Убивство в будинку вікарія

Розділ сьомий

Полковник Мелчет був невисоким елегантним чоловічком, що мав дивну манеру раптово й несподівано форкати носом. У нього було руде волосся й досить гострі блакитні очі.

– Доброго ранку, панотче, – сказав він. – Прикра історія, чи не так? Бідолашний старий Протеро. Хоч не скажу, що він подобався мені. Звісно, не подобався, та й нікому він не подобався. Для вас він теж становив проблему. Сподіваюся, ваша дружина не вельми переживає?

Я сказав, що дружина пережила цей випадок як годиться.

– От і гаразд. Не велика радість, коли у вашому домі когось убивають. Мушу зізнатися, молодий Реддінґ мене здивував, учворивши те, що він учворив. Ніякої пошани до чужих почуттів.

Невтримне бажання зареготати охопило мене, але полковник Мелчет, схоже, не бачив нічого дивного в тому, що вбивця повинен зважати на почуття людей, які його оточують, і я стримався.

– Мушу зізнатися, я був трохи розгублений, коли почув, що той хлопець прийшов до поліції і зізнався в убивстві, – провадив полковник Мелчет, опускаючись на стілець.

– Як це, власне, сталося?

– Учора, близько десятої вечора. Хлопець забіг до відділка, кинув на стіл пістолет і заявив: «Ось я перед вами. Я це зробив». Десь приблизно так.

– Він якось пояснив мотив свого вчинку?

– Майже ні. Його, звісно, попередили про відповідальність за надання неправдивих відомостей. Але він тільки засміявся. Сказав, що він прийшов побачитися з вами й застав у вас Протеро. Вони посварилися, і він застрелив його. Не став розповідати про те, чому між ними виникла сварка. Послухайте-но мене, Клемент, – лише між нами двома, – вам щось про це відомо? До мене дійшли чутки про те, ніби йому було заборонено приходити в дім, і все таке. У чому була річ – він звабив його дочку чи щось інше? Ми не хочемо залучати дівчину більшою мірою, аніж це буде потрібно для прояснення справи. То в чому була проблема?

– Дівчина тут зовсім ні до чого, – сказав я. – Повірте мені, це було щось зовсім інше, але поки що я не можу сказати більше на цьому етапі розслідування.

Він кивнув головою й підвівся на ноги.

– Я радий це чути. Адже чого лишень не базікають. У нашій частині світу існує надто багато жінок. Гаразд, я мушу йти. Мені треба побачитися з Гейдоком. Він одержав кілька викликів, але тепер він уже має бути вдома. Не стану від вас приховувати, мені шкода, що таке сталося з Реддінґом. Він завжди здавався мені дуже пристойним молодиком. Можливо, вони придумають якесь виправдання для нього. Тяжкі спогади про війну, контузія від снарядного вибуху чи щось подібне. Якщо не знайдеться якийсь інший адекватний мотив. Ну, мені пора йти. Ви хочете піти зі мною?

Я сказав, що дуже хочу, і ми вийшли з дому разом.

Будинок Гейдока стоїть поруч із моїм. Його слуга сказав, що доктор щойно прийшов, і провів нас до їдальні, де Гейдок уже сидів перед тарілкою з яєшнею й беконом, над якою клубочилася пара. Він привітав мене дружнім кивком голови.

– На жаль, мені довелося негайно їхати. Термінові пологи. Більшу частину ночі я присвятив вашій справі. Я дістав для вас кулю.

Він посунув по столу невеличку коробку. Мелчет роздивився кулю.

– Нуль двадцять п’ять?

Гейдок кивнув головою.

– Я прибережу технічні деталі для розслідування, – сказав він. – Зараз вам треба знати тільки те, що смерть була миттєвою. Дурний молодик, навіщо йому було вбивати старого? Але надзвичайно дивно, що ніхто не почув пострілу.

– Так, – погодився Мелчет. – Це й мене дуже дивує.

– Вікно кухні виходить на протилежний бік дому, – сказав я. – Якщо двері кабінету, двері до буфетної і двері до кухні зачинені, я сумніваюся, що можна було б щось почути, до того ж у домі не було нікого, крім служниці.

– Гм… – сказав Мелчет. – Це дивує однаково. Я себе запитую, чи стара леді – як пак її звуть – міс Марпл нічого не почула. Скляні двері до кабінету були відчинені.

– Може, вона й почула, – сказав Гейдок.

– Не думаю, – відповів я. – Вона щойно до нас приходила й нічого про це не згадала, а вона, безперечно, згадала б, якби їй було що розповісти.

– Вона могла почути звук пострілу й не звернути на нього уваги – подумала б, що то вихлоп автомобіля.

Мене вразило, що сьогодні Гейдок набагато веселіший і добродушніший, ніж учора. Він здавався чоловіком, який намагається приборкати свій надзвичайно добрий настрій.

– А що, як пістолет був із глушником? – запитав він. – Це цілком імовірно. Тоді ніхто нічого не почув би.

Мелчет похитав головою.

– Слек нічого подібного не знайшов і звернувся з таким запитанням до Реддінґа, і Реддінґ спочатку взагалі не зрозумів, про що йдеться, а потім категорично заперечив, що користувався чимось подібним. І я думаю, йому цілком можна повірити, адже він не мав ніякої причини брехати.

– А таки й справді не мав, от бідолаха.

– Клятий молодий йолоп, – сказав полковник Мелчет. – Пробачте мені за грубість, Клемент. Але він таки справді йолоп. Я не можу звикнути до того, щоб уявити його в ролі вбивці.

– Він мав якийсь мотив? – запитав Гейдок, зробивши останній ковток кави й відсунувши свій стілець.

– Він сказав, вони посварилися, він скипів і сам не знає, як вистрелив у полковника.

– Сподівається, йому це зарахують як ненавмисне вбивство, так? – лікар похитав головою. – Така гіпотеза не тримається купи. Він підкрався до полковника ззаду, коли той писав цидулку, і вистрелив йому в голову. Хіба це схоже на сварку?

– Та він просто не мав часу для сварки, – сказав я, пригадавши слова міс Марпл. – Він би витратив весь свій час для того, щоб підкрастися до нього, застрелити його, перевести стрілки годинника назад на 6:20 і вибігти з дому. Я ніколи не забуду його обличчя, коли я зустрів його вже за хвірткою й коли він мені сказав: «То ви хочете побачити Протеро – о, зараз ви побачите його, не сумнівайтеся!» Така дивна поведінка сама собою мала вселити мені підозру про те, що відбулося в домі лише кілька хвилин тому.

Гейдок витріщився на мене.

– Що, ви думаєте, могло там відбутися лише кілька хвилин тому? Коли, на вашу думку, Реддінґ застрелив його?

– За кілька хвилин до того, як я підійшов до дому.

Лікар похитав головою.

– Неможливо. Ніяк неможливо. Він був мертвий набагато довше, ніж ви припускаєте.

– Але ж, чоловіче! – вигукнув полковник Мелчет, – ви самі сказали, що півгодини – приблизна оцінка.

– Півгодини, тридцять п’ять хвилин, двадцять п’ять хвилин, навіть двадцять хвилин – можливо, але менше ніяк. У такому разі тіло було б іще тепле, коли я добувся до нього.

Ми витріщилися один на одного. Обличчя Гейдока змінилося. Воно раптом посіріло й постаріло. Я не міг збагнути, чому воно так змінилося.

– Але подумайте, Гейдок. – Полковник віднайшов свій голос. – Якщо Реддінґ визнає, що застрелив його за чверть до сьомої…

Гейдок підхопився на ноги.

– Я вам кажу, це неможливо! – з люттю викрикнув він. – Якщо Реддінґ каже, що вбив Протеро за чверть до сьомої, то Реддінґ бреше. Нехай котиться все до біса, я лікар і я знаю. Кров у нього вже почала згортатися.

– Якщо Реддінґ бреше… – почав Мелчет.

Він замовк і похитав головою.

– Ліпше ходімо до відділка й поговорімо з ним, – сказав він.