Тварина, обдарована розумом

І

28 березня 1970 року.

— Будь ласка, додому, Уїльяме, — попрохала місіс Джеймсон з награною чемністю, з якою завжди зверталася до шофера. — (Бачте, Дороті, наймити поважають мене, бо я ніколи не забуваю про їхні дні народження й ґречно розмовляю з ними).

Уїльям похилив голову, виказавши розжирілу виголену потилицю. До речі, ім’я його не Уїльям. Для спрощення місіс Джеймсон називала так усіх шоферів, що безперестану мінялися у неї після смерті чоловіка. Водій наліг пухленькими руками на кермо, й «кадилак», гуркочучи, обачливо рушив з місця.

Місіс Джеймсон сперлася огрядними плечима на обшите гаванською шкірою бильце заднього сидіння (воно було виготовлено з красивої шкіри англійської чинбарні), поправила окуляри, оздоблені дрібненькими самоцвітами, поклала на коліна розкішний ридикюль й, відкинувши ліворуч важку голову, вип’ялила нижню губу. Відтак витріщилася сірими очима на професора Севіллу й, не соромлячись, безцеремонно мовчки дивилась на нього, мовби на якусь річ. Перше враження: темні очі, смагляве обличчя, смолянисто-чорне волосся — викапаний циган. Він теж такий волохатий, уявляла вона, як і її небіжчик Джон, що нагадував горилу, бо обростав волоссям навіть на спині, а на грудях у нього буяло густесеньке руно. Цей також з отих справжніх латинян, що впадають за жінками.

— Містере Севілла, ви іноземець?

— О ні, я чистий американець, але мій дідусь по татові народився в Галісії.

— В Галісії? — перепитала вона, звівши брови.

Севілла зиркнув на неї і чемно усміхнувся. Вона — викапана риба меру: в неї достоту так, як у меру, гидливо відвисла нижня губа, погляд пильний і тупий.

— Галісія, місіс Джеймсон, — іспанська провінція.

— Як це романтично, — мовила вона, клацнувши замочком ридикюля.

Джеймсон образилась про себе: в ньому справді є циганська кров. Джеймсон знову повернулася ліворуч і стала розглядати Севіллу. Красиві руки, очі темні, чорний чуб на скронях посріблений. Авжеж, оті нікчеми закохаються в нього. Та, дасть бог, ця лекція недовго триватиме.

Місіс Джеймсон відчула біль трохи вище правої перси, однак вгамувала бажання просунути руку під блузку й помацати, як під шкірою котиться гулька, мов лісовий горішок, що, либонь, і називалося смертю. Мерфі завжди заспокоював її. Але то й було його ремесло — заспокоювати: «Нічого страшного, місіс Джеймсон, не хвилюйтесь». Голос у нього грудний, погляд проникливий, а сам з виду терплячий і зморений. Вона нахилилася вперед, зажмурила очі, спиною в неї покотилися горошини поту. Вона жахнулася, мовби чекала смерті. А перегодя випростала спину, звела вгору вії, з-за яких визирали сталево-сірі очі, які стрибали, мов маленькі налякані звірки, і затисла в руках ридикюль, що лежав на її колінах. Гаванська шкіра сидіння, виголена Уїльямова потилиця — все на місці. Господи, було б несправедливо, якби місіс Джеймсон, удова Джона Б. Джеймсона, померла. Їй пригадався Джон. Весь блідий, він дивився на неї налитими кров’ю очима. Потім удихнув у себе повітря з страхітливим свистом у грудях і, звалившись ниць, сконав. «Правда, господи, він пив, багато палив, був хтивим». Місіс Джеймсон здавалося, що вона — втілення шляхетності, в світло-голубій сукні, розмережаній дрібними квітами, важно сидить у гірському монастирі, й леви сумирно лежать біля її християнських ніг. Підвела голову, вип’яла нижню губу, аби приховати своє подвійне підборіддя. Розкрила ридикюль, дістала з нього заклеєного конверта, мовчки подала Севіллі.

— Дякую, — сказав той. Його смагляве обличчя почервоніло, темні очі закліпали. Севілла притамував бажання сховати конверта до кишені, а розважливо грався ним, наче якоюсь дрібничкою, що він, коли встане з оцього сидіння, обшитого гаванською шкірою, міг навіть викинути.

— Дехто з наших лекторів полюбляє, аби їм платили готівкою, — мовила вона безбарвним голосом.

— О, це дрібниця, місіс Джеймсон, — пробурмотів Севілла.

Маріанна, його дружина, коштувала дорого. Він платив їй нечувані аліменти. «Люба моя, — мовила Маріанна, показуючи подрузі своє нове помешкання, — і не повірили б, що ці гроші дісталися мені дивом». Проте справжнє диво була вона: на позові поставила страшенні вимоги й безсоромно лукавила. Їй дісталося чимало. Покладіться лише на святенниць, вони з кров’ю висмокчуть з вас останній долар. Севілла гнівно подивився на місіс Джеймсон. На рік вона має на витрати сто тисяч доларів. Що ж вона робить з ними? її чоловік помер, щоб збагатити свою дружину. Одне життя обірвалося задля іншого нікчемного. Яке безглуздя!

— Ви одружені? — спитала місіс Джеймсон.

Той коротко відповів:

— Розлучився.

– Є діти?

— Двоє.

Вона втупилася осудливими очима в Уїльямову потилицю.

— Чи не думаєте, — мовила вона гортанним голосом, — що то велике лихо для дітей бачити, як розлучаються їхні батьки?

— Думаю, місіс Джеймсон, що то велике лихо для дітей жити в сім’ї, де немає злагоди. Тяжке руйнівне лихо, бо воно повторюється щоднини.

— Я зовсім іншої думки, — мовила місіс Джеймсон, клацнувши замочком свого ридикюля.

— Отже, між нами виникла незгода, — зауважив Севілла.

Уїльям переставив пухленькі руки на кермі, зиркнув у люстерко і побачив своє байдуже обличчя. «Стара шкапа, — мислив він, — завжди докучає людям».

— Скільки вам років?

Севілла обернувся до неї.

— П’ятдесят два.

Чемно відповівши, Севілла відчув гнів. Завжди принижуєшся перед усіма задля ґречності, а вони користуються цим і кепкують з тебе.

— Мій чоловік, — озвалася місіс Джеймсон, — помер у п’ятдесят чотири роки. То була чудова людина. Слава богу, ми складали з ним дружну пару. Я ніколи не порушувала звичаїв світської дами, лише жалкую, що мало зазнала втіхи за його життя. Джон щодня йшов на завод удосвіта й намагався не будити мене. А коли повертався, — він, сердега, завжди пізно приходив додому, — не заставав мене вдома… Ви не скаржитеся на своє здоров’я?

— Ні, — відповів Севілла. Він був обережний, невдоволений і збуджений.

Місіс Джеймсон замовкла. Знову трохи вип’яла губу. Відповідь не дала їй нічогісінького на оте її безпідставне запитання. Зараз вона уподобилася курці, яка, випорпавши з землі шматочок скла, здивовано вибалушилася. Запанувала мовчанка. Жінка примружила очі, забувши про Севіллу. Він для неї не більше як річ, яку, використавши, вона збиралася покласти на те місце, звідки взяла. Місіс Джеймсон зітхнула. «Клуб», головування в ньому, численні лекції — який то клопіт! А час збігав, минала щороку весна. Скільки весен у її житті минуло!

«Кадилак» сповільнив ходу, повернув за правий ріг і повільно мчав вузенькою доріжкою, обабіч якої зеленіли кипариси. Заскреготіли гальма.

— Професоре, прошу вас, розраховуйте не більш як на сорок хвилин і розповідайте зрозуміло.

Місіс Джеймсон кивнула Севіллі на великий фотель з обшитими червоним оксамитом підлокітниками. Він став обличчям до слухачок: сорок пар очей дивилися на нього. Професор злегка вклонився й сів. Подушка під ним осіла м’яко, й він до половини пірнув у ній. Намагався випростатися, але не міг одірвати стегна від подушки. Сподівався, що йому запропонують сісти на стілець за столом, на якому зміг би розкласти записники. Проте тут не було нічогісінько, навіть маленького столика. Пірнувши в чистий оксамит, Севілла відчув, як ця розкіш паралізує його. Не хотів спертися на підлокітники — занадто вони низькі. Більш того, навіть не міг покласти собі на коліна аркушик паперу з планом. Встромив руку в кишеню, трохи завагався і вирішив говорити, не заглядаючи до записника.

Сорок різних за віком жінок сиділи півмісяцем навпроти професора й дивились на нього. Севілла також стримано зиркнув на них і усміхнувся. То була вельми чарівна, невимушена й молодеча усмішка, на яку він — Севілла це знав — міг покластися. Але ніхто не відповів. Він бачив перед собою байдужі обличчя. Жінки дивилися на нього незлобливо, але й незичливо. Хоч він тут і єдиний чоловік, та це не давало йому жодних переваг. Севілла вдруге розважливо зміряв поглядом слухачок і відразу збагнув, чого варті вони: члени «Клубу» збиралися раз на тиждень слухати лектора й показатися на людях. Для такої високої мети не мало значення, хто був лектор — чоловік чи жінка. Ось чому «Клуб» і сприйняв його цілком байдуже.

Севілла здогадався, місіс Джеймсон, що стояла праворуч од нього з аркушиком паперу в руці, приготувалась розповідати його біографію. Жінка дивно змінилася: говорила про нього солодкими й барвистими словами. Сяючи всіма християнськими чеснотами, наділяла ними й Севіллу. Вона анітрохи не втрачала оптимізму. В її очах усе було чудове й чисте: Америка, штат Флорида, «Клуб», пишне містечко, де він виник, члени «Клубу», його голова, лектор. «Сердеги, їхні чоловіки, — подумав Севілла, — що вони роблять зараз? Невже й грошей дають своїм жінкам на таке дозвілля? Зрештою, чом би ні? Адже вони могли б робити щось гірше. Цей «Клуб», либонь, робить їм честь, а може, й нам усім — усій нації».

Поки місіс Джеймсон хвалила його, перед Севіллою виразніше вималювалися жіночі обличчя. Три, ба навіть чотири з них були вродливі: одна миловидна руда американка ірландського походження з молочно-білим обличчям і зеленими очима; єврейка з правильними рисами, досить імпозантна й струнка; молода жіночка — певне, походила з якогось південного штату — з овальним смаглявим і вельми делікатним обличчям, ніжними чорними очима. Вона повільно й звабливо опускала вії, коли дивилася на професора. Інші жіночки, вродливі й елегантні, були непривітні, заклопотані й невдоволені собою. «П’ятдесят із зайвим років — це тільки огрядність, окуляри, оздоблені самоцвітами, й обмеженість», — Севілла затримав погляд на господині. Яка порожнеча, яке приховане лихо! Ніколи нестрашно було постаріти, працюючи, шукаючи поступу, але ж зовсім інша річ постаріти, проживши шістдесят або сімдесят років, не маючи ніякого заняття, не лишивши за собою жодного сліду. Й врешті-решт яке сміховинне алібі в цього «Клубу»! Сьогодні цим жінкам оповідають про дельфінів, за тиждень утовкмачуватимуть про Марселя Пруста, а за два тижні — про події в Південно-Східній Азії. Всесвітньої культури по сорок хвилин на тиждень. Усього потроху, наче у вечірній кав’ярні.

Місіс Джеймсон із вишуканою тактовністю й чемністю замовкла. Якусь хвильку вона, огрядна, з піднятим підборіддям, стояла нерухомо, наче статуя. Залунали оплески, Джеймсон уклонилася й, опустивши очі, сіла на низенького стільчика. Вона вміла добре і скромно поводитися вдома. Грілка, що її місіс Джеймсон прикладала до ніг, мала подвійну мету: надавала їй скромності й нагрівала ноги під час відпочинку.

— Ми слухаємо вас, професоре, — мовила Джеймсон вишукано й пустотливо, ніби знайшла власну форму ввічливості.

Вона сиділа спиною до членів «Клубу» і не поїдала більше їх сірими очима. Севілла бачив, що у багатьох слухачок цікавістю спалахнули очі й змінився настрій. Отож дарма подумав перше, що ці молодички нічим не цікавляться. Полегшено зітхнув і знову відчув себе чоловіком, ще раз приязно зиркнув на жінок і жваво загомонів:

— Ось уже кілька років дельфін є головним героєм багатьох статей, заяв, пророцтв, карикатур, мультиплікатів і сценаріїв для Голлівуду. Мені здається, що в мене вже просто нема чогось нового розповісти про нього. — (Заперечення). — Коли ви іншої думки й заперечуєте не з чемності — (Ні, ні!), — тоді я, наскільки зможу, намагатимуся щось розповісти. Але застерігаю, не чекайте від мене чогось сенсаційного, нечуваного. Наукові дослідження розвиваються повільно, а дельфінознавство взагалі тільки зароджується.

— Американці, — вів далі Севілла, — славляться любов’ю до тварин і пристрастю до їх вивчення. Та, безперечно, вже десять років жодна тварина не викликає в нас такої цікавості, як дельфін. Його найбільше й вивчають. Морське міністерство США та різні державні агентства витрачають щороку великі кошти на фінансування діяльності багатьох загонів дослідників, одним із яких я маю честь керувати. З іншого боку, різні приватні фірми, такі як «Локхід-Каліфорнія-компані» або «Сперрі-Джіроскоуп-компані», також фінансують досліди з дельфінознавства. Я не маю змоги навести достеменні цифри, однак не здивувався, коли б мені сказали, що загальна сума, котру щороку виділяють ці фірми й державні агентства, нині становить п’ятсот мільйонів доларів. — (Велика зацікавленість).

Севілла помовчав трохи, аби слухачки змогли осягнути значимість цієї цифри.

— П’ятсот мільйонів доларів, — заговорив Севілла, — це дуже багато. Та я певен, дельфін заслуговує цього. На прохання голови вашого «Клубу» — (розважливо) — розповім вам, чому дельфін став найдорожчою твариною в Сполучених Штатах і чому його найбільше вивчають. Не гнівайтеся на мене, що передусім скажу вам кілька слів про його фізіологію. Дельфін не риба, а китоподібна тварина. У нього немає зябр, зате є легені. Щоб дихати киснем із повітря, дельфін виринає на поверхню води. Риба, як і всі так звані холоднокровні, завжди має таку температуру, як і її середовище: крижану в водах Антарктики й теплу в Карибському морі. Дельфін — тварина теплокровна, у нього температура стала й не залежить від температури води. Ось чому він, як і кит, має прошарок сала, що захищає його від холоду. Цей прошарок, обтягнений гладенькою шкірою, схожою на гуму, й надає його. статурі витонченої округлої форми, що дозволяє йому швидко пережуватися в воді. Дельфін не відкладає ікри, як риба. Він — ссавець і має спільний для усіх ссавців спосіб розмноження — (велике зацікавлення): парування, вагітність, народження й годування грудьми малят. Ці процеси в дельфінів мальовничі й видовищні, бо відбуваються у воді, проте фізіологічно не становлять ніякого винятку, й я не маю наміру їх описувати — (приховане розчарування). — Згідно з деякими характеристиками його анатомії, ймовірно, що дельфін у сиву давнину жив на землі, а море для нього — середовище, до якого йому доводилося пристосовуватися. Й він пристосувався чудово. Наведу лише такий приклад: швидкість його плавання перевищує швидкість більшості риб.

Чому американська наука так цікавиться цим морським ссавцем? — говорив Севілла поважним голосом. — Він має ту ознаку, що її ми, люди, називаємо розумом, його розум дуже близький до нашого, навіть настільки, що ми за аналогією можемо зрозуміти вчинки дельфіна.

Севілла помовчав хвильку, оглянув аудиторію й подумав, чи не почав він приголомшувати слухачок.

— Усі китоподібні тварини, — вів далі, — розумні. Й коли ми з усіх китоподібних обрали, як об’єкт для вивчення, дельфіна, то лише тому, що він найменший і, я сказав би, податливіший, ніж його родичі — кити, кашалоти й касатки. «Tursiops truncatus», якому ми надаємо перевагу, не перевищує трьох метрів довжини. Середні дельфіни завдовжки два з половиною метри й важать сто п’ятдесят кілограмів. Їх легко перевозити в авто або на літаках. Дельфін може жити в звичайнісінькому плавальному басейні, й хоча за ним треба добре наглядати, утримання коштує недорого: якихось дванадцять кілограмів риби на день. А через свою незвичайну лагідність дельфін — ідеальна тварина для досліджень. Лагідність не є його слабкістю. Він може одним ударом могутньої щелепи вбити велетенську акулу. До того ж у нього є два ряди дуже гострих ікл, їх аж дев’яносто. Він зумів би перекусити руку або ногу кожному, хто його ловитиме. Та за людської пам’яті ніколи ще він не обертав своєї зброї проти людини. Зауважую, більшість домашніх тварин, коли їм спричинити біль, кусаються або дряпаються. А дельфін терпить, не чинить опору, не загрожує. Можна гадати, що він доброзичливо ставиться до людини. До речі, з давніх-давен шукає він зв’язків з людьми, особливо з дітьми. Коли люди його зловлять, він швидко звикає до них і радо сприймає їхні пестощі.

Севілла замовк. В очах слухачок уловив якесь зворушення. Бувши й сам другом тварин, він відчув, як його охопила радість. «Ми добрий народ», — подумав він.

— Альперс, — відтак заговорив професор, — розповідає захоплюючу історію про лагідність дельфіна. На Різдво 1955 року в Новій Зеландії неподалік від пляжу Опононі з’явився дельфін, або ж, достоту кажучи, дельфінка. Вона приєдналася до купальників і, на здивування всіх, почала гратися з ними. Їй особливо сподобалися діти, й вона терпляче дозволяла їм бавитися з собою. Коли їй кинули м’яч, вона вхопила його зубами й жбурнула високо вгору поперед себе, відтак і сама пруднулася вперед. Там, де мав упасти м’яч, зупинилася і впіймала, не давши йому плюхнутися на воду. Дельфінка гралася в гру, котрої ніхто ніколи не вчив. Притиснула м’яча собі до черева, пірнула з ним у воду й там, у глибині, випустила його. Потім, коли м’яч знову злетів над плесом, дельфінка кинулася туди, де він мав упасти. Стала навдибки й тієї миті, коли він опускався на воду, щосили вдарила його хвостовим плавником, наче крикетовим билом. Коли ж у неї відібрали м’яча, розшукала на морському дні пляшку з-під пива й поставила собі на писок… Отже, вона не тільки гралася з дітьми, а розважала їх. Слід додати, що слава про Опо — так діти охрестили дельфінку — облетіла всю Нову Зеландію: дивитися на неї приїздили з усіх куточків острова й сусідніх острівців. Очевидці розповідають, що вони були свідками такого дива. Лагідність тварини передалася людям. Щовечора на пляж сходилися зовсім незнайомі між собою люди и не соромилися звертатися один до одного по допомогу та робити один одному послуги. Соціальні й расові тенета зникли. Опононі стало селом дружби.

Місіс Джеймсон задрімала, та слово «соціальний», за яким зразу ж ішло — «расовий», збентежило її. Жінка раптом випрямилася на низенькому стільчику, зціпила зуби, зиркнула на Севіллу суворо й полохливо, наче хотіла його попередити, що він став на небезпечний шлях.

Але Севілла не помітив цього. Він надто захопився розповіддю.

— Я хотів би, — мовив він, і його темні очі спалахнули ніжністю, — розповісти більше про нахили, приязні. у дельфінів, та це не є темою моєї лекції. Проте хочу признатися, дуже пишаюся, що присвятив своє життя вивченню цієї чудової тварини. То справді чарівний, розумний, привабливий і щирий компаньйон. Я прихопив із собою фотографію одного мого дельфіна, — сказав він, добуваючи з течки фотокартку, й подав її місіс Джеймсон, — і не можу стриматися, аби не показати її вам. Він саме грається в басейні з моєю асистенткою Арлеттою Лафей (вона канадського походження, тому в неї французьке прізвище). На фотографії добре видно контури рота. Маю на увазі дельфіна… — (Сміх). — Рот у нього широкий, звивистий, куточки підняті вгору. Через таку особливу форму рота здається, ніби дельфін завжди сміється, причому сміється кокетливо. Справді, — провадив далі професор, доки фотокартка йшла між слухачками, — це враження не оманливе: дельфін — найвеселіша тварина, найпустотливіше поріддя.

Севілла перечекав, доки йому повернуть фотокартку й замовкне шепіт.

— Я сказав, що дельфін дуже розумний. Тепер хочу розповісти, як ми дійшли такого висновку. Перша ознака: вага мозку. В середньому мозок у дельфіна важить 1700 грамів, у людини — 1400 грамів, у шимпанзе — 350 грамів. Ці цифри дають змогу судити про здібності дельфіна, однак поки що важко достеменно їх визначити. Нині, здається, вже не застосовується зіставлення ваги мозку до загальної ваги тварини, що хотіли використати окремі дослідники, намагаючись зробити порівняльно-розумову класифікацію людини, дельфіна, мавпи й слона. Анатомічне вивчення переконливіше. Особливо, коли ми вивчаємо дельфіна. Його мозок, як і людський, комплексний, щільний і багатий на клітини. Вражає дивовижна схожість дельфінового головного мозку з людським, особливо високий розвиток мозочка та кори мозку.

Севілла замовк. Розмірковував, чи не варто з’ясувати, що таке мозочок та кора мозку? Глянув на Джеймсон. Вона принишкла і, примруживши очі, про щось думала, її більше не турбувало те, чи дохідливою мовою говорить лектор.

— Ще є одна підстава вірити в розум дельфіна, — говорив Севілла, — це його поведінка. Вам відомо, як багато розвелося океанаріумів у Сполучених Штатах, який великий успіх мають вистави за участю дельфінів. Коли вам бодай раз випадало бачити таку виставу, то погодитеся зі мною: в дельфінових штукарствах нема нічого спільного зі звичками циркової тварини. Остання є рабинею, її карають, коли вона виконує незадовільно, й заохочують за сумлінне виконання; вона є сліпцем, автоматично підкоряється людині, що її віддресирувала, й тільки їй. Дельфін також приймає заохочення, бо воно є елементом гри, зате не любить покарання. Він охоче виконує свої фіглі з будь-ким, аби тільки йому давали правильні сигнали. До того ж він розважається, любить працювати, втішається оплесками. Людина, що навчає дельфіна фіглям, — його друг, а не приборкувач. Наприклад, його вчать ловити зубами м’яч, виплигувати до половини свого зросту з води й дужим помахом шиї жбурляти м’яч у баскетбольний кошик, що над басейном. Як тільки дельфін збагне, чого від нього вимагають, не треба його підстьобувати, він сам виконує ці вправи. Виконує їх доти, доки не виправить свою помилку. Дельфін не тварина, яку дресирують, а атлет, що тренується. Переконатися, що дельфін — розумна тварина, можна ще й під час його розваг. Відомо, що дельфін зачаровано милується грою своїх малят. Поважність і пустощі, статечність і незграбність — отака суміш у його іграх. Але в цих іграх таїться щось інше. Якось молодий дельфін побачив, що, коли пеліканову пір’їнку кинути під кран, з якого тече вона до басейну, її підхоплює течія й несе до іншого берега, а він кидається навперейми їй. Тоді й радіє, що вигадав собі розвагу, й повторює цю гру багато разів. Молода самиця, вздрівши таке штукарство, намагається вдосконалити його. Вона не прикладає пір’їну до крана, а кидає її у вир, що його утворює течія. Впавши на воду, пір’їнка кружляє у водоверті, не зупиняється в центрі виру, а пливе за течією. Самиця перетинає шлях і ловить її. Молодий самець наслідує самицю. Відтак починають гратися разом. Одне кидає пір’їну у вир, а друге за кілька метрів чатує на неї. Відомо, що деякі комахи теж спільно виконують складні дії. Однак ці дії стереотипні, вони ніколи не вдосконалюються й не виникають з волі одного індивіда. А в порідді дельфінів один вигадує гру, інші її вдосконалюють і гуртом граються в неї. Тут спостерігається розумна творчість, організація колективної гри, наявність міцної уваги, такої рідкісної серед тваринного світу.

Севілла зробив паузу, вперше за всю лекцію затримав погляд на двох чи трьох вродливих обличчях, що давно впали йому в око. Він не тямився від захоплення темою лекції, але збагнув, що слід було розважитися перш як повести мову далі. «У цієї дівчини, — подумав він, глянувши на південку[4], — гарненький овал». Тієї ж миті дівчина повернула голову трохи праворуч, її тендітний профіль виділився на оббитій темним оксамитом стіні. Вона скоса зиркнула на Севіллу й поволі опустила повіки на чорні очі, наче сховала якийсь таємничий скарб. Вабило все: і її обличчя, й запальний погляд, і вміння повільно мружити оченята. «Справжня пустуня», — вдоволено подумав Севілла. Перерва в його виступі тривала недовго, однак, коли він став знову розповідати, відчув, що добре перепочив.

— Безперечно, вам траплялися люди, що кажуть про своїх собак: «Який він розумний, не вміє тільки розмовляти». Треба сказати, що в цих словах є невинна суперечність. Адже саме мова — основа справжнього розуму. Отже, визначити рівень розуму дельфіна — це означає з’ясувати, чи він спілкується з іншими дельфінами.

Дельфін утворює звуки не ротом, а дихалом — маленьким отвором на потилиці. Коли дельфін пірнає в воду, дихало затуляється клапаном. Його органи фонації відрізняються від наших, проте вони здатні утворювати звуки. Дельфін видає багато різних шумів: рипіння, схоже на рипіння погано змащених завіс дверей, кудкудакання, деренчання, гарчання, багато свистів і, нарешті, інші, я сказав би, неввічливі шуми. — (Сміх). — Виникає запитання, чи може дельфін передавати інформацію за допомогою звуків. Маю на увазі складну інформацію, а не благання пораненої тварини допомоги в своїх родичів чи ревниве нагадування самця про порядність своїй подрузі, коли вона надто захоплюється іншим дельфіном. Для цього вистачить звичайного гарчання. — (Сміх). — Зрозуміла річ, що справжня мова дала б змогу спілкуватися на високому рівні. Нині вчені схильні вірити, що дельфін здатний до такого спілкування. Але це тільки припущення. Та самі ці припущення вражають.

Ось один з дослідів, що підтверджує їх: двоє дельфінів, самець і самиця, відокремлені сіткою, натягненою впоперек басейну. Перед кожним з них кладуть щиток з трьома різноколірними лампочками, а в воду опускають на певній відстані три платівки. Як тільки на щитку спалахне зелений вогник, дельфін має натиснути писком на праву платівку, коли спалахує червоний, — на ліву, а коли білий, — на середню. Засвічують послідовно в одному порядку три лампочки, відтак навпаки, а потім це роблять у кілька способів і, якщо дельфін не помиляється, його частують рибою.

Спочатку пропонують такий варіант самиці. Коли вона впорається з цією грою, в такому ж порядку засвічують лампочки перед самцем у його половині басейну. Впадає в око, що самець випереджає світло, яке спалахує на щитку, натискує на відповідні платівки ще до спалаху. Таке розпізнавання дає привід для проведення нових експериментів. Опускають суцільну завісу між самцем і самицею, щоб він її не бачив і не підглядав, що вона робить. Повторюють експеримент. Дивно, що наслідок той самий. І далі відповідь самця випереджає запитання. Отже, дізнається про все він зовсім не за допомогою зору.

І ще ось як: роблять звуконепроникну перегородку між самцем і самицею впоперек усього басейну, аби вони не могли перемовлятися між собою. Справді ж, ще тоді помітили, що самиця, виконуючи завдання, не вгавала видавати звуки. Ізолювавши їх, пропонують самиці кілька спалахів на щитку, й вона відповідає. Однак цього разу самець, коли настає його черга, вичікує, доки засвітиться лампочка на щитку, й аж тоді натискує на платівку.

Відтак вирізають у перегородці отвір, що дає змогу дельфінам перемовлятися. Повторюють дослід, і знову відповідь самця випереджає запитання. Отже, він про все дізнається від самиці. — (Жваве зацікавлення). — Все відбувається так, ніби самиця, натискуючи на різні платівки, казала своєму чоловікові, що не міг бачити її: «Я натискую на ліву платівку, потім на праву, відтак на середню, знову на праву, й ти поквапся зробити так само, бо за це дають рибину…» — (Сміх, пожвавлення).

Якщо такий зв’язок справді існує (а чом би не припустити цього?), то в ньому є такі абстрактні поняття, як правий, лівий, середній, і він являє собою справжню мову[5].

Інші дослідники записують різноманітні звуки, що їх утворюють дельфіни, перетворюють на світлові форми й зафотографовують їх на плівку. Коли ж нам поталанить розшифрувати ці плівки за допомогою експериментального контексту, ми бодай у простій формі оволодіємо дельфіновою мовою.

Другий етап, але це тільки припущення, полягає в тому, що, скориставшись своїми знаннями дельфінової мови, ми зможемо навчити їх основам людської мови. Очевидно, це ґрунтується на здатності дельфіна імітувати людські звуки. Як відомо, цієї думки дотримується доктор Ліллі, він уже зараз намагається навчити своїх дельфінів розмовляти англійською.

Однак перехід од дельфінової до людської мови — це такий незвичайний стрибок уперед, що тут доцільно вжити умовне слово «якщо»… Саме ця умовність супроводжувала всю мою розповідь і стримує мене робити сміливі припущення.

Севілла замовк, подивився на слухачок, усміхнувшися їм, вклонився й мовив:

— Дякую за вашу люб’язну увагу. — (Тривалі оплески). — Я готовий відповісти на ваші запитання, — додав він, — якщо не вважаєте, що й так відібрав у вас багато часу. — (Заперечення).

Підвелася місіс Джеймсон. Сяючи лагідністю й поштивістю, схрестивши на грудях пухленькі руки, на пальцях яких виблискували обручки, вона подякувала лекторові. Жінки вп’ялися в неї очима, однак не слухали її.

— …І я певна, — закінчила місіс Джеймсон, — усі вдячні професорові Севіллі, що він сам погодився, аби йому поставили запитання. — (Оплески).

Місіс Джеймсон сіла.

Запала тривала мовчанка, від якої всі зніяковіли. Десь перешіптувалися, хтось тихенько кашляв, інші перезиралися між собою. Кощава дівчина, яка сиділа в першому ряду, пильно роздивлялася професора Севіллу крізь скельця великих облущених окулярів.

— Я вам подам добрий приклад, — сказала місіс Джеймсон лагідним голосом, буцімто вона не знала, що всі чекають, доки вона не озветься. — Містере Севілла, — провадила вона, закопиливши свою відвислу нижню губу, — ви розповідали про океанаріуми й про успіх вистав з дельфінами. Ви сказали, що дедалі їхня кількість зростає в США. Я гадаю, що це прибуткові підприємства?

— Цілком прибуткові, — відповів Севілла, в його очах спалахнув глузливий вогник. — Ось показовий приклад: я знаю одного американця, що нинішнього року повів справу на чотири мільйони доларів. Звісно, видатки дуже великі. Потрібен час і терпіння, щоб підготувати програму, котра привабить людей, Люди переситилися всім, навіть дельфінами.

Кощава дівчина підвела руку, але південка випередила її.

— Містере Севілла, — сказала вона, повернувши до нього три чверті свого чарівного обличчя й напівопустивши вії. — Чи можливо тримати дельфіна в домашньому басейні?

— Звичайно, якщо ваш басейн підігрівається.

— А як же бути з прісною водою?

— Ви можете купувати морської солі десь біля солоного болота й потім розчиняти її в своєму басейні. Треба тільки знати, в якій пропорції.

— За скільки можна купити дельфіна?

— В Нью-Йорку треба заплатити тисячу двісті доларів.

— Та це ж дрібниця! — вигукнула південка здивовано й розчаровано.

Севілла усміхнувся.

— Все ж таки догляд за тваринами вимагає витрат, — відповів спокійно він. — На мою думку, треба мати людину, яка б постійно наглядала за дельфіном. Інакше він занудьгує й охляне. Хіба що ви купите пару дельфінів.

— А це можливо?

— Звичайно Однак попереджаю, якщо у вас є діти, то вони можуть побачити під час парування дельфінів трохи негарні сценки.

Місіс Джеймсон закліпала очима, кощава дівчина підвела вгору руку, але південка знову випередила її:

— А в кого можна купити пару дельфінів?

– Є люди, що їх ловлять?

— Чи не могли б ви дати їхню адресу?

— У мене… Її нема при мені, — збрехав Севілла. Він розплів ноги й байдуже докинув: — Коли ваша ласка, зателефонуйте мені завтра вранці, і я вам скажу. Номер мого телефону є в довіднику.

Південка повільно опустила повіки. Джеймсон стулила повні губи: «Ці двоє змовляються просто в мене перед очима. От тварюки!» — злісно подумала.

«Джон був такий люб’язний під час заручин», — спало їй на гадку. А вона лежала, розкинувши крижані руки на колоністському ліжкові, вкритому білим мусліновим балдахіном. Сукня була теж білою, вона її тільки-но скинула. Джон прийшов до неї з ванної кімнати, він нагадував горилу. «Ох, Джоне, Джоне! Я ненавиджу вас!» «Але ж він помер, — схаменулася раптом. — Мені пасувало ходити в жалобі. Я витратила стільки грошей. Дім був сумний і старезний. Я хотіла все змінити, Доріяне. Хіба його звали лише Доріяном?» — «Місіс Джеймсон, червоний оксамит прикрасить вашу вітальню», — запевняв він. Його білявий чуб кучерявився на потилиці, руки довгі й тонкі, голос лагідний і мелодійний. Коли купався в басейні, вона бачила його гладенькі груди, довгі тендітні ноги. Він перекинув у будинку все догори дном, розтринькавши велику, нечувану суму грошей. «У мене виникла одна думка, місіс Джеймсон, — щоразу мовив той, з виду, мов поет, з кучерявим чубом. — Місіс Джеймсон, ці думки коштували мені дорого. Я дуже засмучений, однак мушу їхати, бо захворіла моя мати». І відтоді ніякої чутки від нього, жодного слова не написав. «Мої листи поверталися назад, телеграми залишалися без відповіді. Клятий злодюга!» — Хвиля гіркоти підкотилася їй до грудей, ніби в них прорвався якийсь гнояк, у роті також згіркло. Відчула гострий біль трохи вище правої перси. Відтак біль ущух, жінка випросталася, підвела голову й зиркнула на Севіллу так, ніби вона ніколи його не бачила. «Звірі! — помислила вона презирливо. — Всі, всі…»

П’ятдесятирічна жінка з пофарбованим у червоне волоссям підвела руку й сказала:

— Чи може дельфін стати свійською твариною?

Севілла лагідно подивився на неї. Ні, він немарно витратив стільки часу, коли б навіть його слухала тільки ця жінка.

— Ваше запитання цікаве, але передусім треба визначити, як розуміти поняття «свійська тварина».

— Гаразд, спробую дати визначення, — захоплено відповіла жінка. — Скажімо, це та тварина, яка погоджується, аби її годувала людина.

— О, ні, — заперечив Севілла, — майже всі полонені тварини охоче беруть їжу з рук людини, навіть лев, тигр, удав… Я би мовив, тварини можна вважати за свійські ті, які дозволяють людям доторкатися до себе. Саме цим відрізняються свійські тварини від приборканих. Приборкана тварина поводиться мирно тільки із своїм приборкувачем, проте ненадійно. А ця ненадійність може сприяти будь-якому нещасному випадку. До того ж є кілька ступенів у прирученні тварин. Ось, наприклад, велика рогата худоба: корова цілком приручена, а з бугаєм справа інша. 1 я вважаю, що поняття «свійські тварини» так можна визначити: це такі тварини, що вільно дозволяють людям доторкатися до себе.

— А мені здається, — озвалася червонокоса жінка, — що це визначення може підійти й до приручених тварин.

Севілла трохи помислив.

— Приручена тварина — це тільки поодинокий індивід. До свійських належать роди цілком приручених тварин.

— У такому разі, — жваво загомоніла жінка, — дельфін ще не є свійською твариною, бо більшість дельфінів перебуває у дикому стані.

— Та коли їх тільки-но впіймають, — мовив Севілла, пильно подивившись на неї, — вони робляться приязними. А втім, — додав він згодом, — нині ставиться завдання приручити новий рід тварин. Проте якщо колись людина зуміє порозумітися з дельфіном за допомогою слова, тоді доведеться вважати його не за тварину і налагоджувати з ним нові стосунки.

— На жаль, може, то будуть стосунки господаря з рабом.

— Сподіваюся, що ні, — схвильовано заперечив Севілла.

Жінка похитала головою й усміхнулася йому. Севілла теж посміхнувся їй і сумно помислив: «Нічого дивного, під отим уфарбованим волоссям — непоганий мозок. Шкода, що пін не в голові південки. Ту я вже вивчив, наче сам її створив: фатівство й пиха, інфантильність і самозакоханість, її неї вельми багато солодкої хтивості, їй подобається, коли її голублять Боже мій, чому я захопився отим шматком бездушного м’яса? Ну й нікчемне моє прагнення, ота гарячка, мана до іншої статі!» (Вся Севіллина родина — католики, його мати щоранку ходила з обома хлопчиками на месу, вони служили священикові в хорі, а вона оббивала собі коліна численними припаданнями на підлогу. Мати а ненавистю молилася за спасіння душі свого колишнього чоловіка, що жив тоді в Майамі з кубинкою).

Кощава дівчина підвела руку, але американка ірландського походження випередила її:

— Ви нам сказали, що морське міністерство США зацікавилося вашими дослідами: невже — дельфіни могли б пригодитися й у військовій справі?

Севілла ледь вловимо збентежився, однак з його обличчя не зійшла усмішка.

— Таке запитання, — відповів він награно, — слід поставити комусь з адміралів. — (Сміх).

— Все ж таки можна гадати, — не вгавала ірландка, — що зацікавленість морського міністерства США зовсім не випадкова.

— Я не знаю планів морського міністерства США, — відказав Севілла. — Скажу лише одне: поліція використовує собак, а чому б флотові не використати дельфінів?

— Отже, судячи з ваших слів, виходить, що дельфіни нічого не варті. Адже ви поставили їх на один щабель із собаками.

Він пильно подивився на ірландку. У неї голубі очі, мов дві незабудки, надто холодні, простодушні й непокірні. Її легко можна було уявити в Римі за часів Нерона; зодягнена в довге біле вбрання, вона живцем згорає на хресті, але не зрікається Ісусової віри.

— Ви маєте слушність, — погодився Севілла. — Від них слід чекати інших послуг. Та я не можу сказати вам, яких саме. То не моє діло. І я не хочу робити здогадів.

— Я вважаю, — сказала ірландка, — що ви вже тепер мусите потурбуватися про практичне застосування своїх наукових відкриттів, аби пізніше не жалкували, коли вас клястимуть.

Хтось у залі заворушився, місіс Джеймсон насупилася.

— Не треба перебільшувати, — сказав Севілла, махнувши рукою. — Наші милі дельфіни не мають нічого спільного з водневою бомбою.

Деякі жінки посміхалися, а обличчя ірландки залишилося поважним, засмученим й заклопотаним.

— У мене склалося враження, — озвалася Джеймсон, — що тут хтось давно просить слова. Міс Андерсон, вам слово.

Кощава дівчина здригнулася, її окуляри сповзли аж на ніс. Вона поправила їх надміру великим указівним пальцем, виставила вперед плоскі груди й прикипіла до Севілли пильними очима.

— Вимовили, — поважно й старанно вела вона, — що дельфіни розмножуються в таким же спосіб, як і решта ссавців. Але мені здається, що всі ці процедури — парування, народження й плекання — проходять з труднощами, бо вони відбуваються у воді у висячому положенні й, безперечно, інколи серед великих хвиль. Може, ви уточните…

Підвелася місіс Джеймсон.

— Я пропоную, — сказала вона чемно, — не зловживати більше терпінням професора Севілли. Ходімо до сусідньої кімнати, там вип’ємо з ним холодного напою.