Твори в 4-х томах. Том 1

Коментарі

Із книги

«ТРИ ОПОВІДАННЯ І ДЕСЯТЬ ПОЕЗІЙ»

Це перша книжка Хемінгуея. Видана у Франції (Париж — Діжон) в липні 1923 року тиражем 300 примірників, зусиллями американського літератора і видавця Р. Мак-Елмона. До цього Хемінгуей-кореспондент виступав у газетах і журналах з репортажами, фейлетонами, повідомленнями, нарисами, іноді — з віршами. Так, десять віршів, що увійшли до першої збірки творів, були надруковані в «Поетрі», «Літтл ревю» (СІНА), в «Квершнітті» (Німеччина). Вірші ці художньо не досконалі, майбутній письменник не надавав серйозного значення своїм поетичним вправам. Але вони свідчили про прогресивність політичних поглядів та демократичність уподобань автора. Такими є вірші про учасників Лозаннської конференції, де Хемінгуей був присутній як кореспондент; портрет Теодора Рузвельта — президента США у 1901–1909 роках — подано в сатиричній манері. Майже нічого з творчого доробку Хемінгуея-початківця до читача не дійшло: як він сам про це розповів, валізу з рукописами було вкрадено у його дружини на Ліонському вокзалі в Парижі. Випадково збереглося два оповідання — «Мій старий» і «Десь у Мічігані». Ці двоє оповідань і ще одне, щойно написане, «Не в сезон», і ввійшли до першої збірки.

Оповідання «Десь у Мічігані» було написане в Парижі, в 1921 р. під безпосереднім впливом літературних теорій Гертруди Стайн. Жінка ерудована, наділена художнім смаком, Гертруда Стайн захоплювалася формальними експериментами, пошуками нових прийомів і засобів художньої виразності. Одним із найулюбленіших прийомів письменниці був повтор. Численні повтори, забарвлені щораз новою інтонацією, на її думку, відкривали все нові значення повторюваного слова.

«Десь у Мічігані» теж значною мірою будується на повторах. Але підхід молодого письменника до зображуваного цілком самостійний. В творі змальовано картини з життя простих людей — жителів «одноповерхової» Америки, він наскрізь перейнятий їхніми радощами, болями, надіями. Саме такий підхід зближував Хемінгуея з видатним майстром американської новели Шервудом Андерсоном, в творчій манері якого написано друге оповідання збірки — «Мій старий».

«ЗА НАШОГО ЧАСУ»

Під такою назвою вийшли дві книжки. Перша вийшла в Парижі у 1924 році тиражем 170 примірників. До неї було поставлено епіграф:

Дівчина з Чікаго: Розкажи нам про француженок, Генк. Які вони?

Білл Сміт: Скільки років француженкам, Генк?

За задумом автора, вона мала дати уявлення «середньому американцю» (до якого автор ставитеся досить скептично) про трагічне повоєнне європейське життя. Книжка складалась з вісімнадцяти мініатюр по десять-двадцять рядків кожна, написаних на близькі письменникові теми: зарисовки військового кореспондента з греко-турецької війни, коротенький яскравий репортаж про кориду, начерки канзаського репортера. Шість перших мініатюр збірки було надруковано в журналі «Літтл ревю» в квітні 1923 року.

Газетярська робота багато чого навчила обдарованого юнака — стислості, виразності, максимального лаконізму тексту, спостережливості, напруженості розповіді. Все це згодом відбилося на творчій манері Хемінгуея-письменника і зокрема в збірці «За нашого часу». В ній молодий письменник прагне якнай-правдивіше відобразити трагічність, безглуздість повоєнного європейського життя, книга названа за рядком молитви: «Даруй нам, боже, мир за нашого часу». Назва багатозначна — вона і контрастує із змістом тексту збірки, і водночас підкреслює, яким сумнівним і ненадійним є само існування людини в такому страшному, ворожому їй світі, бо мрією людства є мир — за нашого часу і в усі часи.

В 1925 р. збірка оповідань під цією ж назвою вийшла в нью-йоркському видавництві «Боні енд Ліврайт» тиражем 1335 примірників. За своєю композицією книга ця складна. Мініатюри паризького видання включено до нової книжки, але не як самостійні новели, а як своєрідні «заставки» до оповідань, з яких вона складається. На перший погляд заставки не мають ніякого відношення до оповідань, яким вони передують. Ось як групує за тематикою та місцем дії мініатюри і новели збірки І. О. Кашкін.

«1. Перша світова війна. Початковий період війни в 1914 р. на фронтах Бельгії та Франції — в розділах І, III, IV. І кінець війни в 1917–1918 pp. — на італо-австрійському фронті — розділи VI і VII.

2. Греко-турецька війна 1921–1922 pp. і грецький двірцевий переворот 1922 р. у Вступі, в розділах II, V ї в «L'Envoi» (Заключения). Тут показано евакуацію греками Східної Фракії, розстріл шести міністрів — ініціаторів війни і винуватців поразки Греції, і, нарешті, інтерв'ю з екс-королем Константином, скинутим внаслідок військового перевороту, організованого в 1922 р. Пласті-расом.

3. Провінційне життя в США за спогадами про газетярську роботу в Канзас-Сіті — в розділах VIII і XV.

4. Іспанія — бій биків — в розділах IX, X, XI, XII, XIII, XIV».

Проте за задумом, за ідейним звучанням книжка ця художньо цілісна. Хемінгуей вважав, що її двоплановість якнайкраще відбиває двоїстість, розірваність свідомості повоєнного, так званого «втраченого покоління». Зміст оповідань, більшість з яких можна вважати досконалими психологічними етюдами, це епізоди з життя Ніка Адамса, що близький автору і за своєю біографією, і за способом сприйняття світу. Співзвучні авторським також переживання деяких інших героїв — молодих американців, що опинилися у повоєнній Європі. Майже в усіх новелах цієї збірки війна, хоч вона часом навіть не згадується, є найголовнішою подією життя, бо вона зробила зримим, щомиті присутнім відчуття трагічної невлаштованості світу. Цьому сприяють мініатюри-заставки (їх пронумеровано як розділи) і сама структура збірки.

Видання 1925 року відкривав той самий епіграф, що й у попередній збірці. В 1930 році при перевиданні збірки «За нашого часу» він був замінений «Авторським вступом», який у 1938 році було названо «На пристані в Смирні». Це розповідь про загальну народну трагедію, викликану війною. Кінцівка — «L'Envoi», що означає як літературознавчий термін кінцівку героїчної балади, звучить іронічно.

Нік Адамс — улюблений герой Хемінгуея — з'являється вперше в оповіданні «Індіанське стійбище» і далі стає дійовою особою багатьох новел письменника, що є певною мірою автобіографічні: як і Ніків батько, Хемінгуей-старший був лікарем, і влітку на берегах озера Валлун, де відпочивала родина, лікував індіанців із ближнього селища. Доктор Хемінгуей так само полюбляв рибалку, полювання, навчив сина любити й розуміти природу. Свого часу студент медик Хемінгуей провів літо з індіанцями племені сіу. Потім усе життя він збирав предмети індіанського побуту. Проте не можна ототожнювати історію Ніка з біографією автора, так само як не можна ідентифікувати їхні «особи». Скажімо, пологи молодий письменник бачив не в індіанському стійбищі, а на дорогах Фракії. Особисте враження допомогло змалювати цю сцену точно, зробити оповідання вражаючим.

«ВЕСНЯНІ ВОДИ»

Повість написана, за один тиждень у листопаді 1925 p., надрукована в 1926 р. Вона дещо несподівана для письменника-початківця, оскільки це пародія на тих, кого вважали його безпосередніми вчителями. «Несамостійною» є вже сама назва. В ці роки Ернест Хемінгуей захоплювався Тургенєвим. Лейтмотив повісті, як і однойменного твору Тургенева — наближення весни, адже весь час дме вітер несправжньої весни — чіанук. В повісті наявні елементи пародії на роман Андерсона «Чорний сміх». Герой роману — журналіст — залишає свою інтелектуальну дружину і влаштовується робітником на фабрику, щоб «опроститися». Там він привертає увагу дружини хазяїна, викликаючи в неї ті самі емоції, які колись вона пережила з іншим у Парижі. Але білі — жінка і її коханець — емоційно неймовірно ускладнюють свій шлях до примітивного щастя. І за це їх висміюють ті, хто все бачить, — негритянська прислуга. «Чорний сміх» переслідує героїв.

Як бачимо, у Хемінгуея очевидне висміювання андерсонівських ідей про перевагу природної людини над цивілізованою, чорної — над білою. Тільки замість негрів тут виступають індіанці.

Наявна полеміка з Андерсоном і на іншу тему — ставлення до війни. Один з героїв «Весняних вод» Йогі Джонсон полемізує з романом Андерсона, в якому стверджується, що найбільші переживання на війні — то нечиста совість солдата, котрий хоч раз убив. Безперечно, такий наголос міг зробити тільки письменник, що розмірковував про війну здалеку, а для Хемінгуея, що брав у ній безпосередню участь, він здавався однозначним, та ще й далеким від знання людської природи. Видання «Весняних вод» назавжди посварило Хемінгуея з Андерсоном. Як пише Стюарт Сандерсон, автор англійської монографії про Хемінгуея, «він пародіював не лише роздуми і розмови андерсонівських «природних персонажів», він завдавав також ударів багатьом аспектам американського літературного життя і таким різним письменникам і критикам, як Генрі Джеймс, Г. Л. Менкен, Гертруда Стайн, Д. Г. Лоуренс».

Один із розділів повісті названо «Кінець великого народу. Становлення і зіпсуття американців». А в «Святі, що завжди з тобою» Хемінгуей згадує, як він читав за Гертруду Стайн журнальні гранки «надзвичайно довгої книжки, що мала заголовок «Становлення американців».

Пародійні не лише окремі сюжетні лінії, образи, назви розділів, а й ті художні прийоми, до яких вдається автор. Улюблений стайнівський повтор стає основним художнім засобом повісті. Кожного з героїв щось завжди цікавить. «Цікаво б знати», — цими словами закінчується чи не кожний внутрішній монолог. Але їхні інтереси такі нікчемні, що як не повторюй це риторичне запитання, змісту не збагатиш. До речі, внутрішню порожнечу героїв підкреслює повтор не лише повнозначних, а й неповнозначних слів, до якого вдається Хемінгуей у повісті. Повтор призводить швидше до того, що фраза взагалі втрачає будь-який зміст, а не набуває нового, як здавалося Гертруді Стайн.

«Для мене, — писав автор передмови до лондонського видання повісті «Весняні води» в 1933 р. англійський письменник Девід Гарнет, — головний інтерес «Весняних вод» полягає не в тому, що повість є пародією на Андерсона… а в тому, що вона виступає як пародія на самого Хемінгуея, і в тому світлі, яке вона проливає на його наступні твори».

«Весняні води» стали своєрідним прощанням з літературним учнівством. Хемінгуей переріс своїх — учителів і розпрощався з ними. Відтепер він був уже самостійним художником, якому ніхто не міг би дорікнути наслідуванням. Розрив відбувся й офіційно: з видавництва «Боні енд Ліврайт», якому його, молодого письменника, рекомендував колись Андерсон, він перейшов до «Скрібнерса», де друкувався потім усе життя.

«І СОНЦЕ СХОДИТЬ»

В лондонському виданні 1926 року роман вийшов під назвою «Фієста». Працювати над цим романом Хемінгуей почав в Іспанії 21 серпня 1925 р., і 6 вересня був завершений перший його варіант, який нагадував подорожні нотатки про риболовлю, кориду й нові міста. «Я показав цей перший начерк письменникові Натану Ашу, — згадував Хемінгуей в 1958 р., — і він сказав: «Хем, чому ти вважаєш, що написав роман? Оце-то роман! Це ж книга подорожніх нотаток!» Я не дуже збентежився й переписав книжку… зберігши в ній подорожні нотатки (розділи про поїздки на риболовлю і в Памплону)».

Хемінгуей значно скоротив рукопис — два перших розділи було знято за порадою Фіцджеральда. Книжка ця принесла автору світову славу і виявилась своєрідним шедевром, що зайняв гідне місце у сучасній зарубіжній літературі.

Глибоку духовну кризу, викликану війною, що принесла з собою відчуття трагічності, абсурдності існування, зображувало багато талановитих молодих митців Америки і повоєнної Європи. Фіцджеральд, Дос-Пассос, Паунд, Елліот, Ремарк, Олдінгтон та багато інших письменників не раз поверталися до набутого на війні досвіду. Причетність «Фієсти» до цієї теми визначає і один з хемінгуеївських епіграфів: підхоплені Гертрудою Стайн і використані Хемінгуеєм слова про «втрачене покоління» стали справді символічною назвою цілої генерації.

«Втрачене покоління» в романі — це насамперед леді Брет і її оточення. До людей «втраченого покоління» значною мірою належить і герой роману. Проте багато в чому він відрізняється від них. Хоча тривога, болісне сприйняття світу притаманне і йому, але він не здався. Йому важко, та він намагається позбутися безвір'я, знайти опору в навколишньому світі. Перш за все він дуже серйозно ставиться до своїх обов'язків кореспондента, в них знаходить якесь позитивне начало, намагається працею подолати «втраченість». І друге. Джейк уміє бачити навколишній світ, вміє злитися з природою, з усім первісним, цілісним, здоровим. Адже саме Джейк легко знаходить спільну мову з іспанськими селянами, він здатен відчути тишу гір, плюскіт річок, шепіт моря. З усієї компанії тільки він справжній цінувальник мистецтва кориди.

Письменник — сам великий любитель кориди — легко й вільно оперує в тексті спеціальними термінами на означення певних моментів бою з биками чи для визначення учасників цієї національної іспанської розваги. В кориді беруть участь матадор і група людей — квадрилья, — що допомагають матадору. Квадрилья складається з пікадорів — вершників, озброєних списами, — та бандерильєро, що гострими дротиками роздражнюють бика. До квадрильї входить також пунтильєро, обов'язок якого спеціальним ножем добити бика в кінці кориди. Матадор у поєдинку з биком виконує низку регламентованих прийомів — кіте, суерте, фаена, рекорте, вероніка, пасе де печо, пасе натурам, тощо. Працює він з короткою шпагою та мулетою — шматком червоної тканини; нею він користується, щоб відвернути увагу бика і завдати йому удару. Корида відбувається за певними правилами. Головним розпорядником виступає президент — хтось із керівників мерії.

Образ кориди в романі багатоплановий. З одного боку, корида наближена до сучасного життя за тим станом напруження всіх сил, яке вимагається від людини. З другого боку, вона пов'язана з фієстою, із всенародним святом, що виникає навколо кориди.

Ставлення автора до кориди втілено в образі Педро Ромеро — людини справжньої у своїй мужності, благородстві, відвазі, у коханні. Загалом він такий, яким хотів би бути Джейк Барнс. Прототипом редро Ромеро послужив Каетано Ордоньєс, з яким Хемінгуей подружився під час своїх перших поїздок до Іспанії. Педро Ромеро став першим із типів матадорів, мисливців — людей простих і сильних, яких зображував письменник у своїх творах, тих, кого дослідники його творчості охрестили «героями кодексу». Ліричний, близький автору герой, тобто власне герой, і «герой кодексу» стають тією парою, котра в різних варіантах «живе» в подальшій творчості письменника, несе в собі певний заряд позитивності. І заряд цей нерозривно пов'язаний із природним плином життя, з його невмирущістю і цілісністю навіть у найконтрастніших суперечливостях. Саме для ствердження цієї думки Хемінгуей і ввів другий епіграф до роману — слова Екклезіаста про безупинний плин життя на землі. І, мабуть, щоб зробити цю важливу думку більш наочною, письменник знімає в третьому виданні роману з епіграфа останні рядки, в яких говориться, що все на землі — «суєта суєт». І залишає тільки твердження про невмирущість і відродження життя. Цю здорову основу своїх книг Ернест Хемінгуей підкреслював у листі до редактора, наголошуючи, що він «любить землю і захоплюється нею, але зовсім не бере до уваги свого покоління з його «суєтою суєт».

«ЧОЛОВІКИ БЕЗ ЖІНОК»

Збірка видана у 1927 році. Заголовок цієї книжки сам Хемінгуей пояснював тим, що в ній життя показано без облагороджуючого впливу жінок. Більшість оповідань збірки логічно розвиває теми попередніх: Нік вдома, Нік на війні, спорт, розповіді про людей «втраченого покоління». Але акценти поглиблюються. Тема парадоксальності світу, трагічного становища в ньому людини, що визнає певний кодекс честі й моралі, звучить тут на повен голос. Про це свідчить велике оповідання «Непереможений», що відкриває збірку і б певною мірою програмним для автора, бо саме тут найголосніше прозвучав такий вагомий для світосприймання Хемінгуея мотив моральної перемоги у боротьбі з навколишнім нечесним світом будь-якою ціною, навіть ціною власного життя. Той мотив, що відбився навіть у назві наступної збірки — «Переможець нічого не здобуває».

Своєрідними варіаціями на теми «втраченого покоління» є оповідання «Гори як білі слони» і «Канарка для дочки». Через багато років Хемінгуей згадував, що оповідання «Гори як білі слони» було написане під живим враженням. «Я зустрів дівчину в Пруньє… Я знав, що вона зробила аборт. Я вийшов, і ми погомоніли не про це, але, йдучи додому, я думав про це… і після обіду написав оповідання».

До збірки входить також оповідання «Che ti dice la patria?», що перекладається «Що наказує тобі батьківщина?», але можна перекласти й так: «Що чутно з дому?», «Що нового на батьківщині?» Хемінгуей був одним з перших, хто зумів розгледіти небезпеку фашизму і намагався попередити про неї людство. Адже ще в 1922 році в кореспонденціях з Італії він писав про молодчиків Муссоліні, а згодом змалював і правдивий портрет самого дуче. Різко антифашистським є і оповідання «Che ti dice la patria?».

Незвичним для Хемінгуея є у цій збірці оповідання «Сьогодні п'ятниця». Вперше (і, мабуть, востаннє у своєму житті — бо досі нічого схожого серед рукописів письменника не знайдено) він звертається до християнської міфології, до римської історії. Мабуть, звернення до цієї теми було свідченням трагічного світовідчуття, що визрівало в свідомості письменника.

«ПРОЩАВАЙ, ЗБРОЄ»

Роботу над романом розпочато 1 березня 1928 р. в Парижі, продовжено після повернення Хемінгуея в США і закінчено в першому варіанті в серпні 1928 року в штаті Вайомінг. В червні 1929 р. роман було остаточно завершено і у вересні того ж року надруковано. Основну ідею, антивоєнний пафос роману, його трагічну сутність письменник підкреслив у передмові до видання 1948 р.:

«Назва книжки — «Прощавай, зброє», а відтоді, як її написано, у світі майже весь час, за винятком хіба трьох років, точаться якісь війни. Дехто не раз казав: «І чого це він так переймається і непокоїться війною?» — але тепер, після 1933 року (тобто після фашистського перевороту в Німеччині.— Ред.), мабуть, усім зрозуміло, що письменник не може не брати до серця безнастанного страхітливого, кривавого, брудного злочину, яким є війна. Бачивши надто багато воєн, я, певно ж, ставлюся до них упереджено, сподіваюсь, що навіть дуже упереджено… Я вважаю, що всі ті, хто хоче нажитися на війні і допомагає її розпалювати, мають бути розстріляні першого ж дня війни довіреними представниками чесних громадян своєї країни, які мусять іти воювати. Автор цієї книжки з великим задоволенням узяв би на себе керівництво таким розстрілом, якби ті, що мусять іти воювати, офіційно уповноважили його на це…»

Сюжетну основу цього роману якоюсь мірою відтворено вже в «Дуже короткому оповіданні». Але тільки якоюсь мірою. Перебіг подій у новелі ближчий до тих реальних фактів, які мали місце в біографії автора. Перебуваючи після поранення в міланському госпіталі, він пережив дуже сильне захоплення медичною сестрою Агнесою фон Куровскі. Відповівши на його почуття, Агнеса, значно старша від Ернеста, відмовилась, проте, одружитися з ним. У романі, як бачимо, вся ця історія подана по-іншому. Відштовхнувшись від своїх реальних переживань, митець використав їх не стільки як фактичну основу сюжету, скільки як емоційне джерело, що забезпечило переконливу достовірність переживанням героїв.

«Прощавай, зброє» написано у тій самій манері і витримано в тому самому емоційному ключі, що й «І сонце сходить». Це роман одного героя, розповідь про кілька місяців його життя. Але його по праву вважають одним із найбільш соціально значимих творів Хемінгуея. Перша світова війна стає водночас трагічним тлом роману і рушієм розвитку характеру героя. Проте війна не є самодостатнім предметом зображення для автора, її показано через призму сприйняття її рядового учасника, через долю «негероїчного героя». Хемінгуей свідомо уникає епічності, описовості та філософської об'єктивності і заглиблюється у трагічну насиченість ліричної розповіді.

Тамара ДЕНИСОВА

ЗМІСТ

Ернест Хемінгуей — письменник і людина

XI

Не в сезон

92

92

99

99

105

106 118 118 126 126 136

XII

Сніг у горах

XIII

Мій старий

XIV

Велика Двосерда річка. Частина перша

XV

Велика Двосерда річка. Частина друга L'Envoi

ВЕСНЯНІ ВОДИ Романтична повість пам'яті великого народу Переклав Володимир Митрофанов

Частина перша

139

153

167

180

195

238

347

Червоний і чорний сміх

Частина друга

Боротьба за життя

Частина третя

Люди на війні і загибель суспільства

Частина четверта

Кінець великого народу

Становлення і зіпсуття американців

І СОНЦЕ СХОДИТЬ (ФІЄСТА) Роман

Переклав Мар Пінчевський

Книга перша Книга друга Книга третя

ЧОЛОВІКИ БЕЗ ЖІНОК Книга оповідань Переклав Володимир Митрофанов

СОЧИНЕНИЯ В ЧЕТЫРЕХ ТОМАХ

ТОМ ПЕРВЫЙ

Из книги «ТРИ РАССКАЗА И ДЕСЯТЬ СТИХОТВОРЕНИЙ»

В НАШЕ ВРЕМЯ ВЕШНИЕ ВОДЫ

И СОЛНЦЕ ВСХОДИТ (ФИЕСТА)

МУЖЧИНЫ БЕЗ ЖЕНЩИН ПРОЩАЙ, ОРУЖИЕ

Перевод с английского

Издательство «Дніпро»

(На украинском языке)

Редактори

І. Наливайко, О. А. Підвишинська Художник Ю. Г. Н о в и к о в Художній редактор В. С. Мітченко Технічний редактор Л. І. Ільченко Коректори

В. Грузинська, Н. I. Прохоренко

Здано до складання 04.01.79.

Підписано до друку 27. 06. 79.

Формат 60X84/ 16. Папір друкарський № 1. Гарнітура балтика. Друк високий з фотополі мерних форм Умови, друк. арк. 41,85. Обл. — вид. арк. 45,048 Тираж. 100 000. Зам. 9—209.

Ціна 4 крб. 90 к.

Видавництво «Дніпро».

252601, Київ-МСП, вул. Володимирська, 42.

Головне підприємство республіканського виробничого об'єднання «Поліграфкнига» Держкомвидаву УРСР.

252057, Київ, вул. Довженка, 3.

Хемінгуей Е.

Х37 Твори в 4-х томах. Том 1. Романи та цикли оповідань. Перекл. з анг. — К.: Дніпро, 1979.—717 с. (Передплатне).

До першого тому чотиритомного видання творів видатного американського письменника Ернеста Хемінгуея ввійшли кілька збірок оповідань, повість «Весняні води», а також романи «І сонце сходить» («Фієста») та «Прощавай, зброє» — твори про знівечені долі молодих людей так званого «втраченого покоління» після першої світової війни.

70304_134

И(Амер)

X- Передплатне 4703000000