Уран

15

Найгірше на світі — це бути малим. Ні, не таким, що лежать ото в колисках чи в лискучих колясках. Ті живуть як за комунізму або ще й краще: всі біля них пританцьовують, не встигне рота роззявити, а йому то соску, то цукерку, то цяцьку, казочки їм розказують, пісеньки співають — ніякої турботи. А якщо воно собі, лежачи й соваючи ногами, раптом пролепече: ба-ба-ба, то в хаті всі мовби показяться: знімуть такий галас, ніби воно виголосило промову.

«Воно вже сказало «баба»!»

««Мама»,— воно сказало. Ах ти ж моє малесеньке, розумненьке моє».

«Воно сказало не «баба», а «тато»».

Найгірше бути на світі малим — таким, як оце Тимко Чемерис: ходити до третього класу, пасти корову, допомагати дідові й бабі по господарству. Наче весь світ зійшовся на Тимкові клином. Не встигнеш прийти зі школи, як уже:

«Тимко, принеси води!»

«Тимко, дай курам їсти».

«Тимко, йди купи солі!»

«Чого ж ти очі в стелю витріщив, роби вроки!»

«Дай-но корові ячмінки...»

А в школі? Кожне, хто старше від тебе на якийсь місяць-два, хоче взяти над тобою гору й командувати. Добре бути великим, думає собі Тимко Чемерис. Таким, як Васько Гайворон чи Алик Коза. Гусей і корів вони вже не пасуть, бо в них нема, в кіно до клубу ходять з дівчатами й за гроші, а не за те, що розвантажать Федорові Метелику пересувку. На перервах, наприклад, Алик Коза курить не у вбиральні, а за школою, штани носять випрасувані, з рубцями. Якось Тимко спробував і на своїх штаненятах запрасувати рубця, та пропалив коліна — кляла його бабуня на всі заставки.

Але, якщо добре подумати, то не так уже й погано Тимкові Чемерису живеться на білому світі. Може він з дідунем їздити в нічне пасти коней, може обтрусити грушу в Семена Коляди, промчати по вулиці верхи на соняшнику, зображаючи Семена Михайловича Будьонного, або влаштувати такий бій «наших» з «фріцами», що над селом стоятиме гамір, мовби сюди справді ввірвалося військо. Взагалі життя прекрасне. Васько чи той самий Коза уже не можуть грати «в пера» або вкрасти в баби п'ять яєць і виміняти в лавці двісті грамів цукерок «Дюшес». А окрім цього, навколо тебе завжди юрмиться десяток-другий хлопчаків ще менших за тебе. Кожне твоє слово для них — закон. Їх можна посилати в атаки на доти, в городи по гарбузи, можна дати наказ принести з дому цигарок, і після будеш три дні гірко кашляти від «Прими», «Прибою», «Шипки» і навіть «Столичних».

Тимко Чемерис, зрештою, задоволений своїм життям. У третьому класі лише в нього чуб зачесаний на пробор, як у Васька Гайворона. Лише в нього є справжній лейтенантський ремінь із зіркою на пряжці, складаний ножик, блискучі ковзани й кулькова ручка. Все це подарував йому Гайворон за особливі заслуги, про які Тимко не розкаже під страхом смерті й ні за які гроші. Якби йому Юрасик віддав навіть свого велосипеда, все одно Тимко не розказав би, що він інколи передає записки від Васька Лесі Купрієнко. Якби довелося Тимкові передати якійсь дівчині записку, то він нікому не подарував би ремінного паска з бляхою чи ручку, а сам би їй віддав, і хай читає. А взагалі, що можна писати тим дівчатам? І кому вони потрібні, оті верескливі створіння з биндами в косах і чорними форменими фартушками? Правда, серед його однокласниць є одна, варта Тимкової уваги, дівчинка — Катруся Бийлихо: на перервах він смикає її за коси частіше, ніж інших.

У Тимка Чемериса і його надійної гвардії в особі Юрасика, Вовки, Петруся, Віля й Гнатка є свої сталі погляди на все, що їх оточує. Наприклад, баба плаче, що заберуть землю під «Факел», що знесуть їхню хату, а Тимко вважає, що не буде більшого щастя, як почнуть зривати Видубецькі гори, добувати руду й робитимуть в Сосонці атомні ракети. Якщо не буде поля й заплави, то ніде буде пасти корову й гусей. Це теж добре. Якщо знесуть дідову хату, то він тоді неодмінно знайде старого багнета, якого дід запхнув ще у війну кудись у стріху.

І як не радіти, коли вже зараз можна зі своїм військом піти на Видубецькі гори й дивитися годинами, як величезні крани переносять блоки, цеглу, як екскаватори риють котловани. А ще можна побігти за Виселок і спостерігати, як працює колієукладач. Незабаром почнуть ходити із Сосонки поїзди в Косопілля й далі — куди захочеш... Краса.

Казав Кім Пузов, що скоро за Видубом вони збудують велике місто, і якщо Тимко захоче, то буде жити навіть на п'ятому поверсі. І буде видно йому море. Може статися й таке, що ходитимуть від Сосонки пароплави до Переорок і до Узгір'я. Взагалі дуже добре, що в Сосонці буде «Факел», і Тимко не може втямити, чого тоді в клубі всі кричали. Та повіддавали б оці поля та й жили б собі на п'ятому поверсі. Хліб і так печуть у пекарні. Не сподобалося Тимкові тільки те, що приїжджий дядько казав, ніби їх можуть переселити із Сосонки. Нікуди Тимко зі свого села не поїде, хіба що в нове місто за Видубом. Жаль йому й тітки Теклі з її хатою, бо хата славна, з різьбленим ґанком і віконницями. Тимко, сидячи на акації біля вікна, теж аплодував тітці Теклі, коли вона сказала на зборах, щоб усі швидко йшли вперед до комунізму.

Коли б уже швидше той комунізм настав, думає Тимко. Вчителька їм часто розказує, яке буде життя за комунізму. Все робитимуть машини, електронні апарати. В кожному селі будуть ракетодроми, космонавти просто ходитимуть по вулицях, як зараз трактористи Юхим чи дід Сніп. І люди будуть інші — добрі, веселі, такі як дядько Кожухар. Тимко й зараз би пропустив дядька Михея з тіткою Ганною в комунізм. От зустрінеш його на вулиці, привітаєшся, то він неодмінно тебе запитає про щось або скаже: «Ти диви, як ти виріс. Парубок!» І після цих слів ти мовби справді стаєш вищим. Або коли дядько Михей їде на «Запорожці», то — сідай і катайся. «Запорожець» стоїть в гаражі, і всі, хто лиш уміє керувати машиною, заходять, беруть її і їдуть куди хочуть, бо дядькові Михеєві не шкода. Кілька разів Тимко їздив на «Запорожцеві» з Васьком. Пропустив би в комунізм Тимко й Васька Гайворона, й Лесю, бо, видно, Васько без неї не пішов би, дядька Диньку теж, бо в нього завжди можна попросити, щоб вистругав автомата й... закурити. Тимко взагалі не любить курити, але робить це інколи для авторитету. Семена Коляду Тимко не пропустив би. Труситься над кожною грушкою. Собак на ланцюгу тримає в садку.

Сьогодні неділя, й у Тимка величезні плани: можна піти на заплаву, під Видуб, де прокладає дорогу Кім Пузов, і поїздити на бульдозерах, можна піти до екскаваторів і пошукати в котлованах кістяк мамонта, старовинних грошей і мідних наконечників для стріл і принести до шкільного музею. Цілий день можна не з'являтися додому, бо бабуня пішла до родичів, а дід поїхав зі Снопом і дядьком Кожухарем в область «по другу голову». Так сказала бабуня Никодимові Диньці.

Та перед тим, як махнути кудись зі своїм військом, Тимко заходить до Васька: може, є яке доручення.

І доручення, звичайно, є.

Васько, прикриваючи рукою папір, пише записку й подає Тимкові.

— Віднеси, Тимко, Лесі. Віддай просто в руки, чуєш? Нікому, тільки Лесі. Почекаєш відповіді і — бігом до мене.

Тимко хитає головою і, затиснувши в руці записку, мчить по вулиці. Що ж він їй написав? Тимко зупиняється біля кооперації й, озирнувшись на всі боки, читає:

«Дорога моя Лесю! Буду тебе чекати о четвертій годині біля вітряка. Прийди!! Щось маю тобі сказати! Секретне. Напиши відповідь. Тимка не бійся, він людина надійна. Гайворон Василь».

Тимкові трохи незручно, що він прочитав записку, будучи такою надійною людиною, але він заспокоює себе тим, що нікому не видасть Василевої таємниці.

Ну, якщо прочитана записка Васька, то Лесину теж треба прочитати.

«Васю! Прийду». Він їй «дорога», а вона йому — «Васю». Чого це вона йому така дорога, дивується Тимко. Довгонога, цибата, очі — ніби синькою заляпані...

Про що ж вони говоритимуть? Що в них за секрети? Тимкові так хочеться знати, що він вирішує до обіду побувати на Видубі, а потім підкрастися до вітряка й... Ні, він підслуховувати не буде, а стоятиме на посту, щоб ніхто не підійшов до Васька. Бо хто-хто, а Коза напевне приведе хлопців, і тоді вони піднімуть на сміх його друга.

Тимкові дуже подобається начальник бульдозеристів Кім Пузов. Він не ображається, якщо навіть Тимко каже на нього просто Кім. Коли Тимко з'являється зі своєю командою на трасі, Кім дозволяє бульдозеристам взяти в кабіни по одному хлопчаку. Тимко завжди їздить з Іваном — височенним, здоровенним хлопцем у синьому береті, якого всі називають Ванькою. Іван тільки зовні сердитий, а так — дуже добрий. Частує пряниками Тимка, показує фотокарточку дівчини, що живе десь під Тулою, й свою, на якій Іван знятий з орденом. Тимко любив слухати, коли Іван оповідав йому про Сибір, де вони будували рудники, прокладали дороги, про Далекий Схід. Півсвіту об'їздив Іван на своєму бульдозері. Інколи Іван дозволяє Тимкові потриматися за важелі. Тимко міцно стискає їх в руках і лишіться, як широкий відвал горне поперед себе гору землі. Виросте Тимко й стане бульдозеристом!

— Іване, котра година? — запитав Тимко.

— Пів на четверту.

— Запізнююсь! — кричить Тимко й вискакує з кабіни бульдозера. До вітряка він не встигне й за годину.

Тимко кулею мчить по луках, перебирається через Русавку й по крутому схилу берега видряпується до поля. Як справжній розвідник, Тимко на животі підповзає до чагарників і вдивляється: сидять. Васько і Леся. От якби був бінокль! Бінокля нема, але Тимкові й так видно, що Василь сидить навпроти Лесі й щось говорить. А що? Не чути. От якби... обіцяв йому Васько зробити магнітофона, але ще не встиг.

Тимко робить маневр і, нарешті, добирається до вітряка з іншого боку. Тепер йому все чути.

— Я поїду й поговорю з нею,— каже Васько.

— До Яснограда далеко,— відповідає йому Леся.

— Все одно поїду. Хай вона скаже мені всю правду. Я бачу, як страждає Платон. Тільки ти, Лесю, нікому не говори...

— Ні...

— Прийде з роботи пізно, зачиниться в своїй кімнаті, сидить і дивиться на її фотографію... Він мені, Лесю, сам сказав, що ми з ним уже їй не потрібні. А я поїду й запитаю.

— Поїдь, Васю... А тобі не соромно буде говорити з нею про... любов? — низько схиляє голову Леся.

— Я думаю, що про любов говорити не соромно. Всі люди говорять про любов... Одні голосно, інші — нишком...

— Коли ж ти поїдеш, Васю?

— Взавтра. У школі скажу, що...

— Васько! — крикнув зі своєї схованки Тимко.— Ти скажи, що до сестри в Косопілля підеш!

— Ти де тут взявся? — Василь витягує Тимка з-під вітряка.

— Я не підслуховую, я вас... оберігаю, щоб Коза не прийшов і не...— Тимко майже впевнений, що одержить доброго ляпаса, але Васько обтрушує його піджачка й каже:

— Спасибі тобі, вірний Санчо! Іди стань отам біля берега й дивися, щоб Коза не приплівся.

Тимко трошки образився, що Василь назвав його якимсь дивним ім'ям, але, згадавши, що було сказано «вірний Санчо», заспокоївся. Мабуть, цей Санчо був розвідник або партизан. А якщо так, то Тимко готовий стояти біля цього вітряка три дні, щоб ніхто не завадив Лесі й Васькові поговорити.

— Знаєш, Васю, я теж з тобою поїду,— вирішила Леся.— Удвох веселіше, і, може, я тобі чимсь допоможу.

— А тебе відпустять? —світяться радістю Василеві очі.

— А я про все розкажу мамі... І вона відпустить мене з тобою.

— Тільки попередь маму, щоб Платонові не розказала.

— Добре. А що ти скажеш Платонові?

— Я... я скажу, що поїду в Київ,— прикидав щось у голові Васько.— Скажу, що куплю собі пальто на зиму, деталей різних для приймачів.

— А відпустить?

— А чого ж ні? Він мені сам радив поїхати.

— А гроші є в тебе, Васю, бо як нема, то я попрошу в мами,— сказала Леся.

— Платон усю зарплату мені віддає, гроші в шухляді лежать. То коли ж ти мені скажеш, чи відпустила тебе мама?

— Взавтра в школі.

...Добрий сивенький дідусь, позіхаючи, висунувся з віконця, подивився на Васька:

— До Яснограда? Скажем, скажем, усьо скажем... Два? Бери звичайні, нічого до плацкартів звикати,— грюкнув компостером і подав два квитки.

Не треба печалитися, якщо ви не дістали квитка у м'який чи купейний вагон. Прекрасно можна їхати і в плацкартному або в загальному. Комфорт, звичайно, не той, але місце буде завжди і чаю гарячого принесуть. У цих вагонах, не розділених на дерматинові шафи з полицями, стільки людей можна побачити, стільки розмов цікавих почути, що й за рік мандрів не почуєш у купейному.

У цих веселих вагонах їдуть люди, не дуже переобтяжені гаманцями, до вагонів-ресторанів не пробираються на ходу, споживають харчі, взяті з дому, на зупинках вискакують з чайниками та пляшками по воду. Знайомляться у цих вагонах швидко, спільну мову знаходять зразу: мине година-друга — і всі вже ніби сто років знають одне одного.

— Я десь вас бачив, але не знаю де.

— І я вас бачила... Ви часом не Мартина Самов'яза синочок?

— Ні.

— А так, ніби Мартинів, геть і бородавка на вусі...

* * *

— Продала хату, дурна, виписалася з колгоспу та й поїхала до дочки... Воджу тих дітей, як цуценят на пасках, та в кухні товчуся до ночі, а вони на курорти, а вони на води... І дяки ніякої.

— Такі діти пішли...

— Спала на кухні, газ мені печінки роз'їдає. Плачу... Вдома ж я собі хазяйкою була, в почоті ходила. У неділю вберуся та до клубу, як лялька з коробочки, прийду... Оце їду додому, поки в сестри перебуду...

* * *

— Америка, воно, конешно, той... але щоб зовсім, то ні...

— Супроти нашої сили — дзуськи! Я оце в сина був, майор він у мене, значить, ракетний. Каже, тату, працюйте собі спокійно, бо ми...

* * *

— Здала хімію на трійку... Нема стипендії. Я — до декана. Кажу, якщо не дозволите перездати, то я з того ансамбля виписуюсь і хай вам хто хоче співає.

— Дозволив?

— Дозволив, бо без мене той ансамбль і гроша не вартий. Я під Едіту П'єху співаю, басом...

* * *

— Пив, пив та й допився. Стоїть в магазині зранку і просить: «Дай чвертку». Продавець йому каже: до десятої ранку не продаю... Підійшла я до нього та й говорю:

— Грицьку, навіщо ти п'єш? Кинув би ту горілку, одружився та костюма купив би, зуби повставляв пластмасові.

А він мені каже:

— Мамаша, здоров'я дорожче.

* * *

— Краде! І не кажіть мені.

— Дачу поставив камінну, машину купив...

— Краде...

— Жінка й за холодну воду не береться...

— Краде...

— І сам ходить, наче його щойно на фабриці зробили.

— Краде.

* * *

— Пішла з ним два рази в кіно, а на третій він мені каже: будь моєю... А я ж і прізвища його не знаю.

— А далі що?

— Кажу: нє-е.

— А далі що?

— Повів до ресторану... Набрав усього — повна кишеня троячок жужмом.

— А далі що?

— Випив кілька чарок та й за коліна почав мене...

— А далі що?

— Я його як турнула...

— А далі що?

— Всьо.

У вагоні було багато вільних місць, і Васько з Лесею дуже зручно влаштувалися біля вікна. Сиділи одне проти одного, поклавши руки на столик, і дивились, як пропливали у вечірніх сутінках поля, далекі села, полустанки й смугасті шлагбауми.

На якійсь станції до їхнього купе ввійшла старенька бабуся з онукою — кирпатенькою смуглявою дівчиною. Васько звільнив для них нижню полицю й пересів до Лесі. Бабуня почастувала їх пиріжками з маком і яблуками, послала стареньке пальтечко, перехрестилася й вклалася спочигати. Онука теж збиралася лягати. Василь допоміг їй опустити полицю й вийшов у тамбур.

— Це твій жених? — пошепки запитала кирпатенька Лесю.

— Ні, ми просто з одного класу... Це мій товариш...

— А в якому ти класі вчишся?

— У дев'ятому,— відповіла Леся.— А ти?

— Я в десятому.

— Як тебе звати? Мене — Олесею. Або Лесею — як хочеш...

— А мене Вірою... Я залишила свою школу й село... Ніколи більше не повернуся туди... Буду жити в бабуні.

— Чого, Віро?

— Так... Ні, я тобі розкажу. — Віра присунулася до Лесі й зашептала, поглядаючи на бабуню.— Я... полюбила одного хлопця... Михайла, з нашого класу... Ми з ним дружили, поки не дізналися його батьки... І ось одного разу... його мати, — тремтів голос Віри,— вигнала мене з хати... й у школі розказала, що я чіпляюся до Михайла, бо в них великий садок, пасіка й вони... багаті. А навіщо мені їхній садок?.. З мене почали сміятися...

— А Михайло що?

— Він уже не ходить зі мною,— зітхнула Віра.

— І ти переживаєш? Та я б на такого й не подивилася! Та він же блазень, а не хлопець! — обурювалася Леся.

— Він красивий...

— Та плюнь ти на нього!

— Е-е, Лесю, тобі легко говорити, а я люблю... Якби ти знала, що це таке...

— Треба бути гордою, Віро.

— Я не можу бути гордою, коли бачу його...— Віра витерла заплакані очі й лягла на полицю.

Леся уявила себе на місці Віри, і їй стало страшно. А що, коли й Василь... не любить її, а тільки так... А Леся теж завжди думає про нього, ночами, навіть на уроках... Ні, він писав їй багато разів у записках, що любить, але ще ніколи не говорив про це... А вона ж мусить знати, почути.

Треба підійти до нього й запитати. Де ж він? Олеся тихенько йде коридором у тамбур. Василь стоїть біля вікна. Гулко вистукують колеса. Тут холодно, тьмяно світить маленька лампочка.

— Чого ти, Васю, тут стоїш?

— Я думав, що ви будете лягати спати...

— Віра вже, мабуть, спить... а я не хочу,— Леся у темній шибці вікна бачить вродливе худорляве обличчя Васька, з крутим, як і в Платона, зламом брів і неслухняним каштановим чубом. Тільки губи у Васька по-дитячому пухкі, наче в дівчини. Він стоїть, тримаючись однією рукою за ручку вікна, а другою вперся в двері, мовби загородив Лесю від напасників. Васько витягся високий, якщо вона стане поруч, то... Леся потихеньку підсувається до Василя... Так і знала: ледве досягає його очей.

Василеве обличчя лоскочуть Олесині коси, і він не може поворухнутися.

— Васю,— тихо питає Леся,— а може бути зараз так. Що... одна дівчина полюбила хлопця, а його батьки проти, бо вони... багаті, а вона...

— Це було колись, а зараз... .Зараз нема багатих... і це пережитки.

— А вона каже, що у тих великий садок і пасіка, а в дівчини, мабуть, нема...

— Ні, такого бути не може.

— А вона плаче.

— Хто?

— Віра.— І Леся розповіла сумну історію Вірчиного кохання.— Правда, що кохання завжди приносить горе?

— Ні,— відказав не вагаючись.

— Ну, а в Платона й у Наталки?..

Нічого не може відповісти Олесі Василь. Виходить, що й серед закоханих є нещасні. Чому ж воно так буває в житті? І як довести Лесі, що в них буде все інакше, щоб вона повірила? Васькова рука ніжно опускається на плече дівчини, і він відчуває на шиї гарячий подих Лесі.

— Я тебе люблю, Олесю... Все життя буду любити одну тебе...

З розгону поїзд наскочив на стрілки, хитнуло вагоном.

— Ой! — Леся, щоб не впасти, вхопилася обома руками за Василя, смішно тицьнувшись носиком в його щоку.

Васько міцно пригорнув до себе дівчину. Він не бачив її обличчя, очей, нічого не бачив.

А вагон хитало, а вагон кидало, здавалося, що він уже став дибки, мчав боком, не по колії, а по відкосах, а потім відірвався од землі й зринув високо в небо, розштовхуючи зірки,— все це Василь відчув за кілька секунд, коли злилися в першому поцілунку їх уста.

— Хочеш, я вистрибну зараз із поїзда? — І якби Леся навіть не сказала, а просто кивнула головою, то Васько вже пірнув би у ніч, у вітер.

— Навіщо? — тихо прошепотіла Олеся.— Ти ж сказав, що на все життя?

— Хочеш, я тобі поклянуся? — Васькові необхідно було зараз щось зробити таке, щоб у Лесі не виникло ні найменшого сумніву в правдивості його слів.

— Не треба, Васю... Я тобі вірю.

— Ми ніколи не будемо розлучатися з тобою, Олесю.

— Не будемо... А якщо ти поїдеш вчитися?

— Платон сказав, що коли збудують рудник, то відкриють технікум і філіал політехнічного інституту... Турчин йому розповідав. Я піду працювати після школи на «Факел», а потім поступлю вчитись... І ти, Лесю.

— Ти хочеш стати фізиком?

— Умгу... Я, коли думаю про тебе, Лесю, то все можу... Відкриваю нові землі, зірки, ракетоплани будую... для тебе... Ти змерзла?

— Трішки.

Вони зайшли у вагон. Бабуся спала. Віра, мабуть, теж. Василь накинув на Лесині плечі піджак. Так вони й сиділи, притулившись одне до одного.

Леся заснула, схиливши голову на Василеве плече, і він боявся поворухнутись, щоб не розбудити її.

З горішньої полиці дивилася на них Віра й тихо плакала...

* * *

Наталка повернулася з Дубултів посвіжіла, весела. Мура з Ольгою Аркадіївною, зробивши генеральний огляд, дійшли висновку, що вона трохи схудла і це їй до лиця. Про подробиці їхнього перебування на Ризькому узбережжі не розпитували, хоч і мати, і її подруга згоряли від бажання знати, як проводили час Наталка й Давид і чи було там щось поміж ними. Ольга Аркадіївна зразу виставила щит перед Наталкою, заявивши на Мурині натяки, що дочка у неї «не така» і взагалі ніяких підозрінь бути не може. І не приведи господи, якщо дійде щось до Михайла Костянтиновича.

— Мадам,— сказала Мура,— що ви з мене робите дурочку? Ваша дочка поводилася там, як непорочний янгол, але не треба цього афішувати, бо сьогодні, коли ми вечеряли на веранді, Давид весь час під столом тримав свою руку на... її коліні і трохи вище. Не роби, Ольго, з мене дурочку.

Ольга Аркадіївна бачила, як, прощаючись, Наталка цмокнула Давида в щоку, а тому, коли залишилися вдвох, запитала:

— Наташенько, а які у вас стосунки з... Давидом?

— Мир і дружба, солідарність і невтручання у внутрішні справи...

— Я серйозно питаю.

— Не треба бути такою цікавою.

— Ти мене ображаєш, Наталочко, колись ти про все мені...

— То було колись...

«Чужа, вона вже для мене чужа»,— думала Ольга Аркадіївна. Назавжди щезло оте таке природне довір'я, яке буває між матір'ю й дочкою.

Тієї ночі, коли Ольга Аркадіївна не пускала Наталку до Платона, було порвано останні нитки, що зв'язували дочку з матір'ю. Наталка тоді забула, скільки вистраждала мати, доглядаючи її все життя, не захотіла зрозуміти причин, які штовхнули Ольгу Аркадіїьну на той крок. У Наталки заговорило почуття образи, а нема нічого страшнішого, ніж образити жінку. Це не прощається ніколи й нікому, навіть матері.

Ольга Аркадіївна вважала себе також нещасною. Вона всю себе віддала сім'ї, ось уже двадцять три роки була за няньку дочці й чоловікові, просиджувала роками над ліжком хворої Наталки, готувала обіди й чекала з відряджень чоловіка. Тепер, коли донька стала майже здорова, а чоловік разом з полковницькими погонами скинув із себе й усю значимість, як особи, Ольга Аркадіївна відчула, що все зараз тримається на ній, і, як кажуть, взяла віжки в свої руки. Михайло Костянтинович, людина м'якої вдачі, покірно сприйняв цю переміну й махнув на все рукою: роби, що хочеш. Наталка ж, егоїстична, розпещена постійною увагою, сприйняла це по-іншому. Їй вдавалося, що мати, підкреслено декларуючи свою зверхність, хоче примусити й Наталку, й батька віддячити їй за втрачені роки.

І це була правда. Коли Наталка повернулася з лікарні, врятована й виходжена, Ольга Аркадіївна поступово почала помічати, що дивиться на дочку, як на ще одну жінку в домі. А той вечір, коли вона показувала Наталці свої оздоби, був останнім місточком, який ще з'єднував їх.

Наталка приміряла перед дзеркалом медальйони, персні, кульчики, кліпси й була в захопленні, потім зібрала все це добро в скриньку й хотіла занести до своєї кімнати.

— Навіщо ти береш, Наталко? — запитала Ольга Аркадіївна.

— Собі, а що?

— Але то моє...

— Твоє-е? — здивувалася Наталка.— Воно тобі зовсім не потрібне.

— Чому?

— Бо ти вже стара...

— Я не стара! Я не стара! — крикнула Ольга Аркадіївна.— Це ви з батьком зробили мене старою! Ви! Ви перетворили мене на служницю...

Наталка жбурнула скриньку на підлогу й вийшла з кімнати.

Ольга Аркадіївна довго й невтішно плакала. Тієї образи вона не могла простити дочці.

Ольга Аркадіївна й без коментарів Мури зрозуміла, що в стосунках Наталки й Давида сталися певні зміни. Це було видно з того, як вони розмовляли одне з одним, як Наталка виймала з його чемодана інтимні речі свого туалету.

Ольга Аркадіївна була б вельми задоволена, якби швидше закінчилася ця Наталчина сосонська історія, хай би вже вона виходила заміж за Давида й дала можливість хоч кілька років пожити їй так, як хотілося. Вони з Мурою вже виробили цілий план своїх майбутніх подорожей: Крим, Кавказ, Ленінград.

— У мене багато друзів, і ми, Ольго, з тобою ще згадаємо молодість,— загадково посміхалася Мура.

Ольга Аркадіївна намагалася всілякими шляхами вивідати в Наталки про їхні з Давидом плани. Наталка, добре розуміючи матір, мовчала. Вона ще й сама не знала, що буде. Після тієї дубултівської ночі Давид став ще уважніший до неї, але у їх близькості не було ніякого романтичного забарвлення, душевного трепету. Кожного вечора Давид роздягався перед Наталкою й лягав з нею в постіль, наче робив звичайну якусь справу — снідав чи обідав. Це ображало Наталку. Вона змогла б ще знайти для себе виправдання, коли б усе це робилося в шаленому пориві пристрасті, коли можна втратити розум і силу над собою, але щоб отак буденно, банально спати з ним... Внутрішнього протесту у Наталки вистачало ненадовго.

Усі ці дні вона думала про Платона, але заговорив про нього Давид:

— Наталочко, ми... ти повинна сказати Платонові про... все.

— Ні!

— Але так далі тривати не може... Ми повинні бути з тобою чесні.

— Що ти пропонуєш, Давиде?

— Треба йому написати або поїхати й розповісти, що ми... одружуємося.

— Я не поїду! Я не перенесу цієї зустрічі, Давиде.

— Треба, щоб ти оформила розлучення,— тверезо підходив до справи Давид.— У нас може з'явитися дитина...

— Дитина? Ти впевнений? — спалахнула Наталка, а потім сказала: — Може.

— Цілком закономірно... І я мушу сказати про це твоїм батькам.

— Мій батько... проклене мене.

— Але я це мушу зробити, Наталочко.

І Давид розказав про все Ользі Аркадіївні.

Ольга Аркадіївна подивилася на доньку, охнула, випила валер'янки й крізь сльози промовила:

— Що ж, треба підкоритися долі... Якщо ви покохали одне одного, то що можуть зробити батьки?

Сокальський вдячно схилив голову, відтак проказав:

— Я був певний, Ольго Аркадіївно, що ви... зрозумієте. А-а... як Михайло Костянтинович?..

— Не хвилюйтесь,— заспокоїла Ольга Аркадіївна стривожених Давида й Наталку.— У батька дуже старомодні погляди на життя, але...

— Я піду поговорю з ним.— Наталка одягнула пальто й вийшла на подвір'я.

Високий вродливий хлопець з каштановим волоссям, у старенькому чорному светрі й піджачку розмовляв з Нарбутовим біля хвіртки. Трохи осторонь стояла струнка русява дівчина з неймовірно голубими очима, тримаючи в руках валізу... «Напевне, з якоїсь школи прийшли попросити батька виступити на вечорі»,— подумала Наталка, милуючись дівчиною.

— Наталко,— покликав батько.— Впізнаєш?

— Н-ні,— ступила кілька кроків Наталка.

— Доброго дня, Наташо,— сказав хлопець.— Я — Василь. Гайворон.

— Васько! — вирвалися десь із далеких закутків її душі разом з цим ім'ям спогади.— Милий Васю!

Наталка обняла Василя й розплакалася. А він стояв, позираючи на Лесю, й не знав, що робити.

Вийшла з хати й Ольга Аркадіївна (що за сосонське нашестя?), запросила гостей до хати. Василь узяв Лесю за руку й вів за собою, наче боявся, що їх розлучать.

Наталка частувала Васька й Лесю, але вони почували себе не дуже зручно під поглядами господарів і незнайомого чорнявого чоловіка. Васькові довелося вислухати захоплення: який ти став! Виріс!

Потім спогади: а пам'ятаєш, як встановлювали телевізор? А пам'ятаєш, як ми їздили на голубому візку?..

І жодного слова про Платона.

Васько подивився на годинник.

— Ти поспішаєш, Васю? — запитала Наталка.

— Так. Ми поїдемо з Лесею вечірнім.

— Чому ж так скоро? Погостюйте, я покажу вам наше місто, музеї...

— Ні, нам треба в школу... Ми приїхали не в гості, а...— Васько раптом став рішучий.— Я хочу поговорити з тобою, Наташо... Без сторонніх...

— Тут сторонніх нема,— сказала Ольга Аркадіївна.

— Пробачте, я не так висловився... Я хочу поговорити з Наташею віч-на-віч.

— Не будемо заважати,— вийшов з кімнати Давид.

— Сидіть, сидіть,— Наталка повела Васька до себе.

Василь бачив, як Наталка, зайшовши до кімнати, швидко забрала зі стільця білу чоловічу сорочку, галстук і кинула їх у шафу. На столику лежала пачка сигарет.

Наталка гадала, що зараз Васько почне розказувати їй про Сосонку, згадувати минуле, натякати на їхні стосунки з Платоном. Вона не сумнівалася, що саме Платон прислав його сюди. Але Васько, по-дорослому суворо подивившись на неї, запитав:

— Ти повернешся до нас? Скажи мені правду.

— Васю. ти розумієш... передай Платону, що я після операції...

— Платон не знає, що я поїхав до тебе,— сказав Васько.— Але ми,— так і сказав «ми»,— повинні знати.

— Так усе склалося,— Наталка не знала, що сказати Василеві.

— Скажи правду... бо нам,— знову «нам»,— погано з Платоном... Йому погано... Так жити... неправильно...

— А чому він сам не приїхав? На цю тему... я повинна говорити з ним, а не... Ти ще, Васю, не все розумієш і...

— Я все розумію... І хочу... ми з Лесею хочемо, щоб не було неправди, й тому приїхали...

— Ви взяли на себе дуже складне завдання,— посміхнулася Наталка.— Треба було вам починати свою... боротьбу за правду з чогось легшого...

— Треба починати з тієї неправди, що тебе оточує.— Наталка зрозуміла, що це вже був не той Васько, якого вона купала у ночвах.

— Я... я не зможу... зараз повернутися до вас,— з болем, з жалем промовила Наталка.

— Це я й хотів почути. Ти вже ніколи не повернешся до нас. Добре, що хоч сказала чесно.— Васько вийшов з кімнати.

Наталка догнала його на крутих східцях.

— Васю, побудь! Васю, зрозумій, що... Не кажи йому... все ще може змінитися...

Леся, бліда й стривожена, чекала на нього.

— Ходімо, Лесю,— взяв й за руку Васько.

— Не їдьте, побудьте,— просила Наталка.

— Наталко, вони ж поспішають на поїзд,— зауважила мати.

— А ти... ти... я ненавиджу тебе! — крикнула матері Наталка. Вона не відпускала Васька, чіплялася за поли його піджачка, хапала за руки.— Не йди, не йди!

Підійшов Давид, щось їй сказав, і Наталка перестала голосити й приказувати.

— Передай Платонові,— сказав Давид,— що ми приїдемо з Наталкою, щоб... поставити всі крапки над «і».

Вони вийшли з Лесею на шосе, освітлене височенними ліхтарями. І Лесі здалося, що кожний стовп, з яскравою крапкою плафона, схожий на літеру «І».