусь мить дельфін стояв нерухомо, відтак щосили плеснув хвостом і шугонув уперед так, наче його викинули з катапульти. Він мчав у море на глибині одного метра. Не збігло й миті, як Сі втратив з поля зору його сірий корпус, лише буйок, прив’язаний до шнурка, підстрибував на поверхні води, з чого можна було догадуватися, де саме плив дельфін. Жовтава барва валка виділялася на синьому фоні океану.

— Він мчить, як стріла, — зауважив Сі.

— Він міг би ще прудкіше мчати, — гордо відповів один з дресирувальників. — Йому заважає буйок.

Морлі мовчав. Буйок витанцьовував на морському плесі, й Морлі, насупивши брови й зціпивши губи, стежив, як щораз він віддалявся й віддалявся від берега.

— Ось вам справжній весельчак, що так радо пустує, — заговорив Сі. — Бувши ним, я просто оп’янів би. А вам, — додав він перегодя, — варто хвилюватися.

Морлі не відповів.

— Ну що ж, почнемо? — схвильовано спитав один з дресирувальників.

— Починайте! — відповів Морлі.

Дресирувальник опустив у воду базер і ввімкнув його. Спливла мить; жовтуватий буйок сповільнив рух, пішов зиґзаґами, здавалося, чомусь завагався й описав півколо. Білл повертався до берега.

— Перемога! — гукнув Морлі приглушеним голосом.

Запала тиша. Сі, Морлі й двоє чоловіків прикипіли очима до жовтуватого валка. Вони зачаровано милувалися, як він скакав на дрібненьких хвильках океану, а дельфін щодуху мчав до людей.

Незабаром за метр від дресирувальника з’явилася сміхотлива й лукава Біллова голова, і той дав йому рибину.

— Піднімайте його, — наказав Морлі зітхнувши. — На сьогодні вистачить.

Сі подивився на нього. Він був щасливий і втомлений.

— Ходімо, — сказав Морлі. — Я поведу вас до кав’ярні. Треба перекусити.

— Я хочу поставити вам одне запитання, — мовив Сі, якось мимоволі йдучи в ногу з Морлі. — Як ви гадаєте, чому він повернувся? Так, чому він повернувся, а не пішов на волю, що було б цілком природно для полоненої тварини. Я знаю, ви скажете, що він повернувся, бо звик до базера й риби. Однак, коли йдеться про таку розумну тварину, як дельфін, таке пояснення далеко не вичерпне. Адже Білл міг би подумати, що він обійдеться без вашої риби, бо її в морі не бракує…

Морлі кинув на Сі поважний погляд.

— Я теж ставлю собі таке запитання, містере Сі. І ось моя відповідь: дельфін — тварина товариська, вона не любить самотності. Вона живе в морі з родиною, яка належить до певної групи. Ця група, очевидно, має свою морську територію, яку вона ніколи не залишає. Крім того, вона, певне, має свою ієрархію, свою організацію. Уявіть, що Білл утік би від нас. Куди б він пішов?

— Він розшукав би іншу групу.

— Це не так просто. Він не зовсім певний, що та група прийме його до себе.

— Розумію.

— А до Пойнт-Мюгю він звик. Тут про нього піклуються, його годують, граються з ним. Він знає нас.

— Хочете сказати, він повернувся тому, що ви міцно заволоділи його прихильністю.

— Так, — відповів Морлі, — саме це я маю на увазі. Тепер ми — його родина.

«З Вашінгтона до Лос-Анджелеса, з Лос-Анджелеса до Майамі, з Майамі до Сіетла. Який абсурд, яке марнотратство часу, сил, грошей, скільки морочив я собі голову. І лише тому, що ці негідники забагли погратися зі мною в жмурки. Тиждень, цілісінький тиждень я мусив борознити американський континент, плигати з літака на літак, з готелю до готелю, з одного дослідного центру до іншого, щоб з такими труднощами, краплю за краплею, зібрати відомості, які вони могли б мені дати за якусь годину. Я все зважив і можу розповісти про ваш «шедевр неглибокого аналізу» й про вашу глибоку дурість, джентльмени. Тепер, коли я встромив носа у ваші справи, не облишу більше вас. Я знатиму все, навіть увесь родовід дослідників, імена яких ви так хитро приховали від мене. Незабаром вони, ваші пестунчики, опиняться в скляному будинку. Не мине й півроку, як я їх наскрізь бачитиму. А щодо вас, «неглибокі аналітики», ви все зрозумієте, спізнаєте, почому ківш лиха, жалкуватимете, що народилися на світ. Віднині й пальцем не кивнете, щоб я не помітив, не чхнете, щоб я не почув. Вас наскрізь профільтрують, розкладуть на частини, одурманять так, що ви самі не знатимете, хто керує вашими закладами — ви чи я».

— Містер Сі? — озвався чийсь голос позад нього, він озирнувся.

— У. Д. Хагамен.

Сі потиснув простягнуту йому руку. Сорокарічний Хагамен був високий, але надто вузький у плечах. Шия в нього довга, витягнуте мертвотно-бліде обличчя таке вузьке, що, здавалося, воно було зведене до двох вимірів, мав немічні каламутні очі. Як тільки Сі потис Хагаменові правицю, вона впала вниз, розшукала за спиною ліву руку, схопила її і більше не ворушилася.

— Містере Сі, — раптом заговорив Хагамен так, ніби, назвавши своє ім’я й потиснувши руку, вичерпав усе, чого вимагали людські стосунки. — Напевне, ви знаєте, що таке сонар?

Сі наївно посміхнувся.

— Цією штукою наші кораблі вистежують ворожі підводні човни, так?

Він даремно намагався видати з себе наївного, бо Хагамен і не дивився в його бік. Для нього Сі був двоногою твариною з ярликом «Сі» й не більше!

— Власне кажучи, — промовив Хагамен, — це — апарат, що утворює у воді ультразвуки. Звукові хвилі відлунюються від занурених у воді предметів, і їх знову ловить апарат. Швидкість звуку в воді відома, отже, електронний обчислювач негайно підраховує відстань і встановлює форму зануреного предмета. Зважте тільки, що цей апарат разом із електронним обчислювачем надто важкий і громіздкий, до того ж відомості, що їх він подає, іноді непевні, бо в воді утворюються сторонні хвилі, що спотворюють луну.

Хагамен завше докінчував речення, яке б воно довге не було, тримаючи руки за спиною. Говорив він без жестів, його постать не гойдалася, навіть не кліпав очима. Його продовгувата незворушна голова височіла на довгій шиї, невиразні очі дивилися кудись поверх голови Сі, губи лише злегка розтулювалися, тому між ними насилу пробивалися звуки. Мова повільна, витончена й безупинна, наче він читав лекцію.

Крім губ, у нього ще ворушилося надто випнуте вперед адамове яблуко, що було на рівні очей Сі: воно піднімалося, опускалося й знову піднімалося.

— Такий вигляд має штучний сонар, — Хагамен зробив паузу. — А природний сонар, що його має дельфін, — повів він далі таким самим повільним, механічним і, здавалося, чужим голосом, — набагато досконаліший. Він важить лише кілька сот грамів, увесь міститься в голові дельфіна й славиться бездоганною точністю.

Хагамен мовчав якусь мить. По хвилі Сі зрозумів, що ця пауза йото не стосувалася. Хагамен не зупинявся, щоб надати змогу Сі записати його розповідь або ж дозволити поставити якесь запитання. Він замовк, ніби збирався змінити тему розмови. Присутність особи з прізвищем Сі для нього мала досить абстрактне значення. Сі для Хагамена був випадковою людиною, котра попросила його розповісти про сонар дельфінів. І він розповів. Хагамен міг розповісти про це будь-кому такими ж словами й з такими самими паузами.

— Але краще побачити все самому, — заговорив знову Хагамен. — Ходімо, містере Сі.

Тут теж такий круглий басейн, у якому плаває дельфін, як і в Пойнт-Мюгю, таке ж пекуче сонце. Біля басейну стояв чоловік у водонепроникному комбінезоні.

— Перед вами Дік, — кивнув Хагамен на дельфіна. — Я привчив його їсти рибу за таких обставин: в одному місці парапету — це місце ми щоразу змінюємо — прикріплюю дзвінок з ручкою, що зануряється в воду. Відтак я свищу. Почувши свист, дельфін розшукує ручку й натискує на неї писком. Дзвінок дзвонить, а я в іншому місці басейну, яке також щоразу змінюємо, пускаю рибину, тримаючи її за хвіст. Дельфін її розшукує. Потренувавшись трохи, Дік досяг стопроцентного успіху.

Хагамен знову промовчав.

— Карле, — сказав згодом він, — одягни йому банки.

Карл підійшов до парапету й пірнув у воду. Дік, махнувши двічі хвостом, відразу опинився на Карлові й став тертися об нього, прохаючи, аби Карл його погладив. Той погладив дельфіна, а за кілька секунд підніс до його правого ока банку. Ця пластична біла банка нагадувала головку трості. Карл мусив діяти терпляче й спритно, бо Дік довго відбивався, не дозволяв, аби одягали йому на очі цю банку.

Карл жваво вискочив з басейну і переніс дзвінок в інше місце парапету.

— У басейні, — зауважив Хагамен, — є гідрофон, який ловить дельфінові звуки, й ми їх чуємо в нашому середовищі. Прислухайтеся: як тільки я засвищу, Дік увімкне свій сонар. Карле, ви готові?

Карл дістав з відра рибину, розмістився на другому боці басейну, наготувавшись опустити її в воду. Хагамен свиснув. Сі почув звуки рипіння, що повторювалися через певні інтервали: рип-рип-рип. Анітрохи не вагаючись, дельфін навпомацки попрямував до ручки й натиснув на неї. Задзеленчав дзвінок. З другого боку басейну Карл, тримаючи рибину за хвіст, опустив її в воду. Дельфін описав півколо, й знову пролунали ті химерні звуки. Тварина зовсім легко, не роблячи ніяких зиґзаґів, без найменших вагань перетяла всю ширину басейну, підпливла до рибини й схопила її.

— Неймовірно! — вигукнув Сі. — І не повірив би, що він не бачить.

— Ходімо до Карла, — запропонував Хагамен безбарвним голосом. — Зараз проведемо ще один експеримент. Цього разу Карл одночасно опускатиме в Воду дві рибини. Зверніть увагу: вони різних порід, але довжина й форма в них майже однакові.

— Все ж таки можна зауважити, що одна з них трохи вужча.

— Так. Отією ширшою Дік любить ласувати. А ту другу він ніколи й не киває. Увага! Я переставляю в інше місце дзвінок. Свищу.

Тільки-но Хагамен свиснув, й Дік увімкнув свій сонар, розшукав ручку й натиснув на неї. Задзеленчав дзвінок. Карл одночасно опустив у воду дві рибини, тримаючи їх на відстані двадцять сантиметрів одну від одної. Знову почулося оте рипіння, й Дік поплив просто до тієї рибини, яку він любить, і проковтнув її.

— Чи коли-небудь він помилявся? — зацікавився Сі.

— Ніколи.

— Може, то він з допомогою нюху розшукує елюблену рибину?

— У китоподібних тварин немає нюху.

— Явище дуже дивне, — сказав Сі. — Точність його сонару нечувана. Він бачить вухами.

— Точніше сказати, — зауважив Хагамен повільно і впевнено, — він бачить дихалом, вухами й електронним мініобчислювачем, що інтерпретує хвилі луни, які потрапляють у дельфінові вуха.

Хагамен, постава й обличчя якого застигли в нерухомості, все ще тримаючи руки за спиною, дивився безбарвними очима кудись поверх голови Сі і щось вичікував. Він вважав, що своє завдання виконав. Однак він не заважав своєму відвідувачеві ставити запитання.

— Якщо я добре зрозумів, — озвався Сі, — природа обдарувала дельфіна сонаром, набагато досконалішим від нашого, й ми прагнемо розгадати таємницю його будови.

Хагамен замислився.

— Якщо мати на увазі практичний бік цього питання, то я думаю, що можна визначити мету наших дослідів саме так, як ви це зробили.

— Однак чи не можна застосувати прямо дельфінів сонар?

— Як це «прямо»?

— Ну, наприклад, використати дельфінів для завдань підводної розвідки.

По хвилі мовчанки Хагамен сказав:

— Я зовсім не обізнаний з цим питанням.

Доповідь Сі. КЛ-256 21, таємно.

(Примітка Сі: Я доповідаю про цю розмову з пам яті. Особа, яку я називаю «інформатором», вимагала, щоб розмову не записували на магнітофонну стрічку. З тих самих міркувань співрозмовника не сфотографували, ми домовилися, що тільки я один знатиму його прізвище).

Інформатор. Я вирішив зустрітися з вами зразу ж, як тільки дізнався про вашу розмову з Аталантом. Але я насилу розшукав вас.

Сі. Знаю. Я щиро вдячний вам за ваші зусилля.

Інформатор. Одне слово, мені не зрозуміло, чому Аталант виявився таким незговірливим. Отих непробивних перегородок між службами не повинно бути б. Особливо, коли служать одній справі.

Сі. А чи дійсно ми служимо їй? Невже я помиляюся, коли вважаю, що точка зору на життя деяких осіб з Аталантової служби не зовсім співпадає з нашою?

Інформатор. Так, я розумію. Скажу відверто, що моя точка зору стоїть набагато ближче до вашої.

Сі. Я здогадувався. Однак я дуже радий, що ви самі про це сказали. Надто багато вже голубів[10] або голубників оточують Аталанта.

Інформатор. Я теж так думаю.

Сі. Чи погодитеся ви при нагоді розповісти мені про них?

Інформатор. Я не для цього шукав з вами зв’язку. Вважаю, що мова повинна йти не про людей, з якими я працюю, а про дельфінів.

Сі. Тут одне з одним тісно пов’язане. Правду кажучи, нас дуже бентежить оточення Аталанта. Справа набагато серйозніша, ніж ви гадаєте. Адже ми не можемо відмовитися від думки, що третя світова війна не вибухне в недалекому майбутньому. Ось чому все, що ви нам розповісте, матиме неабияку цінність.

Інформатор. Я не готувався виконати цю роль. Думаю, що цих людей, з якими я працюю, не можна звинуватити в якійсь підлості. Хоча вони й не поділяють моїх поглядів, я не можу вважати їх за зрадників.

Сі. Дозвольте зауважити, що в дні війни або ж у передвоєнний час важко буде зрозуміти, де починається зрада. Ці люди ваші друзі?

Інформатор. О ні!

Сі. Що ж, у такому разі я зовсім не розумію вашої делікатності. Тим більше, що ніхто не має наміру їх «звинувачувати». Я прошу тільки, аби ви допомогли мені розкусити їх.

Інформатор. А хіба це не одне й те ж?

Сі. О, тут є один відтінок. Візьмімо бодай праву руку Аталанта. Поіменуймо його Азюром. Розумієте, що я хочу сказати?

Інформатор. Так.

Сі. Що ж, мене трохи турбує Азюр. Я ніяк не можу визначити, що він з себе являє. Я не розумію його зовсім. Що ви думаєте про нього? До якої категорії він належить?

Інформатор. Я вважаю, що він ні риба ні м’ясо.

Сі. Як бачите, я більше у вас ні про що не-запитую. Кажучи це, чи не здається вам, що ви «звинуватили» Азюра?

Інформатор. Власне кажучи, ні.

Сі. Коли ми дійшли згоди, то хочу сказати, що Азюр — це своєрідний опортуніст, який, врешті-решт, пристане до того табору, що його підкорить.

Інформатор. Можливо, навіть надасть невелику перевагу поглядам, які ми не поділяємо.

Сі. Так, я теж так думаю. Отож воно і є. Ви дуже добре вловили цей відтінок. Я хотів би те саме сказати й про Аталанта.

Інформатор. О, Аталант — це зовсім інша проблема… Ніхто не знає, що має в своїй голові Аталант.

Сі. Скажу вам відверто, що через це я й надаю великого значення його оточенню. Але поговоримо про дельфінів. Чи можу я вас запитати дещо?

Інформатор. Власне, я тому й шукав зв’язку з вами, щоб поговорити про дельфінів. У цій галузі я готовий подати вам максимальну допомогу.

Сі. По суті у мене тільки одне запитання. Яке практичне застосування дельфінів мають зробити люди Аталанта й Азюра?

Інформатор. Тут усе зрозуміло. Набагато вигідніше було б використати в будівельній або руйнівній справі під водою дельфінів, ніж водолазів.

Сі. Чому?

Інформатор. Дельфін має велику перевагу над людиною: він не боїться азотного отруєння, коли випливає на поверхню, дуже легко звикає до нового середовища. Певне, ви знаєте, що Сілеб використав дельфіна на прізвисько Теффі для зв’язку між людьми, які жили в будиночку на морському дні, й надводним кораблем. Теффі доставляв їм газети, пошту, пляшки з пивом…

Сі. Так, я пригадую, десь про це читав. То дуже цікаво, але це ще далеко не праця. А чи не побоюєтеся ви, що відсутність рук у дельфіна надто обмежить використання його в підводних роботах?

Інформатор. Так і ні. Дельфін дуже спритно діє писком. У воді він натискує на важелі, кидає м’ячі, утримує у рівновазі речі. До того ж скелет його бічних плавників схожий на скелет атрофованої руки, в якої ще збереглася долоня, — це залишок від тих часів, коли дельфін жив на землі. Він до певної міри може навіть хапати своїми плавниками. Можливо, в майбутньому доведеться їх тренувати й розвивати. А поки що треба буде використовувати упряж або щось інше.

Сі. Як саме? Розкажіть мені про той упряж. Перепрошую, зараз я сформулюю своє запитання: чи передбачалося причепити до упряжу міну, що її дельфін зміг би доставити до якогось порту або навіть підкласти під корпус корабля?

Інформатор. Так, це питання вивчається. Але про нього знаю не більше, ніж ви. Можу лише сказати, що вже зараз є натреновані дельфіни, які навіть у темряві можуть відрізняти «дружні» кораблі від «ворожих».

Сі. Яким чином?

Інформатор. Під водою до носової частини «дружнього» корабля прикріплюється невеличка платівка. Вона відрізняється від корпусу корабля, бо виготовлена з іншого металу.

Сі. І дельфін пізнає цю платівку в темряві? Інформатор. Так. І навіть тоді, коли вона пофарбована такою самою фарбою, як і весь корпус. С і. Як» це вони роблять?

Інформатор. Вони застосовують свій сонар. Очевидно, є невеличка різниця між луною, що відбивається від платівки й самого корпусу судна.

Сі. Це — приголомшливо. Як ви гадаєте, яка буде роль дельфіна в наступальних і оборонних боях?

Інформатор. Ми вважаємо, що дельфін — це водночас невловимий підводний човен і розумна торпеда.

Сі. Чому невловимий?

Інформатор. Для сонарів супротивника — він просто риба. По-друге, якщо дельфін атакуватиме навіть серед білого дня, він розгадає всі хитрощі ворожих кораблів, які намагалися б утекти від нього. До того ж візьміть до уваги його незвичайну підводну швидкість і його властивість швидко пірнати на великі глибини.

Сі. Як ваша служба дивиться на всі ці речі з тактичної точки зору?

Інформатор. Уявімо, що нам вдалося зібрати й натренувати цілі загони дельфінів і примусити їх патрулювати в водах Тихого або Атлантичного океанів. Завдяки сонарам вони могли б виявити пересування якогось підводного атомного флоту й допомогти нам знищити його, розклавши міни на його шляху. А ще вони могли б атакувати надводні кораблі, підкладаючи бомби під їхні ватерлінії, доставляти атомні бомби аж у порти супротивника. В такому разі, либонь, треба зважитися на пожертву тварин-носіїв.

Сі. Холи врахувати тривалість і вартість навчання дельфінів, гадаю, що то була б надто серйозна пожертва.

Інформатор. Я кажу про ті часи, коли ми матимемо багато сотень таких тварин. Ми могли б тоді, розуміється, заздалегідь виділити зо двадцять приречених дельфінів-смертників, — звичайно, ці смертники про це не знатимуть, — від чого наш потенціал не зазнає шкоди.

Сі. Все це вельми цікаво.

Інформатор. Отже, для повного порозуміння з дельфінами нам конче потрібно навчитися спілкуватися з ними за допомогою мови. Це — необхідна умова.

Сі. Аталант розповідав мені про доктора Ліллі.

Інформатор. Доктор Ліллі дуже розумний, творить чудо, однак він ще не досяг мети. Гадаю, Севілла набагато випередив його.

Сі. Севілла?

Інформатор. Я вам дам його координати. По суті успіх проекту «Дельфін» цілком залежатиме від Севілли.

Сі. І він знає про це?

Інформатор. О, зовсім ні! Севіллі й на думку не спадають ті перспективи, про які ми допіру говорили. Він ідеаліст. Севіллу цікавить лише одне: налагодити мовне спілкування між дельфінами й людьми. Він вважає, що то було б велике досягнення людства.

Сі. Чи, бува, він не з тих…

Інформатор. Не думаю. Політично він дуже обмежений і далекий від отих речей.

Сі. Що ж, дякую вам. Я високо ціную ваше співробітництво зі мною.

Інформатор. Однак я вам нічого визначного не розповів. Ви можете прочитати набагато сенсаційніші речі, що їх пишуть деякі наукові журналісти.

Сі. Так, але вони завше викладають тільки свої гіпотези та здогади. А ваші інформації гарантують мені повну суть.

Інформатор. Я радий, що став вам у пригоді. Я весь до ваших послуг.

Сі. Щиро вам дякую. Дозвольте повернутися ще до одного пункту. Чи не погодилися б ви час від часу бодай трохи ділитися думками про оточення Аталанта? Цим зробите нам вельми велику послугу.

Інформатор. Я все обміркую.