Уран

13

Зйомки фільму закінчилися. Група Лебедя поверталася до Приморського. Борис Авер'янович був задоволений: Степка чудово зіграла роль. Славко Бурков прекрасно відзняв матеріал. На студії після переглядів тільки й розмов було що про «Чарівницю».

На вокзалі групу Лебедя зустріли Ігор і Олексій Кушнір з квітами й щасливими усмішками. Степка, загоріла, обвітрена гарячими херсонськими вітрами, стала ще стрункіша, вродливіша. Принаймні так здалося Олексію. За ці місяці, що вони не бачились, Олексій завжди з якимось потаємним болем згадував її.

— Закохався,— вирішив Ігор.

— Можливо,— непевно відповів Олексій,— але це, Ігоре, міраж.

— Не розумію.

— Я їй, напевне, противний... Взагалі я — противна особа.

— Що за самознищення, Олексію?

— Бо я не подобаюся їй. І сам собі.

— Ти їй писав?

— Ні.

Вони їхали студійним автобусом по місту, й Степка раділа, що вона вже дома. Справді, вона сумувала за Приморським, як колись за своєю Сосонкою. На студії Степку чекав сюрприз: вона одержала повідомлення з університету, що її зарахували на перший курс вечірнього відділення історичного факультету. І вона була дуже вдячна Борису Авер'яновичу, що він, навіть під час зйомок, відпускав її на іспити. Напрочуд хороша людина, цей Лебідь. Вдумливий художник, тонкий знавець мистецтва, він багато чого навчив Степку, а крім цього, просто оберігав її від різних спокус, які трапляються під час виїздів великих зйомочних груп на так звану натуру. Після зйомок завжди знаходилися охочі посидіти за чаркою, а щоб не дуже лаявся режисер, то влаштовувались іменини... Після кількох таких іменин Лебідь мав серйозну розмову з групою, а зі Степкою окремо.

— Мені незручно відмовлятися, Борисе Авер'яновичу,— виправдовувалася Степка.

— Я не маю права заборонити вам... жити, як ви бажаєте, але я не хочу, щоб ви з'являлися перед апаратом... сонна й знервована. Ви не думайте, що ви вже актриса... Далеко ще... і облиште ці богемні замашки.

Степка після зйомок підійшла до Славка й запитала, що таке «богемні замашки»...

Степка отримувала коротенькі листи від батька й ще від Світлани. Чугай писав про свою роботу й про новий сорт морозостійкої картоплі, яку вони виводили з Михеєм Кожухарем. Цією картоплею вже зацікавилася науково-дослідна станція овочівництва й колгоспи північних областей.

Світлана (ой і хитра ж!) у кожному листі вмудрялася написати щось про Платона. І Степка знала, скільки разів їздив він до Наталки і навіть зміст їхніх розмов... Невідомо, як дізнавалася про них Світлана, але, читаючи її листи, можна було думати, що в її присутності говорили поміж собою Наталка й Платон. Кілька разів хотіла написати листа Платонові Степка, але правду сказати йому не могла, а просто так, аби лиш нагадати про себе, не хотіла. Адже він знає все, а якщо вона йому не потрібна, то чи варто ятрити старі рани?

Писав і Дмитро Кутень — злі й водночас сентиментальні листи. Благав і погрожував, що приїде, вб'є її й сам покінчить життя самогубством. А за кілька рядків: «Приїдь або дозволь мені приїхати і хоч здалеку подивитися на тебе. Я закінчую курси, і мені сказали, що пошлють у загранплавання. Степко, хто ж мене буде чекати на березі? Як я житиму?»

Степка не відповідала, хоч їй інколи ставало шкода цього слабодухого чоловічка. І ось одного дня, коли Степка падала від утоми, вимучена нескінченними дублями, сонцем і жаром юпітерів, до неї підійшов Славко:

— Тебе жде чоловік.

— Який, де?

— Он стоїть біля електриків.

— Що за розмови?! — крикнув Лебідь.— По місцях. Починаємо!

— Я не можу, Борисе Авер'яновичу,— сказала режисерові Степка.— Я вийшла з образу.

— Робіть, що хочете! — Лебідь насунув на очі крислатого бриля й пішов у степ.

Дмитро стояв у запорошеному сірому костюмі, бо від Херсона добирався на попутних машинах, і спостерігав, що робилося на зйомочному майданчику. Степка підійшла до нього в гримі, в платтячку, схожому на те, яке носила в Сосонці. Вони сховались за автобус у тінь.

— Чого ти приїхав, Дмитре?

— Ти не відповіла на мій жодний лист.

— Чого ти приїхав? — повторила.

— Щоб побачити тебе й попрощатися. Я йду в рейс навколо Європи на «Дніпрі», будемо везти туристів...

— Щасливої дороги.

— Більше нічого не скажеш?

— Ні...

— Я люблю тебе. Я не можу забути про тебе ні на хвилину... Ти — камінна, жорстока, ти зробила з мене божевільного! — Дмитро вже зривався на крик.

— Заспокойся, Дмитре. Будеш кричати — піду... Ми ніколи не будемо разом... І я ще раз пробачаюсь перед тобою, що... так у нас вийшло...

— Що для мене твої слова? Хіба вони вгамують те, що робиться тут? — ударив себе кулаком в груди.— Ти мені зіпсувала життя, і я блукаю по цьому світу нікому не потрібний і чужий.

— Найлегше, Дмитре, це звалити свої невдачі на когось... Ти завжди заздрив усім, хто досяг чогось більшого в житті, аніж ти, чи неправда? До певного часу можна було звинувачувати твоїх батьків, що вони тебе виховали таким, а тепер? Ти мріяв про море, й ось ти моряк. Забудь усе, що зв'язує тебе з минулим, і живи...

— Я вже запізнився жити. Скоро мені буде тридцять, а я... Нічого у мене нема: ні тебе, ні становища... дрібна бортова криса. У мої роки вже є капітани... Хіба це життя? — Він замовк, а потім схопив Степку за плечі.— Скажи, ти будеш моєю?

— Пусти... Ні... Іди звідси, Дмитре.

— Гаразд... Ти ще про мене почуєш... Я... я таке вчиню, Що ти... ви усі... пошкодуєте... Мені нема чого втрачати... Будь ти проклята! — Дмитрові руки, з розчепіреними пальцями, трусилися. Степка чекала, що він зараз кинеться до неї, але Дмитро стиснув їх у кулаки й замахав ними, немов погрожуючи всьому світові.— Будьте ви всі прокляті!

Степка побігла до хлопців і дівчат, що сиділи біля намету, а коли опам'яталася — Дмитра вже не було.

...І зараз, їдучи з друзями по місту, мимоволі вдивлялася У перехожих, боячись побачити Кутня.

На студії адміністратор сказав Степці, що для неї найняли гарну кімнату на Пушкінській вулиці.

— На роботу близько, море — поруч, хазяйка — золото, якби не був одружений, то жив би тільки на квартирі в тьоті Клави.

Олексій і Славко забрали Степчині речі й поїхали на Пушкінську.

— Боже мій, скільки вас можна чекати? — радісно зустріла Степку тьотя Клава, оглядаючи її з ніг до голови.— Ви таки то що нада! Я люблю красивих женщин, і,— скептично подивилась на хлопців,— мужчин. Називайте мене просто Клавою, не будемо ламати фасон, що ми, дєвочки? Ось ваша кімната. Телефон. Я зранку на роботі, ви — теж. Ввечері будемо пити чай... Вам подобається? А де ви знайдете таку кімнату? Сідайте, хлопчики. Ми тут жили вдвох з сином, але він одружився й поїхав на Сахалін, наче йому було погано тут? Він сам геолог і шукає романтики. «Ну, ну,— сказала я йому,— їдь, як щось знайдеш, то напишеш».

— Нічого ще не знайшов? — запитав Олексій.

— Уже. Внучку для мене.

Клава метнулася на кухню, принесла каву й почастувала гостей. Досить було випити одну чашечку, щоб дізнатись усе про господиню цієї затишної кімнати. Клава любила, щоб її слухали.

— Чоловік у мене був моряк. Ви думаєте, що він помер чи пішов на дно у Біскайській затоці? Дзуськи. Він живе на Портовій з молодою жінкою... Я його завжди чекала на причалі, коли він повертався з рейсу, а він завів шури-мури з буфетницею Сонею. Потім якось вона приходить і каже мені: «Мадам, я вагітна».— «Поздоровляю,— сказала я.— Що, це така сенсація? Буде парад?» — «Буде скандал,— сказала мені Соня.— Я вагітна від вашого чоловіка». Я їй сказала: «Ви хочете мене здивувати? Мій Петя може. Бажаю вам щастя». Соня пішла, а коли мій Петя повернувся, то думаєте, що він побачив мене на причалі? О! — показала Клава дулю.— Він приїхав додому, хотів мене поцілувати, але я йому сказала: «Петя, не треба комедій, тебе чекає Соня на шостому місяці. Будь здоров». Петя мій характер знав... забрав свої спінінги й пішов... Я сама виростила свого сина Митю, дала йому в руки диплом з університету й живу. Як живу, те знаю я, але запитайте всю Пушкінську, чи скаже хто про мене погане слово. Я працюю крановщицею в порту, але коли засідає міська Рада, то ви мене можете побачити в президії... За порт я маю орден і дві медалі. А під час демонстрацій я стою на центральній трибуні, а Петя із своєю Сонькою кричить мені «ура». На світі є справедливість. Степко, ти тут хазяюй, а я відчалюю до кравчихи на восьму станцію. Я хочу вдарити по моді бархатом. Якщо хочеш, я тебе познайомлю з цією кравчихою, і оці хлопчики, що прийшли з тобою, не розберуть, де англійська королева, а де ти.

Клава поцілувала Степку й побігла, але за секунду повернулася:

— Я тобі хочу сказати за гроші. Вони мені не потрібні. Я попросила вашого адміністратора Стьопу, щоб він привів до мене якусь красиву дівчину, бо я не можу залишатися в цих каютах сама. І я рада, що ти будеш у мене. Стьопа має смак і ще матиме від мене сто грамів коньяку. Салют!

Степка чудово влаштувалася в Клави. Вони жили, мовби сестри, саме сестри, хоч Клава годилася Степці в матері. Клава, йдучи на роботу, будила Степку, і вони снідали разом. І хоч пізно поверталася Степка зі студії чи з університету — Клава чекала на неї з вечерею. Вони сиділи вдвох на канапі, розповідаючи одна одній про все, що сталося у них за день, що було взагалі в їхньому житті й що буде.

Степка геть усе розповіла Клаві про себе, про Платона й Наталку, про Дмитра й своє гірке заміжжя...

— Степко, це ще не трагедія. Кожна жінка мусить пережити велику любов, але не можна просто сидіти й любити. Треба діяти. За щастя, як кажуть мудрі люди, треба боротися, здаватися лише тоді, коли спалено всі мости, коли корма дає течу й судно йде на дно. Ти мусиш поїхати в Сосонку й поговорити з ним раз і назавжди. Треба, щоб усе було ясно.

— Ні, Клаво, я йому уже ніколи більше нічого не скажу.

— Але ж ти не можеш жити й увесь час мучитися? Тобі треба закохатися й забути того Платона. Я впевнена, що й Славко, й Альоша в тебе закохані по самі вуха? Ну?

— Я знаю.

— І що?

— Вони чудесні друзі, але...

— Це теж не трагедія. Ось вийде на екрани твій фільм, про тебе напишуть в газетах і заберуть до Москви. Боже, як я буду жити без тебе! — вигукнула Клава, наче Степка уже від'їжджала на вокзал.— Ти зустрінеш якогось гарного хлопця, покохаєш його... і будеш щаслива... Ви будете приїжджати з ним у Приморське і житимете у мене.

Степку почали запрошувати режисери інших студій. Вона читала сценарії, радилася з Борисом Авер'яновичем і відмовлялася.

— Я хочу, Степко,— казав Лебідь,— щоб ти знімалась у хорошого режисера, щоб кожний фільм був для тебе школою.

На Приморській студії Степка зіграла кілька епізодичних ролей, та вони не принесли їй ніякого задоволення. «Чарівниця» вийшла на екрани, у газетах з'явилися хороші рецензії, критики пророкували Степці Чугай велике майбутнє. І вона покірно чекала його. Степка отримала чималу суму грошей, купила дещо для себе й послала чотириста карбованців батькові: «Купи собі, тату, нове пальто й костюм, а якщо маєш, то перекрий бляхою нашу хату»,— написала в листі.

Полікарп подякував за гроші, але поклав їх на Степчине ім'я в ощадну касу.

...Чугай довго роздумував, чи писати Степці про відвідини Марти, чи ліпше й не нагадувати про неї. Але це не було таємницею для Сосонки, тож і Степці напише хтось. І Чугай у довгому листі описав свою зустріч з Мартою.

Степка ходила сама не своя. У неї є мати! Немов з туману випливав перед Степкою її образ. Саме образ, а не обличчя — вона його не пам'ятала. З батькового листа Степка не могла зрозуміти причин, які штовхнули матір на такий крок, одначе зараз і не хотіла дошукуватися їх: не було злості, образи, а лише нестримне бажання побачити її й свою сестру Фросинку. Яка вона? Чомусь згадала висушену постать Фросини Коляди й посміхнулася: на кого ж схожа та Фросинка? Батько не повідомив адреси матері, й Степка вирішила поїхати в Сосонку, розпитати про все батька й з'явитися до матері.

Перший порадник, звичайно, Клава. Вона вислухала Степку, прочитала листа.

— Я виросла в Приморському, Степко, і мене важко чим-небудь здивувати, але цим листом я вражена. Ти, Степко, як і я,— благородна. Ти мусиш поїхати просто для того, щоб твоя мати ще раз переконалася, яка вона дурепа... і що вона втратила. Іншої мети у тебе не повинно бути. Ти можеш залишити чоловіка, трьох чоловіків і двох коханців, але кинути дочку, або взагалі дитину — так ти уже, пробачаюсь, не женщина, а акула.

— Мені завжди хотілося, щоб у мене була мама,— сказала Степка.

Але Степка не поїхала. Ті викликали на одну з центральних студій країни. Прочитавши прізвище режисера під телеграмою, Лебідь з легким серцем відпустив Степку.

— Це майстер, і для тебе корисно буде знятися у його фільмі.

Степка приїхала на студію, зустрілася з режисером, про якого багато чула, прочитала сценарій і погодилася грати. Роль була не велика, але дуже емоційна й складна. Режисер залишився задоволений пробами. І вже за декілька днів Степка почала зніматися у фільмі.

Режисера у групі називали шефом. Йому було вже за п'ятдесят, але він молодився, ходив в елегантних костюмах, в сорочках з модними комірцями, на знімальному майданчику, наслідуючи молодих піжонистих помрежів, операторів і художників, з'являвся в джинсах і різнобарвних светрах. Шеф завжди ходив в оточенні молодих дівиць, які мріяли прослизнути в кінематограф, маючи лише тоненькі талії, стрункі ноги й бажання стати кінозірками. Шеф був трохи дивак, але людина широкої вдачі, дотепний, і йому багато чого прощали, зокрема те, що він безперервно закохувався, одружувався, розлучався й знову закохувався.

— Зрозумійте, колеги,— викрешував вогник з американської запальнички,— якщо митець перестане закохуватися, то йому нічого буде сказати людям. Любов — це все одно, що газ для цієї запальнички. Щезне — вогню не буде.

І ще любив шеф футбол. Він знав усіх більш-менш відомих гравців країни на ім'я. Він не пропускав жодного матчу не лише основних складів команд, а й дублерів. У перерві він просиджував у роздягальні футболістів, коментатори брали в нього інтерв'ю. Шеф давав поради тренерам, воротарю, захисникам і нападаючим. Ця пристрасть відбивалася й у творчості шефа: де лиш можна було вставити в сценарії епізоди матчу — вони негайно знімалися, якщо ж уже неможливо було вмонтувати кадри змагань, то шеф умудрявся бодай у музику вплести звуки футбольного маршу.

Шефові Степка сподобалася. Досвідчене око підстаркуватого ловеласа відзначило бездоганні форми й невимовну красу розкосих очей. І він уже почав шкодувати, що не знімає її в головній ролі, але актриса на центральний образ уже була затверджена.

— Стьопо, ти гарний хлопець.— Шеф любив звертатися до жінок, як до хлопців, що вважав за особливий шик.— Тобі нічого робити на тій Приморській студії, переїжджай до мене.

— Як до вас?

— Не до мене особисто,— розсміявся шеф,— хоч я був би безмежно щасливий, якби ти прикрасив моє життя, а до нас на студію.

— Ні, я сказала Борису Авер'яновичу, що повернуся, як тільки закінчу зніматися.

— Але це буде не скоро,— сказав шеф.

— Чому? Ви мені сказали, що за місяць я буду вільна.

— Стьопо, ти будеш тут стільки, скільки захочу я.

— Що ж, я просто сидітиму?

— Просто сидітимеш... Можливо, я допишу для тебе кілька сцен у фіналі... Не хвилюйся, зарплату одержуватимеш справно.

— Навіщо спеціально дописувати для мене роль?

— Стьопо, ти мені потрібен для натхнення. Коли я тебе не бачу на майданчику, я не можу працювати. Второпав? — шеф цмокнув оторопілу Степку в щоку й вийшов.

Правду кажучи, Степка вже звикла до цих безневинних поцілунків, бо на студіях і в театрах стало звичним цілуватися при зустрічах: цілувалися актори, режисери, художники, гримери, а потім ця пошесть перейшла й на електриків, освітлювачів, пожежників, редакторів, лише вахтери при зустрічах ще козиряли один одному. Ну, звичайно, й поцілунки були різні. На Приморській студії не лише Степка, а всі працівники, наприклад, двадцятою дорогою обминали одного помрежа, який ще здалеку, побачивши знайому чи знайомого, розставляв руки, вгинав голову і йшов назустріч. Як тільки жертва була в межах досяжності, помреж обома руками хапав її за голову й смачно цілував у губи. Вирватися нікому не вдавалося. Розказували, що після зустрічі з ним на одному вечорі директор студії три дні ходив з вивернутою шиєю. Отож і в цьому поцілунку шефа Степка не вбачала чогось особливого.

Але якось, прийшовши в готель, вона була здивована, що її переселили в окремий номер.

— Чим це викликана така увага? —здивувалася Степка.

— За вас просив один чоловік.

Пізно ввечері до номера офіціант вкотив возика, заставленого пляшками й закусками.

— Ви, напевне, помилились, я нічого не замовляла,— розгубилася Степка.

Офіціант подивився на замовлення:

— Ні, просили вечерю принести сюди,— і заходився накривати стіл.

А згодом прийшов і шеф.

— Стьопо, ти що оце придумав? Молодець, я справді голодний, як сто вовків. Дозволь? — І, не чекаючи відповіді, шеф скинув піджак і пішов мити руки. Повернувся й запросив Степку.— Сідай.

Степка сіла. Шеф присунув її разом із стільцем до себе й налив у чарки коньяку.

— За твоє здоров'я, Стьопо!

— Спасибі вам...

— Ні, ні, ти випий. Дозволяю.

Степка випила. Шеф апетитно жував, підкладав закуску Степці і взагалі почував себе господарем.

— Тепер я хочу випити за... твої очі,— подав чарку Степці.— Я таких ще не зустрічав у житті.

— У мене звичайні очі,— почервоніла Степка.

— Стьопо, ти не знаєш, що ти зі мною зробив? — Шеф легенько обняв Степку.

— Не руште! — вивільнилася Степка.

— «Не руште!» — розсміявся шеф. —Яке запашне слово! Скільки в ньому цнотливості, незайманості! Це слово може звучати так лише в твоїх устах.

— Ви перебільшуєте.

— Стьопо, давай без «ви». Вип'ємо на брудершафт.— Він просунув під її лікоть руку з чаркою.

— Де ви бачили?! — відсахнулася Степка.— Я з вами? Ви, напевне, ровесник мого батька...

— Стьопо, справа не в роках... Я... люблю тебе! Люблю! — Шеф артистично кинув чарку на підлогу й поцілував Степку.

Вона вирвалася й відбігла до вікна:

— Як ви можете? Не підходьте до мене!

— Стьопо, милий, без крику,— лагідно усміхнувся шеф.— Я тебе не ображу... Вислухай мене!

— Я не буду вас слухати...

І раптом шеф, підсмикнувши на колінах штани, гепнувся на підлогу.

— Я перед тобою на колінах, Степко! Я нічого не вимагаю від тебе. Тільки будь моїм другом, моєю відрадою... Я такий самотній... Будь моїм другом,— шеф намагався обняти Степку за талію.

— Для того, щоб бути друзями,— Степка перейшла в протилежний кінець кімнати,— не треба ставати на коліна й хапати мене... Встаньте, бо ще хтось зайде...

Шеф це зрозумів по-своєму, швидко схопився й замкнув двері на ключ:

— Тепер нам ніхто не заважатиме, мій дорогий, мій коханий...

Він ішов до Степки пружинистою ходою, на кінчику носа блищала краплина поту. І Степці раптом стало смішно. Вона голосно розсміялася. Шеф і це зрозумів по-своєму. Ще крок, і він схопив її в обійми, торкнувся спітнілою долонею її грудей і... раптом відлетів до стіни. Знищений, розгублений, стояв і ненависними очима стежив за Степкою: зараз вона почне кричати, оця недотика. Скандал!

Але Степка відімкнула двері, взяла зі столу недопиту пляшку коньяку, поклала її в кишеню шефового піджака й подала йому:

— На все краще, шеф.

Шеф легше переніс би поразку улюбленої футбольної команди на світових змаганнях, аніж оце: «На все краще, шеф».

Другого дня він привітався зі Степкою, наче нічого й не сталося, навіть намагався жартувати. А за тиждень підійшов до Степки директор картини.

— Шеф просив передати, що студія проти того, щоб дописувати для вас ще кілька сцен у фіналі, а тому... ми дуже вдячні, що ви зіграли у нашому фільмі. До нових зустрічей. У бухгалтерії одержите розрахунок.

Степка без жалю залишала студію.

Перед тим, як мала виходити з номера, подзвонив телефон. Говорив шеф.

— Я дуже шкодую, що так вийшло... Коли ти, Стьопо, порозумнішаєш,— напиши мені... Ти багато втрачаєш, дівчинко, я незабаром почну знімати картину. Хочеш головну роль?

— Якщо я навіть втрачу все, ви не одержите від мене жодного рядка.

Трубка сопіла.

Увійшла чергова по поверху:

— Вам телеграма.

«СТЕПКО ФРОСЯ БУДЕ В НАС ПРИЇЖДЖАЙ ЦІЛУЮ КЛАВА»

* * *

Володимир Касіянович після повернення Марти не міг не відчути зміни, яка сталася у взаєминах між ними. Марта була тиха й сумна. Він ні про що не питав, чекав. Та Марта мовчала, тільки Фросинці повідала про зустріч з Полікарпом, про ту вечерю в його хаті. Дочка зрозуміла, що той невідомий їй чоловік, який спалив батькову хату й відсидів десять років за свою любов, матері не байдужий.

— А де наша Степка? — запитала Фросинка.

— Він не сказав.

— Я її знайду! Напишу на всі кіностудії і знайду... або поїду до Чугая, і він мені скаже. Він мені скаже,— впевнено повторила Фросинка.

— Може, й скаже...

— Я поїду, мамо! — вирішила Фросинка.— Я хочу побачити свою сестру! Візьму відпустку й поїду!

Увійшов батько, мовчки поклав на стіл три квитки.

— Наш батько потягнувся до культури, мамо, уже сам купує квитки в кіно!

— Це на «Чарівницю»... Там Степка грає,— сказав Володимир Касіянович.— Уже давно йде фільм у місті, а ви й не знаєте.

— А ти ж як дізнався?

— Афіша на всю стіну... Дивлюсь: Фросинка намальована, ну я підійшов, прочитав: Степка Чугай. Наша...

Фросинка подивилася «Чарівницю» разів десять і ще б ходила, та вже демонструвалися інші фільми. Вона знала вже напам'ять діалоги, а головне — познайомилася зі своєю сестрою. Фросинці здавалося, що Степка з екрана дивилася тільки на неї, говорила тільки до неї...

Фросинка роздобула кілька афіш, почепила на стінах своєї кімнати, дивилася на сестру й на себе в дзеркало. Які вони схожі! Невже й я така красива? Ні, Степка вродливіша.

Бажання зустрітися з сестрою було таке велике, що ніякі умовляння Охріма зачекати і його та поїхати вдвох не зупинили Фросинки. Швидко зібралася в дорогу. Мати була рада, а батько не суперечив.

І коли Марта і Володимир Касіянович залишилися вдвох, Мартиненко сказав, наче до цього часу його стримувала присутність Фросинки:

— Тепер ми самі... Колись піде від нас Фросинка, і ми залишимося вдвох... Розумієш? Ти і я... Як ми будемо жити, Марто?

— Не знаю.

— Спасибі, що сказала правду... Я все бачу по тобі... Ти повернулася від нього... інша...

— Так, Ладьку,— назвала чоловіка цим, ще сосонським ім'ям.

— Я не осуджую тебе, Марто!.. Я тебе забрав од нього... вкрав... На краденому коні далеко не заїдеш... Ти любиш його?

— Люблю...

— Ти підеш від мене?

— Ні... Він... не простив...

Ладько пригорнув до себе Марту, перебирав пальцями все ще розкішну косу.

— Не переживай, Марто... доживемо якось з тобою віку... Я тобі вдячний, що ти... сказала мені правду... Тепер я тобі скажу: мою бригаду посилають... у Сосонку.

— Що? Навіщо? У відрядження? — у великих очах Марти застиг подив.

— Ні. Назовсім... Там починається будівництво величезного спецоб'єкта... Уранова руда... Мене викликали сьогодні в трест. Посилають двадцять найкращих бригад... Треба...

— Ти дав згоду? — вже не дихала: чекала, що відповість.

— Я хотів порадитися з тобою, Марто... Як ти скажеш...

— А ти?

— Я хочу поїхати... прийти в Сосонку не втікачем, а... Я в боргу перед нею й перед тими людьми... й перед Чугаєм...

— Поїдемо, Ладьку!

* * *

— Мостовий тут живе?

— А мій татко хворий! — сказало мале світлооке хлопча, спідлоба дивлячись на незнайому тьотю.

— А мама вдома?

— Мама читає татові газети. Ходімо,— запропонувало хлопча й узяло Фросинку за руку.

— А як тебе звати?

— Андрій. У мене дід був Андрій. І я Андрій.

Фросинка тихенько прочинила двері.

— Фросинка! — здивувалася Галина й кинулася обнімати подругу.— Пізнаєш, Сашко?

— Пізнаю. Яким вітром, Фросинко?

— Я й не знаю... Приїхала.

— Ми зараз прийдемо, Сашо. Хай умиється з дороги Фросинка.

— Я теж встану.

— Гаразд, тільки ненадовго,— подивилася Галя на годинник.

Олександр Іванович поголився й вийшов на кухню.

— Олександре Івановичу, ви просто прикидаєтесь хворим! — вигукнула Фросинка. — У вас вигляд спортсмена... І я можу у вас закохатися.

— Не заперечую, Фросинко. Так що ви тут надумали, дівчатка?

— Фросинка хоче поїхати до Чугая, взяти адресу Степки й зустрітися з нею.

— Це дуже просто, Фросинко. Завтра вранці тебе Микита відвезе у Сосонку, а щодо адреси... Можна подзвонити одній людині, і вона скаже,— натякнув Олександр Іванович.

— Та людина від неї листів не отримує, Сашо, і ти це знаєш.

— А може, ви приховуєте од мене?

— А хто ця людина? — запитала Фросинка.

— Сашко просто вигадує,— Галина з докором поглянула на Сашка.— Давайте вечеряти!

Вранці Микита привіз Фросинку в Сосонку, під самісіньку хату Полікарпа Чугая. Він стояв на подвір'ї, неначе чекав її.

— Я, Фросинко,— сказав Микита,— біля контори стоятиму, пакета відвезу Гайворону.

За ті кілька кроків, що їх ступила дівчина до Чугая, він утамував хвилювання, бо Фросинка була дуже схожа на його Степку, тільки трошки менша.

— Добрий день. Я — Фросинка Мартиненко,— подала руку Чугаєві,— а моя мама — Марта.

— А я — Полікарп Чугай. Чула?

— Чула...

— Прошу, Фросинко, до хати,— відчинив двері Полікарп. По тому, що Чугай не виявив ніякого хвилювання при зустрічі, й по тому, що стіл був накритий для снідання,— Фросинка зрозуміла: його попередили про її приїзд. Невже Галина? Навіщо?

— Ви наче знали, що я приїду...

— Я одержав учора телеграму від... Марти... від твоєї мами,— уточнив Чугай. — Будемо, Фросинко, снідати.

— Дякую, я вже...

— Ні, у нас так не заведено... Як же ви там живете? — підсунув миску з холодцем до Фросинки.

— Відтоді, як мама... була у вас... новин не сталося... Ми бачили фільм, у якому грає Степка. А ви дивилися, Полікарпе...

— Васильович я...

— Я знаю... Ви бачили фільм?

— Бачив.

— Правда, чудово?

— Мені радісно, а людям... не знаю.

— А ви читали, що про нашу Степку пишуть у газетах?

— Приносив Олег Динька й газети, й журнали...

— А ви мені скажете, де Степка? Я приїхала до вас, щоб ви сказали...

— Скажу... У місті Приморському... Вулиця Пушкінська, один, квартира один. Поїдеш? — з ніжністю дивився Чугай на Фросинку й думав про свою Степку.

— Поїду.

— Добре, Фросинко. Я їй гостинця передам... Яблук наших, сосонських, горіхів... Покажу тобі, як я живу, Степці розкажеш. Ходімо в садок.

— Кого ти чекаєш, Микито? — вийшов з контори Гайворон.— Уже три години стоїш, ніби прив'язаний,

— Не скажу. Секрет.

— А може, скажеш?

— Галина не веліла.

— Галина? Дивно. Якогось уповноваженого на будівництво до Турчина?

— Ні.

— Анатолій Земцов приїхав?

— То він би до вас зайшов. Не відгадаєте й не силкуйтесь... Але, щоб вас ще більше розпалити, скажу: привіз дівчину... Побачите, Платоне, впадете на дорогу — бездиханні.

— Не впаду...

— Не зарікайтесь. Я очі свої перекосив, поки довіз.— Микита показав, як саме він перекосив очі.

— Ну й чекай,— сказав Платон, повернувся, щоб іти в контору, й раптом побачив... Степку. Вона йшла з Полікарпом Чугаєм. Він тримав у руці великого кошика, а Степка букет пізніх айстр. Тільки щось Степка стала ніби нижча, напевне, взула туфлі без каблуків.

Платон пішов назустріч Степці.

— Добрий день,— привітався.— 3 приїздом... Степко...

— Я не Степка! — сказала дівчина.— Я — Фросинка...

Микита аж заходився від сміху біля машини.

— А... а... звідки ти? — не міг отямитись Платон.

— Не скажу!

— Звідки ти? — не міг одірвати очей од Фросинки.— Хто ти?

Платон згадав, як давно-давно, коли відвозив його Сава Чемерис на станцію від матері, він зустрів біля вітряка у полі Степку й теж питав:

— Хто ти?

Полікарп Чугай легенько підштовхнув Фросинку до Платона:

— Познайомся, Фросинко, це наш голова колгоспу Платон Андрійович Гайворон.

— Такий молодий і вже голова?! — щиро здивувалася Фросинка.

— Ой, не молодий уже, Фросинко,— Платон потис руку дівчині.

— Це, Платоне, дочка... моєї... колишньої... Марти, — розвіяв загадку Чугай.— Виходить, Степчина сестра.

— Не уявляю, як можуть бути такі схожі люди, Полікарпе Васильовичу.

— Природа, як той казав. Ну, щасливо тобі, Фросинко, привіт од мене Степці.— Чугай, повагавшись, поцілував Фросинку й поклав кошика в машину.

— Бувайте здорові, товаришу голова колгоспу,— простягнула маленьку руку Фросинка.

— Прощатися будемо пізніше,— відказав Платон.— Мені... дуже треба... поїхати до сестри.

— Галина казала, що, можливо, ви приїдете.

— Вона вгадала. Поїхали, Микито?

— А що у вас тут будується? — поцікавилася Фросинка, побачивши цілу валку екскаваторів, що повзли по новій дорозі понад Русавкою. — А он вітряк... Я ще ніколи не бачила живого... справжнього вітряка. Можна подивитися?

— Звичайно. Ми підемо пішки, Микито.

Вийшли на крутий берег Русавки.

— Ото, Фросинко, наші Видубецькі гори... старі, старі...

— Красиві... А навіщо на них поставили крани?

— Крани, то вже за ними... Там буде місто... Нове місто... А там, де гори й оті поля, буде великий рудник...

— Я люблю шахти... У нас в Луганську їх багато... А що будуть добувати? Вугілля?

— Ні. Це буде... секретний рудник. Не для нас з тобою, а взагалі... урановий.

— Я розумію... А цей вітряк старий?

— Йому вже років сто п'ятдесят.

— І він стоїть?

— Як бачиш...

— І могила біля нього... й напис,— посмутніла відразу Фросинка.— А крила зробили нові? Вони крутяться?

— Крутяться.

— Покрутіть.

— А ти сама. Ставай на отой горбочок, бо так не дістанеш, і покрути.

Фросинка стала на горбочок, витягнула руки, наче й сама зараз мала злетіти в небо, й потягнула за крило. Вітряк заскрипів, махнув крилами.

— Ой! — крикнула Фросинка.— Я щось побачила! Підсадіть мене, бо я не можу прочитати! Підсадіть!

Платон, не розуміючи, що там хотіла прочитати Фросинка, взяв її попід руки й легко підняв над собою.

— Прочитала! Прочитала! — радісно закричала Фросинка.

— Що ти там прочитала? — не опускаючи дівчину, запитав Платон.

— Степка плюс Платон — любов! — голосно сказала Фросинка.— Тепер я знаю, про кого вчора казав Олександр Іванович. Тепер я все знаю! — уже на землі повторила вона, не відводячи очей від Платона.— Хто це написав?

— Не знаю,— тихо промовив.

— А то правда, що написано? Скажіть, правда? Я нікому не розповім... Мені вчора Галина про вас усе розказувала... про Наталку й про... Ні, про Степку вона нічого не казала... То правда?

— Колись була правда, Фросинко...

— А зараз?

— Не знаю... Не знаю! — сказав різко.— Поїхали, Фросинко.

Цього ж вечора вони з Галиною проводжали Фросинку до Приморського. Платон постукав у віконце каси.

— Ох-хо-хо,— позіхнув знайомий касир.

— Є квитки до Приморського?

— Скажем, скажем, усьо скажем,— віконце зачинилось.

Платон постукав удруге.

— Скажем, скажем, усьо скажем,— дивився поверх окулярів касир.— Є. Скільки тобі?

— Один.

— Брав би вже два за одним махом, а то мені тільки морока компостера перебирати.

Уже сказані, здається, всі слова на прощання. Пиріжки в отій сумочці. Степку поцілуй — це Галина. Привіт од мене передай Степці — це Платон.

Ходили по перону в чеканні поїзда.

Біля газетного кіоска — кілька молодиць з яблуками, грушами, смаженими курчатами.

— Я, Хвеню, по поїздах ціни тримаю,— чує Платон.— Якщо ленінградський, то я вдвічі дорожче правлю, бо народ їде все сєверний, до фрукти жадібний... А як там київський чи зі Львова, то хоч не виходь на перон... О, дивись... Платон Гайворон, сосонський голова, знову ту, що торік, проводжає... колишню невістку Кутневу. Подивися, що з неї зробилося, наче підрізав хто, аж поменшала... Це з горя в землю її втягує... Хай уже їде з богом... у кіні знімається... То я тобі ото й кажу: просила начальника станції: свисни, кажу, трохи пізніше, як ленінградський прийде... Не хоче. Каже, мені до пенсії треба дотягнути, щоб тебе потягнуло та й відпустило...

Прийшов поїзд. Знову третій вагон, в якому їхала Степка...

Фросинка обнялася з Галиною, якось по-хлоп'ячому потиснула руку Платонові, а потім махнула рукою й поцілувала.

Поїзд рушив.

— Платоне! — крикнула Фросинка.— То правда, що на крилах?

— Правда,— сказав Платон, але Фросинка вже не чула.

— Яка там правда на крилах? — запитала Галинка.

— Всяка правда, якщо вона справді правда,— на крилах, сестро,— загадково усміхнувся Платон.

* * *

Степка не могла від хвилювання встояти на місці, вона ходила по перону, весь час поглядала на годинник і перечитувала телеграму. За нею ходили й теж переживали Славко, Ігор, Олексій і, звичайно, Клава.

— Як же я її впізнаю? — турбувалася Степка. — Ми неодмінно розминемося, і вона блукатиме цілий день по місту.

— Ша, що за нерви? Степко, я її впізнаю сама. Я тільки подивлюсь і скажу: вона.

Нарешті показався поїзд, і вони всі побігли за третім вагоном, гублячи на ходу квіти.

— Ось вона! Беріть її, хлопці! — скомандувала Клава, побачивши на східцях вагона другу Степку.

Хлопці отетеріли й не могли кроку ступити, а Степці здалося, що це сон.

— Нате вам її, — Клава підхопила Фросинку й, наче ляльку, поставила перед Степкою.

— Ура! — по команді Славка крикнули хлопці й засипали Фросинку квітами.

Степка й Фросинка, збентежені зустріччю, стояли одна проти одної й не знали, що їм робити. А потім враз, одночасно ступили крок і обнялися. Так і стояли обнявшись і плакали довго-довго...

— Дєвочки, ви що, на траурі?! — роз'єднала їх Клава.— Ви — найщасливіші люди на всьому узбережжі Чорного моря! Ні, хлопці, це неможливо! Їм не можна вдвох разом ходити по місту. Одна красуня Степка для Приморського — це добре... Але Степка й Фросинка — навіть для нашого найкращого міста — дуже багато.

— Я знаю, що тепер буду робити! — вигукнув Олексій.— Я зніматиму фільми про двох дівчат-близнюків.

— Ша! — повернула Олексія на землю Клава.— Народ не цікавиться твоїми творчими планами.

— Фросинко,— шептала Степка,— яка я щаслива...

— І я, Степко... Степко...

— Яка ти в мене... Фросинко... Ти, наче... росинка... Я тебе зватиму Росинкою. Хлопці, знайомтесь, це моя сестра — Росинка!

— Теж добре, — сказала Клава, цілуючи обох сестер.

— Машина подана! — сказав Олексій.

Степка й Росинка сиділи в машині обнявшись, наче боялися, що їх розлучать.

— Я була в твого батька... Яблук тобі привезла... І ще привітів багато.

— Од кого, Росинко?

— Од Галі, Олександра Івановича й... від шофера Микити.

— Більше ти нікого не зустрічала?

— І від нього... Він мене проводжав,— сказала Росинка.

— Проводжав?

— І ми були з ним біля вітряка... І я, Степко, бачила, вашу любов...

— Чию?

— Твою й Платонову...

— Де ж ти бачила її, Росинко?

— На крилах...