Убивство в будинку вікарія

Розділ шостий

Ми протягом певного часу сушили собі голову над загадкою годинника, але так до жодного висновку й не дійшли. Ґрізельда сказала, я повинен зробити ще одне зусилля й розповісти про це інспекторові Слеку, але тут мене опанувало відчуття протесту, що його я інакше як ослячою впертістю назвати не можу.

Інспектор Слек повівся зі мною вкрай брутально – і то без будь-якої потреби. Я чекав тієї миті, коли зможу зробити свій цінний внесок у розслідування й поставити його в незручне становище, сказавши тоном лагідного докору:

– Якби ви тоді погодилися вислухати мене, інспекторе Слек…

Я сподівався, він принаймні перекинеться кількома словами зі мною, перш ніж покинути мій дім, але на свій подив почув від Мері, що він уже пішов, замкнувши двері кабінету й наказавши, щоб ніхто не смів туди заходити. Ґрізельда запропонувала піти до Старої Садиби.

– Це, певно, такий жах для Анни Протеро – з поліцією та всім іншим, – сказала вона. – Можливо, я зможу щось зробити для неї.

Я щиро схвалив цей план, і Ґрізельда пішла, отримавши інструкції негайно зателефонувати, якби їй здалося, що я зможу стати там у пригоді або принести розраду котрійсь із жінок.

Я став телефонувати вчителям недільної школи, які мали зібратися в церковному домі на сьому годину сорок п’ять хвилин, щоб опрацювати плани на наступний тиждень. Я подумав, що за тих обставин, які склалися, ці збори буде ліпше відкласти.

Наступним на сцену подій вийшов Денніс, який щойно повернувся з тенісної гри. Той факт, що відбулося вбивство й відбулося воно в церковному домі, схоже, дало йому глибокої втіхи.

– Це ж треба – опинитися на самому місці вбивства! – вигукнув він. – Мені завжди хотілося бути в самому його центрі. Навіщо поліція замкнула кабінет? Чи не підійде туди ключ від якихось інших дверей?

Я заборонив удаватися до будь-яких таких спроб. Денніс підкорився з вельми невдоволеною фізіономією. Випитавши в мене всі подробиці, він вийшов у сад шукати там слідів, весело зауваживши, що нам пощастило. Адже вколошкали тільки старого Протеро, якого ніхто не любив.

Його весела черствість роздратувала мене, але, поміркувавши, я подумав, що, певно, ставлюся з надмірною суворістю до хлопця. У тому віці, у якому перебував Денніс, детективний роман був чимось чи не найцікавішим у житті, а виявивши реальну детективну історію з реальним трупом, так би мовити, на ґанку свого дому, хлопець із цілком нормальною психікою може опинитися на сьомому небі від щастя. Смерть означає дуже мало для хлопця, якому шістнадцять років.

Ґрізельда повернулася додому десь через годину. Вона бачилася з Анною Протеро, прийшовши відразу по тому, як інспектор повідомив їй новину.

Довідавшись, що Анна Протеро востаннє бачила свого чоловіка в селі близько чверті до шостої і що вона не може пролити на подію ніякого світла, інспектор пішов геть, попередивши, що завтра він повернеться для більш серйозної розмови.

– Як на нього, то він був досить делікатним, – сказала Ґрізельда з роздратуванням у голосі.

– Як місіс Протеро сприйняла те, що сталося? – запитав я.

– Ну, знаєш, була досить спокійна, але вона завжди така.

– Атож, – погодився я. – Я не уявляю собі Анну Протеро в стані істерики.

– Звичайно, їй довелося пережити великий шок. Це було по ній видно. Вона подякувала за те, що я прийшла, і сказала, що нічим допомогти їй не можу.

– А як Летиція?

– Її не було вдома – десь грала в теніс. Вона ще не повернулася.

Запала пауза, а тоді Ґрізельда сказала:

– Ти знаєш, Лене, вона справді була дуже спокійна – спокійна аж занадто.

– Це шок, – припустив я.

– Так, мабуть. А проте… – Ґрізельда розгублено насупила брови. – Вона була якоюсь дивною. Не розгубленою, а, я сказала б, нажаханою.

– Нажаханою?

– Так – хоч вона цього й не показувала. Принаймні не хотіла показувати. Але в її очах застиг химерний насторожений погляд. Мені здалося, вона має якесь уявлення про те, хто його вбив. Вона знову й знову запитувала, кого підозрюють.

– Справді? – замислено перепитав я.

– Так, справді. Звичайно, Анна володіє досконалим самовладанням, та було видно, що вона геть вибита з рівноваги. Набагато більше, ніж можна було б припустити, адже ні для кого не таємниця, що вона не була йому дуже віддана. Радше, вона ставилася до нього з відвертою неприязню, якщо шукати між ними якесь почуття.

– Смерть іноді впливає на почуття людини, – сказав я.

– Так, я думаю, що так.

Увійшов Денніс, він був украй схвильований, бо знайшов на одній із клумб відбиток ноги. Він був переконаний, що поліція його не помітила й що виявлення того сліду стане поворотним пунктом розслідування.

Я перебув тривожну ніч. Денніс підхопився на ноги й вибіг із дому, не чекаючи сніданку, щоб «продовжити пошук слідів», так він мені сказав.

А проте не він, а Мері принесла нам найсенсаційнішу вранішню новину.

Ми саме сіли снідати, коли вона вбігла до кімнати з червоними щоками й блискучими очима й звернулася до нас із притаманною їй безцеремонністю.

– Чи повірите ви? Пекар щойно мені сказав. Вони заарештували молодого містера Реддінґа.

– Заарештували Реддінґа? – недовірливо вигукнула Ґрізельда. – Це неможливо. Певно, йдеться про якусь дурну помилку.

– Ніякої помилки бути не могло, мем, – сказала Мері тоном зловтішної радості. – Містер Реддінґ сам прийшов у поліцію й зізнався в убивстві. Учора пізно ввечері. Він увійшов до відділка, кинув на стіл пістолет і сказав: «Це я зробив». Ось так.

Вона подивилася на нас обох, енергійно кивнула головою й повернулася на кухню, задоволена ефектом, який справило на нас її повідомлення. Ґрізельда і я витріщилися одне на одного.

– О, це неправда, – сказала Ґрізельда. – Це не може бути правдою.

Вона звернула увагу на те, що я мовчу, і сказала:

– Лене, ти ж не думаєш, що це правда?

Я не знав, щó їй відповісти. Я сидів мовчки, хоч думки вирували мені в голові.

– Певно, він збожеволів, – сказала Ґрізельда. – Абсолютно збожеволів. Чи, може, ти думаєш, вони оглядали удвох пістолет і він несподівано вистрелив?

– Таке припущення видається мені цілком неймовірним.

– Але полковник загинув унаслідок якогось нещасливого випадку. Бо я не бачу найменшого мотиву до вбивства. Яка реальна причина могла примусити Лоренса вбити полковника Протеро?

Я міг би відповісти на це запитання з достатньою переконливістю, але хотів у міру своїх можливостей уберегти Анну Протеро від будь-яких підозр. Ще залишалася можливість не вплутувати її ім’я в цю справу.

– Не забувай, нещодавно вони дуже посварилися, – сказав я.

– З приводу Летиції та її купального костюма. Але хіба це серйозна причина, адже навіть якби він та Летиція таємно заручилися, він не мав би жодних підстав убивати її батька.

– Ти не знаєш, які факти могли спричинитися до цієї справи, Ґрізельдо.

– То ти віриш у це, Лене?! О, як ти можеш! Я переконана, Лоренс ніколи не зірвав би жодної волосинки з його голови.

– Ти забула, що я зустрів його біля самої хвіртки. Він мав вигляд божевільного.

– Нехай і так! Але вбити він нікого не міг.

– Це також пояснює історію з годинником, – сказав я. – Лоренс, певно, поставив стрілки назад на 6:20 з думкою створити для себе алібі. Ти ж знаєш, що інспектор Слек потрапив у цю пастку.

– Ти помиляєшся, Лене. Лоренс знав, що цей годинник поспішає на п’ятнадцять хвилин. «Наш вікарій не хоче нікуди запізнюватися!» – мав звичай казати він. Лоренс ніколи б не помилився, поставивши стрілки назад, на 6:22. Він поставив би їх на ймовірніший час – скажімо, за чверть до сьомої.

– Він міг не знати, коли Протеро прийшов сюди. Або просто забув, що годинник поспішає.

– Ні, якщо ти замислив убивство, мусиш поставитися з пильною увагою до таких речей.

– Ти нічого не знаєш про це, моя люба, – лагідно заперечив я. – Ти ніколи нікого не вбивала.

Перш ніж Ґрізельда встигла мені відповісти, на стіл, за яким ми снідали, впала тінь і дуже приязний голос сказав:

– Сподіваюся, ви не подумаєте, що я вдерлася до вас нахабно. Прошу вас пробачити мені. Але за тих сумних обставин, які склалися…

Це була наша сусідка – міс Марпл. Ми чемно відповіли, що вона анітрохи нам не заважає, і, почувши ці слова, вона увійшла в засклені двері. Я підсунув для неї стілець. Вона була така збуджена, що її щоки зарожевіли.

– Це жахливо, чи не так? Бідолашний полковник Протеро. Можливо, він був не надто приємним чоловіком і його не дуже любили в селі, але все одно його смерть засмучує. І якщо я не помиляюся, то його застрелили тут, у кабінеті церковного дому, чи не так?

Я відповів їй, що так, вона не помиляється.

– Але ж наш любий панотець не був тут присутній, правда ж? – запитала міс Марпл, звертаючись до Ґрізельди.

Я пояснив їй, де я був.

– Містера Денніса сьогодні тут немає? – запитала міс Марпл, озираючись навкруги.

– Денніс уявив себе детективом-аматором, – сказала Ґрізельда. – Він страшенно збуджений тим, що знайшов слід від ноги на одній із клумб, і, думаю, пішов до поліційного відділка повідомити про свою знахідку.

– О Господи, – сказала міс Марпл. – Така дивна історія і стільки шуму вона наробила! А містер Денніс думає, він знає, хто скоїв убивство. Я думаю, ми всі переконані в тому, що знаємо це.

– Ви вважаєте це очевидним? – запитала Ґрізельда.

– Ні, моя люба, я так не вважаю. Навпаки, я думаю, кожен підозрює когось іншого. Ось чому так важливо мати докази. Я, наприклад, цілком переконана, що знаю, хто це зробив. Але мушу зізнатися, у мене немає щонайменшого доказу. Я знаю, треба бути дуже обережним у тому, що ти кажеш, коли виникають такі ситуації, бо тебе можуть звинуватити в умисному наклепі, чи не так? Тому я налаштувалася бути надзвичайно обережною в розмові з інспектором Слеком. Він надіслав повідомлення, що прийде сьогодні вранці побачитися зі мною, але він щойно зателефонував мені й сказав, що необхідність у нашій зустрічі відпала.

– Думаю, після арешту вона й справді для нього відпала, – сказав я.

– Після арешту? – Міс Марпл нахилилася вперед, її щоки ще більше зарожевіли від збудження. – Я не чула, що відбувся якийсь арешт.

Надто рідко буває, щоб міс Марпл була гірше поінформована, аніж ми, тому я не мав ані найменшого сумніву, що їй усе відомо про подальший розвиток подій.

– Схоже, ми з вами говорили про різні речі, – сказав я. – Атож, арешт відбувся, заарештували Лоренса Реддінґа.

– Лоренса Реддінґа? – Міс Марпл здавалася дуже здивованою. – Я ніколи не подумала б…

Ґрізельда урвала її схвильованим голосом:

– Я не можу повірити в це навіть тепер. Навіть тепер, коли він зізнався.

– Зізнався? – перепитала міс Марпл. – Ви кажете, він зізнався? Диво та й годі! Виходить, я нічого не розуміла!

– Я не можу позбутися відчуття, що то був нещасний випадок або щось подібне, – сказала Ґрізельда. – Тобі так не здається, Лене? Я хочу сказати, той факт, що він сам зізнався в убивстві, веде до такого висновку.

Міс Марпл енергійно нахилилася вперед.

– То він сам зізнався, кажете?

– Так.

– О, – сказала міс Марпл, глибоко зітхнувши. – Я така рада, така дуже рада.

Я з подивом подивився на неї.

– Це свідчить про те, що він щиро розкаявся, – припустив я.

– Розкаявся? – Міс Марпл здавалася вкрай здивованою. – Але ж, любий панотче, ви не можете думати, що він справді винний?

Настала моя черга з подивом витріщитися на неї.

– Але ж, якщо він зізнався…

– То це є очевидним доказом, хіба ні? Я хочу сказати, доказом того, що він цілком непричетний до вбивства.

– Ні, – заперечив я. – Можливо, я геть тупий, але я не бачу цього доказу. Якщо ви не скоїли вбивства, то не розумію, який вам сенс навішувати його на себе.

– О, звісно ж, така причина існує, – сказала міс Марпл. – Вона цілком природна. Для будь-якого вчинку причина існує, хіба ні? А молоді люди мають такі гарячі голови і часто схильні вірити в найгірше.

Вона обернулася до Ґрізельди.

– А ви зі мною згодні, чи не так, моя люба?

– Я… я не знаю, – сказала Ґрізельда. – Не знаю, що тут і думати. Я не можу пояснити, чому Лоренс має поводитися, як круглий ідіот.

– Якби ти бачила його обличчя вчора ввечері… – почав я.

– Розкажіть мені, – попросила міс Марпл.

Я розповів їй, як повернувся вчора додому, і вона уважно вислухала мою розповідь.

Коли я закінчив, вона сказала:

– Я знаю, що іноді міркую по-дурному й не розумію події так, як треба їх розуміти, але й ваш погляд мені здається незрозумілим. Я думаю, якщо молодий чоловік налаштувався вчинити великий злочин, забравши життя у свого ближнього, то він не буде розгубленим і збентеженим після того, як його скоїть. Це буде добре обміркованою й холоднокровною акцією й, хоч убивця може бути трохи схвильованим і може припуститися якоїсь дрібної помилки, я не думаю, щоб він прийшов у стан такого збудження, який ви описуєте. Нелегко уявити себе на місці такої людини, але не бачу, щоб я могла довести себе до нестями.

– Ми не знаємо, якими були обставини, – заперечив я. – Якщо між ними виникла сварка, постріл став наслідком спалаху пристрастей і Лоренс міг бути приголомшений тим, що він учинив. Власне кажучи, я волію думати, що саме це й сталося.

– Я знаю, мій любий містере Клемент, що ми полюбляємо дивитися на речі під багатьма кутами. Але людина мусить бачити факти такими, якими вони є, ви зі мною згодні? І мені не здається, що факти підтримують те витлумачення, яке ви їм хочете накинути. Ваша служниця ясно підтвердила, що містер Реддінґ був у вашому будинку не довше, як дві хвилини, а цього часу замало для виникнення сварки, про яку ви говорите. А крім того, я так розумію, що полковник був застрелений у задню частину голови, коли писав записку, принаймні так повідомила мені моя служниця.

– Це правда, – сказала Ґрізельда. – Схоже, він саме писав цидулку, у якій повідомляв, що більше чекати не може. Цидулка була датована цифрою 6:20, а годинник на столі був перекинутий і зупинився о 6:22, і саме над цим ми з Леном щойно сушили голови в цілковитому нерозумінні.

Вона пояснила, що ми маємо звичку ставити стрілки годинника на чверть години вперед.

– Дуже дивно, – сказала міс Марпл. – Справді дуже дивно. Але сама записка викликає в мене ще більший подив. Я хочу сказати…

Вона замовкла й розглянулася навкруги. Летиція Протеро стояла за вікном. Вона увійшла, кивнувши нам головою і промурмотівши:

– Доброго ранку.

Вона з розгону опустилася в крісло й сказала більш схвильованим тоном, аніж зазвичай:

– Я чула, вони заарештували Лоренса.

– Так, – сказала Ґрізельда. – Це стало для нас великим шоком.

– Я ніколи не думала, що хтось уб’є батька, – сказала Летиція. Вона вочевидь пишалася тим, що не висловлює ані горя, ані будь-яких людських почуттів. – Хоча чимало людей хотіли б його пристукнути, я в цьому не сумніваюся. Були часи, коли мені хотілося зробити це самій.

– Ти не хочеш чогось поїсти або випити, Летиціє? – запитала Ґрізельда.

– Ні, дякую. Я прийшла тільки довідатися – чи не тут я залишила свого маленького жовтого берета. Думаю, я забула його вчора в кабінеті.

– Якщо ти його забула, то він досі там, – сказала Ґрізельда. – Мері ніколи нічого не прибирає.

– Я піду подивлюся, – сказала Летиція, підводячись на ноги. – Пробачте, що потурбувала вас, але я маю звичай забувати все, що ношу на голові.

– Боюся, ви не зможете зараз його забрати, – сказав я. – Інспектор Слек замкнув кабінет.

– О, який зануда! А ми не зможемо проникнути туди через засклені двері?

– Боюся, ні. Вони замкнені зсередини. Але ж, Летиціє, жовтий берет навряд чи личитиме вам за тих обставин, які склалися.

– Ви маєте на увазі жалобу й усе таке? Я не стану клопотати собі голову через траур. Я думаю, це напрочуд архаїчний звичай. Прикро, що так сталося з Лоренсом, атож, дуже прикро.

Вона підвелася на ноги і стояла, неуважно хмурячись.

– Я думаю, усе сталося через мене та через мій купальний костюм. Така дурна вийшла історія…

Ґрізельда розкрила рота й хотіла щось сказати, але з якихось лише їй відомих міркувань знову його закрила.

Дивна усмішка скривила губи Летиції.

– Я гадаю, мені треба піти додому й повідомити Анну про арешт Лоренса, – сказала вона лагідним тоном.

Вона пішла. Ґрізельда обернулася до міс Марпл.

– Чому ви наступили мені на ногу?

Стара дама усміхнулася.

– Мені здалося, ви хотіли щось сказати, моя люба. А часто буває ліпше дозволити, щоб події розвивалися самі собою. Навряд чи ви розумієте, що ця дитина далеко не така неуважна й безневинна, яку вдає із себе. Вона має дуже чіткі ідеї й діє так, як вони підказують.

Мері гучно постукала у двері їдальні й відразу увійшла.

– Що там сталося? – запитала Ґрізельда. – І пора тобі вже запам’ятати, Мері, що у двері стукати не слід. Я вже не раз казала тобі про це.

– Я подумала, ви, можливо, чимось надто заклопотані, – сказала Мері. – Прийшов полковник Мелчет. Хоче поговорити з хазяїном.

Полковник Мелчет – головний констебль нашого графства. Я відразу підвівся на ноги.

– Я не наважилася залишити його в холі, тому провела до вітальні, – провадила Мері. – Прибрати зі столу?

– Ні, поки що не треба, – сказала Ґрізельда. – Я подзвоню.