Твори в 4-х томах. Том 1

IN OUR TIME

1925

ON THE QUAI AT SMYRNA INDIAN CAMP THE DOCTOR AND THE DOCTOR'S WIFE THE END OF SOMETHING THE THREE-DAY BLOW THE BATTLER A VERY SHORT STORY SOLDIER'S HOME THE REVOLUTIONIST MR. AND MRS. ELLIOT CAT IN THE RAIN OUT OF SEASON CROSS-COUNTRY SNOW MY OLD MAN BIG TWO-HEARTED RIVER

Переклав Володимир Митрофанов

© Український переклад,

видавництво «Дніпро» 1979 р.

НА ПРИСТАНІ В СМИРНІ

Аж дивно, казав він, як вони щоразу зчиняли крик опівночі. Я так і не знаю, чому вони кричали саме о цій порі. Ми стояли в гавані, а вони всі були на пірсі й опівночі починали кричати. Тоді ми скеровували на них прожектор, щоб угамувати їх. І це завжди допомагало. Ми кілька разів проводили по них прожектором, і вони замовкали. Одного дня, коли я був командиром патруля на пірсі, до мене підійшов якийсь турецький офіцер, страшенно розлючений: його нібито дуже образив один з наших матросів. Я пообіцяв йому, що негайно відішлю того нечему на судно, де його суворо покарають. А тоді попросив показати мені винуватця. Він показав на одного матроса з гарматної обслуги, напрочуд тихого й сумирного хлопчину. І додав, що той украй брутально його образив, та ще й не раз. Усе це було сказано мені через перекладача. Я просто повірити не міг, що той артилерист так знає турецьку мову, щоб когось образити. Проте підкликав його до себе й сказав:

— Я хочу знати, чи не говорили ви з кимось із турецьких офіцерів.

— Не говорив з жодним, сер.

— Так я й думав, — мовив я. — Але йдіть-но ви краще на судно й до кінця дня не показуйтесь на березі.

Після того я сказав туркові, що провинного матроса відіслано на судно й буде суворо покарано. Атож, якнайсуворіше. Його це страшенно потішило. Попрощалися ми як добрі друзі.

Та що було найстрашніше, казав він, це жінки з мертвими немовлятами. Ніяк не можна було змусити їх віддати своїх померлих дітей. Бувало, по цілому тижню тримали їх при собі. Не віддавали — і край. І ми нічого не могли з ними вдіяти. Тож доводилося забирати немовлят силоміць. А ще я бачив там одну стару, так то взагалі щось надзвичайне. Я потім розповів про цей випадок знайомому лікареві, то він сказав, що я вигадую. Ми саме звільняли від них пірс — треба було поприбирати мертві тіла, — а та стара лежала там на таких собі ніби ношах. Мене спитали: «Може, ви подивитеся на неї, сер?» Я підійшов подивився, і тієї ж миті вона сконала й одразу задубіла. Ноги їй зсудомило, і спину від поперека так само, і тіло враз заклякло. Неначе вона вже цілу ніч була нежива.

Лежала мертва-мертва і геть задубіла. А коли я розповів про це тому медикові, він сказав, що таке неможливе.

Вони всі юрмилися там на пірсі, і то було зовсім не те, що під час землетрусу абощо, бо вони ніколи не знали, чого сподіватися від турків. І гадки не мали, щб турки вчинять першої-ліпшої миті. Пригадуєте, як нам заборонили заходити в гавань і забирати далі тих людей? Коли ми тоді вранці повернули до берега, в мене таки добряче трусилися жижки. Турки мали силу-силенну гармат і могли так ударити по нас, що й духу нашого там не лишилося б. А ми вирішили зайти в гавань, пристати до пірса, кинути передній і задній якорі, а тоді обстріляти турецькі квартали міста. Вони розтрощили б нас на воді, а ми рознесли б до біса їхнє місто. Та вони тільки постріляли в повітря, коли ми заходили в гавань. Після того туди приїхав Кемаль і прогнав геть турецького командуючого. За перевищення влади, чи що. Той трохи забагато собі дозволив. Могла б таки зчинитися неабияка колотнеча.

Ви, мабуть, пам'ятаєте ту гавань. І скільки там при березі плавало всякої всячини. Уперше в моєму житті дійшло аж до такого, що все те почало мені снитися. Жінки, що народжували дітей, — то ще нічого, як порівняти з тими, що з мертвими немовлятами на руках. Родили і там, ще й як. Дивно тільки, що так мало їх помирало. Накриєш, було, її чимось — і нехай собі як знає. Вони завжди забивалися в найтемніші закапелки трюму й там родили. Аби тільки їх забрали з пірса, а далі їм уже до всього було байдуже.

Та й греки показали себе молодцями. Коли евакуювалися, вони привели на берег свою в'ючну худобу, а що забрати з собою її не могли, то просто поперебивали мулам передні ноги й поскидали їх у воду на мілке. Отак і покинули всіх з перебитими ногами на мілководді. Приємно було все те бачити. Повірте моєму слову, страх як приємно.

І

Усі були п'яні. П’яна була ціла батарея, що посувалася потемки дорогою. Ми простували до Шампані. Наш лейтенант раз у раз повертав коня з дороги в поле й казав йому: «Оце я п’яний, скажу тобі, mon vieux [3]. Ну й налигався ж я». Так ми посувалися потемки дорогою цілу ніч, і ад’ютант їхав верхи поряд з моєю кухнею і без кінця торочив: «Погасіть вогонь. Це небезпечно. Нас помітять». Ми були за п’ятдесят кілеметрів від фронту, а ад'ютанта непокоїв вогонь моєї кухні. Це було тоді, як я служив старшиною кухонної обслуги.

ІНДІАНСЬКЕ СТІЙБИЩЕ

До берега озера був припалений ще один човен. Двоє індіанців стояли й чекали.

Нік з батьком сіли на кормі, індіанці зіпхнули човен на воду, один з них скочив на ніс і сів веслувати. Дядько Джордж умостився на кормі другого човна, яким припливли індіанці. Молодий індіанець відштовхнув човен від берега й узявся за весла.

Обидва човни відчалили вже потемки. Нік чув десь попереду, в тумані, рипіння кочетів другого човна. Індіанці веслували короткими, уривчастими рухами. Нік майже лежав, відхилившись назад, і батько обіймав його рукою за плечі. На воді було холодно. Індіанець у їхньому човні веслував щосили, але і другий човен усе віддалявся в тумані попереду.

— Куди ми їдемо, тату? — спитав Нік.

— До індіанського стійбища. Там тяжко захворіла одна індіанка.

— Он що, — мовив Нік.

На тому боці затоки другий човен уже стояв носом на піску. Дядько Джордж курив у темряві сигару. Молодий індіанець витяг їхній човен на берег. Дядько Джордж дав обом індіанцям по сигарі.

Вони рушили від берега через вогку росяну луку слідом за молодим індіанцем, що ніс засвічений ліхтар. Потім зайшли в ліс і один за одним попростували стежкою, аж поки опинилися на дорозі-просіці, що вела ген на пагорби. Там було не так темно, бо обабіч дороги тягся широкий поруб. Молодий індіанець спинився, загасив ліхтар, і вони рушили далі тією просікою.

Потім вони повернули в бік від дороги, і до них з гавкотом кинувся собака. Попереду вже видніло світло в хижах, де мешкали індіанці-кородери. Звідти вибігло ще кілька собак. Проводирі нагнали їх назад. У вікні найближчої до дороги хижі світилося. На порозі стояла стара індіанка з лампою в руках.

У хижі на дощаному помості лежала молода індіанка. Вона вже два дні ніяк не могла розродитися. Всі старі жінки стійбища клопоталися коло неї. А чоловіки подалися геть, де не чути було її крику, й сиділи собі край дороги, курили люльки. Саме тоді, як Нік та двоє індіанців-проводирів слідом за Ніковим батьком і дядьком Джорджем зайшли до хижі, жінка закричала знову. Вона лежала на нижньому помості, і її великий живіт віддимався під стьобаною ковдрою. Голова її була відхилена вбік. На верхньому помості над нею лежав її чоловік. Три дні тому він тяжко поранив собі ногу сокирою. Він лежав і курив люльку. В хижі стояв важкий нездоровий дух.

Ніків батько звелів поставити на вогонь воду і, поки вона грілася, заговорив до Ніка.

— Ця жінка, Ніку, має народити дитину, — мовив він.

— Я знаю, — озвався Нік.

— Ні, не знаєш, — сказав батько. — Ось послухай. Те, що з нею діється, називається переймами. Дитина хоче народитись, і вона хоче її народити. Всі її м'язи раз у раз силкуються допомогти дитині вийти. Ось у ці хвилини вона й кричить.

— Зрозуміло, — сказав Нік.

І саме в цю мить жінка закричала знову.

— Ой тату, а не можна дати їй чогось, щоб вона не кричала? — спитав Нік.

— Ні. Я не маю нічого, що тамувало б біль, — відказав батько. — До того ж її крик нічого не означає. Ось я просто не чую його, бо він нічогісінько не означає.

Чоловік індіанки, що лежав на верхньому помості, відвернувся до стіни.

З кухні визирнула літня жінка й зробила знак лікареві, що вода вже гаряча. Ніків батько перейшов туди й вилив половину води з великого казана в миску. У воду, що лишилася в казані, він поклав якісь речі з розгорнутого носовичка.

— Це треба прокип'ятити, — сказав він і, нахилившись над мискою з гарячою водою, почав намилювати руки бруском мила, що його привіз із собою. Нік дивився, як батькові руки труться одна об одну, вкриваючись мильною піною. Батько мив руки довго й дуже ретельно і водночас говорив:

— Бачиш, Ніку, взагалі-то діти мають виходити голівкою вперед, але часом трапляється інакше. І тоді вони завдають усім чимало клопоту. Можливо, мені доведеться оперувати цю жінку. Зараз побачимо.

Упевнившись, що руки вимито як слід, він повернувся до помосту й узявся до діла.

— Зроби ласку, Джордже, відгорни ковдру, — сказав він. — Я не хочу до неї доторкатись.

Потім, коли він почав робити операцію, дядько Джордж і три індіанці тримали жінку, щоб не пручалася. Вона вкусила дядька Джорджа за руку, і той сказав: «От бісове поріддя!» — а молодий індіанець, що віз його в човні, засміявся. Нік стояв поруч батька й тримав миску. Все те тривало досить довго.

Нарешті батько підняв дитину, плеснув її по задку, щоб вона почала дихати, й передав старій індіанці.

— Бачиш Ніку, хлопчик, — мовив він. — Подобається тобі бути помічником лікаря?

— А чого ж, — відказав Нік. Він дивився вбік, щоб не бачити, що робить батько.

— Ну от. Оце й усе, — сказав батько і вкинув щось у миску.

Нік і не глянув туди.

— А тепер, — провадив батько, — лишилося тільки накласти шви. Ти, Ніку, хочеш дивися, хочеш ні. Я маю зашити розтин.

Нік не дивився. Його цікавість давно вже згасла.

Батько закінчив і випростався. Випростались і дядько Джордж та троє індіанців. Нік виніс миску до кухні.

Дядько Джордж подивився на свою руку. Молодий індіанець посміхнувся.

— Зараз, Джордже, припечу тобі рану перекисом, — сказав Ніків батько.

Він знов нахилився над індіанкою. Тепер вона лежала тихо, заплющивши очі. Обличчя її було дуже бліде. Вона не знала, що з її дитиною, і взагалі нічого не тямила.

— Я приїду вранці,— сказав лікар, випростуючись. — А десь над полудень тут має бути доглядальниця із Сент-Ігнаса, вона привезе все, що треба.

Він був збуджений і балакучий, як ото футболісти в роздягальні після гри.

— Цей випадок гідний згадки в медичному журналі, Джордже, — сказав він. — Кесарів розтин, зроблений складаним ножем і зашитий дев'ятифутовою жилкою з кишки.

Дядько Джордж стояв, прихилившись до стіни, й дивився на свою руку.

— Ну, ти великий мастак, що й казати, — озвався він.

— Треба глянути на щасливого батька. Вони, як правило, найбільші страдники в цих дріб'язкових справах, — мовив лікар. — Та мушу сказати, що цей витерпів усе на диво спокійно.

Він відгорнув ковдру з голови індіанця. Рука його шарпнулася назад, утрапивши в щось мокре. Він став на край нижнього помосту і, тримаючи в руці лампу, зазирнув нагору. Індіанець лежав обличчям до стіни. Горло його було перерізане від вуха до вуха. Кров стікала в калюжку, що зібралась у тому місці, де поміст угинався під вагою його тіла. Голова лежала на лівій руці. Розкрита догори лезом бритва знайшлася серед укривал.

— Виведи Ніка, Джордже, — сказав лікар.

Та в цьому вже не було потреби. Стоячи в дверях кухні, хлопець добре бачив верхній поміст і те, як батько, тримаючи в одній руці лампу, повернув голову індіанця.

Коли вони рушили просікою назад до озера, вже розвиднялося.

— Страшенно шкодую, що взяв тебе з собою, Ніку, — сказав батько, вже без сліду того піднесення, що охопило його після вдалої операції.— То було для тебе надто тяжке видовище.

— А жінки завжди отак мучаться, коли народжують дітей? — запитав Нік.

— Ні, це був винятковий випадок.

— Чому він убив себе, тату?

— Не знаю, Ніку. Мабуть, не міг усього того витерпіти.

— А часто чоловіки вбивають себе?

— Не дуже, Ніку.

— А жінки?

— Майже ніколи.

— Зовсім ніколи?

— Та ні, часом убивають.

— Тату…

— Що?

— Куди пішов дядечко Джордж?

— Він скоро повернеться.

— А помирати важко, тату?

— Ні, гадаю, що зовсім неважко, Ніку. Все залежить від обставин.

Вони сіли в човен — Нік на корму, батько на весла. Над пагорбами сходило сонце. Скинувся окунь, і по воді пішли кола. Нік занурив руку у воду. Після холодного вранішнього повітря вода здавалася теплою.

Того раннього ранку на озері, сидячи на кормі човна проти батька, він відчував цілковиту певність, що ніколи не помре.

II

За багнистою рівниною крізь дощову імлу видно було мінарети над Адріанополем. По дорозі на Караган уподовж тридцяти миль скупчилися підводи. Воли, буйволи та інша худоба насилу тягли ті підводи по грязюці. Ні початку, ні кінця. Самі підводи, навантажені всім, що тільки мали ті люди. Старі чоловіки й жінки, змоклі до рубця, ішли збоку, поганяючи худобу. Стрімкі жовтаві води Маріци піднялись майже до самого мосту. На мосту підводи збилися докупи, і верблюди, погойдуючи горбами, пропихалися між ними. Разом з цим потоком безладно посувалась і грецька кавалерія. На підводах серед матраців, дзеркал, швейних машинок та клунків тулилися жінки з малими дітьми. В однієї жінки почалися пологи, і молода дівчина, що їхала з нею, заслоняла її ковдрою й плакала. Страх було на те дивитися. Весь час, поки тривала евакуація, не вщухав дощ.

ДОКТОР І ДОКТОРОВА ДРУЖИНА

Дік Боултон прийшов з індіанського стійбища попиляти колоди, як було умовлено з Ніковим батьком. Він привів з собою свого сина Едді та ще одного індіанця, якого звали Біллі Тейбшоу. Вони зайшли через задню хвіртку просто із лісу, і Едді ніс довгу пилку. Вона погойдувалася в Едді за плечима й мелодійно подзвонювала за кожним його кроком. Біллі Тейбшоу ніс два великих гаки. Дік тримав під пахвою три сокири.

Він обернувся й зачинив за собою хвіртку. Інші двоє, не чекаючи його, попростували вниз, на берег озера, де в піску лежали колоди.

Ті колоди відірвалися від великих плотів, що їх тягав на буксирі до тартака пароплав «Меджік». Потім їх винесло на берег, і якби вони так і залишились лежати, то рано чи пізно люди з «Меджіка» пропливли б уздовж берега шлюпкою, відшукали загублені колоди, забили б у кожну залізний шворень і з кільцем, а тоді постягали б їх в озеро й зібрали новий пліт.

Та можливо, що ті сплавники ніколи б і не повернулися по них, бо кілька колод були не варті того, щоб платити людям за роботу. А якби їх ніхто не забрав, вони просякли б водою і врешті погнили б.

Ніків батько навіть не сумнівався, що так воно й буде, отож і найняв індіанців із стійбища, щоб прийшли попиляли ті колоди й покололи на дрова для каміна.

Дік Боултон обійшов навколо будинку й теж спустився до озера. На березі лежали чотири великі букові колоди, майже занесені піском. Едді почепив пилку на дерево, застромивши її держак у розгілину. Дік поклав сокири на невеличкому помості. Він був метис, і чимало фермерів в околицях озера вважали його за справжнього білого. Працювати Дік дуже не любив, та коли вже брався до якоїсь роботи, то робив її ревно. Він витяг з кишені плитку тютюну, відкусив шматок і сказав щось мовою оджибвеїв до Едді та Біллі Тейбшоу.

Вони загнали гаки в одну з колод і налягли на них, щоб видобути колоду з піску. Вони налягли всією своєю вагою, і врешті колода зрушила з місця. Дік Боултон обернувся до Нікового батька.

— Ну, док, — мовив він, — ви таки чималенько накрали.

— Не кажи такого, Діку, — озвався доктор. — Ці колоди прибило до берега хвилею.

Едді та Біллі Тейбшоу вже витягли колоду з вогкого піску й покотили її до води.

— Так і котіть просто у воду! — гукнув їм Дік Боултон.

— Навіщо у воду? — спитав доктор.

— Треба її обмити. Змити пісок, щоб не затупилася пилка. А я хочу побачити, чия це колода, — відказав Дік.

Колода вже погойдувалась на воді. Едді та Біллі Тейбшоу, спітнілі від роботи на осонні, стояли, зіпершись на держална гаків. Дік укляк на піску, роздивляючись мітку, залишену молотком обдирача кори на зрізі колоди.

— Це колода Уайта і Макнеллі,— оголосив він, підводячись і обтрушуючи пісок з колін.

Докторові стало дуже ніяково.

— То не пиляйте її, Діку, — уривчасто сказав він.

— А ви не суптеся, док, — мовив Дік. — Не суптеся. Мені байдуже, у кого ви її вкрали. То не моє діло.

— Коли ти вважаєш, що колоди крадені, то забирай свій інструмент і повертайся назад до стійбища, — сказав доктор. Обличчя його пашіло.

— Не будьте такий гарячий, док, — відказав Дік і виплюнув тютюнову жуйку на колоду. Вона зісковзнула у воду й почала швидко танути. — Ви не гірше за мене знаєте, що вони крадені. Та мене це не обходить.

— Гаразд. Коли вони крадені, то забирай знаряддя і йди геть.

— Ну ж бо, док…

— Забирай знаряддя і йди геть.

— Слухайте, док…

— Якщо ти ще раз назвеш мене «док», я повибиваю тобі зуби.

— Ой ні, не повибиваєте, док.

Дік Боултон дивився на доктора. Він був здоровенний чолов'яга. І сам добре знав, який він здоровенний. Та й до бійки був охочий. Отож і втішався тим усім. Едді та Біллі Тейбшоу стояли, зіпершись на держална гаків, і теж дивилися на доктора. А доктор нервово покусував нижню губу й дивився на Діка Боултона. Тоді рвучко повернувся й пішов нагору, до будинку. Навіть зі спини було видно, який він розгніваний. Усі троє проводжали його очима, аж поки він піднявся на пагорб і зайшов у будинок.

Дік сказав щось оджибвейською говіркою. Едді засміявся, але Біллі Тейбшоу похмуро мовчав. Хоч він і не розумів по-англійському, проте під час Дікової сварки з доктором аж спітнів від напруження. Він був гладкий, з ріденькими, наче в китайця, вусами. Біллі завдав на плече обидва гаки. Дік узяв сокири, а Едді зняв з дерева пилку. Вони рушили нагору, поминули будинок і задньою хвірткою вийшли до лісу. Дік залишив хвіртку відчинену. Біллі Тейбшоу повернувся і причинив її. Вони зникли між дерев.

Тим часом у будинку доктор, сидячи на ліжку в своїй кімнаті, побачив на підлозі біля письмового стола стос медичних журналів. Усі вони були ще в бандеролях. Це роздратувало його.

— Ти що, не йдеш більше працювати, любий? — спитала докторова дружина із сусідньої кімнати, де вона лежала, спустивши штори на вікнах.

— Ні!

— Щось там сталося?

— Я посварився з Діком Боултоном.

— Он як, — мовила дружина. — Та, сподіваюсь, ти не втратив самовладання, Генрі?

— Ні,— відказав доктор.

— Не забувай: той, хто скоряє дух свій, дужчий за того, хто підкоряє міста, — промовила його дружина. Вона належала До Спілки християнської науки. На столику біля її ліжка в затіненій кімнаті завжди лежали біблія, трактат «Наука і здоров'я» та спілчанський щоквартальник.

Доктор нічого на те не відповів. Він сидів на ліжку й чистив рушницю. Заправив магазин важкими жовтими набоями, тоді відпустив пружину. Набої розкотились по ліжку.

— Генрі! — гукнула його дружина. А трохи згодом знову: — Генрі!

— Що? — озвався доктор.

— Ти не сказав Боултонові нічого такого, що могло його розсердити, ні?

— Ні,— відповів доктор.

— А чому ж ви посварилися, любий?

— Та так, через дрібницю.

— Скажи мені, Генрі. Прошу тебе, не крийся переді мною. Чого ви посварилися?

— Той Дік чимало винен мені за те, що я лікував його жінку від запалення легень, отож, мабуть, і затіяв сварку, щоб не відробляти борг.

Дружина мовчала. Доктор ретельно витер рушницю ганчіркою. Тоді знову заправив магазин набоями до відпору пружини. Поклав рушницю на коліна й далі сидів на ліжку. Він дуже любив цю рушницю. Потім він знову почув голос дружини із затіненої кімнати:

— Любий, я не думаю, навіть не припускаю, що хтось і справді може отак вчинити.

— Он як? — мовив доктор.

— Так. Просто повірити не можу, щоб хтось вчинив таке зумисно.

Доктор підвівся й поставив рушницю в куток за шафою.

— Ти кудись ідеш, любий? — спитала дружина.

— Та, мабуть, піду прогуляюся, — відказав доктор.

— Любий, якщо побачиш Ніка, скажи йому, хай прийде до мене, — мовила дружина.

Доктор вийшов на веранду. Затягнені сіткою двері лунко грюкнули за ним. Він почув, як дружині перехопило віддих, коли грюкнули двері.

— Пробач, — мовив він, підійшовши до її вікна із спущеними шторами.

— Нічого, любий, — озвалася вона.

Під палючим сонцем він вийшов у хвіртку й рушив стежиною до ялинового лісу. В лісі було прохолодно навіть за такої спеки. Він побачив Ніка: той сидів, прихилившись до дерева, й читав книжку.

— Мати сказала, щоб ти йшов до неї,— мовив доктор.

— Я хочу піти з тобою, — сказав Нік.

Батько подивився на нього.

— Ну гаразд. Тоді ходімо. Дай мені книжку, я покладу її в кишеню.

— Тату, я знаю, де живуть чорні білки, — сказав Нік.

— Гаразд, — мовив батько. — Ходімо туди.

III

Ми були в якомусь саду у Монсі. З-за річки саме повернувся Баклі зі своїм патрулем. Перший німець, якого мені випало побачити, видерся на огорожу саду. Ми почекали, поки він перекине ногу через огорожу, а тоді пальнули в нього. На ньому було хтозна-скільки всілякого спорядження, вигляд він мав страшенно здивований і повалився з огорожі в сад. Потім з-за огорожі, трохи далі, вигулькнуло ще троє. Ми і їх постріляли. Вони всі отак вигулькували.

КІНЕЦЬ ЧОГОСЬ

Колись Гортонова Бухта була містечком при тартаку. Тим, хто тут жив, ніде було сховатися від вищання великих пилок, що линуло від берега озера, з тартака. Та ось і одного року довіз колод припинився і пиляти стало нічого.

В бухту прийшли шхуни-лісовози, і на них повантажили залишки обробленого дерева, складені штабелями на подвір'ї тартака. Підчистили все до останньої дошки. А з великої будівлі тартака робітники повиносили все обладнання, яке можна було забрати, й підняли корбами на один з лісовозів. Він вийшов з бухти в озеро, несучи на борту, поверх повного вантажу дерева, дві великі циркулярні пилки, каретку, що подавала колоди під круглі пилки, всі вали, колеса, паси та іншу механіку. Відкритий трюм лісовоза запнули брезентом, міцно перев'язали линвами, тоді підняли всі вітрила, і шхуна вийшла з бухти на озерний простір, забравши з собою все, що робило тартак тартаком, а Гортонову Бухту — містечком.

Одноповерхові бараки, їдальня, робітнича крамниця, контора та й сама велика будівля тартака лишилися покинуті серед тирси, що на кілька акрів укрила багнисту луку по березі бухти.

Через десять років, коли Нік і Марджорі пливли човном попід тим берегом, на місці тартака нічого вже не було, крім і уламків білого вапнякового підмурка, що виднів крізь молоду і болотяну порість. Спустивши за корму жилки з гачками, Нік і Марджорі пливли самим краєм колишнього фарватеру, де дно з піщаної обмілини раптово уривається в дванадцятифутову темну глибочінь. Вони пливли до мису, щоб проти ночі наставити снасті на райдужну форель.

— Поглянь, Ніку, онде й наша стара руїна, — озвалася Марджорі.

І далі веслуючи, Нік позирнув на біле каміння серед зеленої порості.

— Еге ж, — мовив він.

— А ти пам'ятаєш, коли тут був тартак? — спитала Мар-джорі.

— Трохи пригадую, — відповів Нік.

— Воно більше скидається на руїни якогось замку, — сказала Марджорі.

Нік промовчав. Вони пливли далі попід берегом, аж поки ті руїни зникли з очей. Тоді Нік повернув човна поперек затоки.

— Не бере, — мовив він.

— Ні,— підтвердила Марджорі. Вона весь час пильно стежила за жилками, навіть коли розмовляла. Вона любила рибалити. Любила рибалити з Ніком.

Зовсім поруч із човном розітнула воду велика форель. Нік щосили наліг на одне весло, повертаючи човен так, щоб принада, яка була далеко за кормою, пройшла там, де годувалася форель. Коли спинка форелі виринула з води, риб'яча дрібнота шугнула врозтіч. Тільки брижі по воді побігли, наче хто шпурнув жменю шроту. З другого боку човна скинулася ще одна форель.

— Годується, — мовила Марджорі.

— А принади не бере, — озвався Нік.

Він знову повернув човен, щоб протягти принаду ближче до обох тих форелей, тоді скерував його до мису. Марджорі не змотувала жилки, поки човен не вперся носом у берег.

Вони витягли човен на пісок, і Нік дістав з нього відерце з водою, де плавали живі окуні. Тоді виловив руками трьох окунів, відрізав їм голівки і обчистив луску; тим часом Марджорі все нишпорила руками у відерці, але врешті теж виловила рибинку, відрізала їй голову й почистила. Нік подивився на її окуня.

— Черевні плавці відрізати не треба, — сказав він. — На принаду можна й так, але краще з черевними плавцями.

Він насадив обчищених окунців на гачки хвостом догори. На поводку кожної снасті було по два гачки. Потім Марджорі взяла в зуби жилку й повеслувала аж ген на фарватер, дивлячись на Ніка, що стояв на березі з вудлищем у руках і попускав жилку з котушки.

— Отак буде добре! — гукнув він.

— Спускати? — запитала Марджорі.

— Авжеж. Спускай.

Марджорі спустила жилку за борт і стежила очима, як принада зникає у воді. Тоді повернулася до берега й так само відвезла на глибоке й другу жилку. Нік міцно притиснув кінець кожного вудлища важким оцупком плавнику і, трохи піднявши вудлища над водою, підпер їх знизу меншими оцупками. Потім підмотав провислі жилки, щоб вони напнулися від вудлищ аж до того місця, де на піщанистому дні фарватеру лежала принада, і взяв котушки на заскочку. Коли форель, годуючись при дні, вхопить наживку й шарпнеться з нею, рвучко смикнувши жилку з котушки, котушка, взята на заскочку, затріскотить.

Марджорі попливла до берега трохи осторонь, щоб не зачепити жилки. Вона чимдуж налягла на весла, і човен вискочив носом на пісок. Разом з ним набігла дрібна хвиля. Марджорі вийшла з човна, і Нік витяг його на берег.

— Що з тобою, Ніку? — спитала Марджорі.

— Не знаю, — відказав Нік, збираючи сухий плавник на багаття.

Вони розпалили багаття. Марджорі пішла до човна й принесла ковдру. Вечірній вітерець гнав дим до мису, і вона розіслала ковдру між багаттям і озером.

Марджорі сиділа на ковдрі спиною до вогню й чекала Ніка. Він прийшов і сів поруч неї на ковдру. Позад них була рясна порість, що вкривала мис, попереду — затока й гирло Гортонової річки. Надворі ще не зовсім споночіло. Світло багаття сягало аж до води. Вони бачили обидва вудлища, які скісно стриміли над темною водою. Відсвіти вогню зблискували на котушках.

Марджорі відкрила кошик з їжею.

— Чогось не хочеться їсти, — сказав Нік.

— З'їж хоч що-небудь, Ніку.

— Ну гаразд.

Вони їли мовчки й дивилися на вудлища та на відблиск багаття на воді.

— Ніч буде місячна, — мовив Нік. Він поглянув через затоку, туди, де проти неба почали вирізнятися обриси пагорбів. Він знав, що за тими пагорбами сходить місяць.

— Я знаю, — весело озвалася Марджорі.

— Все ти знаєш, — сказав Нік.

— Ой Ніку, облиш, будь ласка! Дуже тебе прошу, не будь отакий!

— Нічого тут не вдієш, — відказав Нік. — Ти й справді все знаєш. Геть усе. У тім-то й біда. Ти сама знаєш, що це так.

Марджорі промовчала.

— Я навчив тебе всього. Сама знаєш, що це так. От скажи, Чого ти не знаєш?

— Ой, мовчи, — відказала Марджорі.— Краще дивись, як сходить місяць.

Вони сиділи на ковдрі, не торкаючись одне одного, й дивилися, як сходить місяць.

— Не треба говорити дурниць, — мовила Марджорі.— Ну справді, що з тобою діється?

— Не знаю.

— Неправда, знаєш.

— Ні, не знаю.

— Кажи, ну ж бо!

Нік дивився на місяць, що сходив над пагорбами.

— Мене вже ніщо не тішить.

Він боявся поглянути на Марджорі. Потім усе-таки зважився. Вона сиділа спиною до нього. Він поглянув на її спину.

— Ніщо не тішить. Анітрохи.

Вона не озивалася. Він провадив далі:

— Таке відчуття, наче все в мені пішло шкереберть. Не знаю, Мардж. Просто не знаю, що тобі сказати. — Він і далі дивився на її спину.

— І кохання вже не тішить? — спитала Марджорі.

— Ні,— відказав Нік.

Марджорі встала. Нік лишився сидіти, підперши руками голову.

— Я забираю човен, — гукнула йому Марджорі.— Ти повернешся пішки берегом.

— Гаразд, — мовив Нік. — Зараз я зіпхну його на воду.

— Не треба, — сказала Марджорі. Вона вже сиділа в човні й пливла по освітленій місяцем воді.

Нік повернувся назад і ліг долілиць на ковдру біля багаття. Йому було чути, як Марджорі хлюпає веслами.

Він довго лежав отак на ковдрі. Лежав і тоді, коли почув ходу Білла, що вийшов на поруб, діставшись туди кружними лісовими стежками. Він чув, як Білл підійшов до багаття. До нього Білл не доторкнувся.

— Що, пішла? — тільки й спитав він.

— Так, — відказав Нік, не підводячи обличчя з ковдри.

— Сцену зробила?

— Ні, обійшлося без сцени.

— То як тобі тепер?

— Ой, іди собі, Білле! Іди погуляй трохи.

Білл вибрав у кошику бутерброд і пішов поглянути на вудки.

IV

День випав страшенно спекотний. Ми поставили поперек мосту пречудову перепону. Просто-таки досконалу. Величезні старовинні ковані грати з парадного під'їзду якогось будинку. Такі важенні, що й з місця не зрушити, проте стріляти крізь них добре, а ті мусили б перелазити верхом. Вийшло ну просто щось надзвичайне. Ті пробували перелізти, і ми збивали їх за сорок ярдів. Вони кидалися штурмувати її, а потім виходили самі офіцери й намагалися щось вдіяти. То була просто-таки нездоланна перепона. їхні офіцери показали себе чудово. Ми страшенно шкодували, коли дізналися, що фланг прорвано і нам треба відступити.

ТРИДЕННА БУРЯ

Коли Нік звернув на дорогу, що вела нагору через сад, дощ перестав. Садовину було вже зібрано, і осінній вітер повівав між голими деревами. Нік зупинився й підняв при дорозі яблуко, що вилискувало мокрими боками в поруділій траві. Він поклав яблуко в кишеню своєї картатої куртки.

Із саду дорога вела далі, на вершину пагорба. Там стояв будиночок, на веранді якого було порожньо, а з комина йшов дим. Позаду був гараж, курник і підлісок, що густим живоплотом відгороджував подвір'я від лісу. Нік подивився далі, туди, де вітер розгойдував високі дерева. То була перша осіння буря.

Коли Нік переходив галявину за садом, двері будиночка відчинились і з них вийшов Білл. Він стояв на веранді, чекаючи Ніка.

— Здоров, Вімідже, — мовив він.

— Привіт, Білле, — відказав Нік, піднімаючись східцями на веранду.

Вони стали поряд, видивляючись на околицю: вниз понад і садом, понад полями за дорогою та порослим деревами мисом, — аж ген на озеро. Вітер дув просто вподовж озера. Було видно хвилі прибою на березі мису Десята Миля.

— Оце дме, — сказав Нік.

— Тепер три дні так буде, — докинув Білл.

— Твій батько вдома? — спитав Нік.

— Нема. Пішов десь із рушницею. Заходь.

Нік зайшов до кімнати. В каміні палахкотіло полум'я. Воно аж гуло од вітру. Білл зачинив двері.

— Випити хочеш? — спитав він.

Тоді пішов до кухні й приніс дві склянки та глечик з водою. Нік узяв з полиці над каміном пляшку віскі.

— Можна? — спитав він.

— Та певно, — відказав Білл.

Вони сиділи перед каміном і пили ірландське віскі з водою.

— Приємний у нього смак: наче димом відгонить, — мовив Нік і подивився на вогонь крізь склянку.

— Це від торфу, — сказав Білл.

— Його запах не міг перейти на віскі,— заперечив Нік.

— Чи тобі не однаково? — мовив Білл.

— А ти коли-небудь бачив торф? — спитав Нік.

— Ні,— сказав Білл.

— І я ні,— сказав Нік.

Він сидів, простягши ноги до самого вогню, і його черевики почали парувати.

— Роззуйся, — сказав Білл.

— Я без шкарпеток.

— Роззувайся і суши черевики, а я принесу тобі шкарпетки, — сказав Білл.

Він піднявся на горище, і Нік чув, як він ходить там у нього над головою. Горище спереду було відкрите, і Білл з батьком, та й він, Нік, часом спали там. У задній частині горища була одежна комора. Коли дощило, вони присували ліжка до неї і застеляли їх прогумованими укривалами.

Білл повернувся з парою грубих вовняних шкарпеток.

— Не та вже пора, щоб ходити в черевиках на босу ногу, — сказав він.

— Страшенно не люблю знову морочитись із шкарпетками після літа, — відповів Нік.

Він натягнув шкарпетки, відхилився в кріслі й поклав ноги на щиток перед каміном.

— Відламаєш, — застеріг Білл.

Нік перекинув ноги вбік, на виступ каміна.

— Почитати щось знайдеться? — спитав він.

— Тільки газета.

— Як там «Кардинали»?

— Двічі підряд програли «Гігантам».

— Тепер їм кінець.

— Віддали гру, та й годі,— сказав Білл. — Поки той МакГроу може купити будь-якого доброго гравця з ліги, все воно не має ніякого значення.

— Усіх не купить, — заперечив Нік.

— Він купує всіх, кого хоче, — сказав Білл. — Або ж так їх роздрочує, що інші команди змушені продавати їх йому.

— Як ото Гайні Зіма, — погодився Нік.

— Ну, той бовдур йому награє.— Білл підвівся.

— Бити він уміє,— зауважив Нік. Жар від каміна припікав йому ноги.

— Та й у полі грає добряче, — докинув Білл. — А проте через нього вони й програють.

— А може, на те він і потрібен Мак-Гроу, — висловив припущення Нік.

— Може, й так, — погодився Білл.

— Завжди є щось таке, чого ми не знаємо, — сказав Нік.

— Та звісно. Але як на таку глушину, ми в цих справах щось та тямимо.

— Це як на іподромі: краще робити заклади, коли ти коней і не бачив.

— Атож.

Білл потягся по пляшку з віскі. Його велика рука обхопила її всю навколо. Він налив віскі у склянку, яку підставив Нік.

— Скільки води?

— Стільки ж.

Білл сів на підлогу біля Нікового крісла.

— Добре, коли настають осінні бурі, правда ж? — сказав Нік.

— Розкіш.

— Найкраща пора року, — докинув Нік.

— А як нудно було б оце жити в місті, га? — сказав Білл.

— Хотілося б побачити ігри чемпіонату, — сказав Нік.

— Ну, вони тепер бувають тільки в Нью-Йорку та Філадельфії,— зауважив Білл. — Нам з того поживи ніякої.

— Цікаво, чи «Кардинали» здобудуть колись приз?

— Ми до такого не доживемо, — відказав Білл.

— Ха, ото, мабуть, схибнулися б з радості,— сказав Нік.

— А пригадуєш, як вони перли того року, коли попали в залізничну катастрофу?

— Ще б пак! — мовив Нік.

Білл простяг руку до столу під вікном, де корінцем догори лежала розгорнута книжка, — він поклав її там, коли виходив на веранду. Тримаючи в одній руці склянку, а в другій книжку, він знов прихилився спиною до Нікового крісла.

— Що ти читаєш?

— «Річарда Феверела».

— А я не зміг його вчитати.

— Гарна книжка, — сказав Білл. — Зовсім непогана книжка, Вімідже.

— А що в тебе є ще, чого я не читав? — спитав Нік.

— «Лісових закоханих» читав?

— Еге. Це ж там вони щовечора, коли лягають спати, кладуть між собою оголений меч.

— Теж гарна книжка, Вімідже.

— Книжка чудова. От тільки чого я так і не второпав, то це яка їм була користь з того меча. Він же мав би весь час бути лезом догори, бо як ляже боком, то через нього можна вільно перекотитись.

— То такий символ, — пояснив Білл.

— Та звісно, — сказав. Нік. — Але користі з нього ніякої.

— А «Відвагу» ти читав?

— Ото таки добра річ, — відказав Нік. — Путяща книжка. Як він там весь час борониться від свого старого. А «ти маєш ще якісь книжки Уолпола?

— «Темний ліс», — відповів Білл. — Це про Росію.

— А що він знає про Росію?

— Не знаю. В тих письменників ніколи не добереш, що до чого. А може, він був у Росії ще малим. Бо там про неї багато всякого написано.

— Хотів би я з ним познайомитись, — сказав Нік.

— А я — з Честертоном, — сказав Білл..

— От якби він був тепер тут, — підхопив Нік. — Ми б узяли його завтра з собою на риболовлю до Шарлевоя.

— Хто зна, чи схотів би він ще піти, — сказав Білл.

— Напевне схотів би, — відказав Нік. — Він же, мабуть, такий чолов'яга, що куди. Пам'ятаєш його «Летючий шинок»?

Якщо ангел божий в чарці

Піднесе щось інше вам,

Ви подякуйте за ласку

І скажіть, хай вип'є сам.

— Отож-бо, — підтвердив Нік. — Як на мене, він кращий чолов'яга, ніж Уолпол.

— Та звісно, що кращий, — погодився Білл. — Зате Уолпол кращий письменник.

— Не знаю, — сказав Нік. — Честертон — класик.

— Уолпол теж класик, — стояв на своєму Білл.

— Нехай би вони обидва були тут, — сказав Нік. — Ми б завтра взяли їх з собою рибалити до Воя.

— Слухай, давай уп'ємося, — запропонував Білл.

— Гаразд, — погодився Нік.

— Мій старий нічого не скаже, — запевнив Білл.

— Ти певен? — спитав Нік.

— Знаю, що кажу, — відповів Білл.

— Я вже й так трохи захмелів, — мовив Нік.

— Нічого ти не захмелів, — заперечив Білл.

Він підвівся з підлоги й узяв пляшку з віскі. Нік підставив свою склянку. Його очі невідривно дивились на склянку, поки Білл наливав у неї віскі.

Білл наповнив склянку до половини.

— Води долий собі сам, — сказав він. — Тут ще якраз мені лишилося.

— А більше нема? — спитав Нік.

— Та є скільки хочеш, але батько дозволяє пити тільки з початої пляшки.

— Зрозуміло, — мовив Нік.

— Він каже, ті, що починають пляшку, стають п'яницями, — пояснив Білл.

— Авжеж, — мовив Нік. То була для нього новина. Йому таке ніколи й на думку не спадало. Він-бо завжди вважав, що п'яницями стають ті люди, які п'ють на самоті.

— Як він, твій батько? — шанобливо спитав він.

— Та нічого, — відповів Білл. — Хіба що часом трохи шаленіє.

— Він чудовий чолов'яга, — сказав Нік. Тоді взяв глечик і долив у свою склянку води. Вона поволі змішувалася з віскі. Віскі у склянці було більше, ніж води.

— Що правда, то правда, — погодився Білл.

— Мій старий теж пристойний, — сказав Нік.

— Та певно, що так, — підтвердив Білл.

— Він каже, що за все своє життя не випив жодної чарки, — промовив Нік таким тоном, ніби сповіщав про якийсь науковий факт.

— Ну, він же лікар. А мій старий — художник. Це різні речі.

— Він багато чого пропустив у житті,— сумно сказав Нік.

— Хто знає,— зауважив Білл. — Нема лиха без добра.

— Він сам каже, що багато пропустив, — признався Нік.

— Та й мій батько знав скрутні часи, — сказав Білл.

— Отож воно одне на одне й виходить, — підсумував Нік.

Вони дивилися на вогонь і думали про цю глибоку істину.

— Піду-но принесу з задньої веранди якусь поліняку, — обізвався Нік. Дивлячись у камін, він помітив, що вогонь починає пригасати. До того ж йому хотілося показати, що він може пити й водночас чинити цілком розважливо. То дарма, що його батько ніколи не випив і чарки, — однаково Білл не зможе впоїти його, Ніка, аж поки сам не вп'ється.

— Візьми там великий буковий оцупок, — сказав Білл. Він також поводився дуже свідомо й розважливо.

Ідучи назад через кухню з оцупком у руках, Нік по дорозі скинув з кухонного столу каструлю. Він поклав оцупок і підняв каструлю. В ній мокли сушені абрикоси. Нік ретельно позбирав з підлоги всі абрикоси, — деякі закотились аж під плиту, — і поскладав назад у каструлю. Тоді залив їх водою з відра, що стояло біля столу. Він дуже пишався собою. Все, що він чинив, було напрочуд розважливе.

Він заніс оцупок до кімнати. Білл підвівся з крісла й допоміг йому покласти те поліно в камін.

— Оце-то поліняка, — мовив Нік.

— Я навмисне приберіг на негоду, — сказав Білл. — Такий оцупок горітиме цілу ніч.

— Та ще й на ранок жар залишиться, щоб вогонь розпалити, — докинув Нік.

— Авжеж, — погодився Білл. Вони вели розмову у високому стилі.

— Давай вип'ємо ще, — запропонував Нік.

— Здається, десь тут у шафці є ще одна почата пляшка, — сказав Білл.

Він став навколішки у кутку перед шафкою і видобув з неї гранчасту пляшку.

— Це вже шотландське, — мовив він.

— Я принесу води, — сказав Нік.

Він знову пішов до кухні й, узявши ківшика, наповнив глечик холодною джерельною водою з відра. Повертаючись назад через їдальню, він проходив повз велике дзеркало і подивився на себе. Власне обличчя видалось йому незнайомим. Нік усміхнувся до тієї подоби у дзеркалі, і вона вищирилась у відповідь. Він підморгнув їй і пішов далі. То було не його обличчя, але це нічогісінько не важило.

Білл уже налив віскі у склянки.

— Щось наче забагато, — мовив Нік.

— Не для нас, Вімідже, — відказав Білл.

— За що ж вип'ємо? — спитав Нік.

— Давай за риболовлю, — запропонував Білл.

— Гаразд, — погодився Нік. — Панове, я піднімаю тост за риболовлю.

— За всяку риболовлю, — докинув Білл. — Скрізь і всюди.

— За риболовлю, — повторив Нік. — За неї і вип'ємо.

— Це краще, ніж бейсбол, — сказав Білл.

— І порівняти не можна, — підхопив Нік. — Як ми могли стільки говорити про той бейсбол?

— То була помилка, — визнав Білл. — Бейсбол — гра для неотес.

Вони спорожнили склянки до денця.

— А тепер вип'ємо за Честертона.

— І за Уолпола, — додав Нік.

Нік налив у склянки віскі. «Білл долив водою. Вони подивились один на одного. Обом було напрочуд легко на серці.

— Панове, — промовив Білл, — я піднімаю тост за Честертона і Уолпола.

— Прошу випити, панове, — докинув Нік.

Вони випили. Білл знову налив в обидві склянки. Вони сіли у великі крісла перед каміном.

— А ти тоді дуже мудро вчинив, Вімідже, — сказав Білл.

— Коли це? — спитав Нік.

— Коли дав відкоша тій Мардж, — пояснив Білл.

— Мабуть, що так, — мовив Нік.

— То був єдиний вихід. Якби ти цього не зробив, то був би тепер удома й тяжко працював, щоб збити грошей на одруження.

Нік промовчав.

— Коли вже чоловік одружився, то вважай, що пропав без вороття, — провадив Білл. — Нічого вже йому в житті не лишилося. Анічогісінько. Ані бісового дріб'язку. Пропаща він людина. Ти ж сам бачив тих жонатих.

Нік мовчав.

— Їх одразу видно, — не вгавав Білл. — Такий у них вгодований, жонатий вигляд. Пропащі люди.

— Та певно, — мовив Нік.

— Може, воно й зле, отак розлучатися, — сказав Білл. — Але ж завжди знайдуться дівчата, в яких можна закохатись, і все буде гаразд. Закохуйся собі на здоров'я, тільки не давай їм занапастити тебе.

— Еге ж, — мовив Нік.

— Якби ти одружився з нею, то мусив би одружитись і з усіма її родичами. А згадай-но її матусю й отого типа, за якого вона вискочила заміж.

Нік кивнув головою.

— Ти тільки уяви собі, як вони весь час товклися б у твоєму домі, і як ти ходив би до них у неділю обідати й запрошував їх до себе, і як та стара без кінця повчала б Мардж, що їй робити і як їй жити.

Нік сидів мовчки.

— Ти ще з біса добре відбувся, — провадив Білл. — Тепер вона одружиться з кимось собі до пари, влаштує своє гніздечко й буде щаслива. Олії з водою не змішати, і так само не можна змішувати цих речей, бо вийшло б однаково, що мені одружитися з отією Айдою, яка служить у Стреттонів. А вона, мабуть, теж цього хотіла б.

Нік мовчав. Хміль вийшов у нього з голови, і він лишився наодинці із самим собою. Не було вже поруч Білла, і сам він не сидів отут перед каміном, і не збирався завтра на риболовлю з Біллом та його батьком. І п'яний не був. Усе те відлетіло. Залишилась одна-єдина думка: колись у нього була Марджорі, а тепер він втратив її. Вона пішла від нього, він сам відштовхнув її. Оце єдине, що тепер мало значення. Можливо, він ніколи більше її не побачить. Певне, що не побачить. Усе скінчилося, згинуло без вороття.

— Давай вип'ємо ще, — сказав Нік.

Білл налив віскі. Нік хлюпнув у склянку трохи води.

— Якби воно тривало й досі, ми б не сиділи сьогодні тут, — сказав Білл.

То була правда. Спочатку він мав намір повернутися додому

і знайти якусь роботу. Потім вирішив прожити зиму в Шар-левої, щоб бути ближче до Мардж. А тепер і сам не знав, що робити далі.

— Та й рибалити завтра навряд чи пішли б, — провадив Білл. — Атож, ти таки маєш голову на в'язах.

— Я просто не міг інакше, — мовив Нік.

— Знаю. Іншого виходу й нема, — сказав Білл.

— Якось враз усе минулося, — пояснив Нік. — Не знаю навіть чому. Я просто не міг інакше. Так само, як оце тепер, — зривається триденна буря і не залишає на деревах жодного листочка.

— Минулося, й гаразд. Оце головне, — мовив Білл.

— Я сам винен, — сказав Нік.

— То байдуже, хто винен, — сказав Білл.

— Еге ж, мабуть, що так, — погодився Нік.

Головне було те, що Марджорі пішла від нього і що тепер він навряд чи коли її побачить. А він же говорив їй, як вони разом поїдуть до Італії і як їм там буде весело. І куди вони разом ходитимуть. Тепер нічого того не буде.

— Коли вже минулося, то ніщо більш не має значення, — мовив Білл. — Щоб ти знав, Вімідже, я дуже тривожився, поки все те тривало. Ти зробив правильний хід. Мабуть, її матуся лікті собі кусає з досади. Вона ж усім роздзвонила, що ви заручені.

— Ми не були заручені,— сказав Нік.

— А всі кругом кажуть, що були.

— Хай собі кажуть, — мовив Нік. — Але заручені ми не були.

— Але ж збиралися одружитись? — спитав Білл.

— Так. А заручені не були.

— Яка ж різниця? — розважливо запитав Білл.

— Не знаю. Є якась різниця.

— Не бачу, — сказав Білл.

— Гаразд, — мовив Нік. — Давай уп'ємося.

— Гаразд, — погодився Білл. — Давай насправді уп'ємося.

— Уп'ємося, а потім підемо скупаємось, — сказав Нік.

Він одним духом вихилив своє віскі.

— Мені страшенно жаль її, але що я міг вдіяти? — озвався він знову. — Ти ж знаєш, яка в неї мати!

— Жахлива, — мовив Білл.

— Якось враз усе минулося, — сказав Нік. — Та, мабуть, даремно я завів цю розмову.

— Не ти її завів, — заперечив Білл. — Це я перший почав, а тепер — кінець. Більш ніколи про це не говоритимем. І думати тобі про це не треба. А то ще знову почнеш усе з початку.

Досі Нікові й на думку таке не спадало. Здавалося, все скінчено раз і назавжди. А це була ідея. Йому полегшало на душі.

— Авжеж, — мовив він. — Така небезпека завжди є.

Тепер він почував себе чудово. Ніщо не минуло без вороття. Він може піти до міста у суботу ввечері. А сьогодні вже четвер.

— Та й нагода завжди знайдеться, — докинув він.

— Отож стережися, — сказав Білл.

— Стерегтимуся, — пообіцяв він.

Він почував себе чудово. Ніщо не скінчилося. Нічого ще не втрачено. В суботу він піде до міста. На душі в нього було так само легко, як і тоді, коли Білл ще не завів цієї розмови. Завжди знайдеться якийсь вихід.

— Давай візьмемо рушниці й підемо на мис пошукаємо твого батька, — запропонував Нік.

— Гаразд.

Білл зняв з кілка на стіні дві рушниці. Тоді відкрив коробку з набоями. Нік надяг свою картату куртку і взув черевики. Черевики висохли й стали шкарубкі. Він і досі був п'яний, але в голові у нього прояснилося.

— Як ти себе почуваєш? — спитав він Білла.

— Розкішно. Саме те, що треба. — Білл застібав светра.

— Пусте діло впиватись.

— Еге ж. Краще б піти на повітря.

Вони вийшли надвір. Вітер бурхав шалено.

— Мабуть, усі птахи в траві поховалися, — мовив Нік.

Вони попростували вниз до саду.

— Я бачив уранці вальдшнепа, — обізвався Білл.

— Може, сполохнемо його, — сказав Нік.

— За такого вітру однаково не поцілиш, — заперечив Білл.

Тут, на вільному повітрі, та історія з Мардж здавалася зовсім не такою трагічною. Та навіть і не дуже важливою. Усе те розвіяв вітер.

— Дме просто з великого озера, — зауважив Нік.

Ідучи проти вітру, вони почули приглушений звук пострілу.

— То батько, — мовив Білл. — Він там, на мочарах.

— Ходім отак навпростець, — сказав Нік.

— Ходім через нижню луку: може, сполохнемо якусь пташину, — сказав Білл.

— Гаразд, — погодився Нік.

Тепер усе воно нічого не важило. Вітер видув те у нього з голови. Але суботнього вечора таки можна буде піти до міста. Приємно мати в запасі таку можливість.

V

Тих шістьох міністрів розстріляли о пів на сьому ранку під стіною госпіталю. На подвір’ї були калюжі. Бруківку встеляло мокре руде листя. Періщив дощ. Усі віконниці госпіталю були позабивані. Один з міністрів лежав хворий на тиф. Двоє солдатів винесли його сходами надвір, на дощ. Вони пробували прихилити його до стіни, але він зсувався в калюжу. Решта п'ятеро незворушно стояли під стіною. Нарешті офіцер сказав солдатам, що його все одно не підвести. Коли дали перший залп, він сидів у воді, похиливши голову на коліна.

БОЄЦЬ

Нік підвівся. Усе в нього було ціле. Він подивився понад колією на ліхтарі останнього вагона, що вже зникав за поворотом. Обабіч насипу стояла вода, а далі були мочарі.

Він обмацав коліно. Штани були роздерті, шкіра збита. На руках подряпини, під нігті набилося піску й гару. Він пішов до краю насипу й спустився до води помити руки. Старанно вимив їх у холодній воді, виколупуючи з-під нігтів бруд. Тоді сів навпочіпки і обмив коліно.

Мерзенний падлюка той гальмівник. Колись він з ним ще поквитається. Запам'ятав його добре. Де ж це бачено таке чинити.

«Іди-но сюди, синку, — каже, — я щось тобі дам».

А він і спіймався на гачок. Це ж треба бути таким клятим дурнем. Та дарма, більше він так не попадеться.

«Іди-но сюди, синку, я щось тобі дам». А тоді — торох! — і він летить руками й колінами на узбіччя колії.

Нік потер око. Над ним набрякала чимала гуля. Синець буде добрячий. Уже й боліти почало. От сучий син, той гальмівник.

Він торкнув пальцями гулю над оком. Ну що ж, синець — то дріб'язок. Все могло скінчитися гірше. Він ще легко відбувся. Йому хотілося подивитись, який він, той синець. Та у воді було годі щось побачити. Вже давно споночіло, і ген навкруги розлягалася темна пустка.

Нік витер руки об штани й підвівся, тоді зійшов на насип до колії.

Він попростував колією. Залізничне полотно було добре підсипане, і йти виявилося легко: нога твердо ступала на утрамбований пісок і гравій у проміжках між шпалами. Те рівне полотно, мов шосе, бігло попереду через мочарі. Нік простував далі. Кудись він та дістанеться.

На той вантажний поїзд Нік скочив тоді, коли він уповільнив швидкість на сортувальних коліях перед роз'їздом Уолтон. Темніти почало, коли поїзд, ще з Ніком, поминув Колкаску. Тож тепер десь недалеко має бути Манселона. За три чи чотири милі мочарами. Нік простував колією, розміряючи ходу так, щоб ступати на гравій між шпалами, а мочарі довкола нього поволі огорталися примарним серпанком туману. Око боліло, хотілося їсти. Та він і далі верстав дорогу, залишаючи позаду милю за милею. Обабіч насипу так само пролягали мочарі.

Попереду показався міст. Нік перейшов його, лунко стукаючи черевиками по залізу. Внизу в проміжках між шпалами чорніла вода. Під ногу Нікові трапився покинутий костиль, і він зіпхнув його у воду. За мостом почалися пагорби. Тепер колію з обох боків обступали високі темні схили. Ген попереду Нік побачив багаття.

Обережно ступаючи, він наближався до багаття. Воно горіло збоку від полотна, під насипом. Нікові видно було тільки відблиск вогню. Колія виходила з виярка, і в тому місці, де горіло багаття, схили вирівнювались, зникаючи серед лісу. Нік обережно спустився з насипу й заглибився в ліс, щоб підступити до багаття з-за дерев. Ліс виявився буковий, і Нік, ідучи між дерев, відчував під ногами лушпиння букових горішків. Тепер він уже бачив ясняй вогонь, що горів на самому узліссі. Біля багаття сидів якийсь чоловік. Нік став за деревом, видивляючись туди. Чоловік був начебто сам. Він сидів, підперши голову руками, й дивився на вогонь. Нік виступив з-за дерева й увійшов в освітлене коло.

Чоловік усе так само сидів і дивився на вогонь. Не зворухнувся й тоді, коли Нік став поруч нього.

— Добрий вечір! — мовив Нік.

Чоловік звів очі.

— Де це тобі так присвітили? — спитав він.

— Ґальмівник урізав.

— Скинув з вантажного?

— Еге ж.

— Бачив я того собаку, — сказав чоловік. — Проїхав тут години півтори тому. Йшов по дахах вагонів, ляскав себе в боки і співав.

— От собака!

— То, мабуть, він того й розвеселився, що врізав тобі,— серйозно мовив чоловік.

— Я йому ще не так вріжу.

— Пожбур на нього доброю каменюкою, коли проїжджатиме знов — порадив чоловік.

— Я з ним поквитаюсь.

— Ти хлопчина норовистий, еге ж?

— Та ні,— відказав Нік.

— Усі ви, хлопчиська, норовисті.

— Хоч-не-хоч, а будеш норовистий, — мовив Нік,

— Отож я й кажу.

Чоловік подивився на Ніка й усміхнувся. У світлі багаття Нік побачив, що обличчя його знівечене. Ніс розплюснутий, очі мов дві щілини, губи ні на що не схожі. Нік не одразу все те добачив; спершу помітив тільки, що обличчя в чоловіка дивне й наче покалічене. Кольором воно скидалося на віконну замазку і в світлі багаття мало мертвотний вигляд.

— Як, подобається моя вивіска? — спитав чоловік.

Нік зніяковів.

— А чого ж, — мовив він.

— Осьде, поглянь! — Чоловік зняв з голови кепку.

В нього було тільки одне вухо. Велике й набрякле, воно щільно прилягало до голови. На місці другого випинався рубцюватий хрящ.

— Бачив коли такого красеня?

— Ні,— відказав Нік. Його аж трохи занудило.

— А я все те витримав, — сказав чоловік. — Ти думаєш, таке легко витримати, малий?

— Де там!

— Вони всі руки об мене пооббивали, — провадив далі той невеличкий на зріст чоловік. — Та ніхто мене не здолав. — Він подивився на Ніка. — Сідай. Їсти хочеш?

— Не турбуйтесь, — відказав Нік. — Я йду до міста.

— Слухай-но, — мовив чоловік, — зви мене Едом.

— Добре.

— А знаєш, — озвався той знову, — зі мною не все гаразд.

— Як це?

— Я псих.

Він надів на голову кепку. Нікові стало смішно.

— Усе з вами гаразд, — сказав він.

— Ні, негаразд. Я псих. Слухай, ти був колись психом?

— Ні,— відказав Нік. — А як ними стають?

— Не знаю, — сказав Ед. — Коли стаєш психом, то сам про це не здогадуєшся. Ти ж мене знаєш, правда?

— Ні.

— Я Ед Френсіс.

— Слово честі?

— Не віриш?

— Вірю.

Нік відчув, що це таки правда.

— А знаєш, чому я завжди беру гору?

— Ні,— сказав Нік.

— У мене повільно б'ється серце. Всього сорок ударів на хвилину. Ось помацай пульс.

Нік вагався.

— Ну ж бо. — Чоловік узяв його за руку. — Берися за зап'ясток. Поклади пальці сюди.

Зап'ясток у цього невеличкого чоловіка був широкий, і під шкірою випиналися м'язи. Нік відчув під пальцями розмірені поштовхи.

— Годинника маєш?

— Ні.

— І я не маю, — сказав Ед. — А без годинника це марна річ.

Нік пустив його зап'ясток.

— А слухай-но, — мовив Ед Френсіс. — Берися знову. Ти лічи пульс, а я лічитиму до шістдесяти.

Відчуваючи під пальцями нечасті пругкі поштовхи, Нік почав лічити. Він чув, як той невеличкий чоловік поволі промовляє вголос: один, два, три, чотири, п'ять, — і так далі.

— Шістдесят, — закінчив Ед. — Це хвилина. А ти скільки налічив?

— Сорок.

— Точно, — зрадів Ед. — І ніколи не буває більше.

Із залізничного насипу спустився якийсь чоловік і, перетнувши галявину, підійшов до багаття.

— Привіт, Багзе! — мовив Ед.

— Привіт! — відповів Багз. То був голос негра. Нік, ще тільки почувши його ходу, збагнув, що то негр. Він стояв спиною до них, схилившись над багаттям. Тоді випростався.

— Це мій приятель Багз, — сказав Ед. — Він теж псих.

— Радий познайомитись, — озвався Багз. — То ви звідки?

— Із Чікаго, — відповів Нік.

— Гарне місто, — сказав негр. — Пробачте, я не дочув, як вас звуть.

— Адамс. Нік Адамс.

— Чуєш, Багзе, він каже, що ніколи не був психом, — мовив Ед.

— Ще встигне, — відказав негр. Він стояв біля багаття й розгортав якийсь пакунок.

— Скоро будемо їсти, Багзе? — спитав боксер.

— Ось зараз.

— Ти голодний, Ніку?

— Як сто чортів.

Чуєш, Багзе?

Загалом я добре чую.

— Я не про те питаю.

— Авжеж. Я чув, що сказав цей юний джентльмен.

Він наклав на сковорідку шинки. Коли сковорідка розпеклась і сало зашкварчало, Багз, нахилившись над багаттям на своїх довгих, як у всіх негрів, ногах, перевернув шинку й почав розбивати в сковорідку яйця, похитуючи її з боку в бік, щоб залити яйця розтопленим салом.

— Містере Адамс, може б, ви взяли в отій торбі хліб та нарізали його? — обернувся він до Ніка від багаття.

— Ну звісно.

Нік розв'язав торбу й витяг звідти хлібину. Тоді відкраяв від неї шість скибок. Ед стежив за ним очима, нахилившись уперед.

— Дай-но мені свого ножика, Ніку, — мовив він.

— Ні-ні, не давайте, містере Адамс, — сказав негр. — Держіть свого ножика при собі.

Боксер відхилився назад.

— Містере Адамс, чи не подали б ви мені хліб? — спитав Багз.

Нік подав йому хліб.

— Ви любите вмочати хліб у розтоплене сало? — спитав негр.

— Ще б пак!

— Та це потім. Воно краще смакує під кінець вечері. Ану, тримайте.

Негр підчепив зі сковорідки шмат шинки, поклав його на скибку хліба, а зверху накрив яєчнею.

— Зробіть ласку, містере Адамс, покладіть на цей бутерброд ще скибку хліба й дайте його містерові Френсісу.

Ед узяв бутерброд і почав їсти.

— Пильнуйте, щоб яєчня не вислизнула, — застеріг негр. — А це вам, містере Адамс. Решта буде мені.

Нік уп'явся зубами в бутерброд. Негр сидів навпроти нього, поряд з Едом. Гаряча смажена шинка з яєчнею була дуже смачна.

— Містер Адамс таки добряче зголоднів, — мовив негр.

Невеличкий чоловік, що його Нік знав на ім'я як колишнього чемпіона з боксу, сидів мовчки. Він не озвався ані словом відтоді, як негр сказав ото про ніж.

— Дозвольте почастувати вас шматком хліба, вмоченим у сало, — запропонував Багз.

— Дуже дякую.

Невеличкий білий чоловік подивився на Ніка.

— А ви як, містере Едолфе Френсіс? — обернувся Багз від сковорідки.

Ед не відповів. Він дивився на Ніка.

— Містере Френсіс! — знову озвавсь лагідний голос негра.

Ед не відповів. Він дивився на Ніка.

— Я до вас звертаюся, містере Френсіс, — лагідно мовив негр.

Ед і далі дивився на Ніка. Його кепка була насунута низько на очі. Нік відчув тривогу.

— Якого біса ти сюди прителющився? — раптом стьобнуло Ніка різке запитання з-під кепки. — Що ти тут із себе корчиш? Ти, шмаркатий вилупку! Прилазиш куди тебе не кликали, жереш чужий харч, а попросили в тебе ножика, то ти носа закопилив.

Він люто зирив на Ніка, обличчя його побіліло, а очей майже не видно було з-під кепки.

— Ти, недороблений байстрюче! Хто тебе сюди кликав?

— Ніхто.

— Отож-бо, хай тобі чорт! Ніхто. І ніхто не просив тебе стирчати тут. Прилазиш, кривишся на моє обличчя, куриш мої сигари, дудлиш моє віскі, та ще й носа копилиш. А ти хоч подумав, чим воно все для тебе скінчиться?

Нік нічого не відповів. Ед підвівся.

— То я скажу тобі, падлючий ти чікагський вилупку! Зараз я зіб'ю к бісу оцей казанок, що в тебе на в'язах. Чув?

Нік відступив назад. Невеличкий чоловік поволі наближався до нього, не відриваючи ступнів від землі: він виставляв уперед ліву ногу, а тоді присував до неї праву.

— Ану вдар мене. — Він сіпнув головою. — Спробуй, вдар.

— Не хочу.

— Е ні, так просто ти не відбудешся. Ти в мене добре дістанеш у шкуру, чуєш? Ану нападай.

— Облиште, — сказав Нік.

— Ну що ж, тоді тримайся, вилупку!

Невеличкий чоловік подивився на Нікові ноги. Коли він опустив очі, Багз, який ішов позад нього ще від багаття, примі-рився і стукнув його по потилиці. Він упав долілиць, і негр кинув на траву обгорнутий ганчіркою обушок. Невеличкий чоловік лежав, уткнувши обличчя в траву. Негр підняв його і, підтримуючи безживно звислу голову, поніс до багаття. Обличчя чоловіка мало страхітливий вигляд, очі були розплющені. Багз обережно поклав його на траву.

— Зробіть ласку, містере Адамс, принесіть мені відерце з водою, — попросив він. — Боюся, що я цокнув його трохи дужче, ніж треба.

Негр набрав у жменю води й побризкав чоловікові на обличчя, тоді легенько потяг його за вухо. Очі в того заплющились.

Багз підвівся.

— Усе гаразд, — мовив він. — Тривожитись нема чого. Ви вже пробачте, містере Адамс.

Та пусте.

Нік дивився вниз на невеличкого чоловіка. Тоді побачив на траві обушок і підняв його. Обушок мав гнучке держално, і здавалося, що він увесь такий м'який. Він був обтягнутий потертою чорною шкірою, а потовщений важкий кінець обгорнутий носовичком.

— Це держално з китового вуса, — усміхнувся негр. — Тепер таких не роблять. Я не знав, чи зможете ви за себе постояти, та й не хотів би, щоб ви збили його з ніг чи покалічили ще дужче, ніж він покалічений. — І негр знову усміхнувся.

— Ви ж самі збили його з ніг.

— Я знаю, як це робити. Він навіть і не згадає нічого. Доводиться часом отак його вгамовувати, коли на нього находить.

Нік усе ще дивився на невеличкого чоловіка, що лежав із заплющеними очима в світлі багаття. Багз підкинув у вогонь дров.

— Ви за нього не тривожтеся, містере Адамс. Я вже не раз бачив його такого.

— З чого він утратив розум? — спитав Нік.

— Та багато з чого, — відказав негр від багаття. — Чи не вип'єте чашечку кави, містере Адамс?

Він подав Нікові каву й поправив куртку, яку ще перед тим поклав під голову непритомному чоловікові.

— По-перше, його надто багато били. — Негр сьорбнув кави. — Але від цього він став тільки трохи придуркуватий. Потім за менеджера в нього була сестра, і в газетах весь час писали ото про братів і сестер, і як вона кохає свого брата, і як він кохає свою сестру, а тоді вони одружились у Нью-Йорку, і це наробило їм чимало іншого клопоту.

— Я пригадую.

— Отак. Вони-то, звісно, були ніякі не брат і не сестра, але все одно багатьом це одруження не сподобалось, і тоді між ними почалися незлагоди, і врешті одного дня вона десь поїхала й більше не повернулась. — Він допив каву й утер губи рожевою долонею. — Отоді йому враз і відібрало розум. Може, вип'єте ще кави, містере Адамс?

— Дякую.

— Я бачив її разів зо два, — розповідав далі негр. — Навдивовижу гарна була жінка. І схожі вони одне на одного — ну чисто тобі близнята. Якби йому не покалічили обличчя, він був би досить гарний з себе.

Він замовк. Здавалося, розповідь дійшла кінця.

— А де ви з ним познайомились? — запитав Нік.

— У в'язниці,— відказав негр. — Після того, як вона поїхала, він почав кидатись на людей, і його заперли до в'язниці. А я сидів за те, що прирізав одного типа. — Він усміхнувся і тихо повів далі: — Він мені одразу припав до душі, отож коли я вийшов, то розшукав його. Йому подобається вважати мене за ненормального, і я не маю нічого проти. А мені подобається бути при ньому, подобається мандрувати по країні, та ще й коли не треба для того красти. Мені подобається жити по-благородному.

— І що ж ви обидва робите? — спитав Нік.

— Та нічого. Просто мандруємо собі. Гроші він має.

— Певно, заробив їх дай боже.

— Звісно. Та всі ті гроші він уже потратив. Чи, може, їх у нього забрали. Це вона присилає йому гроші.— Він поворушив багаття. — Вона чудова жінка. І схожі вони одне на одного — ну чисто тобі близнята.

Негр подивився на невеличкого чоловіка, що, тяжко дихаючи, лежав поряд. Пасмо білявого волосся впало тому на чоло. Покалічене обличчя було спокійне, ніби в дитини.

— Тепер я можу збудити його хоч зараз, містере Адамс. І якщо ви не заперечуєте, то краще б вам уже йти. Я не хочу бути негостинним, та коли він побачить вас, на нього може найти знову. Мені страшенно прикро глушити його обушком, а це ж єдина рада, коли з ним отаке починається. Доводиться тримати його далі від людей. Ви ж не розсердитесь на мене, правда, містере Адамс?.. Ні-ні, нема за що дякувати, містере Адамс. Я б мав попередити вас, але ви йому начебто сподобались, і я гадав, що все минеться. До міста звідси милі зо дві, як піти колією. Воно зветься Манселона. Прощавайте. Я б радо запросив вас заночувати з нами, але про це не може бути й мови. Чи не взяли б ви з собою трохи шинки й хліба? Ні? То візьміть хоч бутерброд. — Усе це він казав по-негритянському низьким, рівним, чемним голосом. — От і добре. Прощавайте, містере Адамс. Прощавайте, і щасти вам!

Нік відійшов від багаття й рушив через галявину до залізниці. Опинившись поза світлом, він прислухався. Негр тихо говорив щось своїм низьким голосом. Слів Нік не розібрав. Потім він почув голос невеличкого чоловіка:

— У мене страшенно болить голова, Багзе.

— Зараз вам полегшає, містере Френсіс, — заспокійливо мовив негр. — Ось тільки випийте чашечку гарячої кави.

Нік піднявся на насип і попростував колією. Він помітив, що тримає в руці бутерброд з шинкою, і засунув його в кишеню. Озирнувшись назад з узвишшя, де колія повертала за пагорби, він побачив світло багаття край лісу.

VI

Нік сидів, прихилившись до стіни церкви, куди його відтягли з-під кулеметного вогню на вулиці. Обидві ноги його незграбно стирчали попереду. Йому влучило в хребет. Обличчя було мокре від поту й брудне. Сонце світило просто у вічі. День випав дуже гарячий. Поряд біля стіни долілиць лежав Рінальді; його спорядження розметалось обабіч випнутої широкої спини. Нік дивився перед собою блискучими від жару очима. Рожева стіна будинку навпроти завалилася від самого даху, і над вулицею зависло понівечене залізне ліжко. У затінку будинку серед уламків цегли лежало двоє мертвих австрійців. Далі на вулиці було видно інші трупи. Наступ у містечку розвивався успішно. Все йшло добре. Тепер уже от-от мали з'явитися санітари з ношами. Нік обережно повернув голову й глянув на Рінальді. «Senta, Рінальді. Senta[4]. Ми обидва, ти і я, уклали сепаратну угоду». Рінальді непорушно лежав на сонці й тяжко дихав. «Ми не патріоти». Нік обережно відвернув голову й силувано всміхнувся. Рінальді не виправдав його сподівань як співрозмовник.

ДУЖЕ КОРОТКЕ ОПОВІДАННЯ

Одного задушного вечора в Падуї його винесли на дах, звідки він міг дивитись понад будинками міста аж ген у далечінь. У небі шугали стрижі. Невдовзі споночіло, засвітилися прожектори. Всі інші пішли з даху і забрали з собою пляшки. Вони з Люз чули їхні голоси внизу на балконі. Люз сіла на край його ліжка. Вона була прохолодна і свіжа в тій вечірній задусі.

Ось уже три місяці Люз залишалася на нічні чергування. їй радо це дозволяли. Коли йому мали робити операцію, Люз сама готувала його до неї, і обоє жартували: мовляв, дружба дружбою, а клізма клізмою. Вдихаючи наркоз, він напружив усю свою волю, щоб не вибовкати чогось у хвилини безтямної балакучості. А коли став на милиці, то почав сам розносити по палатах термометри, щоб Люз могла не вставати з ліжка. Пацієнтів у госпіталі було мало, і вони знали про нього та Люз.

Всі вони любили Люз. Повертаючись назад коридорами, він думав про те, що Люз лежить у його ліжку.

Перед тим як він вирушив назад на фронт, вони пішли в Duo то [5] й помолилися. Там було темно й тихо, і інші люди також молилися. Вони хотіли одружитись, але вже не вистачало часу на церковне оголошення, до того ж ні він, ні вона не мали при собі метрик. Власне, — вони й так вважали себе одруженими, але їм хотілося, щоб усі про це знали й щоб це було навіки.

Люз писала йому багато листів, але він отримав їх тільки після перемир'я. Вони надійшли на фронт цілою пачкою, п'ятнадцять одразу, і він розіклав їх за датами й прочитав підряд. Усі вони були про госпітальні справи, і про те, як вона його кохає, і як не може без нього жити, і як їй бракує його вночі.

Після перемир'я вони домовилися, що він поїде додому і знайде роботу, щоб вони могли одружитись. А Люз повернеться тільки тоді, коли він матиме добру роботу й зможе приїхати в Нью-Йорк зустріти її. Певно ж, у Штатах він не питиме, не зустрічатиметься з давніми друзями і взагалі ні з ким. Єдина мета — це знайти роботу й одружитись. їдучи поїздом з Падуї до Мілана, вони посварилися через те, що вона не хотіла одразу повертатись додому. На міланському вокзалі, коли настав час прощатися, вони поцілувались, однак це не означало остаточного примирення. Йому було прикро, що вони отак попрощалися.

З Генуї він відплив пароплавом до Америки. Люз повернулась у Пордононе, де мав відкритися новий госпіталь. Там було смутно, йшли дощі, а в місті квартирував батальйон аг dit і[6]. Відбуваючи зиму в тому грязькому дощовитому містечку, майор батальйону почав упадати за Люз, а що доти вона ніколи не мала справ з італійцями, то врешті написала до Штатів, що оте їхнє кохання було лише дитячою забавкою. Їй дуже прикро, і хоч вона знає, що він навряд чи зрозуміє її, та, можливо, колись усе пробачить і навіть буде їй вдячний; ну, а вона, цілком несподівано для себе, навесні виходить заміж. Вона любить його, як і раніш, але тепер зрозуміла, що то було в них просто дитяче захоплення. Вона сподівається, що він багато досягне у житті, й непохитно вірить у нього. Вона певна, що так буде тільки краще.

Той майор не одружився з нею ні навесні, ні будь-коли. Люз так і не отримала з Чікаго відповіді на свій лист. Що ж до нього, то він невдовзі заразився гонореєю від продавщиці з одного магазину, катаючись з нею в таксі по Лінкольн-Парку.

VII

Коли снаряди трощили дощенту окопи під Фоссальтою, він лежав долілиць, спливаючи потом, і молився: «Господи Ісусе, вирятуй мене звідси. Любий Ісусе, благаю тебе, вирятуй. Зглянься на мене, господи, зглянься, зглянься, зглянься. Зроби так, щоб мене не вбило, і я виконаю будь-яку твою волю. Я вірю в тебе і всім казатиму, всьому світові, що ти єдиний, на кого можна сподіватись. Зглянься на мене, любий Ісусе». Вогонь пересунувся далі по лінії фронту. Ми взялися приводити до ладу окопи, а вранці зійшло сонце, і день був гарячий, паркий, радісний і спокійний. Другого вечора, повернувшись до Местре, він не розказав про Ісуса тій дівчині, з якою пішов нагору у «Вілла-Росса». І нікому ніколи не розказував.

ПОВЕРНЕННЯ СОЛДАТА

Кребз пішов на війну з методистського коледжу в Канзасі. Є фотографія, де він знятий разом з іншими і братами-студентами, і всі вони в комірцях однакового крою та висоти. У 1917 році він записався до флоту й знов опинився і у Сполучених Штатах аж улітку 1919 року, коли їхня друга дивізія повернулася з Рейну.

Є фотографія, на якій він знятий з двома німецькими дівчатами та ще з якимсь капралом десь на Рейні. Кребз і капрал мають такий вигляд, наче вони давно виросли із своїх військових мундирів. Дівчата на фотографії негарні. Самого Рейну на ній і не видно.

На той час, коли Кребз повернувся до рідного міста в Оклахомі, вшанування героїв уже закінчилось. Він приїхав надто пізно. Всіх його земляків, що поверталися з війни, зустрічали урочисто й бучно. Не обходилося при тому й без істерії. А тепер було навпаки: на Кребза дивилися так, ніби вважали, що і просто смішно повертатися так пізно, аж через рік після закінчення війни.

Спочатку Кребзові, який побував під Белло й Суассоном, у Шампані, й Сен-Мієлі, і в Аргоннському лісі, зовсім не хотілося говорити про війну. Потім він відчув потребу говорити, але слухати ніхто вже не хотів. У місті встигли стільки наслухатися про жахи війни, що розповіді про справжні події нікого більше не зворушували. Кребз упевнився: для того, щоб його слухали, він має щось вигадувати, і коли двічі спробував, у нього самого виникла відраза й до війни, й до балачок про неї. Оті вигадки, яких він нарозказував, збудили в ньому огиду до всього, що він насправді пережив на війні. І всі ті дні, згадуючи про які раніше, він відчував у душі ясний спокій, ті далекі тепер дні, коли він робив те єдине, що належить робити чоловікові, робив легко й невимушено, хоч міг би робити й щось інше, втратили для нього свою ясність і вартісність, а згодом і зовсім відійшли в небуття.

Його вигадки були досить-таки невинні: він лише приписував собі те, що бачили, чули чи робили інші, або ж видавав за правду ті невірогідні історії, що їх знали на фронті всі солдати. Та навіть і ці вигадки не справляли належного враження в більярдній. Його знайомі, які вже наслухалися розповідей про німецьких жінок, прикутих до кулеметів в Аргоннському лісі, не могли уявити собі неприкутих німецьких кулеметників чи, може, з великого патріотизму не виявляли до них цікавості, тож його історії анітрохи їх не вражали.

Після того Кребзові гидко стало й думати про якісь вигадки чи перебільшення, і коли він випадково зустрічав у танцювальному залі когось, хто справді воював, і спинявся поговорити з ним хвилину в туалетній кімнаті, то прибирав отієї вільної манери бувалого солдата серед інших солдатів: еге ж, мовляв, на фронті він тільки те й відчував, що безнастанний нудотний страх. Так він втратив і все до решти.

В ті дні наприкінці літа він пізно прокидався, йшов до міської бібліотеки по нову книжку й, поснідавши вдома, сідав на веранді читати, аж поки набридне; а тоді вирушав до центру міста, щоб згаяти найжаркіші години дня у прохолодному присмерку більярдної. Він любив грати в більярд.

Увечері він вправлявся у грі на кларнеті, гуляв по місту, читав і лягав спати. Для двох молодших сестер він і досі залишався героєм. Мати, якби він тільки захотів, подавала б йому сніданок до ліжка. Вона часто заходила до його кімнати, коли він ще лежав, і просила розповісти про війну, але слухала неуважно. Що ж до батька, то він не був схильний до балачок.

До того як Кребз пішов на війну, йому ніколи не дозволяли їздити батьковим автомобілем. Батько мав справу з продажем нерухомого майна і хотів, щоб автомобіль був напоготові на випадок, якщо треба буде повезти клієнтів за місто оглянути якусь ферму. Тож машина завжди стояла перед будинком Першого національного банку, де батько мав контору на другому поверсі. І тепер, після війни, машина була та сама.

У місті нічого не змінилося, хіба що тільки дівчата повиростали. Та вони жили в такому складному світі визначених наперед шлюбів і скороминущих сварок, що Кребз не мав ні бажання, ні сміливості увійти в той світ. Проте дивитися на них він любив. Адже стільки було гарних дівчат. І майже всі коротко підстрижені. Коли він їхав з дому, так коротко підстриженими ходили тільки менші дівчатка, а з дівчат — хіба що найлегковажніші. І всі носили светри й короткі блузки з заокругленими відкладними комірцями. Така була тепер мода. Йому подобалось дивитися на них з веранди, коли вони проходили по той бік вулиці. Подобалось спостерігати, як вони прогулюються в затінку дерев. Йому подобались їхні заокруглені комірці, випущені з-під светрів. Подобались їхні шовкові панчохи й туфлі на низьких підборах. Подобалось їхнє коротко підстрижене волосся, їхня хода.

Коли він бачив їх у центрі міста, вони не так вабили його. У грецькій морозивні вони йому зовсім не подобались. Та й, власне, він не потребував їх як таких. Вони були для нього надто складні. До цього долучалося й ще одне. Загалом невиразно він відчував потребу в жінці, але не хотів докладати зусиль, щоб здобути її. Він залюбки перебув би з жінкою, але не хотів довго її домагатись. Не хотів вивертів і підступів. Не хотів улещань. Не хотів більше брехати. Не варта була справа заходу.

Він не хотів брати на себе якихось обов'язків. Не хотів більше ніяких обов'язків. Хотів жити собі без будь-яких обов'язків. До того ж не відчував він справжньої потреби в жінці. Цього навчила його військова служба. Можна було скільки завгодно вдавати, ніби тобі потрібна жінка. Майже всі так і казали. Але казали вони неправду. Не потрібна була жінка. Ось що найсмішніше. Спочатку ти хвалишся, що жінки для тебе нічого не важать, що ти й думати про них не хочеш, і дивитись тобі на них гидко. Потім хвалишся, що не можеш обійтися без жінки, що вона тобі потрібна як повітря, що ти заснути без жінки не годен.

І все воно брехня. І те, і те брехня. Жінка зовсім не потрібна, поки не починаєш про неї думати. Він переконався у цьому в армії. А потім рано чи пізно ти її знаходиш. Жінка завжди знайдеться, коли вже вона тобі справді потрібна. І не треба про це думати. Рано чи пізно воно станеться само собою. Цього навчила його військова служба.

Тепер він залюбки перебув би з якоюсь дівчиною — тільки щоб вона прийшла сама й не треба було ні про що говорити. Але тут, на батьківщині, все було надто ускладнене. Він знав: йому не здолати все те знов. Та й не варте воно зусиль. Ось у тім-то й перевага французьких і німецьких дівчат — там не потрібні були балачки. Багато говорити ніхто не міг та й не потребував того. Усе було просто, і ви залишалися друзями. Він пригадав Францію, потім перенісся думкою до Німеччини. Загалом Німеччина сподобалась йому більше. Він не хотів від'їжджати з Німеччини. Не хотів повертатися додому. І все ж таки повернувся. І ось тепер сидів тут на веранді.

Йому подобались дівчата, що проходили по той бік вулиці. З вигляду вони подобались йому куди більше, ніж оті француженки чи німкені. Але світ, у якому вони жили, був зовсім не той, у якому жив він. Він залюбки перебув би з котроюсь із них. Але не варта справа заходу. Вони були такі гарненькі, всі за однією модою. Йому подобалася ця мода. Вона збуджувала. Але він аж ніяк не хотів заходити в усі ті балачки. Та й не так уже була йому потрібна котрась одна з них. От дивитися на всіх разом — то інша річ. А так не варта справа заходу. Особливо тепер, коли все знову повернуло на Краще.

Він сидів на веранді й читав книжку про війну. То була історична праця, і він читав про всі ті бої, в яких сам брав участь. Йому ще ніколи не траплялося читати такої цікавої книжки. От якби тільки в ній було більше карт. Він наперед тішився, постановивши собі прочитати всі справді вартісні книжки про війну, які тільки вийдуть у світ з добрими, детальними картами. Тепер він починав розуміти війну по-справжньому. І те, що він був добрим солдатом. Це багато чого змінювало.

Одного ранку, після того як він прожив удома близько місяця, до його кімнати зайшла мати й сіла на ліжку. Тоді розгладила рукою свій фартух.

— Учора ввечері я говорила з батьком, Гарольде, — сказала вона. — Він не проти того, щоб ти вечорами їздив десь його машиною.

— Що? — перепитав Кребз, ще не зовсім прокинувшись. — Щоб я їздив машиною? Он як?

— Так. Батько вже давно вважає, що ввечері ти можеш брати машину, коли захочеш, але поговорили про це ми тільки вчора.

— Б'юсь об заклад, що це ти його вмовила.

— Ні. Батько сам завів про це розмову.

— Де ж пак! Я певен, що це твоя робота. — Кребз сів на ліжку.

— Ти зійдеш снідати, Гарольде? — спитала мати.

— Зараз, тільки одягнуся, — відказав Кребз.

Мати вийшла з кімнати, і поки він умивався, голився й одягався перед тим, як піти снідати, йому було чути, як унизу щось смажиться. Коли він сів снідати, сестра принесла до їдальні пошту.

— Привіт, Гар, — мовила вона. — Ну ти ж і сонько. І навіщо ти взагалі встаєш?

Кребз подивився на сестру. Він любив її. То була його пестунка.

— Газета є? — спитав він.

Вона подала йому «Канзас-Сіті стар», і, знявши бандероль, він розгорнув газету на спортивній сторінці. Тоді перегнув її впоперек і притулив до карафи з водою, а внизу приставив до неї тарілку з вівсянкою, щоб читати за сніданком.

— Гарольде, — сказала мати, стоячи в дверях кухні,— Гарольде, будь ласка, не помни газету. Батько не буде читати зім'яту.

— Не помну, — мовив Кребз.

Сестра підсіла до столу й дивилась, як він читає.

— Сьогодні після обіду ми граємо на шкільному подвір'ї,— сказала вона. — Я гратиму на подачі.

— Добре, — мовив Кребз. — Як рука, міцна?

— Я подаю краще, ніж багато хто з хлопців. І всім кажу, що це ти мене навчив. У інших дівчат куди гірше виходить.

— Он як? — мовив Кребз.

— Я кажу всім, що ти мій кавалер. Ти ж таки мій кавалер, правда, Гар?

— Аякже.

— Хіба брат не може бути кавалером сестри тільки тому, що він їй брат?

— Не знаю.

— Неправда, знаєш. Хіба ти не міг би бути моїм кавалером, якби я була доросліша і ти сам цього хотів?

— Звісно, що міг би. Ти й так моя любка.

— Справді?

— Аякже.

— Ти мене любиш?

— Еге ж.

— І завжди любитимеш?

— Ну звісно.

— А прийдеш подивитись, як я гратиму?

— Можливо.

— Ні, Гар, ти не любиш мене. Якби любив, то сам захотів би піти подивитись.

З кухні зайшла Кребзова мати. Вона несла тарілку з яєчнею та підсмаженим беконом і тарілку з гречаними млинцями.

— Біжи погуляй, Гелен, — сказала вона. — Мені треба поговорити з Гарольдом.

Вона поставила перед ним яєчню та бекон і принесла глечик кленової патоки до млинців. Тоді сіла біля столу навпроти Кребза.

— Чи не відклав би ти на хвилину газету, Гарольде? — мовила вона.

Кребз згорнув газету.

— Ти вже надумав, що робити далі, Гарольде? — спитала мати, знімаючи окуляри.

— Ні,— відказав Кребз.

— Чи не час уже й подумати? — Мати сказала це не як докір. Вона була видимо стурбована.

— Я ще не думав, — мовив Кребз.

— Бог велів усім людям працювати, — сказала мати. — У царстві божому не може бути нероб.

— Я ще не в царстві божому, — заперечив Кребз.

— Усі ми в царстві божому.

Кребз відчув збентеження і, як завжди в таких випадках, розізлився.

— Я весь час так тривожилася за тебе, Гарольде, — провадила мати. — Я знаю, скільки було перед тобою всіляких спокус. І знаю, які слабкі чоловіки. Я пам'ятаю, що розказував нам твій дідусь, а мій батько, про громадянську війну. Отож я молилася за тебе. І тепер молюся, Гарольде, цілими днями.

Кребз дивився, як на тарілці застигає розтоплене сало.

— Батько теж тривожиться, — говорила далі мати. — Він боїться, що ти втратив честолюбство, що не маєш у житті певної мети. Онде Чарлі Сіммонз — він твій одноліток, а вже має добру роботу й збирається одружитись. Усі хлопці якось влаштовуються, чогось прагнуть, і видно вже, що такими, як Чарлі Сіммонз, скоро зможе пишатися все наше місто.

Кребз мовчав.

— Не дивися так на мене, Гарольде, — сказала мати. — Ти ж знаєш, ми любимо тебе, і я кажу це для твого ж добра. Батько аж ніяк не хоче обмежувати твоєї свободи. Він вважає, що треба дозволити тобі їздити машиною. Якщо ти захочеш покатати котрусь із пристойних дівчат, ми будемо тільки раді. Ми не проти того, щоб ти розважався. Але ж треба вже й братися до якогось діла, Гарольде. Батько каже, йому байдуже, з чого ти почнеш. Він вважає, що будь-яка праця робить людині честь. Але треба ж таки до чогось братися. Він попросив мене, щоб я сьогодні поговорила з тобою, а потім ти можеш підійти до нього в контору.

— Це все? — запитав Кребз.

— Так. Ти ж любиш свою матір, синку?

— Ні,— відказав Кребз.

Мати подивилась на нього через стіл. Очі її блищали. Вона заплакала.

— Я нікого не люблю, — сказав Кребз.

То було ні до чого. Він не міг пояснити їй, не міг розтлумачити так_г щоб вона зрозуміла. Він зробив дурницю, що таке сказав. Тільки образив її.

Кребз підійшов до матері й узяв її за плече. Вона плакала, схиливши голову на руки.

— Я мав на. думці інше, — мовив він. — Просто розсердився на щось. Я зовсім не хотів сказати, що не люблю тебе.

Мати плакала. Кребз обняв її рукою за плечі.

— Ти не віриш мені, мамо?

Мати похитала головою.

— Ну прошу тебе, мамо. Дуже прошу, повір мені.

— Гаразд, — мовила вона, давлячись слізьми. — Я вірю тобі, Гарольде.

Кребз поцілував її в голову. Вона прихилилася до нього обличчям.

— Я твоя мати, — сказала вона. — Я носила тебе біля свого серця, коли ти був крихітним немовлям.

Кребз відчув якусь огиду, і в нього аж замлоїло всередині.

— Знаю, мамусю, — мовив він. — І постараюся бути тобі добрим сином.

— Зроби таку ласку, Гарольде, стань на коліна й помолися разом зі мною, — попросила мати.

Вони стали на коліна біля обіднього стола, і Кребзова мати почала молитися.

— А тепер ти, Гарольде, — сказала мати.

— Не можу, — відказав Кребз.

— Спробуй, Гарольде.

— Не можу.

— Ну хочеш, я помолюся замість тебе?

— Гаразд.

Мати проказала молитву й за нього, а тоді обоє підвелись, і Кребз, поцілувавши матір, вийшов з дому. Хоч як він старався, а вберегти своє життя від ускладнень не міг. А втім, усе це анітрохи не зворушило його. Йому стало жаль матері, і він мусив сказати їй неправду. Він поїде до Канзас-Сіті й там знайде якусь роботу, і тоді вона буде задоволена. Можливо, перед від'їздом доведеться витримати ще одну сцену. А до батька в контору він не піде. Вже хоч цього уникне. Йому так хотілося, щоб усе в його житті йшло гладенько. Власне, так воно й мало бути. Ну, а тепер цьому край, так чи інакше. Треба буде піти на шкільне подвір'я подивитись, як Гелен гратиме в бейсбол.

VIII

О другій годині ночі двоє угорців залізли і до тютюнової крамнички на розі П'ятнадцятої вулиці й Великої авеню. Древітс і Бойл приїхали туди фордом з поліційної дільниці П'ятнадцятої вулиці. Угорці саме виводили свій фургончик заднім ходом із завулка. Бойл підстрелив одного за кермом, а другого в кузові. Коли Древітс побачив, що обидва мертві, він злякався.

— Хай тобі чорт, Джіммі,— сказав він. — Даремно ти їх так. Може зчинитись неабияка буча.

— Вони ж злодії, хіба ні? — відказав Бойл. — До того ж чужинці, хіба ні? Який же біс зчинятиме через них бучу?

— Ну, може, цього разу й минеться, — сказав Древітс. — Але звідки ти знав, що вони чужинці, коли шмаляв у них?

— Чужинці,— сказав Бойл. — Я їхнє поріддя за милю чую.

РЕВОЛЮЦІОНЕР

У 1919 році він їздив залізницями Італії, маючи при собі прямокутний клаптик клейонки, виданий партійним комітетом, на якому чорнильним олівцем було написано, що цей товариш зазнав багато лиха від білих в Будапешті і всіх товаришів просять усіляко сприяти йому. Той клаптик клейонки правив йому за квиток. Він був дуже сором'язливий, ще зовсім молодий, і залізничники передавали його від обслуги до обслуги. Грошей він не мав, і годували його за прилавками у станційних буфетах.

Йому дуже сподобалась Італія. Чудова країна, казав він.

І люди всі такі добрі. Він побував у багатьох містах, багато ходив пішки, оглядав у музеях картини. Придбав собі репродукції з полотен Джотто, Мазаччо й П'єро делла Франческа і возив їх з собою, загорнуті в номер «Аванті». Мантенья йому не сподобався.

У Болоньї він прийшов до комітету, і я взяв його з собою в подорож до Романьї, де мені треба було побачитися з одним чоловіком. Наша спільна подорож вийшла приємна. Стояв початок вересня, і скрізь відкривалися гарні краєвиди. Він був і мадяр, дуже милий хлопець і дуже сором'язливий. Хортисти жорстоко катували його. Він дещо мені розповів. Незважаючи на те, що сталося в Угорщині, він непохитно вірив у світову революцію.

— А як розгортається рух в Італії? — спитав він.

— Кепсько, — відказав я.

— Все налагодиться, — сказав він. — У вас є всі умови. Це єдина країна, щодо якої можна не сумніватись. Звідси усе й почнеться.

Я йому не заперечив.

У Болоньї він попрощався з нами. Він від'їжджав поїздом до Мілана й далі до Аости, а звідти збирався вирушити через перевал до Швейцарії. Я завів мову про картини Мантеньї у Мілані. Ні, сказав він дуже несміливо, Мантенья йому не подобається. Я записав йому, куди звернутись у Мілані, щоб його нагодували, й дав адреси ще кількох товаришів. Він щиро дякував, але думкою вже був далеко, ген на перевалі. Йому хотілося перейти через той перевал, поки стояла гарна погода. Він любив гори восени. Остання звістка про нього була та, що швейцарці замкнули його до в'язниці десь поблизу Сіона.

IX

Першому матадорові бик проштрикнув рогом праву руку, і публіка затюкала його. Другий матадор послизнувся, і бик роздер йому живіт, і він ухопився однією рукою за ріг, а другою затиснув рану, і бик торохнув його об бар'єр, і він зірвався з рога й лежав на піску, а тоді підвівся, мов п'яний, і почав відбиватися від людей, які потягли його з арени, і кричав, щоб йому дали шпагу, але врешті знепритомнів. Тоді вийшов той хлопчина, і йому випало вбити п'ятьох биків, бо матадорів має бути не більш, як троє, і коли дійшло до останнього бика, він так стомився, що не міг встромити шпагу. Просто не мав сили піднести руку. Він пробував п'ять разів, і публіка мовчала, бо бик був добрячий, і могло повернути і так і так, але зрештою він завдав удару. А тоді сів на пісок і виблював, його прикрили плащем, а глядачі лементували й шпурляли на арену все, що було напохваті.

МІСТЕР І МІСІС ЕЛЛІОТИ

Містер і місіс Елліоти щосили старалися надбати дитину. Старалися так часто, як тільки могла витримати місіс Елліот. Старалися в Бостоні, коли одружились, старалися й на пароплаві, пливучи через океан. На пароплаві вони старалися не дуже часто, бо місіс Елліот сильно нездужала. А коли вже вона нездужала, то нездужала так, як нездужають усі південки. Тобто жінки з південної частини Сполучених Штатів. Як усіх південок, місіс Елліот дуже скоро змагала морська хвороба, бо пливти доводилось і вночі, а вранці надто рано вставати. Багато пасажирів на пароплаві вважали її за Елліотову матір. А ті, хто знав, що вони подружжя, гадали, що вона чекає дитини. Та насправді їй просто було сорок років. І коли вона вирушила подорожувати, її літа враз далися взнаки.

Вона здавалася куди молодшою, чи, власне, не виглядала на певний вік, коли Елліот одружився з нею по кількох тижнях залицяння, віддавна знавши її як власницю чайної крамниці, аж поки одного вечора раптом поцілував її.

На той час, як вони одружилися, Гюберт Елліот готував і дисертацію у відділі права у Гарварді. Поза тим він був поет і мав близько десяти тисяч доларів річного прибутку. Він писав довжелезні поезії, причому надзвичайно швидко. Йому було двадцять п'ять років, і до одруження з місіс Елліот він ні разу не ліг у ліжка з жінкою. Він хотів зберегти себе незайманим, щоб принести майбутній дружині таку саму цноту душі й тіла, якої сподівався і від неї. Подумки він називав це чистим життям. До того як поцілувати місіс Елліот, він закохувався в багатьох дівчат і рано чи пізно казав кожній, що веде цнотливе життя. Після того майже всі дівчата втрачали до нього інтерес. Його прикро вражало, навіть жахало те, що дівчата можуть заручуватись і одружуватися з чоловіками, майже напевне знаючи, якій брудній розпусті вони віддавалися раніше. Якось він навіть спробував застерегти знайому дівчину від одруження з одним чоловіком, маючи трохи, не докази того, яким він був розпусником за студентських літ, і це спричинилося до дуже прикрої сутички.

Місіс Елліот звали Корнелія. Вона привчила його називати її Калютіною — так колись її називали вдома на Півдні. Коли після одруження він привіз Корнелію до своєї рідної домівки, його мати заплакала, проте, дізнавшись, що вони мають намір жити за кордоном, одразу повеселішала.

Коли він розповів Корнелії, як беріг для неї свою цноту, вона сказала: «Мій любий, милий хлопчик», — і обняла його міцніше, ніж звичайно, Корнелія також була незаймана. «Поцілуй мене так ще раз», — попросила вона.

Г'юберт пояснив їй, що про цей спосіб цілуватися він дізнався з розповіді одного товариша. Його дуже потішило, що перша спроба мала успіх, і вони розвивали цей спосіб далі як тільки могли. Іноді, коли вони цілувались аж надто довго, Корнелія просила його ще раз сказати їй, що він справді зберігав себе тільки для неї. Це одкровення щоразу запалювало її знов.

Спершу Г'юберт і гадки не мав одружуватися з Корнелією. Йому й на думку таке не спадало. Вони були собі добрі приятелі, а потім одного дня танцювали під грамофон у задній кімнатці за її крамницею, тим часом як за прилавком порядкувала її подруга, і вона зазирнула йому у вічі, і він поцілував її. Він так і не міг пригадати, коли вони вирішили одружитись. Але вони одружилися.

Першу шлюбну ніч вони перебули в одному з бостонських готелів. Обоє були розчаровані, але зрештою Корнелія заснула. Г'юберт не міг заснути й кілька разів виходив і прогулювався готельним коридором у своєму новому купальному халаті, що його придбав для весільної подорожі. Походжаючи сюди-туди, він бачив усе те взуття, жіноче й чоловіче, виставлене на ніч за двері номерів. Від цього серце його забилося дужче, і він квапливо повернувся до свого номера, але Корнелія спала. Він не схотів будити її, і незабаром усе стало гаразд, і він мирно заснув.

Другого дня вони поїхали в гості до його матері, а ще через день відпливли до Європи. Тепер вони мали змогу спробувати надбати дитину, але Корнелія не могла дозволити собі цього дуже часто, хоч обоє бажали дитини над усе в світі. Вони зійшли з пароплава у Шербурі й поїхали до Парижа. У Парижі вони теж старалися надбати дитину. Потім надумали поїхати в Діжон, де були літні лекції і куди вирушило чимало людей, що пливли разом з ними через океан. Та виявилося, що в Діжоні нема чого робити. Щоправда, Г'юберт писав багато поезій, і Корнелія друкувала їх на машинці. То все були дуже довгі поезії. Він дуже прискіпувався до помилок і примушував її передруковувати цілі сторінки, коли знаходив хоч одну помилку. Вона часто плакала, і перед тим, як виїхати з Діжона, вони кілька разів старалися надбати дитину.

Вони поїхали назад до Парижа, так само, як і більшість їхніх супутників з пароплава. Усім їм набридло в Діжоні, та й, зрештою, вони пробули там досить, аби казати, що, діставши освіту в Гарварді, Колумбії чи Уобаші, прослухали курс лекцій і в Діжонському університеті, у департаменті Кот-д'Ор. Багато хто з них волів би поїхати краще до Лангедока, Монпельє чи Перпіньяна, якщо тільки там є університети. Та всі ці місця були надто далеко. А до Діжона всього чотири з половиною години їзди від Парижа, і в поїзді є вагон-ресторан.

Отож усі вони кілька днів підряд збиралися в кафе «Дю Дом», уникаючи «Ротонди» на другому боці вулиці, бо там завжди повно іноземців, а тоді Елліоти, за оголошенням у «Нью-Йорк геральді», найняли chateau [7]в Турені. На той час у Елліота з'явилося чимало друзів, що захоплювались його поезіями, а місіс Елліот домоглася від нього згоди викликати з Бостона свою подругу, яка лишилася замість неї у чайній крамниці. Коли та подруга приїхала, місіс Елліот одразу повеселішала, й вони частенько залюбки плакали вдвох. Подруга була на кілька років старша за Корнелію і називала її «дитинкою». Вона також була з Півдня, з дуже давньої південної родини.

Вони троє та ще кілька Елліотових друзів, що звали його Г'юбі, переїхали до того chateau в Турені. Виявилося, що Ту-рень — це дуже пласка й спекотна рівнина, багато чим схожа на Канзас. На той час Елліот написав уже стільки поезій, що майже вистачало на книжку. Він збирався видати її в Бостоні і вже надіслав туди чек і підписав угоду з видавцем.

Минув якийсь час, і його друзі почали від'їжджати назад до Парижа. Турень виявилася зовсім не тим, чим здалася спершу. Невдовзі й останні з них поїхали разом з одним молодим, багатим і неодруженим поетом до морського курорту поблизу Трувіля. Усім їм було там дуже добре.

Елліот залишився у своєму chateau в Турені, бо найняв його на ціле літо. Вони з місіс Елліот щосили старалися надбати дитину у великій задушній спальні на великому твердому ліжку. Місіс Елліот навчалася машинопису за сліпим методом, але виявилося, що із збільшенням швидкості друкування зростає і кількість помилок. Тепер майже всі рукописи передруковувала її подруга. Вона робила цю роботу ретельно й сумлінно і начебто мала від неї втіху.

Елліот приохотився до білого вина й перебрався жити в окрему кімнату. Ночами він писав свої довжелезні поезії і вранці мав зморений вигляд. Місіс Елліот та її подруга тепер спали разом на великому середньовічному ліжку. Вони частенько залюбки плакали вдвох. Надвечір усі троє сідали обідати в саду під платаном; повівав гарячий надвечірній вітер. Елліот пив вино, місіс Елліот розмовляла з подругою, і всім їм було дуже добре.

X

Білого коня шмагали по ногах, аж поки він зіп'явся на коліна. Пікадор поправив стремена, підібрав поводи і й скочив у сідло. Нутрощі коня звисали сизим клубком, і коли він під ударами monos[8], що лупцювали його ззаду кийками по і ногах, пустився чвалом, той клубок загойдався взад і вперед. Кінь гарячково пробіг попід бар'єром, тоді став наче вкопаний, і один із monos, ухопившись за вудила, потяг його вперед. Пікадор стиснув остроги, нахилився вперед і замахнувся на бика списом. З-поміж передніх ніг коня цебеніла кров. Його тіпало й хитало. А бик стояв і не знав, нападати йому чи ні.

КІШКА НА ДОЩІ

Американців у готелі було тільки двоє. Вони не знали нікого з тих, кого зустрічали на сходах, ідучи із і свого номера чи повертаючись до нього. Їхній номер був на і другому поверсі й виходив на море. З вікна було видно й громадський парк та пам'ятник героям війни. У парку росли великі пальми й стояли зелені лави. За доброї погоди там завжди сидів якийсь художник з мольбертом. Художникам подобалися і пальми та яскраві фасади готелів, звернені до парку й моря. Італійці приїздили здалеку поглянути на той пам'ятник. Він і був бронзовий і блищав на дощі.

Ішов дощ. З пальм капотіло. На посиланих жорствою доріжках стояли калюжі. Морська хвиля довгою смугою котилася на берег і розбивалась, тоді відпливала назад і знову накочувала довгою смугою й розбивалась, а дощ ішов не вщухаючи. На площі коло пам'ятника не залишилося жодного автомобіля. На протилежному боці у дверях кафе стояв офіціант і дивився на безлюдну площу.

Американка стояла біля вікна й дивилася надвір. Там, під самим їхнім вікном, під одним з мокрих зелених столиків, з яких капотіла вода, зіщулившись, сиділа кішка. Вона намагалася зібгатись у клубочок, щоб на неї не капало.

— Я піду візьму ту кицю, — сказала американка.

— То, може, я піду, — озвався з ліжка її чоловік.

— Ні, я сама. Бідолашна киця, як вона кулиться під столиком, щоб не змокнути.

Чоловік узявся читати далі, відхилившись на дві подушки, покладені в ногах ліжка.

— Тільки не намокни там, — мовив він.

Американка спустилася вниз, і власник готелю підвівся і вклонився їй із своєї контори. Стіл його стояв у глибині контори. Власник готелю був старий чоловік, дуже високий на зріст.

— II piove [9]—сказала американка. Їй подобався власник готелю.

— Si, si, signora, brutto tempo[10]. Дуже погана погода.

Він стояв за столом у глибині своєї напівтемної кімнатки. Американці він подобався. Їй подобалось, як уважно вислуховує він усі нарікання. Подобалась його спокійна гідність. Подобалось його бажання прислужитися їй. Подобалось усе його поводження як власника готелю. Подобалось його важке старе обличчя й великі руки.

З цим почуттям прихильності до нього вона відчинила двері й визирнула надвір. Дощ припустив ще дужче. Якийсь чоловік у гумовому плащі йшов через безлюдну площу до кафе. Кішка мала бути десь праворуч. Можливо, вдасться пройти попід карнизом. Коли вона вже ступила за двері, позад неї розкрили парасольку. То була покоївка, що прибирала в їхньому номері.

— Щоб ви не намокли, — усміхнувшись, мовила вона по-італійському.

Напевне, її послав власник готелю.

У супроводі покоївки, що тримала над нею парасольку, американка пройшла доріжкою під вікно свого номера. Столик був на місці, вимитий дощем до ясно-зеленого, але кішка зникла. Американка враз посмутніла. Покоївка глянула на неї.

— На perduto qualque cosa, signora? [11]

Тут була кішка, — мовила молода американка.

— Кішка?

— Si, il gatto [12]

— Кішка? — засміялася покоївка. — Кішка на дощі?

— Так, — відказала вона, — отут під столиком. — А потім: — Мені ж так хотілось її взяти. Так хотілося киці.

Коли вона говорила по-англійському, обличчя покоївки напружувалось.

— Ходімо, синьйоро, — сказала вона. — Треба повертатись. А то змокнете.

— Та певно, — сказала молода американка.

Вони рушили доріжкою назад і повернулися до готелю. Покоївка затрималась за дверима, згортаючи парасольку. Коли молода американка поминала контору, padrone [13] вклонився їй з-за свого стола. І щось у ній наче стислося в маленький тугий клубок. Padrone змушував її почувати себе зовсім маленькою і водночас по-справжньому значною. Ось і тепер вона на якусь мить ніби піднеслася на недосяжну височінь.

Вона зійшла сходами нагору й відчинила двері свого номера. Джордж лежав на ліжку й читав.

— Принесла свою кицьку? — спитав він, відкладаючи книжку.

— Її там уже немає.

— Цікаво, де ж вона поділася, — сказав він, даючи очам перепочити від читання.

Вона сіла на ліжко.

— А мені так хотілося її взяти, — мовила тихо. — Навіть сама не знаю чому. Так захотілося взяти бідолашну кицю. Це ж таки невесело бути такою бідолашною кицею на дощі.

Та Джордж уже знову читав.

Вона перейшла кімнату, сіла перед туалетним дзеркалом і взявши ручне дзеркальце, почала роздивлятися себе. Подивилася в профіль, спочатку з одного боку, потім з другого. Тоді взялася розглядати потилицю й шию.

— Як ти гадаєш, чи не відпустити мені довші коси? — спитала вона, знову дивлячись на себе в профіль.

Джордж звів очі й побачив її потилицю та коротко, по-хлоп'ячому підстрижене волосся.

— Мені подобається так, як є.

— А мені набридло, — сказала вона. — Набридло бути схожою на хлопчика.

Джордж повернувся на ліжку. Відколи вона заговорила, він не спускав з неї очей.

— Ти в мене справжня красуня, — мовив він.

Вона поклала дзеркальце на туалетний столик, пішла до вікна й визирнула надвір. Уже сутеніло.

— Мені хочеться гладенько й туго зачесати коси назад і стягти їх у великий вузол на потилиці, щоб відчувати його, — сказала вона. — І хочеться посадити на коліна кицю і щоб вона муркотіла, коли я гладитиму її.

— Он як? — обізвався з ліжка Джордж.

— А ще хочу їсти за своїм столом, і мати своє столове срібло, і щоб горіли свічки. Хочу, щоб була весна, і хочу розчісувати коси перед дзеркалом, і хочу кицю, і хочу мати нові сукні.

— Ну, годі вже. Візьми щось почитай, — сказав Джордж. Він знову читав.

Його дружина дивилась у вікно. Надворі вже зовсім посутеніло, і дощ так само поливав пальми.

— А я все одно хочу кішку, — сказала вона. — Хочу кішку, і край. Зараз же. Коли вже не можна відпустити коси чи якось розважитись, то хоч кішку можна.

Джордж не слухав її. Він читав книжку. Його дружина дивилась у вікно, на площу, де вже засвітилися ліхтарі.

У двері хтось постукав.

— Avantі [14],— мовив Джордж і підвів очі від книжки.

На порозі стояла покоївка. Вона міцно притискала до себе велику плямисту кішку, що звисала в неї з рук.

— Пробачте, — сказала вона. — Padrone звелів віднести її синьйорі.

XI

Публіка лементувала не вгаваючи й шпурляла на арену шматки хліба, потім подушки й баклаги від вина, і все те під безугавний свист і тюкання. Нарешті бик, знесилений довгим і марним боєм, уклякнув на передні ноги й ліг на пісок, і хтось із квадрильї нахилився в нього над карком і добив його ударом пунтильйо. Публіка кинулася через бар'єр до матадора, і двоє чоловіків міцно схопили його, а ще один відрізав йому кіску й почав вимахувати нею, аж поки якийсь хлопчисько вихопив ту кіску в нього з руки й утік з нею геть. Згодом я побачив того матадора в кав'ярні. Зовсім малий на зріст, дуже смаглявий, він сидів п’яний-п’янезний і казав: «Зрештою таке траплялося й з іншими. Як по правді, то я ніколи не був добрим матадором».

НЕ В СЕЗОН

На ті чотири ліри, що їх він заробив, скопавши садок при готелі, Педуцці напився п'яний. Він побачив молодого американця, що йшов доріжкою до готелю, і по-змовницькому заговорив до нього. Той сказав, що ще не снідав, але одразу ж після сніданку готовий вирушити. Хвилин за сорок чи за годину.

У пивничці біля мосту Педуцці дали в борг ще три скляночки граппи: він-бо так упевнено й загадково говорив про свою роботу пополудні. День був вітряний, сонце то визирало з-за і хмар, то знов ховалося, й починав накрапати дощ. Чудовий день ловити форель.

Молодий американець вийшов з готелю і спитав Педуцці і про вудки. Чи гаразд буде, якщо його дружина йтиме з вудками трохи позаду?

— Атож, — відказав Педуцці.— Нехай іде за нами.

Молодий американець повернувся до готелю й пояснив дружині, що їй робити. Тоді вони з Педуцці рушили дорогою. Американець ніс на плечі сумку. Педуцці побачив, як дружина американця, така ж молода, як і він, в альпійських черевиках та голубому береті, вийшла з готелю й рушила за ними, і несучи в обох руках по розібраній вудці. Педуцці не сподобалося, що вона йде так далеко позаду.

— Синьйорино! — гукнув він, підморгнувши молодому американцеві.— Підходьте ближче і йдіть разом з нами. Синьйоро, ідіть сюди. Ходімо разом.

Педуцці хотілося, щоб вони пройшли по Кортіні всі разом.

Дружина американця так само йшла позаду й була досить похмура.

— Синьйорино, — лагідно покликав її Педуцці,— йдіть сюди до нас.

Американець озирнувся і щось їй гукнув. Дружина наддала ходи й наздогнала їх.

До кожного, хто траплявся їм назустріч на головній вулиці містечка, Педуцці дуже чемно вітався:

— Buoridi, Arturo![15] — І доторкався рукою до капелюха.

З дверей фашистської кав'ярні на нього пильно подивився службовець із банку. Люди, що купками по троє-четверо стояли перед крамницями, розглядали їхню трійцю. Робітники в запорошених кам'яним пилом куртках, що мурували фундамент під новий готель, також провели їх очима. Ніхто не озивався до них, не робив ані поруху, тільки місцевий жебрак, старий і кощавий, з обхарканою бородою, підняв капелюха, коли вони проходили повз нього.

Педуцці спинився перед крамницею, вітрина якої була заставлена пляшками, й видобув із внутрішньої кишені свого старого військового френча порожню пляшку від граппи.

— Ковток вина, трохи марсали для синьйори, якусь краплину вина. — Він показав пляшку. Такий уже був щасливий день. — Марсала, ви любите марсалу, синьйорино? Ковточок марсали?

Дружина американця стояла похмура.

— Ладнай із ним сам, — мовила вона до чоловіка. — Я не розумію ані слова з того, що він белькоче. Він же п'яний, хіба не видно?

Молодий американець удавав, ніби не чув Педуцці. А тим часом думав: якого біса він торочить про марсалу? Це вино завжди п'є Макс Бірбоум.

— Geld, — зрештою сказав Педуцці, вхопивши американця за рукав. — Lire[16],— І всміхнувся, боячись наполягати, але прагнучи спонукати його до дії.

Американець дістав з кишені портмоне й дав йому десяти-лірову банкноту. Педуцці піднявся східцями до дверей крамниці з вивіскою: «Торгівля місцевими й закордонними винами». Двері були замкнені.

— Тут відчиняють тільки о другій, — зневажливо мовив якийсь перехожий.

Педуцці зійшов з ганку. Він почував себе ображеним.

— Ет, дарма, — сказав він. — Купимо в «Конкордії».

Усі троє рядком рушили вулицею туди. На ганку «Конкордії», де купою лежали поржавілі санки-бобслеї, молодий американець спитав:

— Was wollen sie?[17]

Педуцці віддав йому згорнуту в кілька разів десятилірову банкноту.

— Та нічого, — відказав він. — Цебто чого-небудь. — Він розгубився. — Може, марсали. Я не знаю. Марсали?

Двері «Конкордії» зачинились за американцем та його дружиною.

— Три келишки марсали, — звернувся американець до дівчини, що стояла за прилавком з тістечками.

— Певно, два? — спитала вона.

— Ні,— відказав він. — 3 нами ще один vecchio[18].

— А-а, — мовила вона, — vecchio… — І засміялася, беручи пляшку.

Вона налила в три келишки каламутної рідини. Дружина американця вже сиділа біля столика під стіною, де на жердинках висіли газети. Чоловік поставив перед нею келишок з марсалою.

— Випий, — сказав він. — Може, трохи розвеселишся.

Вона сиділа й дивилася на келишок. Американець вийшов надвір, з келишком для Педуцці, але того ніде не було.

— Не знаю, де він подівся, — сказав він, повернувшись до кондитерської з повним келишком.

— Він хотів цілу пляшку, — мовила дружина.

— Скільки коштує чверть літра? — запитав американець дівчину.

— Bianco? [19] Одна ліра.

— Ні, марсала. І звідси туди влийте, — сказав він, подаючи їй свій келишок і той, що призначався для Педуцці.

Вона наповнила крізь лійку чвертьлітрову мірку вина.

— І дайте якусь пляшку, щоб забрати з собою, — докинув американець.

Вона пішла шукати пляшку. Все те трохи смішило її.

— Мені дуже прикро, що ти не в гуморі, Тіні,— звернувся американець до дружини. — Ти пробач, що я так розмовляв з тобою за сніданком. Ми обоє мали на думці те саме, тільки під іншим кутом зору.

— Це не має значення, — відказала вона. — Усе це не має ніякісінького значення.

— Ти не змерзла? — спитав він. — Треба було надягти ще один светр.

— На мені їх і так три.

Дівчина принесла вузьку темну пляшку й перелила туди марсалу. Молодий американець заплатив ще п'ять лір. Вони вийшли. Дівчину все те смішило.

Педуцці походжав у кінці вулиці, де не так дуло, і тримав у руках вудки.

— Ходімо вже, — сказав він. — Я сам понесу вудки. Що з того, як хтось і побачить? Ніхто нас не зачепить. Мене в Кор-тіні ніхто не зачепить. Я маю знайомих у municipo[20]. Я був солдатом. Мене тут усі люблять. Я торгую жабами. Заборонено ловити рибу? Пусте. Дурниці. Не бійтеся. Кажу ж вам, форель величезна. Сила-силенна форелі.

Вони простували схилом пагорба, до річки. Місто залишилося позаду. Сонце сховалось, і почав накрапати дощ.

— Онде, — мовив Педуцці, показуючи на якусь дівчину в дверях будиночка, повз який вони саме проходили, — моя донечка.

— Яке сонечко? — здивувалась американка. — Де він бачить сонечко?

— Він каже «донечка», — пояснив їй чоловік.

Дівчина відразу зникла в домі.

Вони спустилися з пагорба через поле, а тоді повернули й пішли понад річкою. Педуцці торохтів без угаву, весь час підморгуючи й значуще киваючи. Усі троє ішли поряд, і вітер доносив до американки його хмільний віддих. А раз він навіть штовхнув її під бік. Говорив він то діалектом д'Ампеццо, то тірольсько-німецьким. Він ніяк не міг збагнути, котру говірку американець та його дружина розуміють краще, і тому вдавався до обох водночас. Та коли американець мовив на щось «Jа, Jа»[21],Педуцці вирішив говорити тільки по-тірольському. Тепер американець та його дружина не розуміли ні слова.

— Усі в містечку бачили, як ми перлися з цими вудками. І тепер за нами напевне йде річковий патруль. Краще б нам не встрявати в таке діло. Та ще й цей клятий старий дурень геть п'яний.

— А в тебе, звісно, бракує духу взяти та й повернути назад, — сказала дружина. — Тобі неодмінно треба йти за ним.

— А чом би тобі не повернутися? Ішла б назад, Тіні.

— Ні, я залишуся з тобою. Коли сідати до в'язниці, то вже разом.

Вони круто повернули внйз до води, і Педуцці спинився. Поли його френча розвівав вітер, і він щось говорив, показуючи на річку. Вона була руда й каламутна. Праворуч на березі лежала купа сміття.

— Скажіть мені це по-італійському, — попросив молодий американець.

— Un mezz ora. Рій d' uri mezz' ora[22].

— Він каже, що туди ще не менш як півгодини. Повертайся, Тіні. Ти вже й так змерзла на цьому вітрі. День видався препаскудний, та й розваги ніякої вже не вийде.

— Гаразд, — мовила вона й рушила нагору трав'янистим схилом.

Педуцці стояв біля, самої води й помітив, що вона пішла, аж тоді, коли вона була вже на пагорбі.

— Frau! — загукав він. — Frau! Fräulein[23] Куди ж ви!

Вона зникла за гребенем пагорба.

— Пішла! — мовив Педуцці. Він був прикро вражений.

Він зняв гумові опояски, що тримали вкупі частини розібраних вудлищ, і почав складати одне з них.

— Ви ж казали, що треба йти ще півгодини.

— Атож. Як ще півгодини пройти, там буде добре. Але добре й тут.

— Справді?

— Та звісно. Добре й тут, добре й там.

Молодий американець сів на березі й склав вудлище, тоді припасував до нього котушку й протяг жилку крізь кільця. На душі було неспокійно, він боявся, що будь-якої миті на березі може з'явитися патруль чи юрба городян. Йому видно було над гребенем пагорба будинки містечка та дзвіницю. Він розкрив коробку з поводками. Педуцці нахилився й, запустивши туди свої плескаті зашкарублі пальці, сплутав зволожені поводки.

— А грузило маєте?

— Ні.

— Без грузила не можна. — Педуцці захвилювався. — Треба мати piombo [24]. Piombo. Трохи piombo. Отут, над самим гачком.

А то ваша принада плаватиме на воді. Без цього не можна.

От стілечки piombo.

— А у вас немає?

— Ні.— Він хапливо понишпорив по кишенях френча. Крізь протерту підкладку внутрішніх кишень сіялися якісь брудні крихти. — Немає. А нам треба piombo.

— Тоді й ловити не можна, — сказав молодий американець і, змотавши жилку назад крізь кільця, почав розбирати вудлище. — Дістанемо piombo й підемо ловити завтра.

— Але ж слухайте, саго [25] у вас має бути piombo. А то жилка лежатиме плиском на воді.— Усі надії Педуцці на цей день розвіювались. — У вас має бути piombo. Досить невеличкого шматочка. Все ваше спорядження добре й нове, а грузила немає. Якби я знав, то приніс би з собою. Ви ж казали, що маєте все потрібне.

Молодий американець подивився на стрімку річку, каламутну від талого снігу.

— Ось що, — мовив він. — Ми дістанемо piombo і завтра знову підемо ловити.

— Зранку? О котрій годині? Скажіть, щоб я знав.

— О сьомій.

З-за хмар визирнуло сонце. Стало тепло й гарно. Молодий американець відчув полегкість. Він більше не порушував закону. Сидячи на березі, він витяг з кишені пляшку з марсалою і передав її Педуцці. Той віддав пляшку назад. Американець ковтнув із шийки і знову дав пляшку Педуцці. Той знову повернув її.

— Пийте, — сказав він, — пийте. Це ж ваша марсала.

Ковтнувши з пляшки ще трохи, американець віддав її Педуцці, який ні на мить не спускав з неї очей. Той рвучко схопив пляшку й перехилив її. Він пив, і сиві волоски у зморшках його шиї здригались, а очі були прикуті до денця вузької темної пляшки. Він випив усе до краплі. Поки він пив, світило сонце. Все було чудово. День таки, зрештою, випав добрий. Чудовий день.

— Senta, саrо! [26] То вранці, о сьомій.

Він уже кілька разів назвав молодого американця саго, і нічого не сталося. І марсала була добряча. Очі його блищали. Попереду його чекало ще багато таких днів. І все те почнеться завтра, о сьомій ранку.

Вони рушили схилом пагорба вгору, до міста. Молодий американець ішов попереду. Він був уже ген нагорі, коли Педуцці гукнув до нього:

— Слухайте, саго, чи не дали б ви мені п'ять лір, коли ваша ласка?

— За сьогодні? — спитав той, насупившись.

— Ні, не за сьогодні. Дайте їх мені сьогодні за завтра. А я на ранок усе наготую. Pane, salami, formaggio [27], добрий харч на всіх. На нас із вами й на синьйору. І принади — дрібної рибки, а не самих черв'яків. А може, й марсали роздобуду. І все за п'ять лір. П'ять лір, коли ваша ласка.

Молодий американець пошукав у портмоне й дістав звідти один дволіровий папірець і два по лірі.

— Дякую, саго. Дякую, — промовив Педуцці так, як ото говорить один член «Карлтон-клубу» до другого, беручи в нього з рук «Морнінг пост». Оце справжнє життя. Годі вже порпатись у тому готельному садку, колупаючи вилами мерзлий гній. Тепер він заживе.

— То до завтра, до сьомої ранку, саrо, — мовив він, плескаючи американця по плечу. — Рівно о сьомій.

— Може, я й не піду, — сказав той, ховаючи до кишені портмоне.

— Як це? — здивувався Педуцці.—Я ж наготую принаду, синьйоре. — I salami, і все таке інше. На нас із вами і на синьйорину. На всіх трьох.

— Може, я й не піду, — повторив молодий американець. — Мабуть, таки не піду. Я перекажу через padrone, спитаєте в конторі готелю.

XII

Якщо все те діялося близько від бар’єра й прямо перед тобою, ти міг бачити, як Вільяльта свариться на бика й спонукає його нападати, а коли бик кидався, він, наче дуб під ударом вітру, пружно відхилявся назад, міцно стуливши ноги, трохи спустивши мулету й плавно відводячи її разом із шпагою вбік і назад. Потім він знову сварився на бика, струшував перед ним мулетою і знов ухилявся від удару, не зрушуючи з місця й плавно відводячи мулету, і за кожним таким порухом публіка ревла від захвату.

Коли він готувався завдати смертельного удару, все відбувалось так само швидко. Розлючений бик стояв просто перед ним, не спускаючи його з очей. А він вихоплював із складок мулети шпагу, стрімким рухом наставляв її і гукав до бика: «Тоrо! Тоrо!»[28] — і бик поривався вперед, і Вільяльта поривався йому назустріч, і на коротку мить вони зливалися докупи. Вільяльта зливався з биком, і вже було по всьому. Вільяльта стояв рівно, і червоне руків'я його шпаги стриміло між лопатками бика. Вільяльта підносив руку, вітаючи публіку, а бик ревів, захлинаючись кров’ю, дивився просто на Вільяльту, і ноги під ним угиналися.

СНІГ У ГОРАХ

Вагончик фунікулера ще раз шарпнувся і став. Їхати далі було неможливо: колія зникала під високими сніговими заметами. Вітри позмітали сніг з відкритого схилу гори й збили його зверху в обмерзлу тверду кору. Навоскувавши лижі в багажному вагончику, Нік засунув носаки черевиків у залізні скоби й защепнув замки. Тоді боком зіскочив з і вагончика на тверду снігову поверхню, одним стрибком повернув на місці й, пригинаючись і волочачи за собою палиці, і помчав схилом униз.

Нижче від нього на білому просторі то виринала, то зникала з очей, а тоді знову виринала постать Джорджа. Та ось Ніка рвучко кинуло на крутий спад, і він полетів униз, вмить забувши про все на світі, й в усьому його єстві лишилося тільки дивовижне відчуття стрімкого лету. Його винесло на невеликий пагорбок, а тоді сніг знову побіг геть з-під лиж, а він мчав униз, униз, усе швидше й швидше, тим останнім довгим і крутим спадом. Зіщулившись, майже сидячи на лижах, щоб якомога нижче утримувати центр ваги, весь оповитий хмарою снігового пилу, мов піщаним вихором, він відчував, що мчить занадто швидко. Але не пригальмовував. Він не подасться, не схибить. І тієї ж миті його кинуло на сипкий сніг у западині, куди не сягали вітри, вибило з-під ніг опору, і він, стукаючи лижами, полетів сторчака, мов підстрелений кролик, тоді застряг у снігу, задерши догори переплетені ноги з лижами й набравши повен ніс і вуха снігу.

Джордж стояв трохи далі внизу, збиваючи сніг зі своєї штормівки.

— Чудово котишся, Ніку! — гукнув він. — Це все та бісова западина. Вона й мене так підітнула.

— А як там далі спуск? — Лежачи на спині, Нік випростав лижі й підвівся.

— Треба брати ліворуч. Спуск добрий, швидкий, тільки внизу зроби христіанію, бо там огорожа.

— Зачекай хвилину, з'їдемо разом.

— Ні, їдь перший. Я хочу побачити, як ти спустишся.

Нік Адамс обминув Джорджа, в якого на широких плечах та білявій голові ще видніли сліди снігу, а тоді його лижі ковзнули краєм спаду, і він шугнув донизу, зі свистом розтинаючи кристалічну снігову куряву й раз по раз мовби то зринаючи вгору, то пірнаючи вниз на хвилястих вигинах схилу. Він увесь час брав ліворуч, а наприкінці спуску, стрімко наближаючись до дротяної огорожі, щільно звів коліна докупи, крутнувсь гвинтом і одним рухом повернув лижі праворуч, здійнявши хмару снігового пилу; потім, сповільнюючи швидкість, проїхав попід огорожею впоперек схилу і спинився.

Він поглянув нагору. Джордж з'їжджав, приклякнувши на лижах, напоготові повернути телемарком: одна нога зігнута й виставлена вперед, друга позаду; палиці в його руках звисали, наче тендітні лапки якоїсь комахи, й, чіпляючись за нерівну поверхню, збивали грудочки снігу; ось він пригнувся, рвучко викинув одну ногу вперед, а другу назад і, відхилившися всім тілом убік, виписав прегарну розгонисту дугу праворуч, яку підкреслили блискучі кінці палиць, і все на мить потонуло в хмарі білої куряви.

— Я побоявся повертати христіанією, — сказав Джордж. — Надто глибокий сніг. А ти повернув чудово.

— 3 моєю ногою телемарком не можна, мовив Нік.

Він притиснув лижею верхню дротину огорожі, і Джордж переїхав на той бік. Нік подався за ним униз до дороги. Розмірено працюючи зігнутими в колінах ногами, вони попростували дорогою і незабаром увійшли в сосновий ліс. Дорога стала слизька, крижаниста, вкрита рудими й зеленкувато-жовтими плямами, — нею возили з лісу дерево. Лижники вибралися на узбіччя, на смугу невторованого снігу. Дорога збігла до струмка, а тоді круто пішла вгору схилом пагорба. За деревами показався довгий обшарпаний будинок з низькими острішшями. Віддалік він здавався суспіль брудно-жовтим. Ближче було видно, що віконні рами пофарбовано зеленим. У багатьох місцях фарба облупилася. Нік палицею розчепив замки й скинув лижі.

— Тут краще нести їх на собі,— мовив він.

Він поп'явся вгору тією крутою дорогою, несучи на плечі лижі й із силою вганяючи підбиті цвяхами підбори черевиків в обмерзлий сніг. Позаду себе він чув віддих Джорджа й стукіт його підборів. Вони приставили лижі до стіни готелю, обтрусили один одному штани, потупали ногами, збиваючи сніг з черевиків, і зайшли.

Усередині було зовсім сутінно. В кутку блищала велика кахляна груба. Стеля була низька. Попід стінами стояли прості дерев'яні лави, а перед ними — темні, поплямовані вином столи. Біля самої груби, присунувши до себе по склянці каламутного молодого вина, сиділи двоє швейцарців з люльками.

Хлопці скинули куртки й сіли під стіною з другого боку груби. Голос, що співав у сусідній кімнаті, замовк, звідти вийшла дівчина в голубому фартусі й спитала, що вони питимуть.

— Пляшку сіонського, — сказав Нік. — Ти не проти, Джордже?

— Та чого, — відповів Джордж. — Ти ж краще знаєшся на винах. А мені будь-яке смакує.

Дівчина пішла.

— Усе-таки ніщо не зрівняється з лижами, правда? — мовив Нік. — Як ото воно, коли ти тільки-тільки пішов на довгий спуск.

— Еге ж, — озвався Джордж. — Така розкіш, що й слів немає.

Дівчина принесла вино, і вони довго морочилися з корком. Нарешті Нік витяг його. Дівчина пішла, і вони почули, як вона заспівала в сусідній кімнаті щось по-німецькому.

— Трохи корка все-таки накришилось, але це нічого, — сказав Нік.

Цікаво, чи нема в них якогось печива.

— А спитаймо.

Дівчина вийшла до них, і Нік помітив, що під фартухом у неї випинається живіт. «Як же я цього зразу не побачив, коли вона підійшла», — подумав він.

— Що це ви співали? — запитав він її.

— То з опери, з німецької опери. — Заходити в дальшу розмову на цю тему вона не бажала. — Якщо хочете, можу подати яблучний рулет.

— Не дуже вона привітна, еге ж? — зауважив Джордж.

— Та звісно. Вона ж нас не знає, то, може, подумала, що ми хочемо поглузувати з її співу. Певно, вона з тих місць, де говорять по-німецькому, і їй ніяково, що вона тут, та ще й вагітна, хоч і незаміжня, отож і соромиться.

— Звідки ти знаєш, що вона незаміжня?

— Обручки ж нема. Та й взагалі тут жодна не виходить заміж, поки їй не натопчуть живота.

Двері відчинились, і в морозяній парі, гупаючи чобітьми, увійшов гурт лісорубів. Подавальниця принесла їм три літри молодого вина, і вони, поскидавши шапки, всілися за два столи, — хто плечима до стіни, хто ліктями на стіл, — і мовчки закурили. Запряжені в дерев'яні сани коні чекали надворі, й звідти час від часу долинав різкий брязкіт балабончиків, коли коні шарпали головами.

Джордж і Нік почували себе чудово. Вони любили один одного. І знали, що їх ще чекає спільна дорога назад.

— Коли тобі повертатися до навчання? — спитав Нік.

— Сьогодні ввечері,— відказав Джордж. — Я маю встигнути на поїзд із Монтре, той, що о десятій сорок.

— Шкода, що не можеш затриматись, а то б подалися завтра на Дан-дю-Ліс.

— Треба вчитися, — сказав Джордж. — Ех, Ніку, а добре було б повештатися разом! Узяти лижі, заїхати поїздом кудись, де добрий сніг, і йти собі, спиняючись у готелях, через увесь Оберланд, тоді через Вале й Енгадін, і взяти з собою в рюкзаки тільки інструмент та ще по запасному светру й піжамі, і начхати на ту бісову науку й на все на світі.

— Еге ж, і пройти отак через увесь Шварцвальд. От де чудові місця!

— Це там ти рибалив минулого літа?

— Так.

Вони з'їли рулет і допили вино. Джордж прихилився до стіни й заплющив очі.

— Вино завжди діє на мене так, — мовив він.

— Тобі недобре? — спитав Нік.

— Та ні. Добре, але якось дивно.

— А, знаю, — сказавг Нік.

— Атож, — сказав Джордж.

— Може, вип'ємо ще пляшку? — спитав Нік.

— Ні, з мене годі,— відказав Джордж.

Вони ще трохи посиділи: Нік — спершись ліктями на стіл, Джордж — прихилившись до стіни.

— Гелен чекає дитини? — спитав Джордж, і собі нахилившись до столу.

— Так.

— Коли?

— Десь наприкінці літа.

— Ти радий?

— Так. Тепер радий.

— Ви повернетесь у Штати?

— Мабуть, що так.

— Ти хочеш?

— Ні.

— А Гелен?

— Ні

Джордж помовчав. Він дивився на порожню пляшку й порожні склянки.

— Паскудно, еге? — спитав він.

— Та ні, чого ж, — відказав Нік.

— Чому ні?

— Не знаю, — сказав Нік.

— А на лижах там ходитимеш? — спитав Джордж.

— Не знаю, — відповів Нік.

— Гори там не ті,— сказав Джордж.

— Не ті,— погодився Нік. — Надто скелясті. І лісу забагато, та ще й далеко вони.

— Еге ж, — мовив Джордж, — як ото в Каліфорнії.

— Так, — підтвердив Нік, — і там, і скрізь, де я побував.

— Еге ж, — мовив Джордж, — скрізь не те.

Швейцарці підвелися, заплатили й пішли.

— От би нам бути швейцарцями, — сказав Джордж.

— У них у всіх воло, — сказав Нік.

— Я не вірю, — сказав Джордж.

— Та і я не вірю, — сказав Нік.

Вони засміялися.

— Мабуть, ніколи вже не походити нам разом на лижах, Ніку, — мовив Джордж.

— Е ні, не можна так, — відказав Нік. — Тоді взагалі все ні до чого.

— Ну, то ще походимо, — сказав Джордж.

— Неодмінно походимо, — запевнив Нік.

— Добре б дати один одному слово, — сказав Джордж.

Нік підвівся. Він туго затягнув пояс штормівки і, перехилившись над Джорджем, узяв приставлені до стіни лижні палиці. Тоді з силою увігнав вістря палиці в підлогу.

— Нема сенсу давати слово, — сказав він.

Вони відчинили двері й вийшли. Було дуже холодно. Сніг укрився крижанистою корою. Дорога йшла нагору, в сосновий ліс.

Вони взяли свої лижі, що стояли прихилені до стіни готелю. Нік надяг рукавички. Джордж уже рушив дорогою вгору, несучи на плечі лижі. У них ще залишалася спільна дорога назад.

XIII

Я почув звуки барабанів, що долинули з вулиці, потім стало чути флейти й дудки, а потім усі вони з'явилися з-за рогу й усі танцювали. Вони заповнили всю вулицю. Маера перший побачив його, а тоді вже і я. Коли музика змовкла і всі зупинилися перевести дух, він присів навпочіпки серед вулиці разом з ними, а коли музика вдарила знову, підскочив і разом з усіма пішов витанцьовувати вулицею. Певна річ, був п'яний.

— Спустися по нього ти, — сказав Маера. — Мене він ненавидить.

Я зійшов униз, наздогнав їх, і, коли він знову присів навпочіпки, дожидаючи музики, я взяв його за плече і сказав:

— Ходімо, Луїсе. Бога ради, в тебе ж сьогодні пополудні бій.

Та він не слухав мене — тільки дослухався, коли знову заграє музика.

Я сказав:

— Не будь таким бісовим дурнем, Луїсе. Ходім до готелю.

Музика заграла знову, і він підскочив, викрутився від мене й пішов у танець. Я схопив його за руку, але він випручався і сказав:

— Та облиш мене! Батько ти мені, чи що?

Я повернувся до готелю. Маера стояв на балконі й виглядав, чи приведу я його назад. Побачивши мене, він пішов з балкона й розлючений спустився вниз.

— Ну що ж, — сказав я, — зрештою він просто темний мексіканець, дикун.

— Еге ж, — мовив Маера. — А хто буде вбивати його биків, коли він наженеться на ріг?

— Мабуть, ми, — відказав я.

— Еге ж, ми, — сказав Маера. — Ми будемо вбивати биків за тих дикунів, і за тих п'яниць, і за тих вуличних танцюристів. Атож. Ми будемо вбивати їхніх биків. Ми, а хто ж би ще. Ми, ми, ми.

МІЙ СТАРИЙ

Згадуючи ті дні тепер, я думаю, що моєму старому зроду судилося бути товстуном, таким собі невеличким круглим товстунцем, яких чимало на світі; але він так і не набрав тіла, хіба що трохи обважнів наприкінці, та тоді це йому вже не вадило, бо він виступав тільки у перегонах з перешкодами й міг дозволити собі зайву вагу. Пригадую, як він натягав на два вовняні тільники прогумовану сорочку, а зверху ще грубий светр і примушував мене бігати разом з ним під гарячим ранковим сонцем. Приїжджав ото, було, з Туріна десь о четвертій ранку, трусився до іподрому в таксі й одразу ж — у тренувальну проїздку на котрійсь там конячині із стайні Раццо, а потім, коли все ще було вкрите росою і сонце тільки-но починало підбиватися на небі, я допомагав йому стягти чоботи, він узував легкі черевики, залазив в усі ті светри, і ми вирушали.

— Ну, синку, — казав він, переступаючи навшпиньки перед дверима жокейської роздягальні.— Гайда.

Ми раз чи два оббігали підтюпцем навколо поля, він попереду, рівно, в темпі, а тоді вибігали з воріт і пускалися однією з тих обсаджених деревами доріг, що ведуть від Сан-Сіро. На дорозі я випереджав його, бо бігав тоді дай боже, і, озираючись, бачив, як він легенько трюхикає слідом за мною, а коли трохи згодом озирався знову, він уже починав пітніти. А далі вже спливав потом, та все тюпав за мною, втупивши очі мені в спину, а коли я поглядав назад, він усміхався й питав: «Добре тече?» Коли мій старий усміхався, не можна було не всміхнутись у відповідь.

Отак ми бігли, все далі та далі, в напрямку гір, а тоді мій старий гукав до мене: «Гей, Джо!» — і, обернувшись, я бачив, що він уже сидить під деревом край дороги, обмотавши шию рушником, яким підперізувався перед пробіжкою.

Я повертав назад і сідав поруч нього, а він витягав з кишені мотузку й починав скакати через неї на самому осонні, і піт аж струменів у нього з обличчя, а він усе скакав у білій куряві, і мотузка все ляскала та ляскала — лясь, лясь, лясь, — а сонце дедалі припікало, та він налягав ще дужче, вистрибуючи туди-сюди на дорозі. Таки було на що подивитися, скажу я вам, коли мій старий скакав через мотузку. Він обертав її то швидко, то повільно, та ще й з усякими вивертами. А побачили б ви, як, було, дивилися на нас тамтешні селюки, чвалаючи дорогою до міста обік своїх возів, запряжених великими білими волами. Дивилися так, наче мій старий був несповна розуму. А він розкручував мотузку таким шаленим обертом, що вони прикипали до місця й витріщали очі, а потім гейкали на волів, тицяли їх пужалном і рушали далі.

Коли я сидів там і дивився, як він вправляється під гарячим сонцем, то дуже його любив. Він був такий кумедний, і так старався, і кінчав справжнім вихором, аж з обличчя в нього хлющало, а тоді чіпляв мотузку на сук, обгортав шию рушником та светром і сідав біля мене, прихилившись до дерева.

— Ну й пекельна ж це штука, Джо, отак зганяти зайвину, — казав він і, відхилившись назад та заплющивши очі, глибоко дихав. — Тепер це не те, що замолоду.

Потім, ще не встигши охолонути, вставав, і ми пускалися бігцем назад до іподрому. В такий от спосіб він зганяв зайву вагу. Вона йому весь час дошкуляла. Більшості жокеїв досить було поїздити верхи, і вони зганяли скільки хотіли. За одну проїздку жокей втрачає близько кілограма, а мій старий неначе пересох і не міг скинути своїх зайвих кілограмів без усього того бігання та скакання.

Пригадую, якось у Сан-Сіро один італійчик, Реголі, що був жокеєм у Бузоні, йшов через загін до буфету випити чогось прохолодного; він щойно зважився і йшов собі, ляскаючи хлистиком по чоботях, і мій старий щойно зважився і вийшов із сідлом під пахвою, червоний, стомлений і наче завеликий для свого жокейського костюма, а тоді спинився, втупивши очі в Реголі, що стояв біля відкритого буфету, анітрохи не спітнілий і зовсім юний на вигляд, і я спитав: «Що таке, тату?» — бо подумав, що, може, той Реголі штовхнув його абощо, а він тільки поглянув ще раз на Реголі, сказав: «Та хай йому чорт», — і пішов далі до роздягальні.

Так от, може, нічого того й не сталося б, коли б ми залишились у Мілані та виступали в Мілані й Туріні, бо якщо і є десь легкі доріжки, то саме там.

— Чиста забавка, Джо, — сказав якось мій старий, злазячи з коня після вдалого заїзду в перегонах з перешкодами, що видавалися всім тим макаронникам хтозна-яким страхіттям. Колись я питав його про це. — Доріжка тут біжить під тобою сама. Брати перешкоди, Джо, небезпечно тільки на великій швидкості. А тут швидкість ніяка, і перешкоди не такі вже важкі. Та й взагалі боятися треба швидкості, а не самих перешкод.

Сан-Сіро — найкращий іподром з усіх, що я бачив, але мій старий знай нарікав на своє собаче життя. Крутишся, мовляв, туди-сюди між Мірафйоре і Сан-Сіро, мало не щодня виступаєш, та ще й кожного другого вечора мусиш їздити поїздом.

А я до нестями любив коней і перегони. Щось таке тебе заполонює, коли вони з'являються на доріжці й простують до стовпа. Йдуть, ніби пританцьовуючи, такі пружні на вигляд, а жокеї міцно тримають їх на поводі, лише часом ледь попускають, дають трохи пробігтися. Та що заполонювало мене найдужче — це коли вони ставали перед бар'єром. А надто в Сан-Сіро, де оте велике зелене поле, й ген у далині гори, і огрядний італієць-стартер із своїм довгим хлистом, і жокеї напинають поводи; та ось бар'єр злітає вгору, лунає дзвін, і вони табунцем зриваються з місця, а тоді починають розтягатись низкою. Та ви, певно, знаєте, як ото табунець коней виходить зі старту. Коли стоїш на трибуні з біноклем, то бачиш тільки, як вони зриваються з місця, а тоді чуєш дзвін, і здається, що він лунає довго-довго, а тим часом коні вже заходять на поворот. Ніщо в світі не могло зрівнятися для мене з тими хвилинами.

Та мій старий сказав одного разу в роздягальні, перебираючись у звичайний одяг:

— Тут нема жодного справжнього коня, Джо. У Парижі всіх цих шкап давно послали б на шкуродерню. — Це було того дня, коли він здобув Premio Commercio[29] на Ланторні, так наддавши на останній сотні метрів, що його кобила вилетіла вперед, наче корок із пляшки.

Ото відразу ж після Premio Commercio ми й забралися геть з Італії. Пригадую, мій старий, Голбрук і якийсь гладкий макаронник у солом'яному капелюсі, що весь час утирав обличчя носовиком, посварилися через щось за столиком у Galleria[30]. Говорили вони по-французькому, ті двоє чогось напосідали на мого старого. Врешті-решт він замовк і тільки дивився на Голбрука, а ті двоє все напосідали на нього, говорили то один, то другий, і гладкий макаронник раз по рfз перебивав Голбрука.

— Піди купи «Спортсмена», Джо, — сказав мій старий і, не спускаючи очей з Голбрука, дав мені два сольді.

Отож я вийшов з Галереї, перейшов до «Ла Скала» й купив там газету, тоді повернувся і став трохи оддалік, бо не хотів їм заважати. Мій старий сидів, відхилившись на стільці, дивився на свою каву й крутив у руках ложечку, а Голбрук і той гладкий макаронник стояли, і макаронник утирав обличчя й хитав головою. Тоді я підійшов, і мій старий, поводячись так, наче тих двох там і не було, спитав мене: «Хочеш морозива, Джо?» А Голбрук подивився згори вниз на мого старого й так чітко, повільно промовив: «Сучий ти син», — і разом з тим гладким макаронником пішов геть між столиками.

Мій старий сидів і намагався усміхнутись до мене, та обличчя його було бліде, вигляд такий, що страх глянути, і тоді я злякався мало не до млості, збагнувши, що сталося щось лихе, бо хто б це міг отак просто назвати мого старого сучим сином і піти собі геть. Тим часом мій старий розгорнув «Спортсмена», з хвилину переглядав повідомлення про перегони, тоді сказав: «Багато з чим треба миритися на цьому світі, Джо». А через три дні ми назавжди виїхали з Мілана турінським поїздом, на Париж, продавши з торгів перед Тернеровою стайнею все, що не змогли спакувати у скриню та валізу.

Наш поїзд прибув до Парижа рано-вранці й спинився біля довгого брудного вокзалу — мій старий сказав, що то Gare de Lyon [31]. Після Мілана Париж був аж надто великий. У Мілані всі люди йдуть начебто в певних напрямках, і трамваї їдуть певними маршрутами, і немає ніякої плутанини, а в Парижі усе якось жужмом, і ніхто навіть не пробує навести лад. Та невдовзі мені почало там подобатись, коли й не все, то багато що, а вже перегони там справді найкращі в світі. Здається, тільки навколо них усе й крутиться, і чи не єдине, в чому можна бути певним, — це те, що кожного дня автобуси їхатимуть до всіх тамтешніх іподромів і крізь увесь той безлад доїздитимуть куди треба. А втім, я так і не взнав Парижа по-справжньому, бо ми з моїм старим наїздили туди з Мезона всього раз чи два на тиждень, і він завжди засідав у Café de la Paix [32] з боку Опери разом з усією мезонською компанією; та мені здається, що то чи не найжвавіша частина міста. Але чудно, правда ж, що в такому великому місті, як Париж, немає своєї Галереї?

Так от, ми поїхали до Мезон-Лафіта, де живуть майже всі, крім отієї братії із Шантійї, і оселились у такої собі місіс Маєрс, яка держить там пансіон. Жилося в Мезоні чудово, як мало де ще в моєму житті. Саме містечко не бозна-яке, зате там є озеро й розкішний ліс, де ми, ватага хлопців, гасали цілими днями; мій старий зробив мені рогатку, і ми настріляли з неї силу птахів, та найкраща була сорока. А одного разу малий Дік Аткінсон підбив кролика, і ми поклали його під дерево, посідали навколо, й Дік видобув сигарети, аж раптом той кролик підскочив і дременув у кущі, а ми погналися за ним, та так і не зловили. Атож, весело жилось у Мезоні. Вранці місіс Маєрс давала мені поснідати, і я зникав на цілий день. Я навчився вільно говорити по-французькому. То неважка мова.

Як тільки ми приїхали до Мезона, мій старий написав у Мілан, щоб йому прислали жокейське свідоцтво, і дуже непокоївся, поки не одержав його. У Мезоні він звичайно просиджував у Café de Paris [33] з усією тією компанією; там жило багато його знайомих ще з довоєнних часів, коли він був жокеєм у Парижі, і всі вони мали доволі часу посидіти в кафе, бо вся робота в іподромних стайнях, цебто робота жокеїв, закінчується до дев'ятої години ранку. Першу групу коней виводять на проїздку о пів на шосту, а другу — о восьмій. А це означає, що вставати треба рано й лягати теж рано. Коли жокей у когось працює, то не має змоги пити багато, бо якщо він ще зелений, за ним пильнує тренер, а якщо уже в зрілих літах, то пильнується сам. Отож у вільний час жокеї здебільшого сидять своїм гуртом у Café de Paris, і можуть просидіти дві-три години над склянкою чогось там на зразок вермуту із содовою, балакаючи, розповідаючи всілякі історії, ганяючи кульки, і то в них наче якийсь клуб чи ота міланська Галерея. Тільки насправді на Галерею воно не схоже, бо там усі ходять, а тут усі сидять за столиками.

Так от, мій старий одержав зрештою те своє свідоцтво. Його прислали без зайвих слів, і він кілька разів виступив у перегонах. В Ам'єні, на провінції і всяке таке інше, а от постійної роботи ніяк не було видно. Всі його начебто любили, і щоразу, як я заходив уранці до кафе, хтось сидів з ним за столиком, бо мій старий не був жмикрут, як оті жокеї, що й досі не розміняли свого першого долара, заробленого на перегонах під час Всесвітньої виставки в Сент-Луїсі в тисяча дев'ятсот четвертому році. Так завжди казав мій старий, глузуючи із Джорджа Бернса. А проте посадити мого старого в сідло ніхто поки що не поспішав.

З Мезона ми щодня їздили туди, де виступали наші, і то була найкраща з усіх розваг. Я радів, коли настало літо і коні повернулися з Довіля. Дарма, що я вже не міг вештатися в лісі, бо тепер ми весь час їздили то в Енг'єн, то в Трамбле, то в Сен-Клу й дивилися на перегони з трибуни для тренерів та жокеїв. Звісно, що в такому товаристві я багато чого дізнався про перегони, і та розвага тривала день у день.

Пригадую одні перегони в Сен-Клу. То був великий заїзд на приз у двісті тисяч франків, у ньому брало участь сім коней, і фаворитом вважали Ксара. Разом з моїм старим я пішов до загону подивитися на коней, і скажу вам, таких коней ви навряд чи бачили. А той Ксар, великий буланий огир, був ну просто живий образ гону. Зроду я ще не бачив такого коня. Його водили по колу, і в ту мить, як він, похиливши голову, проходив повз нас, у мене аж похололо всередині — такий він був гарний. Мабуть, не було ще на світі такого навдивовижу зграбного, створеного для перегонів коня. Він ішов собі по колу, ступаючи впевнено, спокійно, розмірено, і всі рухи його були вільні, неначе він добре знав, щб має робити, й не шарпався, не ставав дибки, не водив шалено очима, як оті облудні фаворити, нашпиговані збудниками. Юрба була така щільна, що я більше не міг побачити його, тільки вловлював поглядом ноги та жовтаві боки, а тоді мій старий почав проштовхуватися крізь юрбу, і я подався за ним до жокейської роздягальні, що була осторонь між дерев, і навколо теж юрмилися люди, але чоловік у котелку, що стояв біля дверей, кивнув моєму старому, і ми зайшли; там усі сиділи й одягалися, натягали через голову сорочки, взували чоботи, і все тхнуло задухою, потом та мастилами, а надворі стояла юрба цікавих, заглядаючи всередину.

Мій старий перейшов роздягальню, сів поряд із Джорджем Гарднером, що саме натягав на себе жокейські штани, та й питає: «Які сподіванки, Джордже?» — звичайним собі тоном питає, бо всякі там хитрощі ні до чого: Джордж як може, то скаже, а як ні — то вже ні.

— Він не бере, — відказує Джордж дуже тихо, нахиляючись і застібаючи гудзики на холошах.

— А котрий? — питає мій старий, нахилившись до нього, щоб ніхто не почув.

— Кіркубін, — каже Джордж, — і якщо він візьме, залиш для мене кілька квитків.

Мій старий щось каже Джорджеві звичайним голосом, і Джордж відповідає: «Ніколи не грай на коней, яких я раджу», — так, наче жартує, а ми — мерщій звідти й крізь усю ту юрбу цікавих до стофранкової каси. Але я вже збагнув, що тут пахне чимсь великим, бо ж сам Джордж мав їхати на Ксарі. По дорозі мій старий купив жовту картку з таблицею, і з неї ми дізналися, що за Ксара передбачається виплата всього п'ять до десяти, Сефізідот стоїть другим — три до одного, а той Кіркубін аж на п'ятому місці — вісім до одного. Мій старий заклав на Кіркубіна п'ять тисяч як на переможця та ще тисячу на місце в заїзді, і ми обійшли трибуну ззаду, щоб піднятися сходами нагору й спостерігати перегони.

Нас щільно стисли з обох боків. Спершу вийшов літній чоловік у довгому сюртуку та сірому циліндрі, із скрученим хлистом у руці, а потім один по одному почали з'являтися коні й на них — жокеї в сідлах; кожного коня вели два конюхи, тримаючи за вуздечку з обох боків. Перший ішов той великий буланий огир, Ксар. Спочатку, як глянути на нього, він не здавався таким уже великим, і тільки потім впадало в око, які у нього довгі ноги, і яка постава, і як він ступає. Ні, хай йому чорт, такого коня я ще ніколи не бачив. На ньому сидів Джордж Гарднер, і вони поволі посувалися доріжкою слідом за тим старим у сірому циліндрі, що виступав на чолі, мов шталмейстер у цирку. За Ксаром, з його рівною ступою та золотавими проти сонця боками, йшов показний вороний кінь з гарною головою, на ньому сидів Томмі Арчібальд, а за вороним ступали низкою ще п'ятеро, і весь той похід неквапно поминав трибуни й вагарню. Мій старий сказав, що вороний — то Кіркубін, і я добре роздивився на нього: він був таки гарний кінь, але не йшов ні в яке порівняння з Ксаром.

Коли Ксар проходив повз трибуни, всі заплескали в долоні, та й недарма, бо то був справді прекрасний кінь. Уся процесія повернула, пройшла дальшим краєм навколо поля й знов опинилась на нашому кінці, а тоді той шталмейстер звелів конюхам пускати коней одного по одному, щоб вони пройшли чвалом повз трибуни до стовпа і щоб усі могли їх роздивитися. На старті вони майже не стояли, бо одразу вдарив дзвін, і ось вони вже ген по той бік поля, заходять усі вкупі на перший поворот, мов табунець іграшкових коників. Я дивився на них у бінокль і бачив, що Ксар помітно відстав, а перед веде один з гнідих. Вони виписали стрімку дугу на повороті й погнали чвалом повз трибуни, і коли вони порівнялися з нами, Ксар був добре позаду, а той Кіркубін уже попереду й ішов рівно. Ото страх, скажу я вам, коли вони мчать повз тебе, а тоді ти бачиш, як вони віддаляються і все меншають, меншають, і проходять купою поворот, а потім знову розтягуються низкою, а тебе дедалі дужче пориває лаятись, кричати, лементувати. Аж ось вони поминули останній поворот і вийшли на пряму, і Кіркубін був набагато попереду. Всі дивилися розгублено і якось безпорадно повторювали: «Ксар… Ксар…», а вони стрімко наближалися, і раптом, вихопившись із того тлуму, в окуляри мого бінокля вдарила жовтава блискавиця у вигляді конячої голови, і всі враз заволали, мов навіжені: «Ксар! Ксар!» А Ксар мчав так, що я ще зроду не бачив, і вже наздогнав Кіркубіна, який ішов не гірше за першого-ліпшого вороного скакуна, що його чимдуж підхльостує жокей, і якусь мить вони йшли голова в голову, хоча Ксар, з отим своїм потужним скоком і витягненою вперед шиєю, здавався чи не вдвічі стрімкішим, — але до фінішного стовпа вони так і прийшли голова в голову, і коли на щиті з'явилися номери, то перша була двійка, а це означало, що переміг Кіркубін.

Я весь тремтів, у голові наче стуманіло, і, затиснуті в натовпі, ми спустилися вниз, де мали виставити, скільки плати-тимуть за Кіркубіна. Як по правді, то, захопившись перегонами, я зовсім забув, які великі гроші заклав на Кіркубіна мій старий. Мені страшенно хотілося, щоб переміг Ксар. Та тепер усе минуло, і я був радий, що ми виграли.

— Чудовий був заїзд, правда ж, тату? — мовив я.

Він якось дивно позирнув на мене.

— Еге, Джордж Гарднер — чудовий жокей, — відказав він.— Треба бути справді добрим жокеєм, щоб не дати тому Ксарові прийти першому.

Я, звісно, весь час відчував: щось воно не те. Та коли мій старий отак навпростець про це сказав, усю мою радість наче вітром здуло, і я вже не радів навіть тоді, коли виставили цифри й дзвоник сповістив, що починається виплата, і ми побачили, що за Кіркубіна дають шістдесят сім з половиною до десяти. Усі довкола повторювали: «Жаль Ксара! Жаль Ксара!» — а я собі думав: от якби я був жокеєм і їхав на ньому замість того сучого сина! Аж дивно було, що я подумки назвав Джорджа Гарднера сучим сином, бо він завжди мені подобався, та й саме він підказав нам переможця, і все-таки як на мене, то він і справді сучий син.

На тих перегонах мій старий загріб чималу купу грошей і тепер частіш бував у Парижі. Коли наші виступали в Трамбле й поверталися назад до Мезона, він просив спинитися в місті, і ми з ним виходили, сідали за столик перед Cafe de la Paix й дивилися на перехожих. Сидіти там було весело. Повз тебе суцільним потоком ідуть люди, а вуличні продавці підходять до столика й пропонують всяку всячину, отож я любив сидіти там зі своїм старим. Саме тоді нам було по-справжньому весело. Ходили там продавці з іграшковими зайчиками, що кумедно стрибали, коли натиснути на грушу; декотрі продавці спинялися біля нас, і мій старий жартував з ними. Він говорив по-французькому так само вільно, як і по-англійському, й усі ті люди його впізнавали, бо жокея одразу видно, а до того ж ми завжди сідали за той самий столик, і вони звикли бачити нас там. Ходили хлопці, що продавали шлюбні газети, й дівчата, що продавали гумові яєчка, з яких, коли стиснути їх у руці, вигулькував півник; а ще був там один схожий на хробака старий, що показував усім листівки з краєвидами Парижа, і їх, звісно, ніхто ніколи не купував, і тоді він показував, щб в тій пачці на споді, а там були все соромітні листівки, й багато хто перебирав їх і купував.

Та й до біса ж усякого дивовижного люду там крутилося. Трохи пізніше з'являлися дівчата, шукаючи, хто б повів їх повечеряти, вони озивалися до мого старого, а він жартівливо відказував щось по-французькому, і вони гладили мене по голові та йшли собі далі. А одного разу до сусіднього столика сіла якась американка з малою дочкою; вони їли морозиво, а я не спускав очей з тієї дівчинки, бо вона була страшенно гарна, і я усміхнувся до неї, і вона теж до мене всміхнулась, але тим усе й скінчилося: я більш ніколи їх не бачив, хоча й виглядав щовечора, чи не з'являться вони знову, й вигадував різні способи, як до неї озватися, й міркував собі, чи дозволить мені її мати, коли ми познайомимося, взяти її з собою на перегони до Отейля чи Трамбле. А втім, нічого путнього з того, мабуть, однаково б не вийшло, бо, як я пригадую, мені здавалося тоді за найліпше заговорити до неї так: «Пробачте, чи не дозволите підказати вам, хто переможе сьогодні в Енг'єні?»— і, зрештою, вона б могла прийняти мене за шахрая і не повірити, що я справді хочу порадити їй, на якого коня закладатись.

Отак ми сиділи, було, з моїм старим у Café de la Paix, і офіціант дуже упадав коло нас, бо мій старий пив віскі, що коштувало п'ять франків, отож коли наставав час лічити блюдечка, набігали добрі чайові. Я ще ніколи не бачив, щоб мій старий так багато пив; але тепер він зовсім не виступав, а до того ж казав, що віскі підтримує сталу вагу. Та я помітив, що він однаково набирає тіла. Від своєї мезонської компанії він одколовся, і йому начебто подобалось сидіти так на бульварі вдвох зі мною. Але тепер він щодня спускав гроші на перегонах. І після кожного програшу ходив сам не свій, аж поки ми сідали за наш столик і він випивав першу чарку — тоді йому враз легшало на душі.

Сидить, було, читає «Парі-спорт», а тоді визирне з-за газети й питає: «Де ж твоя любка, Джо?» — це він так піддражнював мене, бо я розказав йому про ту дівчинку за сусіднім столиком. А я червонію, хоча й приємно було, що він дражнить мене нею. Якось одразу мені ставало веселіше. «Дарма, Джо, ти пильнуй, — каже він, — вона ще вернеться».

Він розпитував мене про різні речі й часом сміявся з моїх відповідей. А то сам починав розказувати всяке. Як він виступав у Єгипті і в Сен-Морісі, на льоду, коли ще була жива моя мати, і як під час війни провадили перегони на півдні Франції, без призів, без закладів, без публіки, аби тільки не підупала порода. А так справжні перегони, де жокеї не давали коням анінайменшого попуску. І скажу вам, я ладен був слухати його цілими годинами, а надто як він вихилить дві-три чарчини. Він розповідав мені про своє дитинство в Кентуккі, де він полював на скунсів, і про давні добрі часи у Штатах, коли ще там усе не пішло шкереберть. А потім, було, казав:

— Ось хапнемо ми з тобою, Джо, добрячий шмат, і ти повернешся назад у Штати й будеш учитись.

— Навіщо ж мені їхати туди вчитись, коли там усе пішло шкереберть? — питав я.

— Е, то зовсім інша річ, — казав він, а тоді кликав офіціанта, платив за випите віскі, що вимірювалося стосиком блюдечок, і ми брали таксі й їхали до Gare Sen-Lasarе [34], а звідти поїздом додому в Мезон.

Одного дня в Отейлі після перегонів з перешкодами мій старий за тридцять тисяч франків купив з торгів переможця. Довелося трохи накинути, але врешті коня віддали, і за тиждень мій старий отримав дозвіл на участь у перегонах та кольори. Ото я запишався, коли мій старий придбав власного коня! Він винайняв місце в стайні Чарлза Дрейка, перестав їздити в Париж, знову почав бігати й пітніти, а всієї обслуги в нас було тільки він та я. Нашого коня звали Гілфорд, він був ірландської крові, гарний, лагідний і стрибучий. Мій старий підрахував, що коли самому бути за тренера й за жокея, то кінь з лихвою окупить вкладені в нього гроші. А я пишався з того всього й вважав, що Гілфорд нічим не поступиться перед Кса-ром. Цей гнідий огир був чудовий, надійний стрибун, та й по рівному йшов добряче, якщо вміти його розігнати, а до всього того й глянути на нього було приємно.

Зате ж і любив я його! Коли він уперше стартував з моїм старим у перегонах з перешкодами на дві тисячі п'ятсот метрів і прийшов третій, і мій старий, спітнілий і щасливий, зліз із сідла й пішов зважуватись, я так пишався ним, наче то був його перший у житті заїзд. Бо, розумієте, коли чоловік довго не виступає, важко й повірити, що він справді був жокеєм. А тепер усе змінилося, бо в Мілані для мого старого навіть великі перегони ніби нічого й не важили, і коли він вигравав, то анітрохи не хвилювався чи там що; а от цього разу й сам я не міг заснути в ніч перед заїздом, і мій старий, я знаю, потерпав, хоча й не виказував цього. Виступати на власному коні— то зовсім інша річ.

Другого разу мій старий і Гілфорд стартували дощової неділі в Отейлі, у заїзді з перешкодами на чотири тисячі п'ятсот метрів за Prix de Marat[35]. Тільки-но вони пішли на старт, я помчав на трибуну з новим біноклем, якого мій старий купив мені спеціально для того, щоб я міг дивитися на них. Стартували вони далеко, з протилежного краю доріжки, і щось там спершу було негаразд. Якийсь кінь у шорах ніяк не стояв на місці, зводився дибки й навіть збив бар'єр; але я добре бачив, як мій старий у нашому чорному камзолі з білим хрестом та чорній жокейці сидить на Гілфорді й поплескує його по шиї. Потім усі зірвалися з місця й зникли за деревами, а дзвін дзвонив як на пожежу і з грюкотом зачинялися віконця кас. Ну й потерпав же я, боявся навіть на них дивитись, та все ж таки наставив бінокль на те місце, де вони мали з'явитися з-за дерев; аж ось вони вже на видноті, і наш чорний камзол іде третій, і всі вони, мов птахи, перелітають через першу перешкоду. Потім вони знову зникли з очей і знову з'явились, і проскакали вниз схилом, стрімко, рівно й гарно, а тоді всі разом легко перескочили через загороду й отак разом, наче збиті докупи, почали віддалятись. Здавалося, можна вільно переступати по їхніх спинах, — так щільно й рівно вони йшли. Потім вони злетіли над подвійним живоплотом, і хтось упав. Мені не видно було, хто це, але за хвилину кінь підвівся й поскакав геть у поле, а всі інші, так само вкупі, виписали широку дугу на лівому повороті й вийшли на пряму. Ось вони перескочили через кам'яний паркан і щільно помчали доріжкою до рову з водою, що був просто перед трибунами. Я бачив, як вони наближаються, й погукав до свого старого, коли він минав мене, йдучи майже на корпус попереду й трохи осторонь, легкий, як мавпа, і всі промчали на той рів. Ось вони разом злетіли над великою загородою пёред ровом, і раптом усе пішло шкереберть, і двоє коней якось боком вибралися звідти й поскакали вперед, а решта троє лишилися в завалі. Мого старого ніде не було видно. Один кінь зіп'явся на коліна, і жокей, піднявши його за вуздечку, сів у сідло й потрюхикав далі доріжкою, щоб одержати гроші за місце. Другий кінь звівся сам і, шарпаючи головою, з якої звисали поводи, поскакав геть, а жокей, хитаючись, відійшов на самий край доріжки до огорожі. І тоді Гілфорд відкотився вбік від мого старого, встав і на трьох ногах подався в поле, і його праве переднє копито неприродно теліпалось; а мій старий лежав горілиць на траві, і вся голова його з одного боку була залита кров'ю. Я збіг з трибуни, увігнався в натовп і протиснувся до самої огорожі, але там мене схопив поліцай і не пускав далі, і два дужих санітари з ношами пішли до мого старого, а ген по той бік поля я побачив трьох коней, що один по одному з'явилися з-за дерев і взяли перешкоду.

Коли мого старого принесли, він був уже мертвий, і, поки лікар слухав його серце якоюсь штукою, застромленою у вуха, я почув десь там за доріжкою постріл — то вбили Гілфорда. Я ліг поруч мого старого і, коли ноші понесли до лазарету, вчепився в них і плакав, і плакав, а він лежав такий білий, незворушний, такий страхітливо мертвий, і все ж я мимоволі думав: коли вже мій старий помер, то, мабуть, даремно вони пристрелили Гілфорда. Його копито могло б загоїтись. Сам не знаю, чому я про це думав. Я ж так любив свого старого.

Потім прийшли двоє незнайомих чоловіків, і один з них поплескав мене по спині, підійшов і подивився на мого старого, а тоді стягнув з ліжка простирало й накрив його; а другий тим часом кудись зателефонував і сказав по-французькому, щоб прислали санітарну карету відвезти мого старого до Мезона, а я все плакав і ніяк не міг спинитись, мало не задихався, а тоді прийшов Джордж Гарднер, сів поруч на підлогу, обняв мене і сказав:

— Ну годі, Джо. Вставай, хлопче, ходімо надвір, почекаємо карету там.

Ми з Джорджем вийшли до воріт, і я силкувався не плакати, а Джордж утер мені обличчя своїм носовиком. Ми стали трохи збоку, пропускаючи натовп, що посувався до виходу, і тим часом, як ми там стояли, дожидаючи, поки всі вийдуть, коло нас зупинилися якісь двоє, і один з них, лічачи жмуток закладних квитків, мовив до другого:

— Ну що ж, той Батлер урешті дістав своє.

А другий сказав:

— Як на мене, то так йому й треба, бісовому крутієві. Він знав, на що наривається, сам і винен.

— Та певно, що сам, — докинув перший і розірвав надвоє свій жмуток квитків.

Джордж Гарднер подивився на мене, чи я чув їх, а я, звісно, добре все чув, і тоді він сказав:

— Не слухай, Джо, що варнякають ці негідники. Твій старий був чудовий чолов'яга.

Та я не знаю. Схоже на те, що коли вже вони до когось візьмуться, то, вважай, йому кінець.

XIV

Маера лежав непорушно, сховавши голову і між руками й втиснувшись обличчям у пісок. Він відчував під собою теплу липку кров. Щоразу він відчував, як наближаються роги. Часом бик лише стусав його лобом. А один раз він відчув, як ріг пройшов крізь нього й встромився у пісок. Хтось відтягав бика за хвіст. На бика сварилися, ляскали плащем перед його мордою. Потім бик десь подівся. Маеру підняли й бігцем понесли до бар'єра, а там за ворітця й далі кружним переходом під головною трибуною до лазарету. Його поклали на ліжко, і хтось подався по лікаря. Решта стояли навколо. Лікар прибіг із загону, де зашивав животи коням пікадорів. Йому і довелось затриматись і вимити руки. Згори, з трибуни, долинав несамовитий лемент. Маері ввижалося, що все навколо стає більше й більше, а потім менше й менше. Потім знов — більше, більше, більше, а тоді менше й менше. Потім усе перед ним побігло швидше й швидше, як ото в кіно, коли прискорюють рух плівки. Потім він помер.

ВЕЛИКА ДВОСЕРДА РІЧКА ЧАСТИНА ПЕРША

Поїзд, віддаляючись, повернув за один з пагорбів, утиканих обгорілими пнями, і зник з очей. Нік сів на свій тюк, зроблений з брезентового намету й ковдр, що його викинув йому провідник з дверей багажного вагона. Містечка не було, не було нічого — тільки залізнична колія і величезне попелище. Від тринадцяти салунів, що стояли вряд на єдиній вулиці Сенея, не видно було й сліду. Над землею випинався лише підмурок готелю «Мерія». Камінь облупився й потріскався від вогню. Ото було й усе, що залишилось від міста Сенея. і Навіть сама земля зверху вигоріла.

Нік подивився на обгорілий схил пагорба, де мав би побачити безладно розкидані будиночки містечка, а тоді пішов колією до мосту через річку. Річка була на місці. Вона вирувала і навколо дерев'яних паль мосту. Нік подивився вниз, у прозору і воду, рудувату від темної гальки на дні, й побачив форель, що, і коливаючи плавцями, непорушно трималася на течії. Поки він дивився, рибини раптовим скісним порухом трохи змістились убік, але тільки для того, щоб знову завмерти в стрімкому потоці. Нік довго стояв і дивився на них.

Він бачив, як вони тримаються на місці головами проти течії — багато форелі в глибокій бистрій воді, трохи викривленої, коли дивитися вглиб крізь склянисту опуклу поверхню виру, де вода здималася, наражаючись на міцно забиті в дно палі мосту. А на дні того виру була велика форель. Спершу Нік не помітив її. Потім раптом угледів при самому дні — великих рибин, що неначе притискалися до рінистого дна серед збурених течією жорстви та піску.

Нік дивився у вир з мосту. День був гарячий. Над річкою, керуючи проти води, пролетів рибалочка. Давно вже Нікові не траплялося дивитись отак у річку й бачити форель. Та ще й таку здоровенну. Коли тінь птаха майнула на воді, одна велика рибина скісно метнулася вгору, і її власна тінь позначила кут того довгого скосу; і коли форель, розітнувши поверхню води, зблиснула проти сонця, її тінь на мить зникла, а потім виникла знов і разом з фореллю, що вже занурилась у воду, нібито вільно, не опираючись, попливла за течією назад, до того самого місця під мостом, і там рибина знову застигла, повернувшись головою проти води.

Коли форель метнулася вгору, серце Нікове завмерло. В ньому враз прокинулись усі давні почуття.

Він обернувся й повів очима понад річкою вниз за водою. Вона текла вдалину своїм кам'янистим річищем, з обмілинами, валунами та глибоким плесом на закруті коло високого скелястого мису.

Нік пішов по шпалах назад, туди, де на згарищі обіч колії лежав його тюк. На душі в нього було радісно. Він поправив ремені, що оперізували тюк, міцно затягнув їх, а тоді завдав тюк на спину, просунув руки в наплічні шлейки й уперся лобом у широку наголовну стяжку, щоб послабити тиск на плечі. І все ж таки тюк був дуже важкий. Аж надто важкий. Нік узяв у руку шкіряний чохол з вудками й, нахилившись уперед, щоб вага припадала високо на плечі, рушив дорогою понад залізничною колією, залишаючи позаду, під пекучим сонцем, попелище містечка; тоді повернув убік і між двома високими обгорілими пагорбами вийшов на іншу дорогу, що вела від залізниці. Він попростував тією дорогою, відчуваючи, як боляче тисне на плечі важкий тюк. Дорога весь час ішла вгору, і підніматися тим узвозом було нелегко. М'язи боліли, сонце припікало, але на душі в Ніка було радісно. Все лишилося позаду: не треба думати, не треба писати, не треба нічого. Усе те вже позаду.

Відтоді як він зійшов з поїзда і провідник багажного вагона викинув у розчинені двері його тюк, Нік добачив навколо себе чимало змін. Сеней згорів, уся околиця була випалена й зовсім не така, як раніш, але це нічого не важило. Усе згоріти не могло, він був певен. Отож і простував собі далі дорогою, упріваючи під гарячим сонцем і насилу підіймаючись угору, щоб перейти пасмо пагорбів, яке пролягло між залізницею і лісистою рівниною.

Дорога й далі бралася вгору, час від часу трохи западаючи, але неухильно ведучи до вершини. І Нік піднімався далі. Нарешті дорога, що якийсь час ішла вподовж обгорілого схилу, вивела його на вершечок пагорба. Нік притулився спиною до пня й вивільнив руки з наплічних шлейок. Попереду, скільки сягало око, розкинулась широка рівнина. Випалена місцевість кінчалася ліворуч, на межі пасма пагорбів. По всій рівнині то тут, то там здіймалися темні острови соснових гаїв. Ген ліворуч видніла річка. Нік повів по ній очима й побачив зблиски води проти сонця.

Нічого більше попереду не було — сама лісиста рівнина, і тільки далеко на обрії бовваніли голубі пагорби, позначаючи собою початок узвишшя перед Верхнім озером. Нік ледве бачив їх невиразні далекі обриси у хвилях розпеченого повітря над рівниною. Коли він починав вдивлятися туди пильніше, пагорби зникали. А коли тільки скидав оком, вони були на місці, ті далекі пагорби на узвишші.

Нік сів, прихилившися спиною до обвугленого пня, і закурив сигарету. Його тюк, прилаштований на зрізі пня, стояв рівно, з ременями напоготові, й на ньому ще залишалася заглибина від Нікової спини. Нік сидів і курив, озираючи місцевість. Йому не треба було витягати карту. Він знав, де він, з положення річки.

Поки він курив, простягти ноги перед собою, то помітив коника, що стрибав собі по землі, а потім заліз на його вовняну шкарпетку. Коник був чорний. Ще йдучи дорогою нагору, Нік раз у, раз сполохував з пилюки коників. І всі вони були чорні. Не такі, як ото великі коники, що, злітаючи, розгортають з-під чорного надкрилля жовті з чорним або червоні з чорним крильця. Ці були звичайні собі коники, але всі чорні, мов сажа. Нік ще тоді звернув на них увагу, але не задумався, чому вони такі. А тепер, роздивляючись цього чорного коника, який сидів і поскубував щелепами вовну шкарпетки, збагнув, що всі вони почорніли, бо живуть на обвугленій землі. Пожежа, як видно, сталася десь торік, але коники й досі були чорні. Цікаво, подумав Нік, чи довго вони такі будуть.

Він обережно простяг руку вниз і схопив коника за надкрилля. Тоді перевернув догори лапками, що сполохано мигтіли в повітрі, й подивився на членисте черевце. Атож, і воно було чорне, лискуче, а спинка й голівка припорошені.

— Катай, конику, — уперше озвався вголос Нік. — Лети собі десь.

Він підкинув коника в повітря и простежив очима, як той полетів через дорогу до обгорілого пня.

Нік звівся на ноги, підставив спину під свій тюк на пні й просунув руки в наплічні шлейки. Постояв трохи з тюком за плечима на гребені пагорба, видивляючись уперед, на далеку річку, а тоді звернув з дороги й навпростець подався вниз схилом. Земля під ногами була тверда, і йшлося йому легко. Кроків за двісті від підніжжя пагорба згарище кінчалось. Далі розлягалася височина, поросла буйною, по литки заввишки, папороттю, з окремими купками сосон, широка хвиляста височина, з частими узгірками та западинами, з піскуватим грунтом, зелена й жива.

Нік визначав напрям за сонцем. Він знав, де йому треба вийти до річки, і простував далі тією зеленою височиною, сходячи на невисокі узгірки, щоб побачити попереду нові узгірки, а часом, піднявшись на більше узвишшя, бачив ліворуч або праворуч чималі острови соснових гаїв. Він зірвав кілька галузок папороті й підсунув їх під лямки тюка. Лямки розтирали запашне листя, і Нік, ідучи, відчував його дух.

Простуючи тією нерівною, без найменшого затінку місцевістю, він стомився й геть упрів. Він знав, що коли завгодно може повернути ліворуч і вийти до річки: вона була не далі як за милю від нього. Проте він неухильно простував на північ, щоб на кінець дня вийти до річки якомога вище проти води.

Нік уже давно помітив попереду великий острів соснового гаю, що здіймався над хвилястою височиною. Спустившись в улоговинку, а тоді поволі вибравшись на гребінь, він повернув саме туди.

У тому сосновому гаю не було підліску. Стовбури дерев здіймалися чи то просто вгору, чи трохи похило один до одного, але всі були рівні, темні й без гілля. Гілля починалося вище. Подекуди воно щільно переплелося й кидало густу тінь на руду глицю, що встеляла землю. Гай оточувала гола смуга землі. Ступивши на неї, Нік відчув, яка вона м'яка під ногами. То був край рудого килима з опалої соснової глиці, що виступав поза межі високих крон. Дерева пнулися вгору, і їхні крони піднімались дедалі вище, залишаючи на осонні цю руду смугу, що іі колись укривали своєю тінню. А там, де цей лісовий килим уривався, починалася суцільна порість папороті.

Нік скинув з плечей тюк і ліг у затінку. Він лежав на спині й дивився на крони сосон. Простягтись на глиці, він давав перепочинок плечам, хребтові й попереку. Лежати було м'яко, приємно. Він подивився крізь гілля на небо й заплющив очі.

Потім розплющив і знов поглянув угору. Крони дерев погойдував вітер. Нік знову заплющив очі й заснув.

Прокинувся він весь закляклий і затерплий. Сонце було вже при самому заході. Завдавши на спину тюк, Нік відчув, який він важкий і як боляче муляють лямки. Уже з тюком за плечима, він нахилився, підняв з землі шкіряний чохол з вудками, тоді вийшов на папороть і рушив до річки. Він знав, що йти до неї не більш як милю.

Спустившись з узгірка, втиканого пнями, він вийшов на луку. По той бік луки текла річка. Нік радів, що нарешті дістався до неї. Він брів лукою понад берегом, простуючи ще далі проти води. Холоші його штанів намокли від роси. Після гарячого дня роса впала швидко й рясно. Вода в річці не шуміла: надто бистра й плавка була течія. На краю луки, перш ніж зійти на узгірок, де можна було отаборитися, Нік постояв, дивлячись на річку, де годувалася форель. Риба кидалася до поверхні за комахами, що після заходу сонця налетіли до води з мочарів за річкою. Форель виринала й ловила їх на льоту. Поки Нік ішов лукою понад берегом, рибини раз по раз скидалися вгору. Тепер, коли він стояв і дивився на річку, комахи, як видно, посідали на воду, бо форель годувалася й далі, проте над поверхнею вже не показувалась. Ген униз за течією, скільки сягало око, вона піднімалася до поверхні, збиваючи на гладенькій воді незліченні кола, й здавалося, що то починається дощ.

Нік піднявся на піщанистий, порослий деревами узгірок, звідки було видно луку, річку й мочарі. Він поклав на землю тюк і чохол з вудками й узявся шукати рівної місцинки. Йому дуже хотілося їсти, але, перш ніж куховарити, він вирішив отаборитись. Між двома соснами знайшовся рівний проміжок. Нік дістав із тюка сокиру і обрубав два корені, що випиналися при стовбурах. Тепер там вистачало рівного місця, щоб лаштувати постіль. Він розгладив пісок руками й повисмикував з корінням кущики папороті. Руки приємно запахли. Він розрівняв зрушений грунт: не хотілося спати на грудді. Коли площинка стала зовсім рівна, він послав на ній свої три ковдри. Одну згорнув удвоє і поклав на землю, а дві розстелив зверху.

Від одного з пнів він одітнув сокирою гладенький обаполок і поколов його на кілки для намету. Йому потрібні були довгі й міцні кілки, щоб добре трималися в землі. Коли він розпакував намет і розіслав його на землі, тюк, прихилений до дерева, видимо поменшав. Нік прив'язав до стовбура однієї сосни кінець мотузки, перепущеної крізь гребінь намету, і, взявшися за другий кінець, підняв полотно з землі, а тоді напнув мотузку й обв'язав її навколо другої сосни. Полотно повисло на мотузці мов брезентове простирало на білизняній шворці. Нік підпер задній ріг намету заздалегідь вирубаною жердиною і взявся забивати бічні кілки. Він чимдуж відтягав боки намету й глибоко забивав кілки, вганяючи їх у грунт обухом сокири, аж поки мотузяні петлі зникли в землі, а брезент напнувся, мов на барабані.

Відкритий отвір намету Нік заслонив густою сіткою, щоб не залітали комарі. Діставши з тюка деякі речі, щоб покласти їх у головах під схилом намету, він трохи підняв сітку й заліз усередину. Крізь руде полотно до намету проходило тьмяне світло. Приємно пахло брезентом. Було трохи таємничо й по-домашньому затишно. Опинившись у наметі, Нік відчув радість. Йому й раніше, цілий день, було радісно на душі. Але тепер він радів по-іншому. Тепер усе було зроблене. Раніше він тільки мав усе це зробити. А тепер зробив. Позаду була важка дорога. Він дуже стомився. Та все те вже позаду. Він отаборився. Він має оцей намет. Тепер йому до всього байдуже. Місцина тут гарна. І ось він тут, у цій гарній місцині. В своїй оселі, яку сам спорудив де захотів. А тепер — їсти.

Він просунувся під запоною і виліз із намету. Надворі вже зовсім посутеніло. В наметі було видніше.

Нік підійшов до тюка, намацав на дні паперовий пакет із цвяхами й витяг звідти довгий цвях. Він забив його в стовбур сосни, притримуючи пальцями й обережно стукаючи по головці обухом сокири. Тоді почепив на цвях свій тюк. У тюку були всі його припаси. Тепер, коли він забрав їх з землі, їм ніщо не загрожувало.

Нік дуже зголоднів. Йому здавалося, що він ще ніколи не був такий голодний. Він відкрив бляшанку бобів із свининою та бляшанку макаронів і виклав усе на сковорідку.

— Коли я мав охоту тягти це на собі, то маю право й з'їсти, — мовив Нік. Серед огорнутих сутінню дерев власний голос видався йому чужим. Більше він не озивався.

Відколовши сокирою від пня кілька грубих соснових трісок, він розпалив багаття. Тоді примостив над вогнем дротяну решітку й підбором черевика загнав у землю її чотири ніжки. А зверху поставив сковорідку. Їсти захотілося ще дужче. Боби й макарони розігрілися. Нік поворушив їх і змішав докупи. На сковорідці забулькотіло, й бульбашки пари почали важко виходити нагору. Звідти піднімався смаковитий дух. Нік дістав пляшку томатної підливи й відкраяв чотири скибки хліба. Тепер бульбашок побільшало. Нік сів біля багаття і зняв сковорідку з вогню. Тоді виклав половину страви на олов'яну тарілку. Страва поволі розпливлася по тарілці. Він знав, що вона ще надто гаряча. Він додав у тарілку томатної підливи. Але знав, що й тепер боби та макарони надто гарячі. Він подивився на вогонь, потім на свій намет. Йому зовсім не хотілось обпекти язик і зіпсувати собі всю втіху. Досить того, що він ніколи не міг як слід поласувати смаженими бананами, бо не мав терпцю дочекатися, поки вони охолонуть. У нього був дуже чутливий язик. Тим часом їсти хотілося страшенно. Нік бачив, як за річкою, над мочарами, вже оповитими темрявою, піднімається туман. Він знов подивився на свій намет. Ну гаразд. І він набрав з тарілки повну ложку їжі.

— Милий боже! — мовив Нік. — Боже ж ти мій! — сказав він у захваті.

Він з'їв усе, що було на тарілці, й аж тоді згадав про хліб. Другу половину він докінчив з хлібом і до блиску витер тарілку скоринкою. Ще в станційному буфеті у Сент-Ігнасі він випив чашку кави й з'їв бутерброд із шинкою, а відтоді не мав у роті ані крихти. То було чудове відчуття. Йому й раніше страшенно хотілося їсти, але він не мав змоги вгамувати голод. Він, звісно, давно вже міг десь зупинитися, якби захотів. На річці не бракувало гарних місць. Але тут було добре, як ніде.

Нік підсунув під решітку дві великі соснові тріски. Спалахнуло яскраве полум'я. Він похопився, що забув принести води на каву. Діставши з тюка складане брезентове відро, він зійшов з узгірка і краєм луки спустився до річки. Протилежний берег потопав у білому тумані. Нік став навколішки на березі й занурив у воду відро, відчуваючи, яка мокра й холодна трава. Відро розпросталось, і його потягло течією. Вода була крижана. Нік обполоснув відро й, наповнивши його по вінця, одніс до намету. На узвишші, оддалік від води, було не так холодно.

Нік забив у стовбур сосни ще один великий цвях і почепив на нього відро з водою. Зануривши у відро кавник, він наповнив його до половини, тоді підкинув у багаття трісок і поставив кавник на решітку. Він не міг пригадати, як раніше варив каву. Пам'ятав, що одного разу сперечався про це з Гопкінсом, а який спосіб тоді обстоював, пригадати не міг. І він вирішив дочекатися, щоб кава закипіла. Але раптом згадав, що саме це й був Гопкінсів спосіб. Колись вони з Гопкінсом сперечалися про все на світі. Поки кава закипала, Нік відкрив невеличку бляшанку консервованих абрикосів. Йому подобалося відкривати бляшанки. Він нахилив бляшанку й висипав абрикоси в олов'яну чашку. Стежачи за кавником на вогні, він посьорбував солодкий абрикосовий сироп, спочатку обережно, щоб не розлити, потім ніби в задумі, всмоктуючи з сиропом самі абрикоси. Вони були смачніші, ніж свіжі.

Тим часом кава закипіла. Покришка піднялась, і кава разом з гущею потекла по кавнику. Нік зняв кавник з вогню. То була перемога Гопкінса. Нік поклав цукру в спорожнену чашку від абрикосів і налив туди кави, щоб трохи прохолола. Кавник був надто гарячий, і Нік прихопив його дужку своїм капелюхом. Він аж ніяк не хотів, щоб кава осіла в кавнику. Принаймні не перша чашка. Все мало бути достеменно за приписами Гопкінса. Друзяка Гоп на це заслужив. Він був неабиякий любитель кави. І взагалі чи не найсерйозніший з усіх Нікових знайомих. Не нудний, а саме серйозний. Усе те було так давно. Гопкінс завжди говорив, не ворушачи губами. І полюбляв грати в поло. Він здобув тоді в Техасі мільйони доларів. Коли надійшла телеграма про те, що його перша ж велика свердловина дала нафту, він мусив позичити грошей на квиток до Чікаго. Він міг би, звісно, зателеграфувати, щоб йому прислали грошей. Але то було б надто довго. Вони всі називали його дівчину Білявою Венерою. І Гоп не заперечував проти того, бо вона не була його справжня дівчина. А щодо справжньої Гопкінс твердо сказав, що не дозволить нікому збиткуватися з неї. І правильно сказав. Коли надійшла та телеграма, Гопкінс поїхав. Вони були тоді на Чорній річці. Телеграма йшла туди аж вісім днів. Свій автоматичний кольт двадцять другого калібру Гопкінс віддав Нікові. А Біллові подарував фотоапарат. Щоб згадували його. Вони умовились наступного літа вирушити всі разом на риболовлю. Друзяка Гоп розбагатів. Він обіцяв, що купить яхту і вони рибалитимуть біля північних берегів Верхнього озера. Він був збуджений, але серйозний. Вони попрощались, і всім було прикро. Його від'їзд розладнав їхню мандрівку. Вони більше ніколи не бачили Гопкінса. Все те було дуже давно, ген на Чорній річці.

Нік випив кави — кави, звареної за приписами Гопкінса. Кава була гірка. Нік засміявся. То була б добра кінцівка для оповідання. Почала працювати уява. Та він знав, що зможе погамувати її, бо добре стомився. Він вилив з кавника решту кави, а гущу витрусив на багаття. Тоді закурив сигарету й забрався в намет. Сівши на ковдрах, він роззувся, зняв штани, замотав у них черевики, поклав той згорток замість подушки й заліз під ковдру.

Крізь отвір намету він дивився, як жевріє від подмухів нічного вітру пригасле багаття. Ніч була тиха. З мочарів не долинало ані звуку. Нік зручніше простягся під ковдрою. Раптом над самим його вухом задзижчав комар. Нік сів і запалив сірника. Комар сидів на полотні над його головою. Нік швидко підніс до нього сірник і з задоволенням почув, як комарі зашкварчав у вогні. Сірник погас. Нік знову ліг під ковдру. Він повернувся на бік і заплющив очі. Його брав сон. Він відчував, як сон обволікає його. І тоді він згорнувся під ковдрою і заснув.

XV

Сема Кардінеллу повісили о шостій годині ранку в коридорі окружної в'язниці. Коридор був високий і вузький, з рядами камер по обидва боки. Усі камери були зайняті. Засуджених до страти привели туди завчасно. П'ятеро, яких мали повісити, сиділи в перших п'ятьох камерах. Троє з них були негри. Вони дуже боялися. Один з білих сидів на ліжку, затуливши обличчя руками. Другий лежав крижем, обгорнувши голову ковдрою.

До шибениці вони вийшли крізь двері в стіні. Всіх було семеро, разом з двома священиками. Сема Кардінеллу несли на руках. Він був у такому стані десь від четвертої години ранку.

Поки йому зв'язували ноги, двоє конвоїрів підтримували його, а священики щось шепотіли до нього. «Тримайся, сину мій», — сказав один священик. Коли до Сема Кардінелли підійшли, щоб надіти йому на голову каптур, у нього відмовив анальний м'яз. Обидва конвоїри, у яких він висів на руках, кинули його і гидливо відступили. «Може, стільця йому, Віллє?»— спитав один з них. «То принеси», — відказав чоловік у котелку.

І коли всі, хто був на помості, відійшли від люка, — дуже важкого, з дуба й заліза, із шарнірами на кулькових підшипниках, — Сем Кардінелла залишився на стільці посередині, міцно зв'язаний, а молодший із священиків молився, стоячи на колінах обік стільця. Священик відскочив назад в останню мить перед і тим, як провалився люк.

ВЕЛИКА ДВОСЕРДА РІЧКА ЧАСТИНА ДРУГА

Вранці зійшло сонце, і полотно намету почало нагріватися. Нік виліз із-під запони, що затуляла отвір намету, подивитись, як там надворі. Вилазячи, він відчув, що трава мокра від роси. У руках він тримав штани й черевики. Сонце тільки-но зійшло над узгірком. Довкола були лука, річка та мочарі. На зелених мочарах за річкою росли берези.

Цієї вранішньої пори річка була прозора, гладенька й бистра. Кроків за двадцять за водою її від берега до берега перетинали три великих корчі. Набігаючи на них, вода лисніла і глибшала. Поки Нік дивився туди, на корчах з'явилася норка, перебігла по них на той берег і гайнула на мочарі. Нік відчував радісне збудження. Його збуджував цей ранній ранок і річка. Він ладен був навіть і не снідати, але розумів, що попоїсти треба. Отож він розпалив невеличке багаття й поставив на вогонь кавник.

Поки нагрівалася вода, він узяв порожню пляшку й спустився з узгірка на луку. Лука була зарошена, і Нік хотів наловити коників на принаду, поки ще сонце не висушило траву. Він знайшов безліч добрячих коників. Вони сиділи при самому корінні трави, а деякі почіплялися за стебла. Всі вони були холодні, мокрі від роси й не могли стрибати, поки не обсохнуть. Нік легко ловив їх, вибираючи тільки брунатних, середньої величини, і вкидав у пляшку. Натрапивши на якусь колоду, він перевернув її і побачив під нею, з самого краю, сотні коників. То був у них справжній нічліжний дім. Нік вкинув у пляшку ще з півсотні брунатних середньої величини. Поки він збирав їх, решта обігрілися на сонці й пострибали хто куди. Стрибаючи, вони розгортали крильця й злітали в повітря. Та після першого злету ще довго сиділи нерухомо, наче неживі.

Нік знав, що на той час, коли він поснідає, коники стануть жваві, як завжди. Якби він пропустив ранішню росу, йому б довелося згаяти цілий день, щоб наловити пляшку добрих коників, а скількох би він передушив, припліскуючи їх капелюхом. Він спустився до річки й помив руки. Біля води його знов охопило збудження. Потім він пішов назад до намету. Коники вже мляво стрибали по траві. А в пляшці, нагрітій сонцем, вони поривалися скакати всі разом. Нік застромив у шийку пляшки сосновий патичок. Саме такий завтовшки, щоб коники не вилізли, а до пляшки проходило повітря.

Нік перекотив на місце зрушену колоду: тепер він щоранку міг збирати тут коників.

Пляшку з кониками, що все поривалися скакати, Нік приставив до стовбура сосни. А сам швидко розчинив рідке тісто, змішавши гречане борошно з водою — на чашку борошна чашку води. Тоді всипав у кавник жменю кави, виколупав з бляшанки кавалок смальцю й пустив його шкварчати на гарячій сковорідці. А коли сковорідка закурілася, обережно влив туди гречаного тіста. Воно розпливлося лавою, і смалець із шкварчанням бризнув на всі боки. Тісто швидко загусло по краях, тоді загнітилось і врешті стало хрустке. Його поверхня почала братися пухирцями. Нік узяв чисту соснову тріску й підсунув її під загнічений спід млинця. Тоді струснув сковорідку, і млинець відстав від дна. «Ні, перекидати не буду», — подумав Нік.

Він просунув тріску аж до краю сковорідки і обережно перевернув млинець. Недопечене зверху тісто зашкварчало.

Коли млинець був готовий, Нік знову поклав на сковорідку смальцю. Так він випік усе тісто. Вийшов ще один великий млинець і один менший.

Нік з'їв великий і менший млинці з яблучним джемом. А третій намастив джемом, склав удвоє і, загорнувши у проолієний папір, запхав у кишеню сорочки. Тоді сховав банку з джемом у тюк і нарізав хліба на два бутерброди.

Понишпоривши в тюку, він видобув звідти велику цибулину. Розрізав цибулину навпіл і обчистив шовковисту верхню шкірку. Потім покраяв одну половину на тонкі скибочки й зробив бутерброди. Загорнув і їх у проолієний папір, запхав у другу кишеню своєї сорочки кольору хакі й застебнув гудзик. Тоді, перевернувши сковорідку догори дном, поклав її на решітку, попив кави, солодкої і жовтаво-рудої від згущеного молока, і прибрав коло намету. Табір у нього був чудовий.

Нік вийняв з чохла вудку, склав її і засунув чохол назад у намет. Тоді припасував котушку й перепустив жилку крізь кільця. Жилку довелося перепускати з руки в руку, а то б вона випадала з кілець від власної ваги. То була важка подвійна жилка для ловлі на муху. Колись Нік заплатив за неї вісім доларів. Її робили важкою, щоб вона стрімко й прямо летіла вперед навіть з майже невагомою принадою. Нік відкрив алюмінієву коробочку з поводками. Поводки лежали згорнуті в кільця між двома вологими фланелевими прокладками. Нік змочив ті прокладки ще в поїзді, коли їхав до Сент-Ігнаса. Від вологи поводки розм'якли, і Нік, розправивши один із них, прив'язав його вузликом до кінця важкої жилки. Тоді прив'язав до поводка гачок. Гачок був маленький, дуже тонкий і пружний. Нік вийняв його з пласкої коробочки з набором гачків, поклавши вудлище на коліна.

Він туго напнув жилку, випробовуючи міцність вузлів і пружність вудлища. То було приємне відчуття. Але Нік не забував пильнувати, щоб гачок не встромився у палець.

Нарешті він рушив до річки. В руках у нього була вудка, на грудях висіла пляшка з кониками, обкручена під шийкою ремінцем. На гачку при поясі теліпався підсак. За плечима звисав довгий мішок від борошна з перев'язаними мотузкою верхніми ріжками. Мотузка була перекинута через Нікове плече. Мішок хляпав його по ногах.

Обвішаний усім тим спорядженням, Нік ішов незграбно, але відчував професійну рибальську гордість. Пляшка з кониками метлялась у нього на грудях. Кишені сорочки важко віддималися від бутербродів та коробочок з рибальським дріб'язком.

Він зайшов у воду. Його пронизало холодом. Штани враз обліпили тіло. Крізь підошви черевиків відчувалося рінисте дно. Пронизливий холод води піднімався дедалі вище.

Течія вдарила його по ногах, завирувала навколо них. Там, де він вступив у річку, вода сягала вище колін. Він побрів за течією. Черевики ковзали по камінцях. Нік подивився на водоверть навколо своїх ніг і труснув пляшку, щоб дістати коника.

Перший коник вистрибнув із шийки пляшки і впав у воду. Його закрутило навколо Нікової правої ноги й винесло на поверхню трохи далі за течією. Він швидко віддалявся, шарпаючи лапками. Раптом на гладенькій поверхні розпливлося коло, і коник зник. Його схопила форель.

Другий коник вистромив голову з пляшки. Його вусики ворушились. Він силкувався випростати передні лапки, щоб стрибнути, Нік узяв його за голову і, не попускаючи, настромив на гачок, загнавши жало під щелепи й далі крізь увесь тулуб аж до кінця черевця. Коник обхопив гачок передніми лапками й випустив на нього краплю тютюнової рідини. Нік кинув його на воду.

Тримаючи вудлище у правій руці, він відпускав жилку слідом за коником, якого понесло течією. Він спускав жилку з котушки лівою рукою і давав їй вільно плисти. Якийсь час коника було видно на дрібній хвилі течії. Потім він зник з очей.

Раптом жилка напнулася. Нік потяг її на себе. От перша і взяла. Тримаючи напружене, мов живе, вудлище поперек течії, він лівою рукою вибирав жилку. Вудлище раз у раз сіпалось і згиналося, коли форель смикала назад. Нік відчував, що то невелика рибинка. Він поставив вудлище сторч. Воно вигнулося за жилкою.

Він побачив у воді форель, що шарпала головою і всім тілом, опираючись жилці, кут нахилу якої дедалі меншав. Нік узяв жилку в ліву руку й підтяг форель, що стомлено билась у воді, до самої поверхні. Її спинка була плямиста, під колір камінців, видимих крізь товщу води, боки зблискували проти сонця. Затиснувши вудлище під пахвою, Нік нахилився й занурив праву руку у воду. Тоді схопив змоченою рукою форель, яка й далі чимдуж опиралась, вийняв у неї з рота гачок і кинув її назад у річку.

Форель на якусь хвилю непевно зависла в потоці, тоді шаснула на дно, до великого каменя. Нік сягнув рукою туди, зануривши її у воду до ліктя. Форель непорушно лежала на рінистому дні біля каменя. Та коли Нік торкнувся її пальцями і відчув, яка вона гладенька й холодна під водою, вона вмить зникла, тінню майнувши по дну.

«З нею все гаразд, — подумав Нік. — Стомилася, ото й тільки».

Беручись знімати форель з гачка, він намочив руку, щоб не порушити тонкої плівки слизу, яка вкривала рибину. Якщо взяти форель сухою рукою, місце дотику вразить білий грибок. Коли в ті далекі літа Нік рибалив на велелюдних річках, де попереду й позаду нього брели інші рибалки з вудками, йому часто траплялися дохлі рибини, обліплені білою пліснявою, що їх прибило до якоїсь скелі чи занесло в заводь черевом догори. Нік не любив рибалити в місцях, де були інші люди. Якщо вони не з твоєї компанії, то псують усю ловлю.

Із зусиллям переставляючи занурені вище колін ноги, він побрів за водою по мілкому, що тяглося кроків на п'ятдесят, до того місця, де річку перетинали корчі. Він не настромив на гачок нової принади і, бредучи, ніс його в руці. Він знав, що дрібної форелі можна наловити й на мілкому, але дрібна була йому не потрібна. А великої форелі о цій порі на мілководді бути не могло.

Тепер пронизливо-холодна вода вже стискала йому стегна. Попереду, над загатою з корчів, линув гладенький опуклий потік. Вода була темна й лискуча. Ліворуч тягся низький край луки, праворуч — мочарі.

Нік відхилився назад проти течії і дістав з пляшки коника. Настромив його на гачок і поплював на щастя. Тоді спустив з котушки кілька ярдів жилки й закинув коника на темну бистрину. Коника понесло до загати, потім вагою жилки затягло під воду. Нік тримав вудлище в правій руці, перепускаючи жилку між пальцями.

Раптом він відчув довгий посмик. Він підсік, і вудлище враз ожило загрозливо зігнулося мало не вдвоє, а жилка туго напнулась, виходячи з води, й напиналася все дужче за тією потужною, невпинною, небезпечною тягою. Нік відчув, що поводок ось-ось урветься, і попустив жилку.

Жилка стрімко побігла у воду, і котушка аж завищала, розкручуючись. Надто швидко. Нік уже не міг її притримати, і жилка чимдуж збігала далі, а котушка вищала все пронизливіше.

Ось уже зблиснуло осереддя котушки, і серце Нікове злякано завмерло. Відхилившись назад проти води, що крижаним холодом обдавала йому стегна, він притиснув котушку великим пальцем лівої руки. Він насилу втрапив пальцем в один з отворів розкрученої котушки.

Коли він спинив котушку, жилка враз напнулася й стужавіла, мов струна, і за корчами скинулась високо над водою величезна форель. Коли вона вистрибнула, Нік приспустив кінець вудлища, щоб послабити натяг. Та, вже приспускаючи, відчув ту мить, коли натяг став надто сильний і жилка надто туга.

Авжеж, поводок урвався. Помилки бути не могло: наступної миті жилка втратила будь-яку пружність, стала суха й жорстка. А тоді зовсім провисла.

В роті у Ніка пересохло, серце похололо, і він почав змотувати жилку. Йому ніколи ще не траплялося бачити такої великої форелі. Важенна, дужа — де там її вдержати; а здоровенна яка, коли ото вистрибнула. Не менша за лосося.

Нікові руки тремтіли. Він поволі намотував жилку на котушку. Надто велике було збудження. Його аж наче трохи млоїло, тягло посидіти.

Поводок урвався там, де був прив'язаний гачок. Нік узяв його в руку. Він думав про ту велику форель, що була тепер десь там на дні, непорушно лежала в підводному присмерку під корчем з гачком у щелепі. Нік знав, що гострі зуби форелі зрештою перекусять гачок. А от жало так і залишиться у неї в щелепі. Ну й лютує ж вона, певно. Та ще б не лютувати такому здоровилу. Ото була форель. А на гачку як міцно сиділа. Наче кам'яна. Та й важка була, мов каменюка, поки не зірвалася. Еге ж, достобіса добренна була форель. Він про таких і не чув ніколи.

Нік виліз із річки на луку й постояв. Вода збігала зі штанів, у черевиках хлюпало. Він пройшов до загати й сів на ближчий корч. Йому не хотілося надто швидкої зміни вражень.

Він поворушив пальцями ніг у воді, що набралася в черевики, й витяг з нагрудної кишені сигарету. Закурив і кинув сірника на бистрину за корчами. Коли сірник закрутило течією, за ним метнулася маленька форель. Нік засміявся. Він собі спокійно покурить.

Він сидів на корчі й курив, обсихаючи на осонні; сонце пригрівало йому спину, попереду була річка, що заходила в ліс і, повернувши, зникала з очей, миготливі відсвіти на мілководді, великі, відшліфовані водою валуни, надбережні кедри та білі берези; а корч під ним був теплий від сонця, зручний, зовсім без кори, сірий і гладенький на дотик; і почуття досади поступово залишало Ніка. Воно відходило поволі, те почуття досади, що враз наринуло на нього після недавнього гострого збудження, від якого йому аж посудомило плечі. Тепер усе знову було гаразд. Поклавши вудку перед собою на корчі, Нік прив'язав до поводка новий гачок і так затяг вузлик, що він майже злився з самою жилкою.

Він настромив на гачок принаду, взяв вудлище й по корчах перебрався на той берег, щоб зайти в річку, де не так глибоко. Попід корчами й одразу ж за ними вода була надто глибока. Нік обігнув мілину, що вганялась у річку з боку мочарів, і вийшов на мілководдя.

Ліворуч, де кінчалася лука й починався ліс, лежав великий, вирваний з корінням берест. Його повалило бурею, і верхівка його заходила в ліс, а коріння було замулене, поросло травою і випиналося при березі чималим горбиком. Знизу його підмивала річка. Звідти, де стояв Нік, було видно глибокі, наче борозни, вимоїни, прориті течією в мілкому річищі. Там, де він стояв, дно встеляла галька, далі за водою воно теж було кам'янисте, повне великих голяків, а там, де річка обгинала коріння поваленого дерева, на дні лежав мул, і між вимоїнами колихалися на течії зелені пасма водоростей.

Нік заніс вудлище за плече, тоді рвучко метнув уперед, і жилка, виписавши дугу, потягла коника під воду, в одну з тих глибоких вимоїн серед водоростей. Форель узяла принаду, і Нік підсік її.

Простягши вудлище вперед, до поваленого дерева, й задкуючи проти води, Нік вивів форель, що билася на гачку, раз у раз згинаючи вудлище, з небезпечних підводних хащів на відкриту течію. Міцно тримаючи вудлище, яке гнулося, мов живе, він почав підтягати рибину до себе. Вона пручалась, але щораз подавалася; вудлище згиналось за кожним посмиком і кінець його часом зникав під водою, проте за кожним разом форель опинялася все ближче. Нік послаблював її посмики, ступаючи трохи вперед за водою. Нарешті він потяг вудлище вгору, провів форель над підсаком і рвучко підняв його.

Форель важко висіла в підсаку, і крізь чарунки було видно її плямисту спину й сріблясті боки. Нік зняв її з гачка, приємно важку, крутобоку, з великою випнутою нижньою щелепою, і, відчуваючи, як вона силкується вислизнути з руки, вкинув у довгий мішок, що звисав з його плечей аж до води.

Він наставив отвір мішка проти течії, і мішок одразу поважчав, наповнившись водою. Нік трохи підняв його, і вода потекла крізь мішковину. На дні мішка, що залишилось у воді, лежала велика жива форель.

Нік рушив далі за течією. Мішок, обважнілий у воді, звисав попереду, відтягаючи плечі. Ставало гаряче, сонце пекло Нікові просто в потилицю.

Одну добренну форель він уже мав. А багато йому й не треба. Тепер річка була ширша й мілкіша. Обабіч неї росли дерева. Від дерев на лівому березі, проти надполудневого сонця, на воду падали короткі тіні. Нік знав, що в кожному такому затінку є форель. А ближче до вечора, коли сонце перейде над горби, форель ховатиметься в прохолодному затінку біля другого берега.

Найбільші рибини лежатимуть під самим берегом. Колись на Чорній річці їх завжди можна було там знайти. А коли сонце сідало, вони виходили на відкриту воду. Саме тоді, як призахідне сонце заливало річку сліпучим сяєвом, велика форель добре ловилася скрізь. Але ловити о цій порі майже неможливо, бо сонце відбивається від води, мов від дзеркала, і засліплює очі. Можна, звичайно, ловити й проти води, але на таких річках, як Чорна чи оця, проти течії довго не побредеш, а на глибокому ще, гляди, і з ніг звалить. То не жарти — ловити проти води на таких стрімких річках.

Нік брів мілководдям, шукаючи очима попід берегами якоїсь заглибини. Над самою річкою стояв розложистий бук, і віти його звисали у воду. Між листям нуртувала течія. В таких місцях завжди траплялася форель.

Нікові не дуже хотілося ловити в тій заглибині: гачок майже напевне зачепиться за гілля. А проте там було ніби досить глибоко. Він закинув коника так, щоб течія затягла його під воду, аж під оті навислі віти. Жилка туго напнулась, і Нік підсік. Серед листя й гілля важко скинулася велика форель, наполовину показавшись із води. Жилка застряла в гіллі. Нік смикнув, і форель зірвалася. Він змотав жилку і з гачком у руці побрів далі.

Попереду, під самим лівим берегом, лежав великий корч. Нік здогадався, що всередині він порожнистий: вода заходила в нього гладким потоком, і тільки по боках розбігалися невеличкі брижі. Дно в тому місці помітно глибшало. Верх корча був сірий і сухий. Частину його вкривала тінь.

Нік витяг із пляшки затичку разом з коником, що вчепився за неї. Він узяв коника, настромив його на гачок і закинув у воду. Вудлище він простяг далеко вперед, щоб течія занесла коника під той порожнистий корч. Тоді приспустив кінець вудлища, і коник зник під корчем. Нік відчув сильний посмик. Він потяг вудлище на себе. Враження було таке, ніби гачок зачепився за корч, але жива напруга жилки свідчила, що це не так.

Нік спробував вивести рибину на відкриту воду. Вона не хотіла йти.

Раптом жилка послабла, і Нік подумав, що форель зірвалася. А потім враз побачив її — зовсім близько, на бистрині; вона шарпала головою, намагаючись звільнитися від гачка. Щелепи її були міцно стиснуті. Борсаючись у прозорій бистрій воді, вона щосили смикала гачок.

Вибираючи жилку лівою рукою, Нік підняв вудлище, щоб натягти жилку й спробувати підвести форель до підсака, але вона метнулася геть і зникла з очей, тільки жилка раз по раз сіпалась. Нік почав підтягати форель проти течії, даючи їй битись у воді й згинати вудлище. Перебравши вудлище в ліву руку, він помалу вів рибину проти течії, весь час відчуваючи її вагу та відчайдушний опір, і зрештою завів її у підсак. А тоді підняв у повітря, — важку, згорнуту півкільцем у сітці, з якої рясно капотіла вода, — відчепив з гачка й спустив у мішок.

Розправивши отвір мішка, він зазирнув усередину: на дні мішка лежали у воді дві великі живі рибини.

Бредучи по дедалі глибшій воді, Нік підійшов до порожнистого корча. Він зняв через голову свій мішок, — рибини сполохано забилися, коли він підняв їх над водою, — і почепив його на корч так, щоб форель була глибоко у воді. А тоді й сам підтягся на корч і сів, і вода з його штанів та черевиків полилася в річку. Нік поклав вудку, відсунувся на затінений кінець корча й витяг з кишені бутерброди. Він занурив їх у холодну воду, і течія змила крихти. Тоді він з'їв бутерброди й набрав повний капелюх води, щоб попити; та вода витікала з капелюха, перш ніж він встигав піднести його до рота.

Сидіти на корчі в затінку було прохолодно. Він дістав сигарету й тернув сірником об корч. Сірник загруз у темному дереві, прокресливши на ньому тонку борозенку. Нік перехилився через корч, знайшов збоку тверде місце й черкнув сірником. Він сидів, курив і дивився на річку.

Далі за течією річка вужчала й заходила в багнище. Вода там була гладенька й глибока, а багнище, здавалося, суспіль поросло кедрами, стовбури яких стояли один біля одного й крони геть переплелися. Таким багнищем навряд чи й пройдеш: он як низько починаються віти. Щоб там пробратися, треба притискатись до самої землі, бо крізь гілля не проб'єшся. Певно, тому болотяні тварини й мають таку будову тіла, подумав Нік.

Шкода, що він не взяв з собою якоїсь книжки. Непогано було б почитати. Йти на те багнище йому зовсім не хотілося. Він знову поглянув уперед на річку. Трохи віддалік над нею похилився великий кедр, сягаючи кроною протилежного берега. Ото за ним річка й заходила в багнище.

Нік не хотів іти туди зараз. Усе в ньому повставало проти того, щоб бродити з вудкою по глибизні, де вода доходить до пахов, і брати на гачок велику форель у таких місцях, де її не витягти на берег. На багнищі береги були голі, крони великих кедрів змикалися над головою і лише де-не-де пропускали сонце; на тій глибокій бистрині, серед присмерку, риболовля могла скінчитися трагічно. Рибалити на багнищі — ризикована річ. Нік не мав до цього ніякої охоти. Йому не хотілося сьогодні спускатися далі за водою.

Він вийняв з кишені складаний ніж, розкрив його і встромив у корч. Тоді витяг з води мішок, засунув у нього руку й схопив одну з форелей. Міцно затиснувши рибину ближче до хвоста, непіддатливу, живу, він ляснув нею об корч. Форель затріпотіла й заклякла. Нік поклав її в затінку на корчі і так само перебив в'язи другій. Тоді поклав обидві поряд на корч. То були добрячі рибини.

Нік випатрав їх, розітнувши від анального отвору до кінця нижньої щелепи. Всі тельбухи разом із зябрами та язиком вийнялися за першим разом. Обидві рибини були самці, з довгими сірувато-білими смужками молок, гладенькими й чистими. Та й інші нутрощі були чисті, тугі на дотик і виймалися вкупі. Нік пожбурив усе те на берег, на поживу норкам.

Він обмив форелей у річці. Коли він повернув їх у воді спинками догори, вони були зовсім як живі. Їх забарвлення ще не зблякло. Нік помив руки і обсушив їх об корч. Тоді поклав рибини на мішок, простелений на корчі, згорнув сувоєм і, обв'язавши його мотузкою, застромив у підсак. Його ніж і досі стояв сторч, загнаний лезом у дерево. Нік вичистив його об корч і сховав у кишеню.

Він став на корчі, з вудкою в руках та важко обвислим підсаком на поясі, а тоді зійшов у воду й похляпав до берега. Вибравшись на берег, він рушив через ліс до узвишшя, де був його табір. Він озирнувся назад. Річка ледь видніла між деревами. У нього попереду ще багато днів, буде час порибалити й на багнищі.

L'ENVOI[37]

Король працював у саду. Він начебто був радий побачити мене. Ми пішли садом. «А це королева», — сказав він. Вона підстригала трояндовий кущ. «Добрий день», — мовила вона. Ми сіли до столика під великим деревом, і король звелів принести віскі та содову. «Хоч там як, а добре віскі ми ще маємо», — сказав він. Він сказав мені, що революційний комітет не дозволяє йому виходити за межі території палацу. «Мені здається, Пластірас зовсім непоганий чоловік, — сказав він, — але з ним страшенно важко дійти згоди. А втім, я вважаю, він правильно вчинив, що розстріляв отих-от. Коли б і Керенський розстріляв декого, все могло б обернутись зовсім інакше. Та, звичайно, найголовніше в таких справах — щоб не розстріляли тебе самого/»

Було дуже весело. Ми довго розмовляли. Як і всі греки, він хотів поїхати до Америки.