Уроки короля жахів: Як писати горор?

Насправді ми не боїмося. Зовсім не епілог

На самому початку 90-х, у старших класах школи, ми з друзями створили неформальний клуб невдах любителів горору. Чим більше жахливих фільмів ти бачив, тим крутішим ставав твій статус — за рік у найактивніших набиралося по кількадесят переглянутих стрічок. Були й ті, що не лише дивилися, а й паралельно читали. Кого? Звісно ж, Стівена Кінґа!

Чому нам тоді було це так цікаво? Не зрозуміти, якщо не знати, якою сірою та банальною була дійсність пізнього совка. Для старшокласників вона складалася з нескінченних комсомольських зборів зі штучними дискусіями, ідеологічно правильних доповідей на політін-формаціях, малювання стінгазет, змагання, хто більше назбирає металобрухту, і т. д. — усе здавалося нудним і глупим. Натомість похід у відеосалон, розташований у підвалі (underground!) тернопільського кінотеатру «Перемога», перетворювався в заледь не протестну акцію — проти влади, проти вчителів, проти правил, проти нудоти. Там усе було так яскраво: пригоди, бійки, горор, секс... Ми дуже швидко подорослішали. Ми побачили все. А Кінґ, принаймні особисто для мене, був фантастичним провідником у той інший, разюче відмінний світ (Толкін теж, та про нього вже в наступній книжці).

Ні, ми не лише боялися. Ми любили жахи як перепустку в альтернативну, значно цікавішу реальність. Викреслені з офіційної радянської літератури горор і фентезі, просочуючись із вільного світу, ставали справжньою диверсією — підривною ідеологічною зброєю. Думаю, такого ефекту король жахів, як його почали називати вже тоді, навіть не міг собі уявити.

Людина, яка запійно читає / дивиться горори, з часом перестає сахатися гри світла в темному парку та скрипу підлоги в старих будинках. О, це такий гарт психіки, що подібного пошукати! Фанати горору завжди готові до найгіршого. Вони точно знають, що попереду в сюжеті смерть. Чого боятися?

Дрібні дози страху зміцнюють нашу психіку так, як регулярні тренування готують до перемоги майбутнього олімпійського чемпіона. Із тим самим кайфом і відчуттям небезпеки, з яким сноубордист або лижник стають на край небезпечного спуску, ми беремо в руки черговий роман жахів чи вмощуємося перед екраном, з якого от-от полізуть монстри. Ану, вдарте нас, — думаємо тоді ми, — а чи вдасться вам нас налякати? Власне, заслуга Кінґа в тому, що йому це вдається майже завжди.

А ще горор-рідери з досвідом не вірять у забобони. Ми знаємо, що кіт просто мусить бути чорним, бо це такий жанр, а законів жанру краще дотримуватися. Знаєте ту історію, чому в Кінґа у «Сяйві» кімната має номер 217, а у фільмі Кубрика — 237? Керівництво готелю Timberline Lodge, де все знімали, попросило режисера змінити число, бо після фільму, боялися вони, у 217-ту ніхто не схоче заселятися. А 237-ї в готелі не було. Звичайно ж, потім кусали лікті, бо туристи вимагали поселити їх у «саме ту» кімнату. Це навіть спародійовано в недавньому серіалі «Касл-Рок», де подружжя засновує готель, інтер’єр якого відтворює криваві вбивства, що трапилися в цьому місті. Зрештою власники Timberline Lodge таки зробили кімнату 237 і тепер клянуться, що так завжди й було. Як каже мій давній друг, «так отож».

Горор не дарує епічного піднесення фентезі, але він вберігає від помилок не гірше за філософію. Вчить не звертати з 58-го шосе та не надто довіряти психоаналітикам, які залишають дверцята комірчини напівпрочиненими. Навчає просто бути пильними...

Раціональний погляд, який лежить в основі усіх текстів горо-ру, чітко вказує нам на межу, за якою починається ірраціональне. Ми багато чого не знаємо. Ми однаково примарно уявляємо й величину галактик, і мікроскопічність елементарних частинок нашого тіла. І можемо лише припускати, що буде завтра. То, може, горор не така вже й фантастика?

Свого часу в нашій літературі теж була своя готика: Микола Гоголь, Григорій Квітка-Основ’яненко, Олекса Стороженко, Іван Франко, Михайло Яцків, Гнат Хоткевич, Василь Королів-Старий і навіть Наталена Королева. Після радянської війни із забобонами перші спроби відродити жанр зробили Юрій Винничук і Михайло Бриних, однак досі вдалих зразків подібних текстів у нас на пальцях перерахувати. Утім, я не сумніваюся, що за якийсь час, і то доволі скоро, власна індустрія горору в Україні з’явиться та розростеться. Ця література буде грати на наших страхах, тривожити та застерігати, вберігати від зайвих істерик. Інакше просто неможливо в будь-якій здоровій літературі. Неминуче трапиться. І будуть ті, які ганитимуть її, і ті, що кайфуватимуть і ковтатимуть адреналін. І для цих других Кінґ на довгі десятиліття чи й століття залишатиметься зразковим письменником жаху. Гарольд Блум каже, що Шекспір навчив нас вслухатися в потойбічне й саме тому став суперкласиком. За 400 років після Вільяма Стівен вдивляється вглиб ірреального, як телескоп «Габбл» у надра Всесвіту, і пропонує нам приєднатися. Тож сміливіше, зазирнімо разом.

Я дописую ці рядки, коли довкола коронавірус і карантин. Страх уже поруч, і ще більше страху попереду — весело буде потім згадувати, якщо врятуємося. Але, знаєте, попереду завжди якийсь страх, а за ним — найголовніше жахіття смерті. Фани горору ставляться до цього спокійно: keep calm and praise your King. Бо це він навчив нас дивитися жахові прямо у вічі.