Уран

9

Якщо ви кілька років не були в Косопіллі, то нізащо не впізнаєте центральний майдан біля базару. Колись це був звичайнісінький майданчик з безліччю стежечок, протоптаних у спориші, з козами, які, здавалось, були прив'язані до кілочків ще з доісторичної епохи. У ярмаркові дні майдан займали вози з поросятами, гусьми, качками, і він ґелґотав, кукурікав, хрюкав, сміявся, божився, лаявся, а під кінець торгу — співав.

Та всьому настає кінець. Одного ранку районні шляховики пригнали на майдан свої бульдозери, скрепери, котки — зрівняли все, вкрили сизим асфальтом, потім у деяких місцях його зірвали, навезли чорної землі і розбили клумби, а ще через кілька днів почали зводити якусь стіну. Клали її з червоної цегли, на доброму цементі. Косопільчани — великі патріоти свого міста, і, звичайно, споруда не могла не привернути їх уваги. Одні твердили, що будується лазня або літній кінотеатр, інші запевняли, що буде тир. Суперечкам поклали край муляри, яких найдопитливіші вирішили почастувати після роботи пивом.

— Буде районна дошка пошани,— відкрили таємницю муляри десь після третього кухля.

Цегляний мур ніяк не був схожий на дошку, та коли по обидва його боки виросли колони, то стіна прибрала справді якоїсь таємничої величі, а щоб ніхто не сумнівався в її призначенні, вгорі зробили бетонний напис: «Дошка пошани Косопільського району».

Мур був високий і широкий: на ньому вмістилися б не тільки кращі з кращих трудівники району, а й ті, хто ще мріяв уславити рідний край. Але, виявилося, на дошці будуть не просто прізвища ударників праці, а й портрети.

На Травневі свята дошка була урочисто відкрита. У Косопіллі запевняють, що художник достеменно передав портретну схожість Героїв. Єдине, що він собі дозволив,— це одягати їх на власний смак. Усі чоловіки були змальовані в модних сірих костюмах, а жінки в нейлонових прозорих кофтах. Але й це ще не все. Чуття міри зрадило художника, як тільки він дійшов до краваток. Тут фантазія занесла його бозна-куди, вивела з берегів реалізму і кинула в лоно чистої абстракції. Краватки на сніжно-білих чоловічих грудях кричали кольоровим криком, іскрились, миготіли.

Тільки одному чоловікові, певно для контрасту, художник намалював під комірцем чорного метелика. Це був портрет директора культбази. Директор категорично запротестував, написавши скаргу начальникові районного відділу культури. Скарга надійшла до художника з резолюцією: «Пропоную зняти метелика і начепити галстука». Художник наказ виконав, але з метеликом розлучатися не захотів і намалював його на шиї районного кіномеханіка Федора Рибки.

Отже, якщо ви побачите на Дошці пошани симпатичного кирпатенького хлопця з білявим чубом і метеликом на шиї, то можете навіть підпису не читати. Знайте, що то Федір Рибка, або, як тепер його величають в усьому районі, Федько Метелик.

Федір Метелик потрапив на Дошку пошани цілком заслужено. Роками він не злазив із своєї кінопересувки, в селах району його чекали як бажаного гостя. Усі найкращі актори і режисери нашої країни і всього світу, гадаю, мусили б подякувати Федорові Метелику за те, що він уславив їх у благодатному косопільському краї. Але Федір людина скромна, йому всесвітньої слави не треба, йому досить і того, що весь район — його друзі, що ніхто не відмовить йому, коли потрібна якась деталь до машини, що жоден автоінспектор не зупинить його на дорозі, якщо Федір не дуже добре закусив, поспішаючи в інше село.

Отже, кінопрокат, районне начальство і кінематографісти всього світу були задоволені Федором Метеликом. Тільки одна особа висловилася свого часу проти подвижницької його праці. Це була молода Федорова дружина Люба.

— Літає! Він все літає,— скаржилася сусідам.— Я його три роки чекала, поки в армії на сержанта артилерійського вчився, а тепер, гадаєте, я його бачу? Раз на тиждень доб'ється до хати, щоб перемінити білизну, сяк-так пригорне, наче примусову відбуде, і знову в світи. А в мене ж года теж лічені.

— Любо, кіно — найкраще з усіх мистецтв,— урочисто проголошував Метелик,— і ти повинна зрозуміти.

Люба не захотіла зрозуміти, забрала свої речі й пішла до матері.

І навіть після цього Федір не залишив своєї кінопересувки. Він став сумний і брав у прокаті лише стрічки про нещасливе кохання. Цілий місяць шанувальники кіно не бачили жодної комедії... А Люба печальним поглядом проводжала кінопересувку, яка забрала в неї чоловіка.

Минув місяць. Не витримало Любине серце, і одного разу, коли повз хату проїхав Федір, вона вибігла і стала перед машиною. Федір ледве встиг загальмувати. Потім вийшов з кабіни і підхопив на руки дружину.

— Люблю тебе, моя білочуба артилеріє,— шептала Люба,— крути вже це кіно, щоб воно згоріло, тільки без тебе жити я не можу.

З роками добра слава кіномеханіка почала згасати: у селах будували клуби, палаци культури, встановлювали стаціонарні кіноустановки, рейси Метелика дедалі скорочувались і скорочувались. Тепер він обслуговував лише п'ять сіл. Та, як бачите, не забули про великого кіномеханіка в районі: на Дошці пошани серед кращих людей району був портрет і Федора Рибки. Федір також протестував проти метелика на своїй шиї, однак Любі сподобалося, вона купила йому аж кілька і на свята примушувала носити.

Уже тиждень афіші в Косопіллі анонсували демонстрування нового фільму. Величезні щити повідомляли, що незабаром на екранах — «Чарівниця». У головній ролі — колишня колгоспниця села Сосонки Степка Чугай. І Степка всміхалась косопільчанам з величезних полотен, її впізнавали по великих розкосих очах, по чарівній загадковій усмішці.

Олег Динька, секретар Сосонської сільради, перший побачив ці афіші, зайшов до кінопрокату і випросив кілька примірників для свого села. До вечора вже вся Сосонка побувала біля кольорових плакатів. Так повернулася до свого села Степка Чугай, довгонога пастушка з таємничими розкосими очима...

Засвітилися ліхтарі, осінній вечір спустився на Сосонку, а люди все ще стояли біля афіш, вдивляючись у знайомі риси обличчя і все-таки не вірячи, що це справді Степка, яка пасла худобу, мчала, як навіжена, на своєму Гнідкові, доїла корів і стратила свою першу любов на їх очах, тут, у Сосонці. У цьому злеті Степки було щось неймовірне для цих людей, які сприймали світ надто конкретно.

— Не може буть,— промовив Савка Чемерис.

— То ж намальовано, хіба не бачите?

— Бачу, але не може буть,— наполягав на своєму Чемерис.

Михей Кожухар протиснувся до афіші й Савку потягнув за собою:

— Читай. У головній ролі — Степка Чугай. Надруковано.

— Може буть,— погодився Чемерис, похитав головою і відійшов.

— І вродиться ж отаке!

— Писана красуня. Як Магдалина свята.

— Тепер слава по всьому світі піде. Наша ж таки, сосонська.

— Ниньки до неї, мабуть, і не підступишся.

— Степка не така.

— Ото вже грошей гребоне!

— Тобі все гроші. А це високе діло, зветься... мистецтво.

— А Чугай узяв афішу — і як корова язиком злизала.

— Намучився за свій вік, але й щастя діждав.

— А я б свою нізащо не пустила в артистки, там, кажуть, таке з ними виробляють!

— З дурними всюди виробляють. А твоя вже очі підводить... чорним.

— Та бре...

— Дивіться, дивіться! Платон іде.

Молодиці принишкли, розступилися. Гайворон привітався і повільно підійшов до афіш. Кілька Степок вп'ялися в нього жагучими очима. Він побачив у них докір і зненависть, хоч вона усміхалася.

Федір Метелик зробив усе можливе, щоб Сосонка першою побачила фільм. Він прибув у село зранку, чисто поголений, у новому костюмі, з синім метеликом під комірцем. Федора супроводжувала Люба. Їй подобалося, що Федора так щиро зустріли люди, що голова сільради Макар Підігрітий обняв його, як товариша, і відрапортував:

— Квитки всі продані! Доведеться тобі, Федоре, три сеанси відкрутити.

— Можу,— відповів Метелик і почав звантажувати апаратуру.

— Допризовники, поможіть,— сказав Підігрітий хлопчакам, що оточили машину.

Вдруге повторювати не довелося. Ціла рота малюків і старших кинулась до машини і почала тягнути до клубу все, що попадало під руки. Не встиг Федір перенести апарат, як біля нього вже лежала і коробка зі стрічками, і динаміки, запасне колесо від машини і стара фуфайка.

Федір професійно окинув поглядом залу: невеличка, але затишна, видать, будували без усяких проектів. Тепер уже інша справа, а тоді, коли тільки-но обрали Платона Гайворона головою артілі, ледь вистачило грошей на цей клуб. Муляри всю душу вклали, а тесля, Никодим Динька, довів, на що здатний справжній майстер. Сам робив дубові панелі, різьбив двері. Глухонімий Іван Лісняк розмалював стелі й віддав для клубу свої картини, залишивши собі тільки портрет дружини, Каті, з обличчям богині й маленькими натрудженими руками селянки.

За годину зала була переповнена. На кращих місцях Олег Динька посадив Полікарпа Чугая, Ничипора Снопа, Михея Кожухаря, Савку Чемериса і Мирона Мазура. Вони поприходили з дружинами, сиділи трохи зніяковілі від такої уваги. Лиш тонкогуба Текля Динька крутилась, як на веретені, дуже їй хотілось, щоб сосонське жіноцтво все-таки побачило її велику тернову хустку.

Полікарп Чугай — у новій фуфайці і синій сатиновій сорочці з білими ґудзиками — був, як ніколи, урочистий, ніби чекав людського присуду. Його хвилювання виказували тільки руки, що лежали, ніби вигембльовані з коріння, на колінах і дрібно тремтіли. А навколо стояв гомін. Сміялися хлопці й дівчата, перешіптувалися молодиці, раз у раз поглядаючи на двері. Їх зараз цікавило одне: чого ж не прийшов Платон Гайворон?

— Не хоче, кумо, свою душу ятрити.

— Та він уже й забув її.

— Справжньої любові й іржа не їсть.

— То правда...

Відчинилися двері, і Олег Динька пропустив Семена Федоровича Коляду з Маланкою. Колишньому голові артілі принесли два стільці, і Коляда, пропустивши дружину вперед, пройшов через усю залу, порипуючи величезними блискучими чобітьми.

Макар Підігрітий подивився на годинника і сказав: — Починай, Федю!

У залі погасло світло, і з динаміків залунали перші музичні акорди.

* * *

Платон поставив газика біля подвір'я і зайшов у хату. Скинув піджака і ліг на тапчан. Відчув, як втомою наливається тіло, заплющив очі: перед ним стояла Степка. Ні, не та, що дивилася на нього з афіш, а інша, ще сосонська, у великій квітчастій хустці. Ніч. Вітряк. Спливають у пам'яті спогади. Яка вона тепер? Платон не може пригадати її обличчя на афіші. Розгубився. Лише тепер згадав, як розступилися люди, коли він підійшов, з якою цікавістю поглядали на нього, ніби чекали, що станеться щось незвичайне.

А що могло статися? Нічого. Ну, стала Степка актрисою. Яке йому до цього діло? «Степка мені абсолютно байдужа, і не шукайте мук у моїх очах. Усе забуто і мохом поросло». Ось що може сказати Гайворон усім, хто цікавиться його ставленням до Степки. Але хіба це правда? — підкрадається сумнів. Чому ж заслало пеленою очі й до болю стиснулося серце, коли ще здалеку побачив її, немов живу? Ні, це все він просто вигадав. Ніхто й уваги не звернув на нього, коли підійшов до афіш. А якщо так, то треба йти до клубу і подивитися фільм.

Задзвонив телефон. Гайворон зняв трубку:

— Слухаю. А, це ти, Олександре... Ні. ще не бачив. Ця ж «Чарівниця» всю роботу зірвала. Три сеанси крутитимуть.

— Наздоженете,— заспокоїв Мостовий.— Прошу тебе приїхати на Русавську заплаву, ми туди з лісним міністром збираємось. Будеш?

— Звичайно, вітай його.

У душі Платон був радий, що подзвонив Мостовий і не треба було йти зараз до клубу.

Гайворон поїхав, сказавши в конторі, щоб до вечора його не чекали.

Платона трохи здивували відвідини міністра, але, очевидно, справа була серйозна, якщо Маркіянов сам вирішив приїхати до Сосонки.

Маркіянов — невисокий, з розумними лукавими очима, привітався з Платоном і відрекомендував двох своїх супутників:

— Це наші вчені з дослідної станції, — і, вловивши німе запитання в очах Гайворона, пояснив,— хочемо, щоб отут шумів ліс, Платоне Андрійовичу.

— Наш ліс уже відшумів, Миколо Борисовичу, — гірко посміхнувся Платон,— вирубають і затоплять, до вашого заповідника теж дійде.

Маркіянов запалив сигарету і розгорнув перед Гайвороном і Мостовим карту — копію Турчинової — зі своїми позначками.

— Можливо, що дійде, — зітхнув Маркіянов,— план уточнюється. Але ми з вами не повинні бути пасивними регістраторами. Ми з Олександром Івановичем вирішили звернутися до уряду з проханням збільшити площу лісу в районі й, зокрема, навколо «Факела». Хочемо порадитися з вами, Платоне. Ми завеземо найкращі породи дерев, пришлемо своїх спеціалістів.

— Платоне, дякуй,— жартома порадив Мостовий,— бо передумає міністр. Не відмовляйся від краси.

— Дякую, Миколо Борисовичу, але, гадаю, що зараз про це рано говорити, не до лісу нам,— одказав Платон.— Не про красу думаємо, а...

— Даремно,— зауважив Маркіянов.— А я хочу думати про красу. І ми приїхали, Платоне, бо розуміємо, що означає, коли з карти республіки щезне ще одна зелененька пляма... колгоспного лісу... Треба думати про красу.

— У нас не вистачить ні людей, ні техніки, щоб посадити стільки лісу,— вголос роздумував Гайворон.— Та й де його садити, коли й так тієї землі нема...

— Посадите на схилах гір, у ярах,— сказав Мостовий.

— А може, навколо майбутнього Русавського моря,— додав Маркіянов.— Товариші з дослідної станції розберуться. Машини ми пришлемо, а фінансові питання владнаємо з відомством Турчина. Ми вже з ним у принципі домовилися.

— Тоді інша справа, Миколо Борисовичу, бо самим нам не під силу,— промовив Платон.

— Знаємо, Платоне,— промовив Маркіянов,— і мусимо все зробити, щоб люди бачили, що не зруйнує уран краси Сосонки... і нашої землі. Вирубаємо сорок гектарів лісу — посадимо сто. Буде уран, і співатимуть в гаях солов'ї...

— Я — за таку програму,— сказав Мостовий.

— І я,— потиснув руку Маркіянову Платон.

... Сосонка блимала собі вогниками серед мороку осінньої ночі, їй було затишно на цій місцині між Видубецькими горами й старим лісом, над тихою Русавкою. Платон проїхав безлюдними вулицями на подвір'я колгоспу, поставив машину в гараж і зайшов до контори.

За бухгалтеровим столом попихкував люлькою Данило Вигін.

— Усі порозходилися,— зустрів Гайворона сторож.— Жаль, що ти, Платоне, кіна не бачив. Ну й Степка! І в кого ото воно вдалося таке?

Платон зайшов до кабінету, переглянув зведення, які ретельно підготував Горобець, написав на календарі, що треба зробити завтра, подзвонив додому.

— Васю, ти спиш?

— Над алгеброю сиджу. Платоне, тебе дядько Полікарп шукав, дуже просив, щоб ти зайшов до нього.

— Гаразд.

«Невже справді приїхала Степка?» — думав, ідучи дорогою.

У хаті Чугая світилося. На подвір'ї ніякої машини не було. Гайворон постукав. Чугай широко відчинив двері:

— Просимо, Андрійовичу, гостем будеш. А в мене, значить, така оказія.

За столом сиділи вже трохи напідпитку Михей Кожухар, Никодим Динька, Савка Чемерис, Мирон Мазур і Ничипір Сніп. На покуті, під портретом Гагаріна, сяяв у білій сорочці з метеликом Федір Рибка.

— Сідай, Платоне,— метушився Чугай, дістаючи миски та чисту чарку,— жінки, як слабка стать, не витримали, а ми ще по-козацькому.

— Я лічно ще вип'ю з Платоном,— вирішив Чемерис.

— Це ж ви з якої нагоди? — запитав Гайворон.

— Темний чоловік,— безнадійно махнув рукою Кожухар.

— Кіно обмиваємо,— пояснив Мазур.

Знову Степка. Не може втекти від неї сьогодні Платон.

— Тепер вип'ємо за... за директора... кінокартини товариша...— Михей Кожухар водив нігтем по афіші,— товариша П. Колодія.

— За Колодія,— підтримав Динька.

— Ми тут за всіх випили, по афіші,— сказав Мазур.— За труди...

— І за Федора Рибку лічно пили,— Савка Чемерис гладив Метелика по голові,— бо якби не він, то було б не кіно, а їрунда.

— Платоне, випий хоч одну,— припрошував Чугай.

— Давай, Платоне, бо таке раз на віку буває,— запевнив Кожухар.— Вип'ємо за Степку.

— Лічно.

— Дай їй, боже, здоров'я і талану.

— Будем кріпкі, Полікарпе, бо ти великий чоловік.

— За чудову артистку Степку Чугай! — подав голос Рибка.

— За Степку,— промовив Платон, глянувши на афішу: Степка всміхалася.

почав тихо Михей Кожухар, розставивши свої довгі руки, і кивнув Мазуру.

б'ється під стелею баритон Мазура. І раптом вирвався на диво чистий тенорок Никодима Диньки:

Гуде бас Полікарпа Чугая, тихо співає Ничипір Сніп і кудись тягне Федір Рибка. Михей Кожухар помахом руки знаходить місце у хорі для Чугая і Мазура, очима спрямовує Диньку, стримує Федора Рибку, і пісня раптом стає широкою й ніжною.

Розтривожений піснею і спогадами, Платон пішов додому. Біля перелазу наздогнав його Федір Метелик:

— Просив би, щоб взавтра мені бензину дали, Платоне Андрійовичу.

— Будь ласка, заходь вранці в контору.

— Дякую... Жаль мені, що ви не бачили картини.

— Ще встигну.

— Я хотів, щоб ви перший, бо це діло таке,— туманно натякав на щось Федір.— Я розумію... Платоне Андрійовичу, ходімо до клубу... Я для вас одного покажу. Га? — перейшов на шепіт.

— Ходімо,— погодився Платон.

Федір перемотував стрічки:

— Я швидко, Платоне Андрійовичу.

Гайворон сів у кутку, в останньому ряду. Чекав. На підлозі лежав якийсь папірець, підняв, прочитав:

«Дорога Лесю!!! Як прийдеш у кіно до клубу, то сідай в останньому ряду, я, може, теж біля тебе сяду, якщо відв'яжуся від Алика Кози. Сьогодні в школі ти була дуже сумна, що в тебе сталося? Якщо тебе хтось зобидив, то скажи мені зразу. Я за тебе всім повідкручую голови. Я весь час думаю про тебе, Лесю. Напиши, чи ти думаєш про мене і що саме. Я тебе дуже л...

Твій до гроба Василь Гайворон».

Платон заховав цидулку в кишеню. З ніжністю подумав про брата. Це ж якій він Лесі пише? А-а, Це Купрієнкова донька. Очі — ніби льон цвіте і дві коси русяві... Коли приходить до них, то Васька наче хтось підмінює. Шістнадцятий рік Васькові, дев'ятикласник. Витягнувся, уже Платона наздоганяє. Завжди в роботі, все ж на його руках: сам варить їсти, миє підлогу, відносить прати білизну до тітки Ганни Кожухарихи... Не по літах серйозний. Платон любив ті вечори, коли вони вдвох сиділи з братом на старій теплій лежанці. Він розмовляв з Васьком, як з рівним, секретів між ними не було. А ось про Лесю Васько йому не сказав ще... Отак минають роки. Платон пригадує, як вони купали його з Наталкою в ночвах.

Коли Галя й Сашко Мостовий побралися й переїхали до Косопілля, вони запрошували Василя до себе, але, хоч як умовляли, той посилався на одне:

— А Платон?

Галина все робила, аби краще влаштувати життя братів, часто навідувала їх, попервах готувала їсти, прала, але їй уже несила була вигнати з хати суворий, аскетичний дух, що оселився тут після від'їзду Наталки.

Меншу кімнату займав Платон. Нічого зайвого: шафи з книгами, стіл і ліжко, по-солдатському заправлене ковдрою. Біля вікна фото Наталки, ще київське. У більшій кімнаті, що правила і за кухню, господарював Васько. У нього теж усе, як у брата: шафа з книгами, ліжко, заслане синьою ковдрою. Решта так, як було при мамі, ті ж карточки на стінах, ті ж вишивані рушники і лава, і стіл...

У коморі Васько обладнав собі майстерню — рихтував радіоприймачі. Мав уже з десяток, але все перемонтовував, і їх ставало то більше, то менше.

По неділях Васько брав газика і сам їздив у Косопілля до сестри. З Галиною вони ходили на базар, скуповувалися, і Васько повертався додому з певними запасами, бо ж на його руках трималося все хазяйство Гайворонів. Платон не міг собі уявити, як би він жив без брата.

— Готово! — сказав Федір.

Разом з чарівною тихою піснею на екрані народився світанок. Із синьої мли випливли безмежні чорні гони. Парувала земля, а в левадах, причаївшись, лежали сиві тумани. Цокіт кінських копит. Ближче, ближче.

— Хто ти, чарівнице? Скажи! — благав хтось за кадром.

І раптом до щему знайомий сміх і здиблений кінь... На ньому Степка. В очах ще не згас якийсь первісний шал, тремтять тонкі ніздрі. Степка кидає повід, зіскакує з коня і біжить просто в залу, до Платона. Він мимоволі простягнув руки, щоб спіймати її, і крикнув:

— Стій! Зупини!

Федір вимкнув мотор, і Степка завмерла на екрані в нестримному пориві, так і не дійшовши до Платона.

Гайворон вибіг з клубу.