Було ближче до сьомої години, ніж до пів на сьому, коли я наблизився до хвіртки церковного дому, повертаючись звідти, куди мене викликали. Перш ніж я підійшов до неї, вона розчинилася і з неї вийшов Лоренс Реддінґ. Побачивши мене, він завмер на місці, і я був вражений його виглядом. Він був схожий на чоловіка, який перебуває на межі божевілля. Його очі дивилися дивним поглядом, він був смертельно блідий і тремтів та смикався всім тілом.
На мить мені здалося, він п’яний, але я відкинув це припущення відразу.
– Вітаю вас, – сказав я. – Ви знову приходили побачитися зі мною? Пробачте, що мене не було вдома. Але я вже повернувся. Я мушу побачитися з полковником Протеро, щоб переглянути деякі рахунки – але це, я думаю, не займе багато часу.
– Протеро, – сказав він. І раптом засміявся. – Протеро?! Ви хочете побачитися з полковником Протеро?! О, ви скоро його побачите! Богом присягаюся – ви його побачите!
Я витріщився на нього й інстинктивно простяг руку, щоб торкнутися його. Він рвучко відсахнувся від мене.
– Ні! – майже викрикнув він. – Я повинен піти геть – щоб подумати. Я маю подумати. Мушу подумати.
Він зірвався бігти й швидко зник дорогою до села, залишивши мене стояти на місці. Моя перша думка про те, що він вихилив добру порцію якогось міцного трунку, повернулася до мене.
Зрештою я похитав головою й пішов у дім. Парадні двері ми завжди залишаємо відчиненими, проте я натиснув на кнопку дзвінка. Мері вийшла мені назустріч, обтираючи руки фартухом.
– То ви нарешті повернулися, – зауважила вона.
– Полковник Протеро тут? – запитав я.
– Він у кабінеті. Сидить тут від чверті на сьому.
– А містер Реддінґ тут був?
– Він прийшов кілька хвилин тому. Запитав про вас. Я сказала йому, що ви повернетеся додому за кілька хвилин і що полковник Протеро чекає вас у кабінеті, і він сказав, що теж вас почекає, і пішов туди. Він зараз там.
– Ні, його там немає, – сказав я. – Щойно зустрів його на дорозі.
– Ну, то я не чула, щоб він вийшов. У такому разі він тут залишався не довше, як хвилину або дві. Господиня ще не повернулася з міста.
Я неуважно кивнув головою. Мері повернулася на свою кухонну територію, а я пройшов коридором і відчинив двері до кабінету.
Після коридорної темряви проміння вечірнього сонця, яке вливалося до кімнати, примусило мене закліпати очима. Я ступив крок або два вперед і завмер на місці.
Протягом якоїсь хвилини моя свідомість відмовлялася сприймати картину, що постала переді мною.
Полковник Протеро лежав, розкинувши руки, на письмовому столі в жахливо неприродній позі. На столі біля його голови стояла калюжа червоної рідини, що капала на підлогу з жахливим звуком «плюх-плюх-плюх».
Я опанував себе й підійшов до нього. Його шкіра на дотик була холодна. Рука, яку я підняв, безживно впала назад. Чоловік був мертвий – йому прострелили голову.
Я пішов до дверей і покликав Мері. Коли вона прийшла, я наказав їй бігти так швидко, як тільки зможе, і привести сюди доктора Гейдока, який жив на розі вулиці. Я сказав їй, що в нас стався нещасливий випадок.
Потім я зачинив двері кабінету й став чекати, коли прийде лікар.
На щастя, Мері застала його вдома. Гейдок – дуже порядний чоловік, високий, стрункий, міцний, із чесним, суворим обличчям.
Його брови підскочили вгору, коли я мовчки показав йому через кімнату. Але, як справжній лікар, він не виявив жодного знаку емоцій. Нахилився над трупом і швидко його оглянув. Потім випростався й подивився на мене.
– Ну то що? – запитав я.
– Він мертвий-мертвісінький – мертвий уже протягом півгодини, я думаю.
– Самогубство?
– Цілком виключено, чоловіче. Подивіться, у якому місці рана від пострілу. Крім того, якщо він сам себе застрелив, то де зброя?
Справді, ніде нічого подібного не було.
– Нам не слід ні до чого тут доторкатися, – сказав Гейдок. – Я ліпше негайно зателефоную в поліцію.
Він підняв слухавку й промовив у неї кілька фраз. Він виклав факти так лаконічно, як тільки зміг, потім поклав слухавку й підійшов туди, де я сидів.
– Справа кепська. Як ви його знайшли?
Я йому пояснив.
– Це… вбивство? – запитав я слабким голосом.
– Схоже на те. Та й що б це зрештою могло бути? Дивна історія. Хто міг затаїти таку злість на старого бідолаху? Звісно, я знаю, мало хто його любив, але людину не часто вбивають лише тому, що її не люблять, отже, йому вельми не пощастило.
– Тут сталася ще одна дивна подія, – сказав я. – Мені сьогодні зателефонували й попросили прийти до вмирущого парафіянина. Коли я туди прийшов, усі були дуже здивовані побачити мене. Хворому було набагато краще, ніж у попередні дні, і його дружина категорично заперечила, що телефонувала мені.
Гейдок насупив брови.
– Це дуже й дуже підозріло. Вас вирішили прибрати з дороги. А де ваша дружина?
– Вона поїхала до Лондона на цілий день.
– А служниця?
– Вона на кухні – у протилежному кінці будинку.
– Де вона не могла почути нічого з того, що відбувалося тут. Паскудні справи. Хто знав, що Протеро ввечері прийде сюди?
– Він кричав про це вранці на вулиці, як завжди, своїм найгучнішим голосом.
– Отже, про це знало все село? Зрештою воно завжди знає про все. Вам часом не відомо, хто мав до нього якісь претензії?
Думка про біле обличчя Лоренса Реддінґа і його вибалушені очі прийшла мені в голову. Мене врятувало від відповіді човгання кроків у коридорі за дверима.
– Поліція, – сказав мій друг і підвівся на ноги.
Нашу поліційну силу уособлював констебль Герст, який мав надзвичайно поважний, але дещо стурбований вигляд.
– Добрий вечір, джентльмени, – привітався він із нами. – Інспектор буде тут через кілька хвилин. Тим часом я мушу виконати його інструкції. Я так розумію, що полковника Протеро знайдено застреленим – у церковному домі?
Він зробив паузу і з холодною підозрою спрямував на мене погляд, який я спробував зустріти з належним виразом свідомої невинності.
Він підійшов до письмового столу і заявив:
– Нічого не торкайтеся, поки прийде інспектор.
Для зручності читачів я подаю план свого кабінету.
Констебль дістав записник, послинив олівець і спрямував очікувальний погляд на нас обох.
Я повторив свою розповідь про те, як натрапив на тіло. Коли він її записав, – а це забрало певний час, – то обернувся до лікаря.
– Йому вистрілили в голову з близької відстані.
– З якої зброї?
– Я не можу сказати остаточно, поки ми не витягнемо кулю. Але з великою певністю припускаю, що куля вилетіла з пістолета малої конструкції – скажімо, з маузера-25.
Я здригнувся, пригадавши свою вчорашню розмову з Лоренсом Реддінґом і його зізнання. Поліційний констебль втупив у мене погляд своїх холодних риб’ячих очей.
– Ви щось сказали, сер?
Я похитав головою. Хай би які підозри виникли в мене, вони були тільки підозрами, і тому я мусив тримати їх при собі.
– Коли, на вашу думку, сталася трагедія?
Лікар завагався на хвилину, перш ніж відповісти. Потім сказав:
– Смерть настала близько півгодини тому. Але не раніше, у цьому можна не сумніватися.
Герст обернувся до мене.
– А служниця щось чула?
– Наскільки мені відомо, вона нічого не чула, – сказав я. – Але ви ліпше запитайте в неї.
Та саме в цю хвилину прибув інспектор Слек, він приїхав на автомобілі з містечка Мач Бенгем, що розташоване за дві милі від нас.
Про інспектора Слека я можу лише сказати, що ніколи не бачив чоловіка, який би з такою енергією намагався поводитися всупереч своєму прізвищу6. Він був темноволосий, з неспокійною і жвавою поведінкою, з чорними очима, які безперервно кліпали. Манери в нього були вкрай нахабними й брутальними.
Він відповів на наші привітання коротким кивком, схопив записник свого підлеглого, уважно його прочитав, пошепки обмінявся з ним кількома словами, потім підійшов до тіла.
– Тут уже, певно, все обмацане і зрушене з місця, – сказав він.
– Я ні до чого не доторкався, – сказав Гейдок.
– І я теж, – сказав я.
Інспектор протягом якогось часу дивився на те, що лежало на столі, й оглядав калюжу крові.
– Ага! – сказав він тоном тріумфу. – А ось і те, що нам треба. Годинник перекинувся, коли полковник упав грудьми на стіл. Він покаже нам час, коли стався злочин. Двадцять дві хвилини на сьому. Коли, ви сказали, жертва померла, докторе?
– Я сказав: близько півгодини тому, але…
Інспектор подивився на свого наручного годинника.
– П’ять хвилин на восьму. Я одержав повідомлення десять хвилин тому, за п’ять хвилин до сьомої. Тіло було знайдене близько чверті до сьомої. Я так розумію, що ви прийшли негайно. Скажімо, ви оглянули труп за десять хвилин до сьомої. Ви визначили термін смерті з точністю майже до хвилини.
– Я не можу вказати, коли сталася смерть, з абсолютною точністю, – сказав Гейдок. – Це приблизна оцінка.
– Але вона у вас досить точна, сер, досить точна.
Я спробував утрутитися до розмови:
– Щодо годинника…
– Пробачте, сер, але я сам поставлю вам запитання, які вважатиму необхідними. У мене мало часу. Тому вимагаю від вас абсолютної мовчанки.
– Так, але я хочу сказати вам…
– Абсолютної мовчанки, – відрубав інспектор, люто глипнувши на мене.
Я дав йому те, що він від мене хотів.
Він усе ще пильно оглядав письмовий стіл.
– Чого він тут сидів? – пробурчав він. – Він хотів написати записку? О, що це таке?
Він тріумфально підняв догори клаптик паперу. Він був такий щасливий своєю знахідкою, що дозволив нам підійти до нього й подивитися на папірець разом із ним.
То був клапоть мого канцелярського паперу, і нагорі стояла цифра 6:20.
– «Шановний Клементе, – так починалася цидулка. – Пробачте, я більше не можу чекати, бо мені треба…»
На цьому слові записка закінчувалася закарлючкою.
– Ясніше очевидного! – вигукнув інспектор Слек із тріумфом у голосі. – Він сідає сюди, щоб написати цидулку, а його ворог тихенько заходить у скляні двері і стріляє в нього, поки він пише. Що тут незрозумілого?
– Я лише хотів вам сказати… – почав я.
– Нічого не кажіть, сер, я не маю коли вас слухати. Зараз я пошукаю сліди.
Він опустився навкарачки й посунув до скляних дверей.
– Я вважаю, ви повинні знати… – вперто правив я своєї.
Інспектор підвівся на ноги. Він сказав із хвилюванням у голосі, але твердо:
– Ми поговоримо про це згодом. А зараз я попрошу вас, джентльмени, покинути приміщення. Будь ласка, вийдіть звідси негайно.
Ми дозволили йому виштовхати нас із кабінету, як дітей. Здавалося, минули години. Але було тільки чверть на восьму.
– Ну, от і все, – сказав Гейдок. – Коли цей самозакоханий осел захоче мене бачити, то скажете йому, нехай приходить до моєї приймальні. До побачення.
– Господиня повернулася, – сказала Мері, на мить з’явившись із кухні. Очі в неї були круглі й схвильовані. – Вона увійшла в дім хвилин п’ять тому.
Я знайшов Ґрізельду у вітальні. Вона здавалася зляканою, але й збудженою.
Я розповів їй про все, і вона уважно вислухала мене.
– Цидулка позначена цифрою 6:20, – закінчив я свою розповідь. – А годинник на столі впав, і стрілки зупинилися на позначці 6:22.
– Он як, – сказала Ґрізельда. – Але ти хіба йому не пояснив, що той годинник ми завжди ставимо на чверть години вперед?
– Ні, не пояснив, – сказав я. – Він не захотів мене слухати. Мої зусилля ні до чого не призвели.
Ґрізельда спохмурніла, вираз обличчя в неї був геть спантеличений.
– Але ж, Лене, це геть заплутує справу, – сказала вона. – Бо коли цей годинник показував двадцять хвилин на сьому, насправді було тільки п’ять хвилин після шостої, а в п’ять хвилин на сьому, я думаю, полковник Протеро ще сюди навіть не прийшов.