Убивство в будинку вікарія

Розділ восьмий

Ми йшли майже мовчки до поліційного відділка. Гейдок трохи відстав і прошепотів до мене:

– Ви знаєте, мені це не подобається. Зовсім не подобається. Тут є щось таке, чого ми не розуміємо.

Він здавався вкрай стурбованим і збитим із пантелику.

Інспектор Слек був у відділку, і незабаром ми опинилися віч-на-віч із Лоренсом Реддінґом.

Він був блідий і напружений, проте цілком стриманий. «Чудово стриманий, – подумав я, – зважаючи на обставини». Мелчет форкав і мугикав, вочевидь нервуючи.

– Послухайте-но мене, Реддінґ, – сказав він. – Я так розумію, ви тут зробили зізнання інспекторові Слеку. Ви зізналися, що прийшли в церковний дім приблизно о чверть за сьому, зустріли там Протеро, посварилися з ним, застрелили його й пішли звідти геть. Я не зачитую ваше зізнання, але переказав вам його суть.

– Так.

– Я хочу поставити вам кілька запитань. Вам уже сказали, що ви можете не відповідати на них, якщо не захочете, без свого адвоката…

Лоренс урвав йому промову:

– Мені немає чого приховувати. Я вбив Протеро.

– Он як! Гаразд, – форкнув Мелчет. – Звідки ви взяли пістолет?

Лоренс завагався.

– Він був у моїй кишені.

– Ви взяли його до церковного дому?

– Атож.

– Навіщо?

– Я завжди ношу його із собою.

Він трохи завагався, перед тим як відповісти, і я був абсолютно переконаний, що він сказав неправду.

– Навіщо ви відвели назад стрілки годинника?

– Стрілки годинника?

Він здавався спантеличеним.

– Так, стрілки показували 6:22.

Вираз страху промайнув на його обличчі.

– А, он ви про що. Так, я змінив час на годиннику.

Несподівано озвався Гейдок:

– Де ви застрелили полковника Протеро?

– У кабінеті церковного дому.

– І в яку частину його тіла ви стріляли?

– Думаю, що в голову. Атож, у голову.

– Ви не зовсім у цьому переконані?

– Якщо ви знаєте, то я не розумію, навіщо запитуєте мене.

Це була не вельми впевнена спроба викрутитися. За дверима почулося шарудіння кроків. Увійшов констебль без шолома з листом у руці.

– Лист для вікарія. На конверті написано, що це дуже термінове повідомлення.

Я розірвав конверта й прочитав:

Я подивився на Мелчета значущим поглядом. Він зрозумів мій натяк. Ми всі вийшли. Глянувши через плече, я побачив краєчок обличчя Лоренса Реддінґа. Його очі були прикуті до клаптика паперу в моїй руці, і мені навряд чи коли доводилося бачити вираз такого жахливого болю й розпачу на людському обличчі.

Я пригадав, як Анна Протеро, сидячи на моїй канапі, сказала: «Я жінка, доведена до повного розпачу», – і серце мені боляче стислося: тепер я побачив можливу причину героїчного самозвинувачення Лоренса Реддінґа.

– Ви маєте якісь відомості про пересування Реддінґа раніше, протягом дня? – запитав Мелчет, звертаючись до Слека. – Чи є якісь підстави вважати, що він застрелив Протеро раніше, ніж він каже? З’ясуйте це, гаразд?

Він обернувся до мене, і я мовчки подав йому листа від Анни Протеро. Він прочитав його й здивовано випнув губи. Потім обернувся до мене із запитанням у погляді.

– Це те саме, на що ви натякали сьогодні вранці?

– Так. Я тоді не був переконаний, що повинен розповісти про це. Тепер я знаю, що це мій обов’язок.

І я розповів йому про те, що побачив того вечора в сарайчику-майстерні.

Полковник перекинувся кількома словами з інспектором, після чого ми пішли до Старої Садиби. Доктор Гейдок пішов із нами.

Надзвичайно чемний дворецький відчинив нам двері – в його поведінці було саме стільки жалоби, скільки йому годилося мати.

– Доброго ранку, – сказав Мелчет. – Чи не доручите ви покоївці повідомити місіс Протеро, що ми тут і хочемо побачитися з нею? А потім негайно повертайтеся сюди, бо ми хочемо поставити вам кілька запитань.

Дворецький поспішив геть і незабаром повернувся зі словами, що передав наше повідомлення.

– А зараз поговорімо трохи про те, що сталося вчора, – сказав полковник Мелчет. – Ваш хазяїн був присутній на ланчі?

– Так, сер.

– І настрій у нього був такий, як звичайно?

– Наскільки я міг судити, сер, то так.

– Що сталося потім?

– Після ланчу місіс Протеро пішла лягти й відпочити, а полковник пішов до свого кабінету. Міс Летиція поїхала грати в теніс у двомісному автомобілі. Полковник і місіс Протеро випили чай о пів на п’яту у вітальні. На пів на шосту був замовлений автомобіль, щоб відвезти їх до села. Відразу по тому, як вони поїхали, зателефонував містер Клемент, – він вклонився в мій бік, – і я повідомив йому, що вони поїхали.

– Гм, – сказав полковник Мелчет. – Коли містер Реддінґ був тут востаннє?

– У вівторок пополудні, сер.

– Я так розумію, вони посварилися?

– Я так думаю, сер. Полковник наказав мені не пускати в майбутньому містера Реддінґа в дім.

– А ви чули, з якої причини вони сварилися? – запитав полковник Мелчет навпростець.

– Полковник Протеро, сер, мав надзвичайно гучний голос, а надто тоді, коли підвищував його у гніві. Я просто не міг не почути кілька слів із тієї розмови.

– Ви почули досить, щоб зрозуміти причину сварки?

– Я так зрозумів, сер, вони сварилися через портрет, який малював містер Реддінґ, – портрет міс Летиції.

Мелчет щось пробурчав собі під ніс.

– Ви бачили містера Реддінґа, коли він пішов із дому?

– Так, сер, я його провів.

– Він не здався вам розгніваним?

– Ні, сер. Якщо мені дозволено буде так сказати, то він був навіть веселий.

– Он як! А вчора він до вас не приходив?

– Ні, сер.

– А хтось інший приходив?

– Учора ніхто не приходив, сер.

– А позавчора?

– Позавчора пополудні приходив містер Денніс Клемент. І доктор Стоун був тут протягом певного часу. А ввечері приходила леді.

– Леді? – здивовано перепитав Мелчет. – Хто вона була?

Дворецький не міг пригадати її ім’я. То була леді, якої він раніше ніколи не бачив. Так, вона назвала йому своє ім’я, а коли він повідомив, що родина обідає, сказала, що зачекає. Тож він провів її до невеличкої вранішньої вітальні.

Вона прийшла до полковника Протеро, а не до місіс Протеро. Він повідомив про неї полковникові, і полковник пішов до вранішньої вітальні відразу по обіді.

Як довго та леді залишалася в домі? Він вважав, що близько півгодини. Потім полковник сам провів її з дому. Ага! Тепер він пригадав її ім’я. Її звали місіс Лестрандж.

Це було сюрпризом.

– Цікаво, – сказав Мелчет. – Справді дуже цікаво.

Але ми не продовжили цю розмову, бо надійшло повідомлення, що місіс Протеро чекає на нас.

Анна лежала в постелі. Обличчя в неї було бліде, а очі променилися яскравим світлом. Вираз її обличчя спантеличив мене – то був вираз похмурої рішучості. Вона заговорила до мене.

– Дякую, що прийшли так швидко, – сказала вона. – Я бачу, ви зрозуміли, що я мала на увазі, коли сказала, що можете привести із собою, кого захочете.

Вона помовчала.

– Найкраще буде покінчити з цим якнайшвидше, – сказала. Посміхнулася дивною напівпатетичною усмішкою. – Я думаю, ви та особа, якій я повинна все розповісти, полковнику Мелчет. Річ у тому, що це я вбила свого чоловіка.

Полковник Мелчет лагідно сказав:

– Моя люба місіс Протеро…

– О, повірте, це правда. Мабуть, я сказала це надто прямо, але я ніколи не належала до тих жінок, які впадають в істерику хай там із якої причини. Я ненавиділа його вже давно, а вчора його застрелила.

Вона знову опустила голову на подушки й заплющила очі.

– Це все. Я думаю, ви заарештуєте мене й заберете з дому. Я підведуся з ліжка й одягнуся так швидко, як тільки зможу. Зараз я почуваю себе досить зле.

– А чи вам відомо, місіс Протеро, що містер Лоренс Реддінґ уже зізнався в тому, що це він скоїв убивство?

Анна розплющила очі й жваво кинула головою.

– Я знаю. Дурний хлопчисько. Він закоханий у мене, якщо ви не знаєте. Тому він пішов на цей учинок – дуже шляхетний і дуже дурний.

– А він знав, що злочин скоїли ви?

– Так.

– А звідки він це знав?

Вона завагалася.

– Ви йому сказали?

Вона знову завагалася.

– Атож… Я йому сказала.

Вона стенула плечима з видимим роздратуванням.