Тварина, обдарована розумом

ІІІ

— Містер Сі? — запитала двадцятидев’ятирічна Меггі Міллер, маленька, кремезна, кругловида. Куточки її очей завжди закисають, на щоках червоні плями, волосся в неї рідке й тьмяне, випнуті губи зливаються з підборіддям, вони надто товсті, червоні й заслинені. Меггі недбало вдягнена в джинси, що надає їй огрядності, й картату, з червоно-зеленими квадратиками, ковбойку; сама вона запальна й невгамовна. З випнутим уперед обличчям вона боронила своїх кумирів, — живих і мертвих, — професора Севіллу, Джеймса Діна, Боба Меннінга, не кажучи вже про кумирів нижчих за рангом і зовсім другорядних. — Як ся маєте, містере Сі?

— Мій помічник Джім Фойл.

— Хелло, містере Фойл! Невже сталося непорозуміння, містере Сі? У мене зазначено, що ви маєте прийти о сімнадцятій тридцять, а не… — вона глипнула на свого великого наручного годинника з нержавіючої сталі, — о п’ятнадцятій тридцять.

— Я дуже засмучений, міс Міллер.

— Дарма, дарма, містере Сі. На жаль, зараз немає професора Севілли. Проте його асистентка міс Лефей поінформує вас про все, що вас цікавить.

Якусь мить мовчали. Меггі Міллер опустила очі, попросила у Всевишнього пробачення за те, що вона збрехала, й з ненавистю та презирством помислила про місіс Фергюсон: «Хіба вона зможе зрозуміти професора, ота франтиха? Скажу навіть, повія (господи, прости мене за таке погане слово). Сердега професор, жінки не дають йому спокою. А те стерво, що вміє так лицемірно моргати, найгірша за всіх. Розбещена й цинічна особа. Вона приходить до його лабораторії серед робочого дня, лізе нам у очі. Я помітила, що й Арлетта розгнівалася. А він, такий собі йолоп, дозволяє робити з собою будь-що, досить їй раз підморгнути, й от він уже біля неї в модному авто. Він має такий нікчемний вигляд, коли ото вдвоє скоцюрбиться в тій скриньці. Вона водить його за носа, як Боб Меннінг каже. Справжнісінька тиранія слабкого над сильним. Та, врешті, якщо сильний був би справді сильним, то він би не дозволив себе тиранити слабким».

— Містере Сі, — заговорила вона, — я зараз покличу міс Лафей. Вона в басейні з Іваном. Прошу? Так, Лафей — канадка французького походження, тому в неї таке прізвище. Даруйте, я не познайомила вас з Бобом Меннінгом. Боб — це наш працівник.

Той ступив уперед, і Сі кинув на нього погляд. То був високий і худорлявий молодик, граціозний у кожному русі, мав довгі й ніжні руки.

— Як ся маєте, містере Сі? — запитав Боб, лагідно посміхаючись.

Коли Меггі вийшла із збірного барака, в якому була їхня лабораторія, на неї блимнуло сонце, а в обличчя дмухнув вітерець з моря. Їй здалося, що то теплий флоридський вітер обійняв її руками й міцно затис. Дівчина відчула себе щасливою й глибоко вдихнула в груди повітря. Вона жваво дріботіла своїми куцими ніжками, її кругловиде й войовниче обличчя випиналося вперед. Арлетта з розчервонілими очима лежала в купальнику на плоті, пришвартованому до бережка басейну, схилившись над дельфіном Іваном і встромивши в воду руку. Коли підійшла Меггі, Арлетта знову начепила захисні окуляри.

— Люба моя, який жах! Професор забув про своє побачення з отим диваком Сі. Розумієте, він, мабуть, з поважних осіб. Адже в цілому наше дослідження проходить архітаємно. Я все думаю, чи він не нашкодить професорові. Мені не подобаються його очі — байдужі, сміхотливі й приховано погрозливі. Розумієте, що я хочу сказати. Прошу вас прийняти його й розповісти про наші досліди, може, й зачаруєте його. Хоча, правда, він не з тих, хто дозволив би жінці знадити себе. Він навіть і не подивився на мене. Я залишила їх, Сі і його помічника, з Бобом. Ви ж бо знаєте Боба, він чоловік привабливий, зміг би навіть зачарувати цілу зграю гримучих змій.

— Приведіть їх сюди, — сказала Арлетта зітхнувши, — я не хочу йти в купальнику до лабораторії.

— Звісно, — заторохтіла Меггі так спішно, ніби боялася, що їй і життя не вистачить розповісти про все, що спало на думку. — Ви ж знаєте про мої стосунки з Бобом. Він — дитина, без мене пропав би. Коли Боб дивиться на мене, то обличчя його нагадує Джеймса Діна за кілька місяців до смерті. Бідолаха Джеймс. Він сидів у старому фотелі в тітки Агати, в Денвері, й тримав мою руку. Раптом знесилено зажмурив очі й сказав: «Без тебе. Меггі, я пропав би». Ви не помічали очей Боба, Арлетто. Це справжня, цілком беззахисна дитина, надзвичайно вразлива істота. Я аж гніваюся, коли подумаю, як жорстоко повівся з ним його батько. Просто гидезно! Сердега Боб. Я думаю, що ощасливлю його, коли погоджуся вийти за нього заміж. Він буде такий радий мати від мене дитину. Боб мені цього ще не казав, але я здогадуюсь, бо він не може. проминути дитину на вулиці, аби не посміхнутися або не зробити гримасу. Очевидно, — пояснювала вона загадково, — це поставить перед нами чимало проблем. Я вже розмовляла про це із. Севіллою, однак той ледве вислухав мене, був неуважний, пригнічений. І потім, ви ж бо знаєте, як я ним захоплююся. Але професор у таку мить поводиться теж мов дитина.

— Севілла вже дорослий, — сказала Арлетта, — й знає, що, він робить.

— О ні, моя люба, не забувайте, що я його знаю вже п’ять років. Якоюсь мірою він нагадує дитину Ви ж не скажете, що він кохає оту дурепу. Це неймовірно. В неї мозку що кіт наплакав. Я певна, що він і двохсот грамів не важить. Професор лише потурає їй. Або тут діють якісь «хтиві» чари, — сказала вона, випнувши вперед одутливі, мов два рубці, товсті червоні губи.

— Та ведіть уже тих типів, — сказала Арлетта, відвернувшись від неї. — Я хочу якнайшвидше спекатися від них.

— Хто зна, що вона там робить, — урвався терпець у Боба Меннінга. — Бачте, вона любить потеревенити.

Впертий важкий погляд Сі збентежив Боба. Йому здалося, що сіро-голубі очі Сі вп’ялися в нього.

— Я піду туди, — сказав він червоніючи. — Ні, дякую, я не палю сигар.

Боб вийшов.

— Білле, — озвався Фойл, обернувши до Сі своє простодушне боксерське обличчя, — чому цей магнітофон безперестану крутиться?

— Не хвилюйся, Джіме, він з’єднаний з гідрофоном, що в басейні, й записує звуки дельфіна. Три тижні тому я бачив таке причандалля в Пойнт-Мюгю. — Сі схилився над столом Меггі, взяв записника, заглянув до нього й поклав на місце. — Я так і думав, Джіме. Мала гидота збрехала. Так, побачення призначене на п’ятнадцять тридцять, а вона мені докоряє непорозумінням. Севілла просто втік. Слід подлубатися в біографії цього чужинця й у біографи його асистентки. Дівчина з французьким прізвищем…

— Білле, ви не думаєте, що деголлівці все ж таки…

— Я не довіряю нікому. Як влучно мовив Лоррімер, я, повертаючись вечорами додому, зазираю в замкову щілину, коли випорожнюю свої кишені. Ха-ха-ха!

— Міс Лафей чекає на вас біля басейну, — вбігла Меггі. — Раджу вам одягти капелюхи й скинути куртки, бо там немає затінку.

Арлетта підвелася й попрямувала понад басейном назустріч їм. Вона зовсім засмагла. Під яскравим сонцем і голубим імлистим небом здавалася крихітною. Сі усміхнувся вдавано весело. Фойл потис її маленьку міцну руку і пойнявся якимось дивним почуттям. Він сподівався побачити дівчину, яка нічим не відрізнятиметься від Меггі. Однак перед ним стояла справжня перлина. То була низенька струнка дівчина з округлим обличчям, трохи кирпата, з виразистими чорними очима, що так яскраво палали, вельми красивим ротиком. В її погляді причаїлося щось живе, благородне й хтиве. Вона ступила кілька кроків до них. І ті кроки були маленькі, бо вона сама крихітна. Арлетта не мала нічого штучного, лише округла струнка постава ледь помітно погойдувалася на ногах. І така лагідна, така ніжна, що, коли дивишся на неї, слово «дитина» набирає зовсім іншого змісту. «Вона подобається мені, — подумав Фойл і відчув, як застукотіло в його скронях, як пересохло в горлі. — Боже мій, вона подобається мені! Адже вона гарна дівчина. Це видно з її очей. О ні, вона не черниця, не. хапуга, й таку знайдеш лише серед тисячі дівчат, і то лише тоді, якщо поталанить. А я мушу завтра вранці повертатися до Вашінгтона…»

Сі весело усміхнувся Арлетті.

— Радий зустрітися з вами, міс Лафей.

Холодні сміхотливі очі Сі ковзнули по її обличчю. «Ця мавпочка допіру плакала, — помислив він, — її щоки у патьоках від сліз».

— Якщо я добре розумію, міс Лафей, — заговорив Сі, — професор Севілла проводить тут досить оригінальний експеримент.

Арлетта зиркнула на нього. Сі усміхнувся знову, але очі його залишились байдужими. «Цьому дивакові Сі прикро, що він має справу тільки зі мною, асистенткою». Дівчина ледве стримала сльози й навіть люб’язно йому всміхнулася.

— Містере Сі; взагалі не такий вже й оригінальний цей експеримент. Його вже проводили й з шимпанзе. Однак уперше пробують його провести з дельфіном.

— Ви натякаєте на експеримент Хейзів, якого провели з мавпеням Вікі?

— Так.

— Здається, я перебував за кордоном, коли з’явилася книга Хейзів.

— Хейзи, як знаєте, «всиновили» маленьке мавпеня, якому сповнилося лише два дні, й виховували, мов дитину.

— Героїчний експеримент, — сказав Фойл.

— Звичайно! Як цього слід було чекати, Хейзам довелося зазнати суворого випробування. Те мавпеня потрощило меблі, лампи, посуд, обскубло фіранки. Однак вони дійшли висновку, що експеримент вартий був того. Хейзи Поставили собі за мету виховувати Вікі, як дитину, й, оскільки звуковий апарат шимпанзе схожий на наш, навчити його розмовляти.

— Гадаю, що їх спіткала невдача.

— Скажемо ліпше, що експеримент їм не вдався. Сі засміявся:

— Яку ж різницю ви бачите між невдачею та експериментом, що не вдався?

— Такий експеримент може багато чому нас навчити.

— А саме?

— Перш за все, шимпанзе не може за бажанням вимовляти жодного звуку, а лише деякі з них тоді, коли є певне заохочення, й то не з власної волі. Інакше кажучи, ця вокалізація не залежить від його волі, як і ваш рефлективний рух не залежить від вас, коли лікар вистукує молоточком по вашому коліні. Перше завдання Хейзів полягало в тому, щоб навчити Вікі вимовляти один звук з власної охоти. Щоб одержати їжу, Вікі мусив навчитися вимовляти «а».

– І він досяг успіху?

— Не без труднощів. Тоді Хейзи перейшли до другого етапу: озброїлися методами, що застосовуються в школах, де навчають розмовляти недорозвинених дітей. Коли Вікі вимовляв «а», містер Хейз стулював мавпеняті губу до губи й раптом відпускав їх. Таким чином, після двох тижнів Вікі став казати «мама». Тоді йому сповнилося чотирнадцять місяців. У два роки мавпеня навчилося казати «папа», в двадцять вісім місяців вимовляло «кап»[11], а в три роки — «ап»[12].

— Активний словниковий запас Вікі обмежується тільки чотирма словами?

— До того ж мавпеня завжди користується ними несвідомо. Ці чотири слова є для Вікі прохальними словами. Коли в Хейзів хтось гостює, Вікі жебрачить у гостя ласощів, кажучи байдуже «мамо» або «тату». Слово «чашка» більш спеціалізоване: Вікі вживає його, коли просить пити. Можна зробити висновок, що шимпанзе не асоціює або ж асоціює погано завчене слово з предметом, який воно називає.

— А його пасивний словниковий запас?

— Хейзи нараховують у ньому близько п’ятдесяти слів. Але тут також асоціація між словами й предметами дуже непевна. Іноді Вікі безпомилково показує свій ніс, вуха, очі, коли перед ним вимовляють відповідні слова. Але мавпеня й помиляється. Коли містер Хейз каже «очі», воно показує ніс тощо. І, нарешті, коли Вікі вивчає нові слова, він починає забувати ті, які вже знав.

Запала тиша. А тоді Фойл сказав упівголос:

— Чотири слова за три роки! Я вважаю, що це дуже сумно.

— Для кого сумно? — перепитав Сі, подивившись на нього з ледь помітною посмішкою й втомою: — Для Хейзів чи для Вікі? Для людини чи для шимпанзе?

— Для обох, — відповіла Арлетта, співчутливо усміхнувшись Фойлові. — Вперше в історії людина зробила серйозну, тривалу й методичну спробу налагодити мовний зв’язок з твариною й не досягла успіху.

— У вас більше шансів з оцим дельфіновим малям? — запитав Сі, погладжуючи собі живіт.

— Це вже не маля, містере Сі, а дорослий дельфін. І експеримент ще не скінчився. Але якщо ваша ласка, я розповім про все спочатку.

— Чи не могли б ми десь посидіти? — спитав Сі глухуватим голосом. — Дуже кепсько так стояти під сонцем.

— Перепрошую, містере Сі, — загомоніла розгублено Арлетта. — Я мусила першою подумати про це. Меггі, побудьте біля Івана, а ми підемо до лабораторії.

Сі полегшено зітхнув, коли опустився в складаний, обтягнений полотном фотель, який йому запропонувала Арлетта.

— Чи не бажаєте випити, містере Сі? — запитала Арлетта заклопотано.

— Не турбуйтеся, — відповів Сі, — це перевтома, але я охоче щось випив би.

Підійшов Боб, ввічливий і невимушений.

— Не турбуйтеся, Арлетто, — сказав він мелодійним голосом. — Я буду за служницю. Може, містер Фойл теж вип’є віскі?

Фойл у свою чергу вмостився в кріслі-гойдалці.

— Я навіть не маю права відмовитися, — відповів він бадьоро.

Арлетта сіла навпроти них. Вона почувала себе незручно, що ввійшла до Лабораторії в купальнику, однак, з іншого боку, їй здавалося трохи лицемірним те, коли б вона кинула їх і пішла одягати шорти.

— Прошу вас, розповідайте далі, міс Лафей, — заговорив Сі, — я почуваю себе добре.

— Насамперед маю сказати, що у нас є два басейни, розташовані на певній відстані один від одного. В першому тримаємо одного самця й дві або три самиці — це залежить від обставин. Другий, той, що ви допіру бачили, дає змогу нам відокремлювати, коли виникне така потреба, одного з дельфінів. Усе це почалося навіть несподівано: близько чотирьох років тому в нас одночасно розродилися дві самиці. Одна, спородивши живе дельфіня, загинула, а друга народила мертве маля. Здавалося, що друга самиця згодиться усиновити дельфіня, яке залишилося без матері. Та нічого не вийшло, вона відмовилася. Правда, таке нерідко буває й у інших тварин: так, вівця, що зразу ж після народження втрачає своє ягня, не погоджується годувати ягня-сирітку.

Арлетта замовкла. Увійшов Боб, несучи на таці пляшки й склянки. Сі негайно дістав з кишені невеличку коробочку й ковтнув дві пілюльки. Арлетта помітила, що в нього тремтіла рука, коли він підносив до рота склянку з віскі. «Мабуть, цей чоловік любить напихати себе наркотиками».

— Саме тоді професор Севілла, — заговорила вона перегодя, — забаг сам виплекати дельфіня. Для цього слід було перевести його до іншого басейну, щоб уникнути поранення, якого міг йому завдати самець своїми пустощами — саме тоді він шукав собі пари. Нарешті, треба було якось брати молоко в самиці, що лишилася жива, й годувати ним малятко. Одне слово, це здається дуже просто, а насправді перед нами виникли цілі проблеми. Протягом перших тижнів найтяжче було створювати вигляд постійної присутності в басейні, щоб відокремлене дельфіня не почувало себе самотнім. Наші люди вдягали костюми аквалангістів і по двоє опускалися у воду. За місяць професор розпорядився спустити на воду два плоти, на яких могли сидіти названі матері дельфіняти. Звісно, воно мало також зв’язок із своєю людською родиною за допомогою гучномовця, зануреного в воду. До того ж його часто пестили. Іван поставився без підозри до того, що його матері перебувають над водою. Вночі, іноді навіть вдень, обидва плоти підтягували для зручності до берега басейну.

— Міс Лафей, навіщо аж два плоти, чому не один? — поцікавився Сі.

— Бо дельфіня має двох матерів. Одну рідну, другу — повитуху, що подавала їй допомогу під час пологів, відганяючи цікавих, і, нарешті, допомагала їй боронити маля від невгамовних самців. Професор намагався відтворити все це штучно: коли обидва плоти припиналися до берега, між ними завжди лишався вільний простір. Протягом перших місяців і приходив сюди Іван. Уночі ми опускали в воду руку, й Іван відразу ж підставляв голову під пальці своєї матері, навіть тоді, коли спав.

Фойл усміхнувся.

— Яка мила тварина! — додав він, розмішуючи лід у склянці.

— Невже Іван має вас за свою родину? — перепитав Сі. До нього знову повернулася впевненість, з’явився рум’янець на щоках, а погляд просто пронизував міс Лафей.

— Думаю, що він має весь наш колектив за свою родину, а професора Севіллу й мене — за матір і няньку.

— Чому?

— Бо ми найбільше провели часу з ним і тільки ми його годували — в перші дні давали соску, а пізніше — рибу.

— Міс Лафей, — сказав Фойл з посмішкою, — ви тримаєте нас у таємничій невідомості, досі не сказавши, чи ваші дельфіни вже розмовляють.

Арлетта подивилася на нього, і її темні очі заіскрилися. Ройл помислив: «Ну й усмішка у дівчини! Вона усміхається куточками уст, так невимушено й приємно».

— Я ще до цього дійду, — відповіла Арлетта. — Але спочатку хочу підкреслити ось що: принцип експерименту професора Севілли ґрунтується на явищі, яке вперше помітив доктор Ліллі, а інші дослідники підтвердили його, — дельфін здатний мимовільно імітувати людський голос. Розмовляючи безперестану з Іваном, тримаючи його в «родинній звуковій ванні», як каже професор, ми сподівалися, що він почне імітувати звуки, якими його настирливо частували — спочатку не розуміючи їх (наче немовля, яке белькоче й щебече в колисці), а відтак потроху вловлюючи їхній зміст.

Арлетта зробила паузу, переглянулася з обома чоловіками й тріумфально засміялася:

— Все так і вийшло.

— Отже, він розмовляє! — скрикнув Сі, підскочивши у фотелі, й кинув швидкий погляд на Фойла.

Фойл схилився вперед, міцно затис у руках склянку й, стримуючи хвилювання, мовив глухим голосом:

— Ви досягли успіху!

— Частково, — сказала Арлетта, піднявши вгору праву руку. — Зараз я вам про все розповім. Тільки спершу хочу сказати, що обмежує наш успіх. Мовний апарат дельфіна відрізняється від нашого. Дельфін вимовляє звуки не ротом — ним він тільки їсть, — а дихальним органом. Він не любить, щоб до його дихала доторкалися й робили такі вправи, як їх робили Хейзи з губами Вікі. Та ця процедура й не потрібна, бо вже зразу було видно, що Іван має подвійну перевагу над Вікі: він може навмисне вимовляти звуки й мимовільно імітувати людський голос. Але найсенсаційніше досягнення, містере Сі, — і воно стане в майбутньому ще значнішим, навіть якщо зараз немає чим похвалитися, — полягає в тому, що Іван зміг встановити чіткий і постійний зв’язок між словом, яке вимовляє, і річчю, поіменованою словом. Інакше кажучи, Іван досяг специфічного людського пізнання слова-символу.

— Та це ж чудовий стрибок уперед! — вигукнув Фойл.

— Я теж так гадаю, — озвалась Арлетта, й у неї заблищали очі. — Навіть коли експеримент професора Севілли на цьому зупинився б, він однаково був би вирішальним кроком у міжвидовому спілкуванні.

Сі холодним поглядом зміряв Арлетту. «Яка мерзота — жіноче тіло, оті великі перса, ті стегна… — Він напівпримружив очі. — «Вирішальний крок у міжвидовому спілкуванні». Так, це від Севілли, в якого вона, безперечно, закохана… Всі вони однакові, завше секс на думці».

— Міс Лафей, — Сі промовив ласкаво, — скільки слів знає Іван?

Водночас озвався й Фойл:

— Він дуже їх спотворює?

Боб Меннінг засміявся дзвінко й обернувся до Арлетти.

— Доведеться встановити чергу!..

— Відповідаю на перше запитання, — сказала Арлетта, зиркнувши на Боба. — «Йолоп, чому він бере стільки на себе?» — Далі повела — Активний словниковий запас Івана досягає сорока слів.

— Та це ж багато! — вигукнув Фойл. — Сорок слів — це вдесятеро більше, ніж у Вікі!

Втрутився Сі:

— Чи не могли б ви назвати деякі з них?

— Міс Лафей, — перебив його Фойл, подивившись на Сі роздратовано, — ще не відповіла на моє запитання, чи Іван спотворює засвоєні слова…

Арлетта підняла руку на рівень плечей і сказала:

— Перш як відповісти на ваші запитання, я хочу наголосити на одній деталі: Іван впевнено використовує найабстрактніші мовні символи. Наприклад, він уміє казати: «right», «lift» «in», «out»[13] і вживає ці слова правильно. Він вимовляє дієслова «go», «come», «listen», «look», «speak»[14] і використовує їх свідомо.

— В такому разі, — заговорив Сі, — я не розумію, що обмежує ваш дослід…

— Я зараз скажу вам, — провадила Арлетта, — й одночасно відповім містерові Фойлові.

— Нарешті, — зрадів Фойл.

Арлетта усміхнулася йому.

— Почну з менш значимого. Як і треба було на те сподіватися, Іван вимовляє людські звуки занадто по-своєму. Голос у нього різкий, гугнявий, верескливий, і не завше його легко зрозуміти. На жаль, є набагато серйозніше, ніж оці дрібні вади. — Вона помовчала трохи й додала: — Воно полягає в тому, що Іван може вимовляти тільки односкладові слова. Ось що обмежує наш дослід. Коли ми намагаємося навчити його вимовляти двоскладове слово, він запам’ятовує лише останній склад, незалежно від того, падає на нього наголос чи ні. Таким чином, слово «music» у нього виходить «zic», «Іван» — «Fa», «lisien» — «sen». Саме тут ми зазнали труднощів, які, кажучи словами професора Севілли, гальмують увесь поступ: Іван не вміє з’єднувати склади.

— Містере Сі, чи можу я забрати у вас склянку? — запитав Боб.

— Прошу, — сказав Сі, ледь усміхнувшись, але навіть не глянув у його бік.

Боб граціозно підійшов до Сі, взяв його склянку й одночасно забрав Фойлову. При цьому його постава злегка гойднулася на ногах і рука зігнулася в зап’ясті. Арлетта замовкла: вона розгнівалася, що її перебили й до того ж Сі не ставив більше запитань, щоб відновити розмову.

Боб навмисне перебив її, аби сподобатися Сі, а Сі навмисне замовк, щоб роздратувати її.

— Міс Лафей, — порушив мовчанку Фойл, — ви сказали, що Іван не вміє з’єднувати склади.

— Але є набагато серйозніше лихо, містере Фойл, — заговорила Арлетта, вдячно подивившись на нього. — Іван не вміє пов’язувати слова. Він може вимовити й розуміти слово «give»[15]. Він годен зрозуміти й вимовити слово «fish»[16], однак він ще ні разу не зумів сказати: «give fish». Коли б він спромігся це зробити, професор вважав би, що Іван досяг вирішального етапу.

– Інакше кажучи, — озвався Сі, — якби Іван перейшов од слів до речень, він умів би розмовляти.

— Еге ж.

Запанувала тиша, яку перегодя порушив Фойл:

— Та навіть те, що він навчився вимовляти односкладові слова, вже чудово.

— Так, — погодилася Арлетта, — я теж такої думки, містере Фойл, це просто чудово.

Сі дістав з кишені портсигар і простяг його Фойлові, але той відмовився запалити. Тоді Сі сам дістав сигару. «Апманн» і закурив.

— Я гадаю, — сказав він, — що професор Севілла намагався перебороти труднощі, ви нам допіру розповіли…

Його речення могло б виглядати як безбарвне запитання, однак він виголосив його так невиразно, ніби звинувачував у чомусь Севіллу.

— Так, — сказала Арлетта, — і я добре пам’ятаю, як це відбувалося. Якось професор Севілла зібрав нас у лабораторії і сказав нам таке… Бобе, поправте мене, якщо я помилюся… «Припустимо, — сказав він, — що я полонений тваринами, які переважають своїм розумом людину й добре до. мене ставляться, перебуваю в приємному місці під пильною, вартою. Мої охоронці ставлять переді мною завдання, що вимагає великих розумових творчих зусиль. Умови життя, здається, добрі. У мене є необхідний комфорт, чудова їжа, охоронці оточили мене любов’ю. Однак я не почуваю себе щасливо, бо, як той казав, я єдиний у своєму роді. Мені бракує товариша, або, вірніше кажучи, товаришки. Тепер припустимо, що мої благодушні охоронці дають мені ц товаришку, й я вподобав її, я закохуюсь у неї. Тоді все змінюється. Моє життя набирає нового сенсу. Я одержую могутній психологічний стимул, що розвиває в мені впевненість, стійкість духу й творче піднесення. Чи не гадаєте ви, що насамперед ці зміни позначаться на моїй праці?»

— Браво! — мовив Боб Меннінг, скоса зиркнувши на Сі. — Ви дуже добре переказали слова Севілли.

Він вимовив «слова» з ледь вловимим відтінком глуму. Арлетта обурено глипнула на нього.

— Я гадаю, що ви погодилися з цими «словами», як ви сказали.

— Так, я згоден, — відповів він, крадькома усміхнувшись до Сі. — Хто сказав вам, що я не згоден?

Сі залився тихим розпливчастим сміхом, який, здавалося, намагався стримати.

— Якщо я правильно збагнув, — сказав він з надмірною статечністю, — професор вважає, що самиця допоможе Іванові розв’язати мовні завдання. У кожному разі, чом би й ні? — провадив він, наївно дивлячись на асистентів. — Чом не може бути зв’язку між філологією та сексуальністю?

Боб так глянув на Сі, наче душився зо сміху, й собі повторив з пафосом:

— Чом би й ні?

Погляд Фойла з цікавістю сковзнув з Боба на Сі і зупинився на Арлетті. Фойл здогадався, що вона дуже образилась і спішно попрохав:

— Міс Лафей, скажіть нам хутенько, як пройшов цей експеримент.

Арлетта йому усміхнулася:

— Принаймні несподівано.

— Люба Мергріто, — промовила місіс Фергюсон, — я знайомлю вас з професором Севіллою. Генрі, це — місіс Мергріта Мендвіль. Прошу вас, Генрі, притисніться до мене- («р» вона вимовляла гортанне, а «о» надто відкрите). — Ми тонкі і втрьох вмістимося на передньому сидінні.

Дверцята авто зачинилися. «Вона знадила мене, — прикро помислив Севілла. — Їдучи до свого дачного будиночка, що самотиною стоїть на березі моря, взяла. мене собі в супутники».

— Для мене велика честь познайомитися з вами, — озвалася місіс Мендвіль, кинувши на нього доскіпливий, надто зухвалий погляд. Ця жінка, як і Грейса Фергюсон, висока й худорлява, в неї довга рафаелівська шия, овальне; обличчя й принадні повіки. Вони обидві такі тендітні, що, здавалося, самі домоглися в природи, аби та не наділяла їх красивими персами й стегнами, залишила їм тільки юнацький кістяк, здатний носити чи то чоловічі, чи то жіночі; сукні найвишуканішого паризького шиття.

— Генрі, — мовила Грейса Фергюсон, «р» у неї було увулярне, запозичене від актрис, що грають у шекспірівських п’єсах. Речення мелодійні, повільні, витончені й ледь чутні., Мергріта Мендвіль розмовляла так само мляво, як і її подруга. Цьому вишуканому мистецтву розмовляти в такий. І спосіб вони навчилися в Вассерівському коледжі, де виробили такий голос і говірку. Слова народжувалися в них у самісінькому горлі, а речення співучі, але небагатослівні, й зривалися вони з кінчиків їхніх уст.

— Генрі вельми добродушний чоловік, коли погодився відірватися від своєї лабораторії. Люба Мергріто, його час такий цінний для країни. Я справжнісінька антипатріотка, заважаю йому працювати. Мені здається, що забрала його в самісінького Вашінгтона, Лінкольна, Сполучених Штатів Америки.

Грейса усміхнулася, повільно опустила вії, довгими пальцями, на яких переливався барвами один-єдиний діамант, схопилася за важіль зміни швидкостей, що стирчав із днища автомобіля й своїм наконечником торкався лівого стегна Севілли.

— Як ви думаєте, чи не краще було б, якби ваше авто мало звичайнісіньке автоматичне перемикання швидкостей, як у «бюїка»? — запитав Севілла й зразу ж замовк. Він сидів в оточенні оголених рук і в пахощах коштовних парфумів. Ця тіснота непокоїла, навіть гнівила його. «Ну й крихітне авто! За останнім словом незручностей. Навіть нема куди подіти ноги», — мислив він. Ось уже цілий місяць вона замилює йому очі, Севілла так і не домігся від не| чогось, навіть поцілунку. «О милий Генрі, все ж таки ми не; фліртуватимемо. Це так брутально. То буде все або ж нічого. Дайте мені змогу вирішити», — завжди мовила вона поволі опускала повіки і ховала багатообіцяючі очі. Однак зараз вона лише тендітний, холодний і недоступний манекен, достоту такий, якого можна бачити за склом у вітрині..

— Люба Мергріто, — озвалася Грейса, — прошу вас, не запитуйте Генрі про його дельфінів, вони — його улюбленці. Він любить їх більше, ніж мене. Я така заздріслива, він нічогісінько не розповідає мені про них. Мовчить, як риба.

— Мені здається, — завважила місіс Мендвіль, — що він взагалі німий. Я боюся, люба Грейсо, що Генрі не оцінить мою присутність так, як мав би це зробити.

— О, ні, — загомонів Севілла, — мене просто зачаровують то з лівого, то з правого боку. А цього забагато для мене.

— Мергріто, хіба я вам не казала, що цей чоловік вельми чарівний і дотепний, дехто міг би уздріти в ньому гідність «старої Європи». Я його так люблю, що аж втрачаю здоровий глузд, навіть ночей не сплю.

— А я гадаю, — втрутилася Мендвіль, — що він просто знаджує. Дуже прикро, мила Грейсо, але мушу зараз вразити вас. Я починаю нестямно закохуватися в професора, — сказавш це, вона поклала руку Севіллі на коліно.

Грейса посміхнулася:

— Щось жахливе. Ви — моя найкраща подруга й зраджуєте мене. Ми станемо суперницями й доведеться пролити кров.

Севілла, зіщулившись, мовчав. Ці химерні залицяльниці, певне, глумилися з нього; здавалося, вони на якусь мить поскидали з себе фіжмові сукні й розважалися, ніби хотіли спізнати бентежного щастя сільських жінок. Їхні чоловіки мали клопіт з діловими людьми — керуючими трестами, секретарями управлінь, юристами. А вони були приречені на самотність, самі між собою не мирилися, навіть слугами своїми не керували, бо про все клопотався батлер[17]. Ці жінки замкнулися у всесиллі свого капіталу, мов слимаки в шкаралупах, і звідти розважливо дивилися на світ каламутними очима. Вони мали себе за надлюдей, так високо задирали кирпу, що навіть не вміли більше зневажати інших людей. «Однак, — сердито міркував Севілла, — ходити до вбиральні — не є для них цілком незнайомою справою».

— Люба Мергріто, ось вам ключ. Коли ваша ласка, відчиніть будинок, доки я з Генрі ставитиму авто в гараж.

Грюкнули дверцята. Мергріта розгладила долонею спідницю й граціозно покрокувала, підплигуючи на ріні.

— Голубе мій, — звернулася Грейса до Севілли, не зрушаючи з сидіння авто, — коли ми їхали, ви не промовили жодного слова. Що подумає Мергріта? Ви просто неможлива людина.

— Мушу сказати вам, — Севілла відсунувся аж до дверцят і, повернувши голову ліворуч, дивився на неї темними очима, — якщо я не попросив вас освідчитися мені в коханні то лише тому, що не волів, аби ви почервоніли перед подругою. Словом, ви не забаритеся побачити мої погані манери.

— Хочете сказати, що ви маєте намір виправити їх?

— Ні, лише скажу, що ця зустріч — остання.

Вона підвела вгору брови, відкопилила губу й гордовито промовила:

— Справді?

— Справді, — відповів Севілла.

Грейса й далі трималася гордовито. Поклала одну руку на кермо, другу — на важіль зміни швидкостей і, звів брови вгору, втупилася очима поперед себе. Калібан збунтував і лишався тільки один спосіб покарати його — негайно винести йому свій присуд: «Генрі, мені шкода, але нашим взаєминам настав кінець». Проте вона не змогла сказати цього, бо він випередив її. Цього разу йому належала першість. Севілла не глузував. «Які в нього очі — темні, горді, люті, очі іспанця! Він убив би мене, — трохи зм’якла вона. — Та ні, треба триматися, бути розсудливою. Яка то була колись втіха для мене, коли він впивався в кожен мій рух отими запальними очима, повисав на моєму поясі, м брелок. Здавалося, що мене огортав теплий вітерець». Вона похнюпилася, скоса зиркнула на нього.

— Генрі, — озвалася хриплим, пригніченим голосом, — ви завдали мені таких прикрощів. Ви помиляєтесь, гніваючись, що з нами поїхала Мергріта. Намір наш не такий, як ви думаєте. Ходімо, я зараз розвію це непорозуміння.

Грейса, не виймаючи ключа запалення, встала з авто, встав і Севілла.

— Зачекайте, — попрохала, лагідно усміхнувшись йому, й пішла, ступаючи дрібними кроками.

За дачу тут правила звичайнісінька товарна платформа з високими бортами, але дуже коштовна, оббита червоним деревом, на камінному фундаменті. В ній була лише одна кімнатка й кухонька. Гараж з піддашшям стояв над самісіньким океаном, до нього докочувалися морські хвилі, їхні бризки розсипалися на перехожих.

Севілла бачив у вікно, як на березі Грейса розмовляла про щось із місіс Мендвіль. Він знесилився і опустився у фотель.

Яскраве світло осліплювало Грейсу, й та примружила очі.

— Люба моя, щось жахливе сталося. Допіру Калібан влаштував мені страшну сцену. Ну й потвора він. Просто нещадно побив мене. Я скривджена так саме, як ота дівчина, що у волохатій руці Кінг-Конга на Імпейр-стейт-білдінг[18]. Чи не могли б ви мені допомогти?

— Моя сердешна любонько, я могла б, та не відаю, чи повинна… Ні, ні, Грейсо, я жартую. Звісно, я все зрозуміла. Ось зараз я несподівано згадала, що в мене тут є приятелі. Прошу вас, позичте мені свого авто, я завітаю до них, моїх бідолашних друзів.

Грюкнули дверцята, зафуркотів мотор. Севілла підвівся й попростував до дверей.

— Я дала автомобіля Мергріті, — з’явилася на порозі Грейса. — Вона забагла навідатися до…

Він швидко ступив до неї й обняв.

— Генрі, ви надто образили мене, — сказала Грейса, відштовхуючи від себе Севіллу. — У вас такий вигляд, ніби ви вважаєте, що ми давно вже дійшли згоди.

Вона пройшла повз нього з піднятим підборіддям і вмостилася на канапі, схрестивши ноги, елегантна й недоступна. Севілла отетерів, втупився в неї розгніваними очима.

— Ні! — вигукнув Севілла так, що це «ні» заглушило шум морського прибою. — Ні, ми ще не дійшли згоди. Але я не хочу більше, аби мене водили за носа. Мушу знати: так чи ні. Якщо ні, то я зараз же пішки піду геть звідси.

— Генрі, ви страшна людина, — відказала Грейса. Вона підвелася й підійшла ближче. — Справді, я боюся ваг. Ви поводитеся жахливо.

І раптом, буцімто її гордість була крихітною скоринкою, яку Севілла щойно потрощив пальцями, жінка скорилася, дозволила себе роздягти.

Севілла мовчав. Зніяковівши, зовсім неохоче пестив її. Вона також була незворушна, байдужа. «Як і я», — зневажливо думав Севілла. Минав час. Він прислухався, як за вікном завмирало море, але ніяк не міг зосередитися.

— Генрі, — озвалася Грейса, — ви не бажаєте мене?

— Та що бо ви, люба, — сказав уголос, а про себе поду мав: «Вона не годиться ні в тин ні в ворота».

В шибку дверей Севілла бачив шматочок піщаного берега й піняву моря.

— Послухайте, Грейсо, я не хотів би вас образити, ал все це виходить у вас вельми кепсько.

— Тож-бо як? — перепитала вона, вражена. — Та мене ніхто ніколи так не докоряв.

Севілла зіперся на лікоть і сказав:

— Цей «ніхто» був невибагливим, ось що. Гадаєте, щ, то вершина шляхетності говорити зараз про того «ніхто» Це я кидаю вам докір, а не той «ніхто».

Водночас Севілла помислив: «Яка безглузда розмов Сумно все виходить, коли нема навіть звичайної приязні. Яку радість може взяти собі від життя ця обмежена мільйонерка?» Він схилився над нею і раптом домігся свого. Але поспішність, тісний диван, на якому вони з’юрмилися, незручності, повна відсутність ласки все зіпсували, звели нанівець, затьмарили, не було від цього ні радості, ні віть задоволення. Севілла підвівся.

— Подякуйте, — озвалася Грейса, задирливо усміхаючись.

Він же, змірявши її поглядом, подумав: «Просто невірогідно! Ще треба їй дякувати. Їй зовсім бракує почуття гумору».

— Дякую, — стримано промовив Севілла.

— Чи не бажаєте скупатися? — спитала вона так, ні запропонувала йому чашку чаю.

— Ні, не хочу. Однак, коли ви маєте що взути, крім отих шлапаків, ходімо поблукаємо трохи берегом.

— Гаразд, я піду босоніж, — погодилася Грейса. — так приємно для ніг.

З півгодини вони мандрували берегом, розмовляли. Севілла так і не затямив, що вони казали одне одному. Лише одна деталь запам’яталася йому: коли нахилив щоб підняти черепашку, Грейса сказала:

— Генрі, вкоротіть чуба, він надто довгий. Це пасує вам.

По суті то було банальне, зовсім недошкульне зауваження. Севілла випростався з черепашкою в руці й раптом відчув, як його охопила втома, в глибині душі спалахну відраза до неї, така нестерпна, буцімто цілі десять років він блукав підруч з нею по холодній пустелі. Хоча Севілла лагідно посміхався їй, але саме цієї миті зрозумів, що прийшло до нього остаточне рішення, і він назавше викреслить її з свого життя.

— В усякому разі, — мовила Арлетта, — сумніву не було, Іван не витерпить самотності. Він нервував, поводився неспокійно, був неуважний, менше зосереджувався на своїх вокальних вправах; здавалося навіть, що він зледачів. До того ж щоразу, коли ми перебували поруч з ним, він вигинався змійкою — в такий спосіб дельфіни залицяються до самиць. Все частіше він горнувся до нас, гладив бічними плавниками нам голови, щипав зубами ноги й руки. Ці залицяння були нескінченні, а потім дельфін почав шаленіти. Ми не наважувалися більше плавати в басейні, боялися, аби він не покусав нас, — гадаю, такі укуси сподобалися б дельфінці…

Фойл усміхнувся. Сі підніс угору сигару.

— З ким він так поводився?

— Я відповім на це запитання, — втрутився Боб, злегка усміхнувшись і підморгнувши Сі. — Спочатку з усіма потроху. Потім найчастіше з Арлеттою.

— Розумію, — сказав Фойл.

Арлетта обурено подивилася на Боба Меннінга.

— Розповідайте далі, міс Лафей, — прохав Сі.

— Все це наводило на думку, що він прийме добре самицю, яку ми збиралися йому дати — її звали Майна. Насправді так воно й сталося. Зрозуміло, спершу Іван трохи наполохався, коли до басейну, який він мав за свою недоторкану територію, ввели другу тварину. Іван завмер і якусь хвилю розглядав незнайомку, але ці спостереження тільки підбадьорили його, бо потім він перейшов від обачливої обережності до нестримного залицяння. Дельфіни стали частіше пеститися, гладити й щипати зубами одне одного, їхні пустощі тривали цілими днями. Загалом дельфіни паруються вночі й на світанні. Тому ми ніяк не могли дізнатися, чи Майна й Іван спарувалися. Але наступного дня поведінка дельфіна змінилася. Він не тільки більше не плавав за нею, а навіть рішуче не дозволяв їй наближатися до себе. Коли вона наближалась, загрозливо клацав щелепами. А тоді одвертався від неї і віддалявся, сердито сплескуючи хвостовим плавником по воді. Майна змійкою вигиналась перед ним, однак марно: коли намагалась погладити його, він бив її бічними плавниками й знову клацав щелепами. Його ставлення до Майни не змінилося й наступного дня. Він ще більше гнівався й загрожував їй. Коли Майна підпливла до нього, той укусив її за хвоста — і цього разу по-справжньому — тому вона не наважувалася більше наближатись. Ми зрозуміли: Іван не зможе зжитися з Майною, й професор Севілла почав хвилюватися за життя дельфінки. Він вирішив перевести її до іншого басейну, де, до речі, відразу її прийняли до свого гурту самець і дві самиці.

— Що ж сталося? — запитав Сі.

— Ми довго дискутували з цього приводу й досі ще дискутуємо, — відповіла Арлетта, — однак можемо робити тільки здогади.

— А саме?

— Спершу треба зрозуміти, — сказала Арлетта, — що парування дельфінів — акт вельми нелегкий. Самиця мусить бути поблажливою й терплячою. Скажімо, Майна поводилася незграбно, втікала від нього, всі Іванові спроби були марні. Либонь, він надто розчарувався в ній.

– І зненавидів її? — озвався Фойл, посміхнувшись. — Вона довго кокетувала й не сподобалася йому? Але це ще не означає, що він не міг почати все спочатку.

— Я вважаю, — втрутився в розмову Сі, — що експеримент зазнав невдачі, бо дельфіна пойняла відраза до самиці.

Арлетта заперечила:

— Воно, мабуть, не так уже й серйозно. Може, просто Майна не сподобалася Іванові.

Фойл засміявся:

— Мені здається, міс Лафей, що цього разу ви перебільшуєте.

— Зовсім ні. Дельфіни, як і люди, вибагливі в своїх прихильностях і антипатіях. Колись ми тримали в басейні двох самців. Вони настільки заприятелювали, що інколи можна було запідозрити їх у великих гріхах.

— Справді? — поцікавився Сі. — А саме?

— Ну, вони по черзі залицялися один до одного. Тоді ми вирішили пустити до їхнього басейну самицю, однак вони навіть не звернули уваги на неї. Більше того, коли вона стала гратися з ними, вони її прогнали. Ми й подумали, що стосунки між цими самцями зайшли надто далеко, тому вирішили забрати від них самицю. Але за деякий час за браком місця ми змушені були пустити до них іншу самицю. На великий подив, вони прийняли її дуже добре і відразу стали залицятися до неї.

Сі розчавив сигару в попільничці, що стояла перед ним.

— Отже, — сказав він, — Майна не звабила Івана, бо він пойнявся відразою до неї?

— Зрозуміла річ, це тільки здогади. Сі провадив далі з прихованою іронією:

— Ви вважаєте, що терапія, яка мусить допомогти Іванові перейти від слова до речення, не зазнала невдачі.

— Я не розумію, чому вона мала б зазнати невдачі, — відказала Арлетта із стриманою підозрою. — Не можна робити такий висновок тільки на підставі одного досліду.

— Ви хочете сказати, що Севілла має намір продовжити цей дослід за допомогою іншої самиці?

— Він мені нічого не казав, але я гадаю, що це так.

Сі підвівся, взяв капелюха, сказав:

— Ну що ж, він людина заповзятлива.

— Таким і треба бути, — впевнено відповіла Арлетта. — Успіх приходить після невдач, які доводиться перемагати.

— Кому належить цей гарний вислів, міс Лафей? — запитав Сі з кислою усмішкою.

— Севіллі, — півголосом відповів Боб Меннінг.

Сі й Фойл широким кроками ступали до дверей. Сі обернувся й через плече усміхнувся Арлетті. Дівчина не зводила очей з Боба Меннінга. А коли той проходив повз неї, вона взяла його за руку й розгнівано промовила:

— Ви щось хитруєте? Ви занадто вже догоджали цьому мерзотникові. Що з вами?

Сі, голий і спітнілий, сів на ліжко й двічі погладив руками своє рум’яне обличчя, наче намагався стерти з нього втому. Боже, він не відчував більше своїх ніг, йому страшенно хотілося спати. Зараз міг заснути й без снодійного. «Господи, що може стримати мене вживати або не вживати наркотики! Дивні ті люди, які відмовляються від тютюну та горілки й на килимі починають тренувати свій черевний прес. Яка дурість! Чого варта їхня боротьба проти старості? Рано чи пізно їхня карта буде бита. Вони помруть від захворювання легень, печінки, серця або, зрештою, від раку передміхурової залози».

Сі глузливо посміхнувся. Його пойняла якась невиразна й незбагненна зненавида, думки сповнювалися вогнем і моццю, і йому ставало приємно.

«Смішно мені з них. Постійно рухатися, перебувати на, — свіжому повітрі, дотримуватися гігієни, смачно й вчасно харчуватися — що ж воно таке? Жалюгідний відступальний бій, не більше, а наприкінці — розгром, повний і невблаганний розгром — єдине, в чому можна бути цілком упевненим. Життя або смерть — яка різниця? Саме слово «життя» — це глум і шахрайство! Називати життям ці кілька огидних хвилин між двома небуттями — справжній самообман! Це означає заздалегідь ошукувати, обдурювати себе, бо смерть невблаганна. Що ж то за телепні набрехали нам про «успіх у житті»? В якому житті? Який успіх? Я теж вірив у нього в університеті і згодом. Пригадую, як я казав собі: «Я тільки супершпик». Міг би я стати вченим і нині мав би лабораторію, асистентів, займався б творчою працею, як отой чужинець, тобто робити те, про що мені розповідала ця тварюка. Все дурниці! Ніхто не досягає успіху в житті. На світі живуть одні невдахи. Всі люди — невдахи, бо вони вмирають. Звісно, і я, і Джонні теж. Ну що ж, хай усі здихають! І негайно! Хай їх усіх змете воднева бомба! Навіть коли в її вогні згорять кілька мільйонів. І я також разом з ними. Що мені з того? Хіба я просився на світ? Єдина в мене втіха — робити свою справу. Жив би Джонні, я взяв би його до себе на службу. Ми обидва спізнали солодких хвилин. Як чудово було прокидатися вранці й, мов середньовічні лицарі, поруч один з одним, відчувати п’янку волю й щохвилини ризикувати життям. Джонні стояв на осонні серед села, яке ми тільки-но завоювали. Він, широкоплечий, стояв, розставивши ноги, скидався на могутнього, незборимого атлета. «Бачиш отого старого шкарбуна, що молиться біля хатини? — спитав він. — Я зіграю на нього в орлянку. Якщо буде орел, я нічого йому не заподію, а коли решка — я вколошкаю його». Джонні підкинув монету, яка, вилискуючи на сонці, завертілася в повітрі. Потім упіймав її в жменю й перекинув з долоні на долоню. «Решка! Старий програв», — вимовив Джонні, знімаючи затвор із запобіжника. Дідусь упав на землю, вкрившись пилом, і сконав, мов розчавлена блоха. Тієї миті Джонні мав божественний вигляд — безтурботний, байдужий. Обернувся до мене, обличчя в нього було спокійне й невиразне. Він промовив безбарвним голосом: «Сьогодні — цей, а завтра — я». Так, наступного дня Джонні справді загинув.

А тепер, хай йому грець, мені все байдуже, навіть моє ремесло. Якщо справи йтимуть і далі так, то я не зможу більше зайнятися своїм ремеслом. Допіру думав, що вмру перед отою повією з її дельфіном Іваном. Але ж чому Іван? Хто приліпив російське ім’я американському дельфінові?»

Сі відчув щем у шлунку. Ліг горілиць, широко розкинув ноги й щосили почав розтирати собі живота, вминаючи в нього пальці. «Оце м’ясо, ці тельбухи, нерви, кров, — мислив, — таке самісіньке, як у тварини: кволе, спітніле, бридке… Цей чужинець, либонь, досягне успіху. В усякому разі, уже наблизився до мети. Ще один трюк Лоррімера, який приховав це од мене. — «Запитуєш, чи вони опублікують результати, цікавишся, чи це «не таємниця»?» — казав він. — О сер, щоб ви вдавилися своєю «не таємницею». Я не відаю, яких заходів вживають вони, проте це мені не завадить вдатися до інших заходів. Б’юся об заклад на мої брелоки, що це чарівне кошеня погодиться задля мене стати передавальною антеною біля Севілли».

В кімнаті пронизливо задзеленчав телефон.

— Негідник! — вилаявся Сі. — Саме в ту мить, коли я збирався заснути.

Він зняв трубку.

— Білле, говорить Кейт, — чулося в трубці. — Я наважився потурбувати тебе, бо щойно одержав телеграму з агентства. Перекажу тобі її кількома словами: «В Радянському Союзі категорично заборонили ловити дельфінів у його водах. Кожного рибалку, що поранить або вб’є дельфіна, буде притягнуто до суворого покарання».

— Отакої, — промимрив Сі. — Яким числом датується телеграма?

— Дванадцятим березня.

— Дякую, Кейте.

Він поклав трубку.

Перегодя Сі підвівся. Вже й спати йому не хотілося. Він озув пантофлі й став проходжатися вздовж і впоперек кімнати.