Уран

9

«Дорогий Платоне!

Минув тиждень, як ти поїхав од нас, од мене. Ходжу, наче в тумані, не знаю, чи ти був справді, чи то лиш приснилося мені. Набридло жити снами й мріями. Одного разу ти мене вирвав із цього сновиддя, коли я приїхала до тебе в Сосонку. Я була тоді щаслива. Минуло чотири роки. Страшно подумати, що вже стільки часу ми не разом. Ти пережив багато через мене, і я так тобі вдячна за твою любов і вірність! Хоч вони тобі не принесли радості. Я не народила тобі ні сина, ні дочки, не зігріла тебе, коли ти приходив з холодних осінніх полів у нетоплену хату, не сказала тобі ласкавих слів, коли твоє серце роз'їдала туга, я навіть не випрала твоєї сорочки...

Ти приїжджав до мене в лікарню за сотні кілометрів на кілька годин, і це було моєю втіхою. Я знаю, що ці чотири роки були для тебе роками тяжких мук. Ти міг би залишити мене, одружитися, і це було б правильно з погляду нормальних людських взаємин. Я не відаю, що тебе утримувало від такого кроку: любов до мене чи твоя впертість. Даруй мені за це.

У нагороду за свої страждання, за свою любов до мене (буду вірити в це) ти не одержав нічого. Ти приїхав, щоб забрати мене з собою, а я удала, ніби й не знала твого наміру. Підлість. Але не осуджуй мене, Платоне. Я тобі вже казала, що після операції у мене з'явився якийсь тваринний страх за своє життя. І я не можу побороти його. Я благаю тебе, допоможи мені позбутися цього!

Твоя Наталка».

* * *

«Дорога Наталко!

Пробач, що не відповів одразу на твій лист. Не тому, що роботи по саму зав'язку, просто думав усі ці дні про нас з тобою. Так, я справді приїхав, щоб забрати тебе додому. Це була моя мрія, я чекав цього дня, як вироку долі. Я любив тебе так, як умів, і страждав, і мучився так, як умів. Якщо хочеш, можеш називати моє кохання впертістю. Лише не треба робити з мене мученика і сосонського лицаря-дивака. В очах деяких своїх односельчан і дружин районного начальства я такий благородний та святий, що аж самому противно. Не можна елементарну людську порядність, яка передана нам від наших прадідів, вважати чимсь надзвичайним у нашому суспільстві.

Тепер про любов. Я не знаю іншої любові, ніж та, що народилася між нами ще в Києві й трішки зацвіла у Сосонці. Минули роки нашої розлуки, печалі (це чудовий грунт для спалаху найкращих почуттів) — і що ж? Нічого, виявляється, нема у Наталочки, крім «тваринного страху за своє життя». Мені до вподоби, коли речі називають своїми іменами. І Ользі Аркадіївні я дуже вдячний, що вона не розігрувала переді мною спектаклів, а просто дала мені зрозуміти, що я у вашій віллі зайвий. Ми ж з тобою не діти, моя дружино, і я боюсь, що не зможу допомогти тобі подолати страх, тим більше на такій відстані.

Будь здорова, Наталочко!

Платон».

* * *

«Платоне!

Я знаю, що не заслужила на кращого листа, і мені дуже боляче. Я відчуваю, що ти з кожним днем все далі й далі від мене. Мені хочеться крикнути: «Зупинись!», але хто почує цей крик? Приїде з конгресу професор Крещенко, і я пораджуся з ним. Я хочу приїхати до тебе. Я не можу тут жити, я не знаю, як жити... Не йди від мене, Платоне! Чекай.

Твоя Наталка».

* * *

«Наталочко!

Я жду. Ти мені зараз дуже потрібна! Ми повинні бути щасливі. Кидай усе, приїжджай. Я чекаю тебе, Наталко.

Платон».

Ольга Аркадіївна прочитала цього листа і порвала на дрібненькі шматочки.

— Був листоноша? — запитала Наталка, зійшовши на веранду.— Мені нема нічого?

— Нема.

— Чому ж він не пише?

— Не знаю. Ти ще про нього думаєш?

— Думаю.

* * *

«Добрий день, Платоне!

Мене дуже непокоїть стан моєї дочки Наталки. Вона стала надзвичайно нервова, а для неї це смертельна небезпека. Я помітила, що це повторюється тоді, коли вона одержує ваші листи. Я не знаю їх змісту, але дуже прошу вас не хвилювати Наталки. Так буде краще для неї й для вас.

Бувайте здорові.

Ольга Нарбутова».

* * *

«Платоне!

Три місяці від тебе немає жодного листа. Я образила тебе? Чому не пишеш? Забув. Так мені й треба. Крещенко заборонив мені виїжджати, Давид сказав, що професора умовила моя мати. Вона тримає мене в постійному страху, і мені лячно жити. Мабуть, ти не чекай мене, Платоне. Якби ти був зі мною... Не приїдеш? А може, на мій день народження?

Наталка».

* * *

«Ясноград Літинське шосе 12 Б Наталці Нарбутовій поздоровляємо днем народження бажаємо щастя мужнього серця і голубих візків крпк Платон Василь»

* * *

Ольга Аркадіївна тицьнула Наталці телеграму:

— Чоловічок! Приїхати не зміг, на день народження жінки!

— Значить, він не міг.

— Державний діяч! — Ольга Аркадіївна налила каву в чашечки й понесла в садок гостям.

Гостей було небагато, лише кілька батькових знайомих та нових приятельок матері. Наталка тільки з чемності сиділа за столом, а зараз їй не хотілося йти до них. Піднялась у свою кімнату, сіла на підвіконні. Було видно куточок саду і альтанку, де сиділи гості. В центрі уваги — фарбована блондинка невизначеного віку, Мура. Вона сиділа у шезлонгу з оголеними стегнами і так сміялася, що лящало у вухах. Батько мовчки помішував ложечкою каву, сидів немов чужий серед цих людей. Наталці стало чомусь шкода його. Доконали старого вічні чвари з матір'ю. Чому так сталося? — дошукувалася причини Наталка. Адже до того, як батько демобілізувався, в домі завжди панувала злагода, якась атмосфера приязні, родинного затишку. Зараз уже ні батько, ні Наталка не розвішують на стінах своїх афоризмів, і тільки необхідність зводить їх за обідом та вечерею до одної кімнати.

Наталка відчувала, що батькові потрібна підтримка в цій житейській суєті, а це зробити могла тільки вона. Михайло Костянтинович шукав роботу. Щоразу, коли він повертався з міста, Ольга Аркадіївна зустрічала його стандартним запитанням:

— Ну що?

Батько стомлено сідав на лавочку й доповідав;

— Пропонували йти завідувачем складу на кондитерську фабрику.

— Йди! І не роздумуй довго! Як сир у маслі будеш...

— Я не піду ні на які склади, Ольго.

— Дурний. Ще куди посилали? Кажи! — Мати в ці хвилини схожа була на суворого слідчого.

— Директором кравецької майстерні.

— Йди! Будеш...

— Не йди, батьку,— обірвала початок материної тиради Наталка.

— А скільки ж він тинятиметься без роботи? — ставила риторичне запитання Ольга Аркадіївна.— У нас такі витрати! Ми на цю пенсію не проживемо.

— Ти, мамо, могла б, до речі, менше купувати різних цяцьок,— сказала Наталка.

— І ти мені заздриш? Я не для себе купую ці персні й кульчики. тобі залишаться... І це завше — гроші.

— А мені нічого не треба.

— Досить тобі, Ольго,— Нарбутов запалив цигарку. Наталка помітила, як у нього тремтіли руки.— Взавтра я піду в міськком партії.

Секретар міськкому партії прийняв Нарбутова як давнього знайомого.

Уважно вислухав його і сказав:

— Мені доповідали товариші з оргвідділу, що вам пропонували кілька посад, але ви відмовилися.

— Мене, мабуть, не так зрозуміли товариші. Мені не потрібні ніякі склади, майстерні одягу... Я хочу справжнього діла,— відповів Нарбутов.

— У вас великий досвід, товаришу полковник, це ми знаємо і щось придумаємо, бо зараз таких вакансій, на жаль, нема.

— Яких вакансій?

— Керівних,— пішов на відвертість секретар.

— Я не прошу у вас таких посад. Пошліть мене на будь-яку роботу, щоб я міг працювати й бути корисним.

Секретар міськкому полегшено зітхнув.

— Михайле Костянтиновичу, це вже ділова розмова, пробачте, але я думав, що ви домагаєтесь...

— Я нічого не домагаюсь, товаришу секретар.

— Є у нас автоколона при будівельно-монтажному управлінні, не колона, а горе. Чотири начальники за рік змінились, усі плани в них летять шкереберть. Машини поламані, дисципліни ніякої... Обком за цю колону скоро мені догану винесе, точно. Підете начальником? Але попереджаю вас, Михайле Костянтиновичу, буде тяжко.

Нарбутов не вагався:

— Піду.

— Вас послав до мене сам господь бог,— секретар потиснув руку Нарбутову.— Зараз я подзвоню в управління.

Вислухавши чоловіка, Ольга Аркадіївна презирливо посміхнулася:

— Доходився! Чула, Наталко? З ранку до ночі буде сидіти в тих майстернях і матюкатися з шофернею. Полковник...

— Буду! — стукнув кулаком по столі Нарбутов.— Бо я ще хочу жити, а не киснути.

— Батьку, ти правильно зробив, — сказала Наталка.— Ти в мене молодець. Слово честі, краще матюкатися з шоферами, аніж вислуховувати тиради нашої чарівної мамаші.

— Ти — невиховане дівчисько! — гримнула Ольга Аркадіївна.

Батько повертався з роботи пізно, інколи його підвозив якийсь самоскид. Наталка бігла до хвіртки й кричала:

— Привіт автоколоні!

І здавалася вона в такі хвилини Нарбутову маленькою, ніби поверталися далекі молоді роки. Переодягаючись, він розповідав дочці, як минув день, що зробив, де був.

— Дуже цікаво! — кидала Ольга Аркадіївна.— Він дістав два колінчастих вали!

— Не два, а три,— поправляв Нарбутов.

— Подвиг!

...Мати увімкнула світло в саду. Мура, похитуючи стегнами, співала:

Потім Наталка побачила Давида з букетиком троянд. Він привітався з усіма і поцілував руку Ользі Аркадіївні. Щось запитав, і мати показала рукою на її кімнату.

Давид зайшов без стуку.

— До тридцяти років жінки мають право відзначати свій день народження, потім рекомендується тримати ці дати в таємниці. Наталочко, це звичайні троянди, але я ходив за ними аж у Старе Місто. Шість кілометрів — коментарі зайві. Руку я цілував твоїй мамі, підставляй щоку. Ніякого задоволення. Якщо мені дадуть чарку горілки, я вип'ю за твоє здоров'я.

— Може, підемо в сад?

— Ні. На мене негативно впливають Мурині стегна,— засміявся Давид.

— Не дивись.

— Це неможливо, бо мені здається, що Мура складається з самих лише стегон.

Наталка принесла коньяк і яблука. Давид випив.

— Можеш мене поздоровити, Наташо.

— З чим? Захищаєш докторську дисертацію?

— Більше. Шеф дозволив іти у відпустку. За два дні я буду штовхатися в Ялті.

— Заздрю.

— Їдьмо разом. А що?

— Давиде! — покликала Ольга Аркадіївна.— Дами ждуть.

У садку гарчали саксофони — мати принесла магнітофон.

— Йди, йди,— сказала Наталка,— я прийду пізніше.

Мура вгвинчувала свої каблучки у гравій:

— Давиде, шейк!

— Дуже корисний танок для функцій тазу і м'язів живота,— прокоментував дивовижні Мурині па Давид, потім скинув піджак і, вловивши ритм, став гідним партнером чарівної Мури.

Гості аплодували.

— Ну, як? — стрибали бісики в очах Мури.

— Муро, ви — секс-бомба.

— А що таке секс?

— Це я вам розкажу потім.

— А чому не йде сюди Наталка? — бісики ще стрибали на Давида.

— У день народження людина мусить подумати про своє життя, Муро, з погляду філософії. Наталка думає.— Давид налив шампанського.— Будемо ортодоксами й вип'ємо за батьків іменинниці, Ваше здоров'я!

— Якби не ви, Давиде, то я померла б з нудьги! — Ольга Аркадіївна поцілувала Сокальського.

— І я,— потягнулася до Давида Мура.

— Муро, ви кусаєтесь! — зауважив Давид.

— А ви зовсім не вмієте цілуватися.

— Оце поїду в Ялту і попрактикуюсь,— пообіцяв Давид.

— Візьміть мене з собою,— кокетувала Мура.

— Мій кошторис не витримає такого навантаження...

— Я вас прохарчую...

Наталка перечитувала телеграму. Навіть не написав «цілую»... «Бажаємо щастя, мужнього серця й голубих візків...» Нема ні мужності, ні голубих візків. Не приїхав. Наталка думає про це без жалю. Вона просто хотіла, щоб... які бридкі думки лізуть в голову! Але їх не відженеш. Вона хотіла б знову прийти до нього вночі у цей сад... А потім хай би й поїхав. Наталка відчуває, як усе її тіло наливається солодкою млостю. Ні, так більше не можна мордувати

— Наталко, чому ти сидиш у темряві? — Ольга Аркадіївна нечутно увійшла до кімнати.

— Мені так добре. Гості порозходилися?

— Залишилися Давид і Мура... У нас виникла ідея, Наталочко.

— Новий фасон плаття?

— Ні. Давид просить, щоб ти з ним поїхала до моря.

— Мені не можна їхати на те пекельне сонце.

— Давид пропонує поїхати на Ризьке узбережжя. Там чудовий клімат для тебе. Неповторне море...

— Чому він не сказав мені сам?

— Можливо, що йому незручно, розумієш, неодружений мужчина... Але це не має значення, Наталочко. Треба плюнути на ті міщанські умовності. Давид каже, що ти повернешся звідти абсолютно здорова. Подумаєш? Ми тобі з батьком радимо.

— Батько теж радить? — здивувалася Наталка.

— Хіба він тобі ворог?

— Я подумаю, мамо.

— Тут нема над чим думати.

Справді, над чим тут думати? Море. Красуня Рига, нові люди, пляжі. Чого нидіти в цих кімнатах, чого чекати, коли раптом життя відкриває перед тобою стільки заманливих перспектив? Вона поїде. Спасибі тобі, Давиде, ти справжній друг. Їхати, їхати негайно! Це просто здорово, що Давид придумав цю поїздку.

Власне, Наталка мала дякувати не Давидові, а матері. Вислухавши Давида, Ольга Аркадіївна зітхнула:

— Ви сказали Наташі, що їдете в Ялту?

— Так.

— Жаль.

— Чому? — здивувався Давид.

— Вона все життя мріяла поїхати до моря. Але Ялта їй не підходить.

— Там зараз жарко,— погодився Давид.— Але Наталку можна послати, скажімо, на Ризьке узбережжя.

— Я ж не можу її відпустити саму. Якби ви, Давиде, змінили свій план...

— Я? — розгубився Давид.— Звичайно, мені однаково, куди їхати, але...

— Ви — лікар,— усміхнулась Ольга Аркадіївна,— і ваші стосунки з Наталкою не викликають ні в кого ніякої підозри.

— Звичайно, ми друзі, за ці роки ми...

— Ви зробили б нам велику послугу, Давиде.

— Будь ласка, я готовий, але чи не заперечуватиме Михайло Костянтинович...

— Ти не заперечуєш, Михайле? — звернулася до Нарбутова.

— Хай вирішує Наталка, хоч є певні причини, які теж треба врахувати.— Нарбутов сподівався, що Сокальський зрозуміє цей натяк.

— Навпаки, Платон буде радий,— розтлумачила натяк Нарбутова Ольга Аркадіївна.— Ми живемо в двадцятому столітті, а не за феодалізму. Спасибі вам, Давиде, що ви подумали про Наталку,— щедро подарувала свою ініціативу Сокальському розчулена Ольга Аркадіївна.

Треба віддати належне Мурі. Вона все зробила для того, щоб Наталка поїхала до моря, маючи у своїх валізах достатню кількість модних суконь, кофточок і купальників.

— Наталко, ти полониш усю Ригу й узбережжя. У тебе прекрасна фігура! І не бійся декольте, — напучувала Мура,— воно робить кожну жінку таємничою, але треба не все показувати, що ти маєш. Треба дати усім, хто на тебе дивиться, можливість дофантазувати.

Настав день від'їзду. Зранку з'явився трохи розгублений Давид.

— Квитки я дістав, послав телеграму в Дубулти у пансіонат. Одне слово, якщо наш сервіс виявиться такий, як про нього пишуть у газетах, то ми їдемо, наче додому.

Нарбутов приїхав на вокзал просто з роботи, у засмальцьованому комбінезоні, і почувався трохи незручно поруч з вичепуреними Ольгою й Мурою. Наталка підійшла до батька, взяла його під руку.

— У тебе поганий настрій? Ти незадоволений, що я їду?

— Я сподіваюсь, що ти маєш досить здорового глузду, Наталко.

— Не будемо старомодні, батьку.

— Досить їй читати мораль,— підійшла Ольга Аркадіївна.— Давиде, в жодному разі не давайте Наталці морозива!

Підійшов поїзд. Внесли речі в купе. Перекинулися кількома беззмістовними фразами й розпрощалися. Давид поставив чемодани й вийшов у коридор, залишивши Наталку переодягнутися. Наталка тихо причинила двері, щоб не розбудити пасажира на нижній полиці. Взагалі вона спочатку подумала, що там лежало щонайменше троє пасажирів, накритих простирадлом. Але купа заворушилася, і Наталка побачила перед собою товстелезну жінку в синьому спортивному костюмі. Якби не зачіска, то Наталка поклялася б, що це був принаймні Жаботинський.

— Яка станція? — прогундосила жінка.

— Ясноград.

— А це що за місто?

— Це обласний центр.

— Не може бути. Не чула. Жмеринка — центр, а Ясноград... То ваш чоловік? Симпатичний. Я люблю брюнетів...

— То не мій чоловік.

— Р-розумію. Далеко їдете?

— До Риги.

— Р-розумію. Туди з чоловіками не їздять... Я вночі хроплю,— попередила особа.

— Я теж,— сказала Наталка.

— Значить, у нас буде дует... Я відпочивала у подруги в Херсоні. Чудесно було. Купались у Дніпрі, я так схудла... Ми з моєю подругою співали в опері. У мене — сопрано. Я — Капітоліна Ізюмова. Чули? Не чули. А колись я гриміла... Кличте вашого, е-е, чоловіка, будемо снідати. У мене курка і портвейн. Як його звати? Давид? — Капітоліна відсунула двері.— Давиде, втискуйся!

— Даруйте, але ми з вами не розминемося.

Капітоліна загородила собою вікно, і Давид якось вмостився на дивані.

— Почнемо, діти мої,— Капітоліна дістала дві курки, пляшку вина. — Портвейн — це життя. Жаль, що ваша дружина не п'є. Вино й мужчини тільки й тримали мене на світі... Називайте мене просто Капою. Так мене називав колись в Одесі Купрін... У вас що, весільна подорож? Ні. Р-розумію... Зараз я засну на годинку. Якщо хропітиму — будіть.

затягнуло сопрано на весь вагон, а потім умостилося на дивані боком і заплющило очі.

Через декілька хвилин купе здригнулося від богатирського храпу. Задзеленчала настільна лампа, заколихалися шовкові фіранки на вікні. Давид з Наталкою вийшли в коридор і простояли там до Козятина. На зупинці сопрано прокинулось:

— Бачите, а я й не хропіла! Портвейн мені дуже помагає. Яка станція? Козятин? Чула, є така область — Козятинська, я там виступала колись... Знаю, знаю...

Уночі Давид перевів Наталку в інше купе, а сам мужньо просидів у коридорі.

— Ви на мене впливаєте заспокійливо,— сяяло сопрано.— Я цієї ночі спала спокійно й не тривожила вас.

— Дуже мило з вашого боку.

Коли сопрано не спало, то було чарівною жінкою. Капа стежила не лише за собою, а й за Наталкою: на кожній станції примушувала виходити на перон і робити вільні вправи. Її абсолютно не турбувало те, що навколо збирався гурт цікавих. А в Могильові їй влаштували овацію на пероні, бо хтось сказав, що це екс-чемпіонка світу з метання диска.

— Про мене ще не забули,— задумливо промовила Капа, вклоняючись на всі боки.

Дізнавшись, що Наталка з Давидом їдуть у Дубулти без путівок, Капа написала записку й віддала Наталці.

— Це записка до моєї подруги Лючії Стец, вона була нашим концертмейстером. У Ризі в неї квартира й сто тисяч знайомих. Вона вам допоможе. Не варто дякувати, ви мені подобаєтесь, молодята...

Лючія Стец — висока сива бабуся, напрочуд моторна й струнка, прочитала записку й запросила Наталку з Давидом у вітальню.

— Впізнаю Капу. Щоразу вона збільшує коло моїх знайомих. Пийте каву, а я зараз подзвоню. Ви з України? Я в захопленні від вашого Київського оперного театру. Коли вони гастролювали у Москві, я спеціально приїздила, щоб послухати Євгенію Мірошниченко і Белу Руденко. Колосально! І ще я в захопленні від вашого Лисенка.

— Нам дуже приємно,— сказала Наталка.

Лючія довго кудись дзвонила, повернулася радісна:

— Якщо ви не влаштуєтесь у пансіонаті, то зможете зупинитись у моїх приятелів у Дубултах. Адресу я вам напишу. Сільва і Яніс Сурвилло. Діти їхні поїхали на Кавказ, і квартира вільна. Ви почуватимете себе як удома. Влаштуєтесь, подзвоніть мені, я буду рада.

Подякувавши гостинній Лючії, Наталка з Давидом взяли таксі й за півгодини були в Дубултах. У пансіонаті їм запропонували капітальний брезентовий намет. Давид відмовився, боячись, що Наталка може застудитися.

— Поїдемо до Сурвиллів.

Наталці дуже сподобався будиночок Сурвиллів і самі господарі — старенькі, симпатичні люди.

Сільва Ернстівна повела їх на другий поверх.

— Ось ваша кімната, спати можна й на балконі. Ванна — поруч. Готувати можете на кухні, бо в ресторанах дорого... Влаштовуйтесь... Ми взагалі нікого не приймаємо, але я не могла відмовити Лючії... Це подруга мого дитинства... Ми колись разом працювали в цирку... Помийтеся з дороги і приходьте пити каву.

Згасав день. Крізь високі золотаві стовбури сосен виднілося сиве море, неспокійне й тривожне, а може, це тільки так здавалося Наталці. Щось гнітило її, і Наталка не могла знайти причини. Все склалося чудово: зустрілися гарні люди, поруч море, затишна кімната... Кімната. Одне широке ліжко, фотелі, трельяж, шафа... Звичайно, господарі прийняли її з Давидом за подружжя... Але це просто неможливо... Треба пояснити Сільві Ернстівні.

Хтось постукав у двері.

— Прошу.

— Ми запрошуємо вас до столу,— церемонно вклонився Яніс. Він був у білій сорочці з пишним чорним бантом.— Даруйте, ваш чоловік ще у ванні? О, вибачте!

— Я зараз буду готовий! — відповів з ванни Давид.

— Вам подобається у нас, Наталі? Тут хочеться жити тисячу років, — Яніс вийшов на балкон.— Ви чуєте, як шумить море? Ви з ним можете говорити, як з живим... Але це в мої роки... Вам же — є про що говорити з вашим чоловіком.

Яніс провів Наталку й Давида до просторої кімнати, посадив у зручні крісла біля круглого столика, наповнив маленькі чарочки. Сільва Ернстівна принесла каву.

— Це знаменитий ризький бальзам. Найкращий напій у світі допомагає від двадцяти семи хвороб,— Яніс подав чарки Наталці й дружині.

— Яніс, більше двох чарок ти сьогодні не одержиш, якщо навіть заливатимешся соловейком,— запевнила Сільва Ернстівна.

— У вас теж така дружина? — звернувся Яніс до Давида. — Якщо ні — користуйтеся нагодою... За ваш приїзд... За Україну... Там теж моє серце... На Україні загинув у двадцятому році мій брат... Він служив разом з Яном Фабриціусом... За наше знайомство й за нашу дружбу.

— Тепер я хочу почастувати вас українською горілкою,— сказав Давид, збігав на другий поверх і приніс гранчасту пляшку з перцем.

— Вельми смачний бальзам,— похвалив Яніс, посмакувавши.

— Янісе, ти багато собі дозволяєш,— зауважила Сільва Ернстівна.

— Мені, здається, сьогодні не треба виступати на арені, Сільво? Ми були колись чудовою парою,— Яніс пригорнув до себе дружину.— Ми працювали на трапеції, під куполом цирку... Нас бачила вся Європа...

— Колись ми літали в повітрі, а зараз не дуже швидко можемо ходити по землі,— усміхнулася печально Сільва Ернстівна.

— Усьому свій час. Діалектика... Тепер я раджу вам пройтися до моря, а потім добре відпочити з дороги.

Наталка з Давидом довго сиділи на березі, слухаючи величну симфонію моря.

— Змерзла? — Давид накинув свого піджака на плечі Наталці.

— Мені хороше... Дихати легко...

— Мені теж... Ти не шкодуєш, що поїхала?

— Ні,— відповіла по паузі.— Давиде...

— Що, Наталко?

— Розумієш, ми не можемо залишатися в одній кімнаті...

— Чому? Я лікар і... даю тобі слово, що... Ти можеш не турбуватись, я спатиму на балконі...

— Ні. Я попрошу Сільву Ернстівну, щоб вона знайшла тобі інше місце.

— Будь ласка. Але це умовності. Їм нема абсолютно ніякого діла до нас.

— Кому, умовностям?

— Ні, господарям.

— Я мушу їм сказати.

— Не заперечую. Хай вони переконаються, що й у наш час існує платонічна любов. Повір, що я це не пов'язую з іменем твого чоловіка...

— Ти небезпечно жартуєш, Давиде.

— Це не жарт, Наталко.

— Не розумію.

— Сліпа? — Давид узяв Наталку за плечі й повернув до себе.

— Пусти, не треба,— Наталка вислизнула з піджака і відійшла.— Чи ти гадаєш, що на курорті неодмінно треба фліртувати?

— Я люблю тебе, Наталко. Хіба ти не бачиш?

— Давиде, не підходь!

— Я люблю тебе,— повторював він, наближаючись до Наталки.— Давно... чуєш?

Наталка просто в черевиках побігла в море. Він наздогнав її, цілував гарячі губи, щось говорив, але Наталка нічого не чула...

Давид вивів її на берег, а вона хиталася, наче п'яна, в її очах застиг переляк. Треба негайно втекти звідси, знайти якусь машину, поїхати на вокзал... У Сосонку... Не можна обривати останню нитку, що зв'язує її з Платоном... Що зв'язує? Нічого не зв'язує, то все плід хворобливої уяви... Все кінчено, нема голубих візків... Платон ніколи не залишить своєї Сосонки... Ніколи... То його доля... А що робити їй?

— Давиде, відведи мене додому,— прошепотіла Наталка.

Він пригорнув її міцно, закутавши в піджак. Наталка йшла покірно. Вона відчувала його руку на талії й не мала сили вирватись.

— Я приготувала вам постіль,— зустріла їх Сільва Ернстівна.— На добраніч.

Наталка скинула черевики, босими ногами лічила східці. Три... п'ять, шість... Треба сказати Сільві Ернстівні, щоб Давида влаштували в іншій кімнаті... Дев'ять, десять... Треба покликати її... дванадцять, тринадцять... Навіщо кликати? Їй так хороше з ним... Скільки ночей він просидів над нею в клініці... У нього сильні руки хірурга... Так, вона знає, що він любить її... Любить... Шість, сім... Збилася з ліку...

— Заходь, Наталочко,— Давид відчинив двері.

Перше, що побачила Наталка, було широке ліжко з двома величезними подушками, пухкими й білими... Ще можна покликати Сільву Ернстівну, можна, вона прийде й забере Давида... Щось клацнуло. Це Давид повернув ключ у дверях... Чому він не ввімкнув світла? Ні, не треба, не треба... Він зайшов у ванну. Ні, вона не може при ньому роздягнутися. Наталка зірвала з себе плаття й, наче злодій, підкралася до ліжка. Треба покликати Сільву Ернстівну. Відчинити двері й гукнути... Він вийшов з ванни...

— Не треба, Давиде, не...

* * *

Хвіртка була зачинена. Платон довго грюкав, поки нарешті вибігла з дому Ольга Аркадіївна.

— Ви? — полізли змійки брів на лоба.

— Я. Доброго дня.

— Чого ж ви не повідомили, що приїдете?

— Я й сам не знав, Ольго Аркадіївно. Був у Києві, звільнився і... приїхав. Маю до поїзда ще вічність — дві години. Де Наташа, як вона?

— Нічого, краще... Добре... Заходьте, скоро прийде Михайло Костянтинович.

На веранді Платон розгорнув пакунок.

— Сподобається Наташі?

Величезний голубий шарф пухом злетів до стелі.

— Розумієте, Платоне... Наташі нема... Вона поїхала... лікарі порадили...

— Куди поїхала?

— На Ризьке узбережжя... Там чудовий клімат для неї й море... Вона так мріяла...

— Жаль... Ні, власне, добре, що поїхала,— Платон дуже ретельно складав шарф.— Дуже добре. Давно поїхала?

— Вже півмісяця, пише що добре влаштувалася, гарна квартира, близько море...

— А вона хіба не в санаторій поїхала?

— Ні, так... сама...

— Здається, прийшов наш начальник автоколони,— Ольга Аркадіївна поспіхом вибігла на подвір'я.

До відходу поїзда, яким мав їхати Платон, залишалася година.

— Мені пора,— Платон попрощався.— Дайте мені Наталчину адресу.

— Я тебе проведу, Платоне,— Нарбутову хотілося якось зігріти ці відвідини.

На вокзалі Нарбутов, бажаючи заспокоїти Платона, сказав:

— Ти нічого не думай, Платоне... у них з Наталкою просто дружні стосунки, так що не вбачай у їхній поїздці чогось там такого...

— Ви про що говорите, Михайле Костянтиновичу? — не зрозумів Платон.

— Ну, про те, що вони поїхали вдвох...

— Хто поїхав?

— Наталка і Давид... Хіба тобі не сказала Ольга Аркадіївна?

— Ні... Вона говорила, що Наталка поїхала сама...

— Чому ж вона не сказала? — Нарбутов раптом змінився на лиці.

— Це ви запитайте Ольгу Аркадіївну. Бувайте здорові Михайле Костянтиновичу...

— Платоне, все буде гаразд,— запевняв Нарбутов.— Усе мусить бути добре...

Поїзд рушив, а Нарбутов усе йшов біля вагона й повторював, наче заклинав:

— Усе буде гаразд... мусить бути...