Тварина, обдарована розумом

XІV

Адамс стояв на причалі, застромивши руки в кишені, виставивши голову вперед. Він не встиг поголитися, і його підборіддя та щоки, здавалося, були брудні. «Карібі» тепер перетворилася на купу уламків під водою й на воді. Вибух був примхливий: він зовсім зруйнував щоглу, але весь алюмінієвий кухонний блок лежав на глибині трьох метрів, цілісінький, блискучий, наче його тільки-но склали. Двоє водолазів у рукавичках збирали на дні й складали на простеленому на причалі тентові шматки, що лишилися від дельфінів. Хоча сонце лише ледь підбилося на обрії й було ще прохолодно, солодкуватий і нудотний запах, що йшов від цих залишків, викликав огиду. Люди, що виловлювали залишки, намагалися, складаючи їх, підпасувати один до одного, мовби гралися в якусь мозаїку. Коли вони помилялися, Пітер, що також одягнув рукавички, нахилявся, щоб зробити поправку. Біла сорочка й марлева пов’язка, що закривала нижню частину обличчя, надавали йому вигляду хірурга.

— Я бачу лише двох трупів, — сказав перегодя Адамс. — А де Дезі?

— Вчора ввечері, коли вона припливла до гавані, Бі вкусила її і прогнала, — відповів Севілла.

– І вона втекла? Лихо не без добра. І ще: вибух, мабуть, так її налякав, що ви її не швидко побачите.

Севілла мовчки похитав головою, а відтак промовив:

— Я гадаю, що то робота аквалангістів.

— Ходімо, — сказав Адамс. — Немає потреби тут стояти. Вони ступили кілька кроків у напрямку до будинку.

Адамс зупинився й спитав:

— А що кажуть про це Пітер, Сьюзі й Меггі?

— Вони нічого не розуміють і поки що не питають. Меггі їде сьогодні вранці до Денвера.

— Чудово. Краще тримати їх осторонь від усього, — докинув потім Адамс. — Щодо злочинців, ми знайшли їхні трупи. Їх було двоє.

Севілла здригнувся.

— Ви знайшли їхні трупи! Сподіваюся, що то не наші постріли…

Адамс скривився, від чого його непоголене обличчя здавалося ще змарнілішим і суворішим:

— Не хвилюйтеся. Це наш калібр. То не ваші конфетті.

І додав, понизивши голос:

— Подумати б тільки, яке зухвальство! Вони знали, що ми стережемо фарватер, в них майже не було шансів утекти, і все ж ризикнули на це діло.

Помовчавши трохи, повів далі:

— Підсумок першого бою: двоє дельфінів, двоє людей.

— Це жахливо, — зціпив зуби Севілла.

— Це безглуздо. Тим більше безглуздо, бо «В» переконаний, як і ми, що він вірно служить Сполученим Штатам. Для нього ми — зрадники. А ми вважаємо його за божевільного, ми думаємо, що він зовсім безглуздо недооцінює силу удару, якого у відповідь нам можуть завдати китайці.

Севілла подивився на нього.

— Навіть коли вам бракує свідчень Фа й Бі, хіба ви не могли б повідомити президента про свої підозри щодо ролі, яку їх примусили зіграти?

— Ми це зробили.

– І про замах на Фа й Бі. Адже він тільки підтверджує вашу підозру.

— Ми це зробимо. Але від цього йому буде мало користі. Підозра в політиці ще не зброя. На президента зараз надзвичайно натискують. У нього немає нічого, що він міг би протиставити з свого боку. Навіть громадської думки. Ви знаєте результати останнього опитування?

— Ні.

— Про них повідомляли вчора ввечері по телебаченню. П’ятдесят вісім відсотків американців схвалюють ідею війни з Китаєм.

— Який жах!

Адамс знову прикро посміхнувся.

— Не бракує кандидатів у трупи.

— Я хотів би поставити вам одне запитання, — сказав Севілла, пильно подивившись на нього темними очима. — Чи всі ваші люди поділяють вашу думку про те, що відбувається й готується?

Адамс трохи завагався.

— Зовсім ні. Є дві тенденції навіть на найвищому рівні. Й одна з них полягає в підтримці позиції «В».

— Отже, цілком можливо, що люди з вашого оточення постійно інформували «В» про все, що стосується Фа й Бі?

— На жаль, цілком можливо, — сказав Адамс, опускаючи долу очі.

За мить він підвів голову, окинув поглядом маленьку гавань і водолазів, що виходили на берег, скінчивши роботу.

— Ну що ж, — сказав він, — у всякому разі тепер усе скінчилося.

Севілла подивився на нього. З виду Адамс був зморений і сумний, водночас здавалося, що його охоплює якийсь дивний спокій. На планеті лишалися раховані мирні дні, однак він принаймні може вкласти свій особистий маленький мир з «В». Двоє дельфінів, двоє людей — це дрібниця: малі втрати в малій сварці двох служб. «В» виграв, і тепер, оскільки «В» вигравав, Адамс зможе спокійно приєднатися до думки більшості. Сховатися за спиною своїх шефів з цілком чистою совістю.

— Чи повинен я викликати поліцію? — запитав Севілла.

— Ні в якому разі, — поквапився відповісти Адамс. — Зникнення Бі й Фа повинно залишитися в таємниці. До того ж я вже зв’язався з поліцією й пояснив причини нічної стрілянини: ми наштовхнулися на загін кубинських диверсантів, що намагалися проникнути до берегів Флориди, й розрахувалися з ними. — Севілла мовчав, тому Адамс повів далі:- Очевидно, це вам перешкодить одержати страхову премію за «Карібі». Але я гадаю, що наша служба зможе відшкодувати вам усі збитки.

Севілла зверхньо подивився на Адамса.

— Я не прошу нічого.

— Як завжди, донкіхотствуєте, Севілло?

І докинув, не чекаючи відповіді:

— Я зроблю кілька фотографій мертвих дельфінів і залишу вас. Чи не бажаєте зберегти зброю?

— Як собі хочете.

— Хай вона буде у вас бодай тимчасово. Але мені здається, що вам уже не загрожує ніяка небезпека.

— Ви збираєтеся зняти свою охорону навколо острова?

— Звичайно. На мою думку, вона зараз уже більше не потрібна.

І за мить докинув:

— Щодо зброї, то, коли б я мав ваші гроші й ваш острів, знаєте, що я зробив би? Я спорудив би собі протиатомне сховище таки-тут, серед скель. Що б там не скоїлося, ви мали б більше шансів вижити.

Севілла знову подивився на нього: який цинізм! І як він цілком природно личить Адамсові! «Сто, сто п’ятдесят, двісті мільйонів американців здохнуть у найжахливіших умовах, а я, незважаючи ні на що, виживу. Бо в мене гроші є. А отже, є і право робити все, що забагнеться, з своїми грішми, наприклад, використати їх для того, щоб врятувати свою шкуру в тотальній війні. Більш того, вся Америка схвалить мій вчинок: в ім’я прав особистості й свободи підприємництва.

— Забрати в вас трупи дельфінів? — байдуже спитав Адамс.

— Ні.

— Що маєте робити з ними? Кинути в море?

— Ні.

— Чому?

— Акули. Я не хочу, щоб їх з’їли акули. — Він додав: — Я обіллю їх бензином і спалю.

— Згорять, як буддійські монахи, — сказав Адамс посміхнувшись.

Севілла відвернувся.

— Даруйте мені, — мовив Адамс. — Я забув, як ви любили цих тварин.

З решток дров, що лежали у вітальні (все доводилося привозити з материка, навіть дрова), Пітер розклав багаття так, щоб дим не йшов у бік будинку. Він розпалив на іншому краю острова, куди ніхто не навідувався, бо там нічогісінько не було, крім гострого каміння та скель, де в негоду кипіла вода, заповнюючи щілини й видолинки брудною білою піною, схожою на клоччя бавовни. Довелося кілька разів їхати залізною тачкою, щоб перевезти залишки обох дельфінів і вкласти їх за допомогою заступа на полінах. Севілла, блідий, зціпивши зуби, вилив на дрова дві каністри бензину. Відтак, тримаючи в простягненій руці довгу, запалену з одного боку соснову гілку, доторкнувся нею до дров і зразу ж кинув її. Пролунав вибух, і полум’я спалахнуло заввишки з одноповерховий будинок, оглушливо гучно затріскотіло й зашкварчало сало, гарячі краплини якого розбризкувалися за кілька метрів увсібіч. Пітер і Севілла відійшли, від вогнища здіймалися кужелі густого чорного диму з маслянистими синіми плямами, й, хоча вони обоє стояли з навітряного боку, їхні роти й носи полонив огидний запах паленого м’яса й жиру. Севілла завважив, як Пітер подивився на нього й відкрив рот, але він не почув жодного слова, бо тріск вогнища й шкварчання м’яса глушили голоси. Професор зажмурив очі. Час ніби зробив стрибок назад. Капітан Г.С.Севілла, військовослужбовець США, відряджений як перекладач на Нюрнберзький процес, з жахом слухав визнання свідка. Штурмбанфюрер СС концтабору Кульмгоф інтуїтивно, діючи навпомацки, зумів винайти найкраще розташування в’язок дров та ідеальні розміри ровів: п’ятдесят метрів — довжина, шість метрів — ширина, три метри — глибина. На дні рову за його наказом копалися рівчаки, якими жир стікав до чана. Пропускна здатність була велетенська. Вісім тисяч трупів на добу, отже, набагато більше, незважаючи на примітивність установки, ніж пропускна здатність гігантського крематорію Біркенау-Освенціма, де, однак, у хвилини «пік», коли треба було за найкоротший час знищити чотириста тисяч угорських євреїв, паралельно з суворо хронометрованим промисловим конвейєром (ні секунди спочинку, починаючи з того моменту, коли дві тисячі євреїв заводилися до газової камери, з того моменту, коли за сорок шість хвилин вони перетворювалися на дим, залишаючи фабриці другорядні продукти, що їх методично збирали, не зупиняючи конвейєра: одяг, обручки, золоті зуби, волосся, жир, з якого виробляли мило) використовували також, хоча тільки в разі крайньої необхідності, півдюжини ровів, на зразок кульмгофських, але йшли на це неохоче, супроти волі, через кустарне розтринькування другорядних продуктів. Оберштурмбанфюрер СС Рудольф Гесс, комендант концтабору в Освенцімі, подивився на голову трибуналу своїми спустошеними очима й пояснив безбарвним голосом: «30 червня 1941 року фюрер запропонував остаточне розв’язання єврейського питання. Особисто я, пане голова, отруїв газом тільки півтора мільйона євреїв». Та коли додати сусідні малі експериментальні табори — Кульмгоф? Вольцек і Треблінку, то загальна кількість досягає шести мільйонів чоловік мирного населення, враховуючи жінок і дітей, яких катували, роздягали, глумилися з них, отруювали газом і перетворювали на попіл з 1941 по 1945 рік. Поїзди, що перевозили євреїв до Освенціма, мали право на першочерговість з одного краю третього рейху до другого, вони пропускалися раніше навіть від ешелонів з амуніцією та провізією, що йшли на Східний фронт. Гітлер надавав найбільшого значення цій найбільшій в історії операції геноциду.

Серце в Севілли закалатало, і його захлинула хвиля сорому. «Ми збираємося діяти чистіше, набагато чистіше. Одна воднева бомба, вибухаючи на висоті тридцять п’ять кілометрів, дає стільки теплової енергії, що вона може висмажити все в радіусі від ста до ста сорока кілометрів; чотири водневих бомби, що вибухнуть одночасно на тій самій висоті, знищать усі форми життя на поверхні в сто п’ятдесят тисяч квадратних кілометрів. Радіоактивна хмара від однієї кобальтової бомби може перетворити на пустелю площу втричі більшу, ніж Великобританія. Згідно з нашими підрахунками, джентльмени, вистачить тридцяти тисяч мегатонн, щоб знищити сімсот мільйонів китайців».

— Ходімо, — сказав Севілла, взявши Пітера за лікоть. — Нам немає більше чого тут робити.

Пітер поклав заступ на тачку, став до неї спиною, ніби брав ручки нош, і потягнув за собою тачку кам’янистою землею. Невіддалік від будинку зупинився, висторцювався й подивився на Севіллу:

— Дозвольте поставити вам кілька запитань.

Севілла зупинився перед ним і подивився йому просто в очі.

— Якщо це ті запитання, про які я здогадуюся, то не ставте їх. Я не зможу на них відповісти. Як ви розумієте, річ не в тому, що я, може, не довіряю вам. Я мушу зробити так, щоб оберегти вас і Сьюзі від небезпеки, повірте мені. Вам краще нічого не знати.

— А ви самі? — спитав Пітер. — Хіба вам не загрожує небезпека?

Севілла скривився:

— Адамс гадає, що ні, бо все скінчилося, вони вдовольняться дельфінами. А я схильний думати, що він помиляється.

Пітер випрямив плечі.

— В такому разі, чому я не повинен поділити з вами цю небезпеку?

Севілла махнув рукою.

— Ви мені допоможете уникнути її.

— Яким чином? — пристрасно запитав Пітер.

— Коли виконаєте те, що я вас попрошу зробити, й не ставитимете запитань.

— Ви щось від мене приховуєте! — вигукнув Пітер. — Хіба досі я не виконував ваших розпоряджень, не ставлячи ніяких запитань?

Севілла поклав йому руку на плече й усміхнувся.

— Авжеж, так чиніть і далі. Вислухайте, — Піт, час не стоїть, ви хочете мені допомогти? Тоді ось що треба зробити. — Він опустив руку. — По-перше, ви візьмете гумового човна, відвезете Меггі на материк і посадите її в літак. Сьюзі супроводжуватиме вас. По-друге, стежте, чи не прилипнуть до вас на материку. Пантруйте добре. Ці люди знають своє ремесло, їм відомі всі таємниці стеження. По-третє, я дам вам чек на ваше, ім’я, й ви його інкасуєте в своєму банку.

Пітер насупив брови.

— Чому чек на моє ім’я? Чому не на ваше ім’я з дорученням, підписаним вами, як звичайно?

— Бо я гадаю, що ваш рахунок не перебуває під наглядом, чого не можу сказати про свій. Я не вірю в дотримання таємниці банками, й чек, про який іде мова, великий. Ви задоволені?

Коли Севілла зійшов з фарватера, щоб проникнути в грот, він підняв з води весла, поклав одне з них у жолобок на кормовому колі й став гребти кормовим веслом. Арлетта на носі маленького гумового човна була напоготові другим веслом відштовхувати передню частину човна від двох виступів, між якими він плив, щоразу застряваючи, ледь не стаючи впоперек. Так Севілла проплив метрів зо двадцять, потім голосно крикнув:

— Греби назад!

І Арлетта почала щосили гребти. Він кілька разів ударив веслом і, примусивши човен круто описати півколо, подав його назад, це дозволило ввійти проти течії в низеньку темну печеру, з якої, здавалося, не було виходу. Вогка стіна, вкрита мушлями та цвіллю, виросла перед човном і перетяла шлях. Але ще не дійшовши до стіни, Севілла знову круто повернув ліворуч і проникнув у рукав, такий вузенький і низький, що довелося скоцюрбитися. Гребти тут уже було неможливо. Арлетта на носі човна засвітила потужний електричний ліхтар. Севілла розпростер руки в обидва боки й щосили впирався долонями в стіни печери, примушуючи рухатися човен уперед під хлюпання маленьких, що розбігалися вусібіч, хвильок. Час від часу валки човна човгали по виступах печери з небезпечним шумом. Севілла сповільнив ходу, йому щоразу здавалося, що ось-ось човен застряне між двома виступами скель. Арлетта чула в темряві його дихання. То був найтяжчий і найтривожніший момент. Потім Севілла тихо промовив:

— Ну ось і дійшли!

Човен ковзнув у грот, несподівано обернувшись, ніби його викинуло з печери. То була низька, простора зала, склепіння якої нагадувало підземелля середньовічного замка, стеля мала форму зовсім правильної бані, коли не рахувати кілька щілин, крізь які проникало синє світло. Від фарватера грот відділявся лише однією з своїх стін, однак потрібно було понад півгодини, щоб дістатися до нього лабіринтом печер. Севілла поклав на місце кормове весло, Арлетта поволі водила променями ліхтаря по поверхні води. Ні Фа, ні Бі ніде не було видно. Темрява й тиша. Вода спокійна, муарово-чорна, й лише дрібні концентричні кільця розбігалися від човна до стін гроту.

— Фа! Бі! — покликав Севілла тривожним голосом. Луна підхопила й кілька разів перекинула під склепінням цей клич, потім знову запала тиша, яку порушували тільки краплини, що падали з кормового весла на воду.

— Не може бути, щоб вони втекли, — сказав Севілла. — Якщо навіть вони злякалися, я не можу цьому повірити.

Арлетта обернулася до нього. Вона й далі блимала ліхтарем по воді, тримаючи його в руці й спрямовуючи в підніжжя стіни. Севілла бачив її силует, що здавався особливо маленьким, за два метри від нього, а ліворуч — її велику тінь на скелі.

— Тобі не здається, що їх могли вбити аквалангісти?

— Ні, ні, — сказав Севілла. — Як вони могли розшукати грот? Звідки вони могли довідатися про його існування? До нього важко дістатися вдень, а вночі він взагалі недоступний.

— Але Фа й Бі могли самі випливти вночі на фарватер. Севілла похитав головою.

— Це невірогідно. — Перегодя він повів далі: — Але навіть у такому разі з допомогою своїх сонарів вони б завважили плавців на великій відстані, незважаючи на темряву. В цих людей не було ніякої можливості дізнатися, що дельфіни тут, до того ж ці люди тільки виконавці, вони одержали завдання достеменне й обмежене: знищити все, що було в гавані. Решта їх не цікавила.

— Тоді, — сказала Арлетта. — Фа й Бі злякалися, вибух їх приголомшив, і вони втекли.

Запала тривала мовчанка. В гроті було холоднувато, на плечі й спину Севіллі капали краплини води. Він промовив приглушено:

— Сподіваюся, що ні. Боже мій, я не витерпів би цієї втрати.

Кілька хвилин він мовчав. У тиші, що запала в гроті, причаїлося щось зловісне. Севілла мовчки чекав, опустивши голову на груди. Дивна річ, цієї миті він більше турбувався про долю дельфінів, ніж про долю світу.

— Ти пам’ятаєш, — промовив він тихим голосом, — як ми змінювали одне одного на плоті в басейні, аби Фа не почував себе самотнім?

— Так, — озвалася Арлетта. — Ми опускали руку в воду, й він одразу заходився її кусати, рано вранці він клав свою велику голову на пліт, відкидаючи ЇЇ трохи вбік, і дивився на нас. Які в нього були люб’язні круглі очі!

Севілла слухав голос Арлетти й думав:

«А тепер час пливти назад. Кінець. Більше немає чого залишатися в цій ямі».

Однак, хоча в руках у нього уже було кормове весло і ніс човна вже був спрямований до виходу, він не зрушав з місця. Щось стискало йому груди, й він почував себе зовсім спаралізованим, ніби за одну мить у нього відібрали найдорогоцінніше, ніби відразу безслідно зникла велика частина його життя, головна, багатолітня, щоденна турбота. Хвилюючий неспокій, коли Фа й Бі відмовилися їсти, години й години досліджень, увага, постійно спрямована на те, щоб спостерігати й порівнювати, навіть під час відпочинку.

— Пливемо, — сказав він. — Немає сенсу лишатися тут. У мене таке враження, мовби мене поховали живцем. Там, на світлі, мені буде легше.

Арлетта спрямувала ліхтар на вхід до печери, але Севілла не заворушився, його права рука немічно лежала за спиною на веслі, не стискаючи його, голова схилилася вбік, очі втупилися в ніс човна, щоб контролювати рух. Час спливав. Він з прикрістю подумав: «Дивно, я був так упевнений цього ранку, що вони заговорять, навіть узяв із собою магнітофон. Єдине, чого я зовсім не сподівався — це їхньої втечі. А тепер усьому край, враховуючи й надію запобігти війні. Яке химерне безглуздя, доля світу залежить від того, що скоїлося в мозкові двох дельфінів, коли пролунав вибух, від висновку, який вони зробили. А тепер ще більше безглуздя. «В» намагатиметься нас уколошкати, побоюючись, що ми все ж таки встигли поговорити з ними».

— Пливемо, — сказав він утретє, й рука його стиснула весло.

Перед носом човна, залитим світлом ліхтаря, щось виплигнуло з води, відкинувши велику тінь до самісінької вершини бані. За цією веселою фігурою, що свистіла й плескала по воді, з’явилася інша, трохи менша.

— Фа! Бі! — вигукнув Севілла. Й тут почалися високі стрибки, бризки, рипіння зубами, що нагадувало сміх, танок, коли тіло, що на три чверті виринуло з води, майже ковзає по поверхні, тримаючись на вертикальних помахах хвоста.

— Генрі! — крикнула Арлетта, захлинаючись від радості. Цього разу не можна було помилитися, то була колишня несамовито радісна витівка, безмежна приязнь, невичерпне захоплення, любов, що не спроможна виявити себе цілком.

— Фа! Бі! — заволав Севілла. — Де ви були?

— Тут! Тут! — кричав Фа пронизливим голосом. — Ми тут увесь час. Ми слухаємо.

Арлетта схилилася, поклала руку на плече Севіллі й радісно промовила:

— Милий мій! Він розмовляє англійською!

То була правда, Фа розмовляв англійською. Він нічого не забув!

— Де тут?

— Тут, — сказала Бі. — Ми не рухаємося. Кінчик носа на поверхні, все тіло в воді.

— Але чому? Чому? — запитав Севілла.

Фа поклав голову на валок човна.

— Ми кажемо одне одному. Може, вони приходять нас убивати. Може, вони друзі, може ні.

Он воно що! Недовір’я, сумніви, глибокі травми, що їх завдала людська неправда чистим істотам, які не відають, що таке кривда.

— Але ж ми любимо вас! — сказав Севілла.

— Я знаю, — сказала Бі. — Я чую. Я чую, коли ти говориш про Фа.

«Я чую» замість «я чула», «коли ти говориш» замість «коли ти говорив». Їхня англійська мова, однак за півроку надто збідніла. Як у підкорених народів, чию мову перестають викладати в школах, слова тримаються міцно, а синтаксис бідніє. З’явилося щось дитяче в побудові речень, а дельфіновий акцент відчувався як ніколи раніше.

Бі високо виплигнула з води й упала обіч човна, щоб оббризкати Севіллу.

— Вгамуйся, Бі! — крикнула Арлетта. — Тут холодно, щоб гратися.

— Я чую, — промовила Бі сміючись. — Ма говорить про Фа, Ма не говорить про Бі.

— Я люблю тебе, Бі, — сказала Арлетта.

— Ма забуває Бі, — сказала Бі, й у світлі ліхтаря лукавий вогник блимнув у очах дельфінки.

Фа не казав більше нічого. Поклавши голову на валок човна, він примружив очі, блаженно відчуваючи дотик Арлеттиної руки.

— Бі, — сказав Севілла, — поясни мені. Ти не забула мову людей?

— Коли ніхто не слухав, ми з Фа розмовляли. Ми не хочемо забувати.

— Чому? Адже ви не хотіли більше розмовляти з людьми.

— Щоб зберегти. А також, — одразу ж докинула вона, — щоб навчити дітей.

Севілла обережно дістав із кишені піджака крихітний магнітофон на батарейках, з’єднав контакти й вийняв мікрофон. Дивна логіка. Людина — істота погана, але її мова лишається доброю, коли не використовувати її для спілкування з людьми: надбання, що має цілком зрозумілу цінність, річ, яку слід зберегти й навіть передати нащадкам, своєрідна соціальна перевага, якою, до речі, Бі хвалилася вчора перед Дезі.

— Бі, — озвався Севілла, — ти любиш На й Ма?

— Так.

— А інших людей?

— Ні. Інші люди недобрі.

— Чому? Що вони зробили? — запитав він, нахиляючись до Бі.

— Вони брешуть. Вони вбивають.

«Чудове резюме, — подумав Севілла. — Вся історія людства в чотирьох словах. Від початку виникнення до 1973 року. До дня; коли людство, наче клоун, схопило себе самого за горло й задушило».

— Як вони брешуть? — запитав Севілла. Фа обернув голову й подивився.

— Спочатку з Ба це було розважливо. Але після літака вони брешуть, вони брешуть. Навіть нас вони намагалися вбити.

— Поясни, Бі, — просив Севілла.

— Ні, я! — збуджено втрутився Фа. — Спочатку разом з Ба, до літака, вони вдягають на нас паски. На пасках — міна. Вони показують старий порожній корабель, далеко, дуже далеко. Ми пливемо, ми пливемо. Біля корабля ми пірнаємо, йдемо під самісіньке дно, обертаємося на бік, міна йде на корабель.

— Почекай, Фа, не так швидко. Доторкнувшись до корабля, міна вивільняється від пасків і прилипає до корабля?

— Так.

— Як вона прилипає?

— Як черепашка до скелі.

— А ти, що потім ти робиш?

— Я пливу. Далеко-далеко.

— Я також, — сказала Бі. — В мене теж паски й міна. Моя міна також іде на корабель. Я також пливу з Фа.

Бі засміялася.

— Чому ти смієшся?

— Спочатку Ба каже: Бі пливе покласти міну. Але я кажу — ні. Я кажу: разом з Фа або я не попливу. Тоді Фа сам, каже Ба. Разом з Бі, або я не попливу, каже Фа. Люди дуже гніваються. Вони кажуть: Бі в один басейн, Фа в інший. Тоді я не їм більше. І Фа також. Днів два, й люди здаються.

— Фа, — сказав Севілла, — в яке місце на дні корабля ти кладеш міну?

— Посередині.

— А ти, Бі?

— Посередині. Поряд з міною Фа.

Очевидно, друга міна — холоста. Вона потрібна була лише для того, щоб удовольнити бажання дельфінів не розлучатися.

— А потім? — спитав Севілла.

— Ми пливемо й пливемо. А корабель робить «бух»! Дуже гучно, як учора вночі. Наступного дня Ба каже: ви бачите корабель, наздоженіть його. А корабель пливе швидко, але Бі і я, ми наздоганяємо його, прикладаємо міну й повертаємося.

– І корабель вибухає?

— Ні, коли ми наздоганяємо, ні.

— Чому, як ти думаєш?

— Бо на ньому є люди!

— А потім що ще?

— Щодня, — сказала Бі, — влаштовують перегонки між човном з двома моторами й нами.

— Якими двома моторами? Які ти бачиш позаду човнів?

— Так. Це кумедно.

— Чому?

— Човен пливе швидко, швидше, ніж усі кораблі. Фа урочисто докинув:

— Але ми перемагаємо.

— Ви довгий шлях долаєте?

— Залежно коли. Інколи довгий, іноді половину довгого, або довгий і половина, або двічі довгий. Але ми перемагаємо. Люди на човні дуже вдоволені. Вони кричать. Вони свистять.

— Наступного дня, — каже Бі, — підводний човен. Нас бере підводний човен, везе в море, далеко від берегів, і відпускає нас. Ба каже: пливіть годину в південному напрямку, а потім повертайтеся на човен.

— Як ви дізнаєтеся, що ви пропливли годину?

— Ми знаємо, ми вивчили. Половина довгого шляху — півгодини. Довгий шлях — година. Вдвічі довгий шлях — дві години.

— Ви не помиляєтеся?

— Ні.

– І ви знаходите підводного човна?

— Завжди.

— Яким чином?

Фа сказав:

— Ба теж хоче знати як. Але ми не дуже добре знаємо, ми куштуємо воду.

– І в напрямку, в який рухається підводний човен, у води інший смак?

— Так.

– Іноді, — сказав Фа, — нам наказують шукати не підводний човен, а базу. Це тяжче.

— Чому?

— Треба добре знати береги навколо бази.

— Коли ти не бачиш землі, як ти дізнаєшся, де вона?

— За смаком води.

— А коли ти бачиш землю, що ти робиш, аби розшукати базу?

— Мені допомагає сонар. А ближче — очі.

На першому місці — смак. Потім — вухо. Потім — око. Воно посідає останнє місце, від нього найменше користі.

— А вночі ти також знаходиш базу?

— Так, але спершу я довго плаваю біля бази, слухаю свій сонар.

Треба добре знати берег. І зібрати з допомогою сонара, плаваючи в усіх напрямках, відомості про всі особливі ознаки на морському дні, зареєструвати ці тисячі ознак у своїй чудовій пам’яті й завше мати їх перед собою з великою достеменністю, коли пливеш, не орієнтуючись за предметами, що їх доводилося бачити. Але для Фа це зовсім просто.

— Гаразд, — сказав Севілла. — Повернемося до літака.

— Велика подорож, — сказала Бі.

— Як ви її здійснили?

— На ношах. Мені жарко. Я дуже суха, я страждаю. Фа також. Ба кладе нам на тіло мокрі простирадла. Після літака — база. Я плаваю на базі, я плаваю навколо бази. Але небагато. Фа зі мною.

— У води неприємний смак, — сказав Фа.

— А потім?

— Ба нас везе на човні, — сказав Фа, — мене й Бі. Ба каже: на вас чекає підводний човен. Ви попливете на підводному човні. Я ні. Одна людина вам скаже: зробіть те й се, й ви зробите. Я кажу Ба: чому ти не пливеш з нами? Він каже: такий наказ.

— Як виглядав Ба, коли він казав це?

— Він був сумний. Ми пливемо в його човні.

— Скільки часу?

— Коли я не пливу сам, я не знаю, скільки часу.

— Мало часу чи багато?

— Багато.

— Що відбувається, коли ви зустрічаєте підводного човна?

— Ба випускає нас у воду, й ми пливемо до човна. Люди беруть нас на борт.

— Вам дуже тяжко було потрапити на човен?

— Так. Дуже тяжко. Але люди діяли обережно. І все ж таки мені моторошно. В човні надто жарко. Я дуже сухий, я страждаю.

Бі сказала:

— На підводному човні людина нам каже…

— Яка людина?

— Людина, що командує.

— Вона у військовій формі?

— Ні.

— Яка вона на вигляд?

— Маленька, очі сині, волосся на голові небагато.

— Що вона каже?

— Вона тримає в руці й нам показує маленький сірий корабель з гарматами. Вона каже: «Дивіться добре. Я випускаю вас у море. Ви розшукаєте цей корабель. Ви підкладете міну посередині дна, й ви повернетеся на підводний човен».

— Скільки часу ви були на підводному човні?

— Довго. Ми дивилися на маленький корабель.

— Це вперше вас просять розшукати справжній корабель, показавши спочатку вам його маленьку модель?

— Ні. На базі ми з Фа робили це часто.

— Ви помилялися?

— Спочатку — так, потім — ні.

— Гаразд. Що відбувається потім?

— Люди начепили на нас паски.

— Ті ж самі паски?

— Ні, інші.

– І міни?

— Ні, не відразу. Аквалангісти допомагають нам вийти з човна.

— Під водою?

— Так.

— Яким чином?

— Нас кладуть у скриньку, закривають її, вона наповнюється водою. Скринька відчиняється в море. Ми виходимо. Аквалангісти тримають нас за паски. Вони пливуть разом з нами.

— Довго?

— Ні, вони зупиняються й прив’язують міни до пасків.

— Що потім?

— Ми пливемо на північ.

— Звідки ви знаєте, що то північ?

— По сонцю. Коли ми виходимо з підводного човна, середина ранку. Ми пливемо швидко.

— Скільки часу?

— Довгий шлях і половина довгого шляху. Я знаходжу корабель. Я наближаюся, а на кораблі є люди. Я кажу Бі: нічого втішного, не буде «бух!».

— Не буде вибуху?

— Так я думаю: є люди, немає «бух!». Бі каже: я випереджу тебе. Тоді я пливу, пливу. На, пливу, як летить птах! Я припливаю швидше від Бі, обертаюся на бік, міна йде на корабель, але я залишаюся на міні!

— Ти хочеш сказати, що міна прилипла до корабля, але не відокремилася від пасків?

— Так!

— Ти опинився прив’язаний до корабля?

— Так! Я боюся! Я не можу дихати. Я захлинувся, кличу на допомогу: Бі! Бі!

– І я, — втрутилася Бі, — зубами перегризла паски під черевом. Фа. Він вільний.

— Ти не кладеш міну?

— Ні.

— Повтори, ти не кладеш свою міну?

— Ні, я боюся. Фа також боїться.

В Севілли почали тремтіти руки.

— Що ти робиш із своєю міною?

— Я кажу Фа: перегризи мої паски зубами. Він перегризає паски, й міна падає.

Севілла подивився на Арлетту, руки в нього тремтіли, йому не вдавалося оволодіти своїм голосом. Життя сотень моряків залежало від нікчемної випадковості: аквалангісти прив’язали Холосту міну до Бі, а не до Фа.

— Паски й міна падають на морське дно?

— Так.

— А тоді?

— Я виринаю на поверхню з Фа. Я дихаю й пливу на південь. Я пливу швидко-швидко. Я боюся.

— В якому напрямку пливе корабель?

— На північ.

— А ви на південь?

— Так, і корабель робить «бух!».

— Ти бачиш це?

— Я чую. Я далеко в воді, але я бачу світло. Я чую вибух, і я відчуваю удар у воді. Я пірнаю глибше й пливу, я боюся!

— Скільки часу ти пливеш?

— Довгий шлях і половину довгого шляху. Я куштую воду. Підводного човна немає: він утік.

— Що далі?

— Я шукаю його. Фа також. Але його немає. Уже давно. У води не той смак.

— Тоді ми з Бі зрозуміли.

— Що ви зрозуміли?

— Люди на кораблі помирають. І Фа й Бі також помирають, прив’язані до корабля. Людина на підводному човні каже: все добре, вони вмерли, не треба чекати.

— Що потім?

— Я кажу: люди недобрі. Залишимося в морі. Бі каже: ні, треба повернутися на базу.

— Навіщо?

— Щоб розповісти Ба.

— Щоб розповісти Ба, що скоїлося? — перепитав Севілла, докладаючи всіх зусиль, аби говорити спокійно.

— Так, бо Ба — наш друг. Але земля далеко. Я пливу, я знаходжу землю, але я не знаходжу базу. Я не дуже добре знаю берег. Я пливу до кінця дня й цілу ніч. Я не їм, я пливу, я дуже втомлююся.

— О, я так стомилася! — каже Бі. — Разом з Фа я пливу. Нарешті вранці я бачу базу. На насипі стоїть Ба. Він нас бачить. Він кидається в воду вдягнений. Ми задоволені.

— А тоді?

Запала мовчанка, що видалася надто тривалою.

— А тоді? — терпляче перепитав Севілла.

— Я кажу Ба.

— Ти розповідаєш йому все, що сталося? — запитав Севілла хриплим голосом і, простягши руку, щосили стиснув Арлетті пальці.

— Так.

— Усе?

— Так.

Знову мовчанка.

— Що потім?

— Ба дивиться на нас. Він увесь зблід. Він каже: це неможливо. Це неправда, Бі, ти брешеш. Не слід більше повторювати це. Чуєш, цього більше не можна казати. Він дуже зблід. Він тремтить.

— А ти, що ти кажеш?

— Я кажу: це — правда, це — правда, це — правда! — відчайдушно повторила Бі.

Вона замовкла знову.

— А потім? — запитав Севілла.

— Потім я розумію, що Ба нам не друг. Ми кажемо: з Ба ми більше не розмовляємо. З людьми ми більше не розмовляємо.

Севілла натиснув на вимикач магнітофона й подивився на Арлетту.

— Що ж, у такому разі все зрозуміло. Боб розповів те, про що він дізнався, людям «В» перш, як вони його вколошкали. Й тепер нізащо вони нам не повірять, що Фа й Бі не розмовляли з нами!

— Вони знають, що цього не було, — сказала Арлетта перегодом. — Адже вони, напевне, вчора перехопили всі радіопереговори між Адамсом і тобою.

– І подумали, що ми ведемо їх про людське око.

— Добре, припустимо, що вони витлумачили їх саме так. Припустимо, вони вважають, що в Адамса є тепер магнітофонна стрічка з записом розповіді дельфінів. У такому разі ми також вже нічим не ризикуємо.

— Зовсім навпаки. Вони вважають, що дельфіни знищені. Щоб цей запис набрав значення свідчення, необхідно, аби ми були живі й могли підтвердити його правдивість.

— На, — озвалася Бі, — ми хочемо розмовляти.

— Зараз, Бі, — відповів Севілла, поклавши руку їй на голову. — На розмовляє з Ма.

— А потім з Бі?

— А потім з Бі.

— Ти гадаєш, що люди «В» повернуться…

Севілла промовив тихо й виразно:

— Так, цієї ночі. Вони повернуться цієї ночі.

Запала тиша, а потім Арлетта сказала:

— Якщо ти так думаєш, то Адамс теж повинен так думати. В такому разі чому він зняв охорону острова?

Севілла потиснув руки й знизав плечима.

— О, Адамс! Адамс зробив ставку на дві карти, — говорив Севілла, намагаючись перебороти хвилювання. — Адамсове становище від самого початку було двозначним, бо він діяв від імені служби, де одні — прихильники правди, інші — за її знищення. Спершу Адамс зробив ставку на правду. Коли ж Бі й Фа «загинули», він вирішив, що табір правди програв, і він ставить тепер на мовчанку.

— Бі й Фа не загинули, — сказав Фа.

— Звичайно, ні, — відповів Севілла.

— Ти сказав, що Бі й Фа загинули.

— Так твердять лихі люди.

— Але це неправда, — сказав Фа стурбовано.

— Так, Фа, звісно, це неправда.

Севілла подивився на Арлетту й подумав, якою жахливою владою непохитної правди володіють слова над дельфінами, треба бути вельми обережним.

— Ти переконаний, — сказала Арлетта, — що тепер; Адамс зробив ставку на мовчазність. І що це має означати?

— Вранці був момент, коли Адамс себе видав: він запропонував мені зберегти зброю. Навіщо мені залишати її, якщо мені не загрожує більше ніяка небезпека?

— Але ж він — потвора!

— Та ні, — заперечив Севілла… — Не зовсім. Він ставиться до нас з деякою симпатією, й у нього ще бувають зблиски людяності.

І перегодя докинув:

— Доказ: останньої миті Адамс не зміг витерпіти те, що віддає нас обеззброєними людям «В». Він залишив нам один шанс.

Севілла усміхнувся і сказав:

— Дуже малесенький шанс.

Севілла вийняв кормове весло, поклав його на дно гумового човна, взяв електричний ліхтарик із рук Пітера й спрямував сніп проміння на дельфінів.

— Фа! Бі! — промовив він голосно, коли вони наполовину винирнули з води й обоє одночасно поклали голови на валки, попрохав — Поводьтеся тихо. Я маю поговорити з Пітером. Пітер кинув погляд то на одного дельфіна, то на другого.

— Бі й Фа? — промовив Пітер глухо. — А той великий дельфін, що сьогодні вранці?..

— Дикий дельфін, що його принадила Дезі.

Пітер похитав головою:

— Я починаю дещо розуміти.

Севілла спрямував на нього сніп світла. Пітер примружився. Севілла опустив ліхтар, світло ковзнуло по грудях юнакові, його світле, відверте, простодушне обличчя під промінням світла раптом здалося суворішим і мужнішим, навіть дві ямки на щоках були глибші, підборіддя випнулося вперед, на шиї чітко вималювалися м’язи, наче в атлета в мить напруження сил, риси обличчя стали різкіші й суворіші, навіть глибоко запалі очі не були вже такі хлоп’ячі.

— Пітере, — сказав Севілла, — я привіз вас сюди, в грот, передусім для того, щоб показати вам, що Фа й Бі живі. Я хочу, аби пізніше, коли виникне така необхідність, ви могли засвідчити, що бачили їх живими вранці 9 січня, тобто наступного дня після того, як вибух знищив «Карібі» Даруйте мені, що я забрав вас від Сьюзі, як тільки ви зійшли на берег, але я хочу порозмовляти з вами в затишному місці, тут, у гроті, не боячись електронного шпигунства. Тепер, коли Адамс надав їм повну волю для вибору засобів, ці панове присвятять нам увесь свій талант. Отже, перше запитання: чи за вами хто-небудь стежив?

— Так.

— З якого моменту? На морі? Чи коли ви зійшли на континент?

Пітер заперечливо похитав головою і мовив голосно, якось навіть весело й задерикувато:

— Ні, набагато хитріше! Вони добре знають, що на березі я насамперед йду на стоянку по свого «форда». Ну ось, варто було прийти мені туди, як уздрів, що до мого «форда» неможливо дістатися, він весь обгороджений автомобілями, розташованими в найневірогідніший спосіб. Черговому потрібно було півгодини, щоб його вивільнити. Отже, в розпорядника було досить часу, аби зателефонувати куди треба. Коли, нарешті, я виїхав, завважив далеченько за собою чорний «додж», а за «доджем» іще голубий «оулдсмобіл», потім старий і надто брудний «крайслер» невизначеної барви, відтак іще один «додж». Ага, я забув, ще розповім про стоянку. Я шукав на ній очима ваш «бюїк». До нього також не дістатися, як і до мого «форда». Однак ви його поставили тільки позавчора ввечері, — й на ваше прохання його помили — на дверцях є ще патьоки від води, — хлопцям на стоянці довелося добре впріти після миття, аби загнати авто в найглухіший куток. Навіть смішно дивитися на ваш чистесенький «бюїк» серед громаддя тих брудни тарадайок, що стоять там цілими місяцями. Ось тут мені й почало світлішати в голові.

Севілла подивився на Пітера. Він здавався таким мол дим і веселим, він так пишався своїм умінням спостерігати й робити висновки. Дуже добре, що його не викрали разом зі Сьюзі там, на материку.

— Вони впевнені, що сьогодні ввечері ми всі потрапили в їхні пазури, — сказав Севілла рішучим голосом. — Настав час нам розлучитися.

Пітер подивився на нього спантеличено, збентежено.

— Ні, Пітере, не питайте. Немає нічого тяжчого для мене, як необхідність відіслати вас, але це справді дуже необхідно. Нам чотирьом загрожує смертельна небезпек Ми мусимо втікати й сховатися. А часу в нас дуже мало. Вночі ми полишимо острів. Ви маленьким човном вирушите на материк. Я візьму великий. Я не хочу вам казати, куди поїду. Але ви й Сьюзі, ось що ви маєте зробити: візьмете з собою найнеобхідніші речі, потім стрічки з записом свистів Дезі, все, що ми встигли зробити на острові. Ви візьмете ще два листи: один для Меггі, аби вона знала, що їй теж треба сховатися і якнайшвидше, інший, дуже важливий, для Голдстейна. Як тільки переконаєтеся, що за вам не стежать, ви маєте відіслати обидва ці листи. Але я забігаю вперед. Коли ви дістанетеся на материк, ні в якому разі не йдіть на стоянку, вирушайте на найближчу ремонти станцію. Заприсягаюся, що ви знайдете там «чудовий автомобіль», що продається, й ви його купите.

Пітер насупився.

— Я дам вам усе необхідне, — сказав Севілла. — Їдь всю ніч. Вранці на іншій станції раджу продати автомобіль навіть за збиткову ціну. Потім в іншому гаражі купіть нового й зробіть таку ж операцію принаймні ще раз. В дістанетеся до Канади, з Канади вирушите до Європи. Я гадаю, що на кордоні не виникне ніяких ускладнень. Вас переслідує не ФБР, а служба, що, звісно, не відкриває своїх таємниць перед ФБР. Я знаю, що ви хочете сказати, Пітіре, але я мушу вам відшкодувати збитки за порушення угоди, й ви, безперечно, заслуговуєте після тієї роботи, щ її разом з нами виконували тут, рік спокійного життя десь у Європі.

— Даруйте, — озвався Пітер, — але виплата подібної неустойки не передбачена в моїй угоді.

Севілла усміхнувся.

— Що ж, це прогалина, яку я хочу заповнити. В усякому разі, що я робитиму з усіма цими грішми?

Пітер якусь мить мовчки дивився на нього.

— Я хочу поставити вам запитання. Одне-єдине. Чи повинен я брати з собою зброю?

— На це запитання, — відповів Севілла, — ви мусите самі відповісти. Не відаю, як далеко йде ваша повага до людського життя.

Пітер випростував плечі й подивився Севіллі у очі.

— Я поставлю це запитання інакше. Якщо вони натраплять на наш слід і зуміють схопити нас, як ви думаєте, катуватимуть вони нас, щоб примусити заговорити?

— Гадаю, що так.

– І Сьюзі також? — спитав Пітер тихо.

Севілла насупився.

— Повірте мені, вони не робитимуть ніякої різниці.

Ніде в будинку не світили світло, вікна й двері були зачинені, тільки інколи на мить, складаючи речі, вмикали електричний ліхтарик. На терасі над головами людей повисло склепіння великих чорних хмар, нерухоме, задушливе, без будь-якого сірого просвітку. Ніч, як і напередодні, мабуть, буде також темна. Севілла почував себе якось дивно в сутінках, які гнітили й згущувалися з кожною хвилиною. Вчотирьох, одягнені у темне, — жінки були в штанях, — вони снували з будинку на терасу; з тераси до гавані, тихенько готуючись у путь. Ходили босоніж і іноді перекидалися ледь чутними словами. Чотири постаті, котрі щоразу стиралися в темряві, що наступала, ковзали назустріч одна одній, розходилися в різні боки, знову зустрічалися, віддалялися й знову наближалися. Спочатку Севілла розпізнавав своїх супутників за силуетами: Арлетта — найменша, Пітер — найбільший, Сьюзі — середня між ними. Однак навіть ця ознака згладжувалася, зникала, темрява стерла й проковтнула силуети, рух сповільнився. Тепер Севілла відчував чиюсь присутність, тільки коли чув невіддалік від себе дихання. Рука доторкнулася до його грудей. Він схопив її. Пітерова рука. Голос прошепотів йому на вухо:

— Ми скінчили, час вирушати.

— Пітере, — квапливо звернувся Севілла, — я бачила, що ви взяли револьвер. Моя порада — візьміть краще гранати. Коли кілька озброєних супротивників вискакую з автомобіля, врятовує тільки граната.

Позаду нього Арлетта, дихаючи йому в шию, прошепотіла:

— Сьюзі хоче з тобою попрощатися.

Рука доторкнулася до його плеча. То була Сьюзі. Вона сказала йому на вухо тихо, вкладаючи в слова всю душ.

— Хай щастить, Генрі. Генрі, хай щастить.

Дівчина вперше назвала його по імені. Севілла відчув, що вона бере його обличчя в долоні, схилився, вона притиснула уста до його щоки й повторила з тією ж щирістю:

— Хай щастить, Генрі.

Вона прибрала руки. Почулося коротке приглушене схлипування. Він зрозумів, що жінки обіймалися.

Севілла вдихнув повні груди повітря: добра воля, піклування про інших, глибока приязнь — усе це також є в людині. Пітерова рука ковзнула вниз по його плечу, він упіймав її й щосили стиснув.

— Піт, — сказав він тихо, припавши устами до вух молодика, — я візьму у вас малого човна, щоб поїхати її Фа й Бі.

Він ступив два кроки до гавані, хтось наблизився до нього. Знайомі пахощі волосся, холодні руки. То Арлетті. В неї чудовий слух, за метр від нього вона все почула. Вона притиснулася до нього, дотяглася до його вуха:

— Я піду з тобою, Генрі.

Удвох проникли до печери, де вузенька стрічка вод утворювала численні кривульки. Арлетті тільки де-де доводилося на мить вмикати ліхтарик. Уже втретє сьогодні Севілла долав цей шлях, знав його майже весь навпомацки, як знаєш темні сіни в будинку, де минало твоє дитинство. В міру того, як вони все далі проникали в скелю, він відчував глибоке почуття полегшення й безпеки. Щось подібне, мабуть, відчували доісторичні люди, коли вони знаходили хвилясту печеру на схилі пагорба, навіть якщо їм доводилося спершу виганяти звідти ведмедів, щоб заволодіти цим притулком. Рогатини й сокири проти ікол і пазурів. Але варто було битися із зграєю волохатих стопохідних велетнів, щоб заволодіти їхньою теплою, глибокою й недоступною берлогою, де, притиснувшися одне до одного, злившися в єдину людську купу, що пашить теплом, майбутні володарі й руйнівники планети почували себе настільки відгородженими від жахливої небезпеки навколишнього світу, як під серцем матері.

— Ти можеш не гасити ліхтар, — сказав Севілла голосно, відштовхуючись від скелястих стін останнього проходу, щоб проникнути до грота. Нагода знову розмовляти вголос і бачити все навколо здавалася якоюсь новою, незвіданою ще радістю.

— Фа! Бі! — гукнув він. Дельфіни виринули обіч човна, веселі, пустотливі. — Ні, ні, не бризкайтеся, — гримнув Севілла, — нам доведеться вночі пройти морем великий шлях, ми змерзнемо, якщо будемо мокрі. Вислухайте: на фарватері й у морі жодного слова, жодного слова мовою людей, розмовляйте тільки свистами. Перед нами ворог. Праворуч і ліворуч — ворог.

Арлетта засміялася. То був її перший сміх за два дні.

— Милий, — сказала вона з тривогою, якої не могла затамувати, — ти розмовляєш, як головнокомандуючий. У тебе теж військові таємниці. Невірогідне те, що навіть я не знаю, куди ми попливемо.

— Куди? На Кубу, — сказав він. — Я тільки про це й думаю з вчорашнього вечора. Мені навіть здавалося, ніби я тобі вже сказав. Звідси, від Кі-Уеста, до Маріанао якихось сто п’ятдесят кілометрів. Куба — найближча іноземна держава й до того ж єдина в Латинській Америці, де та обставина, що вас позбавили американського паспорта, буде своєрідною рекомендацією. Єдина також, звідки ми зможемо легко дістатися літаком до Праги, можливо, навіть із кубинським паспортом. Наша мета ясна: якщо нас не встигнуть схопити, опинитися разом із Фа й Бі до 13 січня в одній з європейських столиць, щоб на весь голос проголосити правду. Ми проголосимо її, якщо за цей час Голдстейн не отримає мого листа й не зуміє переконати Сміта за допомогою запису, що його ми зробили сьогодні вранці. Мені здається, що цей запис і повідомлення про те, що ми з Фа й Бі перебуваємо в Празі, повинні примусити Сміта відступити. Мені не хотілося б скликати прес-конференцію, щоб розповісти про страхітливі речі, що їх коять таємні служби в нашій країні. Буде цілком достатньо, коли Сміт заявить, що комісія, яка вивчила обставини вибуху на «Літл Року», вважає його загибель результатом нещасного випадку.

Обидва човни стояли поряд на фарватері в непроглядній темряві. Мотори були підняті, весла лежали на валках. Розмовляти доводилося ледь чутним шепотінням. Севіллу знову охопив неспокій, який він відчував кілька годин тому, коли дельфіни розповіли, що Боб знав усе. Севілла чекав, коли Пітер скінчить складати свої мішки в маленькому човні. Чекання гнітило його, нерви були напружені, в скронях гупало, під пахвами котився піт, бездіяльність ставала нестерпною. Арлетта взяла його за руку, він негайно вивільнив її, долоня його зовсім спітніла. А Пітер ніяк не може скінчити, він завше такий скрупульозний, такий педантичний. Шалена нетерплячка пойняла Севіллу, гнів навперемішку з розгубленістю. Він розкрив рот, але стримався. Схилився до носа човна й заціпенів, мовби зачарований. На нього дивився світлий диск компаса, як дружній знак у океані темряви, єдина міцна й надійна точка у ворожому світі, й раптом він згадав. Літо 1944 року. Нормандія. За огорожею під час нічної атаки блискучі стрілки його наручного годинника буцім спалахнули й виразно вималювалися в смертельно загрозливій пітьмі. І тоді він відчув полегкість, все вгамувалося, розум знову запрацював. «Тодде, візьміть десяток людей, ідіть дізнайтеся, що там біля потічка, який дзюркоче в долині, й, коли вам доведеться стріляти, не стріляйте один в одного». Нестерпне страхіття, коли рухаєшся навпомацки й щоразу потрапляєш у пастку. Кляті нормандські паркани. За кожним — німецький кулемет, чудово замаскований, він вичікує в чорній темряві. Кожного разу від мого авангарду нічого не лишалося. Фашисти вміли вбивати.

Холодні Арлеттині руки лягли йому на потилицю. Севілла відчув її вуста біля свого вуха.

— Пітер готовий.

— Що ж, вирушаймо, — сказав Севілла.

Десь неподалік раптом пролунав звук, ніби хтось розірвав вітрило. Ні, це безглуздя — вирушати в море серед суцільного туману, коли нічого не видно й нічого попередньо не розвідано!

— Почекаймо, — озвався Севілла. — Скажи йому, хай зачекає. — Він перехилився через валок і обережно плеснув долонею двічі по воді.

За мить до його пальців доторкнулося тепле й гладеньке тіло, він помацав рукою, вони обоє були тут. Він тихенько свиснув по-дельфінячому: «Фа! Бі!» Дивно, як добре вписується свист у пориви вітру й хлюпання хвиль, що розбиваються об скелі. Що повинні думати там ці люди, які ниділи біля своїх апаратів?

— Фа, ти попливеш фарватером у відкрите море.

— А потім?

— Може, там є човен. Може, аквалангіст. Ти повернешся й скажеш.

Запала тиша, відтак Фа свиснув:

– Є аквалангіст. Він пливе до нас. Що я роблю?

— Ти його оглушиш.

— О, ні, — сказав Фа. — Я його оглушу, він потоне й помре. О, ні!

— Якщо ти не оглушиш його, він нас уб’є. Знову тиша, й свист Бі;

— Я перегризаю йому трубку зубами. Він піднімається на поверхню. Я б’ю його легенько ззаду й викидаю на скелі.

Чудова відмова від насильства: вивести з ладу, але врятувати життя.

— Гаразд, — сказав Севілла.

Вони зникли, й він уявив собі, як вони обоє ковзають у чорній воді. Звукові хвилі їхнього сонара, що викидаються вперед, вимальовують перед ними всі перепони так виразно, мовби вони їх бачили. Вони пливуть, витягшись уперед, стрункі, сковзкі, наче стріли, підштовхуються могутніми й гнучкими помахами хвостового плавника з неосяжним збереженням сил, беззвучно, не лишаючи за собою ні завихрень, ні порожнин, такі ж невловимі, як сама вода, встромляючись у неї легко й вільно, наче складають з нею одне ціле. На такій швидкості їхня вага перетворюється на грізну зброю — в оправі з еластичної шкіри від ста шістдесяти до двохсот кілограмів м’язів, що керуються мозком, таким же досвідченим, як у людини, тільки він контролюється добротою.

За кілька хвилин Севілла відчув, що дельфіни знову в нього під рукою. Фа свиснув:

— Такий же човен, як у тебе. Гумовий. Але трохи більший.

— Човен пливе?

— Ні. стоїть на якорі. Біля входу.

Стоять на сторожі, підстерігаючи їх, перетинаючи їм шлях. Люди «В» мали зрозуміти — й підслуховуючи по радіо й коли радіо замовкло, — що вони готуються до втечі.

Севілла замислився. Арлеттині уста доторкнулися до його щоки.

— Пітер каже, що слід наблизитися й закидати їх гранатами.

Севілла навпомацки розшукав Арлеттине вухо:

— Ні. Скажи йому, що ні. Треба бачити, куди кидати гранати. А коли виникне поєдинок, то вбиті будуть з обох боків. З нашого також.

Він знову замовк. Час спливав, руки його зовсім спітніли.

— Що я роблю? — запитав Фа.

— Як поставлений на якорі човен?

— Мотузка й щось наприкінці.

— Мотузка? Ти певен? Не ланцюг, а мотузка?

— Так.

Севілла випростався.

— Ти пірнаєш. Ти перегризаєш мотузку зубами. Й ти тягнеш човна тихо-тихо.

— Куди?

— Праворуч. Там є течія. Треба її розшукати.

— Бі її знайде.

Вони зникли. Арлеттині уста знову доторкнулися до Севіллиної щоки.

— Як тільки човен стане рухатися, вони це відчують.

Севілла погладив долонею обличчя Арлетті, підняв пасмо її волосся, нахилився їй до вуха й ледь чутно сказав:

— Ні, ніч дуже темна, орієнтирів не видно.

Він опустив правицю в воду й подумав: «Якщо вони й помітять, то пізно, вони сядуть десь на каміння, втративши координати й, дай бог, продірявивши човна».

Схилився за лівий борт і понишпорив рукою, шукаючи Пітерову руку. Коли доторкнувся до неї, відчув, що Пітер нахиляється до нього.

— Пітере, якщо Бі й Фа зуміють з усім упоратися, то, зійшовши з фарватера в море, пливіть із годину на веслах, звертаючи весь час ліворуч, потім запустите мотор, за п’ять хвилин вимкнете його, пильно прислухайтеся, запускайте знову й так чиніть увесь час.

Запала тиша.

Відтак Пітер спитав:

— Якщо шлях відкритий, то чому б не скористатися з цього й не запустити мотор на всю потужність?

— Ні, — енергійно заперечив Севілла, — десь, звісно, стоїть основний катер, вони подадуть туди сигнал по радіо, сонар зразу ж виловить ваш мотор, і за хвилину вас наздоженуть. Самі знаєте, в ці води навіть рибалки рідко заходять уночі.

— Па, — свиснула Бі, — де твоя рука?

Севілла опустив у воду руку, й Бі притиснулася до неї.

— Дуже кумедно, — сказала вона, — човен пливе, вони нічого не відчувають.

— Вони розмовляють між собою?

— Ні, — відповів Фа, — вони не розмовляють. Човен пливе. Вони мовчать.

Бі пирхнула. Севілла перехилився через лівий борт.

— Пітере, — сказав він жваво — До побачення!

І раптом з одного човна до другого в пітьмі через валки мовчки потяглися чотири руки, спершу навпомацки шукаючи одна одну, а потім кілька секунд ніяк не наважуючись розлучитися. Севілла ковтнув слину, в нього несамовито закалатало серце. Дивна річ, кожна хвилина ставала такою напруженою, що вона, перш як скінчитися, зникала: кілька секунд — і теперішнє ставало минулим, яке треба було вже шукати в пам’яті.

— Вирушайте, Піт, — Шепнув Севілла.

Він чув, як той набирав швидкість.

Бі свиснула:

— Я йому допоможу.

Севілла вхопився за свої весла й став обережно гребти. Але майже відразу підняв їх. Фа штовхав човна ззаду. Севілла свиснув:

— Не квапся, Фа.

Він вийняв одне весло, віддав його Арлетті й сказав:

— Пильнуй, аби ми не наштовхнулися на берег.

Але Фа штовхав човна правильним курсом, коригуючи свій шлях із такою достеменністю, неначе він усе добре бачив перед собою.

Коли веди зійшли з фарватера, в човен ударив сильний південний вітер, і він застрибав на хвилях. Севілла гріб лівим веслом доти, доки не вирівняв курс і стрілка компаса не стала показувати на південь. Свиснув:

— Фа, ти можеш тримати курс увесь час на південь?

— Звичайно, можу, — відповів Фа.

— Поклич Бі.

— Я тут, — озвалася Бі.

Човен поплив швидше, мабуть, Бі й Фа почали штовхати разом. Севілла поклав Арлеттине весло на дно, але своє тримав у руках. Сів і відчув, як до нього притиснулася Арлетта, поклала йому голову на плече. Її волосся доторкалося до його обличчя.

Бі свиснула:

— На, чому ти не вмикаєш мотор?

Севілла схилився, він нічого не бачив. Він навіть не чув їх, так беззвучно вони пливли. Вони, либонь, штовхають човен з обох боків, там, де задні валки з’єднуються з кормовою частиною. Севілла свиснув:

— Пізніше, Бі. Ми ще дуже близько, в них є машини, що чують гул моторів. Ти втомилася?

Бі видала свист, схожий на сміх, і Фа теж так само засміявся. Вже давно Бі й Фа не були такі щасливі. Штовхати по воді триста кілограмів — човен, людей у ньому й мотор — не становило для них ніяких труднощів. То була гра, найпрекрасніша з ігор. Тривала й несподівана прогулянка; в відкритому морі з Ма й Па! Вони розуміли значення того, що робили — вони допомагають добрим богам утікати від лихих богів.

Севілла запитав:

— Як довго ви зможете штовхати?

Дельфіни свиснули одне одному, й Фа промовив:

— Довгий шлях і половину довгого шляху.

Севілла зиркнув на циферблат, що світився, свого годинника. Десять годин тридцять п’ять хвилин. Можливо, годи ну. Треба враховувати схильність Фа до хвастощів. О одинадцятій годині тридцять п’ять хвилин він увімкне «Меркюрі». Почнеться найнебезпечніше. Він пошле Фа на дві милі вперед, Бі плистиме за дві милі позаду човна, сонари обох дельфінів зможуть виявити підозрілі кораблі й човни. Тепер Севілла, що беззвучно плив морем у безпроглядній темряві ночі, був невловимий, мов риба. Його могли виявити тільки сонари на бакенах військово-морського флоту США, такі чутливі, що на відстані кількох миль ловлять дихання кита й фонтани води, що її він викидає. «Однак, — подумав Севілла, — дихання дельфінів навіть не можна порівняти з цими звуками». Він опустив руку за борт, і його пальці відчули сильний натиск вируючої води.

— Чудово, — промовив він, — вони штовхають нас зі швидкістю принаймні десять вузлів.

Арлетта не відповіла, мовчанка здавалася нескінченною, її тіло здригалося, й він зрозумів, що вона плаче, притиснувшись до його шиї. Поклав ліву руку їй на плече і чекав. Несподівано подумав: «Вчора, ще вчора Голдстейн при їздив на острів, а здається, що збігло так багато часу». Насправді ж так мало — день, ніч, день, і посеред ночі вони втратили все — в них не було більше «Карібі», немає гавані, немає будинку, немає острова й навіть немає батьківщини. «Та, власне, мені все це байдуже, тепер не час хапатися за свою особисту халабуду. Якщо спалахне атомна війна, нам однаково не. вдасться щось зберегти, в тому числі й саму планету. Безглуздя всього цього призводить до відчаю. Коли б’ються тварини, вони чинять це, щоб роздобути їжу або боронять свої володіння, але ніколи не виношують планів знищити все поріддя або землю, по якій вони ходять».

Арлетта шепнула йому на вухо:

— Милий, ти думаєш, що в нас є шанси втекти?

— Думаю, що так.

Він сидів за кермом на надувному сидінні. Арлетта поряд. Очі його прикипіли до компаса, ліва рука стискала весло, він завжди міг одним-двома помахами надати човнові правильного напрямку, але не виникало такої потреби. Як тільки вдавалося дельфінам штовхати човна весь час на південь, ні разу не збиваючись з курсу, незважаючи на вітер, що заносив човен убік, і навскісні довгі хвилі, що відштовхували їх самих?

Арлетта випросталася.

— Я не боюся померти, — сказала вона, — я боюся, що нам не поталанить нічого зробити.

— Ми все зробимо, — рішуче відповів Севілла.

Насправді ж він далеко не був переконаний у цьому, їм могло й не поталанити. Він не був настільки наївний, аби вірити в неминучість перемоги кожної справедливої справи, але й не міг дозволити собі бути песимістом. Перед ним стелився лише один шлях — боротися й сподіватися. З ним була правда, здатна не дати світові загинути. Бі й Фа, ще раніше від них, тільки з любові до людей, знемагаючи в двадцятичотиригодинній гонитві, несли цю правду Бобові. Боб відмовився від неї. І цієї ночі в Карибському морі людині надавався останній шанс. Значимість ставки в цій грі раптом вразила Севіллу, він ні разу ще не уявляв собі все це так виразно. Й Арлетта, що немовби стежила за його думками, сказала йому на вухо тремтливим голосом:

— Якщо ми доможемося успіху, тоді завдяки нам земля…

Вона не докінчила речення. Севілла повторив подумки: «Завдяки нам…» — із почуттям сумніву, так, ніби, будучи людиною, він залишався мимоволі причетним до людського божевілля й жорстокості, навіть коли він боровся проти; них. Він прислухався, як вода хлюпала об валки гумового; човна. Коли ніс човна, що його піднімала хвиля, опускався, в видолинки, в Севілли під ногами рипіла дерев’яна підлога. Повітря було тепле, й таке ж тепле було Карибське море. Воно стелилося навколо них, темне, з глибинами, сповненими життям, багате на рибу, воно могло б годувати століттями індіанців і білих, якби останні не вважали за зручніше винищити перших. Він не чув Бі й Фа, вони нічим не виявляли себе, крім ритмічного дихання, коли піднімали голови на поверхню й вдихали повітря.

— Завдяки нам, — промовив він тихо, — чи завдяки людяності дельфінів?