Уран

6

Місто стояло над морем, біле, пронизане сонцем і солоними вітрами. Вижухлі акації і платани супроводжували проспекти і вулички, іноді збиралися докупи в невеличкі сквери, даючи прохолоду й тінь громадянам міста Приморського в літні дні. Вечорами, здається, всі, хто лиш міг рухатися, виходили на Південний бульвар або вмощувалися на стільчиках біля своїх будинків, пили газовану воду, їли виноград і дині, ласували морозивом, пережовуючи портові новини, бо все життя громадян Приморського було пов'язане з морем і портом.

Якщо не в кожній квартирі, то в кожному будинку або дворі завжди когось чекали чи проводжали в море, в близькі й далекі плавання. З морем було пов'язано не тільки існування десятків тисяч людей, а й життя їх близьких, тому й стосунки між людьми були прості, довірливі, без зайвих церемоній. Хлопчаки, як тільки спиналися на ноги,— натягували на себе смугасті тільняшки і, мабуть, не скидали їх ніколи, незалежно від того, чи ставали потім моряками, чи скромними бухгалтерами або інженерами, вантажниками чи продавцями. Старші носили широченні боцманки із золотими крабами. Ці кашкети пасували і до чорного костюма і просто до білої сорочки. Приморчани були людьми з гарячим темпераментом, і класти їм пальця в рот не рекомендувалося. Якщо вже когось піднімуть на кпини чи вилають, то це запам'ятається. У суперечках, якщо вони траплялися на базарі чи на вулиці, ніколи не брало участь двоє. Найдрібніший інцидент притягував десятки приморчан, які вважали своїм обов'язком стати на захист істини.

У місті розмовляли українською, російською, грецькою, єврейською, грузинською мовами і ще своєю, приморською, яка зародилася бозна-коли, шиплячі вимовляхи м'яко, любили звертатися в третій особі однини чи множини і, перш ніж відповісти на якесь запитання, неодмінно запитували самі. Це якось зближувало.

Ходили приморчани і приморчанки з особливим шиком, легко. Дівчата й молодиці — граціозно похитуючись, а чоловіки — стрімко, розгонисто. І лише не зовсім свідомі молодики пересувалися так, ніби під ногами у них були не тротуари, а палуби океанських лайнерів і суховантажних суден при дванадцятибальному штормі. До цього піжонства справжні матроси і їх подруги ставилися з презирством.

Степці одразу сподобалося це біле місто. І на студії прийняли її щиро, як давню знайому. У студійному готелику Степці дали невеличку кімнату.

— Відпочивай, бо незабаром почнемо акторські проби, роботи буде багато,— сказав Борис Авер'янович Лебідь.— Між іншим, Степко, гроші у тебе є?

— Так.

— Якщо нема, не церемонься, скажи.

Одягнувши свою найкращу сукню, Степка пішла у місто. Пряма вулиця вивела її на Південний бульвар. Перед нею лежало море. Яскраво світилися вогні в порту і на кораблях. У вечірній імлі десь далеко-далеко пропливали каравани суден. Сторожко озираючись, виринув з-за обрію повний місяць, простилаючи сріблясту доріжку на хвилях.

«Це він і над Сосонкою зійшов,— подумала Степка,— можливо, Платон теж зараз дивиться на нього...»

— Ви, здається, сумуєте? — почула Степка чийсь голос.

Біля неї стояло двоє: високий у жовтій сорочці і низенький у кашкеті, такому широкому, що обличчя його не було видно.

— Ні.

— Може, пройдемось? — запропонував жовтий.

— Дякую, я зараз піду додому.

— Так нам же по дорозі,— запевнив кашкет.

— Вона не хоче з тобою розмовляти і правильно робить,— сказала жовта сорочка.— Залишимо його на березі, як стару баржу.— Високий взяв Степку за лікоть.

— Відійдіть,— вирвала руку Степка.

— Міша, кинь, не втручайся у внутрішні справи. Хай вона собі стоїть. Вона, може, буде писати вірші,— потягнув товариша кашкет.

Настрій було зіпсовано, і Степка пішла додому. У коридорі готелю зустріла високу повновиду дівчину, вона несла якісь пакунки.

— Здоров,— привіталася повновида.

— Здоров.

— Це ти Степка Чугай?

— Я.

— Он яка ти,— повновида окинула Степчину постать.— Показуй, де живеш.

— Прошу,— Степка відчинила двері.

Повновида сіла в крісло.

— Я — Ніна Остромогильська. Чула? Ні? Ось і познайомилися. Мене теж викликали на проби. Ти вже знімалася?

— Ні... Просто мене запросив Борис Авер'янович.

— Я чула про тебе,— сказала Ніна,— вся студія говорить, що Лебідь відкопав диво... Ти нічого, красива... Тільки хто тобі шив це плаття?

— Що, погане?

— Довге. Скидай, треба вкоротити на чотири пальці,— Ніна підігнула край Степчиної сукні.— У тебе ж ноги які!

— Я завтра підкорочу,— пообіцяла Степка.

— Пішли до мене, зараз хлопці принесуть вина, вип'ємо.

— Я не п'ю.

— Я теж не п'ю, але вони прийдуть,— якось невпевнено промовила Ніна.

— Ні, я спочину,— відмовлялася Степка.

— Ну, дивись.

Не встигла Степка роздягнутись, як у кімнату знову постукали. Цього разу Ніна прийшла з худеньким бородатим чоловічком у светрі.

— Ігор Штуль,— показала на свого супутника Ніна.

Він подав руку Степці, і вона тільки тепер побачила, що Ігор був молодий, а не зігнутий життям дідусь.

— Ми вас запрошуємо, Степко,— вклонився театрально перед Степкою дідусь.— Не відривайтесь од колективу.

— Ходімо,— наполягала Ніна.

— Ну, гаразд, тільки я...

— Чули. Не п'ють тільки телеграфні стовпи...

У кімнаті Ніни сиділи ще режисер Олексій Кушнір, оператор Слава Бурков і артистка Ніла. Всі чадили сигаретами і пили сухе вино.

— Майбутня зірка екрана — Степка Чугай,— відрекомендував Ігор...

— Мені вас жаль,— подаючи склянку вина, сказав Степці Кушнір.

— Чому?

— Олексію, замовч! — промовив Ігор.

— Вона повинна знати, у якому фільмі буде зніматися.

— Я знаю,— відповіла Степка.

— Ти читала сценарій?! — Олексій посмоктував погаслу сигарету.— Тобі подобається ота «мура»? Такі фільми знімалися двадцять років тому...

— Можливо, що я нічого не розумію, але мені дуже сподобався сценарій.

— Примітив,— не відступав Олексій.— Такі собі чистенькі колгоспнички...

— А які ж, по-вашому, мусять бути... колгоспнички?

— Давайте пити вино,— запросила Ніна.

— Давайте,— погодився Кушнір,— але пам'ятайте мої слова — Лебедя чекає провал. До цього часу нема оператора на цей фільм. Усі відмовились,

— Неправда,— заперечив Бурков.— Є оператор.

— Хто? Когось привезли?

— Я буду знімати «Чарівницю»,— відповів Славко.

— Божевільний! — вихопилося в Кушніра.— Після твоїх двох блискучих фільмів ти підеш до Лебедя в групу?

— Піду.

— Тебе що, умовили?

— Ні. Просто я прочитав сценарій,— сказав Бурков.— Тобі теж не завадило б це зробити.

— Я читав сценарій!

— Торік.

— Та годі вам.— Ігор Штуль підняв склянку.— За здоров'я Степки. І ти Кушніра не слухай, він злий буває, як сто чортів.

— Зараз він скаже, що його ніхто не розуміє,— посміхнувся Славко.

— Мене ніхто не розуміє,— повторив Кушнір.— На студії сидять демагоги й нездари.

— Замість того, щоб кричати, візьми і постав фільм,— сказав Штуль.— А то вже п'ять років і на майданчик не виходив.

— Бо не дають знімати того, що хочу я.

— Ти й сам не знаєш, чого хочеш,— махнув рукою Ігор.— Обридло вже слухати.

— Ніхто мене не розуміє, а я не хочу ставити сірі фільми. Не буду. Ви ставте, а я не буду.

Кушнір допив вино і вийшов з кімнати.

— Отак завжди,— із співчуттям сказав Степці Славко.— Після закінчення режисерського факультету він зробив блискучу дипломну, її показували на фестивалях, дали премію, а після того — жодного метра не зняв. Все шукає.

— Кажуть, що він дуже талановитий,— промовила Ніна.

— Усі ми ходимо в молодих талантах, аж поки не потрощимо собі лоби на якійсь справжній речі,— сказав Ігор.— Або навіть на елементарному розумінні життя. Ти, Славко, правильно зробив, що йдеш у групу до Лебедя. Не сумніваюсь, що ви зробите справжній народний фільм, довженківський... Героїня у вас є,— пильно дивився на Степку.— Все життя можна мріяти...

— Ігоре, крім Степки, тут, здається, ще сидять дівчата,— зауважила напівжартома Ніна.

— Ви — прекрасна... маса... Не ображайтесь,— Ігор потягнувся зі склянкою до Ніни.— Я завжди говорю про те, що думаю...

— Маса,— скривилася Ніна.— Я знялася уже в шістнадцяти фільмах.

— Ну й що? Справжня велика актриса мусить бути завжди на недосяжній висоті або зіграти лише одну роль і зійти зі сцени.— Ігор повернувся до Степки.— Так?

— Мабуть, так.

Степку не вмовляли залишитися, коли вона зібралася йти, попрощалася. У коридорі біля вікна стояв Олексій Кушнір.

— Можна до тебе зайти на хвильку?

— Заходь.

— Я тобі ось що скажу, Степко,— причинив за собою двері.— Ти пробач мені... Я наговорив дурниць... Ти ж тільки прийшла до нас, а я весь бруд вилив перед тобою... свій... У тебе є останній варіант «Чарівниці»? Дай, будь ласка... У тебе такі чисті очі, що... Пробач.

Приморська студія була невелика, випускала щороку кілька фільмів, здебільшого пригодницького жанру, хоча свого часу деякі картини завоювали широке визнання глядачів і критики. Не обійшли студію і західні кіноновації, приходили режисери, які ставили дрібненькі фільми із запозиченими європейськими штампами, картини без сюжету і крупних образів. Інші відзнімали безкрилі стрічки про наше сучасне життя і щезали безслідно.

Борису Авер'яновичу Лебедю запропонували поставити «Чарівницю» на приморській студії. За своє життя він поставив кілька картин, його знали, як вдумливого, здібного режисера. Коли Борис Авер'янович вперше побачив Степку, він зразу відчув, що для неї треба написати сценарій, саме для цієї сільської дівчини. І вони з автором переписали сценарій. Героїня фільму — Галина — виростала із звичайної пастушки до громадського діяча. Це зростання було тяжким, не схожим на банальні історії інших, так званих фільмів на «колгоспну тематику». Лебідь хотів розкрити духовний світ сучасної сільської дівчини в усій його суперечливій розмаїтості.

Степка збагнула задум режисера, і Лебідь був у захопленні від її роботи. Щодня Степка відвідувала заняття акторської групи, слухала лекції відомих режисерів, розробляла незліченну кількість етюдів, грала в спектаклях, які готували актори студії. Крім цього, зі Степкою щодня по кілька годин працював Лебідь. Кожну сцену сценарію, кожний кадр обговорювали вони. Лебідь помічав, що Степка дедалі більше й більше зливається з образом своєї героїні, але його хвилювало, як вона поведеться перед камерою, адже інколи й досвідчені актори розгублюються.

І ось перший іспит. Лебідь із Славком Бурковим знімали акторські проби. Степку трохи загримували, одягнули. У павільйоні поставили декорації.

— Ти лише не хвилюйся, Степко,— просив Лебідь.

— Степко, пам'ятай, що я тут,— усміхався Славко.

— Починаємо, Степко. Ти пам'ятаєш? Галина прибігла на цей місточок, коли дізналася, що в її коханого є дружина... Ти можеш собі це уявити?

— Можу,— сказала Степка, згадуючи свою зустріч з Наталкою.

— Мотор!

...Директор студії й члени художньої ради переглядали проби. Степка сиділа в куточку проекції спокійно, аж поки не побачила себе на екрані. Ось вона пробігла по вузенькому місточку, зупинилась. Погляд Степки — з болем і сльозами змішаний, вся її постать передає неймовірну тугу. Зараз пройдуть дівчата, вони не повинні побачити її такою. Треба посміхатись. Оператор зняв цю посмішку, і всі були вражені тим, як зуміла Степка блискуче передати душевний стан Галини. І зразу ж друга сцена: зустріч з ним.

— Галино...

— Я все знаю... Це... підло. Чому ти не сказав мені?

— Я не міг... Якби ти дізналася про це раніше, я не мав би нічого... А так було хоч кілька вечорів... моїх... наших...

— Тепер нема нічого...

— Але ж є моя любов.

Степку всі вітали. Зайшов якось і Олексій.

— Ти — справді диво, Степко. І якщо вийде фільм, то в цьому твоя заслуга.

— Я не люблю загадувати наперед,— відповіла.

Минали дні. Вони були для Степки сповнені тяжкої праці і відкриттів. Вона розуміла, що їй бракує ще елементарних знань в акторській професії, і водночас дивувалася, коли її хвалили викладачі й Лебідь. Степка відвідувала заняття хореографічного гуртка і верхової їзди на іподромі, простудіювала всього Станіславського, дивилася безліч кінофільмів.

— У тебе, Степко, зараз у голові вінегрет,— сказав якось Борис Авер'янович, вислухавши її думку про одну картину.— Треба вчитися серйозно. Подумаємо про театральний інститут.

— А я хочу в університет... на історичний.

— Спробуй...

Степка інколи виступала по радіо в інсценізаціях, її запрошували на дублювання фільмів, це було цікаво, а крім того, доповнювало її скромну акторську ставку.

Дівчата мають, очевидно, вроджений потяг до будь-якої моди. Не так уже й багато часу минуло, а від тієї сосонської Степки зовні залишилися тільки очі, коса та дещо різкуваті рухи. Не без впливу Ніли й Ніни Степка почала носити відчайдушно короткі спідниці, крикливі кофти.

— Що ти з себе робиш? — гнівався Лебідь.

— Ти ж зараз звичайнісінький приморський стандарт,— дорікав Славко.— Гармонія мусить бути. Розумієш, що таке гармонія? Борисе Авер'яновичу, Степка може збожеволіти і відрізати косу!

— Відправлю в Сосонку,— пообіцяв Лебідь.— Опудало, а не дівчина.

Степка, ображена і зла, прибігла в свою кімнату і переодягнулася в стареньку сосонську сукню.

— Так ходити? — з викликом підступила до Лебедя й Славка.

— І не так. Треба з розумом. Ходімо до художників по костюмах,— сказав Славко.— Ми тебе навчимо. Ти не мусиш бути стандартною, це ж так нудно.

Слава, Ігор і Олексій виявилися гарними хлопцями і товаришами, ставились до неї підкреслено по-лицарськи, приносили їй бутерброди на заняття, інколи водили в кафе. Степка, звичайно, відчувала, що всі троє були закохані в неї, і це їй подобалося.

Вчора Ігор одержав гроші і запросив усіх до ресторану, але, поки вони збиралися, з'явилися Ніна й Ніла і сказали, що це буде величезне свинство, якщо не запросять їх. Ігор був лицарем до кінця і запросив дівчат.

Була неділя, і ресторани тріщали од відвідувачів. Але Славко не розгубився. Звелів друзям почекати біля входу у «Прибій», а сам підійшов до швейцара в адміральській формі, поплескав його по плечу:

— Хелло! — і пройшов у залу.

Славко повернувся швидко і запросив усіх:

— Нас чекають.

Офіціантка провела їх до однієї ніші.

— Будь ласка. Що вам?

Ігор вступив у переговори з офіціанткою.

— Як тобі вдалося потрапити сюди?

— Дуже просто. Наші співвітчизники ніяк до цього часу не можуть звикнути до високої честі приймати іноземців... Коли дехто з них чує, що прийшов іноземець, зроблять усе... Я сказав, що Ігор — режисер з Італії, а Степка — його дружина — кінозірка... Скоро до неї почнуть підходити за автографами,— пообіцяв Славко.

— Он уже йде перший мисливець за автографами,— кивнув на якогось моряка Олексій.

Справді, до їхнього столу йшов високий худий моряк у білому кітелі і чорному кашкеті з «крабом». Загоріле худорляве обличчя, тонкі губи нервово сіпались. У Степки похололо в грудях: до неї наближався Дмитро Кутень.

— Вам автограф? — випередив його Ігор.

— Ні. Здрастуй,— привітався до Степки.

— Здрастуй.

— Я хочу з тобою поговорити, вийдемо,— запропонував Кутень.

— Нам ні про що з тобою розмовляти,— відповіла Степка.

— А я наполягаю.

— Не приставайте до дівчини,— встав перед Кутнем Олексій.

— А яке твоє діло? — заходили жовна на щоках Кутня.— Я хочу поговорити з нею.

— Поговорите іншим разом, а зараз не заважайте нам,— сказав Славко.

— Степко, ходімо, бо...

— Я питаю, чого вам треба? — вийшов з-за столу Славко.

— Спокійно, салаги,— сказав моряк і засунув собі в зуби люльку.— Я хочу поговорити зі своєю дружиною... Законною. Степко, або ти вийдеш на хвилину, або...

— Я вийду,— промовила Степка.

— Ти з ним одружена? — витягнулося обличчя Ніни.— Історія.

Кутень ішов за Степкою. Біля одного столу, за яким сиділо ще кілька чоловік, зупинився.

— Порядок.

Стали в скверику напроти ресторану.

— Чого ти від мене хочеш? — Степка накинула кофту, бо її морозило.

— Я трохи випив, Степко, пробач.— Кутень раптом став зовсім сосонським.— Я знаю, що ти в Приморському, і вже місяць розшукую тебе... На студію приходив і на радіо...

— Звідки ти дізнався?

— Написали мені з села... Я тут уже рік... На курси ходжу... У плаванні ще не був... Буксир ганяємо...

— Ну й добре,— Степка відчула, як полишив її страх.— Мрія твоя здійснюється, моряком став...

— Яким там моряком... Буксир... в мазуті, як чорт...

— Але ж ти хотів колись?

— Я не шкодую, може, видряпаюсь... А ти в кіно будеш зніматися?

— Можливо...

— Ех, Степко, Степко, ніде я не можу подітися від тебе... А може,— Кутень шукав бодай тоненьку ниточку, за яку міг би вхопитися.

— Ні, Дмитре, я ж тобі сказала вже давно.

— Я, коли дізнався, що ти тут, не міг. знайти собі місця... Я тебе шукав... Ти моя доля, Степко. Давай жити разом... Помовч. Роби, що хочеш, живи, як знаєш, тільки не проганяй мене від себе...

— Ні. Я так не можу... Або все, або нічого. Бувай здоровий. І ще прошу тебе... по дружбі... не шукай мене.— Степка пішла до ресторану.

— Цього ти мені не заборониш! — крикнув услід.

Степку зустріли зацікавлені погляди Ніли й Ніни, іронічний Олексія, співчутливий Ігоря і підкреслено байдужий Славка.

— Він справді твій чоловік? — аж загорілася Ніна.— Я гадала, ти дівчинка, а ти вже...

— Ми з ним розписані.

— До нас у кіно приходять всі з певним досвідом або успішно набувають його тут,— нахабно подивився на Степку Олексій.

— Мало що трапляється в житті,— поспівчував Степці Ігор.

— Філософи, давайте допивати коньяк... Люблю пити за чужі гроші,— жарт не вдався, і Славко замовк.

Степка майже фізично відчула, як зразу після її повернення змінилося ставлення хлопців до неї.

— Чого ж ти не сказала, що заміжня? — ніяк не могла вгамуватися Ніла.

— Яке це має значення? — відповів за Степку Ігор.

— Відомо, що краще мати справу з дамами, ніж з зеленими дівчиськами, які при зустрічі допитуються, над чим ви працюєте,— дурнувато розсміявся Кушнір.

— Я дуже шкодую, що зіпсувала вам вечір.— Степка взяла сумочку і вийшла з-за столу.

— Степко, не роби дурниць!

— Вернись!

— Я пробачаюсь, Степко,— її наздогнав Олексій.

— Відійди.

У скверику Степку чекав Кутень, але не встиг підійти, бо вона зупинила якусь машину, вскочила майже на ходу і щезла.

Дмитро повернувся до ресторану, посидів трохи зі своєю компанією, а потім підійшов до столу, за яким сиділи Степчині товариші. Замовив коньяку і шампанського.

— Можна я з вами посиджу, бо її нема... Ви повинні мене зрозуміти... Я... люблю... кіно...

— Сідайте.

— Спасибі... Вона пішла... але я мушу вам розказати. Все розкажу... Я — Дмитро Кутень. Працював у Сосонці агрономом... Там жила Степка...

Степка чула, коли прийшли Ніла й Ніна, вони голосно сміялися. Потім хтось постукав у Степчині двері.

— Хто там?

— Степко, це я, Олексій... Не відчиняй, тільки вислухай... Якщо ти не простиш мені за ті слова у ресторані, то я... я... змушений буду виїхати звідси. Я — скотина і наволоч.

— Я прощаю тобі,— сказала Степка.

Знімальна група вибирала місця для натурних зйомок, а Лебідь посилено працював з артистами. Нарешті Степка познайомилася з актором, який мав грати у фільмі Петра — її коханого. Актора зустрічав директор картини. Вони з'явилися у готель напідпитку. Актор був заслужений і популярний. Він грав здебільшого шоферів, таких собі грубуватих хлопців, які, проте, здатні були й на амплуа ліричного героя. Директор картини познайомив його зі Степкою.

— Владик,— розправив нейлонові груди популярний актор і поцілував руку Степці.— Колего, я тебе раніше не бачив? Чому я раніше її не бачив? — звернувся до директора картини.

— Бо Степка ще не знімалася ніде,— пояснив той.

— Я готовий залишитися назавжди на цій студії,— сказав Владик.— Я влаштуюсь і прийду.

— З Владиком це буває,— немов виправдовувався перед Степкою директор.— Дуже оригінальний... Інколи той... Але ролі відливає, наче кулі.

Владик зайшов до Степки з пляшкою вина.

— Дитя, сідай,— показав на крісло поруч себе.

— Я не дитя, я — Степка. Ви чого прийшли?

— Для знайомства. Ми ж з тобою повинні будемо крутити почуття на стрічку... Колего, ти вмієш цілуватися? Давай на брудершафт,— корка він втовкмачив у пляшку олівцем.— Посуд є?

— Я з вами пити не буду!

— Що? Ти не будеш пити з Владиком? Ти — анахронізм, — Владик обняз Степку й одержав гучного ляпаса.— Геніально. Мені вже давно ніхто не давав по фізіономії.

— Підійдете, ще одержите.

— Ти серйозно? Такі на дорозі не валяються... Мене хапають з руками й ногами... У мене посмішка Петі Алейникова...

— Ідіть звідси.— Степка відчинила двері, й популярний шофер з посмішкою Алейникова, похитуючись, вийшов з кімнати.

Потім Степка чула його добре поставлений баритон в кімнаті Ніни й Ніли:

— Варварство. Мене якась статистка виганяє з номера! Мене! Владика!

Вранці Степку запросив Борис Авер'янович. У нього вже сидів Владик. Привітався, але на Степку не подивився. Пив воду.

— Я хотів познайомити вас,— сказав Лебідь,— можливо, вам доведеться зніматися разом.

— Чому «можливо»? — Владик не приховував здивування.

— Бо ще будуть проби.

— Мені проби, ви що? Мене беруть без всяких проб, я...

— Інші беруть, а я мушу подивитися. Ви готові до зйомки?

— Майже...

— Тоді ми зараз попрацюємо, а ввечері почнемо знімати.

Владик відчував, що провалюється. Сцена не виходила.

Перед цією Степкою, перед її палаючими очима він розгублювався. Усі давно завчені штампи не могли замінити йому природного стану. Степка нервувала, її дратували порожні очі партнера. Жодної думки.

— Сьогодні я не можу працювати,— заявив Владик.

— Бачу. До завтра.— Лебідь зажурено похитав головою.— Зіпсували актора.

Владик одмовився від ролі.

— Мене не влаштовує сценарій, колего. Дрібний.— І поїхав шукати ще не зіграних шоферів на інші студії.

Степці довелося ще багато разів зустрічатися з різними акторами, поки Лебідь не зупинився на Михайлові Богачуку — студентові театрального інституту.

Восени група Лебедя виїхала на Херсонщину знімати фільм.