Уран

14

Після тієї прикрої зустрічі в готелі Бунчук не бачився з Валиновим. Якось, правда, подзвонив йому, все ще сподіваючись, що той скаже, щоб приїжджав приймати завод, але Іван Іванович і словом більше не обмовився про Бунчукове директорство.

«Нема правди на світі! — виливав свій біль у щоденнику Петро Йосипович.— Валинов не виконав своєї обіцянки в питанні мого трудовлаштування директором заводу. Згідно із зведеннями, опублікованими в газеті, Косопільський завод увійшов у графік. Окозамилювання! Гавриленко, мабуть, добре підмогоричив В. А де ж принциповість? Цього питання так залишити не можна. Взагалі т. Валинов — безвідповідальна особа. Провалив збори в Сосонці. Це я розцінюю як політичний ляпсус і змушений буду сигналізувати в обком. Мостовий самоусунувся від керівництва районом з допомогою так званого інфаркту. Знаємо ці штучки.

Дістав білої фарби для покриття дверей, вікон і т. д. Людмила в питаннях зближення стоїть на одному місці. Виграв учора в т. Кутня дев'ять партій у шашки».

Василь Васильович Кутень теж втратив спокій і сон. Кожного ранку чекав, що його викличуть у райвиконком і запропонують піти з посади директора маслозаводу. А на що міг сподіватися він, коли заступник голови облвиконкому назвав його падлюкою й вигнав з номера? Кутень змарнів за ці дні, сидів, не виходячи зі свого кабінетика, і кожний телефонний дзвінок кидав його в страх. Так далі жити було нестерпно. Навіщо він послухав Бунчука й прийшов до Валинова із своїм записничком? А якщо Валинов розповість про все Мостовому? Тоді тікай з району.

Про ці свої сумні роздуми не казав Кутень ні дружині, ні Бунчуку, отак мучився, поки не визріла в голові ідея: треба піти до Мостового й розповісти йому...

Точно в обідню перерву, щоб не думали, що Кутень б'є байдики, Василь Васильович зайшов на подвір'я Мостового. Постукав. Двері відчинив йому Олександр Іванович у спортивному синьому костюмі.

— Заходьте, Василю Васильовичу.

— Пробачте,— тупцював Кутень біля порога,— оце йшов та й думаю: зайду провідаю... Як ваше здоров'ячко, Олександре Івановичу?

— Добре. Бачите, вже на ногах. Сідайте. Що у вас новенького?

— Даємо, як той казав, молочну продукцію народу... План перевиконуємо, якщо хочете, Олександре Івановичу, можу зведення показати.— Кутень дістав з кишені пачку паперів.

— Спасибі, мені приносять...

— Новин особливих нема, Олександре Івановичу... Про Сосонку люди говорять, а так все тихо...

— У Сосонці, Василю Васильовичу, нічого страшного не сталося,— сказав Мостовий.

— Це як хто на те дивиться, Олександре Івановичу,— зітхнув Кутень.

— Ну, а ви як розцінюєте збори?

— Ех, Олександре Івановичу, болить за вас у мене душа,— ухилився од відповіді Кутень.

— Чого ж це вона у вас розболілася? — посміхнувся Мостовий.

— Скажу вам по секрету... як комуніст... Не подобається мені позиція товариша Валинова,— нагнувся до Мостового й шептав.— Збирає на вас компре... компрометуючі матеріали...

— Та що ви кажете, Василю Васильовичу,— відмахнувся Мостовий.

— Хоче, з усього видно, підшити вам справу, а сам сухим вийти з води...

— Яку справу?

— Сосонську... Ніби ви з Гайвороном людей підбиваєте проти «Факела»,— Кутень покосився на двері.— Мене викликав до себе... Випитував, хто ви, звідки, чи були родичі на окупованій території...

— Не може бути? — Мостовий сприйняв це як нерозумний жарт.

— Які пісні любите, питав, коли одружилися,— нанизував Кутень.

— Даруйте, Василю Васильовичу, але все, що ви оце розповіли, мене абсолютно не цікавить.

— Я йому сказав,— вів далі, наче й не чув слів Мостового Кутень,— я йому сказав... ви... ви — безчесна людина, товаришу Валинов, і я змушений піти від вас. І вийшов, Олександре Івановичу... Тепер він знайде причини й звільнить мене з роботи,— підійшов нарешті Кутень до мети своїх відвідин.— Хай звільняє, але я інакше відповісти йому не міг. Що хочете робіть зі мною тепер, Олександре Івановичу.

— Я ціную вашу принциповість, Василю Васильовичу, але ви могли мені про це й не розповідати,— сказав Мостовий.

— Я вважав, що... Душа болить за вас, Олександре Івановичу... Це ж не хто-небудь, а Валинов...

— Хай душа ваша заспокоїться, а плітки, хоч від кого б вони виходили, завжди залишаються плітками,— Мостовий підійшов до канапи, на якій спав хлопчик, і поправив ковдру.

«Треба ж було купити хоч сто грамів цукерок дитині,— подумав Кутень, виходячи з кімнати.— Отак, товаришу Валинов. Ми теж знаємо ходи... Захочете мене звільнити — прийдете в райком, а там уже знають, чого це вам Кутень поперек горла став... А крім того, ми ще й грамотні... Не знаю, що ви про Мостового напишете, а про вашу розмову зі мною матеріальчик направимо... хай в обкомі прочитають. Кутня, товаришу Валинов, не так легко з'їсти... Зубки поламаєте».

По дорозі Василь Васильович завітав до Бунчука.

— Чим це ви заклопотані? — запитав Петро Йосипович.

— Та не знаю, чи й розказувати вам...— Кутень налив з графина води й довго пив.

— Якась прикрість? Кажіть, Васильовичу! — згоряв од нетерпіння Бунчук.

— Подзвонив оце мені Мостовий... попросив, щоб я зайшов...

— Хіба він уже на роботі?

— Щоб до нього додому зайшов.— Кутень поступово починав вірити, що розповідає чисту правду.

— Ну, ну?

— Пішов я... І що ви думаєте, Петре Йосиповичу? Він уже все знає про... вашу розмову з Валиновим.

— Невже? Звідки? Про мою розмову? — перепитав Бунчук-— Мабуть, двері були відчинені й хтось чув, бо там же поруч контора комунгоспу... Що ж він вас питав?

— Питав, значить,— тягнув Кутень,— про що ви говорили, які матеріали давали Валинову на Мостового...

— Але це ж ви давали матеріали, Василю Васильовичу! — заперечив Бунчук.— Почекайте, почекайте... А може, Валинов сам розказав Мостовому про нас?

— Може буть,— погодився Кутень.

— Тепер я розумію, чого мене директором заводу не призначили... Наговорив про мене Мостовому і його дружка, Гавриленка, взяв під захист... Що ж ви сказали, Василю Васильовичу?

— Я сказав Мостовому, що нас з вами викликав Валинов і вимагав компре... от кляте слово... компрометуючі матеріали на нього, а ми відмовилися давати їх і вийшли з номера.

— Правильно! Ми відмовилися з вами! — вигукнув радісно Бунчук.— Хай спробує довести, що це не так. Нас двоє, а він один. Не вийде!

— Не вийде! — підтвердив Кутень.— Ми його виведемо на чисту воду, Петре Йосиповичу. Пообіцяв же вам, що приймете завод, а що вийшло? Тепер мене захоче вигнати...

— Хай про себе подумає!

— Треба написати про це в обком,— обережно підказав Кутень.

— Треба написати. Сідайте і пишіть, Василю Васильовичу! — Бунчук поклав перед Кутнем ручку й папір.

— Що, зараз?

— Негайно! Ми йому покажемо!

— У мене почерк поганий,— Кутневі дуже не хотілося самому писати.— Може, ви...

— Не бійтеся, Василю Васильовичу, ми підписуватися не будемо, щоб... нас не звинуватили в необ'єктивності,— заспокоїв Кутня Бунчук.

— Правильно,— погодився Кутень,— а то можуть подумати, що ми в чомусь зацікавлені, а для нас головне — правда.

— Правда, й тільки правда! — урочисто проголосив Бунчук.— Пишіть: «Першому секретарю обкому партії товаришу П. А. Шаблію». Написали? «Ми, група комуністів з Косопільського району...»

* * *

Електрична бритва гула джмелем, стинаючи густу щетину на запалих щоках. Мостовий дивився на себе в дзеркало, як на якусь сторонню людину, тільки очі були знайомі. На скронях ще більше додалося сивини. Постарів за цей місяць. До чого ж гидко старіти в ліжку. Сьогодні нарешті Олександр Іванович виходив на роботу. Біля хати стояла машина, і Микита вже кілька разів заглядав у кімнату.

— Ще полежав би, Сашо,— просила Галина.— Або на курорт поїхав, лікар же сказав...

— Галю, я вже одлежався, і на жодний курорт мене ніхто не заманить. Поїдемо з тобою взимку. На лижах будемо кататися...

— Ти лише обіцяєш.

— Галинко, не можу я зараз поїхати,— доводив Мостовий,— в районі ще багато справ, а найголовніше — «Факел». Передамо землі Турчину й поїдемо...

— Коли ж це буде, Сашо?

— Скоро, Галю...

— Куди поїдемо? — запитав Микита Мостового.

— На Городище, Петрівку, а потім заїдемо в Сосонку. Але спочатку в райком.

Прокіп Минович привітався з Мостовим, відчинив двері кабінету:

— Заходьте, Олександре Івановичу.

Мостовий постояв на порозі свого кабінету, але не зайшов.

— Я в колгоспи поїду, Прокопе Миновичу, а коли повернеться Земцов, скажіть, щоб на вечір запросив Турчина й Долідзе з «Факела».

Ранок видався холодний, але чистий, ясний. Любив Мостовий ці прозорі осінні дні, коли над городами звивалися дими — палили картоплиння хлопчаки,— і опустілі поля навівали легкий сум.

Побувавши на бурякових плантаціях кількох колгоспів, Мостовий сказав Микиті:

— А тепер на Сосонку. Там і пообідаємо в Платона, якщо дадуть.

— Через Видуб поїдемо чи по трасі?

— Давай через Видуб.

Зі сходу Видубецькі гори оточили себе лісами. Могутні дуби, сосни й ніжні берези зупинилися перед Видубом, не зважуючись наблизитися до нього. Шелестіло під колесами опале листя, а навколо — тиша. Мостовий попросив Микиту зупинитися.

— Я піду пішки, а ти на виїзді з лісу почекай мене, будь ласка.

Олександр Іванович ішов просікою, вдихаючи смолянистим запах сосни й ялинок. По дорозі траплялися зимові кормушки для звірини, мурашники, дбайливо огороджені парканчиками — Видубецький ліс був заповідний, і всюди відчувалася дбайлива рука його господарів — лісників. Раптом увагу Мостового привернув стукіт сокири. Він повторювався через певний інтервал, наче хтось старий і немічний відпочивав після кожного удару. Мостовий прискорив кроки. Нараз побачив крізь гущавину ялинок людину в зеленкуватому кітелі й форменому кашкеті лісничого.

Лісник ішов не просікою, а навкіс. Зупинявся біля найбільшого дерева, і його сокира зі злістю вгризалася в стовбур. Потім він ішов далі, зупинявся, й знову хижо блищала сокира.

— Гей! — крикнув Мостовий.— Що це ви робите?

Лісник опустив сокиру й пішов назустріч.

— Це ви, Гордію Антоновичу? — впізнав Мостовий старшого лісничого Максимчука.

— Я.

— А чого це ви розмахалися сокирою? — Мостовий підійшов до височенної сосни, на якій уже глибочіла рана.— Живицю будете збирати?

— Живицю... Уже вона своє віджила, Олександре Івановичу,— нижня губа Максимчукова затремтіла, він кинув сокиру, сів на пеньок і зітхнув.

— Що з вами, Гордію Антоновичу?

— Рубаю,— скривився Максимчук,— щоб мене рубала нечиста сила, товаришу секретар... Краще б я був не дожив до цього дня.

— В чому ж справа, Гордію Антоновичу?

— Місце для «Факела», щоб він згорів, звільняю. Приїхали тиждень тому представники од Турчина, намалювали мені на карті й кажуть: вирубаємо оцю площу... Ліс такий, як щіточка, а вони рубати... Я в управління до Турчина. Показують мені постанову й наказ міністра...

— Треба, Гордію Антоновичу. А навіщо ж ви оці позначки робите?

— Це я в Турчина виторгував. Вони собі на карті провели рівненько під лінійку, і все. Вирубають. То я звірив їхній план з Турчиновою картою та й мічу — шістдесят гектарів лісу врятував... А ви до них їдете?

— До кого? — запитав Мостовий.

— Там, на галявині, біля поля, Турчин, наш міністр і Гайворон. Кашу варять. Ходімо, я проведу.

— Привіт чесній компанії! — привітався Мостовий, підходячи до багаття.

— Оце зустріч! — підійшов міністр.— А мені сказали, що ти ще вдома.

— Хіба він влежить? — Турчин помішував кашу в казані.

— Що ж це ви, люди добрі, Гордія Антоновича зобиджаєте? Самі біля каші, а його з сокирою до лісу послали.

— Вже наскаржився? — посміхнувся міністр.

— Наскаржився, Миколо Борисовичу,— сказав Максимчук.— Попробували б самі оці дерева рубати.

— Нащо самому, коли можна когось послати? — пожартував Маркіянов.— Я ж вас учив, що коли начальство приїжджає, то... тікай, бо дасть роботу, а коли обідає, то підходь ближче й вибирай найбільшу ложку.

— Од вас утечеш,— махнув рукою Максимчук.

— Викликав мене Максимчук, Олександре Івановичу, — вже серйозно сказав Маркіянов.

— Це ми вдвох з Арсеном Климовичем, — додав Максимчук.

— І до нашого лісу добрався вже Турчин зі своїм «Факелом», — Маркіянов розгорнув карту, показав.— Сто гектарів хоче... Та ще стільки до міста треба відрізати. Не відмовиш. Але я приїхав, Олександре Івановичу, не скаржитись. Ми вирішили посадити ліс навколо Русавського моря, як і домовилися колись.

— Це чудово! — сказав Мостовий.— Ми вам будемо дуже вдячні.

— І подяку ми вже поділимо порівну з Турчиним.— Міністр дістав жаринку й припалив сигарету.— Уже цієї осені посадимо перші захисні смуги на півдні «Факела». Хотіли б порадитися з тобою, Олександре Івановичу, щодо площ, скільки відведете. З Гайвороном ми вже домовилися.

— Приїжджай сьогодні, Миколо Борисовичу, ввечері, ми саме збираємося обговорити деякі деталі зі штабом Арсена Климовича.

— Гаразд,— погодився Маркіянов, а потім звернувся до Максимчука: — Гордію Антоновичу, може, ми знайдемо десь у нашому лісі липового чаю?

— Може, й знайдемо,— відповів Максимчук і приніс кошик, що стояв за кущем.

Арсен Климович з Маркіяном готували закуску, час від часу куштували кашу й хвалили.

— Сашко, на хвилинку,— відкликав Платон Мостового.— Ти вже зустрічався з представником ЦК?

— Ні. А хто приїхав?

— Товариш з парткомісії. Це він, знаючи, що ти хворий, не хотів тебе тривожити.

— А в якій справі приїхав? —запитав Мостовий.

— Валинов написав заяву до ЦК.

— Ясно. Що ж у ній?

— Нездорові тенденції... райком на поводку у відсталих елементів, що збори були зірвані за твоєю вказівкою.

— Яка багата фантазія! — голосно розсміявся Мостовий.— Невже людина може бути така примітивна?

— Є там і про нашу відсталу селянську психологію. Ничипора Снопа звинувачують у тому, що демонстративно залишив збори й загітував інших... П'ять сторінок.

— Дивуюсь, на що тільки можна піти, щоб захистити честь свого мундирчика...

— Я, Сашко, шкодую, що зустрів тебе після хвороби такою новиною, але все одно доведеться прочитати.

— Витримаємо, Платоне, не журись,— обняв за плечі Гайворона.— А що вдієш? Є ще й кар'єристи, й дурні, й звичайні наклепники... Як вони нам заважають!

— Просимо до столу! — гукав Турчин.

На килимку лежав свіжий хліб і закуска. У казані парувала каша.

— Бери, Сашко,— подав міністр Мостовому дерев'яну ложку.

— Ні, Миколо Борисовичу, ти перший.

— Мене мати вчила, щоб я ніколи не хапався першим їсти, особливо, коли подають вареники.— Насипав у миски кашу міністр.— Мати казала: хай, сину, спершу люди беруть, а ти вже діставай зісподу... замурзані. Вельми достойна наука... Коли ви думаєте провести збори в Сосонці?

— Все залежить від Арсена Климовича. Ми хочемо підготувати два макети Сосонки,— пояснив Мостовий.— Один — усе так, як є тепер, а другий — уже з готовим «Факелом». Щоб люди змогли все побачити, так би мовити, предметно.

— І ще я хочу попросити наших будівельників, щоб до зборів спорудили у Сосонці будинок, типовий, ми такі будуватимемо для тих, чиї хати доведеться знести,— сказав Турчин.

— Ми просили б, щоб і ти, Миколо Борисовичу, приїхав на збори у Сосонку. Запрошуй, Платоне,— Мостовий підморгнув Гайворону.

— Будь ласка, але я не знаю, чим буду вам корисний.— Маркіянов замислився на мить і засміявся.— Зрозумів. До чого ж хитрий народ пішов! Деревом допоможемо, Платоне Андрійовичу. Обіцяю.

— Пора, товариство,— подивився Мостовий на годинник.— Запрошую вас на шосту в райком, а сам ще заїду у Сосонку. До зустрічі.

— Хочу, Платоне, заїхати до Ничипора Івановича,— сказав уже в машині Мостовий.— Треба його заспокоїти.

— Нема Ничипора Івановича.

— А де?

— Вчора поїхали. Він, Кожухар і Савка Чемерис. На «Запорожці».

— Куди поїхали?

— Далеко...

* * *

З тяжкою образою на серці повертався з клубу Ничипір Сніп. Хоч як уже його Савка Чемерис умовляв, хоч як заспокоював, Ничипір сумно хитав головою й повторював:

— Нікому вже я не потрібний, нікому... Ні землі, ні людям.

— Ой Ничипоре, не так,— забігав наперед і заглядав у вічі Снопові Савка.— Не може без нас земля і... вони не зможуть...

Коли стемніло, прийшли до Снопа й Кожухар з Никодимом Динькою на пораду.

— Треба тобі, Ничипоре,— розмахував своїми довгими руками Кожухар,— їхати в обком до Шаблія.

— Правильно! — сказав Савка.— Я теж поїду. Лічно.

— А можна й вище,— додав Никодим.

— Спочатку до Шаблія, а потім вище... Бо якщо зразу до вищого, нижчий може образитися,— міркував Савка.— Шаблій сам з роду хліборобського й повинен зрозуміти нас.

— А звідки ж він сам? — запитав Динька.

— Та з Подільської області,— відповів Михей.— Коли його в депутати обирали, то я читав на плакаті в Підігрітого.

— Та й Ничипір з ним у дружбі,— роздумував Чемерис.— Поїдемо, Ничипоре, до Шаблія. Не може такого буть, щоб один чоловік, хоч і обласний представник, та більше важив, ніж громада.

— Та якби ж хоч розумний,— підтримує Кожухар.— Ти ж бачиш, як тяжко людям з цією землею розлучатися, то подумай та пожурися разом з ними, вислухай кожного, слова його до серця прийми, а тоді вже й вирішимо, не чужим же ту землю віддаємо... А він на крик: «переселю» та «демагогія!».

— А що це воно таке, «демагогія»? — запитав Савка.

— Це,— зморщив лоб Кожухар,— коли ти, к приміру, язиком патякаєш, а воно ні до чого, аби даром пара з рота не йшла.

— Пойняв,— сказав Савка.— Цікаво, куди ж це він може мене або Ничипора переселити з мого села?

— Куди захоче.— Динька завжди побоювався різних представників і взагалі офіційних осіб після тієї давньої історії з наркомівськими шапками, які він попривозив з наради в Москві.— Пришле Валинов до тебе оргнабор, випишуть тобі бамагу, паспорта, дадуть грошей і... бувай здоровий.

— Демагогія! Хоч твій син і секретар сільради, а ти, Никодиме, ніяких законів не знаєш! — розсердився Савка.— «Куди захоче переселить»! «Демагогія»! Правду казав Михей — аби даром пара з рота не йшла.

— Поїдемо, Савко, до Шаблія,— надумав Сніп,— тільки про це нікому, бо діло серйозне й крику нам не треба.

— А мене візьмете? — тихо запитав Кожухар.

— Побачимо! — відказав Сніп.

— Михея треба взяти,— звернувся до Ничипора Савка.— Може, про політику розмова у Шаблія зайде, то Кожухар усе йому розкаже...

— Про політику Шаблій не менше, аніж я, знає,— скромно зауважив Михей.

— Я подумаю,— так і не пообіцяв твердо Сніп.

— А коли ж ви поїдете? — поцікавився Динька.

— Взавтра! — вихопився Савка.

— Ні,— заперечив Сніп.— Закінчимо сіяти в третій бригаді, вивеземо буряки на завод, а тоді й поїдемо.

— А чого це нам чекати? — сказав Кожухар, ніби й він уже їхав.

— Для порядку. Запитає Павло Артемович: а як ви хазяйнуєте? То ми скажемо йому: всі роботи закінчили, так, мовляв, і так... ми хазяї...

— Мудра в тебе голова, Ничипоре.

Ще пережив кілька прикрих днів Ничипір Сніп, коли приїхав у Сосонку перевіряти заяву Валинова представник парткомісії. Розповів йому Сніп про збори й про свою сутичку з Валиновим. Але пояснення писати відмовився.

— Вибачайте, але виходить, мовби я мушу виправдовуватися й писати на Валинова... А я ні на кого не писав і не буду... У вічі все скажу, а писати не буду. Зобидив мене Валинов, усіх зобидив, але, гадаю, то від того, що хоче легко по життю ходити. Навіщо оце він написав? Не те його болить, що нас, і не про «Факел» він думав. А про те, щоб перед начальством виправдатися, щоб усі побачили, який він гарний та відданий. Усіх дьогтем облив, а сам чистенький. Політику він підшиває Мостовому й Гайворону, хуторянами нас обзиває... Не буду я, товаришу інструктор, доводити Валинову, що я, й Гайворон, і Мостовий — справжні комуністи... Якщо він не захотів зрозуміти нашої душі, то хай би хоч на рани подивився... У мене їх стільки, що може вистачити на цілий взвод...

Почувши від матері, що батько збирається їхати в обком, Юхим спробував одговорити його:

— Тату, ви ж знаєте, що таке діалектика, не можемо ми зупинити з вами руху,— пробував обгрунтувати закономірність появи «Факела» Юхим.

— Я за розумну діалектику. Тобі все одно, бачу. Пересядеш завтра на бульдозер і почнеш рити Видубецькі гори...

— Ви, тату, за таку діалектику, щоб вас не чіпала, так?

— Ти ще мало каші з'їв, щоб мене вчити.

— Пам'ятаєте, ви розказували мені, що вам говорив ваш батько, коли ви перший у селі на «фордзона» сіли? — наступав Юхим.— З дрюком бігав за вами дід, щоб землю гасом не паскудили. Бігав?

— Ти це до чого?

— Та про діалектику ж, тату...

— Дуже вчені всі поставали,— буркнув Сніп і вийшов з хати.

За селом Ничипора наздогнали кіньми Савка Чемерис і Кожухар.

— Ось послухай, Ничипоре, що Михей надумав,— з'їхав Савка на тасьму.

— Дня не проживе без якоїсь вигадки цей Кожухар,— сказав Сніп.— Розказуй.

— Михей каже, щоб ми поїхали зразу не до Шаблія в обком, а до його батька,— випалив Савка.

— Чого? — здивувався Ничипір.

— Для підходу й маневру,— пояснив Кожухар.— Батько Шаблія був голова комнезаму й першого колгоспу, з Котовським громадянську пройшов і ціну землі знає. То ми йому все розкажемо й попросимо, щоб з нами до сина поїхав, і тоді разом доведемо Шаблію, що треба нашу землю рятувати.

— Дуже мудро,— схвалив пропозицію Кожухаря Савка.— Коли батько скаже лічно, то син — зробить.

— Воно можна було б і поїхати,— після довгого мовчання промовив Сніп,— але де живе той старий Шаблій?

— Я вже усе вивідав.— Кожухар витяг з кишені аркуш паперу, складений учетверо.— Плаката передвиборного знайшов у Макара. Тут усе написано. Подільська область, село Біла Гора. Це десь за Деражнею. Знайдемо. На своїй машині вас повезу,— пообіцяв Михей.— І не хитне.

— А якщо він, боронь боже, той... преставився? — вголос подумав Сніп.— Люди не вічні...

— Живий-здоровий,— запевнив Кожухар.— Казав мені шофер Микита, що сам чув, як Шаблій недавно Мостовому розказував про батька-матір.

— Поїдемо,— вирішив Савка.— Проти такої сили Шаблій не встоїть.

— Виїжджаємо вдосвіта о четвертій нуль-нуль,— перейшов на військову термінологію Кожухар.— Беріть з собою харч та щось у пляшках, бо дорога далека.

— А машина ж твоя витримає? — запитав Сніп.

— Хоч в Америку! — запевнив Михей.

— А Гайворону скажемо?—поглянув на Снопа Савка.

— Не скажемо,— відповів за Ничипора Михей.— Гайворон може Снопа зв'язати по партійній лінії і не пустити, а без Ничипора у нас не та сила.

— Тихенько собі поїдемо, та й годі,— вирішив Сніп.

...Удосвіта «Запорожець» вибрався за село. Поруч себе Михей посадив Снопа, хоч Савка дуже хотів сидіти попереду.

— Ти, Савко, багато говориш і можеш мене довести до аварії, а Ничипір мовчки їхатиме. Сиди собі там і не рипайся,— розпорядився Кожухар.

Виїхали за Косопілля на широку асфальтовану дорогу, зустрічних машин було мало, і Михей спокійно вів «Запорожця».

— Якщо отак будемо їхати, то завтра на вечір будемо в старого Шаблія,— прикинув віддаль Михей.

— Не кажи «гоп», поки не перескочиш,— порадив Сніп.— Через дві області, вважай, переїхати треба.

Зійшло сонце, і на трасі з'явилося більше машин. Мчали «Волги», газики, важкі автопоїзди, навантажені трубами, дошками, залізом, цеглою, каменем, добривами, меблями, ящиками з горілкою, картоплею, буряками, цукром і тракторами «Бєларусь».

— Скільки цього багатства у нас! — захоплювався Савка, проводжаючи машини поглядом.— Дивіться, який шифер повезли! Оце б мені на хату...

— То, Савко, добро народне,— сказав Михей, обганяючи довгу валку машин.

— То я ж теж якийсь народ,— попихкував цигаркою Савка,— вділили б мені машину шиферу... на переселення... А то виходить, що народ багатий, а я шиферу купити не можу... філософія.

— Ти, Савко, багатство розумієш на свій манір,— обернувся до Чемериса Ничипір.— Ти думаєш, що багатство — це такий величезний гамазей або склад і там усе добро лежить: шифер, мануфактура, упряж ремінна, золото, цукор, чоботи хромові, трактори, кожухи, вино, сталь, оселедці?

— Хе-хе,— засміявся Савка,— а десь же воно все оце лежить, Ничипоре?

— Все, Савко, в движенії...

— Ти, Савко, одне слово, багатий, але не помічаєш цього,— пояснив Кожухар.— Пойняв?

— Воно, конешно, але той...

— Що «той»,— допитувався Михей.— Я тебе, Савко, беру в світовому масштабі... Ти ж газет не читаєш... Якби читав, то знав би, скільки на твою душу виробляється у нас сталі, електрики, нафти, черевиків, сукна... По сталі, наприклад, ти, Савко, найбагатший чоловік у світі... і по чавуну, і по школах, і по лікарнях...

— Ти диви... Я й не знав, що така душа моя багата.

— Бо темний. А воно, Савко, все політика... Он бачиш, труби повезли для газопроводу, що на Чехословаччину тягнуть, отам є серед цих труб і твій шматок. І мій, і Ничипорів.

— Мені такої труби не треба, аби тонша, то я погреба перекрив би,— зітхнув Савка.— Перегнили колоди.

— Ти б усе в свою хату тягнув. Ця труба тобі ні до чого, а народу — користь. Прокладуть газопровод, і газ піде за кордон, до наших сусідів. «Дружба» зветься,— пояснив Кожухар.

— А в нас ще й не пахне газом,— замислився Савка.— Я, конешно, за дружбу, але хай би раніше вдома всюди газ попроводили, а потім уже й за кордон повели.

— Не дійшов ти ще, Савко, до політики,— стишив Михей голос, бо Сніп задрімав.— Живеш ти, к приміру, на якійсь землі... Отак твоє село, а поблизу ще кілька...

— Ну живу, то й що?

— Не збивай з мислі. А навколо вас — ворожі племена... І є в тебе кузня, Савко, і в інших селах стоять. Знайшов ти, знову ж таки, к приміру, у себе на городі вугілля... Живеш, щось собі клепаєш, а знаєш, що вороженьки твої не сплять, а до походу готуються. Просять у тебе сусіди, щоб ти їм вугілля дав, аби й у їхніх кузнях горно горіло. А ти їм кажеш: не можу вам дати, бо моїй жінці треба варити борщ і в лежанці палити...

— Го що я, такий дурний! — образився Савка.— Я б по всіх кузнях лічно порозвозив, та хай би плуги та мечі кували, щоб у нас сила була спільна, а жінка й на кізяках борщ сприщила б.

— Ні, Савко, ти розумний чоловік. А зараз, чого ми оце зірвалися з дому, жінок полишали, бо... політика... Міг би Сніп зі своєю Зіркою на пенсії з почотом сидіти, і я, і ти при орденах... Бо ми, Савко, не про себе думаємо, не про свої клапті поля, а про колгосп і, одне слово, про народ. Хочемо зберегти землі родючі для себе й для государства, щоб і той секретний уран був, і щоб руки наші коло хліба були.

— Конешно,— погодився Савка.

Зупинилися біля колонки. Михей залив бензину, бо вже проїхали чимало. Савка підбивав перекусити, але Михей не погодився:

— Поки воно їде,— показав на «Запорожця»,— то будемо поспішати, бо не знаю, що до вечора буде.

Спустилися в долину. Біля моста, що зіп'явся над вузенькою річечкою, стояла дівчина у засмальцьованій фуфайці й махала рукою.

— Підвеземо баришню,— загальмував Кожухар.

— Дядю, візьміть мене до села,— просила дівчина крізь сльози,— бо я нічого з ним не можу зробити.

— З ким? — запитав Ничипір.

— Та з трактором. Зупинився й стоїть, наче вкопаний.

— А ти ж хто?

— Трактористка... Оце лиш курси закінчила... а він стоїть, а мені орати треба...

— Ну ходімо подивимося.— Ничипір вийшов з машини й пішов за дівчиною до трактора, що бовванів серед поля.

— Тепер, Савко, можна перекусити, бо це діло довге.— Михей відчинив багажник і дістав кошика.

Вже й пополуднували, Савка й задрімати встиг, а Ничипора не було.

— Піду подивлюся, що він там ворожить,— вирішив Кожухар.

Ничипір Сніп лежав під трактором і загвинчував якісь гайки.

— Передачу на вал заїло,— сказав Михеєві,— довелося розбирати коробку швидкостей... Зараз, доню, поїдеш.

— Ой спасибі вам, Ничипоре Івановичу,— дякувала трактористка Снопові, як давньому знайомому.— Я вас зразу впізнала... У нас на курсах такий плакат висів з вашим портретом. Ми вивчали досвід вашої бригади,— щебетала дівчина.

Ничипір виліз з-під трактора весь у мазуті, добре, що хоч комбінезона якогось натягнув, і посміхнувся:

— Ори, дочко, далі. Та за глибиною стеж.

— Спасибі вам, Ничипоре Івановичу, чим же я вам віддячу?

— Хлібом, дочко, хлібом.

Вони з Кожухарем постояли, поки трактористка завела мотор, махнула їм рукою на прощання й потягнула тяжкі плуги.

— Тепер уже й я заробив на снідання,— сказав Ничипір, приймаючи від Савки чарку горілки.

...Сонце вже звернуло з полудня, коли Михей вирішив перепочити. Зупинив машину:

— Миготить усе перед очима. Я задрімаю трохи, а ви посидьте.— Кожухар поставив машину край села в лісосмузі і якось умудрився вкластися на сидінні.

— Піду я, Ничипоре, в село,— сказав Савка,— подивлюся, як воно тутешній народ живе, бо з машини нічого не побачиш.

— Тільки ж скоро повертайся, Савко.

— Я по часах,— пообіцяв Чемерис, поглянувши на сонце, бо годинника в нього зроду не було.

Минула година, друга, Кожухар уже виспався, Ничипір походив по полю, поговорив з трактористами, а Савку ніби хап ухопив.

— Де ж він дівся? — турбувався Сніп.— Може, під машину попав?

— А може заблукав? Ну, я ж йому! Всього графіка нам поламав!

Стояли край дороги, виглядаючи Савку, але той не з'являвся.

— Поїдемо в село та людей розпитаємо,— порадив Сніп.

Зайшли в кооперацію, запитали: ні, не бачили. У буфеті теж не було Чемериса. Уже всяку надію втратили, коли йде назустріч якийсь чоловік, видно, десь чаркою пригостили.

— Такий маленький, в чорному піджаку, кажете?

— У хромових чоботях і в синьому кашкеті,— підтвердив Сніп.

— Савкою звати,— уточнює незнайомець.

— Савкою!

— На весіллі. Он там буде хата під червоною бляхою, гармошка грає, то він там. Наш конюх Сазон сина женить.

Під'їхали. На подвір'ї танцювали гості, співали дівчата. Михея й Снопа взяли попід руки й привели в хату.

За столом сидів п'яний Чемерис, обнявшись із Сазоном, і доводив:

— А я тобі кажу, що коня ніяка техніка не переважить!

— Не переважить! — вторив Сазон.

— І це держава розуміє...

— Розуміє...

— І дали мені цього ордена за коні! — Савка дістає з кишені коробочку й показує всім орден.

— Дай я тебе поцілую! — каже Сазон.— І вип'ємо... за коней!

— Ні,— заперечує Савка,— давай я тебе поцілую...

— Ні, я тебе,— не здається Сазон.— Ти в мене дорогий гість, Савко...

— О! — Савка, побачивши Михея й Ничипора, так і не доніс чарки до рота.— А я, значить, той... А це найкращий конюх республіки Сазон,— відрекомендував Чемерис господаря.— А це ж мої товариші дорогі,— показав на Снопа й Михея.

Кожухар хотів був сказати Савці усе, що він думає про нього, але найкращий конюх республіки зі своїми родичами всадовив нових гостей за стіл, і хоч як відмовлявся Михей, а чарку за молодих довелося випити.

Савку ледь умовили вийти з-за столу. Нарешті він погодився, взявши клятву з Сазона, що той приїде до нього в гості. Вони вдвох із господарем випили ще по одній, станцювали «Ойру» на подвір'ї, і лише тоді Чемерис вгамувався й сів у машину.

Савка розказував, як він зустрів весільний хід, скинув кашкет і поздоровив молодих, як підхопили його й майже силоміць привели до хати. Сніп посміхався, а Кожухар назвав Савку алкоголіком.

— Не маєш права так мене називати,— заперечував Савка,— бо я пив не просто аби пити, а з радості, що люди щасливі й що... Сазон конюх, а не якийсь там бригадир городньої бригади.

Потім Савка співав. По піснях його можна було простежити еволюцію його настрою. Почав з «Кину кужіль на полицю», а закінчив «Взвейтесь кострами, синие ночи», яку часто чув по радіо.

Переночували у невеликому містечку Рясному на межі області. Було вже темно, Кожухар все-таки якось заїхав у двір готелю, замкнув машину й пішов спати. Прокинувся рано. Ничипора вже не було в кімнаті, а Чемерис ще спав. Розбудив його Михей, вийшов надвір і... мало не впав: «Запорожця» не було. «Вкрали»,— майнуло в голові.

— Ничипоре! Вкрали! Так і казала Галя, що вкрадуть! — підбіг Михей до Снопа.

— Та не кричи, Михею,— спокійно сказав Ничипір,— он стоїть за ґанком твій «Запорожець».

— Та я його тут залишив, їй-богу,— божився Кожухар.— Як він там опинився?!

«Запорожець» стояв у суточках за ґанком.

— Його хлопці перенесли,— сказав Сніп.— Ти ж поставив машину біля воріт, а їм виїжджати треба було, то вони втрьох взяли твого «Запорожця» та й перенесли, я бачив...

— Тьху!

За Рясним Михей з'їхав з траси й повернув на польову дорогу.

— Ти куди, Михею?! — здивувався Савка.— Дороги не бачиш?

— Треба,— тихо промовив Кожухар.— Тут у сорок четвертому моя рота в атаку ходила... До хлопців своїх заїду... Привітаюся.

— Це ж тебе тут поранило, Михею? — запитав Сніп.

— І мене... З того світу вернувся... Отут німці оборону тримали,— показував Михей,— а ми звідти наступали... Нас вів в атаку комісар Серьожа Чупрун.

Край села височіла постать воїна. Він стояв у плащ-палатці, без шапки, з автоматом у руці, схиливши голову над могилою своїх побратимів. Поскидали кашкети, підійшли й завмерли в скорботі.

— І ти тут лежиш, Михею,— тихо сказав Сніп.

— Ні... Друзі мої лежать бойові,— котилася сльоза по Михеєвому обличчі.

— Прочитай,— показав Ничипір на довгий ряд прізвищ, викарбуваних на камені.

— Сергій Чупрун,— ледь ворушив губами Кожухар,— Іван Терпугов, К. Платов, Захар Горденко, Олексій Вітвицький... Михей... Кожухар... Михей Кожухар... Вічна слава героям... Михей Кожухар... Я... лежу з вами, хлопці...

Савка дивився то на напис, то на Михея.

— Ти, Михею...

— Я... Мене контузило тоді... медальйона загубив... Санітари винесли з поля бою... А міг би з ними лежати...

Кожухар став навколішки, поцілував холодну мармурову плиту й повільно пішов до машини...

У Яснограді Савка закомандував заїхати на базар.

— Яблук тут, кажуть, як гною. Завались. Дуже я люблю, коли фрукту продають.

— Заїдемо,— погодився Ничипір.

Біля вокзалу повернули у вуличку й стали поблизу дерев'яної арки.

Базар пахнув яблуками, грушами «глеками», свіжою домашньою ковбасою, хлібом, пряженими зернятами й молоком.

Базар сміявся жовтими гарбузами, айстрами, білозубими посмішками молодиць, оцинкованими відрами, вітринами, квітчастими хустками й синім небом.

Поштовхалися поміж рундуками, прицінилися до різного товару.

— Ось яблучка беріть, уважаємі! — припрошувала Савку з товаришами повновида красива жінка в яскравій кофті й шовковій косинці. «Уважаємі» перезирнулися.

— Скільки ж за десяток?

— А ми на вагу продаємо. Карбованець за кілограм,— усміхнулася жінка.

— Дорогувато правите,— похитав головою Савка.

— Але ж яблучка які! З'їсте — оближетесь. Беріть, уважаємі.

— За карбованця я й так оближуся,— вирішив Савка.— Красна ціна їм тридцять копійок, мадам.

— За тридцять копійок я з вами й говорити не буду,— скривилася мадам. А потім, видно, передумала й збавила ціну.— Давайте за вісімдесят, бо вже додому треба йти.

— Важте,— сказав Михей і подав гроші.

— Копійка буде за мною,— сказала мадам.— Нема.

— Хай буде за вами.

Проїхали міст, вулицю Леніна й вибралися на Літинське шосе. Савка як побачив ларьок з пивом, так і заходився:

— Зупинись, Михею, бо я пива хочу.

— Іди вже,— з'їхав Кожухар на узбіччя.

Поки Савка смакував пиво, Михей вийшов з машини, обмацав колеса, чи не гріються, долив масла.

— Михею Федоровичу! Здрастуйте! І ви тут, Ничипоре Івановичу! Яка зустріч!

Оглянувся Михей: стоїть Наталка з чорночубим хлопцем — усміхається.

— Здрастуй, Наталко. Ничипоре, впізнав?

— Гора з горою не сходиться, а...— підійшов Чемерис.

— А ми ось тут живемо,— показала Наталка.— Ходімо! Я така рада!

— Зайдемо на хвилину, а чого ж, давні знайомі.— Михей був радий, що побачив Наталку живу-здорову.

У двір не заїжджали.

— Перед нами, Наталочко, ще далека дорога,— сказав Ничипір.

Зайшли у двір, по-хазяйському оглянули будинок і сад.

— Познайомтеся, будьте ласкаві, це мій... друг,— з деяким запізненням відрекомендувала Давида.— А куди ж це ви їдете?

— Та в гості,— не захотів вдаватися в подробиці Михей.

— Може, пообідаєте? Скоро мама прийде, залишіться,— припрошувала Наталка.

— Ні, поспішаємо... А коли ж ти додому приїдеш? — цікавиться Савка.

— Не знаю...

— Наталка ще не зовсім здорова,— сказав Давид.

— Вона, конешно... але й чоловікові без жінки стільки років бурлакувати теж не випадає...

— А як він? — запитала Наталка, наче про когось стороннього.

— Звісно як — в роботі,— відповів Ничипір.

Розмова не клеїлася, Наталка відчувала, що, починаючи говорити, не знає, чим скінчить фразу. Пригадала, як вони встановлювали телевізор в її хаті. Тоді ці люди були їй зрозумілі й близькі. Невже час утворив між ними й нею таку прірву? Нема жодного місточка.

— Поїдемо,— порушив мовчання Сніп. — Передавай привіт своїм батькам. З татом твоїм ми знайомі.

— І ви передавайте там, у Сосонці...

Рипнула хвіртка, і на подвір'я ввійшла Ольга Аркадіївна. Очі в неї округлилися й обличчя стало червоним, як і її кофта.

— Мамо, це мої знайомі із Сосонки. Я просила їх залишитися на обід, але вони поспішають.

— Дуже шкода! Я так... а ви... а може,— виривалися якісь слова, Ольга Аркадіївна метушилася по подвір'ю, не знаючи, куди їй подітися. Якщо скажуть, що вона продавала їм яблука на базарі, то Ольга Аркадіївна впаде отут біля ринви й помре.

Савка з найкращими намірами хотів був поцікавитися, чи всі яблука й по якій ціні продала господиня, але Ничипір Сніп, помітивши збентеження Наталчиної матері, випередив Савку:

— Ну, хай вам щастить.

Вони вийшли з двору, і Ольга Аркадіївна полегшено зітхнула. Потім побігла в погрібник, набрала в кошик яблук і винесла на вулицю, але машини вже не було...

— Наталочко, нам треба поїхати в Сосонку,— сказав Давид.

— Я... я не зможу йому подивитися в очі...

— Ми повинні бути чесними перед ним.

— Чесними,— криво посміхнулася Наталка.

* * *

Артем Корнійович Шаблій не знав, де й посадовити своїх гостей. Дуже пишався, що у такій справі приїхали за порадою до нього. Годин зо дві сосончани розповідали йому про свій колгосп і про збори, аж похрипли, бо Артем Корнійович недочував. Не від старості, хоч було йому вже за вісімдесят, а від контузії, яку переніс ще в першу імперіалістичну.

І якби хто стояв під хатою старого Шаблія, то міг би подумати, що там повнісінько людей.

— Шахти нам давай! — кричав Сніп.

— Га? — прикладав руку до вуха Артем Корнійович.

— Кажу, давай нам шахти, а не відкритий спосіб!

— То просимо, щоб ви нас перед сином підтримали! Щоб підтримали! — надривався Савка.

— Я йому... О, я йому! — погрожував Артем.— Хай собі той уран в іншому місці шукає, як йому треба... Нічого, я з ним побалакаю... я йому розтолкую... То, кажете, по тридцять центнерів пшениці збирали?

— По трид-цять! — скандував Кожухар.— Росла, як мо-ре!

— Я йому... О, я йому,— заходився від кашлю Шаблій.— Що він, не може собі того урану десь інакше накопати?! Попроси шахтарів, то вони тобі накопають хоч ешелон. Ну, я ж йому...

Частував Шаблій своїх гостей щедро. Все, що було в хаті, сухенька моторна його дружина Вустя понаставляла на столі. Артем Корнійович дістав з мисника величезну гранчасту пляшку з кольоровою етикеткою.

Савка силкувався прочитати, але не зумів.

— Зветься «виска»,— пояснила Вустя.— Павлуша привіз старому, то вже з рік стоїть — ніхто пити не хоче.

— Самогон закордонний, — постукав нігтем по пляшці Артем Корнійович. — Але наш кращий. Є у нас тут одна вдовичка, то дуже уверенно жене — вогонь.

Вустя дуже просила чоловіка, щоб не їхав, але Артем Корнійович і слухати не хотів.

— Люди ж мене просять! І мушу я за них постояти. Я тому Павлові розкажу... Я йому... о-хо-хо, кахи-кахи...

Артем Корнійович натягнув стареньке синє галіфе й гімнастерку — вовняну, командирську, з дірочками від орденів, напевне, синову. Потім Вустя подала йому коричневе коротке пальто й велюрового капелюха.

— Синове доношує, щоб добро не пропадало.— Вустя замотала шарфом шию Артема Корнійовича, а потім принесла зо два десятки яєць, пирогів, два слоїки варення й ворочок сиру. Все це склала в кошик і випровадила гостей з хати.— Гостинця передасиш. Та не барися!

— Я йому... я йому розкажу, охо-хо-хо, кахи, кахи, будь здорова, Вусте! А я йому... о-хо-хо...

На третій день без особливих пригод екіпаж «Запорожця» благополучно прибув до обласного центру. Артем Корнійович наполягав, щоб їхати просто на квартиру до сина, але Сніп запротестував:

— Ми у справі, Артеме, а не в гості. Давайте в обком, я дорогу знаю.

Михей зупинив машину біля великого будинку з колонами.

— Хоча б застати Павла Артемовича.

Міліціонер відчинив перед ними двері.

— Прошу пред'явити партійні квитки.

Ничипір показав свого квитка.

— А ваші? — звернувся до Снопових супутників черговий.

— А вони... той, безпартійні,— пояснив Ничипір.

— Тоді треба замовити перепустку, пройдіть, будьте ласкаві, в оті двері.

— Що?! Мені до сина перепустку треба? — кричав Артем Корнійович.— До Павлуші?! А що це він за порядки позаводив? Ану поклич-но мені його! Скажи, що батько приїхав з Білої Гори! Та швидше повертайся.

Збентежений міліціонер кудись подзвонив, і за кілька хвилин по широких сходах уже біг, усміхаючись, Павло Артемович Шаблій.

Вони обнялися з батьком, тричі поцілувалися, а потім уже Шаблій привітався із Снопом, Кожухарем і Савкою Чемерисом.

Шаблій провів їх по червоній доріжці на другий поверх, широко відчинив двері свого кабінету. За довгим столом сиділи якісь люди. Побачивши старого Шаблія і його супутників, встали, привіталися.

— Сидіть, сидіть,— махнув рукою Артем Корнійович і почав роздягатися.— Що це в тебе, Павлушо, нарада?

— Нарада, тату!

— А я думав, що нарада,— сказав старий і сів коло столу.— То ти, сину, поговори з людьми, а ми послухаємо...

— Та ні, батьку, ми потім. Пробачте, товариші, тато приїхав, то мушу з ним... А з вами зустрінемося ввечері.

Коли всі вийшли, Павло Артемович попросив секретарку, щоб нікого не з'єднувала з ним по телефону, і повів усіх в сусідню невеличку кімнату. Тут стояли м'які крісла, канапа, невеличкий столик і шафи з книгами.

— Як же це ви зібралися всі разом? Не можу збагнути. Де Сосонка, а де Біла Гора... Розказуйте.

— Хай Ничипір,— сказав Савка.

— Слухаю вас, Ничипоре Івановичу.

...Тричі дзвонив із Косопілля Валинов, прохаючи з'єднати його з Шаблієм, але секретарка була невблаганна:

— Зайнятий.

— З ким же це він засідає? Велике начальство приїхало?

— Дуже велике...

— А хто, хто?

— Батько.