Твори в 4-х томах. Том 1

Єдиним джерелом правдивої Сміховинності є (як на мій погляд) удаваність.

Генрі Філдінг

РОЗДІЛ ПЕРШИЙ

Йогі Джонсон стояв і дивився у вікно великої помпової фабрики в Мічігані. Невдовзі мала настати весна. Невже й цього року справдяться слова того перодряпа Хатчінсона: «Коли іде зима, недовго й до весни»? — міркував собі Йогі Джонсон. Неподалік від Йогі, через одне вікно, стояв Скріпс О'Нейл, довгий і худий чоловік з довгим і худим обличчям. Обидва стояли й дивилися на безлюдне подвір'я помпової фабрики. Запаковані помпи, що їх незабаром мали вивезти, вкривав сніг. Як тільки прийде весна і сніг почне танути, робітники видобудуть ті помпи з-під снігових кучугур і відвезуть на залізничну станцію, а там їх повантажать на платформи й кудись відішлють. Йогі Джонсон дивився у вікно на вкриті снігом помпи, і від його подиху на холодній шибі проступили ледь помітні химерні візерунки. Йогі Джонсон подумав про Париж. Певно, оті ледь помітні візерунки нагадали йому про веселе місто, де він провів колись два тижні. Два тижні, яким судилося стати найщасливішими в його житті. Тепер усе те вже позаду. І те, і все інше.

Скріпс О'Нейл мав дві дружини. Він стояв, довготелесий, худий, похмурий, і, дивлячись у вікно, думав про них обох. Одна жила в Манселоні, друга — в Петоскі. Тієї дружини, що жила в Манселоні, він не бачив від минулої весни. Він дивився на засніжене подвір'я помпової фабрики і думав про весну. З тією дружиною в Манселоні Скріпс часто напивався п'яний, і тоді вони обоє були дуже щасливі. Йшли разом до залізничної станції, потім далі понад колією, а там сідали, пили й дивились, як проходять поїзди. Сиділи звичайно під сосною на пагорку, з якого видно було колію, сиділи й пили. Бувало, цілу ніч, а то й цілий тиждень. Це йшло їм на користь. Додавало Скріпсові снаги.

Скріпс мав дочку, яку жартома називав Прусі О'Нейл. Насправді її звали Люсі О'Нейл. Одного разу, коли Скріпс і його половина пиячили «біля залізниці три чи чотири дні підряд, він загубив дружину. Не знав навіть, де вона поділася. Коли він прийшов до тями, була ніч. Він подибав залізничною колією до містечка. Шпали були тверді й боляче збивали ноги. Скріпс спробував іти по рейках, але не зміг. Тоді він знову пошкандибав по шпалах. До містечка було далеченько. Нарешті він дістався до повороту, звідки видно було вогники на маневрових коліях. Там зійшов із залізниці й поминув манселонську школу. Збудована з жовтої цегли, вона була анітрохи не схожа на ті будинки в стилі рококо, які він бачир у Парижі. А втім, він же ніколи не був у Парижі. То був не він. То був його приятель Йогі Джонсон.

Йогі Джонсон дивився у вікно. Надходив час замикати фабрику на ніч. Він обережно прочинив вікно — ледь-ледь, на шпарину. Лише на шпарину, але й того було досить. Надворі вже почав танути сніг. Повівав теплий вітерець. Чіанук — так називали його робітники на помповій фабриці. Той теплий чіанук війнув у вікно до фабричного приміщення. Усі робітники відклали свій інструмент. Серед них було чимало індіанців.

Десятник був присадкуватий коротун із залізними щелепами. Колись йому довелося заїхати аж у Дулут. Дулут лежав ген за широкою голубінню озера, серед пагорбів Міннесоти. І там сталася з ним дивовижна пригода…

Десятник засунув у рот палець, послинив його і підняв угору. Зволожений палець відчув теплий подув. Десятник сумовито похитав головою і всміхнувся до робітників — начебто трохи похмуро.

— Еге ж, хлопці, справжній чіанук, — мовив він.

Робітники, здебільшого мовчки, поприбирали інструмент. Недороблені помпи поскладали в ящики. Тісним гуртом, хто перемовляючись, хто мовчки, а хто й щось мугикаючи собі під ніс, вони подалися до вмивальні.

Знадвору долинув індіанський бойовий поклик.

РОЗДІЛ ДРУГИЙ

Скріпс О'Нейл стояв перед македонською школою і дивився на освітлені вікна. Надворі було темно, йшов сніг. Він ішов так давно, що Скріпс уже й не міг пригадати відколи. Якийсь перехожий спинився й пильно поглянув на Скріпса. Та, зрештою, що йому було до того чоловіка? І він пішов собі далі.

Скріпс стояв посеред снігу й дивився на освітлені вікна школи. За тими вікнами люди чогось навчалися. Вони працювали до пізнього вечора, і хлопці змагалися з дівчатами в цьому прагненні до науки, в цій жадобі знань, що захоплювала тоді Америку. І його дочка, маленька Прусі, дівчинка, що свого часу обійшлась йому в сімдесят п'ять доларів — за рахунками лікарів — теж була там, опановувала науку. Скріпс відчув гордість. Йому самому вчитися було запізно, але там, за тими вікнами, день у день і вечір у вечір навчалася його Прусі. Вона таки молодець дівчинка.

Скріпс подався додому. Будиночок його був невеликий, та Скріпсова жінка більшого й не хотіла.

— Скріпсе, — не раз казала вона, коли вони вдвох випивала — мені не потрібен палац. Усе, що мені потрібно, — це ся-кий-такий захисток від вітру.

Скріпс піймав її на слові. І тепер, ідучи пізно ввечері додому й побачивши крізь сніг світло у власній домівці, тішився тим, що таки піймав. Це куди краще, ніж іти додому в палац. Він, Скріпс, не з тих, кому потрібні палаци.

Він відчинив двері свого будинку й переступив поріг. Якась невиразна думка весь час крутилась у нього в голові. Він намагався відігнати її геть, але марно. Як це написав отой поет, що з ним його приятель Гаррі Паркер запізнався якось у Детройті? Гаррі часто проказував ті рядки: «І розкоші, й палаци — усе мені знайоме. Та як ти… щось там… щось там… то най-любіше вдома». От тільки слів уже не пригадати. Не всі запам'яталися. А колись же він придумав був до цього віршика простеньку мелодію і навчив Люсі співати її. Ще тоді, як вони тільки побралися. Коли б йому повелося, він, Скріпс, міг би стати композитором, не гіршим за тих, чиї твори грає чікагський симфонічний оркестр. Ось він сьогодні попросить Люсі, щоб заспівала йому ту пісеньку. Тепер він більше не питиме. Це позбавляє його музикального слуху. Коли він п'яний, нічні гудки паровозів, що беруться на Бойн-Фоллзький узвіз, видаються йому прекраснішими за все, що написав отой Стравінський. Ось до чого доводить пияцтво. То справжнє зло. Він поїде в Париж. Як отой Елберт Сполдінг, що грає на скрипці.

Скріпс зайшов у дім.

— Люсі! — гукнув він. — Це я, Скріпс.

Атож, він ніколи більше не питиме. Досить уже тих ночей над залізницею. Може, Люсі потрібне нове хутряне пальто. Може, зрештою, їй уже захотілося в палац замість цього будинку. Бо жінкам ніколи не догодиш. А може бути й таке, що цей будинок і не захищає її од вітру. Ет, дурниці…

Скріпс засвітив сірник.

— Люсі! — гукнув він, і в голосі його забринів тупий розпач.

Точнісінько такий крик його приятель Уолт Сіммонс чув на Вандомській площі в Парижі, коли автобус наїхав на запряжного жеребця. У Парижі коней не холостили. Всі жеребці були некладені. І кобил там не тримали. Так було перед війною. Війна все те змінила.

— Люсі! — знову гукнув він. — Люсі!

Ніхто не озивався. Дім був порожній. І поки Скріпс стояв отак, довготелесий і худий, сам-один у власній безлюдній оселі, крізь снігову заметіль до його вух долинув здаля індіанський бойовий поклик.

РОЗДІЛ ТРЕТІЙ

Скріпс подався геть із Манселони. Пішов звідти назавжди. Що він міг здобути в тому містечку? Анічогісінько. Робиш-робиш усе життя, а тоді раптом тобі отаке. Все, що призбирував роками, пішло за вітром. Розвіялося мов дим… Він вирушив до Чікаго шукати роботи. Чікаго — зовсім інша річ. Досить глянути на карту — воно ж бо лежить на самому краєчку озера Мічіган. Чікаго — місто з великим майбутнім. Це кожному дурневі зрозуміло. Він купить земельну ділянку в Лупі — великому торговельному й промисловому районі. Купить ту ділянку за невеликі гроші й міцно за неї триматиметься. Нехай хто спробує її від нього забрати. Тепер він знає, що й до чого.

Сам-один, простоволосий, із запорошеною снігом чуприною, Скріпс дибав залізничною колією. Такої холодної ночі він ще не пам'ятав. Раптом він нахилився, підйяв напівживу пташину, що замерзла на льоту й упала на колію, і засунув собі під сорочку, щоб зігріти. Пташина притулилася до його теплого тіла і вдячно дзьобнула Скріпса в груди.

— Мала бідолахо, — мовив Скріпс. — І тобі холодно.

На очі йому навернулися сльози.

— Ну й проклятущий вітер! — сказав Скріпс і знову рушив проти сніговію.

Вітер дув просто з Верхнього озера. Над головою гули телеграфні дроти. Серед темряви Скріпс побачив велике жовте око, що прямувало на нього. Громадисько паровоз наближався крізь заметіль. Скріпс відступив на узбіччя, даючи йому дорогу. Як це описав отой стариган Шекспір? «Де сила, там і право». Скріпс думав над цими словами, а тим часом поїзд сунув повз нього у сніговій темряві. Спершу проїхав паровоз. Скріпс побачив кочегара, що, зігнувшись, великою лопатою підкидав вугілля в розчинені дверцята топки. Машиніст був у захисних окулярах. Його обличчя осявали спалахи полум'я, що бурхало в топці. Машиніст… Його руки мали волю над тією машиною. Скріпсові пригадалися чікагські анархісти. Коли їх вішали, вони сказали: «Хоч ви сьогодні й узяли нас у зашморг, та все ж не ваша воля… зробити щось там таке… з нашими душами». На Уолдгеймському кладовищі, де їх поховано, стоїть пам'ятник — зовсім поруч з чікагським Парком розваг. В неділю батько завжди водив туди Скріпса. Пам'ятник увесь чорний, і на ньому стримить чорний ангел. Тоді Скріпс був іще зовсім малим хлоп'ям. Він часто питав батька: «Тату, коли ми вже ходимо в неділю дивитися на цих анархістів, то чому б заразом не покататися з гірки?» Батькова відповідь ніколи не задовольняла його. Він був тоді зовсім малим хлоп'ям у коротких штанцях. Батько його був відомий композитор, а мати — італійка, з Північної Італії. Дивні вони люди, ті північні італійці.

Скріпс стояв обіч колії, а в засніженій темряві повз нього стугоніли довгі чорні складники поїзда. Всі вагони були пульманівські. Шторки на вікнах спущені. Світло пробивалося лише крізь вузенькі шпарини з нижнього краю темних вікон. Поїзд не гуркотів так, як по дорозі у зворотний бік, бо саме брався на Бойн-Фоллзький узвіз. Отож і їхав повільніше, ніж згори. Та все ж зашвидко, щоб скочити на приступку. І Скріпс пригадав, який він був мастак чіплятися на бакалійні фургони, коли ще бігав у коротких штанцях.

Довга чорна валка, пульманівських вагонів поминала Скріпса, що стояв обіч колії. Хто їде в тих вагонах? Американці, що наживають гроші, навіть коли й сплять? Матері? Батьки? Чи є серед них закохані? Чи, може, то європейці, представники занепалої цивілізації, до краю виснаженої війною?.. Цікаво б знати.

Промайнув останній вагон, і поїзд почав віддалятися. Скріпс дивився на задній червоний ліхтар, що поволі зникав у темряві, де тепер тихо кружляли сніжинки. Пташина під сорочкою заворушилася Скріпс рушив далі по шпалах. Він хотів, якщо зможе, добутися до Чікаго цієї ж ночі, щоб уже зранку взятися до діла. Пташина заворушилася знову. Вона вже трохи оклигала. Скріпс заспокійливо погладив її рукою. Пташина затихла. Скріпс подибав далі.

Зрештою, йому зовсім ні до чого забиватись аж у Чікаго. Є й інші місця. Що з того, що якийсь там Генрі Менкен назвав Чікаго літературною столицею Америки? Є ще Гранд-Рапідс. У Гранд-Рапідсі він міг би пристати до меблевого виробництва. Люди наживають там великі гроші. Гранд-рапідські меблі славляться скрізь, де вечорами прогулюються молодята, гомонячи про свої майбутні сімейні вогнища. Ось і тепер він згадав одну рекламу, що її бачив у Чікаго ще малим. Її показала йому мати, коли вони вдвох блукали босоніж там, де тепер, мабуть, розкинувся Луп, і жебрали біля кожних дверей. Мати любила дивитися, як весело спалахують лампочки на тій рекламі.

— Вони нагадують мені Сан-Мініато в моїй рідній Флоренції,— казала вона. — Поглянь на них, синку. Настане день, коли тамтешній симфонічний оркестр гратиме твою музику.

Скріпс годинами дивився на ту рекламу, поки мати спала, загорнувшись у стару шаль, там, де тепер, певно, стоїть готель «Блекстон», Реклама вражала його надзвичайно.

ФІРМА «ГАРТМЕН» ВЛАШТУЄ ВАМ РАЙСЬКЕ ГНІЗДЕЧКО

— обіцяла вона і спалахувала щораз іншим кольором. Спершу — ясним, сліпучо-білим. Це найдужче подобалося Скріпсові. Потім біле світло гасло і займалося приємне зелене. Далі — червоне. Однієї ночі, коли він лежав, скулившись біля теплого материного боку, і дивився, як спалахує та реклама, до них підійшов полісмен.

— Ану, забирайтеся звідси! — наказав він.

Атож у меблевій справі можна нажити чималі гроші, коли знати, як до неї приступитися. А він, Скріпс, знав усе те до найменших тонкощів. Тим-то й надумав осісти в Гранд-Рапідсі.

Пташина знову стрепенулася, тепер уже зраділо.

— А яку чудову позолочену клітку я змайструю тобі, моя гарнюня! — піднесено мовив Скріпс.

Пташина довірливо дзьобнула його. Скріпс сягнистою ходою попростував далі крізь заметіль. Колію почало замітати снігом. Зродившись з вітру десь віддалік, до Скріпса долинув індіанський бойовий поклик.

РОЗДІЛ ЧЕТВЕРТИЙ

Де опинився Скріпс? Ідучи поночі в сніговії, він втратив відчуття часу й відстані. Вирушив він до Чікаго після того моторошного вечора, коли виявив, що його домівка вже не домівка. Чому пішла Люсі? Що сталося з Прусі? Він, Скріпс, того не знав. Та й не дуже хотів знати. Все те лишилося позаду. Тепер воно для нього не існувало. Він стояв по коліна в снігу перед залізничною станцією. На станційному будинку був великий напис:

ПЕТОСКІ

На платформі, навалені купою, закляклі й напівзаметені снігом, лежали кільканадцять оленів, що їх уполювали мисливці з півострова на півночі Мічігану, — тих оленів мали повантажити на поїзд. Скріпс знову прочитав напис. Невже це таки Петоскі?

У станційному будинку, за віконцем з дерев'яною затулкою, сидів чоловік і щось ніби вистукував. Він поглянув на Скріпса. Чи це не телеграфіст? Щось підказало Скріпсові, що так воно і є.

Він виліз із замету і підійшов до віконця. Чоловік за віконцем зосереджено стукотів телеграфним ключем.

— Ви телеграфіст? — запитав Скріпс.

— Так, сер, — озвався той. — Телеграфіст.

— Як дивовижно!

Телеграфіст підозріливо поглянув на нього. Та, зрештою, що йому до цього незнайомця?

— Важко працювати телеграфістом? — запитав Скріпс. Він хотів був одразу спитати, чи це справді Петоскі. Проте, не знаючи цієї великої північної частини Америки, вирішив бути чемним.

Телеграфіст зацікавлено підвів очі.

— А ви часом не з казки? — спитав він.

— Ні,— відповів Скріпс. — Не розумію, про що ви кажете.

— А навіщо ви носите з собою птаха? — спитав телеграфіст.

— Птаха? — перепитав Скріпс. — Якого птаха?

— Того, що у вас під сорочкою.

Скріпс розгубився. Що він за один, цей телеграфіст? І взагалі— які люди йдуть працювати телеграфістами? Такі, як композитори? Чи як художники? Чи як письменники? Чи, може, як оті, що пишуть реклами для американських тижневиків? Чи такі, як європейці, виснажені й спустошені війною, що змарнували свої найкращі літа? А що, як розказати цьому телеграфістові свою історію? Чи він зрозуміє?

— Я йшов додому, — почав Скріпс. — Поминув манселонську школу…

У мене в Манселоні є знайома дівчина, — сказав телеграфіст. — Може, ви знаєте її. Етель Енрайт.

Розповідати далі було марно. Отож він не буде розводитися. Скаже тільки головне. До того ж надворі люта холоднеча. Холодно стояти посеред платформи, по якій шугає вітер. Щось підказувало Скріпсові: розповідати далі не варто. Він подивився на оленів, що лежали купою, закляклі й холодні. Певне, й вони колись кохалися. Серед них були самці й самиці. Самці мали роги. Отак і можна їх розрізнити. З котами це куди важче. У Франції котів холостять, а коней ні. Далеко вона, та Франція…

— Мене покинула дружина, — зненацька мовив Скріпс.

— Воно й не дивно, коли ви блукаєте хтозна-де з птахом за пазухою, — сказав телеграфіст.

— Що це за містечко? — спитав Скріпс.

Мить духовного єднання між ними збігла в небуття. Насправді її і не було. Та могла бути. А тепер усе ні до чого. Даремно намагатися спинити те, що минуло. Що згинуло без вороття.

— Петоскі,— відповів телеграфіст.

— Дякую, — сказав Скріпс. Тоді повернувся й побрів у те мовчазне, безлюдне північне містечко. На щастя, він мав у кишені чотириста п'ятдесят доларів. Саме перед тим, як іти пиячити зі своєю половиною, він продав Джорджу Горасу Лорімерові одне оповідання. І чого він тоді взагалі пішов? До чого все те було?

Назустріч йому йшло двоє індіанців. Вони подивилися на Скріпса, але обличчя їхні не змінилися. Лишилися незворушні. Обидва зайшли в перукарню Маккарті.

РОЗДІЛ П'ЯТИЙ

Скріпс О'Нейл нерішуче стояв перед дверима перукарні. Усередині було людно — одних голили, других підстригали. Треті сиділи на високих стільцях попід стіною і курили, чекаючи своєї черги й милуючись розвішаними на стінах картинами або ж власними відображеннями в довгому дзеркалі. Чи не зайти туди і йому, Скріпсові? Зрештою у нього в кишені чотириста п'ятдесят доларів. Тож він може піти куди захоче. Він знову нерішуче заглянув у вікно. Видовище було принадне: чоловіче товариство, тепле приміщення, білі куртки перукарів, що вправно клацали ножицями або скісно проводили гострими лезами бритов по вкритих мильною піною щоках клієнтів. Вони добре знали своє діло, ті перукарі. І все ж це було не те, чого хотілося Скріпсові. Йому хотілося чогось іншого. Хотілося їсти. До того ж із ним була його пташина.

Скріпс О'Нейл повернувся й широким кроком попростував вулицею того мовчазного й холодного північного містечка. Праворуч тягся ряд плакучих беріз, і їхні голі віти, обтяжені снігом, гнулися до землі. Віддалік почулося невиразне дзеленчання бубонців. Певне, з нагоди різдва. На Півдні дітлахи пускали б вертушки й вигукували: «Різдвяний дар! Різдвяний дар!» Його батько походив з Півдня. Був солдатом повстанського війська. Тоді, в дні громадянської війни, генерал Шерман спалив їхній будинок під час свого походу до моря.

— Війна — це справжнє пекло, — сказав Шерман. — Але ж ви розумієте, місіс О'Нейл. Я мушу це зробити. — І він підніс сірника до старого будинку з білими колонами.

— Якби тут був генерал О'Нейл, — сказала Скріпсова мати своєю каліченою англійською мовою, — то ви, негіднику, ніколи не піднесли б сірника до цього будинку.

Старий будинок огорнувся димом. Вогонь повз угору по стінах. Білі колони зникли з очей за хмарою диму, що дедалі більшала. Скріпс міцно вчепився за материну грубу сукню.

Генерал Шерман знову сів на коня і низько вклонився.

— Місіс О'Нейл, — промовив він. Скріпсова мати завжди казала, що в його очах стояли сльози, хоч який він був клятий янкі. Той Шерман, казала вона, таки мав серце, але не слухав його. — Місіс О'Нейл, якби тут був генерал, ми побалакали б з ним як чоловік з чоловіком. На жаль, шановна пані, війна є війна, і я мушу спалити ваш будинок.

Він дав знак одному із своїх солдатів, той вибіг наперед і хлюпнув у вогонь відро гасу. Полум'я шугнуло вгору, і в тихому надвечірньому повітрі знявся високий стовп диму.

— Ну що ж, генерале Шерман, — зловтішно сказала Скріпсова мати. — Добре хоч те, що оцей димовий стовп попередить про ваше наближення інших вірних дочок конфедерації.

Шерман кивнув головою:

— Нам доводиться йти на цей ризик, шановна пані.

Він пришпорив коня й поскакав геть, і його довге біле волосся розвівалося на вітрі. Ні Скріпс, ні мати ніколи більше його не бачили… Дивно, що цей випадок пригадався йому саме тепер. Він звів очі. Просто перед ним була вивіска:

ЗАКУСОЧНА БРАУНА «НА ВСЯК СМАК»

Ось зараз він зайде і попоїсть. Це саме те, чого йому треба. Зайде і попоїсть. А вивіска яка: «На всяк смак»! О, ці власники великих закусочних мають голови на в'язах. Вони вміють принадити відвідувачів. Навіщо їм рекламні оголошення в «Сетердей івнінг пост». «На всяк смак» — оце штука!.. І він рушив до дверей.

Переступивши поріг закусочної, Скріпс О'Нейл обвів поглядом приміщення. Довгий прилавок. Годинник. Двері до кухні. Кілька столиків. Гірка булочок під скляною покришкою. На стінах таблички з написами, що пропонують відвідувачам різні страви. А втім, чи справді це закусочна Брауна?

— Зробіть ласку, — звернувся Скріпс до немолодої прдавальниці, що саме вийшла з кухні.— Скажіть мені: це закусочна Брауна?

— Так, сер, — відповіла подавальниця. — На всяк смак.

— Дякую, — мовив Скріпс і підсів до прилавка. — Принесіть, будь ласка, тушкованих бобів — мені й оцій моїй пташці.

Він розстебнув сорочку й пустив пташину на прилавок. Вона настовбурчила пір'я і стріпнулася. Тоді вимогливо дзьобнула пляшку з томатною підливою. Подавальниця простягла руку й погладила пташину.

— Яке миле пташеня! — мовила вона. — Даруйте… — Вона раптом схаменулася і трохи зніяковіла — То що ви замовили, сер?

— Боби, — сказав Скріпс. — Для мене і для пташини.

Подавальниця прочинила віконце до кухні. На мить Скріпс побачив тепле, виповнене парою приміщення з великими каструлями й казанами та ряд лискучих бляшанок на стінній полиці.

— Дві порції бобів! — діловито гукнула подавальниця у віконце. — Одна — для птаха.

— Вже на вогні! — озвався голос із кухні.

— Скільки ж це вашій пташині? — спитала подавальниця.

— Не знаю, — відказав Скріпс. — Я оце тільки ввечері її знайшов— як ішов залізницею з Манселони. Мене покинула дружина.

— Бідолашне маля, — мовила подавальниця. Вона капнула собі на палець томатної підливи, і пташина з вдячністю дзьобала її.

— Мене покинула дружина, — знову сказав Скріпс. — Ми пішли до залізниці випити. Ми завжди ходили туди вечорами й дивилися на поїзди. Я пишу оповідання. Одне надрукували в «Пості», а ще два — в «Дайєлі». Отой тип Менкен хоче прибрати мене до рук. Але я не такий дурень. Ні до чого мені та Polizei[38]. Чхав я на їхнє Katzenjammer[39].

Що це він верзе? Маячня якась. Ні, так не годиться. Треба взяти себе в руки…

— Скофілд Тейєр був моїм найліпшим приятелем, — провадив він далі.— Я закінчив Гарвардський університет. Єдине, чого я від них хочу, — це людського ставлення до мене й моєї пташини. Годі вже тієї Weltpolitik[40]. До дідька доктора Куліджа…

Думки його плутались. Він знав чому. То було запаморочення від голоду. Занадто далося йому взнаки гостре північне повітря.

— Слухайте, — мовив він. — Чи не принесли б ви мені вже хоч трохи тих бобів? Загалом я не люблю нікого підганяти й розумію, коли треба дати людині спокій.

Віконце відчинилось, і на ньому з'явилися дві паруючі тарілки з бобами: одна велика, друга маленька.

— Ось ваші боби, — мовила подавальниця.

Скріпс допався до великої тарілки. Окрім бобів там було трохи м'яса. Пташина весело дзьобала боби, щоразу задираючи голівку, щоб проковтнути.

— Це вона дякує богові за смачну їжу, — пояснила подавальниця.

— Атож, боби чудові,— погодився Скріпс.

Від з'їдених бобів у голові трохи прояснювалося. Що за дурниці він тут плів про отого Генрі Менкена? Чи й справді Менкен його переслідує? Це було б кепсько. Але ж у нього в кишені чотириста п'ятдесят доларів. А коли вони скінчаться, він завжди зуміє покласти край усьому. Якщо вони й заженуть його в глухий кут, то матимуть неабиякий клопіт. Він не з тих, що здаються живцем. Нехай тільки спробують…

Наклювавшись бобів, пташина заснула. Вона спала, стоячи на одній ніжці, а другу підібгала під себе й сховала в пір'я.

— Коли ця ніжка стомиться, вона стане на другу, а цій дасть відпочити, — пояснила подавальниця. — У нас дома була стара скопа, то вона теж отак спала.

— А де ваш дім? — запитав Скріпс.

— В Англії. В Озерному краї.— Подавальниця сумовито всміхнулася. — Батьківщина Вордсворта, знаєте…

Ох, ці вже англійці! Вони розбрелися по всій земній кулі. Не сидиться їм, бач, на своєму острівці. Дивовижний північний люд, одержимий мрією про імперію.

— Я не завжди була подавальницею, — докинула та немолода жінка.

— Я певен, що ні.

— Атож, — казала вона далі.— Це незвичайна історія. Та, може, вам нецікаво?

— Що ви, навпаки, — мовив Скріпс. — Ви не будете заперечувати, якщо я коли-небудь використаю її для оповідання?

— Та чого ж, якщо вона видасться вам цікавою, — всміхнулася подавальниця. — Тільки ви, звісно, не назвете мого імені?

— Авжеж, коли ви не хочете, — сказав Скріпс. — До речі, можна замовити ще тарілку бобів?

На всяк смак, — знов усміхнулася подавальниця. Обличчя її було сіре й помережане зморшками. Вона трохи скидалася на ту акторку, що померла в Піттсбурзі. Як же її звали? Здається, Ленора Ульрік. Вона грала в «Пітері Пені». Атож. Казали ще, ніби вона завжди ховала обличчя під вуалькою, пригадав Скріпс. Цікава була жінка. От тільки чи то Ленора Ульрік? Мабуть, таки ні. А втім, байдуже…

— Ви справді хочете ще бобів? — спитала подавальниця.

— Так, — просто відповів Скріпс.

— Ще одну велику! — гукнула вона у віконце. — Птахові більше не треба.

— Вже на вогні,— почулася відповідь.

— То розповідайте, прошу, — лагідно мовив Скріпс.

— Це сталося в рік Паризької виставки, — почала вона. — Я була тоді ще зовсім молода, jeune fille[41] і приїхала з Англії разом з матір'ю. Ми хотіли потрапити на відкриття виставки. По дорозі з Північного вокзалу до готелю на Вандомській площі, де на нас уже чекав номер, ми спинилися біля перукарні й купили там якісь дрібниці. Мати, пригадую, купила флакон нюхальної солі — так називають її тут, в Америці…— Вона посміхнулася.

— Еге ж, я слухаю. Нюхальна сіль, — мовив Скріпс.

— Як заведено, ми зареєструвалися в готелі, і нам дали дві суміжні кімнати, що їх ми замовили заздалегідь. Матері трохи нездужалося після подорожі, і ми повечеряли просто в номері. Я була вкрай збуджена, що побачу завтра ту славнозвісну виставку. Але подорож стомила й мене, — коли пливли через Ла-Манш, нас добре похитало, — і я міцно заснула. Вранці прокинулася й гукнула матусю. Вона не озвалася, і я пішла будити її. Та замість матусі я побачила в ліжку якогось французького генерала.

— Mon Dieu![42]—вигукнув Скріпс.

— Я страшенно перелякалася, — провадила далі подавальниця. — Тоді подзвонила, щоб покликали управителя. Прийшов портьє, і я попросила пояснити, де моя мати.

«Що ви, мадемуазель! — відповів портьє.— Ми й сном-духом не відаємо про вашу матір. Ви приїхали сюди з генералом…» Як же це пак його? Вже не пригадую його прізвища.

— Нехай буде генерал Жоффр, — докинув Скріпс.

— Та щось ніби схоже, — сказала подавальниця. — Я була сама не своя з переляку. Викликала поліцію, а тоді зажадала реєстраційну книгу: «Там побачите, що я записана разом з матір'ю». Прийшли поліцаї, і портьє приніс книгу. «Ось дивіться, мадемуазель, — сказав він. — Ви записані тут з генералом, з ним і приїхали вчора ввечері до нашого готелю».

Я була в розпачі. Нарешті згадала, де міститься та перукарня. Послали по перукаря. Поліційний агент привів його до готелю.

«Я вчора заходила у вашу перукарню зі своєю матір'ю, — сказала я перукареві,— і мати купила у вас флакон нюхальної солі».

«Я добре пам'ятаю вас, мадемуазель, — відповів перукар. — Але ви були не з матір'ю. Ви були з літнім французьким генералом. Він ще купив, як я пригадую, щипчики для вусів, у моїх книгах цю покупку записано».

Я не тямилася з розпачу. Тим часом поліцаї привели візника, що віз нас від вокзалу до готелю. Він теж присягнувся, що й у вічі не бачив моєї матері… То як, ще не набридла вам моя історія?

— Розповідайте, розповідайте, — мовив Скріпс. — Якби ви тільки знали, як важко знайти добрий сюжет!

— Та оце майже і все, — сказала подавальниця. — Відтоді я ніколи більше не бачила матері. Звернулася до посольства, але й там нічим не могли зарадити. Хоча зрештою встановили, що я переїхала Ла-Манш разом з матір'ю, але далі нічого вдіяти не змогли. — На очі немолодої подавальниці навернулися сльози. — Так я й не бачила більше своєї матусі. Ніколи. Жодного разу.

— А що з генералом?

— Кінець кінцем він позичив мені сто франків — гроші невеликі, навіть як на ті часи. Я поїхала до Америки й стала подавальницею. Оце й уся історія.

— Та ні, мабуть, не вся, — заперечив Скріпс. — Головою ладен закластися, що не вся.

— Знаєте, часом і мені так здається, — сказала подавальниця. — Я відчуваю, що це далеко не все. Врешті має бути якесь пояснення. Сама не знаю, чому ця історія сьогодні не йде мені з думки від самого ранку.

— Добре, що ви скинули з душі цей тягар, — мовив Скріпс.

— Еге ж, — усміхнулася подавальниця, і зморшки на її обличчі трохи розгладились. — Тепер мені полегшало.

— А скажіть, — запитав її Скріпс, — чи не знайдеться в цьому містечку роботи для нас із пташиною?

— Чесної роботи? — спитала подавальниця. — Я знаю тільки щодо чесної.

— Так, чесної роботи, — підтвердив Скріпс.

— Я чула, потрібні робітники на новій помповій фабриці,— сказала подавальниця.

А справді, чом би йому не попрацювати руками? Адже працював ними Роден. Он і Сезанн був колись різником. А Ренуар — теслярем. Пікассо в дитинстві працював на тютюновій фабриці. Гілберт Стюарт — той, що намалював славнозвісні портрети Вашингтона, копії з яких висять тепер у кожному шкільному класі по всій Америці,— Гілберт Стюарт був колись ковалем. А ще Емерсон… той був підручним у муляра. Джеймс Расселл Лоуелл, як чув Скріпс, замолоду працював телеграфістом. Як отой на станції. А як знати, може, й він, цей місцевий телеграфіст, уже тепер створює свій «Танатопсис» або «До водоплавних птахів». То чом би і йому, Скріпсові О'Нейлу, не попрацювати на помповій фабриці?

— Ви ще прийдете? — спитала подавальниця.

— Коли ваша ласка, — відповів Скріпс.

— І пташку свою приносьте.

— Гаразд, — мовив Скріпс. — А сьогодні вона, бідолаха, стомилася. Ще б пак, ніч їй випала нелегка.

— Та певно ж, — погодилася подавальниця.

Скріпс знову вийшов на вулицю. У голові в нього зовсім прояснилося, і він почував себе готовим до нового життя. Помпова фабрика — це вже щось. Помпи тепер скрізь потрібні. На нью-йоркській Уолл-стріт люди кожного дня набувають і втрачають на помпах цілі багатства. Він сам чув про одного такого, що менш ніж за півгодини збив на тих помпах добрих півмільйона. Вони таки знають, звідки вітер дме, ті великі уолл-стрітівські ділки.

На вулиці він озирнувся на вивіску: «На всяк смак». Добра принада, нічого не скажеш. Та чи правда, що в них кухар негр? На якусь мить, коли віконце до кухні відчинилось, йому здалося, ніби там майнуло щось чорне. А може, то хтось просто замастився коло плити?

І я урочисто заявляю, що не мав ані найменшого наміру знеславити чи обмовити кого-будь, бо хоч усе тут достеменно списано з Книги Природи і навряд чи знайдеться бодай один персонаж або ж подія, що їх не взято з моїх власних спостережень та досвіду, я найретельніше подбав про те, аби затемнити виведені образи всілякими обставинами, прикметами та барвами; отже, годі й сподіватися розпізнати їх з якою-будь певністю; а коли б таке й трапилося, то хіба тільки там, де змальована вада настільки незначна, що є лише химерою, над якою і сама зображена особа може посміятися разом з усіма.

Генрі Філдінг

РОЗДІЛ ШОСТИЙ

Скріпс О'Нейл почав шукати роботу. Атож, йому таки не завадить попрацювати своїми руками. Він пішов від закусочної назад повз перукарню Маккарті. До перукарні він не зайшов. Вигляд вона мала такий самий принадний, як раніш, але Скріпсові не терпілося знайти роботу. Він повернув за ріг перукарні й опинився на головній вулиці Петоскі. То була гарна широка вулиця, обабіч якої стояли кам'яні будинки. Вона привела Скріпса до тієї частини містечка, де була помпова фабрика. Біля входу він нерішуче спинився. А чи це таки помпова фабрика? Щоправда, робітники раз по раз виносили звідти помпи й ставили їх на сніг, а тоді поливали водою, щоб вони вкрилися крижаною кіркою, яка захищатиме їх від зимової негоди не гірше, ніж будь-яка фарба. Але чи справді це помпи? А може, все це облуда. Ті помпові ділки — хитрі бестії.

— Слухайте! — гукнув Скріпс до одного з робітників, що поливав водою новеньку, щойно винесену помпу, яка стояла на снігу, немов протестуючи проти такого поводження. — Це помпи?

— З часом будуть помпи, — сказав робітник.

Скріпс упевнився, що це таки помпова фабрика. Отже, ніхто його не морочив. Він підійшов до дверей. На них була табличка:

ВХІД ЗАБОРОНЕНО! ЦЕ СТОСУЄТЬСЯ ВАС!

«А мене воно стосується?» — подумав Скріпс. Тоді постукав у двері і зайшов.

— Я хотів би поговорити з управителем, — мовив він, стоячи в півсутіні при вході.

Повз нього сновигали робітники з новими, ще не обробленими помпами на плечах. Вони щось мугикали собі під ніс. Важелі помп уперто смикалися в мовчазному протесті. На деяких помпах важелів не було. «Зрештою їм, мабуть, пощастило», — подумав Скріпс. До нього підійшов невисокий на зріст чоловік — міцно збитий, присадкуватий, з широкими плечима й похмурим обличчям.

— Ви хотіли бачити управителя?

— Так, сер.

— Я тут десятник. Моє слово — закон.

— А наймати й звільняти теж маєте право? — запитав Скріпс.

— Вільно можу й те, і те, — відказав десятник.

— Я хочу дістати роботу.

— Досвід маєте?

— У помповому ділі — ні.

— Гаразд, — сказав десятник. — Будете працювати відрядно. Гей, Йогі! — гукнув він одного з робітників, що стояв і дивився у вікно. — Покажи цьому новобранцеві, де йому приткнутись і як не заплутатися в цих нетрях.

Десятник пильно оглянув Скріпса з голови до ніг.

— Я австралієць, — мовив він. — Сподіваюся, вам сподобається наше ремесло. — І пішов собі.

Робітник, якого звали Йогі Джонсон, одійшов од вікна.

— Будьмо знайомі,— сказав він.

То був кремезний, гарної будови чоловік. Людей такого типу можна зустріти майже всюди. Він мав вигляд неабиякого бувальця.

— Ваш десятник — перший австралієць, якого мені трапилось побачити, — озвався Скріпс.

— Та ніякий він не австралієць, — сказав Йогі.— Просто під час війни служив разом з австралійцями, то й досі забути не може.

— А ви були на війні? — запитав Скріпс.

— Так, — відповів Йогі Джонсон. — Я пішов перший із Каділлака.

— Певно, маєте що згадати.

— То була для мене добра наука, — підтвердив Йогі.— Ходімо, покажу вам наше господарство.

Він повів Скріпса по всій помповій фабриці. У фабричному приміщенні було похмуро, але тепло. Голі до пояса робітники величезними кліщами знімали з конвейєра помпи, відкидали непридатні, а справні ставили на другий конвейєр, що віз їх в охолоджувальну камеру. Інші робітники, здебільшого індіанці, весь одяг яких складався з шматини, обгорнутої навколо стегон, розбивали непридатні помпи молотами й зубилами, а потім переливали їх на сокири, ресори до фургонів, повзуни, форми для відливки куль — різноманітні побічні вироби великої фабрики. Як зауважив Йогі, тут нічого не пропадало марно. Декілька хлопців індіанців сиділи навпочіпки в кутку осторонь великого горна й, мугикаючи собі під ніс якусь стародавню племінну мелодію, робили з дрібних відходів литва леза до безпечних бритов.

— Вони працюють голі,— сказав Йогі,— а коли виходять звідси, їх обшукують. Часом вони примудряються сховати леза, щоб винести їх і продати.

— Певно, то чималий збиток для фабрики, — озвався Скріпс.

— Та ні,— відповів Йогі.— Доглядачі майже все відбирають.

В окремому приміщенні нагорі працювало двоє дідів. Йогі відчинив двері. Один старий зиркнув з-над окулярів у залізній оправі й насупився.

— Ви зробили протяг, — мовив він.

— Зачиніть двері,— невдоволено обізвався другий дідок тонким старечим голосом.

— Це наші майстри ручної роботи, — пояснив Йогі.— Вони роблять усі ті помпи, що йдуть на великі міжнародні конкурси. Може, пам'ятаєте наш «Незрівнянний водосмок», що здобув першість на помповому ярмарку в Італії, коли там убили Френкі Доусона?

— Я читав про це в газетах, — відказав Скріпс.

— Так от, того «Незрівнянного» зробив містер Борроу — онде він у кутку, — зробив сам, власними руками, — сказав Йогі.

— Просто виточив із сталі оцим різцем. — Містер Борроу підняв схожий на бритву ніж з коротким лезом. — Та робота забрала в мене півтора року.

«Незрівнянний водосмок» була добряча помпа, — обізвався дідок з тонким голосом. — Та тепер ми майструємо таку, що дасть фори будь-якій закордонній. Правда ж, Генрі?

— Це містер Шоу, — пояснив Йогі півголосом. — Чи не найкращий з усіх нинішніх помпових майстрів.

— Ви, хлопці, йшли б собі й не заважали нам працювати, — сказав містер Борроу. Він невпинно щось виточував, і його ослаблі старечі руки за кожним рухом ледь помітно тремтіли.

— Та нехай подивляться, — втрутився містер Шоу. — Звідки ти, синку?

— Оце щойно з Манселони, — відповів Скріпс. — Мене покинула дружина.

— То дарма, любісінько знайдеш собі іншу, — сказав містер Шоу. — Хлопець ти показний. Лише послухай моєї поради: не поспішай. Мати погану жінку — не набагато краще, аніж зовсім її не мати.

— Е, не кажи, Генрі,— заперечив містер Борроу своїм тонким голосом. — Тепер такі часи, що хоч яку жінку візьми — однакове добро.

— Послухай мене, синку, й не квапся. Вибери собі цього разу добру жіночку.

— Генрі тямить у таких речах, — сказав містер Борроу. — Він даремно радити не буде. — І зайшовся тоненьким сокотливим сміхом.

Містер Шоу, старий помповий майстер, спалахнув:

— То йдіть уже, хлопці, йдіть, дайте спокій. У нас із Генрі ще роботи й роботи.

— Я дуже радий, що познайомився з вами, — мовив Скріпс.

— Ходімо, — сказав Йогі.— Треба приставити вас до діла, бо перепаде мені від десятника.

Він поставив Скріпса припасовувати клапани до помп. Цю роботу Скріпс виконував майже цілий рік. З одного боку, то був найщасливіший рік у його житті. З другого — то було страхіття. Чистий жах. Та зрештою він звик, і все те навіть почало йому подобатися. А втім, іноді все ставало осоружним. Поки він це усвідомив, промайнув рік. А він усе припасовував клапани. Та які дивовижні речі сталися за цей рік! Скріпс часто міркував про них, припасовуючи клапан за клапаном, тепер уже майже машинально, і дослухався до сміху, що линув знизу, де хлопчаки індіанці виточували платівки, які мали стати лезами до бритов. Він дослухався, і до горла йому підступав якийсь клубок, майже запираючи віддих.

РОЗДІЛ СЬОМИЙ

Увечері, після свого першого робочого дня на помповій фабриці, дня, що поклав або мав покласти початок нескінченній низці днів нудного порпання з клапанами, Скріпс знову пішов до закусочної. Цілий день він ховав свою пташину під одягом. Щось підказувало йому, що помпова фабрика — не місце для птахів. Того дня пташина не раз завдавала йому клопоту, але врешті він зручно примостив її під сорочкою і навіть прорізав невеличку дірочку, щоб вона могла вистромляти дзьоба й хапати свіже повітря. І от робочий день скінчився. Лишився позаду. Скріпс іде до закусочної. Скріпс щасливий, що працює власними руками. Скріпс думає про тих двох старих помпових майстрів. Скріпс вечерятиме в товаристві приязної подавальниці. А до речі, хто вона, та подавальниця? Яка дивна пригода сталася з нею в Парижі! Треба буде дізнатися більше про той Париж. Йогі Джонсон там був. Ось він розпитає Йогі. Викличе його на розмову. Вивідає в нього дещо. Нехай той розкаже все, що знає. Він, Скріпс, мастак на такі речі.

Споглядаючи захід сонця ген за петоською гаванню, де на замерзлому озері громадились попід молом величезні крижини, Скріпс простував вулицями Петоскі до закусочної. Він хотів був запросити Йогі Джонсона повечеряти разом, та не зважився. Зарано. До цього ще дійде. На все свій час. З таким чоловіком, як Йогі, поспішати не треба. А хто він такий, між іншим, цей Йогі? Чи справді він був на війні? Що значила для нього війна? Чи справді він перший у Каділлаку пішов до війська? Та й де він, до речі, той Каділлак?.. Дарма, з часом усе з'ясується.

Скріпс О'Нейл відчинив двері і зайшов до закусочної. Немолода подавальниця підвелася зі стільця, де перед тим читала американське видання «Манчестер гардіан», і поклала на касу газету й свої окуляри в залізній оправі.

— Добрий вечір, — просто мовила вона. — Дуже рада, що ви знову до нас завітали.

У Скріпсовій душі щось наче зрушилося. На нього наринуло таке почуття, що він і сам не знав, як його назвати.

— Я сьогодні цілий день працював… — Скріпс подивився на немолоду подавальницю. — Задля вас… — додав він.

— От і чудово! — мовила вона. — І я цілий день працювала… задля вас…

На очі Скріпсові набігли сльози. В душі його знову щось зрушилося. Він потягся, щоб узяти подавальницю за руку, і вона з мовчазною гідністю вклала свою руку в його.

Ви моя жінка, — мовив він.

Тепер і їй на очі набігли сльози.

А ви мій чоловік, — озвалася вона.

Ще раз кажу: ви моя жінка, — урочисто промовив Скріпс. І знову щось наче скресло в його душі. Він відчув, що не витримає і от-от заплаче.

— Хай це будуть наші заручини, — сказала немолода подавальниця.

Скріпс потиснув її руку.

— Ви моя жінка, — сказав він просто.

— А ви мій чоловік, навіть більше, ніж чоловік… — Вона зазирнула йому у вічі.— Ви для мене — вся Америка.

— Ходімо, — сказав Скріпс.

— А пташина при вас? — спитала подавальниця, знявши фартух і складаючи «Манчестер гардіан». — Я візьму з собою «Гардіан», якщо не заперечуєте, — мовила вона, загортаючи газету в фартух. — Це останній номер, і я його ще не прочитала.

— Я дуже люблю «Гардіан», — сказав Скріпс. — У нашій родині читали його, відколи я себе пам'ятаю. Мій батько був великим прихильником Гледстона.

— А мій батько вчився з Гледстоном в Ітонському коледжі,— мовила немолода подавальниця. — Ну, я готова.

Вона вже надягла пальто й стояла, тримаючи в руці фартух з «Манчестер гардіан» та пошарпаний чорний сап'яновий футляр з окулярами в залізній оправі.

— А капелюшка ви не маєте? — запитав Скріпс.

— Ні.

— То я куплю вам, — ніжно мовив Скріпс.

— Нехай то буде ваш весільний подарунок, — погодилася немолода подавальниця. На очах її знову заблищали сльози.

— А тепер ходімо, — сказав Скріпс.

Немолода подавальниця вийшла з-за прилавка, і вони вдвох, узявшись за руки, ступили в темряву.

А в закусочній чорний кухар прочинив віконце й виглянув з кухні.

— Ти ба, пішли-таки, — усміхнувся він. — Згинули в ночі. От тобі й маєш…

І він тихенько зачинив віконце. Навіть його все те трохи вразило.

РОЗДІЛ ВОСЬМИЙ

За півгодини Скріпс О'Нейл і немолода подавальниця вернулися до закусочної як подружжя. У закусочній ніщо не змінилося. Той самий довгий прилавок, на ньому — сільниці, цукерниці, пляшки з підливами. Те саме віконце до кухні. За прилавком стояла підмінна подавальниця. То була гожа, повнотіла дівчина з веселим обличчям, одягнена в білий фартух. Коло прилавка сидів якийсь комівояжер і читав детройтську газету. Комівояжер їв біфштекс із смаженою картоплею. Зі Скріпсом і немолодою подавальницею сталося щось дивовижне: вони відчули голод їм захотілося їсти.

Немолода подавальниця дивиться на Скріпса. Скріпс дивиться на немолоду подавальницю. Комівояжер читає газету і час від часу присмачує картоплю томатною підливою. Друга подавальниця, Менді, стоїть за прилавком у свіжонакрохмаленому фартусі. Вікна вкриті памороззю. У закусочній тепло. Надворі холоднеча. Скріпсова пташина, вся скуйовджена, сидить на прилавку і чистить дзьобом пір'я.

— То ви повернулися? — мовила Менді, друга подавальниця. — А кухар сказав, щр ви згинули в ночі.

Немолода подавальниця глянула на Менді. Очі її яскріли, голос став спокійний і начебто глибший та дзвінкіший.

— Ми тепер чоловік і жінка, — приязно озвалася вона. — Оце щойно побралися… Ти що вечерятимеш, Скріпсе, любий?

— Не знаю, — відповів Скріпс. Йому було трохи ніяково. В душі ворушився невиразний неспокій.

— Мабуть, годі вже тобі їсти самі боби, любий, — сказала немолода подавальниця, тепер Скріпсова дружина.

Комівояжер підвів очі від газети. Скріпс завважив, що то детройтська «Ньюс». Добра газета.

— Добру газету ви читаєте, — мовив Скріпс до комівояжера.

— Еге ж, «Ньюс» — газета нічогенька, — озвався той. — Виходить, у вас тепер медовий місяць?

— Так, — відповів Скріпс, — ми тепер чоловік і жінка.

— Пречудова річ, атож, — промовив комівояжер. — Я й сам жонатий.

— Он як? — сказав Скріпс. — А мене дружина покинула. Це сталося в Манселоні.

— Годі про це, Скріпсе, любий, — озвалася місіс Скріпс. — Ти вже стільки разів згадував цю історію.

— Твоя правда, люба, — погодився Скріпс.

Він почував якусь непевну недовіру до самого себе. Десь на денці його душі щось неспокійно ворушилося. Він поглянув на подавальницю, яку звали Менді,— вона стояла за прилавком, міцна, весела й гожа, у своєму свіжонакрохмаленому білому фартусі. Він дивився на її руки — дужі, впевнені, спритні руки, що звично виконували свою роботу.

— Раджу вам узяти отакий біфштекс із смаженою картоплею, — сказав комівояжер. — Вони тут дуже смачні.

— Хочеш біфштекс, люба? — запитав Скріпс дружину.

— Мені вистачить склянки молока з грінками, — відповіла немолода місіс Скріпс. — А ти бери собі, що хочеш, любий.

— Ось тобі молоко з грінками, Діано. — Менді поставила на прилавок замовлене. — А вам біфштекс, сер?

— Так, — мовив Скріпс. І знов у його душі щось неспокійно ворухнулося.

— Просмажений чи з кров'ю?

— З кров'ю, будь ласка.

Подавальниця обернулася й гукнула у віконце:

— Один біфштекс із кров'ю.

— Дякую, — сказав Скріпс.

Він уже роздивлявся подавальницю Менді. Вона мала хист до красного слова, ця дівчина. До такої самої красномовності, яка перед тим полонила Скріпса в його теперішній дружині. Красномовність та ще її незвичайне походження. Англія… Озерний край… Скріпс ніби й сам бродив тим Озерним краєм разом із Вордсвортом. Море золотистих нарцисів. Вітер, що повіває над Уїндерміром. А ген удалині, може, й почується крик загнаного оленя. Та ні, то — далі на північ, у Шотландії… Відважні вони люди, ті шотландці, що позасідали в своїх гірських фортецях. Гаррі Лодер з люлькою в зубах. Шотландські горяни у Великій війні. А чому він, Скріпс, не був на війні? На тій війні, що її зазнав на собі Йогі Джонсон. Йому, Скріпсові, було б там на що подивитися. І чому він не пішов на війну? Чому не дізнався про це свого часу? Може, він уже застарий… А французький генерал Жоффр! Таж він, Скріпс, куди молодший за того дідка-генерала… А ще був генерал Фош, який молився за перемогу. Французьке військо стояло навколішки вподовж Шемен де Дам і молилося за перемогу. Німці з їхнім «Gott mit uns» [43]. Яке блюзнірство!.. Певно ж, він не старіший за того французького генерала Фоша. Цікаво б знати, чи це справді так.

Подавальниця Менді поставила перед ним на прилавок біфштекс із смаженою картоплею. Коли вона ставила тарілку, її рука на мить торкнулася його руки. Скріпс відчув, як усього його пройняв дивний дрож. Дарма, життя ще попереду. Він зовсім не старий. І чому тепер ніде нема воєн? А втім, здається, є. Війна точиться в Китаї, і тамтешні людц, цебто китайці, вбивають один одного. За що, цікаво б знати. І до чого все те, зрештою?

Менді, гожа, повнотіла подавальниця, нахилилася вперед.

— Скажіть, — запитала вона, — я ніколи не розповідала вам про останні слова Генрі Джеймса?

— Де ж пак, голубонько, — озвалася місіс Скріпс. — Ти розповідала цю історію вже хтозна-скільки разів.

— Ні, послухаймо, — заперечив Скріпс. — Мене дуже цікавить Генрі Джеймс.

Генрі Джеймс. Генрі Джеймс… Це той, що покинув рідний край і подався до Англії жити серед англійців. Навіщо він таке вчинив? Задля чого покинув Америку? Чи не тут було його коріння? Його брат Вільям. Бостон. Прагматизм. Гарвардський університет. Старий Джон Гарвард у черевиках із срібними пряжками. Чарлі Бріклі. Едді Меген. Де вони тепер?

— Ось як це було, — почала Менді.— Генрі Джеймс узяв британське підданство вже на смертельній постелі. Як тільки король дізнався про це, то одразу ж послав Джеймсові найвищий орден, яким міг його нагородити…

— «За заслуги», — пояснила немолода місіс Скріпс.

— Атож, — підтвердила молода подавальниця. — Разом з королівським урядовцем, що приніс той орден, прийшли професори Госс і Сентсбері. Генрі Джеймс лежав на смертельній постелі, і очі його були заплющені. На столику коло ліжка горіла одна-єдина свічка. Доглядальниця дозволила їм підійти до ліжка, і вони наділи орденську стрічку Генрі Джеймсові на шию, а орден поклали на груди поверх простирадла. Тоді нахилилися й розправили стрічку. Та Генрі Джеймс навіть не розплющив очей. Доглядальниця звеліла їм іти, і вони пішли. А коли вони вийшли, Генрі Джеймс заговорив до доглядальниці. Очей він і тоді не розплющив. «Няню, — сказав він, — заберіть свічку, няню, щоб не було видно, як я червонію з сорому». То були останні слова, які він промовив у житті.

— Джеймс був добрий письменник, — сказав Скріпс О'Нейл. Ця історія дивно зворушила його.

— Ти щоразу оповідаєш про це по-іншому, люба, — мовила місіс Скріпс до Менді.

На очах Менді заблищали сльози.

— Мені так жаль Генрі Джеймса… — озвалася вона.

— А що йому таке сталося, тому Джеймсові? — запитав комівояжер. — Хіба погано було йому в Америці?

Скріпс О'Нейл думав про подавальницю Менді. Яка душа має бути в цієї дівчини! А скільки всякого вона, певне, знає! З такою ніколи не засумуєш… Він погладив пташину, що сиділа перед ним на прилавку. Пташина дзьобнула його в палець. Може, воно мале яструбеня? Чи соколя з отих великих мічіганських розплідників, де вигодовують ловчих птахів? А може, це вівчарик, із тих, що вже напровесні полюють перших хробаків десь на зеленій луці? Цікаво б знати…

— Як звати вашого птаха? — спитав комівояжер.

— Я ще не дав йому ймення. А ви б як назвали?

— Чом не назвати його Аріелем? — запропонувала Менді.

— Або Паком, — докинула місіс Скріпс.

— А що воно таке? — запитав комівояжер.

— Це шекспірівський персонаж, — пояснила Менді.

— Ой, згляньтеся на бідолашного птаха!

— А як би назвали його ви? — звернувся Скріпс до комівояжера.

— Він часом не папуга? — спитав той. — Якби папуга, то можна б назвати Поллі.

— В «Опері жебраків» є такий персонаж, Поллі,— зауважила Менді.

Скріпс замислився. А може, це справді папуга? Папуга, що здуру випурхнув із затишної домівки якоїсь новоанглійської старої діви, покинувши її неораний лан.

— Заждіть краще, доки стане видно, що воно таке, — порадив комівояжер. — Ще встигнете дати йому ім'я.

Цей комівояжер мав здоровий глузд. Адже він, Скріпс, навіть не знав, якої статі його пташина. Чоловічої чи жіночої.

— Заждіть, доки побачите, чи не почне воно нести яйця, — докинув комівояжер.

Скріпс подивився йому в вічі. Цей чоловік мовби прочитав його власну думку.

— Ви людина тямуща, комівояжере, — сказав він.

— Та звісно, — скромно визнав той. — Недарма ж стільки років комівояжую.

— Ваша правда, чоловіче, — мовив Скріпс.

— Гарну ви здобули пташину, друже, — сказав комівояжер. — Глядіть, не випускайте її з рук.

Скріпс і сам це знав. Ці комівояжери — кмітливі голови. Мандрують уздовж і впоперек по всій великій сьогоденній Америці. Усе бачать, усе примічають. Ні, вони не дурні.

— Слухайте, — мовив комівояжер. Він зсунув капелюх на потилицю і, нахилившись, чвиркнув у високу бронзову плювальницю, що стояла поряд з його стільцем. — Я хочу розповісти вам одну прецікаву історію, що сталася колись зі мною в Бей-Сіті.

Подавальниця Менді присунулася ближче. Місіc Скріпс повернулася до комівояжера, щоб краще чути. Комівояжер вибачливо подивився на Скріпса й погладив пальцем пташину.

— Розповім якось іншим разом, друже, — мовив він.

Скріпс зрозумів. Із кухні крізь віконце в стіні долинув тонкий нестримний сміх. Скріпс прислухався. Невже там сміється отой їхній негр? Цікаво б знати…

РОЗДІЛ ДЕВ'ЯТИЙ

Кожного ранку Скріпс неквапно вирушав на помпову фабрику. Місіс Скріпс виглядала з вікна й проводжала його очима до повороту. Тепер вона не мала часу читати «Гардіан». Не мала часу цікавитися політикою Англії. Не мала часу перейматись урядовими кризами у Франції. Дивні вони люди, ті французи. Жанна д'Арк, Єва ле Гальєн, Клемансо. Жорж

Карпантьє, Саша Гітрі, Івонна Прентам. Грок. Фрателліні. Жіль-бер Сельд. «Дайєл». Премії «Дайєла». Маріанна Мор. Е. Е. Каммінгс. «Величезна камера». «Веніті Фер». Френк Крауніншілд. До чого воно все? Невже вона всім тим захоплювалася?

Тепер вона мала чоловіка. Свого чоловіка. Власного. Та чи втримає вона його коло себе? Чи зможе вберегти свою власність? Цікаво б знати…

Місіс Скріпс, колишня немолода подавальниця, тепер дружина Скріпса О'Нейла, який має непогану роботу на помповій фабриці… Діана Скріпс. Діана — це її власне ім'я. Так звали її матір. Діана Скріпс, що дивиться в дзеркало й міркує, чи зможе втримати при собі чоловіка. Це стає дедалі сумнівніше. І навіщо він спізнався з тією Менді? Чи вистачить їй духу не ходите з ним більше в той ресторан? Ні, так не можна. Він ходитиме туди сам, напевне ходитиме. Від правди не втечеш — годі й силкуватися. Він ходитиме туди сам і розмовлятиме з Менді. Діана подивилася в дзеркало. Чи втримає вона його при собі? Чи зможе втримати? Тепер ця думка не полишала її ні на мить.

Щовечора вони ходили в той ресторан — тепер вона не могла називати його закусочною, бо до горла їй раптом підступав клубок і запирав віддих. У тому ресторані Скріпс і Менді щовечора розмовляли. Дівчина явно намагалася відбити в неї чоловіка. Її Скріпса. Намагалася його відбити. Відбити… Чи зможе вона, Діана, втримати його?

Атож, вона нічим не краща від першої-ліпшої паплюжки, та Менді. Чи ж видано таке? Чи порядна людина так робить? Чіплятися до чужого чоловіка. Ставати між чоловіком і жінкою. Руйнувати сімейне вогнище. І все отими своїми літературними оповідками. Отими нескінченними історіями. Вона таки зачарувала Скріпса, та Менді. Діана мусила визнати це. Але й вона ще здатна втримати його. Тепер від цього залежить усе її життя. Втримати його. Втримати. Не дати йому піти. Змусити зостатися… Вона знову глянула в дзеркало.

І ось Діана передплачує «Форум». Діана читає «Ментор». Діана студіює Вільяма Лайона Фелпса в «Скрібнерсі». Діана простує холодними вулицями мовчазного північного містечка до громадської бібліотеки, щоб прочитати книжковий огляд у «Літературному віснику». Діана виглядає листоношу, що має принести свіжий номер «Букмена». Діана стоїть на засніженому ганку й чекає на листоношу, що має принести «Суботній літературний огляд». Діана стоїть серед заметів, цього разу простоволоса, й чекає на листоношу, що має принести літературний додаток до «Нью-Йорк таймс… Чи все це щось допомагає? Чи втримає вона його цим?

Спочатку здавалося, ніби так. Діана завчала напам'ять передовиці Джона Фаррара. Скріпсове чоло проясніло. В очах його засвітилося щось схоже на давній вогник. Потім той вогник згас. Ледь помітна неточність вислову, якась випадкова фраза, що її вона не цілком зрозуміла, найменша розбіжність поглядів зводили все нанівець. Та вона не відступала. Не визнавала себе переможеною. Адже Скріпс був її чоловік, і вона прагнула втримати його.

Вона одвела очі від вікна і зняла обгортку з журналу, що лежав перед нею на столі. То був «Харперс мегезін». «Харперс мегезін», друкований новим форматом. «Харперс мегезін», докорінно змінений і оновлений. Може, саме він стане її вирішальним козирем… Цікаво б знати…

РОЗДІЛ ДЕСЯТИЙ

Надходила весна. Весна відчувалася в повітрі. (Йдеться про той самий день, з якого починається розповідь на першій сторінці.— Примітка автора). Повівав теплий вітрець чіанук. Робітники поверталися з роботи додому. Скріпсова пташина співала в клітці. Діана виглядала в розчинене вікно. Діана чекала, коли на вулиці покажеться її Скріпс. Чи втримає вона його? Чи втримає? А якщо ні, то чи залишить він їй свою пташину? Останнім часом вона відчувала, що їй його не втримати. Тепер ночами, коли вона торкалася Скріпса, він одсувався від неї, а не присувався, як раніше. То була не дуже певна ознака, але ж з отаких малих ознак і складається життя. Вона відчувала, що не зможе втримати його.

Вона виглядала у вікно, і останній номер «Сенчері мегезін» випав з її безсило опущеної руки. У «Сенчері» був новий редактор. Тепер там вміщували більше дереворитів. А Гленн Френк поїхав, щоб очолити один великий університет. Тепер на сторінках журналу було більше Ван-Доренових гравюр. Діана сподівалася, що це поверне її справи на краще. Вона зраділо розгорнула «Сенчері» й від самого ранку читала. Потім повіяв вітрець, теплий вітрець чіанук, і вона зрозуміла, що незабаром повернеться Скріпс. Вулицею ішло чимраз більше робітників. Чи нема серед них і Скріпса? Вона не надівала окулярів, щоб подивитися. Вона хотіла, щоб Скріпс побачив її у щонайкращому вигляді. Та коли відчула, що він уже близько, надія, яку вона покладала на «Сенчері», почала згасати. Вона так сподівалася, що це саме те, чим вона втримає Скріпса. А тепер уже не була того певна…

Скріпс простував вулицею в гурті збуджених робітників. Весна розворушила всіх. Скріпс погойдував кошиком, в якому носив на роботу підобідок. Скріпс помахав рукою, прощаючись із робітниками, що один по одному зникали за дверима закладу, донедавна відомого як пивничка. Скріпс не дивився на своє вікно. Ось він зійшов на ганок. Він був уже зовсім близько. Зовсім близько… І ось нарешті став на порозі.

— Добридень, Скріпсе, любий, — мовила вона. — Я сьогодні прочитала оповідання Рут Саккоу.

— Здрастуй, Діано, — відповів Скріпс.

Він поставив кошик на місце. Діана видалася йому змарнілою і старою. І він вирішив бути чемним.

— Про що ж те оповідання, Діано? — спитав він.

— Про маленьку дівчинку з Айови, — відказала вона й ступила до нього. — І про тамтешніх фермерів. Воно чомусь нагадало мені мій рідний Озерний край.

— Он як? — мовив Скріпс.

Робота на помповій фабриці де в чому загартувала його. Мова його стала уривчаста. Тепер вона більше скидалася на мову суворих трударів Півночі. Проте вдача його не змінилася.

— Хочеш, я трохи почитаю тобі вголос? — запитала Діана. — Поглянь, там є гарні дереворити.

— А може, ходімо краще до закусочної? — сказав Скріпс.

— Як хочеш, любий, — мовила Діана. Голос її раптом урвався. — Але я… о, я воліла б, щоб ноги твоєї ніколи там не було!

Вона втерла сльози. Скріпс того й не помітив.

— Я візьму з собою пташку, любий, — сказала Діана. — Вона цілий день не була надворі.

Вони разом вирушили до закусочної. Тепер вони вже не ходили вулицями, взявшись за руки. Вони йшли так, як ходять подружжя, що їх називають старими. Місіс Скріпс несла клітку з пташиною. Пташина розкошувала на теплому вітерці. Назустріч їм непевною ходою брели люди, сп'янілі від весняного повітря. Багато хто з них озивався до Скріпса. Тепер його добре знали й поважали в містечку. Декотрі, порівнявшися з ними, підіймали капелюхи й віталися до місіс Скріпс. Вона неуважно відповідала. «Тільки б мені втримати його, — думала вона. — Тільки б втримати…» Вони йшли далі вузьким тротуаром, місячи ногами мокрий сніг, і щось почало гупати у неї в скронях. Може, відлуння їхньої розміреної ходи. «Не втри-ма-ти… Не втри-ма-ти… Не втри-ма-ти…»

Коли переходили вулицю, Скріпс узяв її під руку. І в ту ж мить, як його рука торкнулася її ліктя, Діана зрозуміла: так воно и буде. Їй нізащо не втримати його. Повз них пройшов гурт індіанців. Чи це вони з неї сміються, чи просто між собою жартують? Діана не знала. Вона знала тільки те, що розмірено гупало в її скронях: «Не втри-ма-ти… Не втри-ма-ти…»

ВІД АВТОРА

(До читача, не до друкаря. Бо хіба друкаря що обходить? Та й хто такий, зрештою, друкар? Гутенберг. Гутенбергова біблія. Кекстон. Шрифт. Лінотип. Коли автор був ще малим, йому загадували шукати блохи в гранках. Коли автор підріс, його посилали по ключі до друкарських форм. О, вони неабиякі вигадники, ці друкарі!)

На випадок, якщо читач збився з ладу, нагадаємо, що ми знову дійшли до того місця, звідки почалася розповідь: Йогі Джонсон і Скріпс О'Нейл стоять біля вікна помпової фабрики, а надворі повіває теплий вітер чіанук. Як бачите, Скріпс О'Нейл уже вийшов з фабрики й тепер прямує до закусочної разом з дружиною, яка боїться, що не зможе втримати його при собі. Ми також не віримо, що вона його втримає, але нехай читач побачить усе сам. А тим часом ми залишимо наше подружжя на дорозі до закусочної і повернемося до Йогі Джонсона. Ми хочемо, щоб Йогі Джонсон здобув прихильність читача. Відтепер наша розповідь посуватиметься швидше, бо, можливо, декого з читачів вона вже почала стомлювати. До того ж ми постараємося пожвавити її цікавими оповідками. Навряд чи буде порушено таємницю, коли ми скажемо читачеві, що найкращі з цих оповідок ми почули від м-ра Форда Медокса Форда. Отож складаємо йому свою подяку й сподіваємося, що те саме зробить і читач. Отже, тепер ми повертаємося до Йогі Джонсона. Як, можливо, пам'ятає читач, Йогі Джонсон — це той чоловік, що був на війні. На початку нашої розповіді він саме виходить з помпової фабрики (див. другу сторінку).

Писати отаким чином — починаючи не від початку — дуже клопітне діло. Автор сподівається, що читач його зрозуміє і пробачить за це невелике пояснювальне слово. Про себе я знаю, що з превеликою охотою прочитав би все, що будь-коли напише читач; тішу себе надією, що й читач віддячить мені тим самим. Отож, коли хтось із читачів зволить надіслати мені будь-що, ним написане, то я щодня по обіді буваю в кафе «Дю Дом», гомонячи там про мистецтво з Гарольдом Стірнсом та Сінклером Льюїсом, і читач зможе або принести своє писання сам, або ж надіслати на моє ім'я через банк, якщо я колись матиму рахунок у банку. А тепер, з дозволу читача, — тільки нехай він не подумає, що я хочу його квапити, — ми повернемося до Йогі Джонсона. Але прошу мати на увазі, що поки ми оце повертаємося до Йогі Джонсона, Скріпс О'Нейл і його дружина прямують до закусочної. Що там з ними станеться, я ще не знаю. Був би дуже радий, якби читач міг допомогти мені.

Можна також зауважити, що вдаваність аж ніяк не свідчить про цілковитий брак тих якостей, що їх удає людина; щоправда, коли вона породжена лицемірством, її можна прирівняти до облуди; проте коли вона йде від марнолюбства, то наближається скоріше до похвальби: так, приміром, удавана щедрість марнолюбця видимо різниться від удаваної щедрості скнари, бо хоч марнолюбець і не є тим, кого він із себе вдає, хоч він і не має прибраної чесноти в тій мірі, яку б йому хотілося показати перед світом, але ця личина виглядає на ньому не так незграбно, як на скнарі, що є прямою протилежністю тому, чим він хоче здаватися.

Генрі Філдінг

РОЗДІЛ ОДИНАДЦЯТИЙ

Йогі Джонсон поминув фабричну прохідну й рушив вулицею. У повітрі відчувалася весна. Сніг танув, і в стічних рівчаках вирувала вода. Йогі простував серединою вулиці, там, де ще тримався скрижанілий сніг. Потім звернув ліворуч і перейшов міст через Ведмежу річку. Крига на річці вже скресла, і він задивився на буйний каламутний потік. Унизу, над водою, починали зеленіти бруньки на кущах верболозу.

Це таки справжній чіанук, подумав Йогі. Десятник добре зробив, що відпустив робітників. Затримувати когось такої днини було б нерозумно. Всяке може статися. Власник фабрики добре це розуміє. Коли повіє чіанук, найкраще відпустити людей з роботи. Тоді нехай хтось із них і покалічиться — то буде не його вина. Він не підлягатиме законові про відповідальність роботодавця. Вони таки розуміються на цих речах, ті великі Ділки. Атож, тями в них вистачає.

Йогі непокоївся. З думки йому не йшла одна річ. Настала весна — тепер уже напевне, — а йому не хотілося жінки. Останнім часом це його непокоїло все дужче. Він уже майже й не сумнівався. Не хотілося йому жінки — і край. Учора ввечері він зайшов до громадської бібліотеки взяти книжку. Поглянув на бібліотекарку — і не захотів її. Дивився мов на порожнє місце. У ресторанчику, де він мав постійний абонемент, він пас очима офіціантку, що подавала йому страви. І її теж не хотів. На вулиці йому зустрівся гурт дівчат, що повертались із школи. Він окинув поглядом усіх по черзі. І не захотів жодної. Щось таки з ним негаразд — це безперечно. Невже він уже ні до чого не здатний? Невже всьому кінець?

«Що ж, — подумав Йогі.— 3 жінками, може, й кінець, хоч сподіваюся, що ні; та зате мені залишилася любов до коней».

Він піднімався крутим узвозом, що йде від Ведмежої річки на дорогу до Шарлевоя. Насправді той узвіз був не такий уже й крутий, але змореному весняним повітрям Йогі він видався мало не стрімчаком. Попереду при дорозі стояла фуражна крамничка. Коло крамнички було припнуто кілька гарних коней. Йогі підійшов до них. Він хотів погладити їх. Хотів упевнитися, що не все ще втрачено. Коли він підступив ближче, крайній кінь подивився на нього. Йогі засунув руку до кишені, щоб узяти грудочку цукру. Та цукру в нього не було. Кінь зіщулив вуха й вишкірив зуби. Другий рвучко відвернув голову. Оце й усе, що він має за свою любов до коней? Та ні, мабуть, ці коні якісь недужі. Може, в них сап чи шпат. А може, пошкоджені копита? Чи, може, їм час паруватися?

Йогі піднявся на пагорб і повернув ліворуч, на дорогу до Шарлевоя. Минувши останні будиночки на околиці Петоскі, він вийшов на відкритий путівець. Праворуч простяглося поле — аж до затоки Літл-Траверс. Блакитна смуга затоки зливалася з величезним обширом озера Мічіган. По той бік затоки височіли порослі соснами пагорби за Харбор-Спрінгс. А далі — недосяжне оку селище Кросс-Вілідж, де жили індіанці. Ще далі — протока Макіно й Сент-Ігнас, де Оскар Гарднер, що працював поруч Йогі на помповій фабриці, зазнав колись дивовижної і захопливої пригоди. А ще далі — Су, що належало й до Канади, й до Америки. Найзавзятіші петоські пияки часом їздили туди цмулити пиво. То були найщасливіші для них дні… Ген-ген далеко, в іншій стороні, на краю озера лежав Чікаго, куди вирушив Скріпс О'Нейл того багатого на події вечора, коли по його першому шлюбі лишився тільки спомин. А поблизу, в штаті Індіана, — Гері, з його великими сталеливарнями. Там-таки недалеко й Хаммонд. І Мічіган-Сіті. А трохи далі, теж у штаті Індіана, — Індіанаполіс, де жив Бут Таркінгтон. Не повелося тому бідоласі… А ще далі на південь — Цінціннаті, штат Огайо. Потім Віксберг, штат Міссісіпі. Потім Уейко, штат Техас. Ну й величезна ж вона, ця наша Америка!..

Йогі звернув з дороги й сів на купу колод, звідки видно було ген за озеро. В усякому разі, війна закінчилася, і він живий.

Там є один хлопець, у тій Андерсоновій книжці, яку він узяв у бібліотеці вчора ввечері… І чому йому все-таки не захотілося бібліотекарки? Чи не тому, що подумав про її зуби — вони в неї начебто штучні? Чи, може, через щось інше? Він того не знав… Та й що йому, зрештою, до тієї бібліотекарки?..

А отой хлопець в Андерсоновій книжці, він теж служив у війську. І, як пише Андерсон, два роки був на війні. Як це його звати? Якийсь там Фред. У того Фреда все плуталося в голові з жаху. Однієї ночі під час бою він пішов на парад — ба ні, не на парад, а в дозір на нічию землю, — і побачив там ще якогось чоловіка, що скрадався в темряві, і вистрілив у нього. Той повалився мертвий. Це був єдиний раз, коли Фред свідомо вбив людину. На війні не часто доводиться вбивати, говорилось у тій книжці. Де ж пак, не часто! А надто коли ти відбув два роки на фронті, та ще й у піхоті. Виходить, люди самі гинуть? А таки ж гинуть, думав Йогі. Андерсон писав, ніби Фред не тямив тоді, щб робить. Мовляв, він і його товариші могли б дати тому чоловікові врятуватись. А вони всі наче знавісніли. І після того всі разом утекли з фронту. Цікаво б знати, куди ж то, до біса вони втекли? У Париж, чи що?

А потім Фредові не давали спокою думки про того вбитого. Он, мовляв, яка совісність і праведність! Отак і переживали все те солдати, твердив Андерсон. Де ж пак! Спробував би той Фред і справді відбути два роки на фронті в піхотному полку…

Дорогою чалапали двоє індіанців, бурмочучи щось один до одного. Йогі гукнув їх. Індіанці підійшли до нього.

— Білий ватаг дасть пожувати тютюнцю? — спитав перший.

— Білий ватаг не має якого питва? — поцікавився другий.

Йогі подав їм пачку «Добірного» й кишенькову фляжку.

— У білого ватага до біса всякого добра, — пробурмотіли індіанці.

— Слухайте, — мовив Йогі Джонсон. — Я хочу поділитися з вами деякими думками про війну. Це мене дуже обходить.

Індіанці сіли на колоди. Один із них показав на небо.

— Там, нагорі, чатує всемогутній Маніту, — промовив він.

Другий індіанець підморгнув до Йогі.

— Так і повірить білий ватаг усяким дурницям! — буркнув він.

То слухайте, — сказав Йогі Джонсон. І почав розповідати їм про війну.

Для Йогі війна була зовсім не така, розповідав він індіанцям. Для нього війна була наче гра в футбол. В американський футбол. Той, у який грають по коледжах. От хоч би й у Карлайлській індіанській школі.

Обидва індіанці кивнули головами. Свого часу вони вчилися в Карлайлі.

Колись Йогі грав центром нападу, тож і війна була для нього багато чим подібна до тієї гри — огидна річ. Коли граєш у футбол і одержуєш м'яча, треба лягти долілиць, розкинувши ноги, і тримати м'яч просто себе на землі, а тоді чекати сигналу, згадати, що він означає, і зробити відповідну передачу. Доводиться весь час тільки про це думати. А поки твої руки тримають м'яч, центр нападу супротивника стоїть проти тебе. І коли ти хочеш зробити передачу, він б'є тебе по обличчю, а другою рукою хапає за підборіддя або ж під пахву і силкується зрушити тебе вперед чи відштовхнути назад, щоб звільнити собі прохід і перехопити гру. І ти маєш кинутись уперед з такою силою, щоб вибити його із гри й разом з ним повалитися на землю. Усі переваги на його боці. Тут, як кажуть, не до жартів. Поки м'яч у тебе в руках, усі переваги на його боці. Єдина втіха в тому, що коли м'яча одержує він, ти можеш так само брутально нападати й на нього. Отже, шанси зрівнюються, і часом до цього навіть звикаєш. Футбол, як і війна, — огидна річ, та коли наберешся трохи гарту, він захоплює і збуджує, і тоді чи не найважче лише тримати в пам'яті оті сигнали. Йогі мав на думці війну, а не просто військову службу. Військова служба — то інша річ. Там ти можеш міцно триматися в сідлі і їхати собі потихеньку — аби тільки не дати коневі стати дибки й скинути тебе на землю. Військова служба — дурниця, а от війна — це зовсім не те.

Йогі не мучило сумління за людей, яких він убив. Він знав, що вбив п'ятьох. А може, й більше. Він не вірив у те, що вбиті тобою люди не дають тобі спокою. Після двох років на фронті? Де ж пак! Більшість тих, кого він знав, аж нетямилися від захвату, коли вперше вбивали людину. Тільки й клопоту було, щоб перешкодити їм убивати надміру. А спробуй-но відіслати полоненого в тил, де на нього вже чекають, щоб встановити особу. Посилаєш солдата з двома полоненими або, скажімо, двох солдатів з чотирма полоненими. І що ж? Солдати повертаються і кажуть, що полонених убило загороджувальним вогнем. Насправді ж вони самі штрикають полоненого багнетом нижче спини, а коли той сахається від них, кричать: «Ага, тікаєш, сучий сину!» — і заганяють йому кулю в потилицю. Їм треба знати напевне, що вони вбили людину. До того ж не хочеться повертатися під отим клятим загороджувальним вогнем. Ні, панове, дзуськи!.. А звичаїв таких вони понабиралися від австралійців. Та й, зрештою, що їм ті германи? Якась бісова німчура. Тепер навіть саме слово «німчура» звучить кумедно. Ото й уся совісність та праведність. Де вже там після двох років на фронті!.. Щоправда, з часом вони м'якшали. Каялись, що були надто жорстокі, й починали запасатися добрими ділами, щоб уберегтися від смерті самим. Але то був уже четвертий ступінь солдатської служби — миротворний.

Доброму солдатові на фронті ведеться так: спочатку ти хоробрий, бо гадаєш, що куля тебе обмине, що ти не такий, як усі, і не можеш померти. Та потім починаєш розуміти, що це зовсім не так. Тоді тебе охоплює справжній страх, але якщо ти добрий солдат, то виконуєш свої обов'язки так само сумлінно, як і раніше. Потім, коли тебе поранить, але не вб'є, і ти тягнеш далі те саме ярмо попліч із новими товаришами, ти набуваєш гарту і стаєш справді залізним солдатом. А згодом тебе знову вибиває з гри, цього разу ще тяжче, ніж перше, і тоді ти чиниш добрі діла, наслідуючи юного сера Філіпа Сідні й призбируючи нетлінні скарби, що запишуться тобі на небі. Тим часом ти, звісно, й далі виконуєш свої обов'язки. Точнісінько як у футбольному матчі.

А от написати про війну жодна бісова душа не завдала собі клопоту, ні один з тих, що знають про неї хоч би від інших. А література ж має неабиякий вплив на людей. Коли ота американська письменниця Уїлла Кесер видала книжку про війну, де всю останню частину взято з «Народження нації», колишні солдати з усієї Америки писали їй у листах, як їм сподобалася та книжка.

Один індіанець заснув. Перед тим він жував тютюн, і рот його був міцно стулений уві сні. Голова його лежала на плечі другого індіанця. Той індіанець, що не спав, показав на сплячого товариша й похитав головою.

— То як вам моя промова? — спитав Йогі несплячого індіанця.

— У білого ватага до біса здорового глузду, — відказав індіанець. — І знає він страх як багато.

— Дякую, — мовив Йогі. Він був зворушений. Тільки тут, серед простих тубільців, серед цих єдино справжніх американців, він знайшов цілковите розуміння.

Індіанець дивився на нього, дбайливо притримуючи рукою сплячого товариша, щоб той не впав головою на засніжені колоди.

— Білий ватаг був на війні? — спитав індіанець.

— Я приїхав до Франції у травні дев'ятсот сімнадцятого, — почав був Йогі.

Отож я й подумав, що, мабуть, білий ватаг і сам воював, бо так добре все те знає,— сказав індіанець. — Оцей… — Він трохи підняв голову сплячого товариша, так що останнє проміння надвечірнього сонцк відбилося в того на обличчі.— Він одержав хрест Вікторії. А я — орден «За бездоганну службу» й Воєнний хрест із відзнакою. Я був старшим сержантом у Четвертому королівському.

— Радий познайомитися з вами, — мовив Йогі. Він раптом відчув, ніби його принижено.

Надворі смеркало. Над озером Мічіган, там, де небо стикалося з водою, жевріла суцільна багряна пасмуга заходу. Йогі дивився, як та пасмуга дедалі темнішала, вужчала, аж поки стала тоненька, мов рисочка, і врешті згасла. Сонце сховалося за озером. Йогі підвівся з колод. Індіанець і собі встав. Він розбудив свого товариша. Той також устав і подивився на Йогі Джонсона.

— Ми до Петоскі, вступати до Армії спасіння, — сказав вищий на зріст індіанець — той, котрий не спав.

— І білий ватаг ішов би вже, — мовив менший, який щойно прокинувся.

— Я піду з вами, — сказав Йогі.

Хто були ті індіанці? І що вони для нього значили?..

Сонце зайшло, і відтала за день дорога почала тужавіти. Знову бралося на мороз. Зрештою, може, це ще й не весна. Може, й те, що йому не хочеться жінки, — не так уже й страшно. Тепер, коли він побачив, що весна, мабуть, іще не настала, це видалось не таким певним. Ось він піде з цими індіанцями до міста, пошукає там якоїсь гарної жінки й постарається захотіти її.

Він вийшов на обмерзлу вже дорогу. Обидва індіанці чалапали збоку. Всі троє пішли в одному напрямку.

РОЗДІЛ ДВАНАДЦЯТИЙ

Уже зовсім споночіло, коли вони троє, простуючи обмерзлою дорогою, увійшли в Петоскі. За весь той час ніхто не озвався й словом. Чути було лише хрускіт свіжих крижинок під черевиками. Час від часу Йогі ступав на тоненьку крижану кірочку й провалювався в калюжу. Індіанці якось обминали калюжі.

Вони спустилися з пагорба, поминули фуражну крамницю і перейшли міст через Ведмежу річку, лунко стукаючи підборами по мерзлих мостинах; тоді подибали узвозом, що проходив повз будинок доктора Рамсі та кондитерську «Затишок» і вів до більярдної. Перед більярдною обидва індіанці спинилися.

— Білий ватаг ганяє кулі? — спитав високий індіанець.

— Ні,— відповів Йогі Джонсон. — На війні мені покалічило праву руку.

— Не пощастило білому ватагові,— озвався низенький індіанець. — А може, все-таки спробуємо?

— Йому на Іпрі перебило обидві руки й обидві ноги, — пошепки сказав високий індіанець, обернувшись до Йогі.— Він дуже вразливий.

— Ну гаразд, — погодився Йогі.— Зіграймо одну партію.

Вони ввійшли в теплу, прокурену більярдну. Зайняли вільний стіл і взяли на полиці при стіні два киї. Коли низенький індіанець потягся по кий, Йогі побачив, що обидві руки в нього штучні: зроблені з коричневої шкіри і пристебнуті пряжками біля ліктів.

Вони почали грати на гладенькому зеленому сукні, ясно освітленому електричними лампами. За півтори години Йогі виявив, що винен низенькому індіанцеві чотири долари тридцять центів.

— Добрячий з вас гравець, — мовив він до партнера.

— Не та вже в мене рука, що перед війною, — озвався низенький індіанець.

— Білий ватаг хоче трохи випити? — спитав високий індіанець.

— А де ви добуваєте питво? — поцікавився Йогі.— Мені доводиться ходити аж до Шабойгана.

— Нехай білий ватаг іде з червоними братами, — відказав високий індіанець.

Вони залишили більярдний стіл, поклали киї на полицю при стіні і, заплативши розпорядникові, вийшли в ніч.

Темними вулицями розходилися по домівках чоловіки. На ніч ударив мороз і скував усе довкола. Отже, то був таки не справжній чіанук. Весна ще не настала, і чоловіки, що кинулись були в гульню, протверезіли від холодного повітря й зрозуміли, що той чіанук був чистісінькою оманою. «Ну й перепаде ж завтра десятникові!» — подумав Йогі. А може, все те підстроїли власники помпової фабрики, щоб вигнати десятника з роботи? Часом і таке буває… Скрадаючись у нічній темряві, чоловіки невеличкими гуртами розходилися по домівках.

Обидва індіанці простували разом з Йогі. Вони звернули в бічну вулицю і спинилися перед будинком, що скидався на стайню. Власне, то й була стайня. Індіанці відчинили двері, і Иогі зайшов слідом за ними. Біля стіни стояла драбина, що вела на горище. У стайні було темно, але один з індіанців запалив сірника й показав Йогі ту драбину. Низенький індіанець поліз перший, і металеві шарніри на його штучних руках тоненько порипували. Йогі подався за ним, а другий індіанець ліз позаду, присвічуючи Йогі сірниками. Добравшись до кінця Драбини, низенький індіанець постукав у стелю. У відповідь почувся такий самий стукіт. Низенький індіанець озвався знову, уривчасто стукнувши тричі в стелю над головою. Нагорі підняли ляду, і вони залізли в освітлене приміщення.

В одному кутку кімнати був бар з мідним поруччям та високими плювальницями. За прилавком висіло дзеркало. По всій кімнаті стояли крісельця. Був там і більярдний стіл. На жердинках при стіні були розвішані ілюстровані журнали. На другій стіні, у рамці, прикрашеній американським прапором, красувався портрет Генрі Водсворта Лонгфелло з автографом. Кілька індіанців сиділи в крісельцях і читали. Невеличкий гурт зібрався коло бару.

— Нічогенький клубик, га? — До Йогі підійшов індіанець і потиснув йому руку. — Я майже щодня бачу вас на помповій фабриці.

То був робітник, що працював біля одного з ближчих до Йогі верстатів.

Підійшов ще один індіанець і потиснув руку Йогі. Він теж працював на помповій фабриці.

— Пошилися ми в дурні з тим чіануком, — мовив він.

— Еге ж, — озвався Йогі.— Фальшива тривога.

— Ходімо вип'ємо, — сказав перший індіанець.

— Я не сам, — відповів Йогі. А хто вони, власне, ці індіанці?..

— То беріть і своїх товаришів, — сказав перший індіанець. — Місця вистачить усім.

Йогі Джонсон оглянувся довкола. Двоє індіанців, що привели його сюди, зникли. Де ж вони поділися? Нарешті він побачив їх. Вони стояли коло більярдного столу. Ставний індіанець з гарними манерами, з яким щойно розмовляв Йогі, простежив за його поглядом і розуміюче кивнув головою.

— Це лісові індіанці,— вибачливо пояснив він. — А ми тут здебільшого міські.

— Так, звичайно, — погодився Йогі.

— Той малий дуже відзначився на війні,— зауважив ставний індіанець з гарними манерами. — Та й другий теж, здається, був сержантом.

Індіанець провів Йогі до бару. За прилавком стояв бармен. То був негр.

— По скляночці «Собачої голови»? — спитав індіанець.

— Гаразд, — відказав Йогі.

— Дві «Собачі голови», Брюсе, — звернувся індіанець до бармена.

Бармен пирхнув.

— Чого ти смієшся, Брюсе?

Негр зайшовся тоненьким смішком.

— Я ж так і знав, пане-хазяїне Червоний Собака, — проказав він нарешті.— Ви завжди замовляєте «Собачу голову».

— Він у нас веселун, — мовив індіанець до Йогі.— Дозвольте відрекомендуватися. Мене звуть Червоний Собака.

— Моє прізвище Джонсон, — сказав Йогі.— Йогі Джонсон.

— О, ми всі добре знаємо, як вас звуть, містере Джонсон, — усміхнувся Червоний Собака. — Дозвольте познайомити вас із моїми друзями — містером Сидячим Бугаєм, містером Отруєним Бізоном та ватагом Прудконогим Скунсом.

— Ім'я Сидячий Бугай я чув, — озвався Йогі, потискуючи руки новим знайомим.

— Ні, я не з тих Сидячих Бугаїв, — сказав містер Сидячий Бугай.

— Прадід ватага Прудконогого Скунса свого часу продав острів Манхеттен за кілька разків черепашкового намиста, — повідомив Червоний Собака.

— Дуже цікаво, — мовив Йогі.

— Для нашої родини те намисто було неабиякою коштовністю, — сумно посміхнувся Прудконогий Скунс.

— Ватаг Прудконогий Скунс і досі має трохи того намиста. Хочете побачити? — спитав Червоний Собака.

— Ще б пак.

— Та воно звичайнісіньке собі намисто, — знехотя мовив Прудконогий Скунс і, видобувши з кишені разок черепашок, подав Йогі.

Йогі з цікавістю роздивлявся намисто. Подумати тільки, яку роль відіграли ці нанизані на нитку черепашки для сьогоденної Америки!

— Хочете взяти на згадку дві намистини? — спитая Прудконогий Скунс.

— Що ви, як я можу їх у вас забрати! — заперечив Йогі.

— Дарма, вони ж самі собою нічого не варті,— пояснив Прудконогий Скунс, знімаючи з намиста дві черепашки.

— Для родини Прудконогих Скунсів вони дорогі лиш як пам'ятка, — докинув Червоний Собака.

— Не знаю, як вам і дякувати, містере Прудконогий Скунс, — мовив Йогі.

— Пусте, — відказав Прудконогий Скунс. — І ви б зробили Для мене те саме.

— Ви дуже люб'язні.

Бармен Брюс, стоячи за прилавком, нахилився вперед і спостерігав, як намисто переходить з рук у руки. Його чорне обличчя лисніло. Раптом, не озвавшись ані словом, він зайшовся нестримним пронизливим сміхом. Темним негритянським сміхом.

Червоний Собака гостро глянув на нього.

— Як на мене, Брюсе, — сердито мовив він, — твої веселощі трохи недоречні.

Брюс замовк і втер обличчя рушником. Тоді вибачливо звів очі.

— Ой, несила мені втриматись, пане-хазяїне Червоний Собака. Як побачу, що містер Прудконогий Скунс показує ті черепашки, сміх так і бере. Продати отакенне місто Нью-Йорк за якісь там черепашки! За черепашки! Дивитись не можу на ті черепашки!

— Брюс у нас дивак, — пояснив Червоний Собака. — Проте бармен він справний і серце має добре.

— Ваша правда, пане-хазяїне Червоний Собака, — мовив бармен, нахилившись уперед. — Серце в мене — ну чисто золоте.

— І все-таки він дивак, — наче перепрошуючи, мовив Червоний Собака. — Наш комітет усе наполягає, щоб я знайшов іншого бармена, але я прихильний до цього чолов'яги, хоч як воно дивно.

— Я чоловік надійний, хазяїне, — сказав Брюс. — От тільки як побачу щось чудне, то не можу втриматись, щоб не засміятися. Та ви ж знаєте, хазяїне, що я не маю на думці нічого лихого.

— Авжеж, Брюсе, — погодився Червоний Собака. — Ти чоловік чесний,

Йогі Джонсон розглянувся по кімнаті. Індіанці вже одійшли від бару, і Прудконогий Скунс показував своє намисто кільком зодягненим у смокінги індіанцям, які щойно з'явилися. Двоє лісових індіанців досі грали в більярд. Вони поскидали куртки, і металеві шарніри на штучних руках низенького індіанця виблискували в світлі ламп, що висіли над більярдним столом. Він саме примірявся вдарити одинадцятий раз підряд.

— З цього малого був би добрячий гравець, якби не ота притичина на війні,— зауважив Червоний Собака. — Хочете оглянути наш клуб?

Він узяв від Брюса чек, підписав його, і Йогі пішов за ним до суміжної кімнати.

— Тут засідає наш комітет, — сказав Червоний Собака.

На стінах кімнати висіли оправлені фотографії з автографами ватага Бендера, Френсіса Паркмена, Д. Г. Лоуренса, ватага Мейєрса, Стюарта Едварда Уайта, Мері Остін, Джіма Торпа, генерала Кастера, Гленна Уорнера, Мейбл Додж і великий, на повний зріст, портрет Генрі Водсворта Лонгфелло, писаний олійними фарбами.

За комітетською кімнатою була роздягальня з невеличким купальним басейном, більше схожим на ванну.

— Все воно, звісно, сміховинно мале, як на клуб, — сказав Червоний Собака. — Та загалом це затишний куточок, куди можна заглянути ввечері, як стане нудно. — Він усміхнувся. — Знаєте, ми називаємо його «Вігвам». Це моя вигадка.

— Гарний клубик, — похвалив Йогі.

— Записуйтесь, якщо хочете, — запропонував Червоний Собака. — Ви якого племені?

— Що ви маєте на увазі?

— Ваш рід. Хто ви — з лисиць чи з оджибвеїв? Чи, може, з племені крі?

— А-а, — мовив Йогі.— Мої батьки приїхали із Швеції.

Червоний Собака пильно глянув на нього. Очі його повужчали.

— Ви не жартуєте?

— Ні. Вони десь звідти — чи то із Швеції, чи то з Норвегії,— відказав Йогі.

— Отож я й подумав, що ви начебто схожий на білого, — сказав Червоний Собака. — Добре, що все вчасно з'ясувалося. А то було б галасу… — Він узявся рукою за голову й міцно стулив губи. — Ану, ти! — Він раптом підступив до Йогі й схопив його за рукав. Йогі відчув, як у живіт йому вперлося дуло пістолета. — Іди-но тихцем у першу кімнату, забирай своє пальто й капелюх і катай звідси, ніби нічого не сталося. Чемненько попрощайся з усіма, хто до тебе заговорить. І ніколи більше сюди не потикайся. Зрозумів, ти, шведе?

— Зрозумів, — відказав Йогі.— Заберіть свою пукавку. Я її не боюся.

— Роби, що тобі кажуть, — звелів Червоний Собака. — Що ж до тих двох більярдистів, які тебе привели, то я їх швидко витурю.

Йогі повернувся в яскраво освітлену кімнату, поглянув на прилавок, із-за якого глипав на нього бармен Брюс, і, взявши свій капелюх та пальто, сказав «добраніч» Прудконогому Скунсові, що поцікавився, чому він так рано йде. Брюс відчинив йому ляду. Коли Йогі ступив на драбину, негр засміявся.

— Я ж таки знав, що й до чого. Від самого початку знав. Де вже там якомусь шведові обдурити старого Брюса!

Йогі озирнувся й побачив в освітленому прямокутнику піднятої ляди вишкірене чорне обличчя негра. Спустившись у стайню, він огледівся. Він був сам. Давня солома на підлозі стайні змерзлася й рипіла під ногами. Де ж це він був? Чи справді в індіанському клубі? Що воно все означає? Чи це вже кінець?

У стелі над ним сяйнула смуга світла. Потім її заступили дві темні тіні, почувся звук стусана, удару, далі — стукіт, то глухий, то лункий, і драбиною з гуркотом скотилися дві людські постаті. А згори линув нестримний чорний негритянський сміх.

Двоє лісових індіанців підвелися з соломи й пошкандибали до дверей. Один з них, менший на зріст, плакав. Йогі вийшов слідом за ними в холодну темряву. Ніч була ясна й морозяна. У небі сяяли зорі.

— Хай йому чорт, тому клубові! — сказав високий індіанець. — Хай йому сто чортів!

Низенький індіанець плакав. При світлі зірок Йогі побачив, що він загубив одну штучну руку.

— Не грати вже мені в більярд! — схлипував низенький індіанець. — Він насварився другою штучною рукою на вікно клубу, звідки пробивалася тоненька смужка світла. — Хай йому стонадцять чортів, тому клятому клубові!

— Не журіться, — сказав Йогі.— Я влаштую вас на помпову фабрику.

— К бісу помпову фабрику! — озвався високий індіанець. — Ми підемо й вступимо до Армії спасіння.

— Не плачте, — сказав Йогі низенькому індіанцеві.— Я куплю вам нову руку.

Та низенький індіанець не переставав плакати. Він сів просто на засніжену дорогу.

— Як мені вже не грати в більярд, то на біса мені все! — бідкався він.

А згори, з вікна клубу, долинав нестримний негритянський сміх.

ВІД АВТОРА ДО ЧИТАЧА

Якщо це матиме якусь історичну вартість, залюбки повідомляю, що попередній розділ я написав за дві години, просто на друкарській машинці, а тоді пішов полуднувати з Джоном Дос Пассосом, якого вважаю дуже сильнцм письменником і до того ж винятково приємною людиною. Як то кажуть у провінції, «хвали мене, як я тебе». За полуденком ми впорали рольмопс, морського язика, тушкованого зайця à la Chez Cocotte [44], яблучне желе і закропили все те, як ми кажемо (га, читачу?), пляшечкою монтраше 1919 року під рибу та пляшечкою оспіс-де-бон 1919 року під зайця. Потім, як пригадую, ми з м-ром Дос Пассосом розпили вдвох пляшечку шамбертену під яблучне желе. Вихиливши ще по дві чарчини старого коньяку та поклавши собі не йти вже до кафе «Дю Дом» гомоніти про мистецтво, ми подалися кожен до своєї домівки, і я написав наступний розділ. Я хотів би, щоб читач особливо помітив те, як зведено докупи складні життєві шляхи різних персонажів цієї книжки і як це подано в отій пам'ятній сцені в закусочній. Коли я прочитав уголос цей розділ м-рові Дос Пассосові, він вигукнув: «Хемінгуей, ви створили шедевр!»

P.S. До читача. Від цього моменту, читачу, я маю намір надати своїй книжці розмаху та руху, які б засвідчили, що ця книжка — справді визначна книжка. Я знаю, читачу, ти так само, як і я, сподіваєшся, що я таки надам їй цього розмаху та руху, бо подумай тільки, як багато це важитиме для нас обох. М-р Г. Дж. Уеллс, що саме гостює в нашому домі (маємо успіх на літературній ниві, га, читачу?), днями спитав нас, чи не здасться нашому читачеві,— цебто тобі, читачу; ти подумай тільки — сам Г. Дж. Уеллс розмовляє про тебе в нашому домі!.. Так от, Г. Дж. Уеллс спитав нас, чи не здасться нашому читачеві, що в цій повісті забагато автобіографічного. То просимо тебе, читачу: викинь геть із голови таку думку. Ми жили в Петоскі, штат Мічіган, це правда, і цілком природно, що чимало персонажів узято з життя, як ми його тоді бачили. Але то інші люди, що не мають нічого спільного з автором. Автор з'являється в повісті лише в оцих невеличких відступах. Правда й те, що перш ніж узятися до цієї повісті, ми дванадцять років вивчали різні індіанські говірки Півночі, а в музеї у Кросс-Віліджі й досі зберігається наш переклад «Нового заповіту» мовою індіанців оджибвеїв. Але на нашому місці, читачу, ти вчинив би так само, і гадаю, що коли ти поміркуєш, то згодишся з нами щодо цього. А тепер повернімося до нашої розповіді. Хай це буде знак найщирішої прихильності, коли я скажу тобі, читачу, що ти й уявити собі не можеш, який важкий розділ я маю написати ще. Правду кажучи, — а я прагну бути відвертим з тобою, — я навіть не пробуватиму писати його до завтра.

Але, може статися, мені заперечать, що я, знехтувавши власні засади, показав у цій праці чимало вад, і то вкрай ганебних. На це я відповім: по-перше, надто важко простежити низку людських вчинків і уникнути зображення вад. По-друге, вади, що тут трапляються, є скоріше випадковими наслідками тих чи тих людських слабостей або химер, аніж начала, постійно наявні в душі. По-третє, їх ніде не подано як об'єкти сміху, а тільки як об'єкти осуду. По-четверте, під час свого перебування на сцені вони не є головним предметом зображення; і нарешті, вони ні разу не спричиняють сподіваного лиха.

Генрі Філдінг

РОЗДІЛ ТРИНАДЦЯТИЙ

Йогі Джонсон простує безлюдною вулицею, обійнявши рукою за плечі низенького індіанця. Високий індіанець ступає Поряд. Морозяна ніч. Зачинені віконниці будинків. Низенький індіанець, що загубив свою штучну руку. Високий індіанець, що також був на війні. Йогі Джонсон — він теж був на війні. Вони троє ідуть усе далі, далі, далі. Куди вони йдуть? Куди вони можуть іти? Що їм залишилося?

Раптом високий індіанець зупинився під ліхтарем, що гойдався на попущеному дроті на розі вулиці, кидаючи на сніг мерехтливе світло.

— Так ми нікуди не зайдемо, — пробурмотів він. — До біса таке ходіння нехай білий ватаг скаже слово. Куди ми йдемо, білий ватаже?

Йогі Джонсон не знав. Було очевидно, що ходінням нічого не зарадиш. Добре йти, коли є куди… А ота «армія Коксі». Товписька людей, що прагнули роботи й сунули до Вашінгтона. Люди йшли і йшли, думав Йогі. Усе вперед та вперед. А куди вела їх та дорога? Нікуди. Хто-хто, а він, Йогі, це добре знав. Нікуди. Так-таки зовсім нікуди.

— Нехай скаже білий ватаг, — не вгавав високий індіанець.

— Не знаю, — мовив Йогі.— Я нічого не знаю.

Невже за це вони воювали? Невже все мало отак скінчитись? Схоже на те… Йогі стоїть під вуличним ліхтарем. Йогі думає і дивується. Поруч — двоє індіанців у грубих куртках. В одного з індіанців звисає порожній рукав. Усі вони стоять і думають.

— То білий ватаг нічого не скаже? — запитав високий індіанець.

Що міг сказати Йогі? Що було казати?

— Нехай скаже червоний брат? — спитав індіанець.

— Кажіть, — мовив Йогі й подивився на сніг під ногами. — Кожен з нас така сама людина, як і інші.

— Білий ватаг був коли-небудь у Брауновій закусочній? — спитав високий індіанець, вдивляючись в обличчя Йогі при світлі дугового ліхтаря.

— Ні.

Йогі аж дух перехопило. Невже це такий кінець? Закусочна… А втім, закусочна нічим не гірша за будь-яке інше місце. І все-таки — закусочна… А втім, чом би й ні? Ці індіанці знають місто. Вони колишні солдати. Обидва відзначилися на війні. Він же сам про це чув. І все-таки — закусочна…

— То нехай білий ватаг іде з червоними братами.

Високий індіанець узяв Йогі під руку. Низенький ступнув уперед.

— До закусочної кроком руш, — спокійно мовив Йогі. Він був білий, але вмів не виходити за межі. Зрештою, може, білій расі й не вічно панувати. Отой мусульманський заколот. Неспокій на Сході. Заворушення на Заході. На Півдні теж зле. Та й на Півночі тепер не краще… Куди це його заведе? До чого все воно йдеться? Чи захоче він зрештою жінки? Чи настане колись весна? І, кінець кінцем, чи варта справа заходу? Цікаво б знати…

Вони троє прямують морозяними вулицями Петоскі. Тепер уже хоч до якоїсь мети. Еп route [45]. Так писав Гюїсманс. Цікаво б прочитати щось по-французькому. Треба буде колись спробувати. У Парижі є вулиця Гюїсманса. Якраз за першим рогом від будинку, де жила Гертруда Стайн. Ото жінка! До чого призведуть її експерименти зі словами? Чи є в них якийсь сенс? Та все те в Парижі. О Париж! Як далеко до нього тепер. Вранішній Париж. Вечірній Париж. Нічний Париж. І знову вранішній. Може, й полудневий Париж. А чом би й ні?.. Йогі Джонсон, широко ступаючи, простує вперед. На душі в нього неспокійно.

Всі троє марширують разом. Руки тих, що мають руки, тримаються одна за одну. Червона раса й біла раса в єдинім ряду. Щось звело їх докупи. Війна? Доля? Випадок? Чи, може, просто ризик?.. Усі ці питання копичились у свідомості Йогі Джонсона. Розум його стомився. Надто багато він думав останнім часом.

Вони простували далі. Потім зненацька спинилися. Низенький індіанець звів очі на вивіску. Вона світилася серед ночі над замерзлими вікнами закусочної. «На всяк смак».

— А ось побачимо, що воно за смак, — пробурмотів низенький індіанець.

— У закусочній білих людей з біса смачні біфштекси, — озвався високий. — Повірте червоному братові.

Індіанці нерішуче стояли перед дверима. Високий обернувся до Йогі.

— Білий ватаг має долари?

— Так, гроші в мене є,— відказав Йогі. Він був готовий до наступного випробування. Повертати назад уже пізно. — Я почастую вас, друзі.

— Білий ватаг — благородна людина, — пробурмотів високий індіанець.

— Білий ватаг — справжній скарб, — докинув низенький.

— Ви б зробили для мене те саме, — заперечив Йогі.

Зрештою, може, воно й правда. І оце він іде на ризик.

Колись у Парижі він теж пішов на ризик. І Стів Броуді пішов на ризик. Або принаймні так казали. Кожного дня по всьому світу люди чимось ризикують. У Китаї — китайці. В Африці — африканці. В Єгипті — єгиптяни. У Польщі — поляки. В Росії — росіяни. В Ірландії — ірландці. У Вірменії…

— Вірмени не ризикують, — тихо пробурмотів високий індіанець.

Він немовби прочитав невисловлений сумнів Йогі. Меткі вони люди, ці червоношкірі.

— Навіть у грі?

— Червоний брат гадає, що так, — відказав індіанець.

Його впевнений тон переконав Йогі. Хто ж вони, ці індіанці? Щось-таки за всім цим ховається…

Вони зайшли до закусочної.

ВІД АВТОРА ДО ЧИТАЧА

Саме на цьому місці, читачу, десь після полудня, до нашого дому завітав м-р Ф. Скотт Фіцджеральд і, пробувши якусь часину, раптом сів у камін і не хотів (чи то не міг, га, читачу?) підвестись, щоб дати вогневі живитися чимось іншим і обігрівати кімнату. Я знаю, читачу, що про такі речі не завжди пишуть у книжках, але вони все одно трапляються, і подумай, що вони важать для таких, як ми з тобою, на літературній ниві. Якщо ти визнаєш, що ця частина повісті не така гарна, як могла б бути, то згадай, читачу: подібні речі трапляються щодня у всьому світі. Чи треба мені додавати, читачу, що я почуваю до м-ра Фіцджеральда найглибшу повагу, і нехай тільки хто його зачепить, то я перший боронитиму його! В тому числі й від тебе, читачу, хоч як мені й прикро казати тобі отаке просто в очі, ризикуючи поламати дружбу, якій належить між нами бути.

P.S. До читача. Коли я переглянув цей розділ, читачу, він видався мені не таким уже й кепським. Може, й тобі він сподобається. Сподіваюся, що так. І якщо він тобі сподобається, читачу, а також і решта книжки, то чом би тобі не розповісти про неї своїм знайомим і не переконати їх купити її й собі, як це зробив ти? Я отримую з кожної проданої книжки лише двадцять центів, і хоч двадцять центів на сьогодні чиста мізерія, та коли продати двісті чи триста тисяч примірників, то набіжить чималенький гріш. І їх таки продадуть стільки, якщо книжка сподобається усім так само, як нам з тобою, читачу.

І ще одне, читачу. Я цілком серйозно казав, що залюбки прочитаю все, що ти напишеш. Це не пусті слова. Принось своє писання до мене, і ми разом простудіюємо його. Коли схочеш, я перепишу для тебе окремі місця. Але я не маю при цьому на думці якихось критичних наскоків. Якщо тобі не сподобається щось у цій книжці, напиши до видавництва «Скрібнерові сини». Тобі її обміняють. Або, коли твоя воля, я обміняю її сам. Ти ж знаєш, якої я про тебе думки, читачу. І ти не сердишся і не нарікаєш на мене за те, щб я сказав про Скотта Фіцджеральда, правда ж? Сподіваюся, що ні. А тепер я сідаю писати дальший розділ. М-р Фіцджеральд уже пішов, а м-р Дос Пассос поїхав до Англії, тож, гадаю, можна з певністю твердити, що розділ буде чудовий. Принаймні такий гарний, який я тільки можу написати. Ми ж із тобою знаємо, яка то може бути добра річ, бо заглядаємо у видавничі анонси, чи не так, читачу?

РОЗДІЛ ЧОТИРНАДЦЯТИЙ

У закусочній. Тепер усі вже в закусочній. Одні одних не бачать. Ті й ті зосереджені на самих собі. Червоношкірі чоловіки зосереджені на червоношкірих чоловіках. Білі чоловіки зосереджені на білих чоловіках чи на білих жінках. Червоношкірих жінок тут немає.Чи вже їх загалом немає, тих індіанок? Що ж таке з ними сталося? Невже в Америці перевелися індіанки?

Раптом двері нечутно розчинились, і до закусочної зайшла індіанка. На ній були лише стоптані мокасини. За плечима висіло немовля. Поряд ступав великий собака.

— Не дивіться! — гукнув комівояжер до жінок біля прилавка.

— Гей! Ану викиньте її звідси! — гарикнув власник закусочної.

Кухар негр із силою виштовхнув індіанку за двері. Всі почули, як вона гепнулася в сніг надворі. Її великий собака сердито загавкав.

— О боже! До чого це могло призвести! — Скріпс О'Нейл витер чоло серветкою.

Індіанці незворушно спостерігали все те. Йогі Джонсон прикипів до місця. Подавальниці позатуляли обличчя серветками й першим-ліпшим, що було напохваті. Місіс Скріпс заслонилась «Американським Меркурієм». Скріпс О'Нейл був такий приголомшений, що мало не зомлів. Коли індіанка зайшла до закусочної, в душі його знялася якась хвиля, якесь невиразне предковічне почуття.

— Цікаво, звідки взялася ця індіанка? — спитав комівояжер.

— Це моя жінка, — відповів низенький індіанець.

— Бога ради, чоловіче добрий! Чи не могли б ви її хоч якось одягти? — видушив із себе Скріпс О'Нейл. У голосі його вчувся жах.

— Вона не любить одежі,— пояснив низенький індіанець. — Вона лісова індіанка.

Йогі Джонсон не слухав їх. Щось у ньому наче скресло. Щось наче прорвалося, коли зайшла та індіанка. Його охопило нове почуття. Почуття, яке він вважав утраченим. Утраченим назавжди. До скону. Без вороття. Тепер він знав, що то була облуда. З ним усе гаразд. А виявилося це зовсім випадково. Чого б він тільки ще не думав, якби до закусочної не зайшла та індіанка! Які чорні думи краяли його душу! Він був уже ладен накласти на себе руки. Вкоротити собі віку. Заподіяти смерть. Тут-таки, у закусочній. Яка б то була фатальна помилка! Тепер він знав. Він марно занапастив би своє життя. Заподіяв би собі смерть. А тепер нехай настає весна. Нехай настає. Тепер уже саме пора. Нехай настає весна. Він готовий до неї.

— Слухайте, — мовив він до тих двох індіанців. — Я хочу розказати вам про один випадок, що стався зі мною в Парижі.

Обидва індіанці присунулися ближче.

— Слово білому ватагові,— оголосив високий.

— Я гадав, що то найкраща пригода, яка сталася зі мною в Парижі,— почав Йогі.— Ви, індіанці, знаєте Париж? От і добре… А насправді то була найчорніша ганьба, що спіткала мене в житті.

Індіанці щось пробурмотіли. Вони знали свій, інший Париж.

— Це сталося першого дня моєї відпустки. Я ішов собі бульваром Малерб. Раптом попереду спинилася машина, і з віконця визирнула чарівна жінка. Вона гукнула до мене, і я підійшов. Вона повезла мене до якогось особняка чи скорше вілли, десь у віддаленій частині Парижа, і там я зазнав великої втіхи. Потім хтось вивів мене через інші двері. На прощання та красуня сказала мені, що я ніколи більше її не побачу, що їй не можна зі мною зустрічатися. Я намагався запримітити номер будинку, але там був цілий квартал таких будинків, і всі вони мали однаковий вигляд.

Відтоді аж до кінця своєї відпустки я прагнув знову побачити ту красуню. Одного разу мені здалося, що я помітив її в театрі. Але то була не вона. Іншим разом мені привиділось, ніби її обличчя майнуло в таксі, і я скочив в інше таксі й погнався слідом. Але те таксі десь зникло. Я був у розпачі. Кінець кінцем, передостаннього вечора моєї відпустки я відчув таку безнадію і тугу, що вдався до послуг одного з тих гідів, які обіцяють показати вам «увесь Париж». Ми вирушили в дорогу й відвідали різні місця.

«І оце все, що ви можете показати?» — спитав я гіда.

«Є ще одне місце, справді цікаве, але це дуже дорого коштує», — відповів він.

Нарешті ми зійшлися на ціні, і він повіз мене. Ми зайшли в старий особняк, схожий на віллу. Треба було стати й дивитися в проріз у стіні. Під стіною стояли люди й дивилися в ті прорізи. Там, біля стіни, можна було побачити офіцерів у мундирах усіх союзних держав, а також чимало вродливих південноамериканців у вечірніх костюмах. Я почав дивитися й собі. Якийсь час нічого не діялось. Потім до кімнати зайшла вродлива жінка з молодим англійським офіцером. Вона зняла з себе довге хутро та капелюшок і кинула їх на стілець. Офіцер розстібав пояс… І тут я впізнав її. Це була та сама красуня, що з нею я зазнав отієї великої втіхи. — Йогі Джонсон подивився на свою порожню тарілку від бобів. — Відтоді,— мовив він, — мені більш ніколи не хотілося жінки. Немає слів, щоб розказати, як я страждав. А таки страждав, друзі, тяжко страждав. Я проклинав війну, проклинав Францію. Проклинав всесвітній занепад моралі. Проклинав сучасну молодь. Я проклинав усіх і все на світі. А тепер я зцілився. Ось вам п'ять доларів, друзі.— Очі його яскріли. — Візьміть собі ще чогось попоїсти. Прогуляйтеся куди-небудь. Сьогодні найщасливіший день у моєму житті.

Він підвівся зі стільчика перед прилавком, поривчасто потиснув руку одному індіанцеві, поплескав по плечу другого, тоді розчинив двері закусочної і широко ступив у ніч.

Індіанці подивилися один на одного.

— Білий ватаг — з біса добрий чоловік, — зауважив високий.

— Як гадаєш, він був на війні? — спитав низенький.

— Хто його знає…— відказав високий.

— Білий ватаг сказав, що купить мені нову руку, — пробурмотів низенький.

— А може, дістанеш і ще дещо, — докинув високий.

— Хто його знає…— мовив низенький.

Вони знову взялися їсти.

А на другому кінці прилавка доходило краю подружнє життя.

Скріпс О'Нейл і його дружина сиділи поряд. Тепер місіс Скріпс знала. Вона не могла втримати його. Всі її намагання були марні. Вона програла. Вона ж бо знала, що їй не виграти в цій грі. І от втратила його. А Менді знову говорила. Говорила й говорила. Весь час говорила. Саме оцей нескінченний потік літературних поголосок і поклав край її, Діаниному, заміжжю. Вона не мала сили втримати Скріпса. Він покидав її. Покидав назавжди…

Діана сидить, убита горем. Скріпс слухає теревені Менді. А Менді говорить. Говорить і говорить. Комівояжер — він тепер уже давній знайомий — сидить і читає свою детройтську «Ньюс»… Ні, їй несила втримати Скріпса. Їй уже не втримати його. Не втримати.

Низенький індіанець підвівся зі стільчика, на якому сидів перед прилавком, і підійшов до вікна. Воно було вкрите грубим шаром паморозі. Індіанець подмухав на замерзлу шибу, витер відтале вічко порожнім рукавом куртки й визирнув у темряву надвір. Та раптом відскочив од вікна й метнувся в ніч. Високий індіанець провів його поглядом, неквапливо доїв свою вечерю, дістав шпичку, застромив її в зуби, і аж тоді й собі подався в ніч слідом за товаришем.

РОЗДІЛ П'ЯТНАДЦЯТИЙ

Тепер вони залишилися в закусочній самі. Скріпс, Менді й Діана. Окрім них, там сидів тільки комівояжер. Він був тепер давній знайомий. Але сьогодні його нерви не витримали. Він рвучко згорнув газету й рушив до дверей.

— Бувайте, до завтра, — мовив він і також вийшов у ніч.

Тепер у закусочній лишилося тільки їх троє. Скріпс, Менді й Діана. Тільки їх троє. Менді говорила. Сперлася на прилавок і говорила. Скріпс не зводив з Менді очей. Діана вже й не вдавала, ніби слухає. Вона знала, що всьому кінець. Так, це вже кінець. Але вона зробить ще одну спробу. Ще раз спробує щастя. Може, вона ще втримає його. Може, це все їй тільки здалося. Вона опанувала свій голос і озвалася.

— Скріпсе, любий… — Голос її трохи тремтів. Діана силкувалася опанувати його.

— Чого тобі? — різко спитав Скріпс.

Ось воно! Знову ця страхітлива уривчаста мова…

— Скріпсе, любий, може, ми пішли б уже додому? — Голос не корився Діані.— Ось новий «Меркурій». — Вона поміняла лондонський «Меркурій» на американський, щоб догодити Скріпсові.— Тільки сьогодні принесли. Я так хочу, щоб ми пішли додому, Скріпсе… В цьому номері є одна чудова річ. Ходімо вже, Скріпсе, я ж ніколи ще так тебе не просила. Ходімо додому, Скріпсе! Невже ти не хочеш додому?

Скріпс підвів очі. Діанине серце забилося дужче. Може, він таки піде. Може, вона ще втримає його. Втримає його. Втримає.

— Ходімо вже, Скріпсе, любий, — лагідно мовила Діана. — Тут є чудова стаття Менкена про хіропрактиків.

Скріпс одвів погляд.

— То ходімо, Скріпсе? — благально спитала Діана.

— Ні,— відказав Скріпс. — Начхати мені тепер на того Менкена.

Діана похилила голову.

— О Скріпсе, — мовила вона. — О Скріпсе…

То був кінець. Тепер вона почула відповідь. Вона таки втратила його. Втратила його. Втратила… Оце й по всьому. Назавжди. Без вороття… Вона сиділа й мовчки плакала. А Менді знову говорила.

Раптом Діана випросталась. Вона ще мала до нього останнє прохання. Було ще одне, про що вона хотіла попросити. Одне-єдине. Може, він і відмовить. Може, не зважить на її прохання. Та вона все одно попросить.

— Скріпсе… — мовила вона.

— Чого тобі ще? — роздратовано обернувся до неї Скріпс. Зрештою, може, він і жалів її. Хто знає…

— Можна мені взяти пташку, Скріпсе? — Голос Діани осікся.

— Авжеж, — відказав Скріпс. — Чом ні?

Діана взяла клітку. Пташина спала. Так само стояла на одній ніжці, як і того вечора, коли вони вперше зустрілися. На кого ж вона схожа, ця пташина? А-а, так… На стару скопу. На оту старезну скопу в її рідному Озерному краї… Діана міцно притиснула до себе клітку.

— Дякую тобі, Скріпсе, — сказала вона. — Дякую за пташку… — Голос її знову осікся. — А тепер я піду.

Тихо, мовчки вона загорнулася в шаль, притиснула до грудей клітку із сплячою пташиною та останній номер «Меркурія», а тоді, лише раз озирнувшись, востаннє озирнувшись на того, хто був донедавна її Скріпсом, відчинила двері закусочної і вийшла в ніч. Скріпс навіть не помітив, коли вона пішла. Він уважно прислухався до того, що каже Менді. А Менді знову говорила.

— Я про отого птаха, якого вона забрала з собою… — саме проказала Менді.

— А що, вона забрала якогось птаха? — запитав Скріпс. — Та дарма, розповідайте далі.

— Ви все гадали, якої він породи, — провадила Менді.

— Так, — підтвердив Скріпс.

— От мені й згадалась історія про Госса та маркіза В'юка, — сказала Менді.

— Розповідайте, Менді, скоріш розповідайте, — нетерпеливився Скріпс.

— Хтось із моїх добрих приятелів, здається, Форд, — я вже колись вам про нього казала, — за війни жив у маркізовому палаці. Там був розквартирований його полк, а маркіз, один з найбагатших людей Англії, якщо не найбагатший, служив у полку Форда рядовим. Одного вечора Форд сидів у бібліотеці. Та бібліотека — неабияка дивовижа. Її стіни викладені брусками золота, вмурованими в кахлі, чи щось там таке. Я забула вже, що саме.

— Розповідайте далі,— підганяв її Скріпс. — Це неістотно.

— Так чи так, а біля стіни в тій бібліотеці стояло опудало фламінго під скляним ковпаком.

— Ті англійці мастаки прикрашати свої домівки, — зауважив Скріпс.

— Ваша дружина була англійка, правда ж? — спитала Менді.

— З Озерного краю, — відповів Скріпс. — А далі, далі що?

— Отже, як я казала, — провадила Менді,— того вечора, пообідавши в полку, Форд сидів у бібліотеці. Аж раптом заходить управитель і каже: «Маркіз Б'юк вітає вас і просить дозволу показати бібліотеку кільком приятелям, з якими він щойно обідав». Йому звичайно дозволяли харчуватися поза полком, а часом і ночувати в палаці. «Авжеж», — каже Форд, і на порозі стає маркіз у своєму солдатському мундирі, а за ним — сер Едмунд Госс та професор… як же це його, вже не пригадую, з Оксфорда. Госс зупинився перед опудалом фламінго під скляним ковпаком і запитав:

«А що ми маємо тут, Б'юк?»

«Це фламінго, сер Едмунд», — відповів маркіз.

«А я уявляв собі фламінго зовсім не таким», — зауважив Госс.

«Дарма, Госс. Зате господь бог уявляв його саме таким», — сказав професор… як його там… Може, я все-таки пригадаю прізвище…

— Не турбуйтеся, — мовив Скріпс.

Очі його блищали. Він подався вперед. У душі його щось наче клекотіло. Щось таке, чого він не міг угамувати.

— Я кохаю вас, Менді,— сказав він. — Я кохаю вас. Ви моя жінка.

У душі його все так само щось клекотіло. І не вщухало.

— От і добре, — озвалася Менді.— Я давно уже знала, що ви мій чоловік. Хочете послухати ще одну історію? Про жіночу вдачу.

— Розповідайте, — сказав Скріпс. — Ніколи не спиняйтеся, Менді. Ви ж тепер моя жінка.

— Атож, — погодилася Менді.— Це історія з тих часів, коли Кнут Гамсун був трамвайним кондуктором у Чікаго.

— Розповідайте, — мовив Скріпс. — Тепер ви моя жінка, Менді.

Він подумки ще й ще раз проказував ці слова. «Моя жінка. Моя жінка. Ви моя жінка. Вона моя жінка. Це моя жінка. Моя жінка…» Але, не знати чому, задоволення не відчував. Десь, колись має бути щось інше. Щось інше. «Моя жінка…» Тепер ці слова немовби втратили свою вагу. У Скріпсовій уяві, хоч як він намагався відігнати його, знову постало оте непристойне видовище: гола індіанка, що мовчки заходить до закусочної. Ота індіанка… Вона не носить одежі, бо не полюбляє її. Загартована, сповнена зневаги до зимової ночі. Хто знає, що може принести з собою весна?

А Менді все говорить. Менді тут, у закусочній, і все говорить. Розповідає свої історії. У закусочній вже скоро ніч. Менді не перестає говорити. Тепер вона його жінка. А він її чоловік. Та чи справді він її чоловік? Скріпс бачить в уяві оту індіанку. Індіанку, що так несподівано з'явилася на порозі закусочної. Індіанку, що її викинули в сніг… Менді говорить далі. Розповідає літературні спомини. Це все невигадані випадки. У кожному з них — зерно істини. Але чи цього досить? Цікаво б знати… Вона його жінка. Та чи надовго? Цікаво б знати… У закусочній Менді все говорить. Скріпс слухає її. Але його думки блукають десь далеко. Блукають далеко. Далеко-далеко. Де ж то вони блукають? Десь там серед ночі. Ген-ген серед ночі.

Ніч у Петоскі. Вже далеко за північ. У закусочній і досі світиться. Містечко спить під північним місяцем. Залізнична колія біжить його північним краєм далеко на північ. Холодна колія, що тягнеться на північ до Макіно-Сіті й Сент-Ігнаса. Холодна колія, що нею можна простувати в цю нічну пору. Північним краєм того невеликого північного містечка, ступаючи поряд колією, ідуть двоє. Це Йогі Джонсон та індіанка. Не сповільнюючи ходи, Йогі Джонсон мовчки роздягається. Одну по одній скидає свої одежини і шпурляє їх на узбіччя колії. Зрештою на ньому лишаються тільки стоптані робочі черевики. Йогі Джонсон, голий у місячному сяйві, простує на північ поряд з індіанкою. Індіанка ступає обік нього. За плечима в неї немовля в луб'яній колисочці. Йогі хоче взяти від неї дитину. Мовляв, понесе її. Великий собака скавулить і лиже Йогі Джонсонові литки. Ні, індіанка сама нестиме дитину. Вони йдуть далі. На північ. У холодну ніч.

За ними рухаються дві постаті. Вони чітко вирізняються в місячному сяйві. Це двоє індіанців. Оті двоє лісових індіанців. Вони нахиляються й підбирають одяг, що його поскидав Йогі Джонсон. Час від часу вони щось бурмочуть один до одного. Потім неквапливо йдуть далі. Їхні гострі очі не проминають жодної скинутої одежини. Коли підібрано останню, індіанці підводять очі й бачать далеко попереду дві освітлені місяцем постаті. Тоді випростуються й починають розглядати одяг.

— Білий ватаг — чепурун, — каже високий індіанець, тримаючи в руках сорочку з вишитою монограмою.

— Білий ватаг добряче заклякне, — озивається й низенький.

Він подає високому індіанцеві куртку. Той згортає зібраний одяг у клунок, і вони повертають назад до містечка.

— Збережемо одежу білому ватагові чи продамо в Армію спасіння? — питає коротун.

— Краще продамо, — каже високий індіанець. — Білий ватаг, мабуть, уже не вернеться.

— Вернеться, чого ж ні,— заперечує низенький.

— Все одно краще продати, — каже високий. — Як настане весна, білому ватагові однаково потрібна буде нова одежа.

Вони повертаються залізничною колією до містечка, а в повітрі відчувається відлига. Індіанців проймає неспокій. Між дерев над залізницею повіває теплий вітер. Снігові замети обабіч колії швидко вологнуть. Обом індіанцям щось бентежить душі. Якийсь невиразний потяг. Якесь дивне первісне збурення. Повіває теплий вітер. Високий індіанець спиняється, слинить палець і піднімає його вгору. Низенький дивиться.

— Чіанук? — питає він.

— Таки чіанук, — каже високий індіанець.

Вони поспішають до містечка. Місяць тепер ледь-ледь визирає з-за хмар, що їх нагнав вітер чіанук.

— Треба встигнути до міста, поки не почалася веремія, — каже високий індіанець.

— Червоні брати мають бути всі вкупі,— стурбовано озивається низенький.

— Цієї пори на фабриці нікого нема, — каже високий.

— Все одно треба поквапитись.

Віє теплий вітер. Він збуджує в індіанцях дивні поривання. Вони знають, чого їм треба. У замерзле північне містечко нарешті прийшла весна. Двоє індіанців квапливо простують колією.

ЗАКЛЮЧНЕ СЛОВО АВТОРА ДО ЧИТАЧА

То як воно тобі, читачу? Я написав цю річ за десять днів. Чи варта вона того? Мені тільки б хотілося з'ясувати тобі одне місце. Пам'ятаєш, десь напочатку немолода подавальниця, Діана, розповідає, як зникла в Парижі її мати і як вона, прокинувшись уранці, побачила в сусідній кімнаті французького генерала? Я подумав, що, може, тобі цікаво буде знати, як усе сталося насправді. А було все ось як: уночі її мати тяжко захворіла — на бубонну чуму, — і лікар, якого викликали до неї, поставивши діагноз, повідомив про це власті. Був саме день відкриття великої Паризької виставки, і уяви собі, читачу, яка б то була реклама, коли б поширилася чутка, що в місті бубонна чума. Отож французькі власті й ухвалили, що ця жінка має просто зникнути. До ранку вона померла. Що ж до генерала, якому доручили цю справу і який ліг у ліжко в тій самій спальні, де ночувала Діанина мати, то ми завжди вважали його за дуже хороброго чоловіка. А втім, як я гадаю, він був одним з головних акціонерів виставки. В усякому разі, читачу, мені ця загадкова історія видається страшенно цікавою, і я певен, що й ти волів би, щоб я з'ясував її тут, аніж увіпхнув це пояснення в оповідь, де воно, зрештою, зовсім не тулиться. Але цікаво зауважити, як спритно французька поліція затерла цю справу і як швидко прибрала до рук перукаря та візника. І говорить воно, звісно, за те, що, вирушаючи за кордон одинцем чи навіть з рідною матір'ю, треба таки добре стерегтися. Сподіваюсь, я добре зробив, сказавши про це саме тут, читачу, бо почував себе просто зобов'язаним дещо пояснити тобі. Я не вірю у велемовні прощання, так само як і в довгі заручини, отож просто скажу: до побачення, читачу, хай помагає тобі бог, — і полишу тебе на самого себе.