Твори в 4-х томах. Том 1

ЕРНЕСТ ХЕМІНГУЕЙ — ПИСЬМЕННИК І ЛЮДИНА

Які об'єктивні критерії дають підстави визначити, що один письменник — значний, другий — видатний, а третій — великий? Кажуть, таких критеріїв узагалі не існує, і слід покладатися на власне або чуже індивідуальне естетичне чуття. Адже поки Гете не відкрив Шекспіра, поки його не почали інтерпретувати й прославляти німецькі романтики, він був просто одним з драматургів-єлизаветинців. Але скільки уславлених колись імен пішло в безвість чи, в кращому разі, вкрилося поважливим архівним пилом! А Шекспір залишився. Він і сьогодні живий, він і сьогодні невіддільний від історії світової культури. Саме історія світової культури і є критерієм.

Кожного великого митця приводить у її пантеон власний неповторний шлях: одні стають відомими одразу, ще за життя, інші заживають слави повільно й важко; одні рухаються, сказати б, по прямій, інші — химерними зигзагами.

Свій шлях був і в Хемінгуея.

«Протягом останніх двадцяти п'яти років, — писав у 1952 році американський критик Філій Янг, — вплив Хемінгуея на новітню прозу був такий великий, що його навряд чи можна виміряти». «Перед своїм кінцем, — вторував йому інший американський критик, Джон Томпсон, — Хемінгуей був одним з найвідоміших і найпопулярніших письменників у світі».

Безперечно, на Заході були імена, які в естетських колах важать більше: скажімо, Джойс, Музіль, Кафка, Пруст, Валері. Траплялися там також літератори, чиї твори розходились більшими тиражами: наприклад, Г. Вук, автор дуже популярного свого часу бестселера «Марджорі Морнінгстар». Джойс чи Валері уособлювали «відомість», Вук — «популярність». У перших було значно більше шанувальників, ніж читачів, зате другий (як і вся так звана «масова культура») мав куди менше спільного з літературою і мистецтвом у справжньому значенні цих слів.

Хемінгуей, за визначенням Дж. Томпсона, поєднав у своїй особі «відомість» з «популярністю», і в цьому розумінні його письменницька доля склалася напрочуд вдало. Навіть з погляду XX століття, в якому засоби масової інформації, мистецтво реклами, голод на сенсацію сприяють найдиво-вижнішим кар'єрам, роздмухуванню популярностей, обожненню кумирів. У 1926 році, після виходу в світ роману «І сонце сходить» («Фієста»), два-дцятисемирічний письменник-початківець раптом уславився на весь світ і відтоді незмінно був у центрі уваги товаришів по перу, критиків, репортерів, редакторів журналів, читачів, а також урядових чиновників, генералів і навіть осіб, ще більш далеких від мистецтва.

Малькольм Каулі простежив міжнародні зв'язки Хемінгуея, що сягали скрізь, аж до «далекої Росії», а Маріо Праз відзначив віхи його переможної ходи по Італії, де, починаючи з Еліо Вітторіні, кожний сучасний письменник відбував свій «медовий місяць» з Хемінгуеєм. Щоправда, Р. ГІ. Уїкс сказав у 1962 році: «Дуже мало хто з письменників мав водночас стільки відданих прихильників і запеклих огудників». Але Хемінгуеєві прихильники були якісь одержимі: Джон О'Хара, приміром, твердив, що серед письменників Хемінгуей «найбільш видатний після Шекспіра». При цьому, розповідають, хтось ще спитав: «А чому, власне, Шекспір був більш видатним?» Що ж до огудників, то й вони, анітрохи не поступаючись перед прихильниками, немовби дбали про те, щоб неоновий німб навколо голови Хемінгуея ніколи не тьмянів: атмосфера скандалу служила богові реклами майже так само добре, як і ревне поклоніння.

Через те, коли Хемінгуея не стало, дехто схилявся до думки, чи не був він звичайним постачальником бестселерів, якого всі чомусь мали за видатного письменника. Тим більше що, починаючи з 30-х років, постачальники бестселерів охоче паразитували на манері Хемінгуея: скажімо, автор пригодницького роману «Падуче сузір'я Діви» Томас Дункан іронізував над своїм героєм Пітом Мак-Кебом, що пише вестерн, в якому фігурують «корови, шестизарядні револьвери, кровна помста, а все разом збито в стилі Хемінгуея»; але це — самоіронія, бо й Дункан писав чтиво і теж «у дусі Хемінгуея».

Та, хоч «масова культура» й намагалася спертися на авторитет творця «Прощавай, зброє» і «По кому подзвін», це аж ніяк не означає, що сам він мав до неї хоч якесь відношення. Навпаки, важко знайти письменника, що такою ж мірою, як Хемінгуей, протистояв би головній заповіді «масової культури». Заповідь ця — пристосовництво, конформізм, потурання поширеним, стандартним, нерозвиненим смакам. А Хемінгуей, вперто йдучи проти течії, прагнув навернути читача в свою віру, прищепити йому свій погляд на світ і на місце людини в цьому світі.

Тут не зайве згадати, як Хемінгуей починався. Закінчивши школу й недовго попрацювавши репортером у канзаських газетах, він став проситися на фронт першої світової війни. До американської армії його через слабкий зір не взяли, і він записався добровольцем до армії італійської, в санітарні частини. А повернувшись додому, знову почав працювати (бо вступати до коледжу, на його думку, було вже пізно) в газетах — американських і канадських. Як французький кореспондент однієї з цих газет він прибув у Париж. Тут, здається, ‘все сприяло майбутньому письменникові: і метушливий ритм повоєнного європейського життя, і витончена культурна атмосфера, і «вища школа верхової їзди», яку він проходив, навчаючись на полотнах Сезанна, у новеліста Шервуда Андерсона, у таких експериментаторів стилю, як Джойс і Гертруда Стайн. Допоміг і досвід мандрівного репортера, і навіть начебто те, що під час однієї поїздки пропала валіза, напакована рукописами перших творів Хемінгуея, завдяки чому він несамохіть з'явився в світі як письменник уже більш-менш сформований. Усе це так чи майже так. Але західна критика чомусь більше бере до уваги обставини, що склалися самі собою, аніж активні рішення самого Хемінгуея. Тим часом, коли Хе-мінгуей зрозумів, що робота в газеті стає для нього гальмом, він її покинув, не замислюючись над тим, з чого житиме. А він на той час уже мав дружину й сина.

Найприкметніше тут — не нужда, якої зазнавав у ті роки Хемінгуей, — цю долю ділило з ним чимало молодих письменників, художників, музикантів найрізноманітніших напрямків, — а віра в свою зірку, упертість, з якою він простував до поставленої мети. Його оповідання поверталися з редакцій — він надсилав туди інші, проте написані так само, без будь-якої спроби піти на компроміс, на поступки інтересам журналу чи звичкам читацької публіки. Він довбав стіну традиційних буржуазних смаків і снобістської упередженості, аж поки книга оповідань «За нашого часу» (1925) і особливо роман «І сонце сходить» проломили стіну. Хемінгуей звершив майже немислиме: змусив прислухатись до свого голосу, змусив зважати на себе. І через те його прижиттєвий успіх — усе, що завгодно, тільки не примха випадку, не вигадка преси, не мильна бульбашка чи незаслужений «дар небес».

Хемінгуей — один з тих західних митців XX століття, які причетні до найістотнішого перевороту в світовому мистецтві. Звершувалась його переорієнтація посеред знаменної і катастрофічної доби: руйнувалися давні буржуазні цінності й виникали цінності нові. Біля витоків нового мистецтва стояли Горький, Роллан, Драйзер, Шоу і люди одного з Хемінгуеєм покоління — від Маяковського, Шолохова, Брехта, Неруди, Арагона до Фолкнера й Акутагави. А втім, переворот підготували ще класики, і передусім російські: Толстой, Достоєвський, Чехов. Але так виходило, що в Західній Європі і США тривалий час усі об'єктиви кіно- і фотоапаратів, усе світло «юпітерів» (особливо коли йшлося про «реформу стилю») скеровувались переважно на одну людину — Ернеста Хемінгуея. Чи не тому, що «хемінгуеїв-ський струмінь» у мистецтві слова являв собою такий' виразний і необхідний розрив з попередньою спокійною описовістю, з усталеною міцністю авторського всебачення, із заокругленістю словесних періодів, що свідомо чи несвідомо відділяли й віддаляли себе від об'єкта зображення? І водночас — що не менш істотно — Хемінгуей ніколи не був (принаймні якщо не брати до уваги кількох найперших його оповідань) експериментатором, що приносить себе в жертву якимось майбутнім художнім відкриттям. Він створював свій художній світ одразу й, можна б сказати, назавжди. Гертруда Стайн якось не без іронії зауважила про нього: «Він має новомодний вигляд, але від нього тхне музеєм». їй, модерністці, це було не до вподоби, бо «музейне» у Хемінгуея — не що інше, як вірність традиціям реалізму, як прагнення відобразити, зафіксувати дійсність, яка повсякчас змінюється, але й повсякчас існує. «Завдання письменника незмінне, — твердив Хемінгуей, — воно завжди в тому, щоб писати правдиво і, зрозумівши, в чому правда, висловити її так, Щоб вона увійшла в свідомість читача як частина його власного досвіду».

Усе це певною мірою пояснює, чому Хемінгуеєві пощастило поєднати «відомість» з «популярністю». Проте цим не вичерпується секрет тієї сили, що вабить до нього. Не тільки манера писати, а й манера жити привертала увагу до Хемінгуея, роблячи водночас і його приманкою для газет, для літературознавців і психоаналітиків, а то й просто для цікавих нероб.

Хемінгуей-рибалка, Хемінгуей-мисливець, Хемінгуей-«випивака» «авантюрист століття», «великий індивідуаліст», «ворог інтелекту», прихильник «тотальної дії» відомий майже так само, як і Хемінгуей-письменник. Усе це невід'ємні частини легенди, міфа про Хемінгуея. Слова «легенда», «міф» не слід сприймати в тому розумінні, ніби Хемінгуей не був таким, яким його хотіли бачити. Одного разу він і справді зловив рибину вагою 468 фунтів, іншим разом вистояв чотири раунди проти якогось чемпіона — боксера важкої ваги. На своїй яхті «Пілар» він не раз здобував перемоги в змаганнях; полював на качок у венеціанських лагунах, на левів, буйволів та антилоп куду в африканській савані, не гірше за багатьох матадорів умів завдати смертельного удару бикові.

Усе це було. І серед тих, хто в це по вірив, знайдеться, напевне, кілька чоловік, що поплатилися за свій скептицизм. Про одного такого, в усякому разі, відомо точно. У нью-йоркському нічному ресторані якийсь містер Чепмен, маклер за фахом, добре підпивши, підійшов до столика п'ятдесятирічного письменника й зі словами: «То оце ви і є Хемінгуей — сильна людина?» — дав йому ляпаса. Містер Чепмен увійшов в історію, але прихопив із собою чимало синців та саден.

Особливою славою овіяні пригоди Хемінгуея в роки друґої світової війни. Його офіційний статус в момент висадки союзників у Франції — кореспондент журналу «Кольєрс». Проте він рідко з'являвся у штабі Третьої американської армії, до якої був прикомандирований, бо йому більше подобалося бувати на передньому краї. Зберігся рапорт командира дивізії, з якого випливає, що одного разу письменник випередив війська на сто кілометрів. Згодом він очолив загін французьких макі, що активно діяли попереду американських бойових порядків. У боях за Париж його «особиста армія» (вона налічувала понад двісті багнетів і була моторизована) приєдналася до частин французького генерала Леклерка. Причому, поки Леклерк вибивав німців з південного берега Сени, Хемінгуей уже вступив у вуличний бій поблизу Тріумфальної арки. За це він мало не став перед військовим судом: адже Женевська конвенція забороняє кореспондентам брати в руки зброю. І врятувало його не письменницько ім'я, а популярність серед солдатів: славнозвісна борода «тата Хемінгуея» в Третій армії була не менш відома, ніж профіль командуючого, генерала Паттона.

Зрозуміла річ, до всього цього неминуче долучалося безліч казок і вигадок. Але навряд чи з вини Хемінгуея: він не хвалився своїми подвигами, а тим більше не вигадував їх. Та він їх створював.

Гертруді Стайн належить парадоксальне, мало не абсурдне твердження, ніби Хемінгуей був, по суті, боягузом, а всі його геройства — не більш як бравада. У розумінні буквальному це — брехня, а от у значенні непрямому, переносному, можливо, й не позбавлене підстав. Бути сильним, влучним, незламним, як залізний важіль, — для Хемінгуея роль чи точніше — наперед визначена й неухильно здійснювана етична програма. І він створював самого себе відповідно до пунктів цієї програми: наприклад, шукав небезпеки не тому, що емоційно жадав її, що його охоплював непоборний «потяг до смерті», а щоб відшліфувати своє мистецтво перевтілення, ще й ще раз випробувати його на ділі.

«Щоразу, як він брався до якогось спорту, — казала та ж таки Гертруда Стайн, він неодмінно щось собі ламав — руку, ногу чи голову». Це — Знов-таки недобре перебільшення, бо ламав він щось не через незграбність чи брак професійного вміння. Просто він надто часто, немовби на зло собі, випробовував долю, кидав їй виклик. Внаслідок цього перелік ран та ушкоджень, що їх він дістав на війні, на полюванні, в авіаційних та автомобільних катастрофах, міг би заповнити цілу сторінку.

У 1942 році Хемінгуей віддав себе і свою яхту «Пілар» у розпорядження військово-морських сил США для боротьби з нацистськими підводними човнами, що з'являлися в Карібському морі. Його план був такий: човен випливає на поверхню, щоб захопити «Пілар», і яхта, ніби скоряючись наказові, пришвартовується до ворожого корабля й підриває на міні його і себе. Фантастичний план. І, на щастя, з тих, яким не судилося здійснитись. Але, якби нагода випала, Хемінгуей, треба думати, скористався б з нього. І не тому, що вважав, ніби його життя так дешево коштує, а щоб довести собі, що він здатен і на це.

«Я все-таки вважаю, — писав вдумливий і доброзичливий критик Малькольм Каулі,— що Хемінгуей-письменник дорого заплатив за свою діяльність спортсмена й військового кореспондента».

Справді-бо. Художник Грот відвідав якось Хемінгуея в штабі його «особистої армії». Будинок стояв у фронтовій смузі, і траплялося, що ворожі патрулі з'являлися біля саду. Обвішаний гранатами, з легким кулеметом у руках, письменник охороняв свій штаб. І Грот резюмує: «Все це мало вигляд хвилюючий і трохи неправдоподібний». Не тому, що Хемінгуей був озброєний до зубів (там інакше й не можна було), а тому що він взагалі там був. І виникала якась театральна невідповідність між людиною і роллю, між всесвітньовідомим письменником і бородатим солдатом.

Та розмірковувати про те, що було б, якби Хемінгуей більше часу приділяв творчості, а менше — полюванню, кориді чи морським подорожам, заняття малопродуктивне. Хоч би тому, що амплуа солдата, рибалки, яхтсмена специфічним чином організовувало хемінгуеївську творчість.

Творчість ця наскрізь автобіографічна. Скажімо, такі оповідання з різних новелістичних книг письменника, як «Індіанське стійбище», «Доктор і докторова дружина», «Кінець чогось», «Триденна буря», «Десятеро індіанців», «Батьки і діти», відтворюють його дитинство, дозвільне життя в дачному будиночку батьків на озері Валлун, серед лісів Мічігану, де батько, звичайний собі лікар і великий любитель природи, прилучав хлопця до полювання та риболовлі, а сам хлопець товаришував з індіанцями, закохувався в дівчат, переживав перші радощі й перші розчарування. За словами американського літературознавця Максуелла Гайсмара, «Хемінгуей ніколи не забував цієї своєї ідилічної юності». Нік Адамс, центральний герой усіх цих та й багатьох інших оповідань — не хто інший, як сам Хемінгуей. А втім, сам Хемінгуей — це й Джейк Барнс із роману «І сонце сходить», і лейтенант Фредерік Генрі з «Прощавай, зброє», і полковник Кантвелл із «За річкою, в затінку дерев», і письменник Гаррі із «Снігів Кіліманджаро», і художник Томас Хадсон із «Островів в океані». В усіх цих творах автор виходить із власного життєвого досвіду.

Проте є в нього книжки, в яких він не ховається за вигаданим образом, а виступає під власним ім'ям і в оточенні реальних людей і подій. З цього погляду передусім спадає на думку посмертно опублікована книжка «Свято, що завжди з тобою» (1964) — класична, сказати б, книжка спогадів, де письменник-початківець Хемінгуей постає в оточенні Шервуда Андерсона, Френсіса Скотта Фіцджеральда, Джеймса Джойса, Езри Паунда, Гертруди Стайн та багатьох інших. А проте ще цікавіші ті автобіографічні твори Хемінгуея, матеріал для яких у певному розумінні творив він сам.

«Смерть пополудні» (1932) і «Небезпечне літо» (1960) — це книжки про бій з биками, про матадорів, яких автор поважав і з якими водив дружбу, та про їхнє смертельно небезпечне мистецтво; «Зелені узгір'я Африки» (1935) — книжка про полювання на левів, носорогів буйволів і особливо на антилопу куду, що має навдивовижу гарні роги і яку дуже важко вполювати. Тут теми кориди й сафарі виступають у вигляді оголеному й сконцентрованому. Але присутні вони (часом дуже настійно), звісна річ, не тільки тут, а й у багатьох суто художніх творах Хемінгуея. Бій з биками, наприклад, — у романі «І сонце сходить», в оповіданнях «Непереможений» та «Столиця світу»; полювання — в оповіданнях «Сніги Кіліманджаро» й «Недовге щастя Френсіса Мекомбера», в романі «За річкою, в затінку дерев»; риболовля — в романах «І сонце сходить» та «Маєш і не маєш», у повісті «Старий і море», в оповіданні «Велика Двосерда річка».

Найпомітніше місце в творчості письменника належить темі війни. їй присвячено романи «Прощавай, зброє», «По кому подзвін», «За річкою, в затінку дерев», «Острови в океані», з її наслідками пов'язані оповідання «Повернення солдата», «На чужині», «А тепер — спати», «Ви такі не будете», — ну й, зрозуміла річ, роман «І сонце сходить». Проте й ця тема у Хемінгуея — певною мірою наслідок його специфічної манери жити. Світові й громадянські війни — одне з трагічних породжень суперечливої, складної історії XX століття, і Хемінгуей не залишався байдужим спостерігачем кривавих воєнних зіткнень, а брав у них участь, виступаючи завжди на боці правди, як це було під час громадянської війни в Іспанії.

Тематично за межами того, що дали Хемінгуею-письменникові заняття солдата, мисливця чи яхтсмена, не так уже й багато залишається. Це переважно такі оповідання, як «Містер і місіс Елліоти», «Кішка на дощі», «Не в сезон», «Гори як білі слони», «Канарка для дочки», «Гонка з переслідуванням», «Чиста, ясно освітлена місцинка». В них безнадійність, безперспективність, відчуженість людського існування в західноєвропейській і американській дійсності 20—30-х років показана з її буденного, малопримітного, звично-побутового боку.

Молодий і малоздібний поет Елліот та його вже не юна дружина докладали всіх зусиль, щоб мати дитину, аби хоч якось компенсувати життєві розчарування. Але й цього їм було не дано. І вони примиряються з поразкою: «Елліот приохотився до білого вина й перебрався жити в окрему кімнату. Ночами він писав свої довжелезні поезії і вранці мав зморений вигляд. Місіс Елліот та її подруга тепер спали разом на великому середньовічному ліжку. Вони частенько залюбки плакали вдвох. Надвечір усі троє сідали обідати в саду під платаном; повівав гарячий надвечірній вітер. Елліот пив вино, місіс Елліот розмовляла з подругою, і всім їм було дуже добре».

Кінцівка тут іронічна. Автор не лише висміює паліатив «щастя», а й не пробачає подружжю Елліотів їхньої покірливості. А от у «Кішці на дощі» він начебто на боці героїні. Уся самотність, уся безвихідність становища юної американки, замкненої в стінах готельного номера з чоловіком, що байдужно читає книжку, вилилися в одне бажання — мати кішку, мати хоча б щось живе й тепле поруч.

Крайня неблагополучність — мотив, характерний для Хемінгуеєвих книг. Атмосфера страждання, муки, зовнішньої невлаштованості й внутрішньої порожнечі сповнює роман «І сонце сходить», герой якого хоче й не може кохати, а героїня — бажає, але не вміє бути вірною. У «Прощавай, зброє» автор не вдовольнився показом трагедії війни — він долучив до неї і особисту трагедію: від пологів умирає кохана героя, Кетрін Барклі. Неминучість смерті отруює і боротьбу Роберта Джордана в «По кому подзвін», і пізню, останню любов полковника Кантвелла в «За річкою, в затінку дерев». Що ж до Томаса Хадсона з «Островів в океані», то, перш ніж показати його смертельний бій з екіпажем німецького підводного човна, письменник відбирає в нього найдорожче: життя трьох його синів і кохання жінки.

Цей хемінгуеївський песимізм нерідко ставав каменем спотикання для цого дослідників. Максуелл Гайсмар — критик прогресивний і вимогливий — намалював таку картину. Все, написане Хемінгуеєм до іспанського періоду, являло собою «тотальне неприйняття всіх соціальних інститутів, уникання будь-якої громадської діяльності свого часу, переконання, що творчість можлива лише в цілковитій ізоляції». Найгіршим із соціальних інститутів уявлявся письменникові той, що виник на його батьківщині, в Америці. Рання повість «Весняні води» (1926) — річ у цілому художньо слабка — цікава своєю безкомпромісною критикою американського способу життя. І слідом за нею настає «довге десятиліття хемінгуеївського бунту, самотності, пошуків сенсу смерті». Вони зумовлені тим зяючим «ніщо», яке запанувало в душі «емігранта» Хемінгуея. Адже він у ті роки покинув Сполучені Штати не лише фізично, але й духовно: перестав про них писати. І як наслідок — «тільки одне насправді важливе в романі «І сонце сходить»: у ньому немає реального життя». Неприкаяність його героїв випливає не з їхнього історичного існування, а з уявлення про одвічну людську приреченість. Звідси ж і «Смерть пополудні» книжка, в якій головним героєм стає «сама смерть», і «Сніги Кіліманджаро», де «письменник так самовіддано намагається проникнути в суть поняття знищення — сферу, яку він вважає своєю». Тільки в «Маєш і не маєш» Хемінгуей нарешті повернувся до американської тематики й тим самим — «до сучасних суспільних проблем». А «наступний його роман і п'єса, що є немовби прологом до цього роману (Гайсмар має на увазі «По кому подзвін» і «П'яту колону» — Д. 3.), свідчать, що він цілком змінив свої уявлення про цінності буття».

Намальована Гайсмаром картина в цілому правдоподібна, проте схема її надміру жорстка. І передусім це стосується однозначно негативної оцінки роману «І сонце сходить», книг оповідань «За нашого часу» (1925), «Чоловіки без жінок» (1927), «Переможець нічого не здобуває» (1933), новели-повісті «Сніги Кіліманджаро» (1936), нарисових книжок «Смерть пополудні» (1932) та «Зелені узгір'я Африки» (1935). (Роман «Прощавай, зброє» (1929) Гайсмар схильний до певної міри виділяти з цього ряду).

Хемінгуей і справді більшу частину життя (до речі, не тільки до, але й після того як брав участь у громадянській війні в Іспанії) прожив за межами Сполучених Штатів. Але це не означає, ніби він — блудний син цієї країни, щось на зразок емігранта. Адже де б він не був — в Італії, Франції, Іспанії чи на Кубі — він скрізь писав про американців, що, як і він, жили в цих країнах. Взагалі, якщо не брати до уваги Фолкнера, Хемінгуей — можливо, найбільш американський серед американських письменників XX століття. Як людина і як письменник він був найтісніше зв'язаний з традиціями американських піонерів, з тими своїми предками, які сокирою прокладали шлях крізь праліс, які зі своїми грубо збитими фургонами простували безмежною прерією. Вони тяжко працювали, воюючи з дикою природою і ризикуючи на кожному кроці. Від тих піонерів — свідомо чи несвідомо — Хемінгуей запозичив усе найкраще, усе, що чинило опір утвердженню капіталістичних порядків, усе, що було справжньою, а не офіційною Америкою з її президентами, її юстицією, її гангстерами, її облудно-оптимістичним мистецтвом. У такій Америці в Хемінгуея не було «дому», він почував себе чужим серед духовного розпаду її системи. Тож йому довелося покинути Америку — найбуржуазнішу країну XX століття, — як колись Стендалеві Францію — найбуржуазнішу країну століття XIX. Щоправда, на відміну від Стендаля, сучасник революційного перетворення світу Хемінгуей згодом знайшов для себе щось більше, ніж патріархальну, ще не цілком буржуазну Італію, — він знайшов молоду республіканську Іспанію, що боролася проти світового фашизму. Але сталося це в другій половині 30-х років. А до того й опісля Хемінгуеєві та його герою певною мірою не залишалося нічого іншого, як створювати «небуржуазне середовище» там, де кожен з них у ту мить стояв, створювати його за рахунок особистого, індивідуального неприйняття навколишнього світу.

Ці вирішення — романтичні. Хемінгуей взагалі досить тісно зв'язаний з романтичними традиціями, причому в їх суто американському (мелвіллівському й бретгартівському) варіанті. А з ближчих попередників він так чи інакше споріднений з Марком Твеном і Джеком Лондоном. Тільки для них «американська мрія» — це ще щось живе, по-своєму можливе, а Хемінгуей розпрощався з ілюзіями, бо суспільний розпад уже перевершив той ступінь, що його зображено і в «Позолоченому віці» (1874) Марка Твена і в «Мартіні їдені» (1909) Джека Лондона.

«Усі ви — втрачене покоління», — кинув власник паризького гаража механікові, який погано відремонтував автомобіль Гертруди Стайн. Вона підхопила ці слова, поширила загалом на молодь, що скуштувала боїв на Марні й під Верденом, а Хемінгуей поставив їх епіграфом до роману «І сонце сходить». І дав тим самим ім'я цілому літературному напрямкові.

«З'явилося покоління, яке зросло на те, щоб знайти всіх богів мертвими, всяку віру в людину — порушеною», — так ще 1920 року в романі «По цей бік раю» писав Френсіс Скотт Фіцджеральд. У ряді аналогічних книжок Річарда Олдінгтона, Жоржа Дюамеля, Ролана Доржелеса, Еріха Марії Ремарка, Йозефа Рота, Георга фон дер Врінга, Ернеста Хемінгуея та інших — «По цей бік раю» чи не перша. І для всіх подальших став звичайним образ світу, що зіскочив із завіс, світу, що в ньому всіх колишніх ідолів скинуто з п'єдесталів. Минулого не повернути, а попереду — порожнеча. «Наші ідеали зазнали краху, — каже в Ремарковому «Поверненні» (1931) лейтенант Раге, — наші мрії розбито, і ми рухаємося в цьому світі доброчесних людців і спекулянтів, наче донкіхоти, що потрапили в чужу країну».

Уся сучасна цим письменникам дійсність уявлялась їм «чужою країною». Одне з оповідань Хемінгуея так і називається — «На чужині», а в епіграфі до «Прощавай, зброє», в тексті романів «І сонце сходить», «За річкою, в затінку дерев» мотив цей варіюється на різні лади. І будь-яке людське зусилля починає здаватися немовби трагічно недоречним: «…досить тобі хоч раз схибити, і тебе уб'ють, — читаємо у «Прощавай, зброє». — Або уб'ють просто так, ні за що, як ото Аймо. Або ж нашлють на тебе сифіліс, як на Рінальді. Та зрештою все одно вб'ють. Ти можеш бути певен цього. Живи собі помалу, і тебе уб'ють». А у фон дер Врінга, у «Солдаті Зурені» (1927), безпорадність, незахищеність героїв набувають уже справді космічних розмірів. «Ми, — нарікає він, — бідолашні маленькі тріски в коловороті сонячного тайфуну».

Такої масової, такої страхітливої, такої кривавої війни, як у 1914–1918 роках, історія доти ще не знала. Та причина не лише в цьому: адже й Тридцятилітня війна свого часу викосила пів-Німеччини. Чимало важить те, що перша світова війна напочатку уявлялася багатьом «священною битвою» — чи то за «германську культуру», чи то за «європейську демократію». А потім виявилося, що це цинічна гризня за переділ світу, за ринки збуту, за сфери впливу. І в тих, хто йшов в атаку під кулеметним вогнем, хто мокнув і мерз в окопах, хто задихався у жовтих хмарах газу, неначе спала з очей полуда. Разом з вірою вони втратили і надію.

Передусім це стосувалося образу повоєнного світу. І через те, що юнаки навчилися краще бачити й розпізнавати істину, і через те, що змінився, деградував сам буржуазний світ. І ось що іще знаменне: настрої «втраченого покоління» не пов'язані з приналежністю до переможців чи переможених. Американці Фіцджеральд і Хемінгуей, французи Дюамель і Доржелес, англієць Олдінгтон були не менш розчаровані, ніж німці Ремарк і фон дер Врінг, ніж австрієць Рот. Усі вони зазнали поразки — не від ворожої армії, а від Життя як такого, від соціальної дійсності.

Певна річ, реакція на життєвий програш бувала різна. Луї Фердінанд Селін у «Мандрівці на край ночі» (1932), як з неминучістю, примирився з новітнім злом і згодом не випадково заплямував себе колабораціонізмом. Інші, проте, не мирилися — і саме тому, що в навколишньому світі їм бракувало людяності, справедливості, душевної теплоти. Справді, «ідеали зазнали краху», але лише в тому розумінні, що годі сподіватися на їх здійснення; що ж до їх етичної цінності, то вона й після війни сумнівів не викликала.

Хемінгуей, як уже сказано, дав «утраченому поколінню» ім'я. Але не цим зумовлена його провідна роль у лавах напрямку, а ступенем непримиренності, силою неприйняття суспільних умов, за яких потоптано добро, вірність, честь.

«Втрачене покоління», що нерідко сполучало в собі обмеженість розчарування з безмежністю моральної настійливості,— досить типове породження тієї історичної доби переходу, якій сприяла перша світова війна і яка відкрилася Великою Жовтневою революцією. І — як часто буває з перехідними явищами — «втраченому поколінню» (навіть у найкращих його художніх зразках) властива певна двоїстість, суперечливість світовідчуття. Поряд з невірою бачимо готовність вірити, поряд із жорсткістю життєвої позиції — вболівання за ближнього, поряд з егоцентризмом — романтичну причетність до буття.

На нашу думку, саме в цьому ракурсі слід розглядати не лише такі «класичні» для «втраченого покоління» твори Хемінгуея, як роман «І сонце сходить» чи оповідання «Повернення солдата», а й узагалі більшість його оповідань 20-х — першої половини 30-х років і навіть «Смерть пополудні» й «Зелені узгір'я Африки».

Безперечно, дві останні книги не позбавлені похмурої екзистенціальності, що закликає кожен голос змовкнути перед лицем величі й таїнства смерті. Водночас бридкий образ гієни, яка пожирає саму себе, із «Зелених узгір'їв Африки» — та ще й в обрамленні нестримного сміху старого тубільця. М'Коли — немовби провіщає новітній «чорний гумор». Усім цим аж ніяк не можна нехтувати. Проте у Гайсмара воно заслонило собою все інше, й передусім — ту моральну й естетичну функцію, що її виконують у системі хемінгуеївських цінностей матадор чи білий африканський мисливець.

Часто героя Хемінгуея воліли вбачати у безстрашному тореро, сповненому холодної сміливості професіоналові-мисливцеві, у боксері, що ладен у разі потреби завдати суперникові забороненого удару, навіть у гангстерах і бутлегерах, які не спиняються й перед убивством — аби тільки його було вчинено згідно з «правилами гри». Це — данина легенді. Намагаючись її спростувати, Філіп Янг, один з найцікавіших дослідників Хемінгуея, поділяє тих персонажів письменника, яких можна було б назвати «позитивними», на власне героїв і «героїв кодексу». Цими другими і є професіональні тореро, боксери, мисливці, бутлегери; вони — ті, кого власне герой намагається наслідувати. Але тільки в одному — в дотриманні «кодексу».

Зводиться він, приблизно, до такого. Будь дужим, навіть жорстоким, умій відповісти ударом на удар. Не сподівайся ні від кого співчуття, не ремствуй — мовчи, бо найнебезпечніше показати себе невпевненим і смішним, тоді тебе почнуть зневажати й перестануть боятися. Не піддавайся почуттям: краще холодність, ніж душевна розхристаність, краще самотність, ніж беззахисність. Тільки так ти, можливо, вцілієш фізично у страшному, кривавому, беззаконному світі, в якому тобі випало нещастя жити, — тільки якщо кожну мить будеш готовий до двобою з ним, тільки якщо, вирушаючи в дорогу, не візьмеш із собою ніякого зайвого вантажу любові й віри. Але будь і мужній, чесний, справедливий. Не нападай — обороняйся. Не прагни користатися з недосконалості, з підлості навколишнього світу. В крайньому разі відповідай супротивникові тим самим, але не чини проти нього підступів. Залишайся благородним навіть по відношенню до нього, не задля нього — задля себе. Тільки так ти збережеш шанс уціліти морально, не даси іншим розтлити, зруйнувати твою особистість, твою людську гідність — те єдине, що в тебе ще залишилось, без чого неможливо та й немає сенсу жити.

Ці норми Хемінгуей найчастіше спостерігав у спортсменів і солдатів, тобто в людей, яких сама їхня професія змушує щодня стикатися з небезпекою і смертю. Тим-то справжній хемінгуеївський герой і наслідує їхній приклад. Але сам він — інший. Він може мати різні імена (Мік Адамс, Джейк Барнс, Фрейзер, Фредерік Генрі, Гаррі, Томас Хадсон), але суть завжди залишається тою ж самою. Передусім, як уже відзначалося, він дуже близький самому авторові — Ернесту Хемінгуею. Письменник немовби узагальнював і об'єктував себе в таких героях. Вони — особливо в першій половині творчості — образи покоління, глибоко травмованого війною. Але вони не тільки представники покоління, а й певного типу людей усередині нього. Це вихідці з того самого, що й автор, інтелігентського середовища, у них та сама, що й у нього, життєва позиція. І позиція ця — при всій її наслідувальності — принципово відрізняється від позиції матадора чи мисливця.

Хемінгуей, як справедливо зазначав М. Каулі, «завжди був більшим інтелектуалом, ніж хотів здаватися». Це стосується і його героїв. Як боксери, солдати, шкіпери вони не професіонали, навіть коли це й не впадає в око, як впала в око художнику Гроту «неправдоподібність» обвішаного гранатами «тата Хемінгуея». «Кодекс» для них не став сутністю, навіть міцною видимістю, а так і лишився роллю, оболонкою, покликаною щось приховати, захистити зранену, скривавлену, зболілу душу.

«Я повернув Кетрін так, щоб, цілуючи, бачити її обличчя, і побачив, що очі в неї заплющені. Я поцілував її в обоє заплющених очей… Мене анітрохи не турбувало, в яку історію я встряю. Однаково це було краще, ніж щовечора ходити в дім для офіцерів… Я знав, що не кохаю Кетрін Барклі, та й гадки не мав закохуватись у неї. Усе те була гра, як ото бридж, тільки в ній ти грав не картами, а словами. Як і в бриджі, треба було прикидатися, ніби граєш на гроші чи на щось інше. І ніхто не питав, на що саме. Мене таке Цілком задовольняло».

Так розмірковує у «Прощавай, зброє» лейтенант Генрі, людина, опалена подихом війни. Війна жорстоко обдурила його: він добровільно став під італійські прапори, щоб захищати демократію, але виявився просто картою в чиїйсь корисливій і нечистій грі. І він більш не хоче нічому вірити — ні чужим обіцянкам, ні поклику власного серця. Він сховався за щитом цинізму. Але щит цей малий, а невитрачені емоції героя великі, і вони виказують себе на кожному кроці. «Я… побачив, що очі в неї заплющені. Я поцілував її в обоє заплющених очей». Скільки трагічної ніжності стоїть за цією простою констатацією факту… І починаєш розуміти, що Фредерікові Генрі зовсім не байдуже до Кетрін Барклі й що саме тому він намагається образити, принизити кохану в думках своїх. Щоб звільнитися від «наслання», щоб урятувати її і себе від майбутніх розчарувань.

Прагнення вірити, кохати, бігти на допомогу стрясає основи «кодексу». Або ж, як сказав Гайсмар, але не про лейтенанта Генрі, а вже про самого Хемінгуея: «…Справжні порухи душі час від часу вихоплюються з-під контролю й виявляють себе — від цього і йде художнє напруження кращих його книжок».

Складний, суперечливий внутрішній світ Фредеріка Генрі зумовлює не тільки його болісне й сильне, трагічне й людяне кохання до Кетрін Барклі, але і його поведінку на соціальній арені. Остаточно переконавшись у тому, що війна, в якій він брав участь, — війна злочинна, антинародна, лейтенант Генрі кинув зброю і втік до нейтральної Швейцарії. Його начебто анітрохи не обходить навколишній світ, і всі його думи й почуття зосереджені на Кетрін, на її пологах, на її смерті, на його переживанні цієї смерті як кінця всіх людських сподівань.

Через те Гайсмарові й здається, ніби славнозвісне місце із «Зелених узгір'їв Африки», де говориться про те, що «пальмові віти наших перемог, перегорілі лампочки наших відкриттів… пливуть, такі малі, нікчемні, на хвилі єдино неминущого — Гольфстріму», являє собою не що інше, як «остаточний наслідок дезертирства лейтенанта Генрі в Капоретто».

Але хіба так уже випадково і сам Хемінгуей, і його Філіп Роллінгс із «П'ятої колони», і його Роберт Джордан із «По кому подзвін» згодом опинилися в Іспанії, на боці республіки, що боролася проти світового фашизму? Ні, ця можливість була закладена ще романом «Прощавай, зброє», бо вчинок Фредеріка Генрі — не звичайне дезертирство. Він не тікає від смерті, він кидає виклик війні, виклик буржуазному світові, що розв'язав цю війну, виклик колосальній і страхітливій бюрократичній поліційній машині. Це його — лейтенанта Генрі — спосіб існування поза сферою досяжності законів капіталізму.

Дещо подібне спостерігаємо і в інших Хемінгуеєвих книжках того періоду.

«…я не хочу знати, навіщо існує світ, — каже в «І сонце сходить» Джейк Барнс. — Я хочу знати лише, як у ньому жити. Може, навчившись у ньому жити, ти водночас довідаєшся, навіщо він існує». В цих словах не без підстав добачали символ віри егоцентрика. Та все-таки вирішальним, треба думати, було інше. Поранення Джейка, травма — не так навіть фізична, як душевна, — відкинула його за межі буржуазного світопорядку. Він — «втрачене покоління», а може, ще точніше — «голий серед вовків». І передусім шукає собі «одяг», чи, іншими словами, форму поведінки, укриття, броню. В цьому і тільки в цьому розумінні все зводиться до формули «як жити». І він хоче жити як матадор Ромеро, що, навіть побитий Робертом Коном, зумів здобути над ним моральну перемогу, а не як Кон — слинявий, тонкосльозий здоровань, що нездатен ховати свої болі в собі, а виставляє їх напоказ. І форма ця істотна: вона, як уже відзначалось, — саме спроба жити поза буржуазним буттям, у постійній, свідомій ворожнечі з ним. Навіть більше — вона є своєрідним способом заперечення цього буття.

В «Небезпечному літі» є одне примітне місце. Хемінгуей згадує фієсту в Памплоні, якою вона була тридцять п'ять років тому і якою він змалював її в «І сонце сходить». І порівнює друзів навколо себе, якими вони були тоді і якими стали тепер: «Обличчя, колись молоді, постаріли, як і моє, але всі ми дуже добре пам'ятали, якими були в ті роки. Очі лишилися такі самі, і ніхто не погладшав. Ні в кого не залягла гіркота в кутиках уст, хоч очам, можливо, випало багато чого побачити. Гіркі зморшки в кутиках уст — найперша ознака поразки. Поразки жоден з нас не зазнав».

Що так-таки «жоден» — це, звісно, своєрідне художнє перебільшення. Але важливий принцип, ідея, тенденція.

Люди, подібні до подружжя Елліотів, чи якийсь там Вільям Кембл з оповідання «Гонка з переслідуванням», що ховається від життя під простиралом, від самого початку настроєні на поразку, на капітуляцію перед жорстокою і несправедливою дійсністю. А от Хемінгуей та його друзі, його герої здатні вистояти. Чому ж? У чому різниця? Очевидно, люди, про яких розповідається в «Небезпечному літі», не випадково опинилися в Памплоні, на кориді, тоді й тепер. Вони беруть собі за приклад матадорів, вони наслідують «кодекс». І це допомагає залишитись людиною, вистояти, не зазнати поразки.

Полковник Кантвелл із «За річкою, в затінку дерев», смертельно хворий, тяжко покалічений, однією здоровою рукою здатен побити двох дужих американських моряків, що дозволили собі брудний жарт на адресу графині Ренати. Так само й Джек Бреннан, герой оповідання «Півсотні тисяч», перемагаючи страшенний біль, знаходить у собі сили завдати у відповідь своєму суперникові Уолкотту удар нижче пояса. Так, фактично здобувши перемогу (Уолкотта майже непритомного виносять з рингу), Бреннан забезпечує собі потрібний формальний програш: адже він і сам заклав гроші на Уолкотта. Та річ, зрозуміло, не лише в грошах, а й у бажанні відстояти себе, пошити в дурні шахраїв від спорту. Та хіба ж такі цілі — справжні?

Хемінгуей чим далі, тим більше починав розуміти, що «кодекс» нерідко вступає у суперечність із людяністю. В «Снігах Кіліманджаро» письменник Гаррі, безглуздо вмираючи від гангрени в африканській савані, думає про те, що «занапастив свій талант, бо прирік його на бездіяльність, бо зрадив себе самого і все, у що вірив, занапастив пияцтвом… лінощами, неробством, снобізмом, пихою, марнолюбством — і сим, і тим, і ще хтозна-чим». Зокрема згадує Гаррі й про одну свою бійку в Константинополі — безглузду, непотрібну, п'яну бійку з англійським офіцером через повію. Він переміг тоді, збивши суперника з ніг, і забрав її. Вони «пішли до ліжка, і вона була й на дотик така ж перестигла, як і на вигляд». То була Піррова перемога: «Коли він зібрався йти, вона ще спала і вигляд мала у вранішньому світлі досить-таки пошарпаний. Він повернувся до «Пера-Паласу» з синцем під оком, несучи під пахвою піджак без одного рукава», — та й сила була якась тваринна, несвідома…

«Сніги Кіліманджаро» — твір, написаний слідами духовної кризи, що завершилася катарсисом: участю Хемінгуея в битві за Іспанську республіку. Там знайшов він і справжніх героїв, і гідне застосування людській силі. Спрямована на захист свободи й демократії, вона набирала гуманістичного сенсу. Такою «сильною людиною» став для письменника, наприклад, Філіп Роллінгс із «П'ятої колони», який сказав про себе: «Попереду п'ятдесят років неоголошених воєн, і я підписав контракт на весь цей час». Не менш прикметне й те, що за рік перед тим, там-таки в Іспанії, Хемінгуей завершив роман «Маєш і не маєш», що досі ніяк не клеївся. Книжку цю справедливо оцінюють як осуд індивідуалізму: «Людина сама не може. Людина сама нічого не може», — прохрипів, спливаючи кров'ю, Гаррі Морган. Та осуд неминуче стосується тут і хибно спрямованої людської сили.

Нужда штовхнула Моргана на шлях бутлегерства й злочину. Це начебто виправдує його. Адже перед смертю він тільки те й визнав, що програв у сутичці з кубинцями, які пограбували банк, бо був сам. Та хіба тільки це зрозумів, умираючи, Морган? Його операція з паном Сінгом, хоча вона й минула вдало, була, по суті, також програшем. Не лише темний ділок Сінг, але й Морган не побажав узяти до уваги долю нещасних, обдурених китайських кулі, які в цьому рейсі були всього-на-всього «вантажем». І Морган для них виявився не просто шкіпером — він став ворогом. І слова старого китайця: «Твоя злодій… Твоя погана злодій», — хльоснули його наче батогом.

Власне, зневага до лихої сили звучить ще в оповіданні «Убивці», написаному в другій половині 20-х років. Там фігурують гидкі, хирляві гангстери Макс і Ел, які не так з допомогою зброї, як за рахунок самовпевненого нахабства тримають у беззастережній покорі трьох чоловіків. Немов абсурдна неминучість смерті нависають Макс і Ел над величезним, могутнім шведом Оле Андресоном…

Отже, культивуючи силу, Хемінгуей завжди віддавав перевагу тій, що, спрямована всередину, служить збереженню, утвердженню особистості і регулюється моральністю.

В оповіданні «Непереможений» підстаркуватий невдаха матадор Мануель Гарсіа стоїть на арені віч-на-віч з неповоротким, важким закривавленим биком. Йому платять за цей вечірній виступ лише триста жалюгідних песет. Він нещодавно вийшов з лікарні, публіка давно забула його, жменька випадкових глядачів, позіхаючи, відвертається від його ординарної роботи. Мануелеві слід було б поставити хрест на своїй невдячній професії, взятися до чогось іншого. Та він не має сили розлучитися з матадорською кіскою, з утоптаним піском арени, з важким поглядом лютих очиць бика. Чотири рази — тільки-но Мануель заміряється встромити шпагу йому в зашийок — бик кидає свого ворога на землю. На арену летять подушки, пляшка боляче вдаряє матадора по нозі. Але знесилений, спітнілий, брудний, він метушиться навколо бика, ще й ще раз намагаючись ефектно завершити бій. З глибокої рани на спині Мануеля тече кров, пузириться в роздертій легені, викликаючи болісний, надсадний кашель. Його хочуть забрати до лазарету, але він виривається, підбігає до бика. Нарешті! Шпага по саме руків'я заходить у м'язистий зашийок. Бик падає на арену, поруч опускається поранений Мануель. «У мене виходило добре, — каже він. — Просто під кінець не повелося…»

Тема цього раннього твору — внутрішня перемога над собою, над своїм страхом, безсиллям, перемога навіть тоді, коли все має вигляд поразки. І тема ця проходить крізь усю творчість Хемінгуея. Хіба не таким самим поваленим переможцем є і Джейк Барнс в «І сонце сходить», Джейк, що, зціпивши зуби, дивиться, як Брет Ешлі водиться з грецьким графом, з Робертом Коном, як вона базікає про своє весілля з Майклом. Джейк, що сам допомагає їй втекти з юним тореро, бо кохає її і не може, не сміє кохати. А старий Сантьяго в повісті «Старий і море»? Після довгих марних пошуків та безнадійного чекання він зловив величезну рибину, яку за всіма законами ймовірності не міг зловити немічний старий. Та ось вона все ж таки міцно прив'язана до борту човна. Людина перевершила себе, здійснила неможливе… А потім з'явились акули і зжерли рибину. «Хто ж тебе переміг? — запитав старий сам себе. — Ніхто, — відповів собі.— Я просто надто далеко заплив у море».

Ремізом завершується ця сага XX століття, сага про трагічне безсилля людини та про її казкову нездоланність. Але ж «Старий і море» — не повість про людину взагалі. Вона — про рибалку, про звичайного трударя. Старий Сантьяго — дзеркало безсмертної душі народу. Якщо зрозуміти це, то не так уже й безпосередньо важливо, що старий не довіз рибину до берега, що її зжерли акули. Все одно з колосального її кістяка дивувалися люди на березі. І повість перестає сприйматися як щось песимістичне, як не сприймаються такими ні «Іліада», ні «Пісня про Роланда», ні (якщо звернутися до ближчих у часі прикладів) «Мобі Дік» Мелвілла. Адже трагедій передусім — велична, а вже потім — гірка.

Старий Сантьяго — це в Хемінгуея новий герой, бо «кодекс» для нього не роль, а саме життя, як то було з матадорами, солдатами, мисливцями, одне слово — з «героями кодексу». Але тут перед нами й новий «кодекс», що склався в ході іспанської війни і знайшов своє наочне втілення в романі «По кому подзвін».

Центральна постать цього твору, Роберт Джордан — традиційний хемінгуеївський герой, інтелігент з глибокою душевною травмою і рисами біографії автора. Але традиційний герой поводиться нетрадиційно: не обороняється, а скоріш наступає, взяв у руки зброю, щоб захищати свободу чужого народу. І ті люди, яких він нині наслідує,— інші. Це Ансельмо, Пілар, Ель Сордо, Агустін, російські комуністи Гольц і Карков. Джордан навчається в них — у синів та дочок народу, для яких честь, справедливість, віра в себе і в кращий світ є природне похідне від соціального статусу, і в стратегів громадянської війни та революції, що свідомо присвятили себе великій, загальнолюдській меті. І таке учнівство ставить Джордана в нові стосунки з дійсністю, сповнює його життя новим змістом. «У нас немає одинаків, — каже він, — ми всі разом». Нерозривність зв'язку з подібними до себе породжує не знане досі почуття: «То було почуття обов'язку, взятого на себе перед усіма гнобленими світу», і «воно визначає твоє місце в чомусь, у що ти вірив беззастережно, всім єством». Тож буття не здається тепер хемінгуеївському героєві суцільним «простором зла», чимось тільки беззаконним, тільки похмурим, тільки облудним. Поранений Джордан, готуючись не так умерти, як дорого продати своє життя, думає: «Світ — гарне місце, і за нього варто боротися, і мені дуже не хочеться його покидати».

Творчість Хемінгуея зазнала еволюції. Та все ж таки не слід перебільшувати її розмірів — ні за рахунок приниження книжок 20-х — початку 30-х років, ні за рахунок перебільшення значення того, що було створено від середини 30-х і у 50-і роки.

У Джордана новий «кодекс», але його ставлення до цього «кодексу» — колишнє: герой тільки прагне наслідувати Ансельмо чи Ель Сордо і точнісінько так само не почуває себе цілком своїм у їхньому товаристві, як Нік Адамс чи Джейк Барнс не почували себе цілком сво’їми серед матадорів, рибалок, жокеїв. Джорданові бракує тієї неодмінної і природної простоти, з якою іспанські селяни і партизани дивляться на життя. І тому він згоден прийняти їхній світ лише за своїх умов: наприклад, ладен «підкорити себе комуністичній дисципліні» лише доти, доки в Іспанії триває громадянська війна.

У письменника складні взаємини і з цією війною, і з власним моральним «кодексом». Часом вони нагадують щось на зразок стародавньої китайської палацової церемонії. Узяти хоча б написане 1938 року оповідання «Виказ». У мадрідському барі Чікоте офіціант, знайомий оповідачеві ще з довоєнних часів, сказав йому, що в залі сидить перевдягнений фашист, колишній завсідник бару. З тим Дельгадо оповідач колись досить близько знався й тому сам не захотів його виказувати, а лише дав офіціантові номер телефону приятеля з контррозвідки. А коли було по всьому, подзвонив тому приятелеві й попрохав, щоб заарештованому Дельгадо сказали, ніби виказав його він, а не офіціант. І ось чому:

«Усі ми, давні клієнти Чікоте, мали до його бару особливе почуття.

І я був певен, що саме тому Луїс Дельгадо вчинив таку дурницю — знову прийшов туди. Він міг би робити своє діло й десь в іншому місці. Та коли вже він з'явився у Мадріді, то неодмінно мав прийти туди. Як сказав офіціант, він був добрий клієнт, і колись ми з ним приятелювали. А якщо тобі випадає нагода зробити комусь хоч найменше добро, то її, певна річ, не варто проминати. Отож я був радий, що подзвонив своєму знайомому Пепе із служби безпеки, бо Луїс Дельгадо був давнім клієнтом Чікоте і я не хотів, щоб він помер з почуттям розчарування чи образи на тамтешніх офіціантів».

Людська неоднозначність, неодновимірність схрестилася тут з почуттям обов'язку, з готовністю взяти на себе повноту відповідальності, сплатити по всіх рахунках і водночас із бажанням коли й не відвести удар від іншого, то хоча б по-джентльменському його пом'якшити.

З цього погляду цікаво, що пізній Хемінгуей визнає право на деяку роздвоєність не лише за власне героєм, але й за «героєм кодексу», що колись витісувався з моноліту. В «Небезпечному літі» про геніального матадора

Антоніо Ордоньеса сказано, що «в ньому поєднувалося дві особи — людина і тореро»; і далі: «…він вивів теорію, за якою людина не відповідає за те, що тореро змушений робити із ввічливості». Це, якщо хочете, саме те вміння зазирнути всередину не лише власної, але й чужої душі, з якого виник образ Сантьяго, а ще раніше — Гаррі Моргана.

Та загалом Хемінгуей так і залишився вірний колишній системі гри. Художник Томас Хадсон з «Островів в океані» — знов амбівалентний власне-герой, що наслідує «героїв кодексу». «Мені справді хотілося б бути таким залізним, яким вважає мене Фредді,— думає він, — аніж бути просто людиною. Хоч як на мене, то просто людиною бути куди веселіше, нехай навіть і куди болісніш».

Тут, як і майже завжди у Хемінгуея, людина і обрана нею роль не зливаються, не прилягають щільно одне до одного. Залишається зазор, щілина. Надто вузька, щоб внутрішньому світові вихопитись, ринути назовні. Але й досить широка, щоб він, напружуючи, розсуваючи, а часом і ламаючи захисний мур слів, міг усе ж таки стати відчуттям читача. Щілина ця і є джерело славнозвісного хемінгуеївського підтексту.

Поверхня хемінгуеївської оповіді — це коротка, монотонна за ритмом фраза, що висловлює найпростіші думки та поняття, фіксуючи зовнішній бік буття в його яскравих, чітких, але тільки окремих, різко своїм числом і значенням обмежених, деталях. Вони існують як даність, що не вимагає, на перший погляд, ні пояснення, ні виправдання, і тому імітують світ повний і цілісний, який немовби складається з голих об'єктів та дії.

«Він притиснув лижею верхню дротину огорожі,— читаємо в оповіданні «Сніг у горах», — і Джордж переїхав на той бік. Нік подався за ним униз до дороги. Розмірено працюючи зігнутими в колінах ногами, вони попростували дорогою і незабаром увійшли в сосновий ліс. Дорога стала слизька, крижаниста, вкрита рудими й зеленкувато-жовтими плямами, — нею возили з лісу дерево. Лижники вибралися на узбіччя, на смугу невторованого снігу. Дорога збігла до струмка, а тоді круто пішла вгору схилом пагорба. За деревами показався довгий обшарпаний будинок з низькими острішшями. Віддалік він здавався сусціль брудно-жовтим. Ближче було видно, що віконні рами пофарбовано зеленим. У багатьох місцях фарба облупилася. Нік палицею розчепив замки й скинув лижі».

Вражає пластичність опису, що допомагає побачити й дорогу, й ліс, і «будинок з низькими острішшями». А побачивши, ми вже мимоволі, силою власної уяви заповнюємо немовби зумисне для цього залишені «білі плями» ескіза. Щось подібне траплялося ще у Стендаля, Флобера, Толстого, Тургенева, Чехова. Та все ж від усіх попередників Хемінгуей відрізняється тим, що вони писали в такій манері епізодично, а він — постійно, ні на мить не випускаючи читача з кола незаперечних і відчутних на дотик реалій. Тому його стиль сприймається як відкриття, «одкровення», мало не рівнозначне теорії відносності Ейнштейна чи квантовій механіці Планка. І, присуджуючи йому в 1954 році премію, Нобелівський комітет обгрунтував своє рішення тим, що письменник «майстерно володіє мистецтвом сучасної оповіді».

Він і справді мав цілком сучасні причини писати так, а не інакше. «Неінтелектуальність» стилю, — вважає Ф. Янг, — є наслідком необхідності запобігти самоколупанню і являє собою найвірогідніше відображення цієї необхідності. Вражаюча простота прози — це засіб, з допомогою' якого людина каже: речі треба спростити, інакше я загину…»

Оточеному частоколом хемінгуеївських реалій читачеві залишається єдиний вихід — «підкоп». Аналізуючи оповідання «Велика Двосерда річка», радянський літературознавець І. Кашкін зацікавився, «чому автор… так наполягає на якнайдетальнішому, механічному переліку елементарних дій Ніка: взяв коробку, витяг сірника, черкнув об коробку, підніс до хмизу, роздмухав вогник і т. ін.? Чому такий настирливий ритм цих рубаних фраз: він узяв, він запалив, він поклав і т. ін.? Неначе Нік намагається, щоб у ланцюгу його послідовних дій не залишилось ні просвіту, ні шпаринки, в яку могла б прослизнути стороння — ні! — нав'язлива думка. І це справді так». Нік немовби силкується відсунути від себе всі свої воєнні і невоєнні травми, той страхітливий світ, який загрожує його поглинути. «І про все це, — резюмує Кашкін, — автор в усьому оповіданні не каже ні слова прямо й каже кожним словом опосередковано — самою формою висловлювання».

Захисний мур слів напружений до краю, його опір досягає небезпечної точки:

«— Справжня злива.

— Ти завжди мене кохатимеш?

— Завжди.

— І дощ нічого не завадить?

— Ні.

— От і добре. А то я боюся дощу.

— Чому? — Мене хилило на сон. Надворі не вщухав дощ.

— Не знаю, любий. Я завжди боялася дощу.

— А я люблю дощ.

— Я люблю гуляти під дощем. Але він приносить нещастя в коханні.

— Я завжди кохатиму тебе».

Це — із «Прощавай, зброє», розмова між пораненим Фредеріком Генрі й Кетрін Барклі, що доглядає його в госпіталі. Фіксуються — майже натуралістично — слова, вимовлені в напівдрімоті. До того ж обоє говорять, щоб заповнити порожнечу часу й заслонити тривогу думки. Але річ не тільки в цьому. Відчувається й відбір, навіть зумисність. Люди (нехай і такі, як лейтенант Генрі з його «кодексом») так не говорять. Це за них говорить Хемінгуей, що має свою мету. Одноманітність повторень створює відчутний образ безпросвітної похмурості дня, збігається в ритмі з хлюпотом дощу за вікном. І виникає відчуття душевної тривоги, тієї самої, яку співрозмовникам так хочеться, так важливо заслонити. І коли в Кетрін трохи згодом вихоплюється: «…часом мені ввижається, ніби я помираю в дощ», — зізнання це не сприймаєш як випадкову примху настрою. Воно підготовлене. І через те звучить пророчо. Це — розпач, який розсунув мур слів.

В романі «І сонце сходить» Джейк Барнс молиться в іспанському соборі:

«Я поміркував, про що б іще помолитись, і мені спало на думку, що непогано б мати трохи грошей, тож я помолився за те, щоб розбагатіти, а потім почав думати, як же його можна розбагатіти, і, міркуючи про багатство, згадав графа й подумав, де він тепер, і пошкодував, що не бачив його після того вечора на Монмартрі, й спробував пригадати смішну історію, яку розповіла мені про нього Брет, а що я весь час стояв навколішки, упершися лобом у дерев'яну спинку лави, і вважав, що молюся, то мені стало трошки соромно, і я пошкодував, що з мене такий кепський католик, але тут-таки вирішив, що зарадити цьому не зможу, принаймні тієї хвилини, а може, й ніколи, хоча все-таки це велика віра, й добре було б перейнятися нею по-справжньому, — може, наступного разу, нарешті, переймуся».

Це — не сповідь, не самооголення, хоча героя тут залишено не просто наодинці з самим собою (як Ніка у «Великій Двосердій річці»), а наодинці з його думками. Він уже не може від них утекти, а тому намагається їх обдурити, відтіснити якимсь шлаком спогадів про другорядне, неістотне, навіть зумисно вигадане — як, приміром, оте бажання «розбагатіти». Але й вимучена штучність процесу мислення, і конвульсивне прагнення забутися в молитві, і зворушлива неспроможність «пригадати смішну історію» відкривають, викривають перед нами Джейка справжнього. Хоч ім'я Брет лише прослизнуло — немовби скориставшися з хвилинного послаблення самоконтролю, — за всім цим потоком вигадки, пустих жалів і награного інтересу до «грецького графа» стояла Брет, і вся безвихідь Джейкового кохання до неї, і вся його клята невлаштованість у цьому чужому й чужинському світі.

Хемінгуеївська фраза тут несподівано довга. Але ця довжина нібито не справжня. Період-монстр, що розтягся на добрі півсторінки, легко розчленовується: адже частини його не випливають одна з одної, утворюючи певну суперечливу й струнку цілісність, а лише одна за одну чіпляються. Проте є тут і свій сенс. Дії (скажімо, лижна прогулянка Ніка і Джорджа) саме в послідовній своїй уривчастості не залишають місця для небезпечних думок. Сама ж думка, яка б мала відвертати від головного, повинна зберігати безперервність. Бо після кожної крапки, яку Джейк поставив би у своїй свідомості, загрожує, мов бісеня з табакерки, вигулькнути Брет. А слідом за нею підніметься на поверхню і Джейкова трагедія.

Безперечно, є в цьому й дещо від спортивного азарту, гри. Але в цій грі шліфується техніка, опрацьовуються прийоми. Адже Хемінгуей грав усерйоз. Він напружував усі свої творчі сили, щоб, не порушивши «кодексу» свого героя, який страждає мовчки, по-чоловічому, сказати про нього все, що, на його, авторову, думку, потрібно було сказати.

Та суть не в окремих прийомах, які він створив чи вдосконалив і які стали нині такі поширені, що часом і не сприймаються як хемінгуеївські. Більш істотний інший, куди важливіший внесок цього письменника в переміну стилів: він довершив руйнування автономної риторики. Причому не тільки в тому розумінні, що відмовився від усіх самоцільних стилістичних фігур, а усіх словесних красот. Це, зрештою, задовго до нього зробив Стендаль, узявши собі за взірець стиль Цивільного кодексу Наполеона. Хемінгуей привів до цілковитої, мало не ідеальної відповідності свого героя, його ліричний світ і манеру про них розповідати. Тканина його творів наскрізь, у кожному образі своєму й кожному слові, пройнята настроєм, співзвучним станові персонажа та його місцю серед суспільної реальності. В них немає жодного пейзажу, жодного портрета, жодного діалогу, що випадав би із загального тону, існував задля самого себе.

Щоправда, Роберт Джордан (а якоюсь мірою і Томас Хадсон), відмовившись від ролі мовчальника, розгальмовує і картину дійсності, і стиль оповіді. «По кому подзвін», — читаємо у Кашкіна, — це сильно і вільно написана книжка, в якій сама мова Хемінгуея і його образи простіші, ширші, величніші». Проте, «хоч би якому стилеві ми віддали перевагу, — вважає Ф. Янг, — ранній був влучнішим, пізній можна назвати більш «зрілим», — ранній цікавіший і важливіший, бо ця проза визначила новаторство Хемінгуея та його успіх…» І він, очевидно, має рацію: в романах «І сонце сходить», «Прощавай, зброє», в оповіданнях з книжок «За нашого часу», «Чоловіки без жінок», «Переможець нічого не здобуває» Хемінгуей як стиліст був справді першим, вони — його власне відкриття.

І те, що він там зробив, неодмінно потрібно було зробити — як не йому, то комусь іншому. Бо без цього мистецтво прози не звільнилося б, з одного боку, від баласту самовартісної «поезії», а з другого — від матеріалу суто інформативного, описового. Але поступово Хемінгуей-стиліст почав перетворюватись (хоча й не з власної вини) на тирана, на законодавця однієї-єдиної творчої манери. А реалізм — багатий, різноманітний, невичерпний.

Та все ж таки Хемінгуея навряд чи можна звинуватити (як то зробила сучасна англійська письменниця Айріс Мердок) саме в «сухості». Адже зумисна його монотонність якимось несподіваним, непоясненним (принаймні непідвладним структурно-аналітичному осмисленню) чином знову відроджує поезію слова, таку ж просту й глибоку, таку ж органічну й безпосередню, як у древніх.

Відомий німецький літературознавець Еріх Ауербах у своєму «Мімесісі» (1946), проаналізувавши одну з глав «Одіссеї» і той старозавітний текст, в якому оповідається про жертвоприношення Авраама, вивів два основоположні стилі, що, на його думку, репрезентують головні типи зображення дійсності в літературах Заходу: «Один — описування, що надає речам довершеності й наочності, світло, яке рівномірно розподіляється на всьому, зв'язок усього без зіянь і прогалин, вільний плин мови, дія, що повністю відбувається на передньому плані; однозначна ясність… Другий — вирізнення одних і затемнення інших частин, уривчастість, вплив невисловленого, введення заднього плану, багатозначність…»

Поза всяким сумнівом, Хемінгуей пов'язаний з другою із цих прадавніх оповідних стихій. І дія його книжок не лежить на поверхні: за поодинокими винятками їх сюжети позбавлені безпосередньої захопливості. Досить спробувати переказати «І сонце сходить», щоб пересвідчитись у цьому. Покалічений Джейк Барнс кохає розпутну Брет Ешлі; він пиячить з нею, і з Майклом, і з Біллок, і з грецьким графом, якого десь підчепила Брет; потім усі вони, за винятком графа, але включаючи Роберта Кона, їдуть в Іспанію; Джейк і Білл ловлять форель, а потім разом з іншими пиячать під час фієсти, спостерігають кориду і сваряться з Коном; Брет тікає з юним матадором Ромеро, і Джейк приїздить по неї в Мадрід — оце і все. І В такий самий спосіб можна переказати будь-яку хемінгуеївську фабулу (хіба що крім фабули «По кому подзвін»).

Сила його книжок в іншому — в чуйній і вимогливій людяності. У Хемінгуея свій світ. І, як кожний великий митець, він має на це право. Бо те, що бачить такий митець, — завжди відображення тих чи тих важливих аспектів реальності. Хемінгуей бачив передусім духовну неблагополучність буржуазної цивілізації і трагедію людини, від цивілізації цієї відчуженої, їй ворожої, але приреченої жити серед її вбивчої машинерії. Ось чому настрій, який книжки Хемінгуея створюють, який усе в них зв'язує і об'єднує,— це настрій безнастанно переборюваного, героїчно переборюваного, але знов і знов набігаючого розпачу. Та дивна річ — ці книжки не розслаблюють, їх атмосферу навіть не назвеш похмурою, бо їм притаманна напружена радість боротьби, боротьби за людину, яку можна вбити, а здолати не можна.

Про роман «І сонце сходить», одну з найсумніших своїх книжок, Хемінгуей сказав: «Так, — образи «Фієсти» трагічні, але нашим справжнім героєм була земля, і відчуваєш її тріумф, бо вона пробуде довіку». «Пробуде довіку» і творчість цього письменника, людини, бійця.

Дмитро ЗАТОНСЬКИЙ