Тварина, обдарована розумом

VI

— Я зібрав вас з досить визначеною метою, — сказав Севілла холодно й стримано. Хвильку помовчав. Арлетта сиділа праворуч від нього, Меггі — ліворуч, Пітер, Сьюзі й Майкл — навпроти, а Боб і Лізбета — поряд з Меггі. Всі сиділи за столом, біля магнітофона. Севілла окинув поглядом своїх співрозмовників: опозиція її величності всілася ліворуч від нього. І подумав: «Яке безглузде становище. Мені можна було б легко, як це роблять інші, волею провидіння стати великим патроном. Далебі, треба мати добре терпіння, щоб шанувати свободу слова навіть тоді, коли нею зловживають».

— Я хотів би передусім нагадати вам, — провадив він, — про наші виняткові правила додержування таємниці, на які ви погодилися, йдучи сюди працювати. Нагадую, що наш план не підлягає ніякому розголошенню. Він фінансується державним агентством, і саме цьому агентствові ми маємо передати результати нашої праці. Будь-яке порушення цього правила стало б серйозним порушенням нашого зобов’язання — вашого й мого. Ви знаєте, я завжди прагнув, щоб у нас панувала свобода слова й критики. Однак ця свобода втрачає свою силу за порогом нашої лабораторії. Ні про наші успіхи, ні про поразки не повинні дізнатися люди, які непричетні до нашого плану, хоч би які високі посади вони не займали. Повторюю, це — правило абсолютне.

Севілла трохи помовчав, кинувши пильний погляд на слухачів, і подумав: «Влучив у ціль. У Боба й Меггі озвалося сумління. Лізбета залишилася самотньою». Він не мав наміру зрікатися свого лібералізму, але й не хотів погодитися на те, щоб під час диспутів на нього наступали.

— Сьогодні 3 червня, — вів далі. — 6 травня, три тижні тому, Бессі пущено до басейну № 1. Дослід не дав нам того, на що ми сподівалися. Проте можемо сказати, що вже нині в ньому є позитивні елементи. По-перше, ми довели і це безперечно, — що дельфінятко, виховане людиною в своєму середовищі, здатне, коли виростає, спілкуватися з дельфінкрю й спаруватися з нею. По-друге, ми переконалися, що дельфін, виплеканий у цілковитій самотності, лишається сексуально розбірливий і не парується з першою-ліпшою самкою. По-третє, ми довели, що дельфін здатний мати глибокі почуття. Нині веселощі медового місяця трохи згасли, але Іванова поведінка засвідчує про його палку відданість Бессі. Отже, принаймні частково через цю відданість і його винятковий характер, його людська сім’я не може вступити в контакт з ним. По-четверте, цілком можливо, що Іван і Бессі поділилися між собою своїми знаннями. З цілковитою впевненістю це можна сказати про Івана: він навчив Бессі своїм іграм — з м’ячем, гумовим кільцем і палицею. І ще: ми можемо робити такий здогад, що Бессі навчила Івана дельфінової мови. У цьому разі не виникає заперечення, що є велика різниця як за кількістю, так і за якістю між свистом, що його видавав Іван до 6 травня, й тим, що ми чуємо сьогодні. Коли ми досягнемо більшого прогресу в вивченні дельфінових свистів, порівняння цих двох видів свисту викличе великий інтерес у дослідників.

Пітер підняв руку, й Севілла підморгнув йому, що означало: можеш говорити.

— Коли я добре розумію, ви думаєте, що Іванів свист до 6 травня, цебто до його зустрічі з Бессі, нагадував дитяче белькотіння, а зараз він перейшов од белькотіння до дельфінової мови.

Севілла кивнув.

— Я так гадаю. Бессі замінила йому матір у вихованні. Зауважую, що це тільки гіпотеза. Але думаю, що за три тижні Іван навчився багато чому в Бессі. То й стало причиною, що дельфін відмовлявся спілкуватися з нами: його розум був надто зайнятий.

— Мені здається, що не варто робити подібні гіпотези, — озвалася Лізбета, — бо ж ми не годні їх перевірити. Поки що нам невідомо, чи взагалі можна говорити про дельфінову мову.

— Кожен має право робити гіпотези, — відповів спокійно Севілла, — якщо він не подає їх як незаперечну істину. З іншого боку, коли не робити гіпотез, то тим паче не робитимеш дослідів, щоб їх перевірити. — Він помовчав трохи, надаючи змогу Лізбеті відповісти, але та мовчала. — Продовжую, — провадив Севілла. — Хоч дослід таїть у собі певні позитивні елементи, що їх, можливо, ви всі не помітили…

Він не докінчив свою думку.

— Не всі, — озвалася Сьюзі.

Майкл, Пітер, Боб й Арлетта кивнули. Лізбета лишилася байдужа.

— Однак він зовні виглядає цілком невдалим, — довершив речення Севілла. — Присутність Бессі зовсім змінила поведінку Івана: він став веселіший, довірливіший і рухливіший, але…

— Але це не збільшило його творчого пориву, — перебила Лізбета.

Севілла глипнув на неї темними очима.

— Я надам вам слово, коли ваша ласка, — холодно пообіцяв професор, — але я не можу дозволити, щоб ви мене перебивали.

— Перепрошую, — зніяковіла Лізбета.

— Дарма, — відповів Севілла.

Майкл, Сьюзі й Пітер перезирнулись.

— Ми не передбачили того, — вів Севілла, — що Іван зовсім відцурається своєї людської родини й усього себе присвятить Бессі. На мій погляд, Іван не став розумово бездіяльним, просто спілкування з нами його більше не цікавить. Його, потягло до свого роду.

Сьюзі підняла руку.

— Прошу, Сьюзі.

— Ви вважаєте, що тут регрес?

— Ні. Допустимо, як я вже казав, що існує дельфінова мова й мудрість, котра передається її засобами від матері до дитини, а в нашому випадку — від Бессі до Івана.

Руку підняла Лізбета.

— Прошу, Лізбето.

— Ще раз кажу, що не бачу користі в цих абстрактних пошуках.

— Вона мені здається цілком очевидною. Ми прагнемо зрозуміти, що сталося, — пояснив Севілла.

— На мою думку, набагато розумніше визнати, що експеримент нам не вдався.

— Поки що він справді нам не вдається, але ми не обмежуємо його в часі.

— Вже три тижні триває він.

— Дарма. Деякі експерименти проводилися протягом багатьох років.

— Я захоплююся вашим терпінням.

— Далебі, ви маєте повну можливість, щоб ним захоплюватися.

Хтось пирхнув сміхом. Лізбета випросталася в кріслі і сказала:

— Невже ви вважаєте, що я далеко заходжу в диспуті? Севілла зиркнув на неї і, помовчавши трохи, щоб надати якнайбільше енергійності своїй відповіді, вигукнув:

— Я так гадаю.

— А я не так.

— Годі, поговоримо про це пізніше. А зараз ми займаємося не вашою поведінкою.

Запанувала тиша.

Лізбета гордовито задерла голову з короткою чуприною. «Викапана Жанна д’Арк, — мислив Севілла. — А найгірше те, що можна подумати, начебто вона хоче примусити мене, аби я її спалив».

— Повертаюся до теми наших зборів, — заговорив по паузі Севілла. — Маю одне запитання: те саме, що ставлю сам собі й ви самі собі ставите протягом трьох тижнів. Ми втратили контакт з Іваном. Що ми, на вашу думку, маємо зробити, аби його відновити?

Всі довго мовчали. Відтак Боб підняв руку.

— Прошу.

— Я хочу запропонувати таке. Правду кажучи, це досить розпливчате міркування, однак кажу те, що спало мені на думку. Коли дресирують тварину, то неодмінно вживають методів заохочення й покарання. Це дозволяє людині панувати над твариною й одержувати від неї те, чого їй хочеться. Досі ми тільки заохочували Івана — годували його, пестили, дали йому Бессі. Отже, ми тільки застосовували заохочення. А чи не можна було б тепер використати покарання?

— По суті щось є варте уваги в тому, що ви сказали, — промовив Севілла. — Однак ваше міркування, скажімо просто, не практичне. — Він помовчав трохи. — Неможливо карати дельфіна. Це — тварина, сповнена гідності. Вона образиться за покарання й негайно відцурається нас. Можна навіть спитати, чи вона взагалі розглядає рибину, котрою ви її частуєте, як заохочення. Візьміть вухатих тюленів, вони надзвичайно ласі. Частуючи їх улюбленою їжею, ви можете хтозна-що заподіяти їм. Але не дельфінам. Вуд твердить, що він бачив, як один дельфін протягом цілого дня витівав циркові штуки, відмовляючись од будь-якої їжі. То з любові до вас чи з цікавості до своєї праці дельфін витівав свої штуки. Рибина, що нею ви його частуєте — зовсім інше. — Ще які є міркування?

Руку підняла Лізбета.

— Прошу, Лізбето.

— Думаю, що є тільки одне рішення. Треба забрати Івана з басейну, розлучивши його з Бессі.

Севілла уважно подивився на неї.

— Ви хочете сказати, що треба забрати Бессі з басейну, розлучивши її з Іваном, адже цікавить нас Іван.

— Так, саме так я хотіла сказати, — озвалася Лізбета. — Йолопка я, — зашарілася вона, вперше трохи збентежившись, — даруйте мені, я переплутала імена.

— Це не має значення, — не зводив з неї свого пильного погляду Севілла. — Сподіваюся, що ви не маєте антипатії до бідного Івана.

— Звісно, ні, — відказала та, — я просто помилилася. Отож, — мовила вона далі впевнено, — я гадаю, що їх треба розлучити, бо спільне життя не дало потрібного результату.

— Я міркував над цим, — повагом зізнався Севілла. — Мені здається, що всі над цим замислювалися. Але я стримуюся. Боюся, щоб розлучення не травмувало Івана.

— Ну що ж, — майже тріумфуюче сказала Лізбета, — ця травма коштуватиме йому того, щоб він відновив з нами спілкування.

Севілла насупився.

— Ви хочете сказати, що ми його примусимо дорого заплатити за спілкування, якого він не бажає?

Вперше від початку розмови Севілла розгнівався і сухо додав:

— Люди, що комусь зичать нудьгу жертвоприношення, майже ніколи самі не скуштували її.

— Це особиста нападка? — запитала Лізбета, гнівно виставивши вперед підборіддя.

Севілла з нетерпінням підняв угору руки.

— О, ні, ні, це — нападка на деякі концепції жертвоприношення. Прошу вас, киньте носити хмиз на своє вогнище, я не маю ніякого бажання його підпалювати.

Севілла відчув, що цей вислів набагато зрозуміліший йому самому, ніж Лізбеті. Так чи ні, але він добре вплинув на дівчину, бо вона замовкла.

— Я хочу наголосити ось на чому, — говорив Севілла. — Травма, якої ми завдамо Іванові, коли розлучимо з Бессі, може бути набагато серйозніша, ніж ви гадаєте. 1954 року на рибальський гачок упіймалася молода дельфінка, яку назвали Поліною. Цей гачок поранив її. Дельфінку впустили до басейну з дорослим дельфіном, який допомагав їй плавати й не приховував до неї симпатій. Рану вилікували пеніциліном, принаймні зовні здавалося, що рана загоїлася. Але за кілька місяців інфекція викликала внутрішній нарив, від чого дельфінка загинула. Після її смерті самець впав у страшний розпач. Тільки кружляв безперестанно навколо її тіла, відмовився від їжі й за три дні вмер з горя. Навіть коли ми припустимо, що Іван не вдасться до таких крайнощів, варто подумати, чи не розгнівається він на нас за те, що ми розлучили його з Бессі. Не відаю, як тоді ми зможемо відновити з ним спілкування.

Севілла трохи помовчав.

— А які інші міркування? Майкл підняв руку.

— Я зауважую, що єдиний зв’язок, який ми маємо зараз з Іваном, — це їжа, котрою частуємо його. Тільки в ті хвилини, коли підносимо двічі на день рибу, підтримується певний контакт з ним. Чи не можна спробувати використати це?

— Чудово! — вигукнув Севілла. — З вашого дозволу, я зараз уточню вашу думку, бо вона й мене непокоїть. Припустимо, що ми перестанемо давати йому їсти об одинадцятій і о вісімнадцятій годині: цим змусимо Івана шукати з нами контакту, почати самому діалог з нами, просити в нас риби. Зрозуміло, ми дамо йому: то буде для нього заохочення, якщо він заговорить нашою мовою. Таким чином, ми вдамося до методів заохочення й покарання, що їх пропонує Боб, але в прихованій, непрямій формі, що не травмуватиме дельфіна.

Севілла помовчав трохи, кинувши погляд на своїх співрозмовників.

— Як ви гадаєте, можна спробувати цей експеримент? Усі, крім Лізбети, погодилися. Севілла глипнув на неї.

Йому не хотілося, щоб вона залишилася ображеною.

— Лізбето?

Тиша.

— Так, — вимушено відказала Лізбета. — Чом би ні?

Севілла жваво підвівся. Подивився на Арлетту, її обличчя сяяло радістю. Уперше за три тижні він став діяти рішуче і йому поталанило знову згуртувати навколо себе колектив.

— Меггі? — пролунав Бобів голос за дверима кімнати. — Ти сама?

Вона, одізвавшись, поправила свого халата. Дівчина лежала на ліжку, тримаючи книжку. Боб увійшов.

— Я не заважатиму?

— Ти сам знаєш, що ні.

Він був у світло-сірих штанях, білих полотняних пантофлях і синьо-барвінковій сорочці. Сів на Лізбетине ліжко, насупивши брови й стуливши коліна, поклав на них свої видовжені тендітні долоні.

— Меггі, — мовив Боб награним драматичним тоном, — ти розповіла Севіллі?

— Звичайно, ні. Я ж тобі пообіцяла. Між нами кажучи, я ніколи в житті не жалкувала, що пообіцяла так. Вперше ховаюся від Севілли зі своєю таємницею, й це не дуже мене тішить.

— Тоді, — сказав він, — Арлетта, бо Севілла знає. Я в цьому впевнений. Ти ж сама помітила, як холодно він ставиться до мене. І не лише він. І Арлетта, і Пітер, і Майкл, і навіть Сьюзі. Вони й слова не кажуть мені. Зрозуміла річ, я став щось на зразок парія. Але що я можу зробити? — промовив Боб, схрестивши свої довгі руки. — Не можу навіть спитати в них, забери їх дідько, в чому мене підозрюють. Вони б мене висміяли. Чи можу я боронитися, коли не знаю, за який злочин мене звинувачують? Усе так безглуздо. Меггі, ти читала «Процес»? Отож я потрапив у таке саме становище, яке Кафка описує в своєму творі, — Боб замовк, опустивши руки на ліжко, розставивши довгі витончені пальці. І, опустивши чорні вії, промовив хриплим басом: — Меггі, я думаю, що мені треба скінчити життя самогубством.

Він дивився на Меггі з-під він. Дівчина поклала книжку на нічний столик і спокійно відповіла:

— Який йолоп! Ти втратив глузд. Ніхто не ремствує на тебе, навіть Севілла. Я добре знаю його, ліпше, ніж ти. Коли від нього віє холодком, то його тактичний захід. Учора професор намагався залякати Лізбету.

Боб повільно підвів угору повіки.

— А чому він затіяв оту балаканину про таємницю?

— Мабуть, боїться, щоб Лізбетина критика не перейшла за межі лабораторії.

Несподівано відчинилися двері. З’явилася Лізбета, в шортах і бюстгальтері, тримаючи на руці рушник, із сигаретою в зубах. Вона грюкнула дверима.

— Знову тут! — спалахнула, дивлячись на Боба. — Що це за парубійко, що завше нишпорить у дівчат? Прошу тебе, йди геть. Я маю переодягтися.

— Вибач, — усміхнувся Боб, підводячись із ліжка. Він обвів очима атлетичні засмаглі Лізбетині плечі.

Меггі роздратовано мислила: «Такий вразливий! Лізбета може хтозна-що йому казати, й він не гнівається ніколи. Можна подумати, що він любить, коли цей здоровань кепкує з нього».

— Ти ще не дременув звідси? — атакувала Лізбета, кинувши рушника на ліжко й навіть не дивлячись на Боба. Вона розчавила сигарету в попільничці й, закинувши руку за спину, розстебнула бюстгальтер, оголивши собі великі молочні перса. Боб зблід. Щоки його тремтіли, ніби хтось дав йому ляпаса. Притьмом зник, наче його проковтнули двері.

— Лізбето, — обурилась Меггі, — ти нестерпна. Ти приголомшила його, він такий сором’язливий.

— Яв своїй кімнаті, — сухо відповіла Лізбета, швидко знявши з себе шорти.

Меггі одвернулася, такі манери викликали в неї огиду. Лізбета стояла гола біля нічного столика, взяла сигарету й уміло, мов запеклий курець, запалила.

— Ти також, — підкреслила вона, з презирством подивившись на Меггі, — сором’язлива. Всі ви бридкі лицеміри. Ну що ж, затямте, ваша сором’язливість ґрунтується на перебільшенні оцінки статі. Мені начхати на. стать, на свою й на інших. Це мене зовсім не стосується, — докинула вона, виставивши вперед підборіддя. Недбало одягла халат й долілиць розпростерлася в ліжку.

– І потім, — озвалася Меггі, — Боб не винен, що він старомодний і трохи боїться дівчат. У нього немає сестри, без матері з дванадцяти років, тато його садистичний пуританин і тероризує сина. Боб виховувався в пансіоні, де не було жодної жінки. Ось чому він не розвинувся. Боб дитина, я завжди це казала.

— Що ж, одружися з ним, — порадила Лізбета примхливо. — Будеш йому за матір.

— На жаль, — відказала Меггі так, ніби не дочула останніх слів, — на жаль, не відаю, чи зможу оголосити цього літа про свої заручини з ним, хоча раніше мала такий намір. Ми серйозно засперечалися. Мушу сказати тобі, Лізбето, Боб будь-що хоче дітей, а я ні.

Лізбета перевернулася на спину, підвелася трохи й, зіпершись на лікоть, задирливо подивилася на подругу.

— Це щось нове. Ти не хочеш дітей? Чому?

– І сама не знаю, — розгублено відповіла Меггі. — Я дуже люблю дітей, коли їм вісім-десять років, але не люблю немовлят.

— Неправда! — презирливо вигукнула Лізбета. — Якщо і є на планеті самиця, яка любить усе це — сповивати пуцьверінка й вовтузитися в його покидьках, — то це ти, Меггі.

— О, ні, клянуся тобі, — тихо сказала Меггі.

— Прошу тебе, замовкни, — гримнула Лізбета, — мені починають набридати ваші тваринні стосунки. Вони мене зовсім не цікавлять. — Вона стримано, по-хлопчачому затяглася сигаретою, пустила носом дим і замовкла, втупившись у фіранку.

— Але я не зовсім упевнена, що це тебе не цікавить, — відповіла Меггі з загрозливою лагідністю. — Навпаки, мені здається, що і ти можеш захопитися.

— Облиш собі свій блискучий аналіз, — голосно промовила Лізбета. Потім підвела очі й змінила тон: — Даруй мені, якщо я тебе образила. Либонь, я трохи роздратована.

Вони переглянулися, стримано усміхнулися одна одній і одночасно сховали свої пазури. Чиясь тінь промайнула у вікні, Лізбета схопилася.

— Що сталося? Ти налякала мене, — сказала Меггі.

— То Арлетта, — відповіла Лізбета. — Я давно вистежую її. Маю поговорити з нею, — і побігла, грюкнувши за собою дверима.

Меггі поклала руки під голову й знову витяглася на ліжку. «Найбільше пригнічує те, що Лізбета завжди намагається своєю показною агресивністю підкреслити, що вона схожа на чоловіка, ніби оті великі груди роблять їй славу».

Меггі вийняла з-під голови правицю й самохіть застромила її під халат: в неї груди маленькі й бездоганні. «У Арлетти й у мене вони однаково невеличкі й жіночні. Не дивно, що Севілла став залицятися до неї, коли я віднадила його». Меггі потяглася, зажмурила очі й уявила, що Боб сидить на ліжку біля неї, такий елегантний і вишуканий. У нього нема звички закидати ногу на ногу. Юнак випростався на весь зріст — високий, витончений, як усі довгоногі чоловіки. Він у костюмі, густий чорнявий чуб вилискує над сліпучо-білою маніжкою. Подає їй руку, а навколо неї чарівною хмаркою має біла фата. Вони виходять з церкви… Вона мусила змінити віру, щоб одружитися з ним. Дівчина фантазувала, уявляла тітку Агату, яка сидить, цілком потонувши в старому шкіряному фотелі вдома, у Денвері. «А я сиджу біля її ніг, намагаюся втішити її. «Меггі, не кажи мені, що ти одружуєшся за католицькими обрядами», — мовить тітка. Ми з Бобом разом змінили віру. Отець Донован благословив нас. Він добрий, у нього сині очі й білосніжні, міцні й криві, як у ірландця, зуби. Церква вся нова, білесенька. Я з’являюся на паперті, маленька, зовсім крихітна, в білій фаті. А поряд Боб, вродливий і стрункий. Моя рука тремтить у його руці. Ми надто розхвилювалися. Спалахують блискавки фотоапаратів. Підходить Севілла в куртці, з посивілими скронями, схожий на кастильського вельможу. «Меггі, — каже він уривчастим голосом, — зичу вам усього…» — і не докінчує. Губи зціплюються, я бачу сльози в його чорних очах.

На нього зиркає Арлетта й усе розуміє. В одну мить обличчя її блідне і в’яне, стає старим і вульгарним. У мені пробуджується до неї великий жаль, я тисну Севіллі руку й шепчу йому на вухо: «Аміго[21], якщо ви кохаєте мене, подумайте про неї».

Арлетта підвелася.

— Сідайте, Лізбето, — сказала вона, показавши рукою на стілець, і сама сіла за два кроки від неї. З виду була спокійна й стримана.

Лізбета дивилася на Арлетту. Та мала якийсь полохливий вигляд, у неї спостерігалася така рідкісна довершеність у кожному русі, а сама вона така маленька й вродлива, що в кожного з’являлося бажання взяти її на коліна, мов дитину. Від неї, як від дитини, віяло чаром недоступності. Арлетта мовчки дивилася лагідними очима. Й навіть у мовчанні її таїлася якась таємничість: така тендітна й проста, що здавалося, до неї легко доступитися. Але то лише здавалося. Насправді вона була оточена фортецею мовчання. Лізбета чомусь думала, що їх розділяє кам’яна стіна, за якою жила Арлетта зі своєю усмішкою, очима й вродою в брутальному світі чоловіків.

— Арлетто, — мовила Лізбета грубим тремтячим голосом, — мені соромно втручатися в чужі справи, але ж ви знаєте мої почуття до вас. Ми подруги. Хочу поговорити з вами. Було б злочинно з мого боку бачити, як ви стаєте на небезпечний шлях, і не попередити вас. Мусите зрозуміти, що шлях, на який ви ступаєте, не має вороття. То чоловік не вашого віку, як Майкл чи Пітер. Чи замислилися ви, що він на двадцять п’ять років старший за вас. Коли вам сповниться сорок років, йому буде шістдесят п’ять; коли вам буде п’ятдесят, то йому — сімдесят п’ять. Це безглуздя. Самі цифри підтверджують це.

Арлетта підвела брови.

— О, я знаю, ви наводитимете біблійні приклади. Скажете мені, що в п ятдесят років і ви самі будете не така молода, що жінка старіє швидше, ніж чоловік. Але ніщо не може спростувати арифметику, Арлетто. Така велика різниця в віці наперед прирікає вас на безперечну невдачу. Вислухайте мене, Арлетто, прошу вас. То навіть ганебно, він міг би бути вам за батька. Ви скажете, що насправді він вам не батько. Та зміст лишається той самий — ваші зв’язки приголомшують. Даруйте мені, я не сором’язлива, але вважаю це огидним. Ні, Арлетто, ви ніколи не переконаєте мене, що можете покохати чоловіка в його віці. А може, ви й не знаєте, що таке кохання. Не треба посміхатися, Арлетто, ви не знаєте кохання, не можете його знати, повірте мені. Ось уже два тижні день і ніч я турбуюся про вас і спати не можу. Серце моє крається, коли бачу, як ви кидаєте на вітер свою молодість. Далебі, ви марнуєтеся. А він грає вашим життям. Якби то йшлося про серйозного чоловіка. Але це — католик, справжнісінький бабій, що страждає на комплекс сексуальної нестійкості. Інтерес у нього до жінки триває лише кілька тижнів. Прошу вас, згадайте місіс Ферпосон. Як він закохався в неї, а потім не по-людськи кинув. Вона, сердешна, телефонувала щоднини. Вас, Арлетто, спіткає така сама доля. Немає сумніву. Ви самі мали б добре зрозуміти, що для нього ви тільки чергова жертва. Арлетто, благаю вас, візьміть себе в руки, відкрийте очі й подумайте, що ви для нього лише одноденна іграшка. Він поламає цю іграшку й кине, коли вона набридне йому, шукатиме інших іграшок, щоб збільшити, як він каже, свій творчий порив. Не кажіть мені, що ви шануватимете такого чоловіка. Ніколи я не повірю, щоб така вишукана дівчина, як ви, могла захопитися такою легковажною, легкодухою й лінивою особою, навіть коли б їй удалося приховати недоліки свого характеру за блискучу шкаралупу.

Арлетта кинула погляд на годинника, зиркнула на Лізбету й, підводячись, промовила рівним тоном:

— Вже майже вісім годин, залиште мене, мені час готуватися до вечері.

— Ви мене не слухали, — гукнула приглушено Лізбета.

— О ні, — заперечила Арлетта, — я вислухала вас дуже уважно. Аби мене переконати, ви вдалися до двох аргументів, що один одного спростовують.

— Як то один одного спростовують?

— Дуже просто, — повела Арлетта виразним голосом. — Якщо мене за кілька місяців чи тижнів забракують, мов поламану іграшку, ви можете припустити, що питання про надмірну старість не виникне. І навпаки, якщо все триватиме доти, доки мені виповниться п’ятдесят років, питання про сексуальну нестійкість не ставитиметься.

— Ах, ви вже міркуєте, як він, — скрикнула Лізбета, кинувшись із кімнати з відчаєм в очах.

Експеримент за 5 червня 1970 року.

(Звіт, продиктований професором Севіллою)

Іван і Бессі не одержали риби ні об одинадцятій, ні о вісімнадцятій годині, і басейн увесь день безлюдний: ніхто не повинен бачити дельфінів. Проте завдяки безбарвному дзеркалові, заздалегідь умонтованому в ілюмінатор, спостереження за дельфінами тривають, однак вони не можуть помітити спостерігачів. Крім того, різні звуки, що їх вони видають як у воді, так і в повітрі, записуються.

Ополудні Іван і Бессі занепокоїлись. О дванадцятій десять Іван виставляє голову з води й енергійно кілька разів вигукує: «Па!» За півгодини до першої він виставляє з води три чверті свого тіла й, пересуваючись у такий спосіб за допомогою сильних рухів хвостом, озирається навколо, певне, сподіваючись побачити когось із дослідників обіч басейну. Я стежив за ним у бінокль з-за фіранки зі свого кабінету. Він п’ять разів крикнув голосно: «Fish!»[22] О першій годині пополудні він знову з’явився в такий спосіб, але, озирнувшись навколо, пірнув у воду, не промовивши ні слова. Безперечно, він вважає, що кричати не варто, бо нікого не побачив.

Від одинадцятої до першої години Бессі жваво пересвистується з Іваном, але сама з води не показується. Обов’язок спілкуватися з людьми в цієї сімейної пари покладений на Івана.

Бессі не виявляла ворожості, однак стримана. Вже три тижні ми марно витрачаємо зусилля, щоб її зробити дружелюбнішою.

З першої до шостої години вечора Іван і Бессі, як завжди, граються.

О шостій вечора (час другого годування) знову занепокоєння. В одинадцять, двадцять шість і сорок п’ять хвилин на сьому Іван тричі виринає з води, як і раніш, озирається на всі боки, але мовчить. За вісім хвилин до сьомої він з’являється знову й кричить дуже пронизливим, скрипучим голосом: «Па!»

Я вирішую з’явитися. Іван помічає мене ще до того, як я підходжу до басейну, й кричить: «Fish!» Я наближаюся. Ось наша розмова:

С. Fa, what do vou want?

I. Fish!

C. Listen!

I. ‘sen!

C. Pa give fish tonight.

I. ‘night!

С. Yes. Pa give fish tonight.

I. K! (замість — о’кей)[23].

Тоді я намагаюся принадити його грою. Кидаю йому м’яч і вигукую:

— Fa, fetch ball![24]

Однак він одразу зникає під водою й мчить до Бессі. Він одержав од мене обіцянку й цього йому досить. А в воді навпаки, він став жваво пересвистуватися з Бессі. Безперечно, він повідомляє її, що вони одержать їжу, як зайде сонце.

Коли опустилася ніч, я несу відро з рибою й влаштовуюся на одному з плотів. Відразу підходить Іван. Лунає бадьорий різнотонний свист. Бессі підпливає також, але зупиняється за два метри від мене. Я дістаю рибину й мовлю:

— Fa give fish Ві![25]

Він говорить «Бі», бере рибину й несе Бессі. Я дістаю другу рибину й показую йому:

— Fish for Fa![26]

Він повторює «Фа!», хапає й ковтає рибину. Я продовжую почергово давати рибину то Бі, то Фа, відтак навмисне помиляюся й даю йому дві рибини підряд.

Він негайно поправляє мене, енергійно вигукуючи: «Бі!», й дає рибину Бессі.

Коли годівля скінчилася, я прохаю Арлетту принести мені свій транзистор, показую його Іванові й кажу йому:

— Fa wants music?[27]

(До 6 травня, як тільки він бачив когось з нас із транзистором у руках, кричав: «sic!»).

Але він не дає звабити себе, пірнає і починає гратися з Бессі. Вона приберегла останню рибину, й вони вдають, що сперечаються за неї. Я гукаю на нього багато разів, та дарма.

Висновок:

Голод, як і передбачалося, створив потребу контакту. З експерименту випливає перший утішний висновок: Іван не забув англійської мови. Він зрозумів усі мої фрази, промовив сім слів: «Ра, fish, ‘sen (замість — listen), ‘night (замість — tonight), Ві (замість — Bessi), Fa (замість — Ivan)». Однак мало вдовольняло те, що Іван навмисне обмежив розмову з нами найнеобхіднішими словами. Може, він зрозумів, що голод був своєрідним способом примусити його заговорити. В такому разі він нас «обдурив»: одержав рибу за найменшу кількість слів. Либонь, потрібно змінити ставлення до нього, поводитися з Іваном, як з людиною, і спробувати переконати його, щоб він з нами розмовляв без усяких там примусових заходів.

Треба повторити експеримент, щоб підтвердити або ж спростувати ці міркування. Надії на успіх, звичайно, невеликі.

— Не впадай в оману, — сказав Майкл, — я не належу до людей, що відмовляються служити у війську з релігійних мотивів.

Він лежав долілиць на гарячому піску, поклавши голову на передпліччя руки, й дивився на Пітера. Сьюзі сиділа зразу ж за Пітером, втупившись очима в океанські хвилі, що злегка хлюпали на берег. Океан аж до обрію ніби обперізували три паралельні смуги — біляста, темно-синя й рожево-лілова. Пекло сонце. Крізь легенький світло-сірий морський туман проціджувалося сонячне проміння. Навіть пірнувши у воду, не відчуваєш прохолоди. Проте їй було приємно сидіти тут, поряд з Пітером і Майклом, слухати, як Майкл викладає те, що його хвилювало. Сьюзі дивилася на нього поверх Пітерової голови. «Він вродливий, вкладає стільки переконання в свої слова. Він палає, живе тільки задля своїх ідей. По суті, я не закохалася в нього лише тому, що просто не потрібна йому». Сьюзі дивилася на великі багрові хмари, які застигли на обрії. Вони скупчилися одна над одною, нагадуючи гриби атомних вибухів. «Якщо Майкл не помиляється, то майбутнє не викликає ніякого довір’я». Пітер лежав горілиць між Сьюзі й Майклом, затуляючи лівою рукою очі від сліпучого світла, а правицю поклав на Сьюзину руку, що тремтіла, мов тепле звіреня. Він намагався зацікавитися тим, що розповідає Майкл, і час від часу обертав голову праворуч, глипаючи на Сьюзі. Та сиділа обличчям до моря. Юнак милувався вродливим профілем дівчини. Це викликало довір’я у Пітера. Достатньо було подивитися на неї, щоб зразу відчути, що вона не-змогла б зрадити друга, збрехати в своїх почуттях або не дотримати слова. Щоразу, коли вперто позирав на неї, був певен, що неодмінно зустрінеться з її поглядом. Сьюзі так відрізнялася від інших дівчат, ніколи не сварилася. Вона завжди прощатиме йому все, завжди, до кінця своїх днів, стоятиме на його боці, розсудлива й вірна. А кінець той буде не завтра. «Сердега Майкл завжди віщує катастрофи, та я зовсім не вірю в них. Ми занадто багаті, сильні й щасливі, щоб оголошувати будь-кому війну. Боже мій, а хто посмів би піти на нас з війною!» Пітер подивився на Сьюзі й нараз здивувався: вона була набагато менша, легша й слабкіша за нього. «Проте вона, лежачи поряд зі мною й тримаючи свою руку під моїм ручищем, запалює в мені небачене почуття впевненості!»

— Тим більше я не прихильник непротивлення злу, — мовив Майкл, насупивши брови й схиливши собі на рамено голову. Він замислився.

«Очі його світяться натхненням, — подумала Сьюзі. — Він скидається на архангела, завжди готового вихопити меч і постраждати за справедливість».

— Непротивленець зовсім не схвалює війну, — провадив Майкл, — а я? Я схвалю. Я погодився б з радістю бути солдатом під час другої світової війни. Тоді агресором були Японія і нацистська Німеччина.

Пітер зіперся на лікоть і спостерігав, як прибійна хвиля округлялася й вгиналася, а відбійна, хлюпаючи, відступала від піщаного берега. Віддаляючись, зіштовхувалася з прибійною хвилею, котра здіймалася вгору, поглинаючи її, випиналася гребенем і знову нижчала. Верхівка у неї біла, а підніжжя сіро-зелене. Хвиля нестримно котилася до берега. «Цього дивака Майкла в’єтнамська війна непокоїть, він більше не здатний думати про щось інше». Пітер ліг горілиць і ліниво розкинув свої довгі й засмаглі ноги.

— В усякому разі, — сказав він спокійно, — питання не стоїть про тебе. Ти працюєш у лабораторії, що належить державному агентствові.

Згодом Майкл сказав:

— Я збираюся піти з лабораторії й публічно порушити це питання: відмовитися від служби в армії.

— Ти підеш з лабораторії! Це ж божевілля! Як можна полишити таку захоплюючу справу!

Майкл кивнув:

— То захоплення не лише для нас, ми працюємо на війну.

— На війну? — перепитала Сьюзі. Майкл подивився на неї й посміхнувся.

— Дельфінів можна використати й у мирних цілях, — зауважила Сьюзі.

Майкл похитав головою.

— За інших умов, так, — і докинув: — Сьюзі, бачу, що ти не порівнювала двох експериментів, про які знаєш так само, як і я. В Пойнт-Мюгю на дельфіна чіпляють спорядження, потім тренують його плавати у відкритому морі й повертатися до своїх дресирувальників. У Чайна-Лейк вчать дельфіна відрізняти на корпусі корабля мідну табличку від алюмінієвої. Щодо нас, — а ми стрижень усієї програми, — то ми намагаємося навчити Фа розмовляти. Припустимо, що ми досягнемо успіху. Що це означатиме? Що Фа піде практикуватися в Пойнт-Мюгю й Чайна-Лейк, аби доповнити свої знання. Опісля на нього начеплять спорядження. А це спорядження, Сьюзі, — солдатський речовий мішок.

— Ну й що? — запитав Пітер. — Що всьому поганого? Майкл промовчав, а Пітер не вгавав:

— Що в цьому поганого?

— У цьому нічого поганого немає, — повільно відповів Майкл, — якщо війна, під час якої ми їх застосуємо, буде справедливою.

— А хіба вона не буде такою? — усміхнувся Пітер. — Хто навіяв тобі такі думки?

— Політичні обставини.

— Які політичні обставини?

— Пітере, — серйозно подивився на нього Майкл, — твоє незнання світу, в якому ми живемо, просто фантастичне. Тобі вбилася втямки та шляхетна Америка, що перемогла лютих нацистів і розгромила японських мілітаристів. — Помовчавши трохи, він сказав з прихованою огидою: — Нині агресори — ми. І якщо я кажу «нині», — повів далі він, — значить, я тільки так можу висловитися. По суті, американський експансіонізм зародився ще на початку століття. Я не повинен нагадувати тобі про наші війни проти Мексики та Іспанії.

— Вислухай, Майкле, — роздратовано промовив Пітер, — я не такий вже й темний у сучасних подіях, як ти гадаєш. Я хочу зробити поступку тобі: американська експансія, може, й справді одна з колонізаторських форм, але в такому разі вона, по-перше, неминуча; по-друге, ліпше, коли це будемо ми, ніж росіяни або китайці.

— Все це називається «політичним реалізмом», — озвався Майкл. — Саме цим реалізмом керувався Гітлер, коли прагнув завоювати Європу.

— Ти порівнюєш нас з Гітлером? Чи тямиш, які обурливі речі кажеш?

— Тямлю. Те, що Гітлер, не з такими вже великими можливостями, намагався зробити з відвертим цинізмом, ми, маючи необмежені засоби, здійснюємо в ім’я моралі.

— Це неминуче, — відказав Пітер, зачерпнувши в жменю піску й пропускаючи його між пальцями. — Ми — найбагатший, наймогутніший, найкраще озброєний народ, що досяг найбільшого технічного поступу.

— Це — не виправдання, — відрубала Сьюзі.

Якусь мить вони мовчали. Пітер подивився на Сьюзі, завагався й, проковтнувши слину, мовив:

— До того ж ми приносимо цивілізацію народам, за яких беремо на себе відповідальність.

— Нічого подібного ми не робимо, — обурено заперечив Майкл. — Ми садовимо на їхні голови кривавих диктаторів і тримаємо їх у злиднях.

— Злиднях? — іронічно запитав Пітер. — Здавалося, що ми їх напихаємо доларами.

Майкл знизав плечима.

— Долари йдуть керівникам, а народові дістаються злидні. Подивися, що коїться в країнах Латинської Америки. Простягаючи брудну руку до їхньої сировини й запруджуючи їх своїми товарами, ми нав’язуємо цим народам економічний застій.

А Пітер, ледь усміхаючись, зауважив:

— Майкл, ти говориш, мов комуніст.

Майкл пересмикнувся, розвів руки й з огидою кинув:

– І ти туди гнеш!

Сьюзі зиркнула на Пітера, відтак висмикнула свою руку з його й стала навколішки на піску.

— Ніщо не дає тобі підстав таке казати, — розгнівано зауважила вона.

Пітер насупив брови й відвернувся.

— То був лише жарт, — збентежено й роздратовано мовив він.

— Так, — сказала Сьюзі. — Хіба не можна розмовляти трохи серйозніше?

— Чудово! — вигукнув Пітер неврівноваженим тоном. — Говоритимемо серйозно. Хто почне?

— Я, — озвалася Сьюзі.

Всі змовкли. Сьюзі підвелася, сіла між парубками й обвила руками свої ноги. Пітер стиснув губи й пильно дивився на обрій.

— Майкле, — звернулася до нього Сьюзі, — уяви, що ти не з’явишся на призовний пункт. Чим ти ризикуєш?

— П’ятьма роками в’язниці й десятьма тисячами доларів штрафу.

— Практично, ти жертвуєш своєю кар’єрою вченого.

— Так.

— Яка з цього користь?

— Я засвідчую, що в’єтнамська війна несправедлива.

— Вважаєш, що це свідчення багато важить?

— Авжеж, гадаю, що багато. Людей завжди вражає те, коли вони бачать, що людина згоджується сісти до в’язниці, аби відстояти свою точку зору.

— Чи неправда, трохи театрально? — спитав Пітер.

— Театральність дає ефективність. Сьюзі роздратовано кивнула головою.

— Залишімо цей бік справи. В кожнім разі, він дріб’язковий і другорядний. Майкле, — говорила вона, — ти вирішив остаточно?

— У принципі я вирішив остаточно, лише вагаюся щодо дати.

— Чому?

— Коли я відмовлюся від своєї посади, вчиниться жахливий галас, а я не хотів би завдати шкоди Севіллі. Було б ліпше, коли б він досяг успіху в експерименті з Іваном. Адже тоді він стане таким відомим і поважним, що я зможу робити все, що мені заманеться, й скандал не зашкодить йому.

— Чи розповідав ти про свій намір Севіллі?

— Ні. Севіллу зовсім не хвилює В’єтнам. Але гадаю, що пізніше, коли я опинюся у в’язниці, він замислиться глибше.

– І тоді він підтримає твою точку зору?

— Сподіваюся, що так. Звісно, якщо я вибрав собі в’язницю, то лише для того, щоб довести, переконати. І не тільки Севіллу. Проте мушу сказати тобі, що нікого в світі я не хотів би так переконати, як його.

— Чому його більше, ніж інших?

— Бо він — людина, сповнена внутрішнім світлом. — Майкл ніжно додав півголосом: — І тому, що я дуже люблю його.

— Як на твою думку, — запитала Сьюзі, — чому Севілла байдужий до цих проблем?

— Він нічого не знає про них.

— Гадаю, — озвався Пітер, — що його незнання світу, в якому ми живемо, також фантастичне.

— Прошу тебе, замовкни, — обірвала його Сьюзі.

— Я цитую Майкла. Я добре засвоїв його урок.

— Я не давав тобі уроків.

— Отаке! Аж з трьох пунктів. З моральним висновком.

— Пітере! — втрутилася Сьюзі.

— О’кей, — вигукнув Пітер, відвернувши голову. Він проковтнув слину й байдужим тоном додав:

— Отже, я більше не потрібен тут, піду купатися.

І, схопившись на ноги, підбіг до берега моря й кинувся назустріч хвилі.

За якусь мить Пітер виринув і поплив у відкрите море. Пливти й пливти б отак, аж доки не вичерпаються сили. А відтак каменем піти на. дно, роззявити рота, хвильку побути в агонії й усьому край. Ще хвилину тому він був такий щасливий і раптом усе втратив. О, йому вже й думати не хотілося. Вода огортала його тіло, він вдихнув повітря й, самохіть перебираючи руками, плив далі. Та ніяк не міг розвіяти смуток. Він усе втратив, усе. Почував себе самотнім і покинутим, мов той собака без господаря. Уявилися очі Сьюзі, що втупилася в нього. «Замовкни, Пітере!»- це мовби вона дала йому ляпаса. Пітер відчував силу в м’язах і плив дуже швидко, хоча тіло було водночас розм’якле й кволе. Із соромом стримував жагуче бажання заплакати, та раптом гнівно подумав: «Навіщо ж мені клопотатися про В’єтнам і війну? Що з того, коли б я сів до в’язниці? Хто я такий перед лицем Сполучених Штатів і тих, хто ними керує? Сердешне цуценя, згоди якого не запитують і топлять у річці. Я втратив її, вона ненавидить мене». Від цих думок голова його мовби розвалилася навпіл, пронизував нестерпний біль, Пітеру здавалося, що він ціпеніє. Зібравши зусилля, він озирнувся. На березі стояли Майкл і Сьюзі, поряд з ними Севілла. Усі махали йому. Поява Севілли принесла йому полегшення. Молодик швидко поплив до берега. Збігали секунди. Хтось схопив його за руку, відтак за шию. Це — Сьюзі. Дівчина виринула з води, обличчям її котилися срібні краплини. Випроставшись на хвилі за двадцять метрів од берега, Пітер насилу махав своїми довгими ногами. Він тримав дівчину за руку, пильно роздивляючи її обличчя.

— Севілла розшукує нас, — мовила Сьюзі. — Він каже, що знайшов рішення. Хоче, щоб ми допомогли йому виготовити одне причандалля.

Сьюзі дивилася на нього лагідно і по-материнському усміхалася. Юнак пригорнувся до дівчини білявою головою й зажмурив очі,

Причандалля, що його вигадав професор Севілла, мало поділити навпіл круглий басейн, в якому жили Фа й Бессі. Севілла вирішив зробити його з дерева, щоб воно було міцне, залишити в ньому чималий отвір для воріт, що мали зачинятися за допомогою коловорота — мов заслона опускатися вниз. Товсті дерев’яні слупи, які правили за арматуру перегородки, замуровувалися в бетон, а сама перегородка з тридцятип’ятиміліметрової шалівки пригвинчувалася й прибивалася цвяхами до слупів. Оскільки й мови не могло бути, щоб на час будівництва перегородки випускати воду з басейну, Пітер надів скафандр і заходився працювати під водою. То була добра нагода для Фа погратися. Найбільше йому подобалося підпливати до Пітера й штовхати головою його в спину, від чого той втрачав рівновагу й падав на дно. Іноді Фа, завваживши, що Пітер пригвинчує шалівки, писком хапав його за руку, в котрій той затис ключа, й тримав її, відтак вдавав, що відпускає його, але як тільки Пітер намагався заворушитися, дельфін знову полонив його. Отак погравшись хвилин десять, Фа відпливав до Бессі й весело пересвистувався з нею. Бессі не брала участі в цих витівках, але віддалік розважливо стежила за грою Фа з юнаком.

– Її поведінка, — зауважила Сьюзі, — нагадує поведінку матері, яка гордо й поблажливо милується пустощами свого синочка.

Після цілого дня цих надокучливих жартів у воду опустили сітку. Боб і Майкл натягували її в такий спосіб, щоб відгородити Фа від Пітера. Дельфін відразу вступив у гру, всіляко прагнучи здолати перепону — прослизнути попід сіткою, незважаючи на грузила, що відтягували її вниз, або ж перестрибнути її. Напевне, він був би переможцем, коли б Бессі, лише вгледівши сітку, не втекла в інший край басейну, настирливо кидаючи тужливі оклики, й Фа негайно подався за нею, щоб утішити її. Здавалося, Бессі заціпеніла на місці, лише відкидала голову ліворуч та праворуч і злегка ворушила хвостом, видаючи пронизливий свист. Безперечно, сітка нагадувала їй про те, як її впіймали в морі. Ловля ця, очевидно, була надзвичайно тяжкою. Вона й спричинила невиправдану боязкість дельфінки в стосунках з людьми.

Коли поставили перегородку в басейні, приладнали ворота в пази, але не опускали їх униз. Коловорот підтримував їх угорі. Севілла знав, що дельфін не дуже охоче піде через вузький прохід — непокоїтиме згадка про мимовільне ув’язнення між двох скель або ж про невдалу битву в обмеженому просторі. Він врахував усе це й вирішив лишити великий отвір для воріт. Професор потурбувався також, аби з обох боків оббили перегородку й ворота скловатою, яку притримувала пластикова обгортка, прикріплена до дерева. Він передбачив, що Фа намагатиметься пробити перегородку ударами голови або ж, достоту кажучи, підборіддям. Севілла сконструював дуже міцну перегородку, аби вона могла витримати немилосердні таранні удари дельфіна. Адже одним таким ударом дельфін забиває акулу. Однак професор прагнув не допустити того, щоб Фа в гніві забився. Отож перегородка височіла на два метри над водою, й Фа не міг її перестрибнути, а пластикова обгортка на верхній частині перегородки все товщала й товщала. Севілла вважав, що Фа вдарятиметься без ризику об надбудову, втративши надію бути на другому боці басейну.

Однак Севілла недооцінив довіру Фа. Менш як за годину після встановлення перегородки дельфін пройшов через отвір, дбайливо приготовлений для нього, зробив коло в другій половині басейну й повернувся до Бессі. Вони неспокійно пересвистувалися, наче вона відмовлялася на його прохання пливти вслід за ним і цим прогнівила його. Дельфін знову проплив через отвір і, обернувшись, покликав Бессі, та однаково вона не відважувалася. Здавалося, він розсердився на дельфінку й кружляв у своїй половині басейну, не повертаючись до неї. Така поведінка Фа збентежила Бессі, й вона стала жалібно стогнати. Але навіть і тепер не могла перебороти свій страх.

Оскільки сердитий настрій у Фа не розвіювався, Севілла вирішив скористатися з цього й негайно розпочати експеримент. Він подав знак Майклові, той увімкнув коловорот, і ворота беззвучно опустилися вниз, зачинивши отвір: Фа й Бессі було розлучено. Севілла подивився на годинника й голосно сказав: «Чотирнадцять годин шістнадцять хвилин». Відтак заговорив знову з деякою урочистістю: «12 червня 1970 року, чотирнадцять годин шістнадцять хвилин». Подивився на своїх працівників: ті стояли в різних місцях над басейном, зосереджені й мовчазні.

Фа не завважив, як опустилися ворота. Нижня частина воріт уже занурилася у воду, тому не чути було хлюпання, і лише тоді, коли ворота досягли дна, пролунав м’який удар у супроводі легкого скреготу. Фа обернувся й побачив, що в отворі, через який він пропливав, опущено стінку, яка нічим не відрізняється від решти перегородки. Він сторопів, похитуючи головою, аби краще роздивитися, потім поволі наблизився до воріт і став методично знизу вгору оглядати їх. Дельфін не проронив жодного звуку. Скінчивши оглядини, він почав з такою ж дбайливістю обстежувати справа наліво всю перегородку. Тоді відплив, винирнув на три чверті з води, ставши вертикально над водою за допомогою помахів хвостового плавника, роздивлявся, яку висоту мала перегородка. Опісля почав кружляти в своїй половині басейну. Однак анітрохи не втрачав самовладання. Перед ним виникла нова проблема, й він міркував над її вирішенням.

Бессі реагувала зовсім інакше. Вона якраз дивилася на загрозливий отвір, що проковтнув Фа, й добре бачила, як опускалися ворота, що розлучили його з нею. Видно, збагнула, що втратила його назавжди й, упавши в невгамовний розпач, закружляла на своїй половині басейну, видаючи тужливі благання.

Ці благання негайно вплинули на Фа. Він заспокійливо свиснув кілька разів, висунувся з води, прагнучи побачити Бессі, але дарма. Тоді наважився виламати ворота силою — чи тому, що вважав їх найслабкішим місцем у перегородці, чи тому, що хотів, виламавши їх, відчинити отвір, яким дістався до другої половини басейну. Дельфін відплив на край басейну, вигнув спину, щоб удихнути повітря, постояв якусь мить непорушно й, мов з катапульти, помчав із шаленою швидкістю в напрямку до перегородки, задравши підборіддя вперед. Таранний удар був вельми сильний, ворота аж захиталися в своїх жолобках, але жолобки, глибокі й добре прикріплені мідними гвинтами до зрубу перегородки, навіть і не здригнулися.

— Він зараз знову штурмуватиме, — мовив Севілла. Майкл глипнув на Севіллу й побачив, що обличчя того зморщилося.

— Я радий, що не забув оббити ворота, — докинув Севілла і помітив», що руки його тремтять, тому й сховав їх до кишень. — Однак побоююся, аби він не забився.

Арлетта не зводила очей з Севілли, вона достеменно знала, що коїлося в нього на серці, й тієї миті, коли він ховав руки в кишені, їй забаглося обхопити руками його голову й пригорнути її до своїх грудей.

— Сподіваюся, — озвалася Сьюзі з деяким сумнівом у голосі, — що Фа вміє розподіляти свої удари.

— Напевно, — відказав Севілла. — Але на нього чекає дуже небезпечна мить, коли він збагне, що нічого не може вдіяти з перегородкою.

Пітер закліпав очима, глянув на Сьюзі й мовив:

— Ви вважаєте, що він міг би навмисне забитися через те, що втратив Сьюзі?

— Ви хочете сказати — Бессі? — перепитала Арлетта, усміхнувшись.

— Так, звичайно, Бессі. Який я дурень!

— Я не знаю, в який спосіб можна зарадити йому, аби він не забився, — сказав Севілла. — Здається, я граюся його життям.

— Невже ви шкодуєте, що граєтеся його життям? — несподівано озвалася Лізбета з такою злобою в голосі, що Севілла аж здригнувся.

Професор націлився сказати щось, але передумав і замовк, заклякши на місці, тримав руки в кишенях і стежив за Іваном.

— Ви не відповіли на моє запитання, — сказала Лізбета.

— Мені не подобається ваш тон, — мовив Севілла, не відводячи очей від Івана. — Ось чому я не відповів. А зараз, — сказав він зовсім тихо й махнув злегка рукою, ніби відгонив од себе муху — я буду вам вдячний, якщо ви замовкнете, мені треба зосередитися на експерименті.

— Ви наказуєте, мені замовкнути? — невдоволено перепитала Лізбета.

— Я висловився зовсім не так, — сказав Севілла, — однак, коли ви хочете знати мою думку, то це майже те ж саме.

— У такому разі мені нема чого більше тут робити, — відказала Лізбета, круто обернувшись на закаблуках.

— Ви перебуваєте на службі, — нагадав їй Севілла.

Він говорив спокійно, не підвищуючи тону, але його голос хльоскав, мов батіг.

— Я більше не на службі, — кинула Лізбета через рамено. — І прошу звільнити мене.

— Оскільки я не погодився, ви не звільнені від своїх обов’язків.

— А ви погодитесь? — запитала Лізбета і обпалила Севіллу лютими очима.

— Напишіть заяву, — відповів той крижаним голосом, — тоді дізнаєтеся про моє рішення.

— Яке лицемірство! — обурилася Лізбета.

Дівчина відвернулася від нього й пішла геть. Севілла кинув погляд на її атлетичні плечі й тяжко зітхнув. Лізбета зникла, як зникають актори зі сцени. Це сталося дуже швидко й надто рано, але зараз, коли все владналося, відчув полегшення.

Фа перестав кружляти у своїй половині басейну, відпочив й знову кинувся, мов ядро, на ворота. Вони лише здригнулися в жолобках. Фа знову закружляв. Збігло кілька секунд, і Бессі з іншого боку перегородки почала своє тужливе благання. Фа випростався на хвостовому плавнику і в такий спосіб подався до берега басейну. Однак він, певне, зрозумів, що не зуміє перестрибнути перегородку, бо знову опустився у воду й, задравши вперед підборіддя, кинувся до воріт. Потім довго пересвистувався з Бессі, що здалося невеличким перепочинком, і втретє таранив ворота. Після десятого удару впевнився, що він не виламає воріт одним ударом, і вирішив боротися до знемоги. Він діяв методично, ні на мить не втрачаючи дивовижну холоднокровність.

— П’ятнадцять годин двадцять хвилин, — повідомив Севілла. — : Уже помад годину він гепає в ці ворота і не виглядає втомленим. Ми спостерігатимемо це ще довго.

Арлетта похитала головою.

— Мене одне приголомшує. Він реагує, мов розумна, істота, спокійно й розсудливо, а не як тварина, що потрапила в пастку.

— Я згоден з вами, — озвався Майкл. — Проте гадаю, що ви все ж таки переоцінюєте розум Фа. Людина вже давно зрозуміла б, що її силкування марні.

— Фа не може зрозуміти, — жваво відказала Сьюзі. — Адже він не знає, що таке ворота, не знає навіть, що таке дерево. Він уперше в житті опинився перед матеріалом, який йому цілком незнайомий. Чи може він собі уявити про ступінь його опору?

Севілла подивився на Сьюзі:

— Ви маєте слушність, Сьюзі. Як він може дізнатися про міцність дерева, не випробувавши її? Все ж таки я вірю: він зрозуміє, що йому несила побороти перепону.

— А як ми про це дізнаємося? — перепитала Сьюзі. — З його розгубленості, з його відчаю?

— Я цього боявся, але зараз моє побоювання набагато зменшилося. Мене вражає його спокій. Гадаю, ми дізнаємося про його усвідомлення марності боротьби після того, як він звернеться до нас по допомогу, — мовив Севілла.

Цієї ж миті Фа виставив з води голову й крикнув пронизливим голосом:

— Па!

Севілла, що стояв на іншому боці басейну, швидкими кроками ступив до Фа й, подавши рукою знак решті працівників, аби ті мовчали, схилився над водою.

— Фа, чого ти хочеш?

Збігла ціла мить, і відповідь вибухнула з незвичайною Силою, губне «б» випурхнуло силоміць, а «і» було довге, мов свист.

— Бі-і-і-і!..

Севілла знову легенько махнув правицею й мовчки стояв, прикипівши очима до Фа. Його матове обличчя зблідло, напружилося й зморщилося, краплі поту вилискували на чолі.

Фа одвів голову праворуч, відтак ліворуч, розглядаючи Севіллу, й з таким же вимушеним вибухом витис із себе:

— Бі-і-і-і!

Севілла мовчав. Фа, сплеснувши хвостом, наблизився до нього й, як тоді, коли тут ще не було Бессі, цілком виставив голову з води й поклав її на берег.

— Па!

— Так, Фа. — Став навколішки Севілла й погладив йому голову.

— Бі-і-і-і!

Севілла мовчав. Фа зміряв його одним оком, у якому таївся подив.

— Па!

— Так, Фа.

— Бі-і-і!

Севілла звів брови не відповівши. Фа раптом промовив:

— (Розу) мієш?

— Ні, — відповів Севілла.

Фа знову подивився на нього з подивом і, здавалося, зібрався з думками, відтак вимовив виразно, з паузами в одну десяту секунди між кожним словом:

— На дає Бі!

— Боже мій! — вигукнув Севілла стиха. Піт струмками котився в нього під пахвами, а руки в нього знову стали тремтіти. Він перепитав:

— На дає Бі?

— Розумієш? — спитав Фа пронизливим голосом.

— Так.

Фа прибрав голову з берега й відступив трохи назад, мовби хотів ліпше розгледіти співрозмовника.

— Слухай, Фа, — сказав Севілла.

— Слухаю, — відповів Фа.

Севілла зіперся рукою на борт басейну й промовив повільним, пронизливим і тремтливим голосом, ніби намагався наслідувати голос дельфіна:

— Фа розмовляє. — (Пауза). — На дає Бі ввечері.

— На дає Бі ввечері! — вигукнув Фа й знову ж повторив з нечуваною радістю: — Ввечері!

— Так, Фа, ввечері.

Фа висунувся з води, обернувся до перегородки й підбадьорливо просвистів. Бессі відповіла.

— Слухай, Фа, — мовив Севілла.

— Слухаю.

— Фа розмовляє. На дає Бі ввечері.

— Розумію! — одразу ж відповів Фа. Й весело докинув: — Фа розмовляє. На дає Бі ввечері.

Дельфін зупинився.

— Розумію! — вигукнув він і щосили плеснув хвостом по воді, оббризкавши і намочивши Севіллу. — Розумію! — повторив, тріумфально радіючи і виплигуючи з води.

Севілла підвівся. «Боже мій, боже мій», — промовив він приглушеним голосом, позираючи на співпрацівників, що мов статуї стояли навколо нього. З нього стікала вода, він ледве розмовляв. «Боже мій, — повторював, ледве добуваючи з себе слова, — ми перемогли, він перейшов від слова до речення!» Й обернувшись до Фа, крикнув, мов божевільний, здійнявши вгору руки:

— На дає Бі ввечері!

— Розумію! — повторив дельфін, зробивши над водою карколомний стрибок.