Твори в 4-х томах. Том 1

MEN WITHOUT WOMEN

1927

THE UNDEFEATED IN ANOTHER COUNTRY HILLS LIKE WHITE ELEPHANTS THE'KILLERS CHE TI DICE LA PATRIA? FIFTY GRAND A SIMPLE ENQUIRY TEN INDIANS A CANARY FOR ONE AN ALPINE IDYLL A PURCUIT RACE TODAY IS FRIDAY BANAL STORY NOW I LAY ME

Переклав Володимир Митрофанов

© Український переклад,

видавництво «Дніпро», 1974, 1979 pp.

НЕПЕРЕМОЖЕНИЙ

Мануель Гарсіа піднявся сходами до контори дона Мігеля Ретани. Поставив на підлогу валізу й постукав у двері. Ніхто не озвався. Та Мануель, стоячи в коридорі, відчував, що в кімнаті хтось є. Відчував і крізь двері.

— Ретана! — покликав він і прислухався.

Ніхто не озивався.

«І все ж таки він там», — подумав Мануель.

— Ретана! — знову покликав він і постукав сильніш.

— Хто там? — почувся голос у конторі.

— Це я, Маноло, — відповів Мануель.

— Чого тобі? — спитав голос.

— Роботи, — відповів Мануель.

У дверях кілька разів клацнуло, і вони відчинилися. Мануель підняв валізу і ввійшов.

За столом у протилежному кінці кімнати сидів невеличкий на зріст чоловік. Просто над ним висіла бичача голова роботи мадрідського набивальника; стіни були прикрашені фотографіями в рамках та афішами корид.

Чоловічок сидів і дивився на Мануеля.

— А я думав, тебе вбито, — сказав він.

Мануель постукав по столу кісточками пальців. Ретана сидів і через стіл дивився на нього.

— Скільки корид ти відбув цього року? — спитав Ретана.

— Одну, — відказав Мануель.

— Тільки оту одну?

— Тільки оту.

— Я читав про неї в газетах, — сказав Ретана. Він відхилився на стільці й дивився на Мануеля.

Мануель позирнув на бичачу голову. Він уже не раз бачив її. І завжди розглядав з особливим зацікавленням, бо вона була причетна до його сім'ї. Десь років дев'ять тому цей бик убив його брата, якому пророкували велике майбутнє. Мануель добре пам'ятав той день. На дубовій дошці під бичачою головою була мідна табличка. Мануель не міг прочитати напису на ній, але гадав, що зроблено його на згадку про брата. Бо то був таки здібний хлопчина.

На табличці значилося: «Бик Маріпоса, від герцога Верагуа. Дев'ять разів поранений списом, заколов сім коней і вбив Антоніо Гарсіа, новільєро, 27 квітня 1909 року».

Ретана помітив, що Мануель дивиться на бичачу голову.

— А от на цю неділю герцог прислав мені таких, що скандалу не минути, — сказав він. — Геть усі слабкі на ноги. Що там кажуть про них у кав'ярні?

— Не знаю, — відповів Мануель. — Я оце тільки приїхав.

— Ай справді,— сказав Ретана. — Ти ж іще з валізою. — Він дивився на Мануеля, відхилившись назад за своїм великим столом. — Сідай, — запросив він. — Скинь капелюха.

Мануель сів. Коли він скинув капелюх, його обличчя враз перемінилося. Він був блідий, і колета, пришпилена спереду на тім'ї, щоб не стирчала з-під капелюха, надавала йому чудного вигляду.

— Ти дуже змарнів, — зауважив Ретана.

— Я щойно з лікарні,— сказав Мануель.

— Я чув, ніби тобі відтяли ногу.

— Ні,— відповів Мануель. — Обійшлося.

Ретана нахилився рад столом і посунув до Мануеля дерев'яну скриньку з сигаретами.

— Закурюй, — сказав він.

— Дякую.

Мануель закурив.

— Припалюйте, — мовив він, підносячи Ретані сірника.

— Ні,— махнув рукою Ретана. — Я не курю.

Він спостерігав, як Мануель курить.

— Чому ти не знайдеш собі якоїсь іншої роботи? — спитав він.

— Мені не треба іншої,— відказав Мануель. — Я матадор.

— Нема вже матадорів, — сказав Ретана.

— Я матадор, — повторив Мануель.

— Атож, у цій кімнаті.

Мануель засміявся.

Ретана сидів і мовчки дивився на нього.

— Можу дати тобі вихід увечері, якщо хочеш, — запропонував він.

— Коли? — спитав Мануель.

— Завтра.

— Не люблю когось заміняти, — сказав Мануель. Саме так усі вони й гинуть. Саме так загинув Сальвадор.

Він постукав кісточками по столу.

— Нічого іншого в мене немає,— сказав Ретана.

— Чом би вам не дати мені виходу наступного тижня? — спитав Мануель.

— Ти не збереш публіки, — відказав Ретана. — Їй давай тільки Літрі, Рубіто й Ля Toppe. Ото хлопці путящі.

— Люди прийдуть подивитися й на мене, — з надією сказав Мануель.

— Ні, не прийдуть. Вони вже й не пам'ятають, що такий був.

— Я маю що показати, — не відступався Мануель.

— Пропоную тобі вихід завтра ввечері,— сказав Ретана. — Можеш виступити після клоунади разом з молодим Ернандесом і вбити двох новільйо.

— Чиї новільйо? — спитав Мануель.

— Не знаю. Будь-які з тих, що є в загонах. Ті, яких ветеринари не допускають до денних корид.

— Не люблю заміняти інших, — знову сказав Мануель.

— Ну, то як знаєш, — сказав Ретана.

Він схилився над паперами. Його це більше не обходило. Співчуття, що на мить зринуло в ньому на згадку про давні дні, розвіялось. Він залюбки взяв би Мануеля замість Ларіти, бо це коштувало б дешевше. А втім, так само дешево він міг узяти й інших. Звісно, хотілося б допомогти йому. Та, зрештою, він дав Мануелеві нагоду. Тепер нехай сам вирішує.

— Скільки ви мені заплатите? — спитав Мануель. Він усе ще тішив себе думкою, що відмовиться. Але знав, що відмовитись не може.

— Двісті п'ятдесят песет, — сказав Ретана. Він думав дати п'ятсот, та з уст мимохіть вихопилося «двісті п'ятдесят».

— Вільяльті ви платите по сім тисяч, — сказав Мануель.

— Ти ж не Вільяльта, — відказав Ретана.

— Знаю, — сказав Мануель.

— Він збирає публіку, Маноло, — пояснив Ретана.

— Атож, — сказав Мануель. Він підвівся. — Дайте мені триста, Ретана.

— Гаразд, — погодився Ретана й витяг з шухляди аркуш паперу.

— А зараз дасте півсотні? — спитав Мануель.

— Авжеж, — відказав Ретана. Він дістав з гаманця банкноту в п'ятдесят песет і, розгорнувши, поклав на стіл.

Мануель узяв гроші й сховав у кишеню.

— А як квадрилья? — спитав він.

— Будуть хлопці, що постійно працюють у мене вечорами, — відповів Ретана. — Цілком пристойні.

— А пікадори? — спитав Мануель.

— З пікадорами гірше, — визнав Ретана.

— Мені хоч би одного доброго пікадора, — сказав Мануель.

— То найми собі,— відказав Ретана. — Іди й найми.

— Але ж не на ці самі гроші,— заперечив Мануель. — Де ж би то мені ще й платити квадрильї з шістдесяти дуро!

Ретана нічого не казав, тільки дивився на Мануеля через великий стіл.

— Ви ж знаєте, що мені потрібен один добрий пікадор, — наполягав Мануель.

Ретана нічого не казав, тільки дивився на Мануеля наче здалеку.

— Це не діло, — сказав Мануель.

Ретана й далі роздивлявся його, відхилившись на стільці, роздивлявся неначе ген здалеку.

— Пікадори в мене постійні,— сказав він.

— Знаю, — сказав Мануель. — Знаю я ваших постійних пікадорів.

Ретана й не усміхнувся. Мануель зрозумів, що розмову закінчено.

— Я хочу мати рівні шанси, ото й тільки, — розважливо сказав він. — Коли виходиш на арену, хочеться бути певним, що приборкаєш бика. А для цього потрібен лише добрий пікадор.

Та він говорив до людини, що вже не слухала його.

— Якщо ти потребуєш іще чогось, — мовив Ретана, — то подбай про те сам. Я даю тобі мою постійну квадрилью. А ти можеш привести своїх пікадорів скільки завгодно. Клоунада закінчується десь о пів на одинадцяту.

— Гаразд, — сказав Мануель. — Коли таке ваше слово…

— Саме таке, — підтвердив Ретана.

— Тоді до завтра, — сказав Мануель.

— Я там буду, — сказав Ретана.

Мануель узяв валізу і вийшов з кімнати.

— Причини двері! — гукнув йому навздогін Ретана.

Мануель озирнувся. Ретана вже схилився над столом і переглядав якісь папери. Мануель притиснув двері, аж поки клацнув замок.

Він спустився сходами і вийшов на гарячу, залиту сонцем вулицю. Надворі було дуже жарко, і яскраве сонячне проміння, відбиваючись від білих стін будинків, засліпило йому очі. Затіненим боком крутої вулиці він рушив до Пуерта-дель-Соль. Тінь була густа й прохолодна, неначе вода в струмку. Та коли він переходив поперечні вулиці, його враз огортала спекота. Серед людей, що траплялись йому назустріч, Мануель не бачив жодного знайомого.

Перед самою Пуерта-дель-Соль він завернув до кав'ярні.

У кав'ярні було тихо. За столиками під стіною сиділо кілька чоловік. Коло одного столика четверо грали в карти. Решта сиділи, спершись об стіну, й курили, а на столиках перед ними стояли порожні чашечки від кави та чарки. Мануель пройшов довгим залом до невеличкої кімнати в глибині. За столиком у кутку дрімав сидячи якийсь чоловік. Мануель сів до вільного столика.

Підійшов офіціант і спинився коло Мануеля.

— Суріто не бачили? — спитав його Мануель.

— Зранку заходив, — відповів офіціант. — Тепер буде не раніше п'ятої.

— Дайте мені кави з молоком і один коньяк, — сказав Мануель.

Офіціант приніс на підносі склянку для кави та чарку. В лівій руці він тримав пляшку коньяку. Плавним рухом поставив усе те на стіл, і хлопчик, що прийшов з ним, налив у склянку кави й молока із двох блискучих кавників з довгими дужками.

Мануель скинув капелюх, і офіціант помітив його кіску, зашпилену на тім'ї. Наливаючи коньяк у чарку, він підморгнув хлопчикові. Той з цікавістю подивився на бліде Мануелеве обличчя.

— Будете у нас виступати? — спитав офіціант, затикаючи пляшку.

— Так, — відповів Мануель. — Завтра.

Офіціант стояв, зіперши пляшку на стегно.

— У клоунаді? — спитав він.

Хлопчик соромливо відвів очі.

— Ні. В основній програмі.

— Я гадав, що мають виступати Чавес і Ернандес, — сказав офіціант.

— Ні. Я і ще один.

— Хто? Чавес чи Ернандес?

— Здається, Ернандес.

— А що з Чавесом?

— Поранений.

— Хто вам сказав?

— Ретана.

— Гей, Луї! — гукнув офіціант у сусідню кімнату. — Чавеса поранено.

Мануель зняв обгортку з кубиків цукру і вкинув їх у склянку. Розмішав і випив каву — солодка, гаряча, вона зігріла його порожній шлунок. Тоді вихилив коньяк.

— Налийте ще чарку, — сказав він офіціантові.

Офіціант відіткнув пляшку й налив йому повну чарку, вихлюпнувши чи не стільки ж на блюдечко. До столика підійшов ще один офіціант. Хлопчик уже пішов.

— Сильно поранено Чавеса? — спитав Мануеля другий офіціант.

— Не знаю, — відповів Мануель. — Ретана не казав.

— Де ж пак, великий йому клопіт! — озвався високий на зріст офіціант. Мануель досі його не бачив. Певно, він щойно підійшов.

— Тут у нас як Ретана за тебе, то й живеш, — сказав високий офіціант. — А як ні, то хоч руки на себе накладай.

— Що правда, то правда, — докинув офіціант, що підійшов раніше. — Щира правда.

— Звісно, що правда, — сказав високий офіціант. — Коли я вже що кажу про цього типа, то знаю.

— А згадайте, як він підніс Вільяльту, — сказав перший офіціант.

— Та й не тільки його, — сказав високий. — А Марсіаля Лаланду! А Насьйоналя!

— Твоя правда, друже, — підтакнув низенький офіціант.

Мануель дивився, як вони стоять і розмовляють біля його столика. Він уже вихилив і другу чарку. Офіціанти зовсім забули про нього. Він їх більше не цікавив.

— Ви тільки погляньте на тих верблюдів, — провадив далі високий офіціант. — Чи ви коли бачили отого Насьйоналя другого?

— Та бачив, чи не минулої неділі,— сказав перший офіціант.

— Чистісінька жирафа, — докинув низенький.

— А я що казав? — не вгавав високий. — То все Ретанині хлопці.

— Налийте-но мені ще одну, — обізвався Мануель. Поки вони розмовляли, він перелив у чарку і випив той коньяк, що його офіціант вихлюпнув на блюдечко.

Перший офіціант машинально наповнив його чарку, і всі троє, не припиняючи розмови, вийшли з кімнати.

Чоловік у протилежному кутку все ще спав, тихенько хропучи; голова його впиралася в стіну.

Мануель випив коньяк. Його теж почало хилити на сон. Виходити на вулицю було надто жарко. Та й нічого йому робити в місті. Треба побачитись із Суріто. А поки він прийде, можна й покуняти. Мануель штовхнув ногою валізу під столом, щоб упевнитись, що вона ще там. Мабуть, краще поставити її під стілець, до стіни. Він нагнувся і пересунув валізу. Тоді схилився на стіл і заснув.

Коли Мануель прокинувся, за столиком навпроти нього хтось сидів. То був опасистий чолов'яга з грубим, смаглявим, наче в індіанця, обличчям. Він сидів там уже довгенько. Зайшовши до кав'ярні, він помахом руки зупинив офіціанта, що хотів був підійти до нього, і взявся читати газету, вряди-годи позираючи на Мануеля, що спав собі, поклавши голову на стіл. Читав він на превелику силу, за кожним словом ворушачи губами. А коли стомлювався, переводив погляд на Мануеля. Сидів він обважніло, насунувши на чоло крислатий чорний капелюх.

Мануель підвівся й поглянув на нього.

— Здоров, Суріто, — сказав він.

— Здоров, хлопче, — озвався опасистий чолов'яга.

— Я спав… — Мануель потер кулаком чоло.

— Я так і думав, що ти спиш.

— Ну, як воно життя?

— Нівроку. А в тебе як?

— Та не дуже.

Обидва помовчали. Пікадор Суріто дивився на Мануелеве бліде обличчя. Мануель дивився на величезні пікадорові руки, що згортали газету, перше ніж сховати її в кишеню.

— Я маю до тебе прохання, Маносе, — сказав Мануель.

Маносдурос — Тверді Руки — було прізвисько Суріто. Щоразу, коли він чув його, то мимоволі згадував про свої ручиська. От і тепер зніяковіло поклав їх на стіл перед собою.

— Треба б випити, — сказав він.

— Атож, — сказав Мануель.

Підійшов офіціант, тоді вийшов і знову повернувся. Відходячи, він озирнувся на двох чоловіків за столиком.

— Яке прохання, Маноло? — Суріто поставив чарку на стіл.

— Чи не допоміг би ти мені завтра ввечері покласти двох биків? — спитав Мануель, дивлячись через стіл на Суріто.

— Ні,— відказав Суріто. — Я більше не виступаю.

Мануель втупив очі в чарку. Він сподівався такої відповіді — і почув її. Атож, почув.

— Вибачай, Маноло, але я більше не виступаю… — Суріто дивився на свої руки.

— Та що вже там, — сказав Мануель.

— Я надто старий, — пояснив Суріто.

— Я ж просто спитав, — сказав Мануель.

— Кажеш, завтра ввечері?

— Еге ж. Я подумав, що якби мені доброго пікадора, то я цілком міг би впоратись.

— Скільки тобі дають?

— Триста песет.

— Мені, пікадорові, й то більше платять.

— Знаю, — сказав Мануель. — Я навіть не мав права тебе просити.

— Що тебе держить при цьому ділі, Маноло? — спитав Суріто. — Чому ти не відріжеш своєї колети?

— Не знаю, — відказав Мануель.

— Ти ж літами майже такий, як я, — сказав Суріто.

— Не знаю, — повторив Мануель. — Не можу я без цього. Єдине, що я хочу, це мати рівні шанси. А покинути несила, Маносе.

— Неправда.

— Ні, правда. Я вже пробував покинути.

— Я розумію, воно важко. Але інакше не можна. Тобі треба піти з арени, піти назавжди.

— Не можу. Та й останнім часом у мене добре виходило.

Суріто глянув йому в обличчя.

— Ти ж оце щойно з лікарні.

— Але доти все було чудово.

Суріто промовчав. Він узяв блюдечко і вилив у чарку розхлюпаний коньяк.

— Газети писали, що ніколи не бачили кращої фаени, — сказав Мануель.

Суріто дивився на нього.

— Ти ж знаєш — коли зі мною все гаразд, я виступаю добре, — провадив своєї Мануель.

— Ти вже застарий, — сказав пікадор.

— Ні,— заперечив Мануель. — Ти на десять років старший за мене.

— Я — зовсім інше.

— Ніякий я ще не старий, — сказав Мануель.

Запала мовчанка. Мануель дивився на пікадорове обличчя.

— Усе було чудово, доки мене не поранено, — знову озвався Мануель. — Було б тобі побачити той бій, Маносе, — додав він докірливо.

— Не хочу я бачити твоїх боїв, — відказав Суріто. — Я надто нервую.

— Ти вже давно не бачив мене.

— Надививсь я на тебе донесхочу.

Суріто позирнув на Мануеля, уникаючи його погляду.

— Треба кінчати, Маноло.

— Не можу, — відповів Мануель. — Кажу ж тобі, тепер у мене добре виходить.

Суріто подався вперед; його руки так само лежали на столі.

— Слухай, я виступлю з тобою завтра, та якщо ти не впораєшся, то кинеш це діло. Згода? Обіцяєш?

— Авжеж.

Суріто з полегкістю відхилився на стільці.

— Треба кидати, — сказав він. — Годі вже дурня клеїти. Треба відрізати колету.

— Не доведеться кидати, — заперечив Мануель. — Побачиш сам. Я маю що показати.

Суріто підвівся. Йому набридло переконувати Мануеля.

— Мусиш кинути, — сказав він. — Я сам відріжу тобі колету.

— Не відріжеш, — сказав Мануель. — Не буде за що.

Суріто гукнув офіціанта.

— Ходімо, — сказав Мануелеві.— Ходімо до мене.

Мануель нагнувся і витяг з-під стільця валізу. Він був задоволений. Отже, Суріто виступить разом з ним. Це ж найкращий пікадор. Тепер усе буде гаразд.

— Ходімо до мене, чогось поїмо, — сказав Суріто.

Мануель стояв у дворі стайні, чекаючи, поки скінчиться клоунада. Поруч стояв Суріто. Їх огортала темрява. Високі ворота, що вели на арену, були зачинені. Раптом над ними вибухнув сміх, тоді ще раз. Потім запала тиша. Мануель любив дух коней. Приємно було відчувати його в темряві. Від арени знову долинув гучний регіт, потім — оплески, такі тривалі, що, здавалось, їм не буде кінця.

— Ти бачив коли цих клоунів? — спитав Суріто. Його огрядна постать ледь видніла в темряві поряд з Мануелем.

— Ні,— відповів Мануель.

— Дуже кумедні,— сказав Суріто. Він усміхнувся сам до себе в темряві.

Високі й щільні двійчасті ворота розчинились, і Мануель побачив арену, яскраво освітлену дуговими лампами, і темне кільце рядів навкруг, що здіймалися високо вгору; краєм арени, вклоняючись глядачам, бігли двоє, одягнені волоцюгами, за ними — третій, у формі готельного служки, що раз по раз нахилявся, підбирав розкидані на піску капелюхи й тростинки і шпурляв їх назад у темні ряди.

У дворі стайні ввімкнули електричне світло.

— Ти збирай хлопців, а я тим часом піду виберу собі конячину, — сказав Суріто.

Позад них задзеленчали дзвоники на мулах, яких вели на арену, щоб витягти вбитого бика.

Учасники квадрильї, що спостерігали виступ клоунів з проходу між бар'єром та рядами, повернулись у двір стайні і, про Щось балакаючи, гуртом стали під ліхтарем. Вродливий юнак У сріблясто-оранжевому костюмі підійшов до Мануеля й усміхнувся.

— Я Ернандес, — мовив він і подав руку.

Мануель потиснув її.

— Маємо сьогодні справжніх слонів, — весело сказав юнак.

— Бики здорові, і роги нічогенькі,— погодився Мануель.

— Вам припали найбільші,— сказав юнак.

— Дарма, — сказав Мануель. — Чим більший бик, тим більше м’яса для бідняків.

— Звідки ви це взяли? — всміхнувся Ернандес.

— Так віддавна кажуть, — відповів Мануель. — Ану збери свою квадрилью, я хочу подивитись, хто буде зі мною.

— У вас там є непогані хлопці,— сказав Ернандес.

Юнак був дуже веселий. Він уже двічі виступав увечері й починав здобувати славу в Мадріді. І тепер тішився, що за кілька хвилин розпочнеться бій.

— А де пікадори? — спитав Мануель.

— У стайні, сваряться за коней, кому дістануться кращі,— усміхнувся Ернандес.

Заляскали батоги, задзеленчали дзвоники, і у ворота чвалом забігли мули, тягнучи за собою молодого бика, що лишав на піску широку борозну.

Тільки-но забрали мертвого бика, як усі пошикувалися до виходу.

Мануель і Ернандес стояли попереду. За ними, перекинувши через руку важкі плащі, стали юнаки з їхніх квадрилій. Позаду, в тьмяно освітленому закутку, сиділи верхи чотири пікадори, тримаючи сторч списи із сталевими вістрями.

— Дивно, чого це Ретана шкодує нам світла, щоб хоч коней побачити, — сказав один пікадор.

— Бо знає, що нам краще не придивлятися до цих шкап, — озвався інший.

— Оця, що піді мною, ледве стоїть, — сказав перший.

— А все ж коні.

— Та звісно, що коні.

Вони перемовлялись у сутіні, сидячи на своїх миршавих конячинах.

Суріто мобчав. Він захопив єдиного пристойного коня, що був у стайні. Уже й випробував його в загоні — кінь слухався поводів і острог. Суріто зняв з його правого ока пов'язку і перерізав мотузки, що туго притягували вуха до голови. То був добрий, міцний кінь, що твердо стояв на ногах. Нічого більше Суріто й не потребував. Він сподівався відбути на ньому всю кориду. Сидячи у великому вистьобаному сідлі й чекаючи у сутіні урочистого виходу на арену, Суріто обмірковував усі свої дії в наступному бою. Обабіч нього інші пікадори й далі перемовлялися. Він їх не чув.

Обидва матадори стояли поряд на чолі своїх обслуг, в однаковий спосіб підгорнувши плащі лівою рукою. Мануель думав про трьох юнаків позаду. Всі троє були мадрідці, як і Ернандес, мали років по дев'ятнадцять. Один з них, поважний і мовчазний циган із смаглявим обличчям, сподобався Мануелеві. Він обернувся.

— Як тебе звуть, друже? — спитав він цигана.

— Фуентес, — відповів той.

— Гарне ім'я, — сказав Мануель.

Циган усміхнувся, блиснувши зубами.

— Коли бик вийде, ти напосядься на нього, нехай трохи побігає,— сказав Мануель.

— Гаразд, — мовив циган. Обличчя його споважніло. Він став думати про те, що йому належало робити.

— Нібито починають, — сказав Мануель Ернандесові.

— Еге ж. Ходімо.

З піднесеною головою, погойдуючись у такт музиці й вимахуючи правою рукою, вони вийшли з воріт і в сяйві дугових ламп рушили через піщану арену; за ними посунули квадрильї, потім пікадори на конях, а позаду всіх тяглися служники та обвішані дзвониками мули. Коли вони проходили ареною, публіка вітала Ернандеса оплесками. Матадори ступали гордовито, погойдуючись і дивлячись просто себе.

Вони вклонилися президентові, і процесія розділилась. Матадори підійшли до бар'єра й поміняли свої важкі мантії на легкі бойові плащі. Мулів виведи. Пікадори чвалом об'їхали круг арени, і двоє з них зникло в тих самих воротах, з яких виїхали. Служники розрівняли пісок.

Мануель випив склянку води, що налив йому один з помічників Ретани, який мав бути в нього за підручного й подавати шпаги. Ернандес, поговоривши із своїм підручним, підійшов до Мануеля.

— Ти маєш успіх, друже, — похвалив його Мануель.

— Мене тут люблять, — втішено сказав Ернандес.

— Як минув вихід? — спитав Мануель помічника Ретани.

— Як на весіллі,—відказав той. — Чудово. Вийшли мов ті Хоселіто й Бельмонте.

Повз них проїхав Суріто, неначе громіздка кінна статуя. Він повернув коня передом до протилежного кінця арени — там були ворітця загону, звідки мав з'явитися бик. Суріто почував себе незвично в світлі дугових ламп. Він завжди виступав удень, під гарячим сонцем, і за великі гроші. Ця комедія з лампами була йому не до душі. Хоч би вже починали!

Мануель підійшов до нього.

— Попоганяй його, Маносе, — сказав він. — Укоськай добре, щоб був якраз для мене.

— Попоганяю, хлопче. — Суріто плюнув на пісок. — Так по-поганяю, що він у мене за бар'єр вистрибне.

— Не давай йому попуску, Маносе, — сказав Мануель.

— Не буде йому попуску, — запевнив Суріто. — Чого ж вони там тягнуть?

— Та вже відчиняють, — сказав Мануель.

Суріто сидів у сідлі, всунувши ступні в стремена й стискаючи коневі боки дебелими ногами в обтягнутих оленячою шкірою щитках, тримаючи в лівій руці поводи, а в правій — довгий спис, низько насунувши крислатий капелюх, що прикривав очі від світла, і не зводячи погляду з далеких ворітець загону. Кінь почав щулити вуха. Суріто погладив його лівою рукою.

Червоні ворітця загону розчинилися, і якусь мить Суріто бачив тільки порожній перехід, далеко за ареною. Аж ось звідти вискочив бик і, опинившись у яскравому світлі ламп, уперся в пісок усіма чотирма ногами, а тоді, радіючи, що вирвався з темної тісної загороди, пустився по арені чвалом, легким і майже безгучним, — було чути лише хрипке сапання з його розширених ніздрів.

У першому ряду трохи знуджений запасний репортер «Ель Еральдо», посунувшись уперед до бетонного парапету, що був урівень з його колінами, нашкрябав у записнику: «Бик Кампаньєро, чорної масті, вага 42, щодуху вискочив на арену…»

Мануель, прихилившись до бар'єра й не зводячи очей з бика, махнув рукою, і на середину вибіг циган, тягнучи за собою плащ. Бик з розгону круто повернув і, наставивши роги й задерши хвоста, кинувся на плащ. Циган біг зигзагами і, коли потрапив бикові на очі, той облишив плащ і шугнув за людиною. Циган метнувся до бар'єра, перескочив за червону дерев'яну огорожу, і ту ж мить бик ударив у неї рогами. Він двічі кидався на огорожу, нестямно б'ючи рогами об дошки.

Репортер «Ель Еральдо» запалив сигарету й шпурнув сірник на бика, тоді занотував: «Дебелий, з рогами, які подобаються навіть платним глядачам, кампаньєро виявив намір вдертися на територію матадорів».

Коли бик ударив рогами в огорожу, Мануель виступив уперед, на втоптаний пісок. Краєм ока він бачив Суріто, що сидів на своєму білому коні біля самого бар'єра, десь за чверть кола від нього, з лівого боку арени. Мануель підняв перед собою плащ, зібравши кожною рукою по складці, і крикнув до бика: «Йо! Йо!» Бик обернувся і, ніби відіпхнувшись від огорожі, люто кинувся на плащ, а Мануель ступнув убік, крутнувся на підборах і повів бика навколо себе, відхиляючи плащ просто в нього перед рогами. Зробивши повний оберт, він знову повернувся до бика, так само підняв плащ перед грудьми коли бик напав удруге, знову обернувся кругом. За кожним поворотом глядачі вибухали криком.

Чотири рази він обводив бика навколо себе, високою хвилею здіймаючи плащ, і кожного разу ставав проти нього, щоб бик знову кинувся в напад. Аж ось у кінці п'ятого повороту він приклав плащ до стегна і крутнувся на місці, так що плащ майнув навколо нього, мов спідничка балерини, а бик аж наче оперезав його, як поясом; тоді Мануель відскочив убік, залишивши бика віч-на-віч із Суріто на білому коні, що виїхав на арену і став наче вкопаний. Кінь утупив очі в бика, вуха його настовбурчились, губи засіпалися. Суріто, насунувши капелюх на очі, подався вперед, з-під його ледь зігнутої в лікті правої руки стримів довгий спис, похилений донизу й наставлений залізним вістрям просто на бика.

Запасний репортер «Ель Еральдо», затягуючись сигаретою і не спускаючи бика з ока, писав: «Ветеран Маноло показав низку досить пристойних веронік, завершивши їх суто бельмонтівським рекорте, що викликало оплески глядачів, — і от у бій вступає кіннота».

Суріто сидів на коні, прикидаючи на око відстань між биком і кінцем свого списа. Тим часом бик, наготувавшись, рвонувся вперед, цілячи коневі в груди. Коли він нахилив голову, щоб узяти коня на роги, Суріто ввігнав вістря списа у горб м'язів, що випинався в бика на карку, всім тілом наліг на ратище, а лівою рукою поставив коня дибки — аж копита майнули в повітрі — і перекинув його праворуч, відтиснувши бика вниз і вбік, так щоб роги не зачепили коневі черева; тремтячи всім тілом, кінь став на передні ноги, а бик, хльоснувши хвостом йому по грудях, ринувся на плащ, якого розіпнув перед ним Ернандес.

Ернандес подався вбік, заманюючи бика за собою, до другого пікадора. Помахами плаща він зупинив бика просто перед конем з вершником, а сам відступив. Бик побачив коня і метнувся до нього. Пікадорів спис ковзнув йому по хребту і, коли бик завдав коня на роги, пікадор, уже вилітаючи з сідла після невдалого замаху списом, випростав праву ногу й почав валитися ліворуч, щоб кінь упав між ним та биком. Піднятий на роги й заколотий кінь важко гепнувся додолу, і, поки бик усе ще буцав його, пікадор відіпхнувся від коня чобітьми й ліг осторонь, дожидаючи, коли його відтягнуть далі й підведуть на ноги.

Мануель не перешкоджав бикові штрикати рогами забитого коня — квапитись нема чого, пікадор уникнув небезпеки; до того ж такому пікадорові не завадить трохи потремтіти. Нехай іншим разом держиться довше. Пікадори задрипані!.. Мануель перевів погляд на той бік арени, де біля бар'єра, приструнивши коня, вже чекав Суріто.

— Йо! — гукнув Мануель до бика. — Tomar![69]— і обома руками розіпнув плащ, так щоб він упав бикові в око.

Бик полишив коня і кинувся до плаща, а Мануель, відбігши набік із розвіяним плащем у руках, зупинився, рвучко крутнувсь на підборах і поставив бика просто перед Суріто.

«За смерть одного росінанта Кампаньєро дістав два удари списом, а Ернандес і Маноло виконали по кіте, — написав репортер «Ель Еральдо». — Скуштувавши залізного вістря, бик цілком переконливо довів, що не полюбляє коней. Ветеран Суріто згадав давнину і показав добру роботу із списом, зокрема чудове суерте…»

— Ole! Ole![70] — закричав чоловік, що сидів поряд з ним. Крик його загубився в реві натовпу, і чоловік ляснув репортера по спині. Той звів очі й побачив унизу проти себе Суріто, що, всім тулубом перехилившись через коня і тримаючи спис при самому вістрі, так що довге ратище скісно стриміло в нього з-під пахви, щосили налягав на спис і не давав бикові зрушити з місця; бик люто опирався, силкуючись добутися до коня, а Суріто, подавшись далеко вперед і схилившись просто над ним, усе натискав та натискав на нього і водночас поволі відвертав коня у другий бік, аж поки той опинився на безпечній віддалі. І як тільки Суріто відчув, що бик уже навряд чи зачепить коня, він послабив свій невідпорний натиск, і, коли бик рвонувся з місця, трикутний сталевий гостряк розпоров горб м'язів у нього на карку, а тим часом перед його мордою вже був Ернандесів плащ. Бик у нестямі метнувся до плаща, і юнак вивів його на середину арени.

Суріто сидів у сідлі, гладячи коня по шиї і спостерігаючи, як в яскравому світлі арени бик кидається на плащ, яким Ернандес вимахував у нього перед очима під захоплені вигуки глядачів.

— Бачив? — спитав він Мануеля.

— Чудово, — сказав Мануель.

— Дав я йому чосу, — сказав Суріто. — Ти тільки поглянь на нього.

Наприкінці одного з поворотів, коли плащ майнув трохи не впритул до нього, бик спіткнувся і впав на передні ноги. Він миттю підвівся, але навіть здаля, від краю арени, Мануель і Суріто побачили блискучий струмінь крові, що збігав по лопатці бика, ясно вирізняючись проти чорної шерсті.

— Дав я йому чосу, — знову сказав Суріто.

— Добрячий бик, — мовив Мануель.

— Пустили б мене ще раз штрикнути, і я поклав би його, — сказав Суріто.

— Починають третій захід, — сказав Мануель.

— Ти тільки поглянь на нього, — не вгавав Суріто.

— Мені вже час туди, — сказав Мануель і побіг на другий бік арени, де служники вивели нового коня і, тримаючи його за вудила, рушили до бика; вони били коня кийками по ногах і всім гуртом силкувалися підтягти його до бика, що стояв, понуривши голову й риючи ратицями пісок, і не знав, нападати йому чи ні.

Суріто повільно під'їхав ближче і похмуро дивився на цю сцену, не проминаючи жодної деталі.

Нарешті бик зрушив з місця, і служники метнулися до бар'єра; пікадор ударив списом задалеко, і бик, добувшись головою під коня, підняв його на роги й закинув собі на спину.

Суріто спостерігав. Як служники в червоних сорочках підбігли до пікадора й відтягли його вбік. Як пікадор, уже звівшись на ноги, лаявся та вимахував руками. Як Мануель і Ернандес тримали напоготові свої плащі. І як бик, величезний чорний бик, стояв з конем на спині, і копита коня висіли в повітрі, а вуздечка зачепилася за роги. Чорний бик з конем на спині хитався на коротких ногах, вигинав шию і крутив головою, намагаючись звільнитися від коня, аж поки той упав додолу. І тоді бик кинувся на плащ, якого розгорнув перед ним Мануель.

Мануель відчув, що тепер бик уже не такий прудкий. Бик спливав кров'ю. По всьому його боці вилискувала кров.

Мануель знову підставив йому плащ. Бик кинувся — важкий, незграбний, втупивши в плащ вирячені очі. Мануель відступив убік і підніс руки, розпинаючи плащ перед биком, щоб зробити вероніку.

За мить він знову стояв обличчям до бика. Атож, голова його трохи похилилася. Тепер він держить її нижче. То робота Суріто.

Мануель змахнув плащем — ага, ось кинувся! — а тоді ступнув убік і виконав ще одну вероніку. «Тепер він нападає дуже пильно, — подумав про бика, — йому добряче перепало, отож він став обачніший. Немов чигає на мене. З ока не спускає. Та я щораз відвертаю його плащем».

Він труснув плащем перед очима бика — ага, кинувся! — і знову ступнув убік. Цього разу надто вже близько. Не можна так близько його підпускати.

Край плаща, ковзнувши бикові по спині, коли той метнувся повз Мануеля, потемнів від крові.

Ну, ще раз, тепер уже останній.

Уникнувши попередніх нападів бика, Мануель став проти нього і обома руками розгорнув плащ. Бик дивився на людину. Не зводячи очей, наставивши роги, дивився на людину, пильнував.

— Йо! — гукнув Мануель. — Toro![71] — І, відхилившись назад, змахнув плащем.

Так, знову кинувся!.. Він ступив убік, війнув плащем позад себе і крутнувся на підборах, так, що бик оббіг коло нього і, знову піймавши облизня, слухняно став там, де спинив його Мануелів плащ. Мануель узяв плащ однією рукою, труснув ним перед мордою бика, показуючи, що бик закляк на місці, і пішов геть.

Оплесків не було.

Мануель рушив до бар'єра, а Суріто тим часом поїхав з арени. Поки Мануель змагався з биком, пролунав звук сурми, викликаючи на арену бандерильєрів. Мануель ледве почув його. Служники накривали ряднами двох мертвих коней і притрушували тирсою плями крові.

Мануель підійшов до бар'єра попити води. Помічник Ретани подав йому важкий неполив'яний глечик.

Фуентес, високий циган, стояв, тримаючи в руці дві складені докупи бандерильї — тонкі, червоні палички з наставленими вперед гострими, як рибальські гачки, кінцями. Він подивився на Мануеля.

— Іди, — сказав Мануель.

Циган ступнув уперед. Мануель поставив глечик й звернув погляд на арену. Тоді втер хусточкою обличчя.

Репортер «Ель Еральдо» взяв пляшку теплого шампанського, що стояла в нього між ніг, ковтнув із шийки і дописав абзац: «…Підстаркові Маноло не перепало оплесків за низку ординарних помахів плащем, і ось уже перед нами бандерильєри».

Посеред арени самотньо стояв бик, і досі мов закляклий. Фуентес, високий, рівний, гордовито простував до нього, виставивши в кожній руці по тонкій червоній паличці вістрями вперед. Фуентес підступав усе ближче. Позад нього і трохи збоку йшов другий юнак з плащем. Бик побачив їх і враз отямився.

Він стежив за Фуентесом, що вже стояв перед ним. Ось Фуентес відхилився назад і гукнув бика. Потім ворухнув бандерильями, і відблиск світла на сталевих вістрях привернув погляд бика.

Бик задер хвоста й зірвався з місця.

Він кинувся просто вперед, не спускаючи з очей Фуентеса. Той стояв непорушно, відхилившись назад і виставивши перед собою бандерильї. Коли бик пригнув голову, націлюючись рогами, Фуентес ще відхилився назад, руки його зійшлися докупи і метнулись угору, і бандерильї, мов дві червоні стріли, звернулись униз, а тоді він хитнувся вперед, устромив гострі тички бикові в карк і, подавшись далеко над рогами, спираючись на держалка бандерилій, вигнувся всім тілом на міцно стулених ногах, щоб пропустити бика повз себе.

— Ole! — долинуло з натовпу.

Бик оскаженіло крутив головою і, брикаючи ратицями, вистрибував угору, наче форель з води. За кожним вистрибом на його шиї стріпувались червоні держалка бандерилій.

Мануель, стоячи біля бар'єра, помітив, що бик увесь час ширяє рогами праворуч.

— Скажи йому, нехай тепер устромить дві з правого боку, — мовив він хлопцеві, що побіг до Фуентеса з новими бандерильями.

Важка рука лягла Мануелеві на плече. То був Суріто.

— Як воно, хлопче? — спитав він.

Мануель не зводив очей з бика.

Суріто нахилився над бар'єром, обіпершись на руки. Мануель повернувся до нього.

— Непогано в тебе виходить, — сказав Суріто.

Мануель похитав головою. Він не мав чого робити до наступного заходу. Циган чудово орудував бандерильями. На той час, коли він сам знову вийде на арену, бик таки підупаде на силі. Добрячий бик. Досі було легко. Останній захід із шпагою — ото єдине, чим варто перейматися. Власне, Мануель не переймався, навіть не думав про те. Однак, стоячи біля бар'єра, не міг позбутися якогось гнітючого передчуття. Він дивився на бика, уявляючи собі наступну фаену і свої рухи з червоною сукниною, якими він заганяє бика, змусить його скоритися.

Циган знов ішов назустріч бикові — ішов сміливо, пружно ступаючи з п'яти на носок, мов по паркету танцювальної зали, і червоні держалка бандерилій здригалися в такт його крокам. Бик, що стояв тепер не так напружено, стежив за ним, наміряючись кинутися, але вичікував, коли він підступить ближче, щоб ударити напевне і ввігнати в нього роги.

Коли Фуентес підійшов зовсім близько, бик метнувся до нього. Фуентес відбіг на чверть кола, пустивши бика повз себе, а тільки-но той повернув назад — спинився, вискочив йому навперейми і, звівшись навшпиньки й випроставши руки, встромив бандерильї просто у випнутий клубок м'язів на бичачій шиї, спритно ухилившись від рогів.

Натовп вибухнув схвальним, ревом.

— Цей хлопчина не довго виступатиме вечорами, — мовив помічник Ретани до Суріто.

— Молодець, — сказав Суріто.

— Онде, дивіться.

Вони дивилися далі.

Фуентес стояв, прихилившись спиною до бар'єра. Позад нього, за бар'єром, двоє юнаків із квадрильї тримали плащі напоготові, щоб, хляскаючи ними об огорожу, відвернути бика вбік.

Бик, висолопивши язика і надимаючи боки, стежив за циганом. Був певен, що тепер уже той не втече. Он як притиснувся до червоних дощок. Досить лише кинутись… Бик не спускав його з ока.

Циган подався назад і відсмикнув руки з бандерильями, націленими на бика. Він гукнув бика, тупнув на нього ногою. Та бик остерігався. Він хотів ударити напевне. Годі з нього тичок у карк.

Фуентес підступив ближче до бика. Відхилився назад. Ще раз гукнув його. Хтось із публіки застережливо скрикнув.

— Надто близько, бісів син, — мовив Суріто.

— Ви дивіться, — сказав помічник Ретанй.

Відхилившись назад, Фуентес дражнив бика бандерильями і раптом високо підскочив. Ту ж мить бик задер хвоста й кинувся на нього. Фуентес легко спустився на носки, звів перед собою руки, вигнувся всім тілом і, спритно ухилившись від правого рога, тикнув палички прямовисно вниз.

Бик з розгону вдарив рогами у бар'єр — туди, де хляскали по дошках плащі, відвертаючи його увагу від людини.

Циган уже біг уздовж бар'єра, наближаючись до Мануеля і вклоняючись на оплески глядачів. Куртка на ньому була роздерта — бик таки зачепив її кінчиком рога. І потішений циган показував ту дірку глядачам. Так він оббіг круг усієї арени. Суріто бачив, як циган пробіг повз нього, усміхаючись, показуючи на свою куртку. І собі усміхнувся.

Останні дві бандерильї застромив хтось інший. Ніхто цього навіть не помітив.

Помічник Ретани напнув на прут червону сукнину мулети, згорнув її і через бар'єр подав Мануелеві. Потім нахилився до шкіряного футляра з шпагами, вийняв одну шпагу і, тримаючи її за піхви, також простяг Мануелеві. Мануель узявся за червоне руків'я, висмикнув лезо, і шкіряні піхви звисли донизу.

Він подивився на Суріто. Той побачив, що Мануелеве обличчя зрошене потом.

— Тепер він твій, хлопче, — сказав Суріто.

Мануель кивнув головою.

— Він добряче охляв, — сказав Суріто.

— Саме те, що вам треба, — докинув і помічник Ретани.

Мануель знову кивнув.

Десь угорі, під самим дахом, сурмач сповістив про початок останнього заходу, і Мануель рушив через арену туди, де у високій темній ложі мав сидіти президент.

У першому ряду запасний репортер «Ель Еральдо» надовго припав до пляшки з теплим шампанським. Він вирішив, що не варто гаяти час на детальний звіт, — можна буде написати й у редакції. Справді-бо, чи така вже це велика важниця? Усього-на-всього вечірня корида. Як чого й не побачить, то прочитає в ранкових газетах… Він знову приклався до пляціки.

О дванадцятій на нього чекатимуть у «Максима». Та й які це, зрештою, матадори? Хлопчиська й ледацюги. Збіговисько ледацюг… Він сховав записник у кишеню і подивився на Мануеля, що стояв сам-один край арени, вітально піднісши капелюх у напрямі ложі, якої не було видно високо в темних рядах. Серед арени стовбичив бик, утупивши просто себе невидющі очі.

— Присвячую цього бика вам, пане президент, та мадрідській публіці, найвибагливішій і найвеликодушнішій у світі,— промовляв Мануель. То була традиційна формула. Він виголосив її усю. Як на вечірню кориду, міг би трохи й скоротити.

Він уклонився до темряви, випростався, кинув капелюх через плече і, узявши в ліву руку мулету, а в праву — шпагу, рушив до бика.

Мануель наближався до бика. Бик дивився на нього пильно, сторожко. Мануель бачив, як з-під лівої лопатки бика звисають бандерильї, а на боці, як і раніше, вилискує кров від ударів списа Суріто. Бачив він і те, як бик стоїть на ногах. Простуючи вперед з мулетою в лівій руці та шпагою в правій, він не зводив очей з ніг бика. Бик не міг напасти, не зіставивши ніг Докупи. А він стояв на них рівно, без напруги.

Мануель підступав до бика, не зводячи очей з його ніг. Усе гаразд. Він упорається з ним. Треба тільки змусити бика похилити голову, щоб всадити шпагу за рогами і вбити його. Він не думав тепер ні про шпагу, ні про те, як убиватиме бика. Думав про найближчу мить. Але й те, що він мав робити далі, усе ж гнітило його. Наближаючись до бика і стежачи за його ногами, він бачив то його очі, то вогку морду, то широко розставлені, вигнуті наперед роги. Очі в бика були облямовані світлими кільцями. Ті очі стежили за Мануелем. Бик відчував, що має нарешті запопасти цього чоловічка з білим обличчям.

Мануель спокійно стояв перед ним і розправляв шпагою мулету, потім застромив лезо в червону сукнину, і шпага, яку він узяв тепер у ліву руку, розіпнула її, наче клівер на вітрильнику. Водночас погляд його привернули кінчики рогів бика. Один трохи розщепився від удару в бар'єр, другий був гострий, мов колючка на дикобразі. Розгортаючи мулету, Мануель побачив, що білий при основі ріг почервонів від крові. Усе це він побачив, не спускаючи з ока ніг бика. Бик пильно дивився на Мануеля.

«Не хоче нападати, — подумав Мануель. — Береже силу. Треба не дати йому спокою і примусити похилити голову. Неодмінно щоб похилив голову. Суріто вже раз пригнув його додолу, та він прочумався. Ось я зрушу його з місця, знову потече кров, і він швидко охляне».

Виставивши розіпнуту шпагою мулету, він гукнув бика.

Бик дивився на нього.

Мануель з викликом подався назад і труснув широко розгорнутою сукниною.

Бик побачив мулету. У світлі дугових ламп вона сяяла пурпуром. Ноги його напружились.

Зараз кинеться. У-у-ух!..

Як тільки бик скочив уперед, Мануель відсторонився й підняв мулету, так що вона пройшла над рогами і ковзнула по широкому бичачому хребту від голови до хвоста. Бик ударив рогами в порожнечу. Мануель і не зворухнувся.

Промчавши далі, бик, наче кіт, що обминає ріг будинку, повернув назад і став проти Мануеля.

Тепер він знову рвався до бою. Важка неповороткість зникла. Мануель помітив свіжу кров, що блищала на його чорній лопатці й стікала вниз по нозі. Приспустивши мулету додолу в лівій руці і відхилившись ліворуч, він гукнув бика. Ноги в бика напружились, очі не відривалися від мулети. «Зараз кинеться», — подумав Мануель. Ух!..

Уникаючи удару, він хитнувся вбік і пропустив бика під мулетою; ноги його не зрушили з місця, а шпага виписала круту дугу, сяйнувши проти світла.

Після пасе натураль бик знову приготувався до нападу, і Мануель підняв мулету на пасе де печо. Він міцно вперся ногами в пісок, і бик проскочив під мулетою біля самих його грудей. Мануель відхилив голову, щоб її не зачепили брязкучі держалка бандерилій. Гаряче чорне тіло бика на мить торкнулося його грудей.

«Хай йому чорт, надто близько», — подумав Мануель.

Суріто, нахилившись над бар'єром, щось швидко сказав циганові, і той з плащем у руці побіг до Мануеля. Суріто насунув капелюх на очі й став дивитися на арену, туди, де був Мануель.

Мануель знову стояв обличчям до бика, приспустивши мулету ліворуч від себе. Бик нахилив голову і стежив за мулетою.

— Якби ці штуки робив Бельмонте, вони б тут усі показилися, — сказав помічник Ретани.

Суріто промовчав. Він не зводив очей з Мануеля, що стояв посеред арени.

— Звідки хазяїн викопав цього дивака? — спитав помічник Ретани.

— З лікарні,— відповів Суріто.

— Отам-таки й знову буде, і то скоро, — сказав помічник Ретани.

Суріто обернувся до нього.

— Постукай, — звелів він, показуючи на бар'єр.

— Та я ж просто пожартував, — сказав помічник Ретани.

— Постукай по дереву.

Помічник Ретани нахилився і тричі стукнув по бар'єру.

— А тепер дивися, — сказав Суріто.

Посеред арени, під дуговими лампами, Мануель став на одне коліно проти бика і обома руками підняв мулету; бик, задерши хвоста, кинувся на нього.

Мануель ухилився від рогів, а коли бик кинувся знову, він крутнув мулету півколом, так що той упав на передні ноги.

— Та він же добрячий матадор, — сказав помічник Ретани.

— Ні,— озвався Суріто.

Мануель устав і з мулетою в лівій руці, а шпагою — в правій уклонився на оплески з темних рядів.

Бик важко підвівся і чекав, низько понуривши голову.

Суріто щось сказав ще двом юнакам з квадрильї, і ті вибігли на арену й стали позаду Мануеля, тримаючи в руках плащі. Тепер за ним стояли четверо. Ернандес був коло нього весь час, відколи він уперше вийшов з мулетою. Фуентес, високий, спокійний, держав плащ біля грудей, незворушно дивлячись на все. А оце підійшли ще двоє. Ернандес показав їм стати по одному з кожного боку. Мануель стояв сам обличчям до бика.

Мануель махнув рукою до юнаків з плащами, щоб відійшли. Обережно відступаючи, ті побачили, що обличчя його бліде і зрошене потом.

Невже вони не знають, що треба триматися далі? Чого лізуть бикові перед очі зі своїми плащами, коли його вже загнано і зупинено на місці? Без того доволі мороки.

Бик стояв, розкарячивши ноги, і дивився на мулету. Мануель згортав мулету в лівій руці. Бик не зводив з неї очей. Його тіло важко обвисло. Голова похилена, але не так уже й низько.

Мануель посварився на нього мулетою. Бик не ворухнувся. Тільки стежив за ним очима.

«Важкий, мов свинець, — подумав Мануель. — Ноги рівні. Стоїть як слід. Можна кінчати».

Він думав фаховими термінами матадора. Іноді він не міг знайти відповідного слова, і тоді думка уривалась. Його чуття і навички діяли автоматично, а думка працювала повільно й потребувала слів. Він знав про биків усе. Йому не треба було думати про них. Він просто робив те, що належало робити. Його очі бачили, що діється довкола, а тіло виконувало потрібні рухи без участі думки. Якби він думав про те все, то загинув би.

От і тепер, стоячи сам на сам з биком, він осягав чуттям багато чого водночас. Онде роги — один розщеплений, другий рівний і гострий… Треба стати коло лівого рога, приспустити мулету, щоб бик подався за нею, а тоді ступнути вперед і, перехилившись над рогами, коротко і прямо ввігнати лезо шпаги в невеличке, завбільшки з п'ятипесетову монету, місце на зашийку, просто між гострі виступи лопаток. А тоді швидко відскочити з-перед рогів. Він знав, що має все те зробити, але в думці було тільки два слова: «Corto y derecho» — «коротко і прямо».

«Коротко і прямо», — думав він, згортаючи мулету. «Коротко і прямо» — висмикнув із мулети шпагу, став коло розщепленого лівого рога, спустив мулету вбік через усе тіло, аж поки його права рука із шпагою на рівні очей утворила хрест, а тоді звівся навшпиньки й націлив спрямоване донизу лезо бикові на карк.

«Коротко і прямо» — він ступнув до бика.

Удар — і він відчув, що злітає в повітря. Саме тієї миті він натис на шпагу, і вона випорснула в нього з руки. Він упав на пісок, і бик посунув до нього. Лежачи горілиць, Мануель відштовхував від себе ногами його морду. Він штурхав і штурхав, а бик не відступався, але, збуджений до нестями, ніяк не міг його поцілити й безладно тицяв головою, встромляючи роги в пісок. Молотячи ногами так, наче жонглював м'ячем, Мануель не давав бикові ударити навпростець.

Ззаду на Мануеля повіяло вітерцем від плащів, якими відманювали бика, і бик подався геть, з розгону перескочивши через Мануеля. На мить він заступив собою світло. Але ногою не зачепив.

Мануель підвівся й підібрав мулету. Фуентес подав йому шпагу. Вона зігнулася від удару бикові в лопатку. Мануель виправив її на коліні й бігцем пустився до бика, що стояв тепер біля одного з мертвих коней. Він біг, і роздерта під пахвами куртка плескала йому по боці.

— Забери його звідти! — гукнув він циганові.

Тим часом бик почув дух крові од мертвого коня і встромив роги в рядно. Він кинувся на Фуентесів плащ; рядно, зачепившись за розколений ріг, повисло в нього на голові, і глядачі засміялися. Бик стояв посеред арени й мотав головою, силкуючись позбутися рядна. Ернандес, підбігши ззаду, вхопився за край рядна і спритно скинув його з рога.

Бик кинувся за ним, та раптом закляк на місці. Він знов уникав бою. Мануель підступив до нього зі шпагою та мулетою. Махнув мулетою в нього перед очима. Бик не хотів нападати.

Мануель став до нього боком, націляючись лезом шпаги. Бик і не ворухнувся. Закляк наче мертвий, не маючи сили кинутися ще раз.

Мануель звівся навшпиньки, наставив шпагу і ступив до бика.

Знов удар — і він відчув, як його стрімко відкинуло назад і з силою повалило на пісок. Цього разу годі було відбиватися ногами. Бик стояв просто над ним. Мануель лежав мов неживий, поклавши голову на руки, а бик тицяв його лобом. Тицяв у спину, в притиснуте до піску обличчя. Мануель відчув, як ріг устромився в пісок між його зчепленими руками. Бик буцнув його в поперек. Мануелеве обличчя вгрузло у пісок. Бик проштрикнув рогом рукав куртки й одірвав його. На допомогу Мануелеві приспіли юнаки з квадрильї, і бик кинувся за їхніми плащами.

Мануель підвівся, знайшов шпагу та мулету, і, мацнувши пальцем вістря шпаги, побіг до бар'єра по нову.

Помічник Ретани подав йому через бар'єр шпагу.

— Утріться, — сказав він.

Мануель, пустившись бігцем назад до бика, витер хусточкою закривавлене обличчя. Він не бачив Суріто. Де ж це Суріто?

Юнаки з квадрильї облишили бика і чекали з плащами в руках. Бик знову закляк на місці, важкий, отупілий.

Мануель підступив до нього з мулетою. Зупинився, тріпнув нею в повітрі. Бик не ворухнувся. Мануель помахав мулетою перед бичачою мордою — туди-сюди, потім ще раз. Бик поводив очима за кожним рухом мулети, але нападати не хотів. Чекав, щоб це зробив Мануель.

Мануель непокоївся. Нічого не вдієш, треба вдарити самому. Коротко й прямо. Він став боком, трохи не торкаючись бика, переніс мулету навхрест перед себе і вдарив. Натиснувши на шпагу, рвучко подався ліворуч, щоб уникнути рога. Бик шаснув повз нього, шпага злетіла в повітря і, блиснувши під дуговими лампами, упала червоним руків'ям на пісок.

Мануель побіг і підібрав шпагу. Вона зігнулася, і він виправив її на коліні.

Вертаючись бігцем назад до бика, що знову закляк, він поминув Ернандеса з плащем у руках.

— Не бик, а самі кістки, — співчутливо мовив юнак.

Втираючи обличчя, Мануель кивнув головою. Тоді сховав закривавлену хусточку до кишені.

Онде він, бик. Уже біля самого бар'єра. Хай йому чорт. Може, він і справді з самих кісток. Може, там нема й куди встромити шпагу. Та ні ж бо, є! Ось він їм зараз покаже.

Він спробував поманити бика мулетою, але той не зрушив з місця. Мануель помахав мулетою в нього перед очима. Так само марно.

Він згорнув мулету, витяг шпагу, став боком до бика і вдарив. Уже встромляючи шпагу, відчув, що вона гнеться, а коли натиснув дужче, шпага випорснула в нього з руки і, перекрутившись у повітрі, полетіла в публіку. В ту ж мить, як шпага шугнула вгору, Мануель відскочив убік.

Перші подушки, пожбурені з темряви на арену, не влучили в нього. Тоді одна гупнула йому в обличчя, в закривавлене обличчя, звернуте до публіки. За нею полетіли ще і ще. Летіли й падали на пісок. Хтось із перших рядів кинув порожню пляшку від шампанського. Вона вдарила Мануеля по нозі. А він стояв і дивився в темряву, звідки все те летіло. Потім щось просвистіло в повітрі і впало біля його ніг. Мануель нахилився й підняв. То була його шпага. Він вирівняв її на коліні й підніс догори, вітаючи глядачів.

— Дякую, — сказав він. — Дякую.

Ух ви падлюки! Мерзенні падлюки! Паскудні, мерзенні падлюки! Він копнув ногою подушку і побіг далі.

Онде він, бик. Усе такий самий. Ну, стривай же ти, клятий падлюко!

Мануель розгорнув мулету перед чорною мордою. Марна річ.

Ага, не хочеш… Ну гаразд… Він підступив ближче і тицьнув гострим прутом мулети просто у вогку морду.

Коли бик кинувся, Мануель відскочив назад, спіткнувся об подушку і відчув, як ріг увійшов у тіло — збоку, під ребрами. Він ухопився за ріг обома руками і позадкував, міцно затискаючи рану. Бик мотнув головою, і він упав на пісок. Лежав не ворушачись. Аж ось небезпека минула. Бик побіг геть.

Мануель звівся на ноги, кашляючи і почуваючи себе вкрай знеможеним, загиблим. Мерзенні падлюки!..

— Подайте шпагу! — крикнув він. — Шпагу й мулету!

Фуентес підійшов з мулетою і шпагою.

Ернандес обняв Мануеля рукою.

— Ідіть до лазарету, друже, — сказав він. — Не будьте дурнем.

— Забирайся геть! — гримнув Мануель. — Геть під три чорти! — І випручався з-під його руки.

Ернандес знизав плечима. Мануель уже біг до бика.

Бик стояв на місці, важкий, мов у землю вкопаний.

Ну, начувайся ж, падлюко! Мануель вихопив з мулети шпагу, націлився і кинувся на бика. Відчув, як усе лезо ввігналося в рану. Аж до самого руків'я. Пальці його вперлись бикові в карк. Він стояв над биком, відчуваючи під рукою гарячу кров, що струменіла з рани.

Бик заточився, немов йому підітнулися ноги, і Мануель відступив. Стояв осторонь і дивився, як бик важко повалився на бік і раптом перекинувся догори ногами.

Мануель привітав публіку, піднісши догори руку, ще теплу від крові.

Отож-бо, падлюки! Він хотів щось сказати, але закашлявся. У грудях пекло, він задихався. Повів очима по арені, шукаючи мулету. Треба йти вітати президента. К бісу президента!.. Він уже сидів на піску і дивився на щось темне. А, то бик. Лежить догори ногами. І язика висолопив. Щось повзає в нього по череву й між ногами. Там, де шерсть рідша. Мертвий бик… К бісу бика! К бісу всіх!..

Він спробував звестись на ноги, але знову закашлявся. І знову сів на пісок, заходячись кашлем. Хтось підійшов і підвів його.

Його підхопили на руки й понесли до лазарету. Перебігши арену, спинилися перед ворітьми — дорогу заступив запряг мулів, — тоді рушили далі темним переходом, гучно сапаючи, піднялися східцями й нарешті поклали його.

Лікар і двоє в білих халатах уже чекали на нього. Взяли на стіл, почали розрізати сорочку. Мануеля охопила втома. У грудях палало. Він закашлявся, і йому приклали щось до рота. Всі були дуже заклопотані.

Електричне світло різало Мануелеві очі. Він стулив повіки.

Він чув, як хтось важко піднімається сходами. Потім не чув нічого. Потім почув далекий гомін. То публіка. Ну що ж, його другого бика доведеться вбити комусь іншому. Вони порізала йому всю сорочку. Лікар усміхнувся до нього. Там був і Ретана.

— Привіт, Ретана! — сказав Мануель. І не почув свого голосу.

Ретана всміхнувся до нього і щось промовив. Мануель нічого не почув.

Біля стола стояв Суріто й, нахилившись, дивився, як орудує лікар. Він був у вбранні пікадора, але без капелюха.

Суріто щось сказав Мануелеві. Той не почув.

Суріто заговорив до Ретани. Один з лікаревих помічників усміхнувся й подав Ретані ножиці. Ретана передав їх Суріто. Суріто щось сказав Мануелеві. Той не почув.

Під три чорти цей операційний стіл! Він уже бачив їх хтозна-скільки. І цього разу не помре. Якби мав помирати, привели б священика.

Суріто щось казав до нього. Ось підняв ножиці.

Он воно що! Вони хочуть відрізати його колету. Хочуть відрізати його кіску…

Мануель підхопився на столі й сів. Лікар сердито відступив назад. Хтось притримав Мануеля за плечі.

— Ти цього не зробиш, Маносе, — сказав Мануель.

І раптом виразно почув голос Суріто.

— Ну-бо, годі,— сказав Суріто. — Не зроблю. Я пожартував.

— У мене виходило добре, — сказав Мануель. — Просто під кінець не повелося. Ото й тільки.

Мануель знову ліг. Йому приклали щось до обличчя. Усе те було йому знайоме. Він глибоко вдихнув. Почував себе страшенно втомленим. До краю, до знемоги. Ось уже забрали від обличчя ту штуку…

— У мене виходило добре, — кволо сказав Мануель. — Дуже добре все виходило.

Ретана поглянув на Суріто і рушив до дверей.

— Я побуду біля нього, — сказав Суріто.

Ретана здвигнув плечима.

Мануель розплющив очі й подивився на Суріто.

— Хіба не добре в мене виходило, Маносе? — спитав він з надією.

— Авжеж, — відказав Суріто. — Чудово все виходило.

Помічник лікаря приклав Мануелеві до обличчя маску, і той глибоко вдихнув. Суріто незграбно стояв поруч, дивився.

НА ЧУЖИНІ

Восени війна ще тривала, але вже без нас. Тієї осені в Мілані було холодно, і смеркало дуже рано. Потім спалахувало електричне світло, і було приємно блукати вулицями, роздивляючись на вітрини. Перед дверима крамниць висіло чимало всілякої дичини, і сніг припорошував хутро лисиць, а вітер гойдав їхні хвости. Випатрані оленячі туші важко й непорушно звисали додолу, а дрібні птахи хилиталися на вітрі, і пір'я на них тріпотіло. Осінь була холодна, і вітер дув з гір.

Щодня надвечір ми всі ходили до госпіталю. Дістатися туди через місто можна було різними дорогами. Дві дороги вели понад каналами, але так було надто далеко. Та хоч як іти, а потрапити туди ви могли тільки через котрийсь міст на каналі. Мостів було три. На одному з них жінка продавала смажені каштани. Стояти перед її жаровнею було тепло, і каштани довго не хололи в кишені.

Будинок госпіталю був дуже старий і дуже гарний, але ми його минали: заходили в браму, перетинали подвір'я і виходили другою брамою… З того подвір'я звичайно починалися проводи померлих. За старим госпіталем стояли нові кам'яні будинки — отам ми й зустрічалися щодня, були всі напрочуд чемні й цікавилися недугами інших, а тоді сідали в ті лікувальні апарати, що мали нас вилікувати.

До апарата, в якому я сидів, підійшов лікар і спитав:

— Чим ви захоплювались до війни? Спортом займалися?

— Так, грав у футбол, — відповів я.

— Добре, — сказав він. — Отож і знову гратимете у футбол, ще краще, ніж тоді.

У мене зовсім не згиналося коліно, й нога від коліна до кісточки так стяглася, ніби там ніколи не було литки, і ота машина мала зігнути мені суглоб і розрухати його в такий спосіб, начеб я їхав на велосипеді. Та коліно все не згиналось, і машина, доходячи до цього моменту, щоразу спинялася.

— Минеться, — казав лікар. — Вам пощастило, голубе. Ви знову гратимете у футбол, ще й як.

У сусідньому апараті сидів майор з маленькою, як у дитини, рукою. Коли лікар узявся оглядати його руку, застромлену між двох шкіряних пасів, що ходили вгору-вниз і плескали по нерухомих пальцях, майор підморгнув до мене й спитав:

— А я теж гратиму у футбол, докторе?

Колись він був чудовий фехтувальник, а перед війною — найперший фехтувальник в Італії.

Лікар пішов у свій кабінет і приніс фотографію, де зображено руку, що до лікування була майже така сама всохла, як і майорова, а потім трохи побільшала. Майор тримав фотографію здоровою рукою і уважно розглядав її.

— Поранення? — запитав він.

— Нещасливий випадок на заводі,— сказав лікар.

— Цікаво, цікаво, — промовив майор і повернув фотографію лікареві.

— Тепер вірите?

— Ні,— відказав майор.

Були там три юнаки, приблизно мого віку, що також приходили день у день. Усі троє міланці: один учився на адвоката, другий хотів стати художником, а третій — вступити до армії. Інколи, відбувши свої процедури, ми йшли разом до кафе «Кова», що поряд із театром «Ла Скала». Ішли навпростець через робітничий квартал, бо нас було четверо. Тамтешній люд ненавидів нас — адже ми були офіцери, — і, коли ми проходили повз якусь пивничку, звідти частенько гукали: «А basso gli ufficiali!»[72] Ще один юнак, що часом приєднувався до нашої компанії,— тоді нас ставало п'ятеро, — носив на обличчі чорну шовкову пов'язку: в нього не було носа, і йому мали відновлювати обличчя. Він пішов на війну з військової школи, і його поранило першої ж години перебування на фронті. Обличчя йому відновили, та оскільки він походив із стародавнього роду, то відповідного носа припасувати ніяк не могли. Він виїхав до Південної Америки і працював там у банку. Та все те було ще далеко попереду, а тоді ніхто з нас і гадки не мав, як воно поверне згодом. Ми знали тільки те, що війна триває, але тепер уже без нас.

Усі ми мали однакові медалі, за винятком юнака з чорною шовковою пов'язкою на обличчі: він надто недовго був на фронті, щоб заслужити якусь нагороду. Високий юнак з блідим обличчям, що вчився на адвоката, був лейтенантом у добровольчому полку й дістав три таких медалі, яких кожен з нас мав усього по одній. Він довший час дивився смерті у вічі і тепер тримався дещо осібно від інших. Та й усі ми були трохи відособлені один від одного — єднали нас лише щоденні зустрічі в госпіталі. І все ж, коли ми поночі простували разом до «Кова» через той неприязний район, повз пивнички, з яких лилося світло та співи, а то, бувало, вулицею, де на тротуарах товпилося стільки людей, що нам доводилось розштовхувати… щоб пройти, — ми відчували, як нас єднає щось нам тільки знане, таке, чого вони, ці люди, які не люблять нас, і не зрозуміють.

Зате нам самим усе було зрозуміле в «Кова», у тому багатому й теплому кафе, не надто яскраво освітленому, часом гамірному й прокуреному, де за столиками завжди сиділи дівчата, а на прибитих до стіни поличках лежали ілюстровані ясурнали. Дівчата в «Кова» були великі патріотки, а згодом я дізнався, що в Італії взагалі найпалкішими патріотками були завсідниці кафе, — гадаю, такі вони лишилися й понині.

Юнаки, з якими я водив товариство, спершу дивилися на мої медалі шанобливо й питали, за що я їх заслужив. Я показав їм свої пишномовні атестації, де було чимало всіляких fratellanza та abnegazione[73], але по суті, коли відкинути гучні слова, виходило, що медалі дано мені тільки за те, що я американець. Після того їхнє ставлення до мене трохи змінилося, хоч я й лишився для них товаришем, на відміну від інших чужинців. Я був їхній товариш, але відтоді, як вони прочитали ті папери, я назавжди перестав бути одним із них: вони ж бо воювали зовсім по-іншому й медалі свої дістали за інше. Щоправда, я був поранений, одначе всі ми знали, що поранення — це, зрештою, чиста випадковість. І все-таки я не соромився своїх нагород, а іноді, після кількох чарок, мені починало здаватись, ніби і я вчинив усі ті подвиги, за які вони дістали свої медалі; та, повертаючись пізно ввечері безлюдними вулицями повз темні крамниці, щулячись від холодного вітру й намагаючись триматися ближче до ліхтарів, я усвідомлював, що ніколи б не спромігся на таке, — я надто боявся померти і часто вночі, лежачи сам у ліжку, охоплений страхом перед смертю, довго думав про те, щб буде, коли мені знов доведеться піти на фронт.

Ті троє з медалями були наче мисливські соколи, а я не був сокіл, хоч декому, хто ніколи не полював, міг би видатись соколом; та вони, ті троє, розуміли все краще за інших, і ми помалу розійшлися. Зате з юнаком, що був поранений свого першого дня на фронті, ми лишилися добрими приятелями, бо йому вже не судилося дізнатись, як би він себе показав, отже, і його ніколи не визнали б за рівного, а мені він подобався тим, що, можливо, й з нього не вийшло б сокола.

Майор, що був колись чудовим фехтувальником, не вірив у хоробрість і той довгий час, що ми просиджували в своїх лікувальних апаратах, уживав на виправлення моїх граматичних помилок. Якось він похвалив мою італійську вимову, і відтоді ми досить жваво розмовляли між собою по-італійському. Та якось я сказав, що ця мова, як на мене, надто легка, щоб нею серйозно цікавитись: усе в ній так просто висловити.

— Авжеж, — сказав майор. — Тільки чого тоді ви не зважаєте на граматику?

Отож ми взялися до граматики, і враз італійська мова стала така важка, що я вже й говорити до нього боявся, поки не опаную всю ту науку.

Майор приходив до госпіталю дуже справно. Здається, не пропустив жодного дня, хоч я певен, що він не вірив у ті апарати. Та й ніхто з нас тоді в них не вірив, і одного разу майор так і сказав: усе це, мовляв, дурниці. Апарати були нові, і саме на нас їх випробовували. Це чисте безглуздя, сказав він, «умоглядна вигадка, як усі теорії». А за те, що я й досі не навчився граматики, він назвав мене нікчемним безнадійним тупаком, а себе дурнем, що морочиться зі мною. Невисокий на зріст, тендітний, він рівно сидів у кріслі, засунувши праву руку в апарат і втупивши очі в стіну перед себе, тим часом як шкіряні паси метлялися вгору-вниз обабіч його пальців.

— Що ви будете робити після війни, якщо вона тільки скінчиться? — запитав він мене. — Стежте за граматикою!

— Повернуся в Америку.

— Ви одружені?

— Ні, але думаю одружитись.

— То ви таки справді дурень, — сказав він і вигляд мав дуже сердитий. — Людям не слід одружуватись.

— Чому, signor maggiore?[74]

— Не називайте мене «signor maggiore».

— Чому людям не слід одружуватись?

— Не можна одружуватись. Не можна… — сказав він спересердя. — Коли вже людина має втратити все, не треба ризикувати ще й цим. Не треба нічим ризикувати. Треба брати лиш те, чого не можна втратити.

Він говорив дуже сердито й гірко, дивлячись просто себе.

— Але чому людина неодмінно має все втратити?

— Бо втратить, — відказав майор, не відводячи очей від стіни. Тоді поглянув униз, на апарат, висмикнув з-поміж насів свою маленьку, всохлу руку і щосили вдарив нею по стегну. — Усе втратить! — Він майже кричав. — І не суперечте! — Тоді гукнув служника, що наглядав за машинами: — Зупиніть цю бісову штуку!

Він вийшов у сусідню кімнату на світлові процедури та масаж. Згодом я почув, як він питає лікаря, чи можна подзвонити по телефону з його кабінету, а потім він причинив двері. Коли він повернувся, я вже сидів біля іншого апарата. На майорі був плащ і кашкет. Він підійшов до мене й поклав руку мені на плече.

— Даруйте, будь ласка, — мовив він і поплескав мене по плечу здоровою рукою. — Я не хотів вас образити. Щойно померла моя дружина. То ви вже пробачте мені.

— О… — сказав я, враз пройнявшись болісним співчуттям. — Яке горе…

Майор стояв, закусивши нижню губу.

— Мені дуже тяжко, — озвався він нарешті.— Ніяк не можу з цим примиритися. — Він дивився повз мене у вікно. І раптом заплакав. — Просто несила з цим примиритися, — сказав він, і голос його урвався. Тоді, плачучи й кусаючи губи, із слізьми на щоках, високо підвівши голову і втупившись у простір невидющими очима, він по-солдатському струнко пройшов повз апарати й зник за дверима.

Лікар розповів мені, що майорова дружина, зовсім ще молода, з якою він одружився лише тоді, коли його, як інваліда, визнали непридатним до фронту, померла від запалення легень. Слабувала вона всього кілька днів. Ніхто не думав, що вона помре.

Три дні майор не приходив до госпіталю. Потім з'явився о тій самій годині, що звичайно, з чорною пов'язкою на рукаві мундира. На той час на стінах уже висіли великі оправлені фотографії всіляких каліцтв до і після лікування в апаратах. Перед майором були три знімки із зображенням рук, що спочатку були такі самі, як і в нього, а після лікування стали нормальними. Не знаю, де їх роздобув лікар. Я завжди гадав, що нас перших лікують тими апаратами. Та майорові було байдуже до фотографій — він весь час дивився у вікно.

ГОРИ ЯК БІЛІ СЛОНИ

Гори за долиною Ебро були довгасті й білі. А по цей бік не було ні затінку, ні дерева, і станція стояла на осонні між двох залізничних колій. Попід самою стіною будівлі залягла тепла смуга тіні, а розчинені двері станційного буфету затуляла завіска з нанизаних на шворки бамбукових паличок — щоб не залітали мухи. Американець і його дівчина сиділи за столиком надворі, в затінку. Було дуже гаряче, а експрес із Барселони мав прибути через сорок хвилин. Він стояв тут дві хвилини, тоді вирушав на Мадрід.

— Що будемо пити? — спитала дівчина. Вона зняла капелюшок і поклала його на столик.

— Ну й пече сьогодні,- сказав чоловік.

— Випиймо пива.

— Dos cervezas[75]—мовив чоловік, обернувшись до завіски.

— Великих? — спитала від дверей буфетниця.

— Так, два великих.

Жінка принесла два кухлі пива й два повстяних кружальця. Поставила кухлі на кружальця й глянула на чоловіка та дівчину. Дівчина дивилась у далину, на пасмо гір. Вони біліли проти сонця, а вся місцевість довкола була засушена й руда.

— Скидаються на білих слонів, — сказала вона.

— Зроду не бачив білого слона. — Чоловік пив своє пиво.

— Ще б пак, куди тобі…

— А чом би мені й не бачити, — заперечив чоловік. — Те, що ти так кажеш, нічого не доводить.

Дівчина подивилась на бамбукову завіску.

— Там щось написано, — сказала вона. — Що це означає?

— Anis del Toro. Це такий напій.

— Покуштуємо?

— Прошу вас! — гукнув він за завіску.

Жінка вийшла з буфету.

— Чотири реали.

— Принесіть нам два Anis del Toro.

— З водою?

— Ти питимеш з водою?

— Не знаю, — відказала дівчина. — А з водою смачно?

— Непогано.

— То як, з водою? — спитала жінка.

— Так, з водою.

— Відгонить локрицею, — сказала дівчина й поставила склянку.

— Усе в тебе так.

— Атож, — сказала дівчина. — Усе відгонить локрицею, а надто те, чого так довго чекаєш, як от і той абсент.

— Та годі-бо.

— Ти сам почав, — відказала дівчина. — Мені було хороше. Я не нудилася.

— То постараймося і далі не нудитись.

— Гаразд. Я й старалася. Я сказала, що оті гори схожі на білих слонів. Хіба не вдале порівняння?

— Дуже вдале.

— Я хотіла покуштувати цей новий напій. Ми ж тільки те й робимо, що оглядаємо все і куштуємо нові напої.

— Мабуть, що так.

Дівчина знову подивилася на гори.

— Гарні гори, — мовила вона. — Насправді вони не схожі на білих слонів. Я мала на думці лиш те, що вони біліють за деревами, наче слони.

— Може, вип'ємо ще?

— Гаразд.

Подув теплого вітру гойднув бамбукову завіску до самого столика.

— А пиво смачне, холодне, — сказав чоловік.

— Добре пиво, — сказала дівчина.

— Це справді зовсім проста операція, Джіг, — промовив він. — Власне, це навіть і не операція.

Дівчина дивилася вниз, на ніжку стола.

— Я певен, що ти й незчуєшся, Джіг. Це майже нічого. Все робиться з допомогою повітря.

Дівчина мовчала.

— Я поїду з тобою і весь час буду біля тебе. Просто пустять повітря, а далі все піде само собою.

— А що потім?

— Потім нам знову буде добре. Так, як було раніш.

— Чому ти так гадаєш?

— Це ж єдине, що в нас негаразд. Єдине, що заважає нам бути щасливими.

Дівчина звела очі на завіску, потім простягла руку і взяла пальцями два бамбукових разки.

— То ти гадаєш, що потім усе стане гаразд і ми будемо щасливі…

— Я певен. Тобі нема чого боятися. Я знаю багатьох, які це робили.

— Я теж, — сказала дівчина. — І потім усі вони були страшенно щасливі…

— Ну, коли не хочеш, то й не треба. Я ж тебе не примушую. Але я знаю, що це дуже просто робиться.

— І ти справді цього хочеш?

— Я вважаю, що так буде найкраще. Але зовсім не хочу, щоб ти це робила всупереч своїй волі.

— А якщо я це зроблю, тоді ти будеш щасливий, і все буде як раніш, і ти мене кохатимеш?

— Я й так тебе кохаю. Сама знаєш, що кохаю.

— Знаю. Але тоді знов усе буде добре, і коли я скажу, ніби щось там схоже на білих слонів, тобі сподобається?

— Авжеж. Мені й тепер подобається, але я просто не можу думати про такі речі. Ти ж знаєш, який я, коли мене щось тривожить?

— А якщо я це зроблю, тебе ніщо не тривожитиме?

— Про це нема чого тривожитись, воно ж зовсім проста річ.

— Тоді я зроблю це. Бо до себе мені байдуже.

— Тобто як байдуже?

— Байдуже, та й годі.

— А от мені до тебе не байдуже.

— Зате мені байдуже. Я зроблю це, і все буде чудово.

— Коли так, то я цього не хочу.

Дівчина підвелась і пішла в кінець станції. По той бік колії на березі Ебро були поля та дерева. А вдалині, ген за річкою, височіли гори. Полем бігла тінь від хмарини, а за деревами видніла річка.

— І все це могло бути наше, — промовила вона. — Усе могло бути наше, а ми з кожним днем робимо його неможливішим.

— Ти щось сказала?

— Я кажу, що все могло бути наше.

— Усе й так наше.

— Ні, не наше.

— Цілий світ наш.

— Ні.

— Ми можемо поїхати куди завгодно.

— Ні, не можемо. Тепер світ уже не наш.

— Наш.

— Ні. Що вже раз утрачено, того ніколи не вернеш.

— Для нас нічого не втрачено.

— Що ж, побачимо.

— Іди в затінок, — сказав він. — Не треба себе так настроювати.

— Я ніяк себе не настроюю, — відказала дівчина. — Просто я знаю.

— Я не хочу, щоб ти робила те, чого тобі не хочеться…

…Ані те, що може мені зашкодити, — сказала вона. — Я знаю. Чи не випити нам ще пива?

— Добре. Але ти зрозумій…

— Я розумію, — мовила дівчина. — Може, годі вже про це?

Вони сіли за столик, і дівчина звернула очі на гори, що підносились над вигорілою долиною, а чоловік дивився то на неї, то на стіл.

— Ти повинна зрозуміти, — сказав він, — я не хочу, щоб ти це робила з примусу. Коли це для тебе щось важить, я згоден на все.

— А для тебе нічого не важить? Якось би воно було.

— Звичайно, важить. Але мені потрібна тільки ти. Нікого більше я не хочу. І я знаю, що це зовсім просто.

— Звичайно, ти знаєш, що це зовсім просто.

— Кажи собі хоч що, а я таки це знаю.

— Слухай, якщо я попрошу, ти зробиш для мене одну річ?

— Усе, що ти скажеш.

— То я тебе прошу, прошу, прошу, прошу, прошу — замовкни!

Він нічого не сказав, тільки подивився на валізи під стіною станції. На них були наклейки з усіх готелів, де вони спинялися на ніч.

— Але ж я справді цього не хочу, — сказав він. — І нічогісінько не боюся, хоч як воно буде.

— Я зараз закричу, — сказала дівчина.

Із-за завіски вийшла жінка з двома кухлями пива й поставила їх на вогкі повстяні кружальця.

— За п'ять хвилин прибуває поїзд, — сказала вона.

— Що вона каже? — спитала дівчина.

— Що за п'ять хвилин прийде поїзд.

Дівчина подякувала їй усмішкою.

— Треба б перенести валізи на той бік, — сказав чоловік.

Вона усміхнулася до нього.

— Іди. А тоді вертайся і доп'ємо пиво.

Він підняв дві важкі валізи й поніс їх поза станцією до протилежної платформи. Тоді поглянув на колії, одначе поїзда ще не було видно. Назад він пішов через буфет, де пасажири, дожидаючи поїзда, пили пиво. Він випив біля прилавка чарчину Anis del Toro й подивився на людей у буфеті. Усі вони спокійно дожидали поїзда. Він розсунув завіску і вийшов. Дівчина сиділа за столиком і усміхалася до нього.

— То як тобі, краще? — спитав він.

— Чудово, — відказала вона. — Зі мною все гаразд. Я почуваю себе чудово.

УБИВЦІ

Двері до їдальні Генрі відчинились, і зайшли двоє. Вони сіли біля прилавка.

— Що подати? — спитав їх Джордж.

— Не знаю, — відказав один. — Ти що їстимеш, Еле?

— Та не знаю, — озвався Ел. — Не надумаю навіть, що б його вибрати.

Надворі сутеніло. За вікном засвітилися ліхтарі. Двоє біля прилавка читали меню. Нік Адамс роздивлявся їх з другого кінця прилавка. Коли вони зайшли, він саме розмовляв із Джорджем.

— Мені смажену вирізку з яблучною підливою та картопляним пюре, — сказав перший.

— Ще не готове.

— Якого ж біса воно стоїть у меню?

— Це обідня страва, — пояснив Джордж. — Обіди в нас від шостої.— Він поглянув на стінний годинник за прилавком. — А тепер п'ята.

— Годинник показує двадцять на шосту, — сказав другий незнайомець.

— Він на двадцять хвилин поспішає.

— Та біс із ним, з тим годинником, — сказав перший. — Чим же тут можна підживитися?

— Можу подати різні сандвічі,— відповів Джордж. — Яєчню з шинкою, яєчню з салом, печінку з салом, біфштекс.

— Давай мені курячі крокети в сметані, з горошком і картопляним пюре.

— Це теж обіднє.

— Все, що ми замовляємо, обіднє, так? Он ти як повертаєш!

— Можу дати яєчню з шинкою, яєчню з салом, печінку…

— Я беру яєчню з шинкою, — сказав той, котрого звали Ел. Він був у котелку й чорному пальті, застебнутому на всі гудзики. Обличчя мав дрібне, бліде й тонкогубе. На шиї в нього було шовкове кашне, на руках — рукавички.

— А мені яєчню з салом, — сказав другий. На зріст він був майже такий самий, як Ел. Вони різнились обличчями, але одягом скидалися на близнят. На обох були пальта, видимо тісні. Та й сиділи вони однаково — нахилившись уперед і поклавши лікті на прилавок.

— А випити щось є? — спитав Ел.

— Пиво, морс, імбирний напій.

— Я питаю випити.

— Оце все, що я сказав.

— Чудове містечко, — мовив другий. — Як воно хоч зветься?

— Семміт.

— Ти чув коли про таке? — спитав Ел свого товариша.

— Ні,— відказав той.

— А що тут роблять вечорами? — спитав Ел.

— Обідають, — сказав його товариш. — Приходять сюди і їдять цей знаменитий обід.

— Таки вгадали, — мовив Джордж.

— То ти думаєш, що я вгадав? — спитав його Ел.

— Атож.

— Ти молодець хоч куди, еге?

— Атож.

— Ніякий ти не молодець, — сказав другий. — Правда ж, Еле?

— Бовдур він, — сказав Ел. Тоді обернувся до Ніка — Тебе як звати?

— Адамс.

— Ще один молодець, — сказав Ел. — Як по-твоєму, він молодець, Максе?

— У цьому містечку самі молодці,— відказав Макс.

Джордж поставив на прилавок дві тарілки: яєчню з шинкою і яєчню з салом. Тоді присунув до них по тарілочці смаженої картоплі й зачинив віконце до кухні.

— Котра ваша? — спитав він Ела.

— А ти не пам'ятаєш?

— Із шинкою.

— Бач, який молодець, — сказав Макс. Тоді простяг руку і взяв тарілку з яєчнею. Обидва їли в рукавичках. Джордж дивився, як вони їдять.

— А ти чого витріщився? — глянув Макс на Джорджа.

— Та нічого.

— А я кажу — чого. Ти витріщався на мене.

— То він, певне, пожартував, Максе, — сказав Ел.

Джордж засміявся.

— Тобі нема чого сміятися, — сказав йому Макс. — Тобі зовсім нема чого сміятися, зрозумів?

— Гаразд, не буду, — мовив Джордж.

— Він гадає, що це гаразд. — Макс обернувся до Ела. — Він, бач, так гадає. Он він який!

— О, він розумник, — сказав Ел.

Обидва знову взялися до їжі.

— А як звати отого молодця, що стовбичить коло прилавка? — спитав Ел у Макса.

— Гей ти, молодче! — тукнув Макс до Ніка. — Ану катай за прилавок до свого приятеля.

— А що таке? — спитав Нік.

— А нічого.

— Сказано тобі, то йди, — докинув Ел.

Нік зайшов за прилавок.

— Що це означає? — спитав Джордж.

— Не твоє діло, — відказав Ел. — Хто є в кухні?

— Негр.

— Який ще негр?

— Кухар.

— Скажи, нехай вийде сюди.

— А це навіщо?

— Скажи йому, нехай вийде.

— Чи ви знаєте, де ви?

— Ми добре знаємо, де ми, — відказав той, котрого звали Макс. — Хіба ми схожі на дурників?

— Розмовляєш ти й справді наче дурник, — сказав йому Ел. — Якого ти дідька панькаєшся з цим хлопчиськом? Слухай, ти, — звернувся він до Джорджа. — Скажи негрові, щоб вийшов сюди.

— Що ви хочете йому зробити?

— Нічогісінько. Помізкуй трохи, молодче. Що б то ми мали робити якомусь негрові?

Джордж штовхнув віконце, що відчинялося до кухні.

— Семе! — гукнув він. — Вийди-но на хвилинку.

Двері з кухні розчинились, і звідти вийшов негр.

— Що таке? — спитав він.

Ті двоє біля прилавка окинули його поглядом.

— Усе гаразд, негритосе. Отам і стій, — сказав Ел.

Негр Сем стояв у фартусі й дивився на двох незнайомців, що сиділи біля прилавка.

— Слухаюсь, сер, — мовив він.

Ел зліз з високого табурета, на якому сидів.

— Я піду до кухні з негром і оцим молодцем, — сказав він. — Вертай у кухню, негритосе. А ти за ним, молодче.

І невеличкий чоловік рушив до кухні слідом за Ніком та кухарем Семом. Двері за ними зачинились.

Другий, на ім'я Макс, сидів біля прилавка навпроти Джорджа. Та дивився він не на Джорджа, а в довге дзеркало, що прикрашало стіну за прилавком. У цьому приміщенні до їдальні Генрі був салун.

— То що, молодче, — спитав Макс, дивлячись у дзеркало, — чому ти нічого не кажеш?

— Що все це означає?

— Чуєш, Еле! — гукнув Макс. — Мій хлопець хоче знати, що все це означає.

— А чого ти йому не поясниш? — долинув з кухні голос Ела.

— Як ти думаєш, що воно все означає?

— Не знаю.

— А як ти гадаєш?

Говорячи, Макс дивився в дзеркало.

— Не можу сказати.

— Чуєш, Еле, молодець не може сказати, що він про все це думає!

— Еге ж, чую, — озвався Ел з кухні. Він відчинив низьке віконце, крізь яке передавали тарілки, й підпер його пляшкою від томатного соусу, щоб не зачинялось. — Слухай, молодче, — сказав він Джорджеві з кухні.— Стань-но трохи далі. А ти, Максе, посунься трохи праворуч. — Він розміщував їх, наче фотограф перед тим, як робити груповий знімок.

— Побалакай зі мною, молодче, — сказав Макс. — То як ти думаєш, що тут має статися?

Джордж мовчав.

— Ну, то я тобі поясню, — провадив далі Макс. — Ми хочемо вколошкати одного шведа. Знаєш такого здоровенного шведа, на ім'я Оле Андресон?

— Знаю.

— Він щовечора приходить сюди обідати, правда ж?

— Іноді приходить.

— О шостій, чи не так?

— Так, якщо взагалі приходить.

— Усе це, молодче, ми знаємо, — сказав Макс. — Побалакаймо про щось інше. В кіно ти ходиш?

— Інколи ходжу.

— Треба ходити частіше. Кіно — то чудова штука для таких молодців, як ти.

— За що ви хочете вбити Оле Андресона? Що він вам заподіяв?

— Йому й не випадало щось нам заподіяти. Він нас ніколи навіть не бачив.

— Та й побачить лише раз у житті,— докинув Ел з кухні.

— Тоді за що ж ви хочете його вбити? — спитав Джордж.

— Нас попросив про це один приятель. Просто дружня послуга, молодче.

— Помовч, — сказав Ел з кухні.— Ти до біса базікаєш.

— Та треба ж мені розважати свого молодця. Правда, молодче?

— Ти надто розбазікався, — сказав Ел. — Онде мій молодець із негром самі собі розважаються. Сидять тут у мене зв'язані докупи, мов ті подружки з монастирської школи.

— То ти бував у монастирській школі?

— Як знати, може, й бував.

— У хедері ти бував. Оце напевне.

Джордж поглянув на стінний годинник.

— Коли хтось зайде, скажеш, що кухаря немає, а як і тоді не відчепиться, підеш у кухню і сам щось зготуєш. Затямив, молодче?

— Гаразд, — сказав Джордж. — А що ви зробите з нами потім?

— Там побачимо, — сказав Макс. — Це таке діло, що наперед ніколи не знаєш.

Джордж знову звів очі на годинник. Було чверть на сьому. Двері з вулиці відчинилися. Зайшов водій трамвая.

— Здоров, Джордже, — сказав він. — Підкріпитись є чим?

— Та Сем якраз вийшов, — відказав Джордж. — Вернеться десь за півгодини.

— То я краще піду куди-інде, — сказав водій.

Джордж подивився на годинник. Було двадцять хвилин на сьому.

— Чисто зроблено, молодче, — сказав Макс. — Ти справжній джентльмен.

— Він знав, що я розчереплю йому голову, — озвався з кухні Ел.

— Ні,— заперечив Макс. — Зовсім не тому. Просто він молодець. Славний хлопчина. Він мені подобається.

За п'ять хвилин до сьомої Джордж сказав:

— Він не прийде.

Перед тим до їдальні заходило ще двоє. Для одного з них Джордж мусив піти в кухню й приготувати сандвіч з яєчнею та шинкою, якого той захотів узяти з собою. В кухні він побачив Ела, що сидів на стільчику біля віконця, зсунувши котелок на потилицю і сперши на привіконну поличку дуло обріза.

На підлозі в кутку сиділи Нік і кухар, зв'язані спиною до спини; роти їхні були заткнуті кухонними рушниками. Джордж приготував сандвіч, загорнув у проолієний папір, вклав у пакет і виніс покупцеві; той заплатив і пішов собі.

— Мій молодець на всі руки майстер, — сказав Макс. — І куховарити вміє, і все на світі. Ото буде якійсь дівчині господиня в домі.

— Он як? — мовив Джордж. — А вашого приятеля, Оле Андресона, вже не ждіть.

— Дамо йому ще десять хвилин, — сказав Макс.

Він дивився в дзеркало і на годинник. Стрілки годинника показали сьому, потім п'ять хвилин на восьму.

— Ходім, Еле, — сказав Макс. — Нема чого тут стовбичити.

Він не прийде.

— Почекаймо ще п'ять хвилин, — відказав Ел із кухні.

За ті п'ять хвилин зайшов ще один відвідувач, і Джордж пояснив йому, що кухар занедужав.

— То якого ж біса не візьмете іншого? — спитав той. — Добра мені їдальня! — І пішов геть.

— Ходім, Еле, — сказав Макс.

— А що робити з цими двома молодцями й негром?

— Та нехай собі живуть.

— Ти так думаєш?

— А певне. Ми своє відбули.

— Не до смаку мені ці сентименти, — сказав Ел. — Ти вибовкав більш ніж треба.

— Е, до лиха, — сказав Макс. — Мали ж ми якось розважатися чи ні?

— І все одно базікав ти забагато, — сказав Ел.

Він вийшов з кухні. Під його тісним пальтом злегка випиналося дуло обріза. Він поправив пальто руками в рукавичках.

— Ну бувай, молодче, — сказав він Джорджеві.— Щасливий ти хлопець.

— Ай справді,— докинув Макс. — Можеш грати на перегонах.

Обидва вийшли. У вікно Джордж бачив, як вони поминули ліхтар і перетнули вулицю. Тісні пальта й котелки робили їх схожими на коміків з вар'єте.

Джордж пішов до кухні й розв'язав Ніка та кухаря.

— Годі з мене цих витівок, — сказав Сем, кухар. — Годі, аж по саму зав'язку!

Нік підвівся. Йому ще ніколи не затикали рота рушником.

— От тобі й маєш, — мовив він. — Що це за чортівня? — Він намагався вдавати хвацького хлопця.

— Вони хотіли вбити Оле Андресона, — пояснив Джордж. — Думали його застрелити, коли він прийде сюди.

— Оле Андресона?

— Атож.

Кухар обмацав кутики рота пучками великих пальців.

— Вони пішли? — спитав він.

— Так, — відповів Джордж. — Пішли вже.

— Не подобається мені все це, — сказав кухар. — Ой як не подобається.

— Слухай-но, — мовив Джордж до Ніка. — Сходив би ти до Оле Андресона.

— Гаразд.

— Не встрявайте ви в це діло, — обізвався кухар Сем. — Краще сидіть собі нишком.

— Коли не хочеш, не ходи, — сказав Джордж.

— Встрянете в цю халепу, то добра не ждіть, — правив своєї кухар. — Сиділи б собі нишком.

— Я піду до нього, — сказав Нік Джорджеві.— Де він живе?

Кухар відвернувся.

— Дітлахи завжди гадають, що вони розумніші за всіх, — пробурчав він.

— Він живе в мебльованих кімнатах місіс Хірш, — відповів Джордж Нікові.

— То я піду туди.

Вуличний ліхтар світив крізь голе віття дерев. Нік пройшов понад трамвайною колією і від другого ліхтаря звернув у бічну вуличку. Мебльовані кімнати місіс Хірш були через три будинки за рогом. Нік зійшов на ганок і натиснув кнопку дзвоника. Двері відчинила якась жінка.

— Оле Андресон тут живе?

— Ви хочете його бачити?

— Так, якщо він удома.

Слідом за жінкою Нік піднявся сходами і пройшов у кінець коридора. Жінка постукала в двері.

— Хто там?

— Тут хтось хоче вас бачити, містере Андресон, — сказала жінка.

— Це я, Нік Адамс.

— Заходь.

Нік відчинив двері й увійшов до кімнати. Оле Андресон лежав на ліжку зовсім одягнений. Колишній боксер важкої ваги, він ледве вміщався на тому ліжку. Під головою в нього було дві подушки. На Ніка він і не глянув.

— Що таке? — спитав він.

— Я був у їдальні Генрі,— сказав Нік, — коли зайшли якісь двоє, зв'язали мене й кухаря і казали, що хочуть вас убити.

Він відчував, що розповідь його звучить безглуздо. Оле Андресон не сказав нічого.

— Вони завели нас до кухні,— провадив далі Нік. — Хотіли вас застрелити, коли ви прийдете обідати.

Оле Андресон дивився на стіну й мовчав.

— То Джордж подумав, що мені слід піти сказати вам про це.

— Нічим не можу цьому зарадити, — мовив Оле Андресон.

— Я розкажу вам, які вони з себе.

— Не хочу я знати, які вони з себе, — мовив Оле Андресон. — Він дивився на стіну. — А за те, що прийшов сказати, дякую.

Та чого там.

Нік подивився на дебелого чолов'ягу на ліжку.

— Хочете, я піду розкажу в поліції?

— Ні,— відповів Оле Андресон. — Це нічого не допоможе.

— Я міг би що-небудь для вас зробити?

— Ні. Нічого тут не вдієш.

— А може, це тільки пуста погроза?

— Ні. Це не пуста погроза. — Оле Андресон повернувся на бік, обличчям до стіни. — Найгірше те, — промовив він, дивлячись у стіну, — що я ніяк не можу зважитися вийти звідси. Отак цілий день і лежу.

— А ви не могли б виїхати з міста?

— Ні,— відповів Оле Андресон. — Далі тікати нікуди. — Він дивився у стіну. — Тепер уже нічого не вдієш.

— А чи не можна якось зарадити?

— Ні, ради на це нема. — Він говорив тим самим безживним голосом. — Нічого вже не вдієш. Ось полежу ще трохи, а тоді зважусь і вийду.

— То я, мабуть, вернуся назад до Джорджа, — сказав Нік.

— До побачення, — мовив Оле Андресон, не обертаючись до Ніка. — Дякую, що зайшов.

Нік рушив з кімнати. Причиняючи двері, він бачив, як Оле Андресон лежить одягнений на ліжку, втупивши очі в стіну.

— Він цілий день не виходить з кімнати, — сказала Нікові жінка внизу біля дверей. — Мабуть, нездужає. Я до нього: «Містере Андресон, пішли б погуляли, он погода яка гарна», — а він хоч би що.

— Він не хоче нікуди виходити.

— Жаль, що йому нездужається, — сказала жінка. — Він такий приємний пожилець. А знаєте, він був боксером.

— Я знаю.

— Ніколи й не подумала б, якби не обличчя, — провадила жінка. Вони розмовляли, стоячи біля дверей. — Він такий лагідний.

— Ну, добраніч, місіс Хірш, — сказав Нік.

— Я не місіс Хірш, — відказала жінка. — То власниця будинку. А я тут у неї за доглядачку. Мене звуть місіс Белл.

— Добраніч, місіс Белл, — сказав Нік.

— Добраніч, — відповіла жінка.

Нік пройшов темною вуличкою до рогу, де світився ліхтар, а тоді понад трамвайною колією до їдальні Генрі. Джордж стояв за прилавком.

— Бачив Оле?

— Бачив, — відповів Нік. — Лежить у кімнаті й не хоче нікуди виходити.

Почувши голос Ніка, кухар прочинив двері з кухні.

— Вуха б мої вас не чули, — мовив він і зачинив двері.

— Ти розказав йому?

— Авжеж, розказав. Але він сам знає про це.

— І що він думає робити?

— Нічого.

— Вони ж уб'ють його.

— Мабуть, що вб'ють.

— Певно, вскочив у якусь халепу в тому Чікаго.

— Мабуть, що так.

— Страшна річ.

— Жахлива, — сказав Нік.

Вони помовчали. Джордж узяв рушника й витер прилавок.

— Цікаво, що він зробив? — спитав Нік.

— Якусь умову порушив. За це й убивають.

— Мабуть, поїду я геть звідси, — сказав Нік.

— Еге ж, — погодився Джордж. — Непогано було б.

— Тепер мені з думки не йтиме, як він лежить там, у своїй кімнаті, й знає, що це його не мине. Подумати страшно.

— Ет, — сказав Джордж, — а ти про це не думай.

CHE TI DICE LA PATRIA?[76]

Дорога через перевал була тверда, гладенька і о цій вранішній порі ще не закурена. Нижче видніли пагорби порослі дубами й каштанами, а ще далі внизу розкинулося море. З другого боку височіли засніжені гори.

Ми з'їжджали з перевалу лісистим схилом. Обіч дороги лежали купами мішки з вугіллям, а між деревами ми бачили хижки вуглярів. Була неділя; дорога, в'ючись то вгору, то вниз, спускалася чимдалі нижче від перевалу й бігла через низькорослий ліс і через села.

За околицями сіл були виноградники, вже поруділі, з грубими, шкарубкими лозами. Будиночки в селах стояли побілені, а на вулицях по-святковому зодягнені чоловіки грали в кеглі. Коло деяких будиночків росли груші, і їхні віти, впираючись у білі стіни, скидалися на канделябри. Влітку дерева обприскували, і на стінах будиночків лишилися блакитно-зеленкуваті, з металевим полиском плями. Навколо сіл були невеликі ділянки, розчищені під виноград, а далі починався ліс.

В одному селі, за двадцять кілометрів від Спеції, на майдані юрмилися люди, і якийсь молодик з валізою підійшов до нашої машини й попросив довезти його до Спеції.

— У нас тільки два місця, і обоє зайняті,— відказав я. Ми їхали старим двомісним «фордом».

— Я поїду на приступці.

— Вам буде незручно.

— Дарма. Мені конче потрібно до Спеції.

— Візьмемо його? — спитав я Гая.

— Схоже на те, що він не відчепиться, — мовив Гай.

Молодик просунув у віконце якийсь пакунок.

— Покладіть це в машині,— сказав він.

Тим часом двоє чоловіків прив'язали його валізу позаду, над нашими. Він потиснув руки всім, хто був на майдані, пояснив, що для фашиста, та ще й такого звиклого до переїздів, як він, незручності нічого не важать, а тоді став на приступку з лівого боку і, засунувши праву руку в спущене віконце, вхопився за раму зсередини.

— Можна рушати, — мовив він.

Люди на майдані замахали йому руками. Вільною рукою він помахав їм у відповідь.

— Що він сказав? — запитав мене Гай.

— Що можна рушати.

— Ти диви який, га?

Дорога йшла понад річкою. За річкою були гори. Сонце розтоплювало паморозь на траві. Ранок був ясний, і крізь відхилений вітровий щиток до машини линуло холодне повітря.

— Як гадаєш, приємно йому там їхати? — Гай дивився вперед на дорогу. Віконце з його боку затуляв наш пасажир. Той молодик стримів над крилом машини, наче різьблена фігура на носі корабля. Він підняв комір пальта, насунув на чоло капелюх, і видно було, як посинів від холоду його ніс.

— Може, така їзда йому набридне, — мовив Гай. — 3 цього боку в нас нікудишня шина.

— Ну, якщо вона лопне, він з нами не залишиться, — озвався я. — Не схоче бруднити свій дорожній одяг.

— Та загалом він мені не заважає,— сказав Гай. — От тільки надто вже відхиляється на поворотах.

Ліс закінчився, дорога повернула нагору від річки; вода в радіаторі закипіла, і молодик невдоволено й занепокоєно поглядав на пару та іржаву воду; мотор надсадно ревів, Гай щосили витискав першу швидкість — угору, ще вгору, трохи назад, тоді вперед і знову вгору, — й аж ось ми на гребені. Ревіння змовкло, і серед раптової тиші стало чути, як клекоче вода в радіаторі. Ми були на вершечку останнього гірського пасма перед Спецією і морем. Дорога побігла вниз короткими, стрімкими закрутами. Наш пасажир так відхилявся на тих закрутах, що мало не перекидав перевантажену машину.

— І нічого йому не скажеш, — мовив я до Гая. — Інстинкі самозбереження.

— Великий італійський інстинкт.

— Питомий італійський інстинкт.

Ми спускалися вниз крутими поворотами, крізь густу ку ряву, і та курява запорошувала маслинові дерева. Унизу, понад морем, розкинулась Спеція. При в'їзді до міста дорога стала рівніша. Наш пасажир просунув голову у віконце.

— Я хочу зійти.

— Гальмуй, — сказав я Гаєві.

Ми спинилися на узбіччі дороги. Молодик зіскочив з при ступки, обійшов машину й відв'язав свою валізу.

— Я зійшов тут, щоб ви не мали прикрощів за те, що взяли пасажира, — мовив він. — Подайте мій пакунок.

Я віддав йому пакунок. Він сягнув рукою до кишені.

— Скільки з мене?

— Ніскільки.

— Чому так?

Та так, — відказав я.

— Тоді дякую, — сказав молодик. Не «дякую вам», не «красно дякую» і не «дуже вам вдячний», як заведено раніш було з Італії казати тому, хто дав вам подивитися розклад поїздів чи показав дорогу. Молодик обмежився найскупішим словом подяки й підозріливо позирнув на нас, коли Гай зрушив машину з місця. Я помахав йому рукою. Надмірна гідність не дозволила йому відповісти тим самим. Ми поїхали далі, до Спеції.

— В Італії цей хлопець далеко піде, — мовив я до Гая.

— Атож, — підтакнув Гай. — Тільки з нами вже на двадцять кілометрів просунувся.

СНІДАНОК У СПЕЦІЇ

Ми в'їхали до Спеції, шукаючи, де б попоїсти. Вулиця була широка, будинки високі й жовті. Трамвайна колія привела нас до центру міста. На стінах будинків впадали в око намальовані з допомогою трафарету портрети Муссоліні з виряченими очима, а під ними написи від руки — «Viva»[77], і від тих двох великих «V» тяглися вниз патьоки фарби. Бічні вулиці спускалися до гавані. Світило сонце, і люди повиходили на недільну прогулянку. Бруківку вранці полили водою, і в пилюці лишилися вогкі пасмуги. Ми їхали попід самим тротуаром, щоб не зіткнутися з трамваєм.

— Добре б попоїсти десь по-простому, — сказав Гай.

Ми спинилися проти двох ресторанних вивісок. Тоді постояли на протилежному боці вулиці, поки я купив газети. Обидва ресторани були поряд. Жінка, що стояла в дверях одного з них, усміхнулася до нас, і ми перейшли вулицю й зайшли туди.

Всередині була сутінь. У глибині приміщення коло столика сиділо троє дівчат з літньою жінкою. Навпроти нас, за іншим столиком, сидів якийсь моряк. Сидів, але нічого не їв і не пив. За дальшим столиком молодик у синьому костюмі щось писав. Його напомаджена чуприна блищала, він був вибагливо вдягнений і вигляд мав чепуристий.

Світло проходило крізь двері та вітрину, де були виставлені городина, біфштекси й шніцелі. До нас підійшла одна з дівчат, щоб узяти замовлення, а ще одна стала в дверях.

Ми помітили, що під легким домашнім халатиком на ній нічого більш немає. Поки ми читали меню, дівчина, яка мала нас обслуговувати, обняла Гая рукою за шию. Дівчат було троє, і вони по черзі виходили й ставали у дверях. Потім літня жінка за найдальшим столиком щось їм сказала, і вони знов посідали коло неї.

Крім надвірних, у приміщенні були тільки одні двері, що вели до кухні. Їх заслоняла завіска. Дівчина, що взяла у нас замовлення, винесла звідти спагетті. Вона поставила тарілки на столик, принесла пляшку червоного вина й сіла з нами.

— Ну от, — мовив я до Гая, — ти ж хотів попоїсти по-простому.

— Е ні, тут не просто. Тут складно.

— Про що ви говорите? — спитала дівчина. — Ви хто — німці?

— Південні німці,— відказав я. Південні німці — лагідні, приязні люди.

— Не розумію, — мовила вона.

— Які в них тут порядки? — запитав Гай. — Чи так належить, щоб вона обіймала мене за шию?

— Авжеж, — сказав я. — Муссоліні ліквідував борделі. Тепер це ресторан.

На дівчині був халатик з цілого куска матерії. Вона нахилилася над столиком, поклала руки собі на груди й усміхнулася. З одного боку обличчя усмішка в неї була привабливіша, ніж з другого, і вона повернулася до нас цим боком. Привабливості цьому бокові обличчя додавало й те, що з другого ніс її був чомусь трохи прим'ятий, як ото буває прим'ятий теплий віск. Але на теплий віск той ніс зовсім не скидався. Він був холодний і твердий, тільки от трохи прим'ятий.

— Я тобі подобаюсь? — запитала вона Гая.

— Страшенно подобаєшся, — сказав я. — Але він не розуміе по-італійському.

— Ich spreche Deutsch [78],— мовила вона й погладила Гая по голові.

— Гаю, поговори з дамою своєю рідною мовою.

— Звідки ви приїхали? — спитала вона.

— З Потсдама.

— Трохи побудете тут?

— У цій пречудовій Спеції? — запитав я.

— Скажи їй, що нам треба їхати далі,— обізвався Гай. — Скажи, що ми хворі й не маємо грошей.

— Мій друг — ворог жінок, — пояснив я дівчині,— вроджений німець і запеклий ворог жінок.

— Скажіть йому, що я його кохаю.

Я сказав йому.

— Облиш ляпати язиком і подумай, як нам скоріш забратися звідси — відказав Гай.

Дівчина обвила його шию і другою рукою.

— Скажіть йому, що він мій, — попросила вона.

Я сказав.

— Ти думаєш забиратися звідси?

— Ви сваритеся, — зауважила дівчина. — Ви не любите один одного.

— Ми німці,— гордо промовив я, — вроджені південні німці.

— Скажіть йому, що він дуже гарний хлопець, — мовила вона.

Гаєві тридцять вісім, і він трохи пишається, коли у Франції його приймають за роз'їзного торговельного агента.

— Ти дуже гарний хлопець, — сказав я.

— Хто це каже? — спитав Гай. — Ти чи вона?

— Вона. Я тільки твій перекладач. Хіба не для цього ти взяв мене з собою?

— Добре, що вона, — мовив Гай. — А то мені було б прикро покинути тебе тут.

— Хто знає. Спеція — чудове містечко.

— Спеція… — озвалася дівчина. — Ви говорите про Спецію.

— Чудове містечко, — сказав я.

— Я тут народилася, — промовила вона. — Спеція — моє рідне місто, а Італія — мій рідний край.

— Вона каже, що Італія — її рідний край.

— Скажи їй, що воно одразу й видно, — мовив Гай.

— Що ви маєте на десерт? — спитав я.

— Фрукти, — відказала вона. — Можу подати банани.

— Нехай будуть банани, — сказав Гай. — На них хоч якась шкурка є.

— О, він любить банани! — зраділа дівчина і стиснула Гая в обіймах.

— Що вона каже? — спитав він, одвертаючи обличчя вбік.

— Радіє, що ти любиш банани.

— Скажи їй, що я терпіти не можу бананів.

— Синьйор не любить бананів.

— Он як, — скрушно мовила дама, — він не любить бананів…

— Скажи їй, що я люблю холодну ванну вранці,— порадив Гай.

Синьйор любить холодну ванну вранці.

— Не розумію, — мовила дама.

Тим часом бутафорський моряк навпроти нас ані разу й не ворухнувся. Ніхто в ресторані не звертав на нього ніякої уваги.

— Ми хочемо розрахуватися, — сказав я.

— Ой ні, залиштеся ще.

— Слухай-но, — обізвався до дівчини чепуристий молодик, що сидів за дальшим столиком і писав, — нехай собі йдуть. Ці двоє нічого не варті.

Дама схопила мене за руку.

— Ви не побудете ще трохи? Не умовите його залишитись?

— Нам треба їхати, — відказав я. — Треба сьогодні до вечора бути в Пізі, а як зможемо, то й у Флоренції. Отам увечері можна буде й розважитись. А зараз божий день. Удень треба їхати.

— Приємно ж і трохи перепочити.

— Їхати треба завидна.

— Слухай, — знову озвався чепуристий молодик, — не завдавай ти собі клопоту з цими двома. Кажу ж тобі, нічого вони не варті, я знаю.

— Принесіть нам рахунок, — сказав я.

Вона принесла рахунок від літньої жінки, тоді повернулася назад і сіла до її столика. З кухні вийшла інша дівчина. Вона перейшла кімнату й стала в дверях.

— Та не клопочися ти задля цих двох, — знуджено мовив до неї чепуристий молодик. — Іди собі їж. Вони нічого не варті.

Ми заплатили й підвелися. Всі дівчата, літня жінка та чепуристий молодик уже сиділи разом коло найдальшого столика. Бутафорський моряк сидів на тому самому місці, підперши голову руками. Поки ми снідали, ніхто не обізвався до нього ані словом. Наша дівчина принесла нам здачу, яку відлічила літня жінка, тоді пішла й знову сіла до того столика. Ми залишили їй чайові й пішли собі. Коли ми вже сиділи в машині, готові їхати далі, вона вийшла з ресторану й стала в дверях. Машина рушила, і я помахав дівчині рукою. Вона не відповіла, проте стояла і дивилася нам услід.

ПІСЛЯ ДОЩУ

Коли ми проїжджали передмістями Генуї періщив дощ, і хоч їхали ми дуже повільно, тягнучись за трамваями й вантажними машинами, рідка грязюка ляпала на тротуар, і перехожі, побачивши нас, ховалися в під'їздах. У Сан П'єр-д'Арені, промисловому передмісті Генуї, є широка вулиця з двома трамвайними коліями, і, щоб не забризкувати грязюкою людей, які поверталися з роботи, ми поїхали самою серединою тієї вулиці. Ліворуч від нас лежало Середземне море. Воно було збурене, високі хвилі розбивались об берег, і вітер шпурляв у нашу машину водяний пил. Річище, яке ми поминули, в'їжджаючи до Італії, було тоді широке, кам'янисте й сухе, а тепер його до самих берегів заливала бурлива руда вода. Та руда вода знебарвлювала море, і його хвилі, розбиваючись, ставали прозорі й жовтаві проти світла, а вітер зривав з них гребінці й кидав на дорогу.

Повз нас промчала велика машина, і суцільна запона брудної води, збита її колесами, залила наш радіатор і вітрову шибу. Автоматичні щітки ходили сюди-туди, залишаючи за собою на склі плівку рідкої грязюки. У Сестрі ми спинилися пообідати. Ресторан не опалювався, і нам довелося сісти до столу в пальтах і капелюхах. Крізь вікно ми бачили нашу машину. Заляпана грязюкою, вона стояла поряд з кількома човнами, що їх витягли на берег далі від хвиль. У тому ресторані видно було пару з рота.

Pasta asquita [79] була смачна, а вино відгонило галуном, і ми доливали його водою. Потім офіціант приніс біфштекси із смаженою картоплею. За столиком у другому кінці ресторану сиділи чоловік і жінка. Він був середніх літ, вона молода, вдягнена в чорне. Весь час, поки вони обідали, вона хукала парою в холодне вогке повітря. Чоловік дивився на неї і хитав головою. Їли вони мовчки, і він тримав її за руку під столом. Жінка була гарна, та обоє мали дуже сумний вигляд. Біля них стояла подорожня сумка.

Ми взяли газети, і я прочитав Гаєві вголос повідомлення про бої в Шанхаї. Після обіду він пішов з офіціантом шукати того місця, якого в ресторані не було, а я взявся витирати ганчіркою вітрову шибу, фари та номери нашої машини. Коли Гай повернувся, ми виїхали заднім ходом на дорогу й рушили далі. Виявилося, що офіціант завів Гая до якогось старого будинку навпроти ресторану. Мешканцям будинку це здалося підозрілим, і офіціант мусив постерегти, щоб Гай нічого не вкрав.

— Хоч я й не збагну, як би я міг там щось украсти: для цього ж треба бути слюсарем-водопровідником, — сказав Гай.

Коли ми виїхали на мис за околицею міста, вітер ударив у машину з такою силою, що мало не перекинув її.

— Ще добре, що дме з моря, а не навпаки, — зауважив Гай.

— Еге, — докинув я. — Це ж десь тут утопили Шеллі.

— Ні, то було коло Віареджо, — сказав Гай. — Ти не забув, чого ми приїхали в цю країну?

— Ні,— відказав я, — але ж ми того не знайшли.

— Отож сьогодні ввечері й виїдемо з неї.

— Якщо встигнемо дістатися до Вентімільї.

— Побачимо. Я б не хотів їхати цим узбережжям поночі.

Було тільки за полудень, і з-за хмар визирнуло сонце.

Море внизу було голубе, з білими баранцями, що бігли в напрямі Савони. Позаду, за мисом, голуба вода зливалася з рудою. Попереду нас понад берегом плив вантажний пароплав.

— Ще видно Геную? — спитав Гай.

— Видно.

— За тим дальшим великим мисом вона сховається з очей.

— Ну, то ще довго буде видно. Я навіть досі бачу за нею мис Портофіно.

Нарешті Генуя зникла з очей. Коли ми виїхали на узвишшя, я озирнувся назад і побачив тільки море та смугу піщаного пляжу внизу в затоці, з витягненими на берег рибальськими човнами; над нами, на схилі горба було якесь містечко, а далі, вздовж усього узбережжя — нові й нові миси.

— Уже не видно, — сказав я Гаєві.

— Та її вже давно не видно.

— Але ж ми не могли сказати напевне, поки не від'їхали далі.

На узбіччі дороги показався знак із закрутом у вигляді літери «S» та написом «Svolta peracolosa»[80]. Дорога обгинала мис, і вітер задував крізь тріщину в передній шибі. Попід мисом, над самим морем, пролягала пласка смуга суходолу. Вітер висушив грязюку, і колеса нашої машини почали збивати куряву. На тому рівному відтинку дороги ми поминули якогось фашиста, що їхав на велосипеді з важким револьвером у кобурі при боці. Він вів свій велосипед серединою дороги, і нам довелось об'їхати його. Коли ми порівнялися з ним, він позирнув на нас. Попереду був залізничний переїзд, і, коли ми під'їжджали до нього, шлагбаум опустився.

Поки ми чекали, над'їхав і той фашист на велосипеді. Пройшов поїзд, і Гай увімкнув мотор.

— Заждіть! — гукнув до нас іззаду велосипедист. — У вас брудний номер.

Я вийшов з машини з ганчіркою в руці. Номер було витерто, коли ми спинялись обідати.

— Його ж добре видно, — сказав я.

— Ви так вважаєте?

— Подивітеся самі.

— Я не бачу. Він брудний.

Я витер номер ганчіркою.

— А тепер?

— З вас двадцять п'ять лір.

— За що? — спитав я. — Його ж і так було видно. А брудний він через те, що такі дороги.

— Вам не подобаються італійські дороги?

— Вони брудні.

— П'ятдесят лір — Він плюнув на дорогу. — Це машина ваша брудна, і самі ви брудні.

— Гаразд. Але дайте мені квитанцію з вашим прізвищем.

Він витяг з кишені квитанційну книжку, переділену перфорацією на дві половини так, що квитанція відривалась і давалася платникові, а копія її залишалася при корінці. Проте в книжці не було копірки, щоб зробити копію.

— Платіть п'ятдесят лір.

Він заповнив квитанцію чорнильним олівцем, відірвав її від корінця й подав мені. Я прочитав.

— Тут написано двадцять п'ять лір.

— Помилка, — сказав він і виправив двадцять п'ять на п'ятдесят.

— А тепер заповніть другу половину. І там теж поставте п'ятдесят.

Він усміхнувся чарівною італійською усмішкою і написав щось на корінці, тримаючи книжку так, щоб я не бачив.

— Їдьте собі,— мовив він, — поки ваш номер знову не забруднився.

Після того як стемніло, ми їхали ще дві години й заночували в Ментоні. Там було ніби дуже весело, чисто, спокійно і приємно. Ми проїхали по Італії від Вентімільї до Пізи й Флоренції, далі через Романью до Ріміні, а потім через Форлі, Імолу, Болонью, Парму, П'яченцу й Геную назад до Вентімільї. Уся ця мандрівка забрала в нас лише десять днів. Ясна річ, за такий короткий час ми не мали змоги дійти певного висновку щодо становища країни чи народу в цілому.

ПІВСОТНІ ТИСЯЧ

— Як себе почуваєш, Джеку? — спитав я.

— Ти бачив коли того Уолкотта? — сказав він,

— Тільки на тренуванні.

— Ну, — сказав Джек, — з тим хлопцем мені хіба що просто пощастить.

— Він тебе й разу не влучить, Джеку, — мовив Солдат.

— Дай боже, щоб так.

— Навіть жменею шроту не влучив би.

— Якби шротом, то нічого, — каже Джек. — Шріт для мене пусте.

— А от його влучити, мабуть, неважко.

— Та воно так, — сказав Джек. — Він не протягне стільки, як ми з тобою, Джеррі. Але поки що йому дуже щастить.

— Ти приб'єш його до смерті своєю лівою.

— Можливо, — сказав Джек. — Справді. Може й приб'ю.

— Дай йому чосу, як ти дав Малюкові Льюїсу.

— Малюкові Льюїсу… — сказав Джек. — Отому гицелеві!

Ми троє — Джек Бреннан, Солдат Бартлетт і я — були в ресторані Хенлі. За сусіднім столиком сиділи дві блудяжки. Вони були вже добре напідпитку.

— Гицелеві, кажеш? — мовить одна. — То ти кажеш, гицелеві г лобуряко ти ірландський?

— Атож, — відказує Джек. — Саме так.

— Гицелеві! — не вгаває та блудяжка. — Ці ірландські лобурі тільки й знають, що інших прозивати. Гицелеві, еге?

— Та облиш її. Ходімо звідси.

— Гицелеві! — аж заходиться та блудяжка. — А чи було коли таке, щоб ти комусь чарку поставив? Тобі ж самому жінка щоранку кишені зашиває. А й собі туди ж — «гицелеві»! Був би тут Тед Льюїс, він би тобі показав.

— Еге ж, — мовить Джек. — А ти сама даєш кому задурно, га?

І ми пішли. Отакий був Джек. Коли вже мав що сказати, то рубав навпростець.

Джек поїхав у Нью-Джерсі тренуватися на фермі Денні Хогана. Жилося там добре, але Джека це не дуже тішило. Він не любив залишати дружину й дітей і здебільшого був похмурий та сумний. До мене він ставився прихильно, подобався йому й Хоган, а от Солдат скоро почав його дратувати. Мати в гурті жартівника, та ще й не дуже дотепного, — то страшна річ, Солдат увесь час підкушував Джека, ну просто не давав йому спокою. Жарти його були не такі вже смішні й не такі вже добродушні, і Джекові зрештою це набридло, ось як воно, приміром, бувало. Джек кінчає вправлятися з тягарями та мішком і надягає рукавиці.

— Побоксуєш зі мною? — питає він Солдата.

— Гаразд, — каже той, — А як з тобою боксувати? Помолотити тебе, як Уолкотт? Кинути разів зо два в нокдаун?

— Саме так, — відказує Джек. Та це йому зовсім не подобалось.

Одного ранку ми троє були на прогулянці поза фермою. Зайшли далеченько і вже верталися назад. Три хвилини бігцем, «вилину — ступою, тоді знову три хвилини бігцем. Спринтер із Джека був кепський. На рингу, коли треба, він рухався швидко, а от на дорозі жвавістю не відзначався. І Солдат раз у раз підкушував його.

— Ну от що, — каже Джек. — Катав би ти, Солдате, назад до міста.

— Тобто як?

— Катай до міста й сиди там.

— А що таке?

— Мене вже нудить від твого базікання..

— Так? — питає Солдат.

— Отак, — відказує Джек.

— Тебе ще гірше занудить, коли Уолкотт натовче тобі пику.

— Еге ж, — відказує Джек, — може, й занудить. Але від тебе мене вже нудить.

І того ж таки ранку Солдат виїхав поїздом до міста. Я провів його на станцію. Він був страшенно ображений.

— Я ж просто жартував, Джеррі,— сказав він. Ми стояли на пероні, чекаючи поїзда. — Йому не було чого так лютувати.

— Він нервовий і дражливий, — сказав я. — А так він хлопець добрий, Солдате.

— Та де там в біса! Ніколи він не був добрим хлопцем.

— Ну, до побачення, Солдате, — сказав я.

Поїзд уже надійшов. Солдат з валізою в руках піднявся на приступку.

— Бувай, Джеррі,— сказав він. — Ти ще приїдеш до міста перед матчем?

— Навряд.

— Тоді побачимося на матчі.

Він зайшов у вагон, кондуктор скочив на приступку, і поїзд рушив. Я повернувся на ферму, Джек сидів на веранді й писав листа дружині. Поки мене не було, принесли пошту; я взяв газету, перейшов у другий кінець веранди й сів читати. У дверях з’явився Хоган і підійшов до мене.

— Що вони з Солдатом — погиркались?

— Та ні, не погиркались, — відказав я. — Просто Джек сказав йому, щоб їхав до міста.

— Я бачив, що до цього йдеться, — сказав Хоган. — Він ніколи не любив Солдата.

— Еге. Він мало кого любить.

— Байдужий він до людей, — сказав Хоган.

— Ні, зі мною він завжди по-доброму.

— Зі мною теж, — сказав Хоган. — Мені нарікати нема чого. Але все-таки він байдужий.

Хоган пішов у дім, а я сидів на веранді й читав газети. Осінь тільки починалась, і там, серед пагорбів Нью-Джерсі, було дуже гарно; отож, прочитавши газету, я лишився на веранді й задививсь на околицю та на дорогу ген унизу серед дерев, що нею, збиваючи куряву, раз по раз проїжджали машини. День був погожий, і краєвид чудовий. Із дверей вийшов Хоган, і я спитав його:

— Слухайте, Хоган, а дичина тут є?

— Ні,— відказав Хоган. — Самі горобці.

— Газету бачили? — спитав я.

— А що там?

— Сенді виграв учора в трьох заїздах.

Про це мені ще ввечері сказали по телефону.

— Ви ще не відкинулися від них, Хоган? — спитав я.

— Та сякий-такий зв'язок маю, — відказав Хоган

— А як Джек? — спитав я. — І досі грає?

— Він? — мовив Хоган. — Хіба по ньому видно?

У цю мить до нас підійшов Джек з листом у руці. На ньому був светр, старі штани й боксерські черевики.

— Марку маєте, Хоган? — спитав він.

— Давай мені листа, — сказав Хоган. — Я відішлю.

— Слухай, Джеку, — сказав я. — Ти ж грав на перегонах, правда?

— Правда.

— Я знаю. Не раз бачив тебе на іподромі.

— А чого покинув? — спитав Хоган.

— Програв багато.

Джек підсів до мене на край веранди й прихилився спиною до стовпа. Сидів, мружачись проти сонця.

— Дати стільця? — спитав Хоган.

— Ні,— відказав Джек. — Добре й так.

— Гарний сьогодні день, — сказав я. — Так хороше за містом.

— Як на мене, то куди краще в місті, з дружиною.

— Ну, тобі ще тиждень лишився.

— Еге ж, — мовив Джек. — Тиждень.

Ми й далі сиділи на веранді. Хоган пішов у свою контору.

— Як по-твоєму, я тепер у формі? — спитав Джек.

— Та як тобі сказати… — відповів я. — У тебе ще цілий тиждень є, щоб увійти в форму.

— Не крути.

— Ну що ж, — сказав я. — 3 тобою не все гаразд.

— Я спати не можу, — сказав Джек.

— За два-три дні це минеться.

— Ні,— сказав Джек. — У мене безсоння.

— Що тебе непокоїть?

— За дружиною скучив.

— То нехай вона приїде сюди.

— Ні, для цього я застарий.

— Увечері перед сном підемо на довгу прогулянку, щоб ти стомився.

— Щоб стомився! — сказав Джек, — Я й так увесь час стомлений.

Отакий він був цілий тиждень. Ночами не спав, а вранці почував себе так, як ото буває, коли несила й руку звести.

— Зовсім охляв, мов опара на холоді,— сказав про нього Хоган. — Нічогісінько не вартий.

— Я ніколи не бачив того Уолкотта, — сказав я.

— Уолкотт виб'є з нього душу, — сказав Хоган. — Розірве його надвоє.

— Ну що ж, — сказав я. — Рано чи пізно це має статися з кожним.

— Але ж не в такий спосіб, — заперечив Хоган. — Люди подумають, що він зовсім не тренований. Це зашкодить нашій репутації.

— Ви чули, що кажуть про нього репортери?

— Ще б пак! Кажуть, що він нікуди не годиться, що його не слід випускати на ринг.

— Ет, — сказав я, — вони завжди помиляються, чи не так?

— Так, — відказав Хоган. — Але цього разу вони не помиляються.

— Де їм у біса знати, тренований боксер чи ні?

— Ну, — сказав Хоган, — не такі вони вже йолопи.

— Єдине, що вони можуть, це розписати когось, як ото Вілларда в Толідо. Тепер той Ларднер розумний, а спитайте-но його, що він казав тоді про Вілларда.

— Та його там і не було, — сказав Хоган. — Він пише тільки Яро великі матчі.

А мені байдуже, хоч би хто там був, — відказав я. — Що вони розуміють? Писати, може, й здатні, а розуміти ні біса розуміють.

— Невже ти гадаєш, що Джек тепер у формі? — спитав Хоган.

— Ні. Йому кінець. Тепер треба тільки, щоб Корбетт добряче розписав його, і буде по всьому.

— Ну, Корбетт неодмінно його розпише, — сказав Хоган.

— Певно, що розпише.

Ту ніч Джек так само не спав. Наступний день був останній перед матчем. Після сніданку ми знову сиділи з ним на веранді.

— Про що ти думаєш, Джеку, коли тобі не спиться? — запитав я.

— Та все чогось тривожуся, — відказав Джек. — То за свою власність у Бронксі, то за власність на Флоріді. За дітей тривожусь. І за дружину. Часом думаю про бокс. Буває, згадаю отого гицеля Теда Льюїса, і така злість мене бере… А ще маю трохи акцій, то й за них тривожуся. Про що тільки не думається!..

— Ну, — сказав я, — завтра ввечері усе вже минеться.

— Атож, — мовив Джек. — Це завжди дає полегкість, правда? Усе відразу стає на свої місця.

Цілий день він був похмурий. Ми не тренувалися. Джек трохи повправлявся, щоб розім'яти м'язи, — ото й усе. Потім побоксував з тінню, та навіть і тут виглядав погано. Тоді заходився скакати з мотузкою. Але ніяк не міг спітніти.

— Краще б йому зовсім не вправлятися, — сказав Хоган. Ми стояли й дивились, як Джек стрибає через мотузку. — Він що, взагалі тепер не пітніє?

— Та от не може.

— Як ти гадаєш, чи не сухоти в нього? Адже він ніколи не мав клопоту з вагою, правда ж?

— Нема в нього ніяких сухот. Просто нічим йому вже пітніти.

— Треба, щоб спітнів, — сказав Хоган.

Скакаючи через мотузкуі Джек наближався до нас. Він стрибав перед нами вперед і назад, схрещуючи руки за кожним третім скоком.

— Гей, — мовив він. — Чого це ви понадималися, як сичі?

— Мені здається, годі з тебе на сьогодні,— сказав Хоган. — Видихаєшся.

— Злякалися, га? — озвався Джек і поскакав геть, щосили хльоскаючи мотузкою об землю.

Десь перед вечором на фермі з'явився Джон Коллінз. Джек був у своїй кімнаті нагорі. Джон приїхав з міста машиною. З ним були ще двоє. Машина спинилась, і всі вони вийшли.

— Де Джек? — спитав мене Джон,

— У себе нагорі, лежить.

— Лежить?

— Еге ж, — сказав я.

— Як він тут?

Я подивився на двох незнайомців, що приїхали з Джоном.

— Це його друзі,— сказав Джон.

— Дуже кепсько, — сказав я.

— А що з ним?

— Не може спати.

— От лихо, — сказав Джон. — Цей ірландець ніколи не може спати.

— Щось із ним негаразд, — сказав я,

— Хай йому чорт, — сказав Джон. — Завжди з ним щось негаразд. Ось уже десять років він у мене, і ніколи ще не було гаразд.

Двоє, що були з ним, засміялись,

— Познайомтеся, — сказав Джон. — Це містер Морган і містер Стейнфелт. А це містер Дойл. Він тренує Джека.

— Дуже приємно, — сказав я.

— А тепер ходімо нагору до нашого героя, — мовив той, котрого звали Морган.

— Поглянемо на нього, — докинув Стейнфелт.

Ми піднялися сходами.

— А де Хоган? — спитав Джон.

— У стодолі, із своїми клієнтами.

— Багато їх тут у нього? — спитав Джон.

— Лише двоє.

— Тиша й спокій, правда ж? — мовив Морган.

— Еге ж, — відказав я. — Тиша й спокій.

Ми спинилися біля Джекової кімнати. Джон постукав у двері. Відповіді не було.

— Мабуть, спить, — сказав я.

— Якого б то лиха йому спати серед дня?

Джон повернув ручку, і ми зайшли до кімнати. Джек лежав на ліжку і спав. Лежав долілиць, сховавши обличчя в подушку і обхопивши її руками.

— Гей, Джеку! — гукнув його Джон.

Джекова голова легенько ворухнулася на подушці.

— Джеку! — ще раз мовив Джон, нахиляючись над ним. «Джек тільки глибше уткнувся в подушку. Джон торкнув його за плече. Джек сів на ліжку й подивився на нас. Він був неголений, у старому светрі.

— О боже! Невже не можна дати людині поспати? — буркнув він до Джона.

— Не сердься, — сказав Джон. — Я не знав, що ти спиш.

— Ще б пак! — каже Джек. — Звісно, що ні.

— Це Морган і Стейнфелт, ти їх знаєш, — сказав Джон.

— Радий вас бачити, — каже Джек.

— Як ви себе почуваєте, Джеку? — питає його Морган.

— Чудово, — каже Джек. — Як би ще я мав себе почувати?

— Вигляд у вас бадьорий, — докинув Стейнфелт.

— А то ж як, — каже Джек. — Слухайте, — звернувся він до Джона. — Ви мій менеджер і маєте з мене чималий зиск. То якого ж біса ви не приїдете сюди, коли тут крутяться репортери? Чи ви хочете, щоб ми з Джеррі самі з ними балакали?

— Тоді в мене Лью мав бій у Філадельфії,— відказав Джон.

— А мені що до того? — не вгаває Джек. — Ви мій менеджер. Ви маєте з цього непоганий зиск, чи не так? Не мені ж ви там гроші добували, в тій Філадельфії! Якого ж біса вас немає тут, коли потрібно мені?

— Тут був Хоган.

— Хоган! — каже Джек. — Із Хогана такий самий говорун, як і з мене.

— Здається, й Бартлетт тут був, тренувався разом з вами? — спитав Стейнфелт, щоб змінити тему розмови.

— Та був, був, — каже Джек. — Аякже.

— Слухайте, Джеррі,— звернувся до мене Джон. — Може, ви знайдете Хогана й скажете йому, що ми хотіли б його бачити десь так за півгодини?

— Гаразд, — відповів я.

— З якої б то речі він мав кудись іти? — каже Джек. — Не ходи, Джеррі.

Морган і Стейнфелт перезирнулися.

— Заспокойся, Джеку, — сказав Джон.

— Я, мабуть, усе-таки піду пошукаю Хогана, — сказав я.

— Ну що ж, іди, коли хочеш, — каже Джек. — Але ніхіто тебе звідси не виряджає.

— То я піду, — сказав я.

Хоган був у стодолі, перетвореній на тренувальний зал. Він тренував двох клієнтів своєї оздоровчої ферми, що тупцяли на рингу в боксерських рукавицях. Жоден з них не зважувався вдарити другого, боячись дістати удар у відповідь.

— Досить, — сказав Хоган, побачивши мене. — Кінчайте своє криваве бойовище, панове. Ідіть під душ, а тоді до Брюса на масаж.

Вони вилізли з-під канатів, а Хоган підійшов до мене.

— Приїхав Джон Коллінз із двома приятелями навідати Джека, — сказав я.

— Бачив я, як вони під'їхали машиною.

— А що то за двоє із Джоном?

— Хіба ти їх не знаєш?

— Ні

— Хеппі Стейнфелт і Лью Морган. Тримають закладну контору.

— Мене ж тут довго не було, — пояснив я.

— А так, — сказав Хоган. — Той Хеппі Стейнфелт — неабиякий Ділок.

— Я десь чув про нього.

— Хитрий махінатор, — сказав Хоган. — Вони обидва добрі пронози.

— Он як, — сказав я. — То вони чекатимуть на нас за півгодини.

— Це ж як? А раніше ми їм, виходить, будемо заважати?

— Певно, що так.

— Ходімо до мене в контору, — сказав Хоган. — Хай їм біс, тим пронозам.

Десь за півгодини ми з Хоганом піднялись нагору й постукали в двері Джекової кімнати. За дверима чулася розмова.

— Хвилинку, — озвався хтось.

— К бісу ці штуки, — каже Хоган. — Коли я вам буду потрібен, приходьте в контору.

Клацнув замок. Двері відчинив Стейнфелт.

— Заходьте, Хоган, — мовив він. — А ми тут саме збираємося випити.

— Що ж, — каже Хоган, — це діло.

Ми зайшли. Джек сидів на ліжку. Джон і Морган — на стільцях. Стейнфелт стояв.

— Чисто тобі змовники, — сказав Хоган.

— Привіт, Денні,— каже Джон.

— Привіт, Денні,— каже Морган ї подає йому руку.

Джек не каже нічого. Просто сидить на ліжку. Він до тих не належить. Він — сам по собі. На ньому старий синій светр, штани, на ногах — боксерські черевики. Йому треба б поголитися. Стейнфелт і Морган убрані як на весілляі та й Джон не гірше. А Джек сидить насуплений — чистісінький ірландець.

Стейнфелт дістав пляшку, Хоган приніс склянки, і ми всі випили. Ми з Джеком перехилили по разу, а ті решта — ще і ще.

— Залиште трохи собі на дорогу, — сказав Хоган.

— Не турбуйтесь. У нас цього добра вистачає,— відказав Морган.

А Джек після першої більше не пив. Стояв і дивився на них, А на його місце на ліжку сів Морган.

— Випий ще, Джеку, — сказав Джон і подав йому склянку та пляшку.

Ні,— відповів Джек. — Я ніколи не любив поминок.

Усі засміялися. Джек не сміявся.

Від'їжджаючи, вони всі були в чудовому настрої. Джек стояв на веранді й дивився, як вони сідають у машину. Вони помахали йому.

— Щасливої дороги, — сказав Джек.

Ми пішли вечеряти. За столом Джек мовчав, тільки вряди-годи просив: «Дайте, будь ласка це… дайте, будь ласка, те…» З нами за одним столом сиділи ті двоє Хоганових клієнтів. Вони були непогані хлопці.

Повечерявши, ми вийшли на веранду. Надворі вже посутеніло.

— Прогуляємося, Джеррі? — спитав Джек.

— Та певне, — сказав я.

Ми понадягали пальта й вирушили. До шосейної дороги було не близько, а ми ще пройшли нею милі з півтори. Там усе їздили машини, і нам доводилося щораз відступати на узбіччя. Джек мовчав. А коли ми зайшли в кущі, щоб пропустити якусь велику машину, він промовив:

— Під три чорти таку прогулянку! Ходімо назад.

Ми піднялися бічною дорогою, що пагорбом і полем вела навпростець до Хоганової ферми. Попереду видно було світло в будинку. Ми підійшли до дверей і побачили на порозі Хогана.

— Добре прогулялися? — спитав він.

— О, чудово! — відказав Джек. — Слухайте, Хоган, у вас є що випити?

— Аякже, — мовив Хоган. — А що таке?

— Нехай принесуть мені в кімнату, — сказав Джек. — Сьогодні вже думаю заснути.

— То ти сам собі лікар, — мовив Хоган.

— Ходімо нагору, Джеррі,— сказав Джек.

У своїй кімнаті Джек сів на ліжко і стиснув руками голову.

— Оце життя, правда? — промовив він.

Хоган приніс велику пляшку віскі та дві склянки.

— Може, хочеш імбирного пива?

— Щоб мене потім нудило?

— Я просто спитав, — мовив Хоган.

— Вип'єте зі мною? — запропонував Джек.

— Ні, дякую, — відказав Хоган і вийшов.

— А ти, Джеррі?

— Трохи можна, — сказав я.

Джек налив у склянки.

— Ну, — сказав він, — поїхали помалу.

— Долий водою, — мовив я.

— Гаразд, — погодився Джек. — Так буде краще.

Ми мовчки випили. Джек потягся налити мені ще.

— Ні,— сказав я. — Більше не хочу.

— Гаразд, — мовив Джек.

Він хлюпнув собі чималу порцію і долив водою. Обличчя його трохи проясніло.

— Ну й типи ж оті двоє, що сьогодні тут були, — сказав він. — Ніколи не підуть на ризик. — Він помовчав. — А втім, так і треба. Якого біса даремно ризикувати?.. Налити тобі ще, Джеррі? — спитав він. — Ну ж бо, випий зі мною.

— Мені воно ні до чого, Джеку, — відказав я. — Я й так добре себе почуваю.

— Та якийсь ковток, — сказав Джек. Він уже трохи захмелів.

— Ну гаразд, — сказав я.

Джек налив мені трохи, а собі майже повну.

— Знаєш, — сказав він, — а я таки люблю це зілля. Коли б не бокс, я, певне, добряче випивав би.

— Еге ж, — мовив я.

— Ти знаєш, — провадив він далі,— за цим боксом я багато чого втратив.

— Зате маєш силу грошей.

— Так. Задля цього тільки й живу. А все-таки, Джеррі, я багато втратив.

— Про що ти?

— Ну, — сказав він, — от хоч би й про дружину. Скільки часу я живу поза домом… Та й для дівчаток моїх це недобре. «Хто ваш батько?» — спитає їх якась там приятелька з панянок. «Наш батько Джек Бреннан». Це їм тільки вадить.

— Ну й біс його бери, — сказав я. — Аби вони гроші мали.

— Та грошей я їм призбирав дай боже, — сказав Джек.

Він знову налив собі віскі. Пляшка була майже порожня.

— Долий водою, — сказав я.

Джек хлюпнув у склянку води.

— Слухай, — сказав він, — ти не уявляєш собі, як я скучив за дружиною.

— А певне.

— Ні, ти собі не уявляєш. Не можеш цього уявити.

Мабуть, тут усе-таки краще, ніж у місті.

— Для мене, — сказав. Джек, — тепер уже однаково, де я… Ні, ти цього уявити не можеш.

Випий ще.

— А що, мене вже розвозить? Дурниці балакаю?

— Та ні, я б не сказав.

— Ти не можеш собі уявити, що це таке, ніхто не може цього уявити…

— Окрім дружини, — докинув я.

— Вона розуміє,— сказав Джек. — Вона все розуміє. Все чисто. Що правда, то правда.

— Долий водою, — сказав я.

— Ох, Джеррі,— сказав Джек, — ти не можеш собі уявити, що це таке…

Він уже зовсім сп'янів. Сидів і пильно дивився на мене. Якось аж надто пильно.

— Сьогодні ти добре спатимеш, — сказав я.

— Слухай, Джеррі,— сказав Джек. — Хочеш заробити? Закладися на Уолкотта.

— Он як?

— Ні, ти слухай… — Джек відсунув склянку. — Ти ж бачиш, я не п'яний. Знаєш, скільки я на нього заклав? Півсотні тисяч.

— То купа грошей.

— Півсотні тисяч, — підтвердив Джек. — Два проти одного. Матиму двадцять п'ять тисяч чистих. Постав і ти на нього, Джеррі.

— Принадно, — мовив я.

— Хіба ж я можу його побити? — каже Джек. — Це ніяка не махінація. Мені його не здолати. То чому ж не поживитися з цього?

— Долий водою, — мовив я.

— Після цього бою мені кінець, — каже Джек. — 3 боксом для мене покінчено. Доведеться піти з рингу битим. То чому ж мені не заробити на цьому хоч щось?

— Та певне.

— Я вже тиждень не сплю, — каже Джек. — Цілу ніч лежу й сушу голову. Не можу заснути, Джеррі. Ти собі не уявляєш, що це таке, коли людина не може заснути.

— Та звісно.

— Не можу я спати. От не можу — і край. Навіщо було стільки років дбати про своє здоров'я, коли тепер не можеш заснути?

— Погане діло.

— Ти навіть не уявляєш, Джеррі, як це воно, коли не можеш заснути.

— Долий водою, — сказав я.

Отож десь на одинадцяту Джек уже й язиком не міг повернути, і я повів його до ліжка. Очі у нього самі заплющувались. Я допоміг йому роздягтись і поклав у ліжко.

— Сьогодні ти добре спатимеш, Джеку.

— Еге ж — каже Джек. — Тепер я засну.

— Добраніч, Джеку.

— Добраніч, Джеррі. Ти мій єдиний друг.

— А, йди ти… — сказав'я.

— Ти мій єдиний друг, — не вгавав Джек. — Єдиний у світі…

— Спи вже, — сказав я.

— Спатиму, — каже Джек.

Коли я спустився вниз, Хоган сидів за столом у своїй конторі й читав газету. Він поглянув на мене.

— Що, приспав свого дружка?

— Звалився.

— Це для нього краще, аніж безсоння, — сказав Хоган.

— Авжеж.

— А спробуй-но пояснити це отим спортивним писакам.

— Ну, піду й собі спати, — мовив я.

— Добраніч, — сказав Хоган.

Вранці я зійшов униз близько восьмої і поснідав. Хоган уже тренував своїх двох клієнтів у стодолі. Я пішов туди й став дивитися.

— Раз! Два! Три! Чотири! — рахував їм Хоган. — Здоров, Джеррі,—сказав він. — Джек уже встав?

— Ні. Спить іще.

Я вернувся в свою кімнату і спакував речі в дорогу до міста. Десь о пів на десяту в сусідній кімнаті заворушився Джек. Почувши, що він сходить униз, я спустився слідом за ним. Джек сів снідати. Хоган уже прийшов знадвору й стояв біля столу.

— Як тобі, Джеку? — спитав я.

— Та нічого.

— Спав добре? — спитав Хоган.

— Як убитий, — відказав Джек. — Трохи згага пече, але голова не болить.

— От і добре, — сказав Хоган. — Питво було добряче,

— Додасте до рахунку, — сказав Джек.

— Коли думаєш їхати? — спитав Хоган.

— Перед обідом, — відповів Джек. — Одинадцятигодинним поїздом. Сідай, Джеррі,— обернувся він до мене.

Хоган пішов. Я підсів до столу. Джек їв грейпфрут. Коли попадалося зернятко, він випльовував його в ложечку, а тоді скидав на тарілку.

— Здається, я вчора був як ніч, — почав він.

— Та трохи підпив.

— Ото, певне, дурниць намолов.

— Ні, я б не сказав.

— Де Хоган? — спитав він, доїдаючи грейпфрут.

— У себе в конторі.

Що я там казав про заклади на цей бій? — спитав Джек. Він держав у руці ложечку і колупав нею грейпфрут.

Служниця принесла яєчню з шинкою і забрала рештки грейпфрута.

— Дайте мені ще склянку молока, — сказав їй Джек.

Вона вийшла.

— Ти казав, що заклав п'ятдесят тисяч на Уолкотта, — відповів я.

— Це правда, — сказав Джек.

— То великі гроші.

— Оце мене трохи й непокоїть, — сказав Джек.

— Усяке може статися.

— Ні,— сказав Джек. — Йому страх як потрібне чемпіонство. Тут у них спільний інтерес.

— Хто зна, як воно буде.

— Ні. Він хоче стати чемпіоном. Для нього це дорожче за іроші.

— П'ятдесят тисяч — сила грошей,— сказав я.

— Це діло певне, — сказав Джек. — Я не можу перемогти. Ти ж сам знаєш, що мені його ніяк не побити.

— До останньої хвилини є якийсь шанс.

— Ні,— сказав Джек. — Мені вже кінець. Діло цілком певне.

— Як ти себе почуваєш?

— Непогано, — відповів Джек. — Добре виспатись — ось що мені було потрібне.

— Тобі ще може поталанити.

— О, я влаштую їм виставу, — сказав Джек.

Після сніданку Джек замовив міжміську розмову з дружиною. Він зачинився у телефонній будці.

— Це він уперше їй подзвонив, відколи приїхав, — сказав Хоган.

— Зате щодня пише листи.

— Воно звісно, — сказав Хоган. — Марка ж коштує тільки два центи.

Ми попрощалися з Хоганом, і Брюс, негр-масажист, відвіз нас на станцію.

— Прощавайте, містере Бреннан, — сказав Брюс біля поїзда. — Я вірю, що ви зіб'єте з в'язів його казанок.

— Бувай, — відказав Джек.

Він дав Брюсові два долари. Брюс таки добре з ним наморочився і тепер був видимо розчарований. Джек помітив, що я дивлюся, як Брюс тримає в руці ті два долари.

— Усе записано в рахунок, — сказав він. — За масаж Хоган тєж бере.

У поїзді Джек весь час мовчав. Сидів у кутку, застромивши квиток за стрічку на капелюсі, й дивився у вікно. Тільки раз він обернувся й заговорив до мене.

— Я сказав дружині, що на цю ніч візьму номер у «Шелбі» — мовив він. — Це одразу ж за рогом біля «Гардена». А вранці піду додому.

Це ти добре придумав, — сказав я. — А твоя дружина, Джеку, бачила тебе коли на рингу?

— Ні— відказав Джек. — Ніколи не бачила.

Я подумав про те, якого страшного побою він сподівається, коли не хоче показуватись після того вдома.

У місті ми взяли таксі до «Шелбі». Готельний служник заніс наші валізи, і ми підійшли до конторки чергового.

— Почім у вас номери? — спитав Джек.

— Є тільки двомісні,— відказав черговий. — Можу запропонувати гарний номер на двох за десять доларів.

— Це надто дорого.

— Тоді візьміть двомісний за сім доларів.

— З ванною?

— Аякже.

— Можеш і ти зі мною переночувати, Джеррі,— сказав Джек.

— Та ні,— відповів я. — Я піду до зятя.

— Я це кажу не до того, щоб ти платив, — пояснив Джек. — Просто не хочеться дурно викидати гроші.

— Запишіться, будь ласка, — мовив черговий. Тоді подивився на наші прізвища в книзі.— Номер двісті тридцять восьмий, містере Бреннан.

Ми піднялися ліфтом нагору. Кімната була простора й гарна, з двома ліжками та дверима до ванної.

— Чудово, — сказав Джек.

Служник, що привів нас у номер, підняв штори й заніс наші валізи. Джек цього наче й не бачив, і я дав хлопцеві двадцять п'ять центів. Ми помилися, і Джек сказав, що не завадило б попоїсти.

Ми пішли обідати до ресторанчика Джіммі Хенлі. Там було чимало знайомих хлопців. Поки ми їли, зайшов Джон і підсів до нашого столика. Джек майже не обзивався.

— А як, у тебе з вагою, Джеку? — спитав Джон.

Джек уминав добрячий обід.

— Можу зважитись просто в одязі,— відказав Джек.

Він ніколи не мав клопоту із зайвою вагою. Був природжений вельтер і анітрохи не гладшав. А на Хогановій фермі ще й скинув.

— Вага — це єдине, з чим у тебе завжди гаразд, — сказав Джон.

— Атож, єдине… — мовив Джек.

По обіді ми пішли до «Гардена» зважуватись. За умовами матчу мало бути сто сорок сім фунтів о третій годині дня. Обгорнувшись рушником навколо пояса, Джек став на ваги. Стрілка ані зрушилась. Уолкотт щойно зважився і стояв збоку серед гурту знайомих.

— Ану дай я гляну на твою вагу, Джеку, — сказав Фрідмен, менеджер Уолкотта.

— Гаразд, тільки зважте і його, щоб я бачив. — Джек кивнув головою на Уолкотта.

— Скинь рушника, — сказав Фрідмен.

— Ну, що там виходить? — спитав Джек.

— Сто сорок три, — відповів товстун, що орудував вагами.

— Добре скинув, Джеку, — сказав Фрідмен.

— Зважте його, — сказав Джек.

Підійшов Уолкотт. Він був білявий, з широкими плечима й руками важковаговика. А от ноги мав короткуваті. Джек був на півголови вищий за нього.

— Привіт, Джеку, — сказав Уолкотт. Обличчя його було вкрите шрамами.

— Привіт, — мовив Джек. — Як живеш?

— Чудово, — відповів Уолкотт.

Він скинув з пояса рушник і став на ваги. Таких широких плечей і спини я ще ніколи не бачив.

— Сто сорок шість фунтів дванадцять унцій.

Уолкотт зійшов з ваг і вискалився до Джека.

— Отож-бо, — каже йому Джон. — Джек на чотири фунти легший за тебе.

— Коли вийдемо на ринг, ще легший буде, — каже Уолкотт. — Бо тепер я можу й пообідати.

Ми пішли з вагарні, і Джек одягся.

— Вигляд у нього хоч куди, — сказав він.

— З вигляду судячи, йому не раз добряче перепадало.

— Воно так, — каже Джек. — Його влучити не важко.

— Куди ви тепер? — спитав Джон, коли Джек одягся.

— Назад до готелю, — каже Джек. — Ви все приготували?

— Так, — відказав Джон. — Усе буде готове.

— Піду полежу трохи, — каже Джек.

— Я зайду по вас десь за чверть до сьомої, і ми разом повечеряємо.

— Гаразд.

У готелі Джек роззувся, скинув піджак і ліг відпочити. Я сів писати листа. Кілька разів я позирав на Джека, а він усе не спав. Лежав зовсім тихо, але очі щораз розплющувались. Нарешті він сів на ліжку.

— Хочеш, пограємо в крибедж? — спитав він.

— Можна, — відказав я.

Він дістав з валізи карти й таблицю для запису. Ми сіли грати, і він виграв у мене три долари.

Почувся стук у двері, і зайшов Джон.

— У крибедж гратимете, Джоне? — спитав Джек.

Джон поклав на стіл капелюха. Капелюх був зовсім мокрий. Пальто його теж намокло.

— Дощ надворі? — питає Джек.

— Не дощ, а злива, — каже Джон. — Вулиця геть забита, то довелося вилізти з таксі й чалапати пішки.

— Ідіть сюди, зіграємо разок, — каже Джек.

— Тобі треба підкріпитися.

— Ні,— каже Джек. — Я ще не хочу їсти.

Вони з півгодини грали в крибедж, і Джек виграв півтора долара.

— А тепер, гадаю, можна й попоїсти, — сказав Джек. Він підійшов до вікна й визирнув надвір.

— Дощ усе йде?

— Так.

— Давайте повечеряємо в готелі,— запропонував Джон.

— Гаразд, — каже Джек. — Тільки зіграємо ще раз, і хто програє, той платить за вечерю.

Трохи згодом Джек підвівся й каже:

— З вас вечеря, Джоне.

Ми спустилися вниз і повечеряли у великій їдальні.

Потім ми піднялися назад у номер, і вони з Джоном знову сіли грати в крибедж, і Джек виграв два з половиною долари. Тепер він був у доброму гуморі. Джон мав при собі валізку з усім своїм причандаллям. Джек зняв сорочку та комірець і надяг вовняний натільник і светр, щоб не застудитися на вулиці, тоді поклав у валізку боксерську форму й халат.

— Зібрався? — питає Джон. — Тоді я скажу, щоб викликали таксі.

Невдовзі задзвонив телефон, і черговий сказав, що таксі чекає.

Ми спустилися ліфтом униз, вийшли через вестибюль, сіли в таксі й поїхали до «Гардена». Лило як з відра, проте на вулиці перед входом зібрався натовп. Усі квитки були продані. Коли ми проходили до роздягальні, я побачив, що зал повен-повнісінький. Згори здавалося, що до рингу не менш як пів-милі. Довкола було темно. Світилися тількд лампи над рингом.

— Добре, що такий дощ, а то б вони перенесли матч на відкритий стадіон, — сказав Джон.

— Людей до біса, — докинув Джек.

Цей бій зібрав би й не стільки, якби місця вистачило.

— Погоди не завбачиш, — докинув Джек.

Джон підійшов до дверей роздягальні й заглянув усередину. Джек сидів у халаті, склавши руки, і дивився в підлогу. Разом із Джоном прийшли два помічники. Вони визирали з-за його плеча.

Джек підвів очі.

— Він уже в залі? — спитав він.

— Щойно вийшов, — відповів Джон.

Ми пішли вниз. Уолкотт саме піднімався на ринг. Глядачі дружно вітали його. Він проліз між канатами, з'єднав руки над головою і, усміхаючись, вітально помахав ними публіці — спершу в один бік від рингу, тоді в другий, — а тоді пішов і сів. Джек спускався вниз між рядами, і натовп зустрів його оплесками. Джек був ірландець, а ірландці завжди мають успіх у публіки. Хоч ірландець і не збере в Нью-Йорку стільки глядачів, як єврей чи італієць, однак плескають їм охоче.

Коли Джек вийшов на поміст і нахилився перед канатами, Уолкотт підвівся із свого кутка й відтяг нижній канат, щоб Джекові зручніш було пролазити. Публіка в захваті. Уолкотт кладе руку Джекові на плече, й вони стоять так якусь хвилину.

— Дешевої слави шукаєш, — каже йому Джек. — Ану забери свою погану руку.

— Спокійно, — відказує Уолкотт.

Усе це здається публіці хтозна-яким величним. Як благородно поводяться ці хлопці перед боєм! Які вони доброзичливі один до одного!

Соллі Фрідмен переходить у наш куток, де Джек бинтує руки, а Джон тим часом уже стоїть біля Уолкотта. Джек просунув великий палець у розріз на кінці бинта і вправно оповив руку. Я закріпив бинт тасьмою на зап'ястку і двічі обмотав навхрест над кісточками пальців.

— Гей, — каже Фрідмен. — Навіщо стільки тасьми?

— А ви помацайте, — каже Джек. — М'яка? Отож-бо. Не будьте такий розумний.

Фрідмен і далі не відходить від нас — і поки Джек бинтує другу руку, і коли один із хлопців-помічників приносить рукавиці, а я натягую їх Джекові на руки й зашнуровую.

— Слухайте, Фрідмен, — питає Джек, — а хто він родом, цей Уолкотт?

— Не знаю, — каже Соллі.— Нібито датчанин.

— Він чех, — озивається хлопець, що приніс рукавиці.

Суддя викликає їх на середину рингу, і Джек рушає із свого кутка. Уолкотт іде й усміхається. Вони наближаються один до одного, і суддя кладе руки їм на плечі.

— Привіт, шукачу слави, — каже Джек до Уолкотта.

— Спокійно…

— На біса ти назвався Уолкоттом? — не вгаває Джек. — Хіба не знаєш, що він був чорношкірий?

— Слухайте мене, — каже суддя і викладає їм давно відомі приписи.

Один раз Уолкотт перепиняє його. Він хапає Джека за руку й питає:

— Можу я бити, коли він отак мене держатиме?

— Забери-но руку, — каже Джек. — Не для кіно позуєш.

Аж ось вони розійшлися по своїх кутках. Я стягнув з Джека халат, і він, спершись на канати, кілька разів зігнув ноги в колінах, почовгав підошвами по живиці. Пролунав гонг. Джек швидко обернувся й вийшов на середину. Уолкотт підступив до нього, вони торкнулись рукавицями, і тільки-но Уолкотт відсмикнув руку, як Джек двічі затопив йому лівою в обличчя. Другого такого боксера, як Джек, не було й нема. Уолкотт став нападати, усе вперед і вперед, притискаючи підборіддя до грудей. Він — силовик і тримає руки зовсім низько. Все, що він уміє,— це підступити і вдарити збоку. Та щоразу, як він підступає, Джекова ліва б'є його в обличчя. Здається, це виходить автоматично. Досить Джекові підняти руку—і вона влучає Уолкоттові в обличчя. Разів три-чотири Джек посилає вперед праву, але Уолкотт приймає удари плечем або ж підставляє голову. Він діє, як і всі силовики. Боїться він тільки таких, як і сам. Скрізь, де можна боляче вдарити, він закритий. А удари лівою в обличчя його не лякають.

На кінець четвертого раунду обличчя Уолкотта було геть розбите й заюшене кров'ю, але кожного разу, коли він підмтупав упритул до Джека, той діставав такий удар, що на боках його під самими ребрами з'явилися великі червоні плями. Як тільки Уолкотт починав наближатися, Джек зв'язував його, тоді вивільняв одну руку й бив знизу; та коли Уолкоттові випадало вдарити, він уражав Джека в корпус із такою силою, що чути було аж на вулиці. Адже він силовик.

Так воно тривало ще три раунди. Вони не перемовились між собою ані словом. Вони весь час працювали. А в перервах між раундами заходжувались працювати ми — коло Джека. Здавалося, ніби він охляв, але Джек узагалі не був на рингу, надто жвавий. Рухався він небагато, а той свій удар лівою виконував просто механічно. Здавалося, його ліва рука з'єднана з уолкоттовим обличчям, і Джекові досить тільки їй звеліти, щоб вона вдарила. У близькому бою Джек завжди був спокійний і сили марно не витрачав. Він досконало знав усі способи близького бою і щоразу брав гору. Коли вони зійшлись у нашому кутку, я бачив, як він зв'язав Уолкотта, вивільнив свою праву руку, повернув її і вдарив знизу, влучивши Уолкоттові в ніс ребром рукавиці. Уолкотт облився кров'ю і прихилився носом до Джекового плеча, щоб умазати і його, та Джек двигнув плечем йому по носі, тоді спустив праву руку й повторив той самий удар.

Уолкотт скаженів з люті. На кінець п'ятого раунду він уже смертельно ненавидів Джека. А Джек не лютував, тобто був не лютіший, ніж звичайно. Щоправда, він таки полюбляв допекти противникові до живого. Тим-то й дихав таким чортом на Малюка Льюїса. Йому ніколи не вдавалося вивести Малюка з рівноваги. Той завжди приберігав кілька нових підступів, яких Джек не знав. Поки Джек мав силу, він увесь час був як за кам'яною горою. Уолкоттові вже добряче від нього перепало. Найцікавіше, що все воно виглядало так, наче Джек веде чистий класичний бій. А це тому, що він досконало знав і всі ті штуки.

Після сьомого раунду Джек сказав:

— Моя ліва починає важчати.

Від цього моменту повернуло на поразку. Спершу майже непомітно. Одначе коли перед тим він сам провадив бій, то тепер його провадив Уолкотт; коли раніше, він був цілком убезпечений, то тепер опинився під постійною загрозою. Він уже не міг стримати Уолкотта лівою. Збоку здавалося, ніби все йде, як і перше, але тепер Уолкоттові рукавиці, замість того щоб минати Джека, щоразу влучали його. Він діставав страшні удари в корпус.

— Котрий це буде раунд? — спитав Джек.

— Одинадцятий.

— Більше не можу, — каже він. — Ноги підтинаються.

Якийсь час перед тим Уолкотт хоч і влучав Джека, проте не сильно вражав його. Виходило як у бейсболі, коли гравець, ловлячи м'яч, немовби осаджує його і тим послаблює силу удару. Та тепер Уолкотт почав бити дужче. Він молотив руками, як машина. Джекові тільки й лишалося, що пробувати блокуватись. А збоку навіть не видно було, який то жорстокий побій.

Між раундами я масажував йому ноги; м'язи тремтіли в мене під руками весь час, поки я їх розтирав. Він знемігся до краю.

— То як воно? — спитав він Джона, повертаючи до нього розпухле обличчя.

— Це його бій.

— Думаю ще трохи продержатися, — каже Джек. — Не хочу, щоб цей виродок мене поклав.

Усе виходило так, як він передбачав. Він знав, що не подужає Уолкотта. Не мав уже тієї сили. Однак усе було гаразд гроші вкладено напевне, і тепер він хотів закінчити бій собі на втіху. Він не хотів піти з рингу нокаутований.

Пролунав гонг, і ми підштовхнули Джека вперед. Він поволі пішов на середину. Уолкотт відразу ж підступив до цього. Джек затопив йому лівою в обличчя. Уолкотт прийняв удар, наблизився і ну молотити Джека по корпусу. Джек намагався зв'язати його, але то було однаково, що пробувати спинити рукою циркулярну пилку. Тоді Джек вирвався і вдарив правою, але схибив. Уолкотт затопив йому зліва, і Джек упав. Він упав на руки та коліна й подивився на нас. Суддя почав рахувати. Джек дивився на нас і хитав головою. Коли рахунок дійшов восьми, Джон подав йому знак. За ревом натовпу годі було щось почути. Джек підвівся. Провадячи рахунок, суддя весь час притримував Уолкотта вільною рукою.

Коли Джек підвівся, Уолкотт рушив на нього.

— Обережно, Джіммі! — почув я вигук Соллі Фрідмена.

Уолкотт наближався до Джека, пильнуючи за ним очима.

Джек ударив лівою. Уолкотт лиш мотнув головою. Він притиснув Джека до канатів, примірився і легенько вдарив його збоку в голову, а тоді щосили вгатив прямим у тулуб — так низько, як тільки міг. Певне, не менш як на п'ять дюймів нижче пояса. Я думав, у Джека очі повилазять — так він їх вирячив. У нього аж рот розтулився.

Суддя схопив Уолкотта. Джек ступив наперед. Якщо він упаде — плакали його півсотні тисяч. Він ішов так, наче в нього всі тельбухи виверталися.

— Не було занизько, — промовив він. — Це випадково.

Натовп ревів так, що нічого не було чути.

— Усе гаразд, — каже Джек.

Вони стояли просто перед нами. Суддя подивився на Джона й похитав головою.

— А йди-но сюди, сучий ти поляче, — каже Джек до Уолкотта.

Джон повиснув на канатах, тримаючи напоготові рушника. Джек стояв за якихось два кроки від нього. Тоді ступив уперед. Я бачив, що обличчя в нього так спітніло, наче його хто викрутив, а по носі повзла додолу велика крапля.

— Виходь, виходь, — кликав він Уолкотта.

Суддя поглянув на Джона й махнув Уолкоттові рукою.

— Іди, мерзотнику, — сказав він.

Уолкотт вийшов. Він не знав, що йому робити. Він ніколи не сподівався, що Джек витримає. Джек ударив його в обличчя лівою. У залі не вщухав несамовитий крик. Вони зійшлись якраз проти нашого кутка. Уолкотт відповів двома ударами. Обличчя Джекове було страшне, я в житті такого не бачив — жах навіть глянути! Він насилу тримався, змушував своє тіло слухатись, і все це відбивалося на його обличчі. Він думав лише про те, щоб не дати своєму тілу скоритись болеві в ураженому місці.

Потім він почав бити. З обличчя його не сходив отой моторошний вираз. Він бив низько спущеними руками, завдаючи Уолкоттові потужних ударів з обох боків. Уолкотт затулився, і Джек став щосили молотити його по голові. Тоді послав уперед ліву і вдарив Уолкотта в пах, а правою садонув точнісінько туди, куди той влучив його самого. Набагато нижче пояса. Уолкотт повалився додолу, схопившись руками за живіт, перевернувсь і скорчився.

Суддя відтяг Джека і штовхнув його в куток. Джон вискочив на ринг. Натовп несамовито ревів. Суддя на рингу радився з бічними суддями; тоді на поміст піднявся інформатор з мегафоном і оголосив:

— Переміг Уолкотт! Був заборонений удар.

Суддя на рингу розмовляв із Джоном.

— А що я міг вдіяти? — казав він. — Джек не схотів визнати порушення. А потім уже не тямив себе і сам ударив нижче пояса.

— Він однаково програв би, — сказав Джон.

Джек сидів на стільці в кутку рингу. Я вже стягнув з нього рукавиці, і він обома руками вхопився за вражене місце. Коли він тримався за живіт, обличчя його ставало не таке страшне.

— Піди вибачся, — каже Джон йому на вухо. — Так буде пристойніше.

Джек підводиться, і обличчя його зрошує рясний піт. Я накидаю на нього халат, і він іде через ринг, тримаючись під халатом рукою за живіт. Уолкотта вже підняли й клопочуться коло нього. В його кутку повно людей. До Джека ніхто й слова не скаже. Він нахилився до Уолкотта.

— Пробач, — мовить Джек. — Я не хотів цього.

Уолкотт не обзивається. Видно, що йому дуже погано.

— Ну от, тепер ти чемпіон, — каже йому Джек. — Ото, мабуть, радієш!

— Дай ти йому спокій, — каже Соллі Фрідмен.

— А, це ви, Соллі,— каже Джек. — Даруйте, що я так повівся з вашим хлопцем.

Фрідмен тільки зиркнув на нього.

Чудною ходою, немов спотикаючись на кожному кроці, Джек повернувся в свій куток; ми допомогли йому пролізти між канатами й повели повз столи репортерів і далі проходом через ряди. З усіх боків тяглися руки, щоб поплескати Джека по спині. А він, загорнувшись у халат, ішов крізь той натовп до роздягальні. Перемога й слава припали Уолкоттові. Отак закладалися в «Гардєні».

Тільки-но ми дійшли до роздягальні, Джек ліг і заплющив очі.

— Треба їхати в готель і викликати лікаря, — каже Джон.

— Він мені всі печінки відбив, — озвався Джек.

— Ти вже пробач мені, Джеку, — каже Джон.

— Ет, дарма, — промовив Джек.

Він так і лежав із заплющеними очима.

— Вони таки хотіли пошити нас у дурні,— сказав Джон.

— То ж ваші приятелі, Морган і Стейнфелт, — сказав Джек. — Добрих ви маєте друзів.

Він лежав не підводячись, але очі розплющив. Обличчя його й досі було моторошно скривлене.

— Просто диво, який стаєш бистрий на розум, коли йдеться про такі гроші,— промовив Джек.

— Ти залізний хлопець, Джеку, — сказав Джон.

— Ет— відказав Джек, — то все пусте.

ПРОСТЕ ЗАПИТАННЯ

Надворі сніг сягав вище вікна. Сонце падало у вікно й освітлювало карту, що висіла на стіні з соснових дощок. Сонце стояло високо, і світло проникало до хатини над верхнім краєм снігового замету. Попід чільною стіною хатини в снігу було прокопано траншею, і кожного ясного дня од тепла, що відбивалося від освітленої сонцем стіни, сніг підтавав, і та траншея дедалі ширшала. Був кінець березня. Майор сидів за столом біля стіни. За другим столом сидів його ад'ютант.

Навколо майорових очей видніли білі кола від захисних окулярів, що заслоняли очі від сліпучого блиску сонця на снігу. Решта обличчя була спершу обпечена, потім засмагла, а потім її знову попекло крізь засмагу. Ніс розпух, і там, де були пухирці, шкіра лупилася. Переглядаючи папери, майор умочав пальці лівої руки в блюдечко з олією і змащував нєю обличчя, обережно доторкаючись до шкіри пучками пальців. Він старався умочати пальці з самого краю блюдечка, щоб на них лишалася тільки тонка плівочка олії. Помастивши чоло й щоки, він легенько провів двома пальцями по носі. Потім підвівся, узяв блюдечко з олією і перейшов до маленької кімнати, де стояло його ліжко.

— Я трохи посплю, — сказав він ад'ютантові. У тій армії ад'ютанти не мають офіцерського звання. — Закінчите з цим самі.

— Слухаюсь, signor maggiore, — відповів ад'ютант. Він одхилився на стільці й позіхнув. Витяг з кишені мундира книжку в паперовій обкладинці й розгорнув її; тоді поклав книжку на стіл і запалив люльку. Пахкаючи люлькою, він нахилився над столом з наміром почитати. Та врешті згорнув книжку й засунув назад до кишені. Він ще мав багато роботи з паперами. Поки її не зроблено, розважатися читанням не випадало. Надворі сонце сховалося за гору, і світло вже не падало на стіну хатини. До кімнати зайшов солдат і підкинув у грубку кілька нерівно порубаних соснових оцупків.

— Тихше, Пініне, — сказав йому ад'ютант. — Майор спить.

Пінін був майорів ординарець, смаглявий молодий хлопчина. Він ретельно поправив у грубці дрова, зачинив дверцята й знову пішов на затилля хатини. Ад'ютант схилився над паперами.

— Тонані! — гукнув майор.

Слухаю, синьйоре майор.

— Пришліть до мене Пініна.

— Пініне! — гукнув ад'ютант. Той зайшов до кімнати. — Тебе кличе майор, — сказав йому ад'ютант.

Пінін пройшов через кімнату й постукав у прочинені двері.

— Можна, синьоре майор?

— Заходь, — почув ад'ютант майорів голос, — і причини двері.

Майор лежав на ліжку в своїй кімнатці. Пінін став обік ліжка. Майор лежав, поклавши під голову замість подушки рюкзак, напханий запасним одягом та білизною. Його довгасте допечене й намащене олією обличчя звернулося до Пініна. Руки лежали поверх укривала.

— Скільки тобі років, дев'ятнадцять? — спитав він.

— Так, синьйоре майор.

— Ти був колись закоханий?

— Як це, синьйоре майор?

— Ну, закоханий… у дівчину.

— Я бував з дівчатами.

— Та ні, я не про те. Я питаю, чи був ти закоханий в якусь одну дівчину.

— Так, синьйоре майор.

— Ти й тепер закоханий у ту дівчину? Чому ж не пишеш їй? Я читаю всі твої листи.

— Я закоханий у неї,— відказав Пінін, — а листів їй не пишу.

— Ти це напевне знаєш?

— Напевне.

— Тонані,— мовив майор, не підвищуючи голосу, — ви мене чуєте?

Відповіді з сусідньої кімнати не було.

— Не чує,— сказав майор. — То ти знаєш цілком напевне, що кохаєш дівчину?

— Знаю напевне.

— І що ти, — майор позирнув на нього, — не зіпсований?

— Я не розумію, що таке зіпсований.

— Ну-ну, — мовив майор, — не треба заноситись.

Пінін дивився в підлогу. Майор глянув на його смагляве обличчя, зміряв очима з голови до ніг, спинив погляд на Руках. Тоді без усмішки заговорив далі:

— І ти певен, що тобі не хочеться… — Майор помовчав. Пінін дивився на підлогу. — Що тебе справді не тягне…

Пінін дивився на підлогу. Майор знову поклав голову на рюкзак і усміхнувся. Він відчув полегкість: військове життя було аж ніяк не просте.

— Ти добрий хлопець, — сказав він. — Ти добрий хлопець, Пініне. Але не заносся і пильнуй, щоб тебе не збив з пуття хтось інший.

Пінін незворушно стояв обік ліжка.

— Не бійся, — сказав майор. Його руки були згорнуті на укривалі.— Я тебе не чіпатиму. Коли хочеш, можеш повернутися до свого взводу. Але краще залишайся при мені служником. Тут більше шансів, що тебе не вб'ють.

— Вам чогось треба від мене, синьйоре майор?

— Ні,— відказав майор. — Іди собі й роби, що ти там робиш. Двері залиш відчинені.

Пінін вийшов, залишивши двері відчинені. Поки він незграбно переходив кімнату й виходив за двері, ад'ютант дивився на нього, підвівши очі від паперів. Пінін був розшарілий і йшов не так, як тоді, коли приніс дрова до грубки. Ад'ютант провів його очима й посміхнувся. Пінін повернувся з новим оберемком дров. Лежачи на ліжку, майор дивився на свою обтягнуту матерією каску та захисні окуляри, що висіли на вбитому в стіну цвяху, і чув, як він ступає по підлозі. «Малий поганець, — подумав він, — Невже він мені збрехав?»

ДЕСЯТЕРО ІНДІАНЦІВ

Того вечора, коли Нік, відгулявши свято 4 липня разом із Джо Гарнером та його сім'єю, повертався з міста в їхньому великому фургоні, їм трапилося за дорогу дев'ятеро п'яних індіанців. Він добре запам'ятав, що дев'ятеро, бо Джо Гарнер, поганяючи вже в присмерку, раптом спинив коней, скочив на дорогу й відтяг одного індіанця з наїждженої колії. Індіанець спав, лежачи долілиць на піску. Джо відволік його до чагарів і заліз назад у фургон.

— Це вже дев'ятий, відколи ми виїхали з міста, — сказав він.

— Ох, ті вже мені індіанці! — зітхнула місіс Гарнер.

Нік сидів у задку разом з двома Гарнеровими хлопцями. Він висунувся з фургона подивитись на індіанця, що лежав там, куди відтяг його Джо.

— То не Біллі Тейбшоу? — спитав Карл,

— Ні.

— Штани в нього такі самі, як у Біллі.

— Всі індіанці носять однакові штани.

— А я його й не побачив,_ — озвався Френк. — Тато скочив і вернувся так хутко, що я не встиг подивитися. Думав, він пішов убити змію.

— Певно, таких змій сьогодні чимало, і всі індіанці,— сказав Джо Гарнер.

— Ох, ті вже мені індіанці! — знову зітхнула місіс Гарнер.

Вони їхали далі. Звернули з битого шляху й поїхали путівцем, що брався вгору на пагорби. Коням було важко тягти фургон, і хлопці злізли й пішли пішки. Під ногами був пісок. На вершині горба, коло школи, Нік озирнувся. Він побачив унизу освітлене Петоскі, а ген за невеличкою затокою — далеке світло Харбор-Спрінгс. Вони знову залізли у фургон.

— Хоч би його гравієм замостили, цей узвіз, — мовив Джо Гарнер.

Дорога пішла лісом. Джо і місіс Гарнер сиділи поруч на Передку, Нік умостився між двома їхніми хлопцями. Незабаром виїхали на поруб.

— Ось на цьому місці тато переїхав скунса.

— Та ні, далі.

— Ото ще клопіт, де воно було, — мовив Джо, не повертаючи голови. — Хоч тут його переїдь, хоч там — усе однаково.

— Вчора ввечері я бачив двох скунсів, — обізвався Нік.

— Де?

— Внизу, біля озера. Шукали на березі дохлої риби.

— Певно, то єноти, — сказав Карл.

— Ні, скунси. Чи я скунсів не знаю?

— Ще б тобі не знати, — докинув Карл. — Ти ж бо гуляєш з індіанкою.

— Вгомонися, Карле, — сказала місіс Гарнер.

— А чого, тхне від них майже так само.

Джо Гарнер засміявся.

— Перестань сміятися, Джо, — сказала місіс Гарнер. — Я не хочу, щоб Карл таке молов.

— Ти справді гуляєш з індіанкою, Нікі? — спитав Джо.

— Ні.

— Не слухай його, тату, — сказав Френк. — Його любка — Пруденс Мітчел.

— А от і ні.

— Він щодня до неї бігає.

— Нікуди я не бігаю. — Сидячи в темряві між двох хлопців, Нік подумки тішився, що йому накидають Пруденс Мітчел. — І ніяка вона мені не любка.

— Не слухайте його, — сказав Карл. — Я завжди бачу їх разом.

— А Карла завидки беруть, — обізвалась його мати. — В нього й індіанки нема.

Карл промовчав.

— Карл не вміє залицятися до дівчат, — докинув Френк.

— А ти помовч.

— І то добре, Карле, — мовив Джо Гарнер. — Любки до пуття не доведуть. Повір своєму татові.

— Хто б казав. — Фургон хитнувся, і місіс Гарнер присунулась ближче до Джо. — А сам колись мав їх бозна-скільки.

— Б'юсь об заклад, що з індіанкою тато ніколи не водився.

— Гляди, не прогадай, — мовив Джо. — А ти, Ніку, пильнуй, щоб у тебе хто не відбив Пруді.

Жінка щось шепнула йому на вухо, і Джо засміявся.

— Чого ви смієтеся? — спитав Френк.

— Не кажи, старий, — застерегла дружина.

Джо знову засміявся.

— Нехай собі Нік кохається з Пруденс, — сказав він. — Я вже маю гарну жіночку.

— Оце ти до діла мовиш, — сказала місіс Гарнер.

Коні ледве пленталися по піску. Джо ляснув батогом у темряву.

— Ну, ворушіться! Завтра ще не те буде.

З горба коні побігли підтюпцем, і фургон підстрибував на пруській дорозі. Біля ферми всі повилазили. Місіс Гарнер відімкнула двері, зайшла в дім і повернулася з лампою. Карл і Нік ритягли з фургона пакунки. Френк заліз на передок, хльоснув коней і поїхав до стайні. Нік піднявся на ганок і відчинив двері до кухні. Місіс Гарнер розпалювала в печі. Плеснувши на дрова гасу, вона обернулася.

— До побачення, місіс Гарнер, — мовив Нік. — Дякую, що взяли мене з собою.

— Нема за що, Нікі.

— Мені було дуже весело.

— І нам з тобою завжди добре. Може, залишишся повечеряєш з нами?

— Ні, треба йти. Тато вже, мабуть, чекає.

— Ну, тоді біжи. Скажеш Карлові, щоб ішов у дім, гаразд?

— Гаразд.

— Добраніч, Нікі.

— Добраніч, місіс Гарнер.

Нік вийшов надвір і подався до хліва. Джо і Френк доїли корів.

— На добраніч, — сказав Нік. — Погуляли славно.

— Добраніч, Нікі,— відповів Джо Гарнер. — Хіба ти не залишаєшся вечеряти?

— Ні, не можу. Скажете Карлові, що його кличе мати?

— Гаразд. До побачення, Нікі.

Нік обійшов хлів і босоніж гайнув стежкою через луку. Стежка була гладенька, роса холодила босі ноги. В кінці луки він перемахнув через пліт, спустився у виярок, закалявши ноги в рідкому болоті, тоді попростував нагору сухим: буковим гайком, аж поки вгледів світло у вікнах свого дому. Переліз через огорожу і пішов до ганку. У вікні побачив батька, що сидів біля столу й читав при світлі великої лампи. Нік відчинив двері й зайшов.

— Ну, Нікі, добре тулялося? — спитав батько.

— Чудово, тату. Погуляли на славу.

— Їсти хочеш?

— Аякже.

— А де це твої черевики?

— Покинув у фургоні в Гарнерів.

— То ходім до кухні.

Батько рушив уперед з лампою. Потім зупинився й відкрив льодовник. Нік зайшов у кухню. Батько приніс на тарілці шматок холодного курчати й глечик молока і поставив перед Ніком на стіл. Лампу він примістив поряд.

Ще є пиріг, — сказав він. — Вистачить тобі?

Ще б пак.

Батько сів на стілець біля застеленого клейонкою столу, на стіну впала його велика тінь.

— Хто ж виграв матч?

— Петоскі. П'ять — три.

Батько сидів і дивився, як він їсть; тоді налив з глечика молока в склянку. Нік випив і втерся серветкою. Батько простяг руку й, діставши з полиці пиріг, відрізав Нікові чималий кусень. Пиріг був з чорницями.

— А ти що робив, тату?

— Зранку рибалив.

— Щось зловив?

— Самі окунці.

Батько сидів і дивився, як він їсть пиріг.

— А по обіді що робив? — спитав Нік.

— Прогулявся до індіанського стійбища.

— Когось бачив?

— Усі індіанці подались до міста пиячити.

— То так нікого й не бачив?

— Бачив твою подружку, Пруді.

— Де?

— В лісі, з Френком Уошберном. Ненароком на них: наскочив. Вони там непогано розважалися.

Батько уникав його погляду.

— Що вони робили?

— Я не придивлявся.

— Скажи мені, що вони робили.

— Не знаю, — відповів батько. — Чув тільки, як вони шаруділи в кущах.

— Звідки ж ти знав, що то вони?

— Бо бачив.

— Ти ж начебто казав, що нічого не бачив?

— Та ні, бачив.

— Хто з нею був? — спитав Нік.

— Френк Уошберн.

— А їм… їм…

— Що «їм»?

— Їм було весело?

— Та начебто так.

Батько підвівся і вийшов з кухні. Коли він повернувся, Нік сидів, утупившись в тарілку. По очах було видно, що він плакав.

— Ще хочеш? — Батько взяв ніж і потягся до пирога,

— Ні,— відказав Нік.

— З'їж іще шматок.

— Ні, більш не хочу.

Батько прибрав зі столу.

— Де саме в лісі вони були?

— За стійбищем.

Нік не підводив очей від тарілки, Батько сказав:

— Ішов би ти спати, Ніку.

— Іду.

Нік пішов у свою кімнату, роздягся і ліг у ліжко. Він чув, як батько ходив по вітальні. Нік лежав, уткнувшись обличчям у подушку.

«Вона розбила моє серце, — думав він. — Коли мені так боляче, то серце й справді має бути розбите».

Згодом він почув, як батько загасив лампу й пішов до своєї спальні. Знадвору долинав шелест вітру у верхівках дерев, а крізь сітку на вікні тягло холодом. Нік довго лежав, не підводячи обличчя з подушки, аж поки Пруді пішла йому з думок і він урешті заснув. Прокинувшись серед ночі, він почув, як надворі гуде вітер між дерев, а хвилі озера шумливо набігають на берег, — і знову заснув. Уранці бурхав скажений вітер, на озері високі хвилі гучно вдаряли в пісок, а він прокинувся і довго лежав у ліжку, перше ніж згадав, що серце його розбите.

КАНАРКА ДЛЯ ДОЧКИ

Поїзд промчав повз довгий червоний будинок з садком та столиками в затінку чотирьох великих пальм. По другий бік залізниці було море. Потім колія пішла виярком у рудому камені та глині, і море видніло тільки вряди-годи— далеко внизу, між скелями.

— Я купила її в Палермо, — сказала американка. — Нас пустили на берег тільки на годину, було це в неділю вранці. Чоловік, що продавав її, хотів, щоб йому заплатили доларами, і я дала йому півтора долара. А вона таки гарно співає.

У поїзді було дуже жарко, і в нашому спальному купе також. У спущене вікно не долинало ані повіву вітерця. Американка запнула завіску, і моря не стало видно, навіть і вряди-годи. З другого боку були засклені двері, за ними коридор і спущене вікно, за вікном — припалі пилом дерева, лискуча асфальтована дорога та рівні розлогі виноградники, а ще далі — сірі кам'янисті узгір'я.

Показався дим і багато високих димарів — починався Марсель. Поїзд збавив швидкість і однією з численних колій під'їхав до вокзалу. Він стояв у Марселі двадцять п'ять хвилин, і американка купила «Дейлі мейл» та пляшку мінеральної води. Вона трохи погуляла по перону, проте далеко від свого вагона не відходила, бо в Канні, де зупинка була на дванадцять хвилин, поїзд рушив без сигналу і вона ледь устигла вскочити у вагон. Американка була глухувата й не знала напевне, чи сигналу таки не давали, чи, може, вона просто не чула?

Поїзд від‘їхав від марсельського вокзалу, і тепер за вікном були не лише розгалуження колій та фабричні димарі,— озирнувшись назад, можна було побачити й саме місто, і гавань із скелями вдалині, і відблиски призахідного сонця на воді. У вечірніх сутінках поїзд поминув селянський будинок, що горів серед поля. Край дороги стояли машини, довкола розкидані були сінники, подушки та інше хатнє добро, винесене з будинку. Подивитись на пожежу зібралося чимало людей.

Коли зовсім посутеніло, поїзд прибув у Авіньйон. Пасажири заходили й виходили. Французи, що поверталися до Парижа, купували в кіоску свіжі французькі газети. На пероні стояли солдати-негри. Вони були в коричневій уніформі, високі на зріст, і обличчя їхні лисніли у світлі електричних ліхтарів. Обличчя ті були дуже чорні, а самі негри такі височенні, що вікна вагонів були нижче од їхніх очей. Поїзд рушив з Авіньйона і негри лишилися на платформі. З ними був низенький сержант, білий.

У нашому спальному купе провідник відкинув від стіни три полиці і застелив їх. Уночі американка не спала, бо поїзд був rapide[81] і мчав чимдуж, а вона боялася швидкої їзди в темряві. Полиця американки була поряд з вікном. Канарку з Палермо, у клітці, накритій полотнинкою, сховали від протягу в закуток біля дверей умивальні. За скляними дверима купе цілу ніч світилася синя лампочка, поїзд мчав шалено, а американка лежала з розплющеними очима й чекала катастрофи.

Вранці поїзд уже наближався до Парижа. Американка вийшла з умивальні свіжа, бадьора й по-американському моложава— дарма що цілу ніч не спала; вона зняла з клітки покривальце й повісила її на осонні, а сама пішла снідати у вагон-ресторан. Коли вона повернулася в купе, полиці вже були прихилені до стіни, і знову можна було сидіти, канарка обтрушувала пір'ячко, гріючись на сонці, що світило у спущене вікно, а поїзд під'їжджав усе ближче до Парижа.

— Вона любить сонечко, — сказала американка. — Ось іще трохи — і заспіває.

Канарка обтрусилась і почала чистити пір'я.

— Я завжди любила пташок, — провадила далі американка. — Оце везу її додому своїй доньці… О, слухайте — вже співає!

Канарка защебетала, і пір'ячко в неї на шийці настовбурчилось; тоді вона похилила голівку й знову застромила дзьоб у пір'я. Поїзд переїхав міст через річку і мчав тепер чистим, дбайливо доглянутим лісом. Ось уже за вікном замиготіли паризькі передмістя. Там їздили трамваї, а на стінах, звернених до залізниці, були великі рекламні оголошення: «Бель Жар-діньєр», «Дюбоне», «Перно». Все, що минав поїзд, мало свіжий вранішній вигляд, наче ще до сніданку.

Кілька хвилин я не дослухався до розмови американки з моєю дружиною.

— А ваш чоловік теж американець? — спитала вона.

— Так, — відказала дружина. — Ми обоє американці.

— А я думала, ви англійці.

— Ні, що ви.

— Це, мабуть, тому, що я ношу шлейки, — сказав я. Хотів був сказати «підтяжки», та в останню мить замінив їх на «Шлейки», щоб було більш по-англійському.

Та американка не почула мене. Вона була таки справді глухувата й розуміла мову з губів, а я в цей час дивився не на неї, а у вікно. Тож вона й далі розмовляла з моєю дружиною.

— Я така рада, що ви американці. З американців виходять найкращі чоловіки, — казала вона. — Ви знаєте, через це ми й виїхали з Європи. У Веве моя донька закохалася. — Вона трохи помовчала. — Вони кохали одне одного просто-таки шалено. — Вона знов помовчала. — Певне ж, я забрала її звідти.

— І вона вже забула його? — спитала дружина.

— Та, мабуть, ні,— відказала американка. — Вона й досі нічого не їсть і майже не спить ночами. Я роблю все, що тільки можу, але її ніщо не цікавить. Вона до всього збайдужіла. Але не могла ж я дозволити, щоб вона вийшла заміж за чужинця. — Вона на мить замовкла, а тоді додала — Колись один мій добрий знайомий казав мені: «Жоден чужинець не може бути хорошим чоловіком для американки».

— Еге ж, — мовила дружина. — Звичайно, не може.

Американка похвалила дорожнє пальто моєї дружини, і виявилося, що й вона ось уже двадцять років замовляє одяг у тому самому maison de couture[82] на вулиці Сент-Оноре. Вони там мають її мірку, і знайома vendeuse[83], що знає її смак, підбирає для неї сукні, а тоді їх надсилають в Америку. Ті пакунки прибувають на пошту, що недалеко від її дому в Нью-Йорку, там їх розпаковують і оцінюють, але митні податки завжди помірні, бо сукні ті зовсім прості на вигляд, без золотого шитва чи якихось оздоб, і ніколи не скажеш, що вони дорогі. Перед теперішньою vendeuse— її звуть Тереза — була ще одна, Амелі. Тільки оці дві й були за всі двадцять років. A couturier[84] весь час той самий. Зате ціни підскочили, А втім, за нинішнього курсу долара різниця майже не помітна. Тепер вони мають і доньчину мірку. Дівчинка вже зовсім доросла, і навряд щоб її виміри ще змінювались.

Поїзд уже йшов околицями Парижа. Передміські укріплення були зрівняні з землею, але трава ще не виросла. На запасних коліях стояло безліч вагонів: коричневі дерев'яні вагони-ресторани й коричневі дерев'яні спальні вагони, що о п'ятій пополудні мали вирушити до Італії,— якщо той поїзд і тепер відходив о п'ятій, — на них були таблички «Париж — Рим»; і приміські вагони з лавками на дахах, що в певні години дня були переповнені і всередині, і нагорі,— якщо й тепер так велося, — а за ними мигтіли білі стіни будинків та незліченні вікна. І все те було свіже, наче перед сніданком.

— З американців виходять найкращі чоловіки, — говорила американка до моєї дружини. Я знімав з полиці валізи. — Виходити заміж треба тільки за американців.

— А ви давно виїхали з Веве? — спитала дружина.

— Восени буде два роки. Оце ж бачите, якраз їй я і везу цю канарку.

— Той коханий вашої дочки був швейцарець?

— Так, — сказала американка. — Він з порядної родини. Учився на інженера. Там, у Веве, вони й познайомились. Усе, було, ходили разом.

— Я знаю Веве, — сказала дружина. — Ми провели там свій медовий місяць.

— Що ви кажете? Певно, то було чудово. Я, звісно, й гадки не мала, що вона в нього закохається.

— Місця там прегарні,— сказала дружина.

— Атож, — погодилась американка. — Правда, гарні? Де ви там жили?

— У «Трьох коронах», — відповіла дружина,

— О, це дуже пристойний готель, — сказала американка.

— Так, — відказала дружина. — Ми мали чудову кімнату, і краєвид восени був чарівний.

— Ви були там восени?

— Так, — відказала дружина.

Ми поминали три вагони, що попали в катастрофу. Стіни їх були розтрощені, дахи позгинані.

— Погляньте, — мовив я. — Була катастрофа.

Американка визирнула у вікно й побачила останній вагон.

— Оцього я й боялася цілу ніч, — мовила вона. — У мене часом бувають жахливі передчуття. Ніколи більше не поїду вночі цим rapide. Певно ж, мають бути інші зручні поїзди, але не такі швидкі.

Поїзд в'їхав у присмерк під склепінням Ліонського вокза'лу, тоді зупинився, і до вікон вагонів побігли носії. Я віддав через вікно наші валізи, і ми вийшли на похмуру довгу платформу. Американка звернулася до одного з трьох агентів фірми Кука, і той сказав їй:

— Хвилинку, пані, зараз я знайду ваше прізвище.

Носій привіз тачку, поскладав на неї валізи, і ми обоє, дружина та я, попрощалися з американкою — агент Кука вже знайшов її прізвище, надруковане на аркушику в пачці таких самих друкованих на машинці аркушиків, що їх він сховав назад до кишені.

Слідом за носієм з тачкою ми пішли пероном уздовж поїзда. На кінці перону була хвіртка, і контролер забрав наші квитки.

Ми поверталися до Парижа, щоб подати в суд на розлучення.

АЛЬПІЙСЬКА ІДИЛІЯ

Спускатись у долину було жарко, навіть тієї вранішньої пори. Сонце розтопило сніг на лижах, які ми несли з собою, і зовсім висушило їх. У долині тільки починалася весна, але припікало вже добряче. Ми йшли дорогою до Гальтюра, тягнучи на собі лижі й рюкзаки. Коли поминали кладовище, там саме скінчився похорон.

— Grüss Gott[86] — привітався я до священика, що саме вийшов з кладовища.

Священик уклонився.

— Цікаво, чого священики ніколи не відповідають, — сказав Джон.

— А наче ж би воно приємно відповісти: «Grüss Gott».

— Вони ніколи не відповідають, — сказав Джон.

Ми стали серед дороги й дивились, як гробар засипає землею свіжу яму. Поряд стояв селянин з чорною бородою, у шкіряних чоботях. Гробар кинув копати й випростав спину. Селянин у чоботях узяв у нього лопату й заходився кидати в яму землю, ретельно розрівнюючи її — так, наче розрівнював гній на городі. Того погожого травневого ранку похорон видавався чимось вкрай недоречним. Важко було уявити, щоб хтось міг померти.

— А що, якби оце котрогось із нас ховали такої днини? — спитав я Джона.

— Я б не хотів.

— Ну, та нам таке ще й не загрожує,— сказав я.

Ми рушили далі й, поминувши кілька будинків, підійшли до готелю. Цілий місяць ми ходили на лижах у Сільвретті, і тепер раді були, що вернулись у долину. Місця для лижників у Сільвретті чудові, але вже настала весна, і сніг був добрий лише рано-вранці та надвечір. Решту дня його псувало сонце. Нам обом те сонце доволі таки набридло. Від нього ніде було сховатись. Тінь давали тільки скелі та стіни нашої хатини, збудованої під однією з них, осторонь від льодовика, одначе в тіні зволожена потом білизна швидко промерзала. Посидіти надворі без темних окулярів годі було й думати. Хоч як приємно добряче засмагнути, але ми дуже стомилися від сонця. Воно заважало відпочивати. І я радів, що ми спускаємося вниз, далі від тих снігів. Так пізно весною в Сільвретті вже не покатаєшся як слід. Та мені й лижі трохи набридли. Надто довго ми там були. Я досі ще відчував у роті присмак талої води, яку ми пили, збираючи з бляшаної покрівлі. Той присмак був ніби частиною моєї втоми від лиж. Я радів, що є й інші речі, окрім лиж, радів, що ми вже внизу, далеко від неприродної високогірної весни, серед цього травневого ранку в долині.

Наш господар сидів на ганку готелю, відхилившись разом із стільцем до стіни. Поруч нього сидів кухар.

— Ski Heil![87] — сказав господар.

— Heil! — озвалися ми і, приставивши до стіни лижі, поскидали рюкзаки.

— Як воно там нагорі? — спитав господар.

— Schön [88]. Тільки сонця забагато.

— Еге ж. У цю пору його таки забагато.

Кухар лишився сидіти на стільці. Господар пішов з нами в дім, відімкнув контору й приніс нашу пошту — паку листів і газети.

— Давай вип'ємо пива, — сказав Джон.

— Тільки не надворі.

Господар приніс дві пляшки, і ми випили їх, читаючи листи.

— Треба випити ще, — сказав Джон.

Цього разу пиво принесла дівчина-служниця. Відкорковуючи пляшки, вона усміхнулась.

— Ого, скільки листів.

— Справді, чимало.

— Prosit[89],— мовила вона й вийшла, забравши порожні пляшки.

— Я вже й забув, яке воно на смак.

— А я ні,— сказав Джон. — Там, нагорі, я часто думав про пиво.

— Ну що ж, — сказав я, — от ми його й п'ємо.

— Ніколи не можна робити чогось занадто довго.

— Не можна. А ми були там таки надто довго.

— Достобіса довго, — сказав Джон. — Коли щось робити так довго, добра не буде.

Сонячне проміння струміло у відчинене вікно й просвічувало пляшки з пивом на столі. Пляшки були наполовину порожні. Пиво в них трохи спінилось, але не дуже, бо було холодне. Зате коли ми наливали його в склянки, піна підіймалась аж над вінця. Я подивився у відчинене вікно на білу дорогу. Дерева край дороги припорошило пилом. Далі лежала зелена лука й текла річечка. Понад річкою росли дерева й стояв тартак, Тартак був з одного боку необгороджений, і я побачив довгу колоду й пилку, що ходила вгору-вниз. Здавалося, ніхто за нею не наглядає. По луці походжали чотири ворони. Ще одна сиділа на дереві й дивилася вниз. Кухар на ганку готелю устав із стільця й пішов коридором до кухні. А в кімнаті сонце просвічувало порожні склянки на столі. Джон сидів, подавшись уперед і поклавши голову на руки.

У вікно я побачив двох чоловіків, що піднімалися на ганок. Вони зайшли досередини. Один був той бородатий селянин у чоботях, другий — гробар. Вони сіли до столика біля вікна. До них підійшла дівчина. Селянин її ніби й не бачив. Він сидів, поклавши руки на стіл. На ньому був старий військовий мундир, залатаний на ліктях.

— Що будемо пити? — спитав гробар.

Селянин ані ворухнувся.

— Що ти питимеш?

— Schnaps[90],—відказав селянин.

— А мені чвертку-червоного, — сказав гробар дівчині.

Дівчина принесла замовлене, і селянин вихилив свою горілку. Тоді втупив очі у вікно. Гробар дивився на нього. Джон сидів, похиливши голову на стіл. Він заснув.

З'явився господар і підійшов до тих двох. Він сказав щось місцевою говіркою, і гробар відповів йому. Селянин дивився у вікно. Господар вийшов з кімнати. Селянин підвівся. Він витяг із шкіряного гамана банкноту в десять тисяч крон і розгорнув її. Підійшла дівчина.

— Alles?[91] —запитала вона.

— Alles — відказав він.

— Нехай я сам заплачу за вино, — обізвався гробар.

— Alles, — знову сказав селянин до дівчини.

Вона засунула руку в кишеню фартуха, витягла звідти жменю срібла й відлічила йому здачу. Селянин зник за дверима. Тільки-но він пішов, у кімнаті знову з'явився господар і заговорив до гробаря. Тоді сів до його столика. Вони розмовляли місцевою говіркою. Гробар усміхався. Господар бридливо кривився. Гробар підвівся з-за столика. То був присадкуватий вусатий чолов'яга. Він висунувся з вікна й подивився на дорогу.

— Онде вже заходить, — сказав він господареві.

— До «Лева»?

Вони поговорили ще, тоді господар підійшов до нашого столика. Він був високий на зріст, підстаркуватий, Він поглянув на Джона, що спав на столі.

— Добре-таки натомився.

— Атож, вирушили ми раненько.

— Обідати скоро будете?

— Хоч зараз, — сказав я. — А що там є?

— Все, що хочете. Зараз дівчина принесе картку.

Дівчина принесла меню. Джон прокинувся. Меню було написане чорнилом на картонці і вставлене в дерев'яну оправку.

— Ось маємо Speisekarte, — сказав я Джонові.

Він глянув на мене. Очі його були ще сонні.

— Може, вип'єте з нами? — спитав я господаря.

Він підсів до нашого столика.

— Ці селяни — просто тварюки, — сказав він.

— Цього, що був тут, ми бачили на кладовищі, коли входили в містечко.

— То ховали його дружину.

— Он як.

— Тварюка він. І всі вони тварюки.

— Чому ви так кажете?

— Ви навіть не повірите… Неможливо повірити, щб він вчинив.

— А розкажіть.

— Просто неможливо повірити… — Господар обернувся до гробаря. — Франце, йди-но сюди.

Гробар підійшов до нас, забравши свою чвертку з вином та чарку.

— Панове щойно повернулися з гір, — сказав господар.

Ми привіталися за руку.

— Що будете пити? — спитав я.

— Нічого. — Франц помахав пальцем.

— А може, ще чверточку?

— Ну хіба що.

— Ви розумієте по-тутешньому? — спитав господар,

— Ні.

— Про що мова? — спитав Джон.

— Він розкаже нам про того селянина, що ми бачили на кладовищі, коли йшли сюди.

— Я однаково' нічого не доберу, — сказав Джон. — Надто швидко вони белькочуть.

— Той дядько, — сказав господар, — сьогодні привіз ховати свою дружину. Вона померла ще в листопаді.

— У грудні,— поправив гробар.

— То байдуже. Ну от, вона померла ще в грудні, і він дав знати про це громаді.

— Вісімнадцятого грудня, — докинув гробар.

— У кожнім разі, не можна було привезти і поховати її, поки не зійшов сніг.

— Він живе по той бік Пазнауна, — сказав гробар. — Одначе належить до нашої парафії.

— І він ніяк не міг її привезти? — спитав я.

— Ні. Поки лежить сніг, звідти можна дістатися тільки самому на лижах. Отож сьогодні він привіз її, а священик як глянув на її лице, то не схотів ховати… А далі розповідай ти сам, — звернувся він до гробаря. — Тільки як слід, а не говіркою.

— Із панотцем то була чудасія, — мовив гробар. — Громаді сказано, що вона померла від серцевої недуги. Та й ми всі знали, що вона слабує на серце. Вона-бо й у церкві часом зомлівала. А то вже віддавна не приходила. Нездужала сходити нагору… Ну, панотець відгорнув укривало та й питається в Ольза:

«А що, твоя дружина дуже мучилась?»

«Та ні,— каже той. — Я зайшов до хати, а вона лежить поперек ліжка нежива».

Тоді панотець знову подивився на неї. Щось йому наче не те.

«А чого ж у неї таке лице?»

«Не знаю», — відказує Ольз.

«А ти подумай краще», — мовить панотець і накриває їй лице, як було.

Ольз хоча б тобі слово. Панотець на нього дивиться, а він собі на панотця.

«То ви хочете знати?»

«Мені треба знати», — каже панотець.

— Отут зараз найцікавіше, — сказав господар. — Ви тільки послухайте. Давай далі, Франце.

— «Ну, так от, — каже Ольз. — Коли вона померла, я сповістив громаду, а її заніс у дровітню і поклав зверху на кругляки. А коли взявся ті кругляки рубати, вона вже задубла, то я поставив її і прихилив до стіни. Рот у неї був розкритий, і я, як приходив поночі рубати дрова, чіпляв за нього ліхтаря».

«Нащо ж ти таке робив?» — питає панотець.

«Та не знаю», — каже Ольз.

— І часто таке було?»

— Та щоразу, як ішов у дровітню поночі.

— Це дуже погано, — каже йому панотець. — Ти любив свою дружину?

— Еге ж, любив, — каже Ольз. — Ще й як любив.

— Ви все зрозуміли? — спитав господар — Про його дружину все зрозуміли?

— Ну, я ж чув.

Будемо обідати? — спитав Джон,

— Замовляй, — сказав я. — Ви гадаєте, це правда? — спитав я господаря.

— Авжеж правда, — відказав він. — Тварюки вони, ці селяни.

— А куди він тепер подався?

— Пішов пити в інше місце, до «Лева».

— Він не схотів пити зі мною, — сказав гробар.

— Не схотів, бо він знає про його дружину, — пояснив господар.

— Слухай, — сказав Джон. — Ми будемо обідати?

— Аякже, — відповів я.

ГОНКА З ПЕРЕСЛІДУВАННЯМ

Вільям Кембл від самого Пітсбурга вів гонку, переслідуваний комедійною трупою. У велосипедних змаганнях учасники гонки з переслідуванням стартують через однакові проміжки часу і їдуть один за одним, ідуть дуже швидко, бо дистанція такої гонки звичайно невелика і, якщо хтось сповільнить швидкість, задній гонщик, що не знижує темпу, неминуче покриє відстань, яка розділяла їх на старті. Тільки-но котрогось учасника наздоженуть і випередять, він вибуває з гонки й повинен злізти з велосипеда та покинути трек. Якщо жоден гонщик не наздогнав іншого, перемогу здобуває той, хто виграв найбільшу відстань. У гонці з двома учасниками здебільшого один наздоганяє другого десь на протязі шістьох миль. Комедійна трупа наздогнала Вільяма Кембла аж у Канзас-Сіті.

Вільям Кембл сподівався, що зможе триматись трохи попереду комедійної трупи до самого тихоокеанського узбережжя. Поки він вів перед як оповісник тієї трупи, йому платили гроші. Коли комедійна трупа наздогнала його, він саме зліг у ліжко. Він лежав у ліжку й тоді, коли до його кімнати зайшов розпорядник трупи, а коли розпорядник пішов, він вирішив, що можна й далі лежати в ліжку. В Канзас-Сіті було дуже холодно, і він не квапився виходити надвір. Та й не сподобалось йому в Канзас-Сіті. Він простяг руку під ліжко, взяв пляшку і трохи ковтнув. Питво добре діяло йому на шлунок. А от містер Тернер, розпорядник комедійної трупи, коли був у нього, випити не схотів.

Вільям Кембл мав з містером Тернером досить дивну розмову. Містер Тернер постукав у двері. Кембл гукнув: «Прошу!» Коли містер Тернер зайшов до кімнати, він побачив на стільці одежу, розкриту валізу, пляшку поруч ліжка, а в ліжку — людину, що лежала, укрившися з головою.

— Містере Кембл, — покликав містер Тернер.

— Ви не можете мене звільнити, — обізвався Вільям Кембл з-під укривал. Під укривалами було тепло, біло й затишно. — Ви не можете мене звільнити тільки через те, що я зліз з велосипеда.

— Ви п'яний, — сказав містер Тернер.

— Авжеж, — відказав Кембл, говорячи в самісіньке простирало й відчуваючи губами тканину.

— Ви дурень, — сказав містер Тернер. Він погасив світло, лампочка горіла цілу ніч, а тепер була десята година ранку. — п'яний дурень. Коли ви сюди приїхали?

— Я приїхав сюди вчора ввечері,— відказав Вільям Кембл, говорячи в простирало. Він виявив, що говорити крізь простирало дуже приємно. — Ви розмовляли коли-небудь крізь простирало?

— Не вдавайте блазня. Це зовсім не смішно.

— Я не вдаю блазня. Я просто розмовляю крізь простирало.

— Атож, розмовляєте крізь простирало.

— Ви б уже йшли собі, містере Тернер, — сказав Кембл. — Я більше у вас не працюю.

— Ага, це ви все-таки знаєте.

— Я багато чого знаю, — сказав Вільям Кембл. Він трохи відгорнув простирало й подивився на містера Тернера. — Я знаю цілком досить, отож ладен навіть поглянути на вас. Хочете послухати, що я знаю?

— Ні.

— От і добре, — сказав Кембл. — Бо насправді я нічогісінько не знаю. То все просто балачки. — Він знову натяг простирало на обличчя. — Так мені тут гарно під простиралом, — мовив він.

Містер Тернер стояв біля ліжка. Він був підстаркуватий, лисий, з черевцем, і на нього чекало безліч справ.

— Ви б лишилися тут, у місті, Біллі, полікувалися б, — сказав він. — Я влаштую вас, коли, хочете.

— Я не хочу лікуватися, — відказав Кембл. — Я зовсім не хочу лікуватися. Я й так щасливий. Усе життя був щасливий.

— І давно вже ви отак?

— Оце запитаннячко! — Кембл дихнув крізь простирало.,

— Чи давно ви п'єте, Біллі?

— Хіба я не зробив, що належало?

— Та зробили. Я просто спитав, чи давно ви п'єте, Біллі.

— Не знаю. Але мій звір знову при мені.— Він торкнувся язиком простирала. — Ось уже цілий тиждень, як він при мені.

— Який там до лиха звір?

— А такий. Моє любе звіря. Щоразу, як я хильну, воно тікає за двері. Терпіти не може спиртного духу. От бідолаха. — Він ворушив язиком по простиралу. — Дуже миле звіря. Таке самісіньке, як завжди. — Кембл заплющив очі й глибоко зітхнув.

— Вам треба лікуватися, — сказав містер Тернер. — От хоч би за методом Кійлі. Він дає непогані наслідки.

— Кійлі?.. — перепитав Кембл. — Це десь недалеко від Лондона. — Він заплющував і розплющував очі, торкаючись віями простирала. — Я люблю простирала, ото й тільки, — мовив він.

Він подивився на містера Тернера. — Слухайте, ви гадаєте, що я п'яний?

— Ви справді п'яний.

— Зовсім ні.

— Ви допилися до білої гарячки.

— Ні.— Вільям Кембл обмотав голову простиралом. — Любе простиральце, — сказав він і легенько дихнув крізь нього. — Гарнюнє простиральце. Ти ж мене любиш, простиральце, га? І все це входить у плату за номер. Як ото в Японії… Ні,— сказав він. — Слухайте, Біллі, любий Пролазо Біллі, я маю для вас один сюрприз. Я не п'яний. Я наштриканий по самісіньке нікуди.

— Не може бути, — сказав містер Тернер.

— Ось погляньте. — Кембл закотив під простиралом рукав піжами й висунув назовні праву руку. — Погляньте сюди.

Усе передпліччя, від зап'ястка до ліктя, було в синюватих кружальцях з темними проколинами посередині. Ті кружальця майже зливались одне з одним.

— Це новий спосіб, — сказав Кембл. — А п'ю я тепер лише вряди-годи, щоб витурити за двері свого звіра.

— І від цього виліковують, — сказав Пролаза Біллі Тернер.

— Ні,— заперечив Кембл. — Ні від чого вони не виліковують.

— Не можна так занепадати духом, Біллі,— сказав Тернер. Він сів на ліжко.

— Обережно, тут моє простиральце, — попередив Кембл.

— У вашому віці не можна занепадати духом і труїти себе тим зіллям, хоч би яке лихо вас спіткало.

— Закон забороняє. Ви це хотіли сказати?

— Ні, я хотів сказати, що треба перебороти себе.

Кембл пестливо торкався простирала устами і язиком.

— Любе простиральце, — сказав він. — Я можу його цілувати й водночас дивитися крізь нього.

— Та годі вам з тим простиральцем! Не можна так себе труїти, Біллі.

Вільям Кембл заплющив очі. До горла йому підступила легка нудота. Він знав, що ця нудота посилюватиметься і не відпустить його, аж поки проти неї щось не вдіяти. Отоді він і запропонував містерові Тернеру випити. Містер Тернер відмовився. Вільям Кембл хильнув із пляшки. То була тимчасова полегкість. Містер Тернер мовчки стежив за ним. Містер Тернер пробув у цій кімнаті набагато довше, ніж міг собі дозволити, — на нього чекало стільки справ, — однак, день у день спілкуючись із людьми, що вдавалися до наркотиків, він знав, який то жах, та й до Вільяма Кембла ставився дуже прихильно й не хотів отак його покинути. Він щиро жалів Кембла і вірив, що його можна вилікувати. Він знав, що в Канзас-Сіті добре лікують. Але йому треба було йти.

— Слухайте, Біллі,—озвався Кембл. — Я маю щось вам сказати. Вас звуть Пролаза Біллі. Це тому, що ви скрізь пролазите. Мене звуть просто Біллі. Тому, що я нікуди не вмію пролізти. Не вмію я пролазити, Біллі. От не вмію, і край. І мене завжди хапають за комір. Щоразу, як спробую, хапають за комір. — Він заплющив очі.— Не вмію я пролазити, Біллі. Це страшна річ, коли нікуди не пролізеш.

— Так, — сказав Пролаза Біллі Тернер.

— Що «так»? — Кембл подивився на нього.

— Те, що ви оце сказали.

— Ні,— заперечив Кембл. — Я нічого не казав. Мабуть, вам причулося.

— Ви казали, що не можете нікуди пролізти.

— Ні. Не може бути, щоб я таке казав. Але слухайте. Біллі, я звірю вам одну таємницю. Полюбіть простирала, Біллі. Відкиньтесь геть від жінок, від коней і…— Він затнувся. — І від орлів, Біллі. Хто любить коней, хай водиться з кіньми-и… а хто любить орлів, хай водиться з орлами-и… — Він замовк і сховав голову під простирало.

— Мені треба йти, — сказав Пролаза Біллі Тернер.

— Хто любить жінок, той може підхопити заразу, — промовив Біллі Кембл. — А хто любить коней…

— Еге ж, ви вже казали.

— Що казав?

— Про коней і орлів.

— Так, справді. А хто любить простирала… — Він дихнув у простирало й потерся об нього носом… — Ні, за простирала я не знаю, — сказав він. — Я ж тільки тепер закохався в це простиральце.

— Я мушу йти, — сказав містер Тернер. — Маю силу роботи.

— Гаразд, — відказав Кембл. — Кожен мусить іти.

— То я піду.

— Гаразд, ідіть собі.

— Вам добре, Біллі?

— Ніколи в житті не було краще.

— І почуваєте себе добре?

— Чудово. Ви йдіть собі. Я тільки полежу часинку, А десь над полудень устану.

Та коли містер Тернер прийшов до кімнати Вільяма Кембла опівдні, Вільям Кембл спав, а оскільки містер Тернер знав, що в житті має справжню ціну, то й не став його будити,

СЬОГОДНІ П'ЯТНИЦЯ

Троє римських воїнів у винарні об одинадцятій годині вечора.

Попід стінами барила з вином.

За дерев'яним прилавком винар-іудей.

Римські воїни всі троє напідпитку.

1-й римський воїн. Ти куштував червоне?

2-й воїн. Ні, не куштував.

1-й воїн. То покуштуй.

2-й воїн. Ану, Гершу, налий нам червоного.

Винар-іудей. Прошу, панове. Воно припаде вам до смаку.

(Ставить на прилавок череп'яний глек, що його наповнив вином із одного з барил). Добре винце.

1-й воїн. Ану ковтни й ти сам. (Обертається до третього воїна, що сперся на барило). Що з тобою таке?

3-й воїн. Живіт болить.

2-й воїн. Не треба було пити води.

1-й воїн. Хильни ось червоного.

3-й воїн. Не можу я пити цю бісову погань. У мене від неї в животі закисає.

1-й воїн. Надто довго ти тут пробув.

3-й воїн. Без тебе знаю!

1-й воїн. Слухай, Гершу, чи не дав би ти цьому панові чогось від живота?

Винар. У мене все напохваті.

(Третій римський воїн надпиває з кухля суміш, яку зробив для нього винар).

3-й воїн. Гей, чого це ти сюди набовтав? Верблюдячого лайна, чи що?

Винар. Випийте одним духом, пане офіцере. Вам одразу полегшає.

3-й воїн. Ет, нехай, гірше однак не може бути.

1-й воїн. Та вже спробуй. Недавно цей Герш чудово мене полікував.

Винар. Вам було зовсім кепсько, пане офіцере. А я знаю, що добре для хворого шлунка.

(Третій римський воїн одним духом спорожняє кухоль).

3-й воїн. Хай йому Йсус! (Кривиться).

2-й воїн. А тривога була даремна.

1-й воїн. Ну, не знаю. Той один сьогодні тримався добре.

2-й воїн. Чого ж він не зійшов з хреста?

1-й воїн. Бо не хотів зійти. То не його гра.

2-й воїн. Покажи мені хоч одного, що не хотів би зійти з хреста.

1-й воїн. Ет, ні біса ти в цьому не тямиш. Спитай ось Ґерша. Як, Гершу, хотів він зійти з хреста?

Винар. Щоб ви знали, панове, я при тому не був. Мене такі речі не цікавлять.

2-й воїн. Слухай, я їх бачив хтозна-скільки, і тут, і в інших цісцях. І коли ти мені покажеш хоч одного, що не хотів би зійти з хреста, як припече, — розумієш, як припече, — то я сам долізу туди до нього.

1-й воїн. А я кажу, тримався він добре.

3-й воїн. Та непогано тримався.

2-й воїн. Ви, хлопці, не збагнете, про що мова. Я не кажу, добре він там тримався чи погано. Я про те, як воно, коли припече. Коли ото починають забивати цвяхи. Не знайдеться серед них жодного, хто не захотів би це припинити, якби міг.

1-й воїн. А ти не бачив його, Гершу?

Винар. Ні, пане офіцере, мене те не цікавить.

1-й воїн. Я справді дивувався з нього.

3-й воїн. От чого не люблю, то це як їх прибивають до хреста. Мабуть, пекельна штука.

2-й воїн. Це ще не найгірше. А от коли тільки-но піднімуть… (Показує, зводячи обидві долоні догори). Коли вони повисають на цвяхах — отоді їм справді припікає.

3-й воїн. Еге ж, тоді багатьом несила терпіти.

1-й воїн. Та чи ж я не бачив їх? Бачив хтозна-скільки. Але, кажу вам, той сьогодні тримався добре.

(Другий римський воїн посміхається до винаря-іудея).

2-й воїн. А ти, приятелю, на вигляд ну чисто христолюб.

1-й воїн. Ти можеш морочити йому голову. Але слухай, коли тобі щось кажуть. Той сьогодні тримався таки добре.

2-й воїн. А чи не випити нам ще?

(Винар дивиться на них очікувально. Третій воїн сидить, похиливши голову. Вигляд у нього недужий).

3-й воїн. Я більше не хочу.

2-й воїн. Тоді, Гершу, наливай на двох.

(Винар виставляє глек вина, менший за попередній. Потім нахиляється вперед, спираючись на дерев'яний прилавок).

1-й воїн. А ти його жінку бачив?

2-й воїн. Та я ж стояв поруч неї.

1-й воїн. Гарна з себе.

2-й воїн. Я знав її ще до нього. (Підморгує винареві).

і-й воїн. Я не раз бачив її в місті.

2-й воїн. Вона мала доволі всього. Кому вже кому, а їй він щастя не дав.

1-й воїн. Та й сам не був щасливий. Одначе, як на мене, тримався він сьогодні добре.

2-й воїн. А що сталося з його братією?

1-й воїн. Ет, повшивалися хто куди. Самі жінки лишились.

2-й воїн. То таки боягузи. Як побачили, до чого йдеться, враз охота відпала.

1-й воїн. А жінки стояли до кінця.

2-й воїн. Еге ж, ті добре стояли.

1-й воїн. А ти бачив, як я прохромив його списом?

2-й воїн. Вскочиш ти колись у халепу за такі штуки.

1-й воїн. Це єдине, що я міг для нього зробити. Кажу ж тобі, мені сподобалось, як він тримався.

Винар. Щоб ви знали, панове, мені вже час зачиняти.

1-й воїн. Зараз, ось тільки вип'ємо ще по одній.

2-й воїн. А що за користь? Від цього пійла все одно ні в ногах, ні в голові. Годі, ходімо.

1-й воїн. Тільки по одній.

3-й воїн (підводиться з барила). Ні, годі вже. Ходімо. Мені сьогодні препаскудно.

1-й воїн. Та вже по останній.

2-й воїн. Ні, годі. Треба йти. На добраніч, Гершу. Запиши там за нами.

Винар. На добраніч, панове. (Вигляд у нього трохи занепокоєний). А чи не могли б ви, пане офіцере, заплатити хоч трішки сьогодні?

2-й воїн. Що за дурниці. Платню нам дають тільки в середу.

Винар. Ну гаразд, пане офіцере. На добраніч вам, панове.

(Троє римських воїнів виходять).

На вулиці.

2-й воїн. Той Герш такий же гицель, як і всі вони.

1-й воїн. Та ні, він добрий чоловік.

2-й воїн. У тебе сьогодні всі добрі.

3-й воїн. Ой, ходімо вже до казарми. Мені сьогодні препаскудно.

2-й воїн. Надто довго ти тут пробув.

3-й воїн. Ні, не тому. От паскудно мені, та й годі.

2-й воїн. Надто довго тут пробув. Ото й тільки.

Завіса

БАНАЛЬНА ІСТОРІЯ

Він їв апельсин, спроквола випльовуючи зернята. Сніг надворі переходив у дощ. А в кімнаті електричний коминок, здавалося, зовсім не грів, і, підвівшись із-за письмового столу, він сів на нього зверху. Як йому відразу стало тепло й хороше! Ось воно, нарешті, справжнє життя.

Він узяв ще один апельсин. Десь у Парижі Маскар нокаутував Денні Фроша вже у другому раунді. Ген у Месопотамії випав сніг завглибшки в двадцять один фут. На краю світу, в далекій Австралії, англійські крикетисти вправлялися в ударах по ворітцях. Там була Романтика.

Опікуни науки, літератури та мистецтва заснували журнал «Форум», прочитав він. Це порадник, філософський напутник і друг свідомої меншості. Оповідання, відзначені преміями, — чи не напишуть завтра їх автори книжки, що здобудуть загальне визнання?..

Вас не залишать байдужими ці щирі, невигадливі американські оповіді, образки достеменного життя на віддалених ранчо, у велелюдних кварталах чи затишних особняках, — і все те забарвлене ненав'язливим здоровим гумором.

«Треба буде прочитати», — подумав він.

Він читав далі. Діти наших дітей — що з них буде? Ким вони стануть? Потрібно винайти нові способи, щоб забезпечити нам усім місце під сонцем. Чи розв'яже цю проблему тільки війна, чи можна знайти мирний вихід?

Чи, може, всім нам доведеться переселитися до Канади?

А наші найглибші переконання — чи не спростує їх наука? А наша цивілізація — чи не нижча вона проти давніших формацій?

Тим часом у далеких провологлих нетрях Юкатану гупали сокири лісорубів: валили каучуконосні дерева.

Чи потрібні нам сильні особи, чи люди високої культури? Згадайте Джойса. Згадайте президента Куліджа. На яку провідну зорю йти нашим студентам? Ми маємо Джека Бріттона. Маємо доктора Генрі Ван-Дейка. Чи можна їх поєднати? Згадайте Стріблінга.

А як бути нашим дочкам, що повинні самі визначати для себе Глибини? Ось Ненсі Готорн. Їй треба самій вимірювати глибини житейського моря. Хоробро й розважливо дивиться вона на проблеми, що постають перед кожною вісімнадцятирічною дівчиною.

То була чудова брошурка.

Тобі вісімнадцять, дівчино? Згадай Жанну д'Арк. Згадай Бернарда Шоу. Згадай Бетсі Росс.

Подумайте сьогодні, в 1925 році, про такі речі. Чи не було в історії пуританства якоїсь двозначної сторінки? Чи не мала Покахонтас зворотного боку? Чи не мала вона якогось четвертого виміру?

А сучасний живопис — і поезія? Чи це Мистецтво? І так і ні. Згадайте Пікассо.

Чи мають бродяги свої закони поведінки? Ось вам пожива до роздумів.

В усьому є Романтика. Автори «Форуму» порушують справжні проблеми, пишуть гостро, з гумором. Але ніколи не повчають читача й ніколи не бувають велемовні.

Живіть насиченим розумовим життям, надихаючись новими ідеями та п'янкою Романтикою незвичайного.

Він одклав брошурку вбік.

А тим часом у затіненій кімнаті свого будинку в Тріані Мануель Гарсіа Маера лежав крижем на ліжку з трубками в обох легенях і вмирав від пневмонії. Всі андалузькі газети випустили спеціальні додатки, присвячені його смерті, якої чекали вже кілька днів. Чоловіки та хлопці купували на згадку його кольорові портрети на повен зріст і, дивлячись на ті літографії, втрачали з пам'яті його живий образ. Матадори відчули неабияку полегкість, коли він помер, бо він завжди робив на арені те, що їм самим удавалося лише іноді. Вони всі йшли під дощем за його труною — сто сорок сім матадорів — і провели його на кладовище, де й поховали поряд з Хоселіто, Після похорону дощ позаганяв усіх до кав'ярень, і було продано ще багато кольорових портретів Маери — люди згортали їх у сувійчики й ховали до кишень.

А ТЕПЕР — СПАТИ

Тієї ночі ми лежали на підлозі в кімнаті, і я слухав, як їдять шовкопряди. Їх годували листям шовковиці, і цілу ніч було чути, як вони їдять і як щось падає в листя. Спати я не хотів, бо вже віддавна мені не давала спокою думка, що досить хоч раз заплющити очі в темряві й піддатися сну, як душа моя покине тіло. Це почалося давно, від тієї самої ночі, коли поруч вибухнув снаряд і я відчув, як моя душа випурхнула з мене й полетіла собі, а потім вернулася назад. І хоч як я силкувався не думати про те, відтоді це відчуття охоплювало мене щоночі, саме тієї миті, коли починаєш засинати, і позбутись його я міг лише неабияким зусиллям волі. Тепер я більш ніж певен, що ніде моя душа не ділася б, одначе тоді, того літа, не мав охоти ризикувати.

Лежачи без сну, я всіляко намагався згаяти час. Іноді пригадував річечку, де хлопчаком ловив форель, і подумки йшов її берегом від верхів'я до гирла, ретельно закидаючи вудку під кожний корч, у кожну печерку на закруті, у глибокі ковбані й на прозорі плеса, коли витягаючи рибу з води, а коли й упускаючи з гачка. Опівдні я кидав ловити й сідав підобідати, часом десь на корчі над водою, часом під деревом на високому березі, і завжди їв повільно, не зводячи очей з річки, що текла внизу. Часто мені не вистачало принади, бо, вирушаючи по рибу, я брав з собою лише десяток черв'яків у бляшанці від тютюну. Коли вони кінчались, я мусив шукати ще, і часом було дуже важко накопати їх на березі річечки, де кедри застували сонце й не було трави, а тільки гола вогка земля, і я часто не міг знайти жодного черв'яка. Проте якась принада завжди траплялась, хоч одного разу на болоті я так і не спромігся нічого добути й довелося порізати на принаду одну зловлену рибину.

Іноді на мокрих луках, у траві та під папороттю, я знаходив комах і настромлював їх на гачок. Були то жучки та якісь комашки з довгими ніжками, схожими на стебельця трави, а в старих трухлявих колодах жили хробачки — білі хробачки з рудими чіпкими голівками, вони не трималися на гачку й немов розчинялись у холодній воді; під тими колодами траплявся лісові кліщі, а часом і дощовики, що залазили в землю, тільки-но я піднімав колоду. Одного разу я взяв на принаду саламандру, яку знайшов під старим корчем. Саламандра була манюсінька і прудка, а до того ж прегарна кольором. Вона відчайдушно чіплялася за гачок своїми тоненькими лапками, і після того я ніколи не ловив на саламандр, хоча й знаходив їх часто. Не ловив і на цвіркунів, бо вони крутилися на гачку.

Іноді річка текла широкою лукою, і серед сухої трави я полював на коників і настромлював їх на гачок, а то, бувало, наловлю коників, і кидаю їх у воду, і дивлюсь, як вони пливуть кружляючи, течія їх підхоплює,— а тоді щезають, тільки-но вирине форель. Випадали такі ночі, коли я рибалив на чотирьох, а то й п'ятьох різних річечках, починаючи якомога ближче від витоку й ідучи за водою. А коли кінчав надто рано й часу лишалося ще багато, повертав назад, проти води, і знову проходив усю річку від самого гирла, де вона впадала в озеро, аж до витоку, намагаючись виловити всю ту рибу, яку проминув, коли йшов униз. Траплялося й таке, що я сам собі вигадував річечки, часом доволі знадливі, і то було наче марення наяву. Декотрі з тих річечок я пам'ятаю дотепер, і мені здається, що я справді там рибалив, і в свідомості моїй вони змішалися з тими, які я справді бачив. Усім їм я давав назви і їхав до них поїздом, а тоді добирався пішки, часом проходячи по кілька миль.

Та були й такі ночі, коли я не міг рибалити, — в ті ночі сон мене ніяк не брав, і я без кінця проказував по думки молитви, намагаючись відмолитися за всіх, кого знав у житті. На це йшло багато часу, бо як спробуєш пригадати всіх тих людей, яких будь-коли знав, відновлюючи в пам'яті свої найдавніші враження, — а в мене то було горище будинку, в якому я народився, батьків з матір'ю весільний пиріг у великій бляшанці, почепленій на крокві, і, там-таки на горищі, банки із зміями та іншими плазунами, яких зібрав і заспиртував у дитинстві мій батько (згодом частина спирту з тих банок вивітрилась, і оголені спинки змій побіліли), — отож як сягнеш думкою так далеко назад, то пригадується сила-силенна людей… І коли помолишся за кожного окремо, проказавши «Богородицю» та «Отче наш», це забере чимало часу, і надворі зрештою розвидниться, і тоді можна буде заснути, якщо там, де ти є, випаде нагода поспати вдень.

У ті ночі я намагався пригадати всі події свого життя, починаючи від самого того дня, коли пішов на війну, і вертаючись усе назад і назад, від спогаду до спогаду. Виявилося, що крайня межа моїх споминів — оте горище дідусевого будинку. Тоді я починав звідти й знову перебирав усе в пам’яті, аж поки доходив до війни.

Я згадував, як після дідусевої смерті ми переїжджали з його будинку в новий, споруджений за планом і під наглядом матері.

Багато речей, що їх вирішили не везти з собою, було спалено на задвірку, і я пам'ятаю, як кинули у вогонь ті банки з горища, і як вони тріскали від жару, і як спалахував синім полум'ям спирт. Пам'ятаю, як горіли у вогнищі на задвірку оті батькові змії. Але в цих спогадах ще не було людей — тільки речі. Я навіть не міг пригадати, хто палив той мотлох, отож і линув думкою далі, доки натрапляв на людей, а тоді спинявся й молився за них.

Про новий будинок я пригадував, як мати повсякчас опоряджала щось, чистила, чепурила. Одного разу, коли батько поїхав на полювання, вона взялася прибирати в підвалі й попалила все, чому там було не місце. Коли батько, повернувшись додому, зіскочив з коляски й прив'язав коня, біля будинку ще жевріло вогнище. Я вибіг назустріч батькові. Він віддав мені свою рушницю і глянув на вогнище.

— Що це таке? — спитав він.

— То я прибирала в підвалі, любий, — обізвалася мати з ганку. Вона всміхалась йому назустріч.

Батько подивився на вогнище і колупнув у ньому ногою. Тоді нахилився й витяг щось із попелу.

— Принеси-но кочергу, Ніку, — мовив він до мене.

Я збігав у підвал, приніс кочергу, і батько заходився ретельно розгрібати попіл. Він витяг звідти кам'яні сокири й кам'яні білувальні ножі, бруски гострити стріли, череп'я з посуду та багато наконечників від стріл. Усе воно почорніло й потріскалось у вогні. Батько дбайливо повигрібав усі ті речі й порозкладав на траві при дорозі. Його рушниця в шкіряному чохлі та мисливські торби лежали там-таки на траві, де він їх покинув, коли зліз з коляски.

— Занеси рушницю й торби до хати, Ніку, і дай мені паперу, — сказав він.

Мати вже пішла в дім. Я взяв обидві торби та важку рушницю, що била мене по ногах, і рушив до будинку.

— Носи по одному, — сказав батько. — Не тягни все разом.

Я поклав торби й забрав додому рушницю, тоді виніс газету, взявши її з купи в батьковому кабінеті. Батько поскладав на газету все те почорніле, потріскане кам'яне знаряддя й загорнув його.

— Найкращі наконечники геть порозпадалися, — сказав він.

Він пішов собі з тим паперовим пакунком, а я лишився на траві з двома мисливськими торбами. Трохи згодом я заніс їх у дім.

У цьому спогаді було двоє людей, отож я й молився за них обох.

Та випадали ночі, коли я не міг пригадати навіть молитов.

Доходив тільки до «як на небі, так і на землі», а тоді починав усе з початку, хоч однаково не міг згадати ані слова далі. Доводилося визнавати, що я нічого не пам'ятаю, кидати на ту ніч молитви й пробувати щось інше. Тож іноді я намагався пригадувати назви всіх тварин, які є у світі, потім птахів і риб, потім країни та міста, потім усілякі страви та назви чікагських вулиць, які тільки пам'ятав, а коли вже нічого більше не міг згадати — просто лежав і слухав. І не пам'ятаю ночі, щоб не було чогось чути. Коли я мав змогу не гасити світла, я не боявся заснути, бо знав, що душа моя може відлетіти лише в темряві. І, звісно, мені не раз траплялося ночувати в таких місцях, де можна було залишати світло, і тоді я спав, бо майже завжди відчував утому й часто-густо був зовсім сонний. Я певен, що не раз засинав і сам того не тямлячи, але при тямі — ніколи. От і тієї ночі я лежав і дослухався до шовкопрядів. Уночі дуже виразно чути, як вони їдять, і я лежав з розплющеними очима й слухав.

Крім мене, в кімнаті був лиш один чоловік, і він також не спав. Я довго прислухався до того, як він не спить. Він не міг лежати так тихо, як я, — видно, не мав такого досвіду безсонних ночей. Ми лежали на ковдрах, простелених на соломі, і, коли мій сусід ворушився, солома шаруділа; та шовкопряди не боялися того шарудіння і їли собі далі. Знадвору долинали звуки, що їх завжди чути вночі за сім кілометрів від передової, але вони відрізнялися від тих малих звуків що сповнювали темну кімнату. Той другий чоловік у кімнаті намагався лежати тихо. Потім знову поворухнувся. Я теж заворушився — нехай знає, що і я не сплю. Він десять років прожив у Чікаго. До армії його забрали в дев'ятсот чотирнадцятому, коли він приїхав на батьківщину провідати родичів, а що він знав англійську мову, то його приставили до мене за ординарця. Я чув, як він прислухається, і знову заворушився під ковдрою.

— Не можете заснути, signor tenente? [92] — спитав він,

— Не можу.

— І мені не спиться,

— Чому?

— Не знаю. Чогось не спиться,

— А почуваєте себе добре?

— Еге ж. Почуваю себе добре. А от не спиться.

— То, може, поговоримо трохи? — спитав я.

— Та можна. Тільки про що тут поговориш, у цій глушині?

— Тут зовсім непогано, — сказав я,

— Еге ж, погодився він. — Жити можна.

— Розкажіть, як вам жилося в Чікаго, — сказав я.

— Та я ж колись уже розказував.

— То розкажіть, як одружилися.

— І про це розказував.

— Отой лист, що ви одержали в понеділок, — від неї?

— Так. Вона мені часто пише. Крамниця в неї дає чималий прибуток.

— Як вернетесь додому, застанете в усьому лад.

— Атож. Вона там добре господарює. Грошики має дай боже.

— Як по-вашому — ми не заважаємо тим своєю балачкою?

— Ні. Їм нічого не чути. Та й сплять вони як убиті. А от я — ні,— сказав він. — Я нервовий.

— Говоріть тихіше, — мовив я. — Закуримо?

Ми вправно закурили в темряві.

— Ви мало курите, синьйоре лейтенанте.

— Еге. Думаю покинути.

— І добре, — сказав він. — Користі з цього ніякої. А коли покинеш, то вже, мабуть, і не тягне. Ви таке чули, нібито сліпі не курять через те, що не бачать диму?

— Чогось не віриться.

— Та от і я думаю, що це дурниця, — сказав він. — Просто десь чув про таке. Всяке ж, знаєте, кажуть…

Ми замовкли, і я став слухати шовкопрядів.

— Ви чуєте тих бісових хробаків? — спитав він. — Он як жують.

— Аж чудно, — мовив я.

— Скажіть, синьйоре лейтенанте, щось таки з вами негаразд, що ви не можете спати? Я ще й разу не бачив, щоб ви спали. Оце відколи я при вас, ви все не спите вночі.

— Не знаю, Джоне, відказав я. — Минулої весни мене добряче торохнуло, то й досі щось уночі негаразд.

— Те саме й зі мною, — сказав він. — Не для мене ця бісова війна. Я надто нервовий.

— Може, це минеться.

— А скажіть, синьйоре лейтенанте, чого ви пішли на цю війну?

— Не знаю, Джоне. Тоді мені хотілося.

— Хотілося… — сказав він. — Оце-то причина.

— Ми, надто голосно розмовляємо, — сказав я.

— Ет, вони сплять як убиті,— відказав він. — Та й не розуміють вони по-англійському. Вони взагалі ні біса не тямлять. А що ви думаєте робити, коли все скінчиться і ми повернемось у Штати?

— Працюватиму в газеті.

— В Чікаго?

— Можливо.

— Ви читаєте коли-небудь, що пише отой Брісбейн? Жінка вирізує його статті й присилає мені.

— Читаю, аякже.

— Ви його знаєте?

— Ні, але бачив не раз.

— Хотів би я з ним познайомитись. Добре пише. Моя жінка по-англійському читати не вміє, але газету купує, так наче я вдома, а тоді вирізує передові та спортивний розділ і присилає мені.

— А як ваші малі?

— Та непогано. Одна дочка уже в четвертому класі. Знаєте, синьйоре лейтенанте, коли б не діти, не бути б мені вашим ординарцем. Запроторили б в окопи, і там би й гибів.

— Добре, що ви маєте дітей.

— Та й я ж те саме кажу. Дітлахи в мене нічогенькі, от тільки якби ще сина. Три дівчинки і жодного хлопця. Отакий бісів талан.

— Може б, ви спробували заснути?

— Ні, зараз не зможу. В мене сну ані в оці, синьйоре лейтенанте. А от що ви не спите, мені не подобається.

— Все буде гаразд, Джоне.

— Подумати тільки, такий молодий — і не спите.

— Відійду, Джоне. Треба тільки трохи часу.

— Неодмінно треба відійти. Не можна ж так, щоб зовсім не спати. Чи вас що тривожить? Може, який тягар на душі?

— Та ні, Джоне, начебто нічого такого нема.

— Оженитися вам треба, синьйоре лейтенанте. Тоді вас ніщо не тривожитиме.

— Не знаю.

— Вам таки треба оженитися. Чом би не наглянути собі якусь гарненьку італієчку з добрими грошенятами? За вас кожна пішла б. Ви молодий, маєте відзнаки і з себе гарний. Та й поранений разів кілька.

— Я погано розмовляю по-італійському.

— Зовсім ні. Та й на біса ті розмови. Вам не розмовляти з ними треба, а женитися.

— Що ж, я подумаю.

— Ви ж маєте знайомих дівчат, правда?

— Та звісно.

— То й оженіться з тією, в котрої найбільше грошей. Вони тут усі так виховані, що перша-ліпша буде добра дружина.

— Я подумаю.

— Ви не думайте, синьйоре лейтенанте, а женіться.

— Добре.

— Нашому братові треба бути одруженим. Ви ніколи не пожалкуєте. Кожному треба бути одруженим.

— Добре, — сказав я. — А тепер спробуймо трохи поспати.

— Гаразд, синьйоре лейтенанте. Я спробую. Але ви не забудьте, що я вам сказав.

— Не забуду, — відповів я. — А тепер — спати, Джоне.

— Гаразд, — сказав він. — Бажаю вам заснути, синьйоре лейтенанте.

Якийсь час він перевертався під ковдрою на соломі, та скоро затих, і я почув його розмірений віддих. Потім він захріп. Я довго слухав, як він хропе, тоді облишив це й почав слухати, як їдять шовкопряди. Вони їли безперестану, і все так само щось падало в листя. Тепер я мав нову поживу для думок: лежачи в темряві з розплющеними очима, пригадував усіх дівчат, що їх будь-коли знав, і розмірковував, яка б то з кожної вийшла дружина. Думати про таке було дуже цікаво, і на якийсь час воно витиснуло рибальські походи й перепинило мої молитви. Та зрештою я все ж повернувся до рибальства, бо виявив, що добре пам'ятаю всі річечки й завжди можу пригадати про них щось нове, тим часом як дівчата ставали дедалі невиразніші, отож за кілька ночей я ледве розрізняв їх у пам'яті, а кінець кінцем вони остаточно втратили чіткі риси й стали всі однакові, і я майже покинув про них думати. А от молитов я не облишив і дуже часто молився вночі за Джона, і його рік народження відкликали з дійової армії ще до жовтневого наступу. Я радів, що його там не було, бо мав би з ним чимало клопоту. Через кілька місяців він прийшов навідати мене до госпіталю в Мілані й був дуже розчарований, що я ще не оженився; та й тепер, я певен, йому страшенно прикро було б дізнатися, що я не одружений і досі. Він мав невдовзі повернутись до Америки, твердо вірив у силу шлюбу й був переконаний, що подружнє життя залагоджує все.