Уроки короля жахів: Як писати горор?

Шлях до успіху: Важливе з біографії

На в’їзді до штату, в якому живе Стівен Кінґ, розміщено спонсорований громадою щит: «Ласкаво просимо до штату Мен! Якщо ви ненавидите Стівена Кінґа, ми уб’ємо вас». Це навіть цікавіше, ніж вигадана Вільямом Фолкнером Йокнапатофа, де відбувається дія більшості його романів, чи Касталія Германа Гессе або інші утопій-ні території, що існують лише на папері. Мешканці Банґору, в якому мешкає король жахів, та інших містечок довкола добре знають, що давно є персонажами його історій. Наче й не існує реального штату Мен — є територія, вигадана Стівеном Кінґом, територія з альтернативними містами Деррі, Касл-Рок і Салем-Лот, готелями та пабами, де відбуваються справжні жахіття. Міфічний Мен, який дійсно виникає на межі уяви та реальності. І Стівен Кінґ десь там, у центрі цього жахливого терену, — письменник, що став не просто частиною місцевого культурного ландшафту, а й вагомим економічним фактором. Так, не сумнівайтеся, існує кінґотуризм: щодня фани фотографуються на тлі воріт із кажанами перед Кін-ґовим будинком.

Стівен Едвін Кінґ — це приклад успішного регіонального письменника, що не спокусився блиском фінансових та літературних столиць і більшість свого життя мешкає у місцевості, де народився. Це північно-західне узбережжя США, кордон із Канадою — частина т. зв. Нової Англії (британські колоністи у XVII ст. заселяли цю територію найперше). Очевидно, що до Кінґа ніхто нічого не знав про штат Мен. Це тепер ми розуміємо, що там чи не найжахливіше місце планети, поруч із містечком Сент-Мері-Мід Агати Крісті чи похмурим іншим Стокгольмом Стіґа Ларссона. Кінґ має віллу у Флориді, проте й далі живе в Банґорі, який розміром і населенням уп’ятеро менший за Білу Церкву.

Кінґ любить переповідати свою біографію, адже йому просто приємно (а кому таке не приємно?) згадувати минулі часи, коли пробивався крізь випробування до успіху. Плюс чудовий талант усе довкола перетворювати на історії. То чому б і не власне життя? Тим паче, що за допомогою таких історій можна багато що пояснити: звідки береться жах, як писати та не зневіритись, де шукати натхнення? Тому Кінґ і в «Танці смерті», своїй книжці про жахливе, і у відомому посібнику з літтворчості «Про письменство» додає значні за обсягом біографічні блоки. І в окремі передмови, і в інтерв’ю. Врешті, ціла купа біографічних паралелей виникає в кожному Кінґовому тексті (щоправда, тут повно вигадок, маскувань та інверсій): наприклад, у житті Стівена є старший брат, а самі знаємо де, у Білла Денбро, що потім стане письменником, є молодший — у жовтій курточці, яку так уподобав стрьомний клоун Пеннівайз.

Біографії письменників, особливо великих, постають чудовою ілюстрацією їхнього руху до визнання. У Кінґа це просто гігантський каталог різних більш чи менш вдалих кроків до слави. Як йому все це вдалося? Талант до письма у Кінґа, безперечно, був від початку (він багато в кого є). Але йому вдалося своє обдарування не загубити, примножити та вивести на кілька нових рівнів. Дуже багато епізодів Стівенового життя працювали на отой остаточний успіх. «Колись я хотів стати справжнім королем, — сказав у одному інтерв’ю Кінґ, — мені це було вкрай важливо».

Кілька значущих моментів дитинства

Епізод із сусідським хлопчиком, якого збив поїзд у Стівена на очах, коли йому було чотири роки, письменник не пам’ятає. Про це пізніше розповідала його мама — жахливий випадок, ясна річ, вразив усіх в околиці. Сам Кінґ пізніше говорив про це як про факт, яким не-минуче скористаються всі психологи, пояснюючи його пристрасть до горору, хоча йому епізод видавався не настільки значущим. «Ви про це не думаєте? — перепитала на одній із зустрічей психологиня із залу. — Та ви тільки про це й пишете!»

Утім, цей епізод мав би стати (і став) хіба одним із багатьох, які рухали письменником. Кінґ народився не надто комфортного 1947 р., коли в Америці ще не почався економічний бум 50—60-х і фінансове становище його сім'ї було доволі скрутним. «Щоправда, ми не голодували», — одразу додасть Кінґ, але якраз ця ремарка позначає межу, до якої родина була, мабуть, надто близько. Батько зник, коли майбутньому письменнику було два роки, пішов по цигарки і загубився — типовий жест волелюбних і егоцентричних чоловіків, яких надміру зв'язує сім'я, відомий від «На дорозі» Джека Керуака до «Кролику, біжи» Джона Апдайка. Утім, за кілька років Стів зі старшим братом Дейвом знайдуть на горищі батьків «спадок» — книги, фотографії, платівки та плівки, що дієво підштовхнуть обох до творчості. Лавкрафт, там був Лавкрафт! Можливо, все сталося б інакше, якби у тій скрині трапився Аполлінер.

Отже, є самотня жінка Неллі Рут, яка виховує двох хлопців — усиновленого парою Девіда, який, до слова, завжди був рідним, і Стівена. Є більша родина, що складається з батьків матері, її сестер і братів, сім'ї яких не розпалися. Тому також є тиск на самотню жінку, яка не втримала чоловіка («хоч ми давно тобі казали, що він такий») і тепер є наочним прикладом того, як не треба. Родина милосерд-но-крізь-зуби допомагає, на кожному кроці моралізуючи. Мама Рут метається між низькооплачуваними роботами (освіта є, навіть кілька років у консерваторії є, але кому тоді була потрібна піаністка?) — все, аби хлопці не голодували. Врешті, знайдено цілком протестантський, вигідний усім компроміс: мама Рут буде доглядати старих батьків і жити з ними, хлопці, відповідно, матимуть дах над головою, а дядьки-тітки, не забуваючи моралізувати, даватимуть сім'ї якісь гроші. Проте й це пішло на користь: разом із дідом і бабцею можна було слухати радіоп'єси на старенькому приймачі. Радіо дуже вплинуло на Кінґа — воно творило таємничий світ, де у напівтемряві звучать хрипкі слова й розгортаються цікаві (і жахливі теж) сюжети. Колись мама заборонила Кінґу послухати оповідання Рея Бредбері, тому хлопець зачаївся за напівпрочиненими дверима — налякався до чортиків і якийсь час міг спати лише з увімкнутим світлом.

До слова, мама Рут щосили намагалася додати хлопцям освіти. Читали не лише Дікенса, читали вголос і в ролях — нема чого нарікати, що у нас мало читачів, доки теперішні мами (і тати, само собою) не візьмуться до читання самі, а ще краще — вкупі з дітьми.

Усе-таки більшу частину часу й до школи, і попри школу хлопці розважалися самостійно. Кінґ, наприклад, згадує, як вони ходили із сусідськими пацанами дивитися на труп кішки, що поволі розкладався, — звісно ж, Стівен знову підбирає специфічні епізоди з-поміж тих, які могли викувати з нього горор-райтера. Щоправда, одразу пояснює: дітям просто все цікаво — і жахливе теж. Цікавіше те, що більше вражає. Особливо якщо воно огидне чи не надто пристойне, як Стівові хрестоматійні спогади про няньку-тінейджерку, що силоміць сідала йому на голову та перділа, чи про підтирання дупи отруйним плющем у лісі, після чого сам довго не міг сидіти (лексичний аромат Кінґових мемуарів збережено).

Насправді у нього було цілком звичайне дитинство американського хлопчика 50-х: жуйка, джинси, самотність, дворові старша-ки, що корчать із себе бандюків, глузуючи з молодших, бібліотека… Стоп — бібліотека. Для мене досі таємниця, як американські літературознавці переконали прагматичну спільноту своїх співгромадян, що зв'язок між знанням і прибутком дійсно існує. Тоді в університетах почався просто літературний бум, який протримався аж до кінця 80-х. Проте — ні, Кінґ не читав, аби стати глибшим чи приємнішим. Йому, по-перше, просто подобалося проводити час за читанням, а по-друге, він змалечку хотів бути письменником, щоби заробляти гроші. Чому письменником, а не продавцем авто — отут загадка.

Напевне, знайшов точку, де троянди поєднуються з виноградом — красиве із корисним.

Про школу нічого особливого Кінґ не каже і його біографи не кажуть теж. Він був протестним, навіть проблемним підлітком і залюбки пригадує всі випадки протистояння зі шкільною адміністрацією — особливо ті, що стосуються перших спроб письма. Рішення писати було дієвим, і от уже вони з братом самі починають видавати журнальчик «Девідова промокашка», навіть тиражують його за допомогою найпростішого друкарського верстата. Журнальчик знаходить читачів. По-перше, мама починає платити Стівену по 25 ¢ за оповідання, по-друге, примірники купує родина (не знаю, чи мора-лізють при цьому дядьки-тітки, але гроші дають, — імовірно, маємо справу із традиційним для американського суспільства заохоченням будь-якого підприємництва). Коли Стівену 11, йому на Різдво дарують друкарську машинку популярної натоді марки Royal Futura вартістю 125 $ — приблизно двотижневий заробіток його матері. Щось мені важко отак зразу пригадати ситуацію, коли б сім'я когось зі знаних авторів настільки трепетно, до глибини власної кишені, підтримувала ще неясно чи перспективне захоплення малого хлопця.

Врешті, Кінґ сольно виходить на зовнішній ринок і одного дня 1961 р. реалізовує у школі 36 примірників свого окремо віддрукованого на тій-таки Royal Futura оповідання — по тих самих 25 ¢ / штучка. До речі, це був не хтозна-який текст — просто трохи прикрашений переказ фільму жахів, який 14-річний Стів подивився напередодні. 9 баксів — перший гонорар від масових продажів Кінґа. Утім, того ж дня директор школи (от як його любити?) уриває цей бізнес і змушує юного автора повернути всі гроші покупцям. Проте Кінґ не спиняється: з наступної спроби він продає 50 примірників.

У 16, уже навчаючись у старшій школі, Стівен утнув жарт, який в іншій системі освіти міг би коштувати атестату й виключення з комсомолу. Кінґ майже рік підпільно видає сатиричний журнальчик «Сільська блювота», в якому перепадає всім вчителям школи, а також деяким найкращим людям міста. Журнал, природно, набуває виняткової популярності серед учнів. Проте цікава реакція вчителів: коли авторство Кінґа встановлюють, збирається педрада, аби вирішити, що робити з отаким пасквілянтом. Дехто затаїв на молодого хулігана злобу, проте загальне рішення педагогів феноменальне: Стівена відправляють на стажування до місцевої щотижневої газети (всі встаємо і аплодуємо американській системі освіти).

У газеті починається «рабство»: Кінґ дізнається, що таке дед-лайни, і йому нескінченно правлять стиль. Проте якраз це й гартує Стівена як дисциплінованого та врешті майстерного автора. До того ж пише він здебільшого спортивні репортажі, бо вже тоді юний Стів є затятим фанатом бейсболу. Можливості сім'ї залишаються незначними, проте Кінґа відправляють до університету — ще й на таку підозрілу спеціальність, як англійська мова та література. Аби вижити, він починає працювати — заправником, по 1.25 $ за годину. Так і запишіть: перша робота — король бензоколонки.

Літшколи та літпошуки

Стівен Кінґ отримав ступінь бакалавра, щоб мати стабільний заробіток і бути вчителем. Як і всюди, вчительство не обіцяло значних прибутків, тому в нього завжди був план Б — таки стати справжнім письменником. Як ми можемо бачити з текстів Кінґа, в яких постійно знаходимо алюзії не лише на популярні, а й на класичні тексти, літературу він вивчив добре, і не лише англо-американську. Проте й сам Стівен, і його біографи всі спогади про університетські часи, а це 1966—70 рр., зводять до тих курсів, які безпосередньо наближали його до письменницької мрії.

Кінґ виклично поводить себе на лекціях з письменницької майстерності, які читає викладач із гіпансько-лівими переконаннями.

Той вимагає від студентів писати, як би сказав Жан-Поль Сартр, із соціальною ангажованістю. Тобто тексти мали би відображати активну громадянську позицію, зокрема антимілітарну: у другій половині 60-х саме триває війна у В’єтнамі. Кінґ не потрапляє в армію одразу з чотирьох причин: високий тиск, поганий зір, плоскостопість і пошкоджена слухова перетинка. Стів у жодному разі не підтримує війну, носить довгі патли, завзято вживає алкоголь і погляди на все має більш ніж ліберальні. Проте зводити літературу до соціальної агітки не збирається. Його позиція полягає в тому, що книжка просто має бути цікавою — розповідати історії, які захоплюватимуть читачів. А це, звісно, формула жанрової літератури. За активне висловлення своїх переконань Кінґ отримує «F» (двійку без права перездачі) і вилітає з курсу.

Паралельно впродовж кількох років Стівен відвідує семінар із поетики, де відбуваються запеклі дискусії про мету віршування. Там його справи значно кращі. Він і сам пише поезію (майже пів сотні віршів), чим здобуває прихильні рекомендації керівника семінару, але не менш важливим наслідком літстудії є знайомство з на два роки молодшою за 22-річного Стівена Табітою Спрус, яка стане його любов’ю на все життя. За два роки вони одружаться й житимуть в мирі та радості, матимуть дівчинку та двох хлопчиків, а потім п’ятьох онуків. Табіта радикально вплинула на всю творчу біографію Кінґа: вона постійно й дієво (бо сама знається на літературі та є авторкою кількох романів) мотивувала його до письма, підтримувала в часи зневіри, була й залишається його першою, найвимогливішою читачкою. Без Табіти Кінґ ніколи б не став тим, ким став.

Натоді, десь до третього курсу, більшість викладачів уже познайомилася з Кінґовою короткою прозою, яка ходила в університеті самодруком, тому ставляться до майбутнього автора позитивно. Найбільший вплив на Кінґа мають Джим Бішоп — викладач теорії жанрів і Керрол Ф. Террел — читач і неформальний консультант усіх Стівових стартових спроб, автор однієї з перших книг спогадів про письменника. Захоплення Кінґа горором і дотичною жанровою літературою тепер толерують та навіть поділяють. У 1969 р. 22-літній Стівен, спільно з викладачем Ґрехемом Адамсом, уже читає окремий навчальний курс «Популярна література та культура». Тоді ж Кінґ намагається отримати місце вчителя у престижній школі містечка Гемпден, проте полишає цю думку через вимогу підкоротити волосся та позбутися бороди (о дикий, дикий час!).

Стівен активно пише. Починає він із короткої прози, яку, передусім, пропонує університетським журналам. Тут перший момент, чому в наших умовах не вдасться стартувати точно так, як це зробив Кінґ. У невеликому університеті штату Мен, який цілком співмірний із сучасним Тернопільським чи Полтавським педунівер-ситетами, натоді існує чотири (!) журнали, що друкують оповідання студентів та, якщо вдасться, когось сильнішого. Часописи частково спонсорують адміністрація та випускники, однак їх ще й купують уроздріб і навіть за передплатою. Альманахи беруть оповідання до 5000 слів (20 сторінок) і дають за них по 25—35 $, що неабияк допомагає молодому Кінґові. А за оповідання «Скляна стеля», яке опублікували першим, Стівен отримує гонорар аж у 35 $. Пізніше Кінґ, уже заробивши мільйонні статки, із вдячності віддаватиме тим самим журналам свої оповідання за 1 $, а рідній alma mater пожертвує чотири мільйони доларів. У 1969—70 рр. Стів також веде в університетському журналі «Кампус» регулярну колонку з поетичною назвою «Сміттєвоз Стівена Кінґа», де, як сам каже, про що тільки бачить, про те й пише.

З’являються серйозніші успіхи, адже молодим автором починають цікавитися часописи й поза університетом. Точніше, це позитивний наслідок Кінґових невтомних спроб запропонувати їм свої тексти — саме з того часу відома історія про гвіздок, на який він пришпилював численні відмови. Утім, перша перемога курйозна: часопис Аdam друкує оповідання «Пліт» за 250 $. Але чек із цим солідним гонораром приходить водночас зі штрафом на ту саму суму, бо попередньої ночі Стівен напідпитку ганяв містом на авто, вирішивши позбивати якомога більше дорожніх конусів. На щастя, невдовзі його оповідання «Нічна зміна» за 300 $ бере до друку Cavalier. Цей журнал позиціонує себе як видання для чоловіків, і наступних років десять оповідання Кінґа в ньому з’являтимуться регулярно — це загальна тенденція подібних журналів на той час: дівчата, авто й література. Пізніше тексти Кінґа друкуватимуть також Penthouse і Playboy.

Тоді ж Кінґ робить перші кроки у великій формі. З’являються початкові версії романів «Лють» і «Стрілець» та перший повністю завершений — «Довга прогулянка». Втім, і тут множаться відмови. Проте Стівен не опускає руки — врешті, треба підтримувати сім’ю: вони з Табітою одружуються 1971-го, і того ж року в них народжується дочка Наомі, а наступного — син Джозеф. Табіта торгує пончиками в Dunkin Donuts, Кінґ працює у пральні із платнею 1.60 $ за годину й гарячково пише. Так завершується студентський період їхнього життя.

Чому спрацювала «Керрі»?

Нам може здаватися, що добрий старт Стівена Кінґа цілком залежний від сприятливої ситуації з можливостями друку. Але справжні причини письменницького успіху не лише в цьому: журнали давали сякий-такий заробіток, проте — найважливіше — вони зробили автора видимим і сформували його нечисленну, але зацікавлену аудиторію (те, чого зараз можна досягти значно простіше завдяки активному профілю в соцмережах). Звертаючись до видавців, Кінґ покликався на вже опубліковане, а також пропонував вибір — не один текст, а одразу кілька різних. А ще Стів був готовий до переробок і доопрацювань, якщо їх попросять. Як побачимо далі, компроміси могли трапитись доволі радикальні (звичайно, це більше стосується початку його письменницької кар’єри). Утім, неймовірний успіх «Кер-рі» все одно був несподіванкою — найперше для самого автора.

Восени 1971 р. Кінґа таки беруть викладати у Гемпден, більше не вимагаючи зголити бороду. Платня, втім, стає лише трохи вищою, якщо порівнювати з роботою у пральні, — до 6400 $ за рік. Так що прибутки подружжя все одно вкрай кволі: пам’ятаємо ту сумну історію про хворобу малої Наомі та вчасний чек за друк одного з оповідань. Виходить, що вигадані персонажі врятували реальну дівчинку. Кінґа активно друкують часописи (наприклад, 1972го Cavalier купив одразу чотири його оповідання), проте коштів усе одно бракує: Кінґи у своїй крихітній орендованій квартирці спочатку навіть не мають телефона. І от — успіх із «Керрі», перший, а тоді ще більший.

Відома історія про те, як Табіта порятувала цей 198-сторін-ковий роман про дівчинку з телекінетичними здібностями, що Кінґ почав писати як оповідання, а тоді викинув до кошика зі сміттям. Дружина повернула Стівенові рукопис і змусила завершити. Проте справа не лише в рішучості Табіти. Одразу кілька факторів могли вплинути на успіх «Керрі», і всі вони спрацювали.

Фемінізм. Ви можете здивуватися, але в літературі про Кін-ґа, особливо ближчій до нас у часі, лише лінивий не наголошує на його феміністичних поглядах. Усі, хто читав «Долорес Клейборн», розуміють, якою активною в нього може бути жінка, а читачі «Мізе-рі» знають, якою вона може бути небезпечною. У Кінґа не бракує ні жінок містичних, ні направду раціональних, є серед них і жертовні, й жертви, і ті, хто самі обирають собі жертв. Словом, він не просто ставить жінок у традиційно чоловічі ролі, а, як це й повинно бути, демонструє, що жінка може обирати будь-яку роль — хоч карателя з сокирою, хоч мами, яка битиметься за своє дитя до смерті. До речі, одна із трьох головних претензій Стівена до Стенлі Кубрика, який екранізував «Сяйво», якраз у відвертій мізогінії режисера: «Він зробив із Венді Торренс лякливу і крикливу ідіотку», — Кінґ повторить це в кількох своїх інтерв’ю.

А тоді, 1973-го, Вільям Ґ. Томпсон, редактор Doubleday, куди поруч з іншими автор запропонував свої оповідання та кілька ранніх романів, відписав, що видавництву імпонує стиль автора, проте вони хотіли б мати текст більший за обсягом і ще — не такий мачистський, як ці надіслані твори. Оскільки на той час вже було ясно, що читачок значно більше, ніж читачів, героїнею бажаного роману мала стати жінка. Кінґ повернувся до сюжету з дивною дівчинкою, отримав від Табіти усі необхідні консультації про жіноцтво, дорихтував рукопис і поїхав у Нью-Йорк презентувати його Томпсону. Причому 75 $ на поїздку та ланч із видавцем Стівен позичив у своєї тещі.

Тінейджери. Друга за кількістю аудиторія, яка читала й продовжує читати, — це підлітки, що їх якраз вабить жанрова література. Побутують стереотипи, буцім жінки читають здебільшого любовні романи, а підлітки — фентезі, горор і наукову фантастику. У Doubleday окремих досліджень не проводили, проте там зрозуміли, що роман промовлятиме до обох аудиторій — бінґо! «Керрі» починає важливу для Кінґа розмову про пубертатні проблеми, кризу сім’ї та шкільне життя з його булінґом і черствістю вчителів. Старшій аудиторії цікава сама дивна дівчинка, її дорослішання та стосунки з матір’ю-фанатичкою, а підлітків гріє солодке слово «помста», яку Керрі так колоритно втілює у фіналі. На обкладинці першого видання роману був підзаголовок: «Історія дівчини з жахливими здібностями». Хто б не купився?

Узагалі Кінґ дуже добре розумів і розуміє, що його аудиторія починається від 11 років. Тому навіть у цілком дорослих романах у нього часто є дитячий або підлітковий персонаж. Звісно, це не лише аби дати можливість юним читачам ототожнити себе з героями. Кінґу подобається доба сексуального визрівання людини — вона вибухонебезпечна. А що ж малі діти? До чого вони? Ну, про дітей пізніше.

Документальність. Всі основні горори Кінґа мають сильну реалістичну складову. Тобто це практично його глобальний прийом: жах, який зненацька вривається у звичний світ. Такий собі підрив повсякденного зсередини, коли з комірчини зирять чиїсь очі або із раковини у ванній висувається закривавлений палець. Кінґова сила — у вмінні вплести жахливе в реальність, де ніхто нічого подібного не чекає, адже, приймаючи реалізм картинки, ми несамохіть допускаємо справжність жахливих подій. Чи може мертвий хлопчик повернутися з кладовища? Ну, якщо його дуже любити й вірити у старі заклят-тя, то... Повертається й каже: «Привіт, татку...» Отут нас і ошпарює холодом. Щойно ми погоджуємося, що жах може бути реальним, автор горору потирає руки: його місія виконана. Але й наша виконана теж: ми ж прийшли, аби нас добряче налякали, ні?

Проте «Керрі» належить до ще ближчого аудиторії типу романів: дівчинка з паранормальними здібностями — це вам не вигадка. Це не якийсь напівфольклорний зомбак — така дівчинка цілком може трапитися. Насправді проза Кінґа послідовно вчить бути ввічливими з людьми, у яких фізичні чи психічні «відхилення». «Ой, вважайте! — наче каже автор. — Бо як вони образяться, то кров’яка таки бризне». І це дійсно дуже гуманістично: у Кінґа є випадки, коли сильні персонажі слабнуть, але значно частіше слабкі стають сильними.

Про реалізм третього ступеня — найреалістичніші романи Кін-ґа — теж потім. Але в «Керрі» не просто відчуття, що (вигадане) містечко Чемберлен таки існує десь у наших околицях: автор додатково дбає, аби ми повірили в цю історію — там додано протоколи поліцейських, листи, газетні замітки і т. д. Дехто з дослідників вважає, що саме така динамічна структура була головним козирем «Керрі».

Мені особисто видається, що виняткову роль відіграла ще й упертість Кінґа. Ну він же більше десяти років писав і штурмував видавців, перш ніж прийшов справжній успіх. Так само, як один із його вчителів — Рей Бредбері. Рей лупав сю скалу всі 40-ві й на початку 50-х вибухнув. Стівен шарпався усі 60-ті, добряче вивчив жанр,

набив руку, розібрався в настроях видавничих дядьків і тіток — і також рвонув на кілька літературних мегатонн. У термоядерній боєголовці ядерна бомба виконує функцію запалу. Рей розігрів простір американської літератури жаху більш ніж добре. А Кінґ — це воднева бомба горору. Він бере прості елементи повсякдення — десь як водень і кисень, — плавить їх докупи й отримує океан енергії. Унаслідок цього лишається ще щось життєдайне — жива вода читацького задоволення та творчої насолоди. «Тож пийте, — каже Кінґ наприкінці своєї книжки про письмо, — пийте й напувайтеся».

Якраз перед виходом «Керрі» трапляється сумне: від раку помирає мама — Рут. Стівен і його брат Дейв поруч у прикінцеві години її життя. У спогадах Кінґ постійно повертається до того часу — щемку історію з останньою цигаркою, яку брати прикурюють для мами Рут, пам’ятаємо із «Про письменство». Матір встигла почути «Керрі»: її сестра, тітка Стівена, читала їй вголос чистовий варіант рукопису.

А тим часом у замку Doubleday, очікуючи на солідні продажі, у Кінґа купують права на тверду палітурку за 2500 $ (отой чек, що порятував Наомі) та друкують перший наклад у 30 000 примірників. Більше жодних відсотків — лише гонорар авансом. До того ж договір обумовлює, що чотири наступні книжки з’являться у тому-таки видавництві, а всі додаткові надходження (права на м’яку палітурку, радіо- та телетрансляцію тощо) Кінґ і Doubleday ділитимуть порівну. Як для молодого автора — договір чудесний, хоча в разі успіху, звичайно, здирницький.

Тут потрібно сказати два слова про особливості книговидавничого ринку в США. Ясна річ, гонорар буде відсотком від кількості проданих примірників — це називається «роялті», і в Америці та ще й для молодих авторів воно значно менше за сталі європейські 10 %. «Керрі» у твердій палітурці 1974 р. у різних крамницях коштувала від 5.95 $ до 19.95 $, проте навіть якщо взяти найнижчу ціну, помножити її на наклад і вирахувати відсоток, то побачимо, що перший значний аванс 27-річного Кінґа склав лише 1.5 % від загальної суми, яку мало заробити видавництво, якби реалізувало увесь тираж. Оскільки Doubleday продало тільки 13 000 примірників, то вийшло, що аванс був трохи більшим за 3 % від отриманого видавцями. Якщо зіставити чисельність населення у Штатах тоді і в Україні тепер, то це все одно, що зараз котрийсь наш видавець грохнув би дебютний текст молодого письменника кількістю в 5000 примірників, а продав лише 2000.

За твердою палітуркою у Штатах, як правило, йде перевидання в м’якій. Пейпербек буває різний: якісний (quality paperback) не відрізняється від твердої палітурки форматом і також має хороший папір; є простіші, а є зовсім прості — так звані ринкові пейпер-беки — кишенькового формату книги на сердито дешевому папері (знаємо, бачили, засуджуємо). Але в Америці такі книжки чомусь тривалий час знаходили свого покупця. Якраз цей сектор, на відміну від твердих палітурок для гурманів, тепер активно трансформується в електронний формат. Проте в 70-х був справжній бум м’яких палітурок: здебільшого видавництва, що спеціалізувалися саме на пейпербеках, давали автору значний аванс, а далі реалізували 1 000 000+ кишенькових книжечок по 1—2 $. Це ще один момент, чому в нас не вийде точно так, як у Кінґа: немає широкої мережі продажів, як у США, де не лише кількасот тисяч крамниць і дрібних точок реалізації, а й украй активні бібліотеки. З іншого боку, ми просто не знайдемо такої кількості читачів (у чому я й далі схильний звинувачувати перевантажену і обтяжену пафосом шкільну програму з літератури).

Видавництво NAL (New American Library), яке 1948 р. відокремилося від британського Penguin, зосередилося саме на пейпербе-ках: друкувало класику і водночас шукало молодих перспективних авторів (назву серії Signet Books можна кітчево-пишно перекласти як «Книги, помічені печаттю»). На початку 70-х сумарний тираж NAL складав 30—50 мільйонів примірників на рік. Загалом же за майже 40 років свого існування видавництво друкануло 1 мільярд книжок (1987 р. NAL знову поглинув Penguin, а того поглинув Pearson, якого потім поглинув Random House). Це вони знайшли Кінґа. Це вони зробили його справжнім королем.

NAL запропонувала Стівену 400 000 $ разового авансу, що, імовірно, було ризиком, бо автор мав хіба невелику аудиторію тих, хто знав його публікації в журналах. На щастя, книжка пішла, і вже упродовж першого року було продано мільйон 330 тисяч примірників м’якої «Керрі». У книжці «Про письменство» Кінґ із гострою приємністю згадує момент, коли йому повідомили про гонорар. Ми пам’ятаємо умови договору, згідно з яким Стівен отримує лише половину суми, але ж це 30 його річних вчительських зарплат! Того ж року він перестає викладати, аби зосередитися тільки на письмі.

Наступні кроки. Тріумф

Натхненні першими успіхами, у Doubleday зразу ж запитали Кінґа: «Де? Другий? Роман?» — і знаєте, Стів мав що їм відповісти! О, в нього було заготовано ще чотири майже закінчених романи — видавці знову змогли вибирати. Томпсон пророче поставив на вампірячу сагу, яка спершу називалася за йменням вигаданого містечка — «Jerusalem’s Lot». Далі пряму алюзію було знято, і читачі отримали ефектний римейк історії Дракули, відомий в українському перекладі як «Доля Салему». Кінґ почав писати текст за два роки до того. «Просто хотілося уявити, — скаже він пізніше в одному інтерв’ю, — що трапиться, коли в якомусь нашому невеличкому містечку оселяться вампіри». З іншого боку, це був концептуально продуманий крок: кавер перевіреного сюжету, помножений на власну вже доволі загартовану оповідацьку та стилістичну майстерність.

Як ви думаєте, за який час почне шукати свіжу книжку автора новонароджений фанат, який щойно запійно прочитав «Керрі»?

М’яка палітурка першого роману з’явилася на початку 1975 р., а вже влітку в книгарнях була історія Салему. Друга книжка пішла накладом 20 000 примірників у твердій палітурці, а NAL знову заплатила свої магічні 400 000 $ авансу і наступного 1976 р. продала два мільйони пейпербеків. Якраз тоді в кінотеатрах з’явився касовий фільм «Керрі», знятий Браяном де Пальмою, який завдяки цій стрічці став відомим. Словом, колеса страшної експлуататорської капіталістичної машини закрутилися.

Але і працює Кінґ як справжній протестант. Крім цвяха з відмовами, всі кінґомани та кінґоголіки точно знають ще й репліку про темп Стівенового письма: якщо хочете стати письменником, встигайте 1000 слів на день (приблизно чотири сторінки); якщо хочете стати хорошим письменником, дайте 2000; а якщо хочете бути Сті-веном Кінґом, то пишіть щодня по 4000 слів (16 сторінок — май совість, Стівене!). Насправді інакше нічого б і не вийшло: від 1974 р. і до 1999 р., коли трапилася та прикра пригода з фургоном, щороку, щомісяця Кінґ водночас постійно працює над двома-трьома романами, паралельно примудряється писати оповідання, править сценарії фільмів за своїми книжками (а екранізують майже все), бере участь у читаннях, рекламних турах, ток-шоу на радіо та телебаченні, роздає інтерв’ю, не ігноруючи навіть студентські журнали, а у вільний час — тусується на конвентах фантастів і горор-мейкерів. Саме там на початку 80-х Стівен знайомиться із Джорджем Мартіном. Вони говорять не лише про літературу: Джордж стає постійним партнером Стівена у грі в покер. Пізніше автор «Пісні криги та полум’я» назве Кінґа одним зі своїх вчителів.

Зв’язаний контрактом із Doubleday, благословенним видавництвом, яке відкрило нам Кінґа, а потім добряче його використало (ви ж зафіксували, що за перші дві книжки воно на голому місці підняло 400 000 зелених?), Кінґ приносить йому ще три своїх ранніх романи, від яких видавці раніше відмовилися, — тексти відхиляють знову. Починає вимальовуватися щось на кшталт творчої кризи — writer’s block — кошмар усіх продуктивних письменників. Тоді Кінґ із сім’єю вирушає на пошуки натхнення — далеко, аж у Колорадо, в інший куток Америки. Стів і дійсно проводить кілька місяців у глушині, в гірському готелі. Усамітнення було не марним: там народилося «Сяйво». Ба більше — там почалося і «Протистояння».

На секунду подумаймо, яке це фантастичне вміння — робити зі своєї біографії текст. Чи, можливо, рятувати себе текстом, не даючи чорним міткам власного життя злитися у суцільну темну смугу. Кого ми маємо в «Сяйві» в одній із провідних ролей? Джека Торренса, колишнього викладача англійської, який приїхав у Колорадо, у віддалений готель долати творчу кризу. Ага, а ще він п’є — точно як Кінґ, що мав непрості та дедалі інтенсивніші стосунки з алкоголем із 16 років. Стів пише про себе, тому виходить так до деталей реалістично. Просто найжахливіші речі, багато з яких таки могли б трапитися, відбуваються не з автором, а з Джеком і сім’єю Тор-ренсів. «Сяйво» — геніальний текст, і ми до нього тут ще не раз повернемось.

З відкритими обіймами зустрічають у Doubleday дорогого письменника, який привіз новий роман, що обіцяє знову стати бестселером. Насправді Кінґ привіз іще більше — він хоче віддати видавництву всі три книжки й покінчити з незручним договором. Надія є. 1976-го (на одному з конвентів — ось вона, користь нетворкінґу) Стів знайомиться зі своїм майбутнім багаторічним агентом — Кір-бі Макколі. По тому зразу видно, що він стовідсотковий і відданий фанат не лише самого Кінґа, а й усього горору та фантастики загалом. Стівен вирішує випробувати Макколі. На пропозицію Кірбі бути його літагентом письменник відповідає насторожено, щось на кшталт «а куди ти мене, дядю, просунеш?» (Макколі був старшим на шість років і вже, на жаль, помер у 2014 р.). Проте тоді 35-річний агент взявся до справи бадьоро і… зробив. Оповідання Кінґа взяли до друку (удар ґонґа!) Penthouse і Cosmopolitan. Макколі також знайшов наступне видавництво — і не якесь барахло, а Viking Press, яке доти уже пів століття було на ринку й устигло надрукувати головні тексти Джона Стейнбека, Джека Керуака, Сола Беллоу, Томаса Пінчона та ін. Запам’ятайте це ім’я: Кірбі Макколі — я більше про нього не згадуватиму, але він підтримуватиме успіх Кінґа всі наступні 12 років. Ну і ще декого розкрутить: Роджера Желязни, наприклад, і також отого Стівенового партнера в покері — Джорджа Мартіна.

За три фінальні книжки, що мають з’явитися у Doubleday, Кінґ отримує сумарно 77 500 $; це без урахування гонорарів за м’яку палітурку, а також (new!) із продажу прав на екранізації (це від 500 000 $ і вище). Наступного 1977 р. з’являється «Сяйво», а упродовж 1978-го виходять друком збірка оповідань «Нічна зміна» та роман «Протистояння».

З останнім трапляється прикрість: видавництво вирішує скоротити його на третину — отак і з’являється 800-сторінкова версія, що дуже засмучує Кінґа (ну ще б пак!). Це була перша спроба написати щось масштабне й вийти поза межі свого жанру, адже «Протистояння» — це інший тип жаху: це постапокаліптика, де всьому світу фактично гаплик. Проте Кінґ слухається видавців (усе одно скоро розлучення і сльози розставання). Потім він надолужить.

Тим часом коротка проза має нижчий попит — «Нічної зміни» купують лише 24 000 примірників, зате обидва твердопалітурних романи уперше для Кінґа ідуть по 50 000 копій. (Про м’які видання більше не розписуватиму: зазначимо собі, що кожну його книжку звідтоді перевидавали пейпербеком і продавали мінімум півтора мільйона примірників). Але найбільша радість була не в тому — про Стівена почали писати серйозні видання, як, наприклад, The New York Times та The New Yorker. А «Сяйво» стало першим Кінґовим романом, який потрапив у рейтинг бестселерів The New York Times — найпомітніший літчарт Штатів, що існує з 1931 р. Там все чесно і, знову ж, по-капіталістичному: місце чітко залежить від кількості проданих примірників. Хоч Кінґ і не потрапив на верхню сходинку, яку 1977 р. тримали переважно Леон Юріс, Ерік Сіґал, Джон Чівер та Джон Р. Р.

Толкін із «Сильмариліоном», та це вже був загальнонаціональний масштаб. Першу сходинку на два тижні жовтня 1979 р. захопить «Мертва зона», а найдовше топове місце утримуватимуть «Кладовище домашніх тварин» (13 тижнів кінця 1983 — початку 1984 рр.) та «Воно» (14 тижнів 1986—87 рр.). Надалі фактично кожен роман Кінґа хоча би на тиждень, але вибивався на найвищу сходинку рейтингу. І тривалий час у Стівена була лише одна постійна конкурентка — авторка мелодрам Даніела Стіл. Вже в 90-х і на початку нового сторіччя додалися Джон Ґрішем, Джеймс Паттерсон, Ден Браун та, звісно, Джоан К. Ролінґ.

Але 1977—78-го Кінґ пожинав плоди слави. Він придбав у Бан-ґорі новий будинок (отой, що з павутинням і кажанами на огорожі), пізніше — червоний кадилак для особливих виїздів і просто поганяти, два мерседеси (собі й дружині на щодень) і позашляховик для всієї родини, бо 1977-го народився їхній другий син — Оуен.

А хто такий Річард Бахман?

Я вже казав, що працездатність Кінґа є цілком придатною ілюстрацією втілення постулатів протестантської етики: хай там що, а працювати треба завжди. Тому значний успіх аж ніяк не завадив йому щодня давати норму і навіть перевиконувати план.

Але у такої прагматичної життєвої філософії є ще одна корисна риса — ощадливість. З уже написаного нічого не повинно пропасти. Пам’ятаєте оті відхилені три романи? Вони аж ніяк не гірші, але для старту були визнані непридатними: здебільшого тому, що центральні персонажі там чоловіки. Мені видається підозрілою версія, що письменник вигадав собі псевдонім Річард Бахман, тому що видавці нібито переживали, аби не перенаповнити ринок Кінґовими книжками, — буцім пристойні автори обов’язково дають одну книжку на рік, але не більше, бо це дратуватиме публіку. Уже з кінця 70-х Кінґ постійно зазнає доброзичливих чи не дуже атак від своїх фа-нів — покажіть-но мені справжнього фаната, якому би було забагато текстів улюбленого автора?

Так само штучно звучить версія самого Кінґа, мовляв, він вигадав Бахмана, щоби дізнатися, чи справді вміє писати, чи книжки продає його бренд. Певно, що вмієш, Стівене, інакше б не було в тебе жодного бренду!

Логічніше припустити, що автор просто шкодував отак полишати вже написане — сюжети ж цікаві, проте не вписуються в загальний образ горор-мейкера. Ті три романи — це взагалі не зовсім література жахів, а радше гостросюжетні трилери, приправлені соціальною критикою. Із семи текстів, які дав світу Бахман, лише два є справжніми горорами. Сам Стівен на той час із іншими жанрами ще майже не працює. «Протистояння» — перша спроба.

Кінґ напряму підписує паралельний контракт із NAL, обумовлюючи, що всі ці три романи — «Лють», «Довга прогулянка» та «Дорожні роботи» — з’являться під псевдонімом і лише в м’якій палітурці. 1982-го до них додасться «The Running Man» (в українському перекладі — «Переслідуваний»), відомий пізніше за доволі зміненою екранізацією з Арнольдом Шварценеґґером. Якби Стівен мав якісь ілюзії щодо свого вміння писати, то одразу би занепав духом: пей-пербеки Бахмана розходилися по кількадесят тисяч, що на американському масовому ринку рівнозначно краху. Показово, що Кінґ не засмучується — він і думав над своїм alter ego недовго: коли настав час запускати «Лють» у друк і видавництво попросило нарешті вигадати псевдонім, письменник відірвався на секунду від слухавки і побачив на полиці серед інших книжку такого собі Річарда Старка, а по радіо якраз транслювали котрусь із композицій мало нам відомого канадського гурту Bachman-Turner Overdrive. Ну і все.

Таємниця псевдоніма протрималася вісім років. Видавці чесно ховали ім’я справжнього автора, тихо поскрипуючи зубами через низькі наклади. Щойно 1985 р. уважний кінґоман і тезко Стівен Браун (можливо, не без допомоги втомлених мовчанням видавців) поцікавився про копірайти Бахмана в Бібліотеці Конгресу, куди стіка-ється інформація про всі видані у США книжки. У головній книгозбірні країни брехати не стали: на документах стояло ім’я Стівена Кінґа (псевдонім псевдонімом, але ж авторське право — то святе). Добрий фанат зателефонував у видавництво і спитав: як же так і що тепер робити? Видавництво взяло тайм-аут і радісно повідомило Кінґа, що справі із псевдонімом — труба. Тоді письменник сам зателефонував Брауну і сказав щось типу: «Окей, ти молодець, тепер можеш про все це написати». Так скромний працівник вашинґтонської книгарні увійшов в історію.

Ой, що почалося! Коли The Washington Post надрукувала інтерв’ю Брауна з Кінґом, де той у всьому зізнався, фанати кинулися змітати з полиць книгарень усі підряд видання Бахмана. До кінця року наклади його книжок зросли вдесятеро, а виданий щойно кілька місяців тому п’ятий роман «Thinner» — «Схудлий», який доти розходився традиційно мляво, миттєво пробив планку в 400 000 примірників і став першим (і єдиним) текстом Річарда Бахмана, який потрапив на топову сходинку вже згаданого списку бестселерів The New York Times. До речі, уважний Стів Браун почав підозрювати за Бахманом Кінґа, саме прочитавши цей роман: як я вже казав, Бахман писав соціальні трилери, а «Схудлий» був типово кінґів-ським горором з архаїчним прокляттям і повчальною безвихіддю у фіналі.

Тим часом спалах популярності книг фіктивного автора, що звідтоді з’являлися з написом «Стівен Кінґ під псевдонімом Річард Бахман», мав ще й один моторошний ефект. «Лють» — роман про хлопця, якого дістала школа, тому він хапає пістолет, а потім бере в заручники увесь свій клас, поступово відстрілюючи ненависних учителів (звісно, ми маємо справу зі спрощеним прототипом Керрі, бо річ у тій самій підлітковій помсті). Автор нічого не придумував — просто розгорнув у художньому тексті події, які трапилися у двох американських школах, про що потім написали газети. Тому, коли «Лють» з’явилася як текст Бахмана 1977 р., на сюжет узагалі мало хто звернув увагу. Принаймні не було жодних наслідків. Інша справа, коли 1985-го фанати дізналися, що автор — Стівен Кінґ…

П’ять випадків стрілянини по вчителях і однокласниках у проміжку з 1986 до 1998 р. були інспіровані романом Кінґа. Це зафіксовано в поліцейських протоколах: учні-нападники читали «Лють» і заявляли, що саме ця книжка їх «надихнула». Один застрелив учительку математики, бо так у Кінґа. Інший — іще пікантніше — застрелив учительку літератури, бо та поставила трояк за його есе про «Лють» із припискою, що це не роман, а фігня. Десь обійшлося без жертв і самою лише тривогою, але були й інші випадки стрілянини, до яких причетність Кінґової книжки довести не вдалося (до честі американської громадськості треба зазначити, що автора ніхто не цькував за ці випадки — вони залишилися виключно на совісті нападників). Однак і цих подій Кінґові було досить, аби 1998-го припинити давати дозвіл на подальші публікації роману. Зараз давні примірники «Люті» можна купити в мережі, а окремі екземпляри йдуть у колекціонерів по 500—700 $. Або може вдасться відшукати перше й останнє легальне російськомовне видання «Ярости» того-таки 1998 р. — воно, звісно, обійдеться дешевше.

Так Кінґ перекрив кисень роману Бахмана, і це безпрецедентний випадок, коли автор зробив подібне добровільно. Адже, наприклад, Джованні Боккаччо настирливо-лагідно переконувала зректися «Декамерона» інквізиція, а твори Джеймса Джойса, Девіда Лоуренса, Генрі Міллера, радянських дисидентів забороняли суди різних калібрів і постанови урядових структур. Найраритетнішим досі вважають видання «Книги Бахмана», що з’явилося того-таки 1985 р., услід скандалу. Там під однією палітуркою (із чорним-пречорним супером) зібрано всі чотири ранні романи, включно з «Люттю», а також є пе-редмова-зізнання Кінґа «Чому я був Бахманом?».

Стівен Кінґ поховав Річарда Бахмана, оголосивши, що той помер від раку псевдоніма, проте сама тема письменницького двій-ництва не переставала непокоїти автора. Очевидно, що так розвивався діалог між двома авторськими іпостасями Кінґа: успішним автором жанрової літератури та другим «я», яке прагнуло чогось більшого. Це протистояння тривало, як на мене, аж до драматичної історії з фургоном. Після неї письменнику, який вижив, багато колишніх турбот і хвилювань почали, судячи з інтерв’ю, здаватися значно менш важливими. Але особливо в перші періоди творчості Кінґ таки суттєво страждав, що він нехай уже вкрай успішний, а проте автор масових романів, а не серйозної літератури (і це насправді залізобетонний поділ усередині всієї культури США: пам’ятаю, наскільки був здивований, побачивши там у книгарні окремі відділи для literature і для fiction). Персонажами Кінґа часто є письменники, які намагаються написати щось важливе, як Джек Торренс із «Сяйва» чи Білл Денбро з «Воно», або вже є популярними масовими авторами, проте прагнуть вийти на новий рівень, як Пол Шелдон із «Мізері» (до речі, якби не викриття, то цей роман також мав з’явитися під псевдонімом). Можливо, Бахман від початку був запланований отаким «серйозним» двійником, адже його перші романи не настільки жанрові, як у його творця. Услід «смерті» Бахмана Кінґ пише роман «Темна половина», в якому його традиційний персонаж-автор-алкоголік Тед Бомонд намагається побороти власний комплекс проти Джорджа Старка — свого більш успішного alter ego. Тут якраз ситуація обернена до Кінґової: усе, що Бомонд пише як Старк, збирає пристойну касу, а книжки з його власним іменем такої популярності не мають. І навіть якщо двійника знищити, він продовжує озиватися.

Після «Схудлого» 1984 р. Бахман з’явився ще двічі. 1996 р. Кінґ робить експеримент і друкує два романи із тим самим набором персонажів, проте різними сюжетами — вони існують наче у двох паралельних реальностях. «Відчай» надруковано під його власним іменем, а «Регулятори» з’являються як твір Бахмана. Оголосили, що дружина Річарда (придумав собі двійника, то чому б і не створити йому жінку) знайшла старі рукописи, і серед них трапився його шостий роман. За перегуками обох текстів цікаво стежити, у всьому решта це, звичайно, був цікавий маркетинговий хід. Утім, парний роман купували хіба фанати — Кінґів «Відчай» став топовим бестселером, а Бахма-нові «Регулятори» ні. Востаннє (принаймні поки що) alter ego автора озвалося 2007-го романом «Блейз», який Кінґ розпочав тоді ж, коли й ранні тексти (ще в 70-х). Окремими елементами той нагадує «Дорожні роботи». Можливо, Річард Бахман іще з’явиться — він завжди повертається, коли Кінґ вирішує відійти від власного мейнстріму.

80-ті: класичний період

За п’ять років після початку справжньої письменницької кар’єри Сті-вен Кінґ вийшов на крейсерську швидкість. За десятиліття, починаючи з 1980 р., він видав 16 романів, збірку повістей «Чотири сезони», збірку з 23 оповідань «Команда скелетів», нонфікшн про природу жаху «Танець смерті», збірку інтерв’ю «Голі кістки», альбом світлин гаргуйлів «Кошмари в небесах» і графічний роман «Калейдоскоп жахів» — створену у співпраці з коміксистами Берні та Мішель Райтсонами новелізацію однойменного фільму Джорджа Ромеро (так, того, що «Ніч живих мерців»).

Напевне, ніхто не заперечуватиме, що саме тоді Кінґ пише найбільш відомі свої твори: романи «Куджо» (1981 р.), «Крістіна» (1983 р.), «Кладовище домашніх тварин» (1983 р.), «Воно» (1986 р.), «Мізері» (1987 р.), а також починає вестерн-сагу «Темна Вежа» двома частинами «Стрілець» (1982 р.) і «Крізь час» (1987 р.). Завершує період повне й нескорочене 1153-сторінкове «Протистояння», видане 1990 р. Це найдовший роман Кінґа, після якого йдуть «Воно» на 1138 сторінок і «Під куполом» на 1072 (кількість сторінок вказана за пер-шодруками оригіналів).

Проте починають цей період два менших романи, видані у Viking Press і зроблені в уже типовій для Кінґа манері: «Мертва зона» (1979 р.), який одним з перших, ще 1988 р., видали українською, і «Firestarter» — «Та, що породжує вогонь» (1980 р.), досі не перекладений. Вони фактично експлуатують модель «Керрі» — гноблені повстають і мстяться гнобителям. Лише тепер масштаб ширший — ображає держава, а тому обдаровані паранормальними здібностями громадяни катруплять тут маніячних політиків, поліцаїв та агентів спецслужб.

«Мертва зона» з’явилася накладом 80 000 примірників (домовилися, надалі я подаю цифри лише для твердих палітурок), проте до кінця року було реалізовано 125 000. Другий роман пішов іще краще: стартовий наклад у 110 000 копій у межах року перетворився на 250 000. Наступного 1981-го з’явився добрий песик Куджо, успіх якого був не меншим, а ще він змусив заговорити про Кінґа серйозних критиків. Скажімо, про книжку вкрай позитивно відгукнувся чільний натоді оглядач авторитетного The New York Times Book Review Крістофер Леман-Гаупт. Того ж року з’явилося дослідження такого собі Едварда Заґорскі з легенько претензійною назвою «Посібник для вчителя: романи Стівена Кінґа». Усе це надихало, адже Кінґ хотів до себе більш серйозного ставлення, ніж просто до автора горорів. З 1978 р. він із перервами викладає літературну творчість в alma mater, а щоби заохотити дослідження власної творчості, на початку 80-х передає в університетську бібліотеку частину свого архіву.

«Куджо» стає першим всуціль реалістичним романом Стівена Кінґа. Вампіри та томмінокери можуть і не прилетіти — це щось далеке й узагалі вигадане. Так само можна вірити чи не вірити в давні закляття та привидів, яких хтось бачить, а хтось ні. Другий рівень формують жахи, пов’язані з технологією, бо в неї ми зараз віримо значно більше, ніж у фольклор — хтозна, до чого можуть призвести таємні експерименти божевільних науковців у секретних державних лабораторіях. І взагалі — таланти бувають різними. Тому телекінез Керрі Вайт або пірокінез Чарлі Макґі не видаються аж такими вигадками. Проте «Куджо» починає щось зовсім інше: якщо монстра в комірчині списати на хворобливу уяву хлопчика, то в цьому романі немає нічого надприродного — є жахливе щось, що може трапитися з кожною і кожним. У книжках Кінґа також багатий вибір цілком реалістичних різнокаліберних маніяків, проте «Куджо» та «Мізері» пропонують нам жах серед білого дня в найбільш чистому вигляді. З іншого боку, як я вже казав, навіть найдивовижніші вигадки Кінґа (а що, як ваше місто накриє мембранний купол?) постають доволі реалістичними. Чому? Бо все інше там прописано реалістично й майстерно: локації, побут і, звісно, люди. Навіть у архетипно жахливому «Воно», де каналізація відіграє роль несвідомого, навіть у апокаліптичному «Протистоянні», яке, на щастя, ще не трапилося. Літературознавці майже одностайні: найбільшою силою Кінґа є його персонажі, «справжні, наче це ваші друзі або сусіди».

Тим часом наш автор не збавляє обертів. Невідомо відколи, але він читає 80 книг на рік і пише щодня, ми вже знаємо, в яких обсягах. Напевне, планка в 4000 слів на день встановлюється тоді ж, 1981 р., коли в Кінґа з’являється перший персональний комп’ютер — текстовий процесор Wang System 5 (погугліть і побачите, як юзерам доводилось мучитися: там дисплей 10 дюймів і запис на касетку). Але для Стіва це була ціла революція. «Моя продуктивність подвоїлася», — хвалився він в інтерв’ю. Зрозуміло, що оповідання про божественний процесор було задумано тоді ж.

Тому один за одним з’являються інші знакові тексти. «Крістіна» (1983 р.) знову пробиває планку продажів, розійшовшись за рік у кількості 330 000 твердих обкладинок. На думку кінґознавців, цей текст поцілив у саме серце американської підліткової мрії: мати машину, любити машину, сховатись у машині, яка тебе захистить.

Це ще один сюжет про лузера, який нарешті дав здачі й історія про кохання аж до самої смерті. Бачачи успіх «Крістіни», видавці заряджають 335 000 стартового тиражу «Кладовища домашніх тварин», проте до кінця року наклад становить 657 000, і це чомусь уже нікого не дивує.

У другій половині 80-х з’являються два романи, які більшість шанувальників Кінґа вважає найвдалішими, — це «Воно» (1986 р.) і «Мізері» (1987 р.). На всіх текстах нашого любого Стівена можна ефективно пояснювати психоаналіз (ми поговоримо про це в наступному розділі), проте «Воно» в цьому сенсі є найбільш показовим: тут вам і каталог дорослих маній та неврозів, і дитячі травми, і проблеми тінейджерського дозрівання. Ну і в назву вдумайтеся. Для письменника це мав бути підсумковий твір, який би синтезував усі його вдалі дотогочасні сюжети. Тому якщо хто хоче хапанути всього Кінґа зразу (і не боїться томиськ на 1000+ сторінок), то краще взятися саме за цей текст. А що ж «Мізері»? А це найбільш слушний роман Кінґа для письменників-початківців: почитайте «Мізері» — ця книжка обіцяє, що у вас колись будуть фанати, і що вони вас любитимуть. «Мізері» впорсне вам у мозок гігантську дозу занепокоєння, що, як ми знаємо, украй необхідне для натхненної творчості.

Якщо «Воно» починалося з казочки про троля, який сидить під мостом, то «Мізері» постала з кошмару про бійку з медсестрою. Одним із рецептів Кінґа є постійне записування мікро- та макросюжетів, які він пізніше перетворює на тексти. Зачин «Мізері» наснився йому під час подорожі до Лондона, у готелі Brown. Письменник одразу запитав метрдотеля, де б можна було попрацювати, — той відвів його в окрему кімнату з великим столом. «Оце, — сказав Кінґові портьє, — стіл, за яким писав Редьярд Кіплінг, ми придбали його на аукціоні». Тоді Стівен сів і швидко накидав синопсис майбутнього роману. Навіть якщо цю історію вигадали, вона все одно красива.

Три згадані щойно романи принесли Кінґові перші літературні нагороди: «Куджо» та «Воно» отримали Премію Британського товариства фантастів (British Fantasy Award), а «Мізері» нагородили престижною міжнародною Премією Брема Стокера (Bram Stocker Award). До речі, якщо вам треба знати найкращих фентезійників і го-рор-мейкерів англомовного світу, сміливо заходьте на списки переможців цих премій. Усього ж британські фантасти нагороджували Кінґа чотири рази, «Брема Стокера» він мав 6 разів, двічі отримував американський «Локус» (Locus) і один раз — «Едґара» (Edgar Allan Poe Awards).

Тоді ж, у 80-ті, починаються й видавничі експерименти. Маючи намір вдатися до зовсім іншого жанру й дописати нарешті давно задуманий масштабний вестерн, Кінґ звертається до невеликого видавництва Donald M. Grant, яке подосі відоме лише тим, що надрукувало цикл його романів «Темна Вежа». Перша частина — «Стрілець» — з’являється 1982 р. накладом лише 10 000 примірників, бо видавництво не має засобів на просування, тому тривалий час узагалі мало хто знає про цю книжку. Кінґомани починають активно розкуповувати її, лише коли на обкладинці «Кладовища домашніх тварин» з’являється blurb «…і автор роману “Стрілець” із циклу “Темна Вежа”». Але на початках книжку можна придбати лише замовивши поштою — ці видавці навіть не співпрацюють із книгарнями. Зате додаткових 500 примірників видали на покращеному папері, із золотим тисненням і в суперобкладинці; усі вони пронумеровані й мають особистий автограф Кінґа — надалі він не раз робитиме те саме (звичайно, ціна таких видань серед колекціонерів сягає тепер кількох тисяч доларів). А вже за рік у малому видавництві з промовистою назвою Land of Enchantment — «Зачарована земля» з’являється «Цикл перевертня» (1983 р.) — збірка оповідань, задуманих спершу як щомісячний комікс-календар. Видавці надрукували 7500 примірників у твердій палітурці плюс 250 пронумерованих і підписаних.

За тою-таки схемою опубліковано й невеликий фентезійний роман «Очі дракона» (1984 р.), який Кінґ написав спеціально для своєї дочки Наомі. Дівчинці на той час щойно 13, і вона читає виключ-но фентезі, а горори не любить. Ось тато й придумав таку легеньку казку про короля, королеву, двох принців і злого чарівника. Знаючи, що фани вряд чи масово підпишуться на інший жанр, Стівен друкує роман у власному видавництві Philtrum Press, яке заснував за два роки до того, щоби порціями видавати експериментальний роман «Рослина». Не переоцінюючи власні видавничі здібності, Кінґ робить лише тисячу примірників та ще традиційних 250 ексклюзивних — пронумерованих і з автографами. Але кінґомани люблять свого автора в усіх формах, тому наступного року роман передруковує Viking Press .

У самого автора викликало протест видання його 36-сторін-кової дитячої казки «Мій гарненький поні» (1988 р.), зроблене Alfred A. Knopf Publishing, де 1500 копій надрукували у твердій палітурці, поставивши ціну 50 $ за книжку. Та що зробиш — права продані. Проте видавництво не зупинилося на цьому й додало ще 280 примірників у металевій обкладинці із вмонтованим у неї електронним годинником. Ціна кожної книжки була 2200 $. 30 пронумерованих екземплярів Стівен мусив підписати, і їх зараз продають по 4000 $ і вище.

Попри всі авторські побоювання, експерименти явно сприяли популярності, як і той факт, що Кінґ залишався простим у спілкуванні своїм хлопцем, готовим розмовляти з інтерв’юерами найдрібніших журналів, щиро ставився до читачів, а у книжкові тури країною їздив своїм ходом — на мотоциклі (правда, щойно зміг, Стів купив собі дорогого Harley-Davidson, але то вже деталі). Та найбільше прославили Кінґа численні екранізації — вдалі чи невдалі, зате оперативні, адже з’являлися за рік або два після друку романів. І не лише романів: наприклад, із чотирьох повістей збірки «Чотири сезони» екранізовано три, і всі вони стали культовими фільмами: «Втеча з Шоушенка», «Здібний учень» і «Залишся зі мною». Останній, до речі, є улюбленою екранізацією самого Стівена. Обігнавши навіть Шекспіра й Агату Крісті, Кінґ став рекордсменом Книги рекордів Гіннеса як найекранізованіший автор у світовій літературі. Ба більше, після стартової екранізації, як правило, з’являлися телевізійні адаптації, а тепер ми маємо новий виток появи кіноверсій, у яких спецефекти стають дедалі страшнючішими. Наприклад, «Керрі» була екранізована зразу 1976-го, потім був телесеріал 1990 р., кіноадаптація 2013 р., а невдовзі запланована ще одна. Подібне трапилося з «Кладовищем…» та «Воно»; думаю, далі ми побачимо нові версії й інших сюжетів.

Крім Браяна де Пальми («Керрі», 1976 р.) і Стенлі Кубрика («Сяйво, 1980 р.), Кінґа екранізували не менш потужні режисери, як-от Джордж Ромеро («Калейдоскоп жахів», 1982 р.; «Темна половина», 1992 р.), Девід Кроненберґ («Мертва зона», 1983 р.), Джон Карпентер («Крістіна», 1983 р.), Роб Райнер («Залишся зі мною», 1986 р.; «Мізе-рі», 1990 р.), Браян Сінґер («Здібний учень», 1998 р.), Френк Дарабонт («Втеча з Шоушенка»; 1994 р.; «Зелена миля», 1999 р.; «Імла», 2007 р.) та Майк Фленеґан («Гра Джералда», 2017 р.; «Доктор Сон», 2019 р.). Найбільше зняв Мік Ґарріс («Сновиди», 1992 р.; «Протистояння», 1994 р.; «Автострада», 1997 р.; «Сяйво», 1997 р.; «Верхи на кулі», 2004 р.; «Відчай», 2006 р.; «Мішок з кістками», 2011 р.). Окрім купи пародій у геловінських серіях «Сімпсонів», існує кілька справжніх анімаційних короткометражних екранізацій Кінґових сюжетів. Навіть у нас є: 1986 р. на «Київнаукфільмі» мультиплікатор Михайло Титов зняв «Битву» (за оповіданням «Поле битви»). А зовсім недавно права на екранізацію Кінґового оповідання «Велотренажер» купив за 1 $ іще один українець — режисер-початківець Валентин Лавренюк.

Одну стрічку за своїм текстом Стівен Кінґ зрежисував власноруч — «Максимальне прискорення» (1986 р.). Цікавий, але виснажливий досвід, як потім зізнається сам автор, тому перше, із чим зав’язав Стівен, була кінорежисура. Утім, надалі він часто виступав співсценаристом, а також зіграв більше десяти камео у фільмах за власними книгами: наприклад, він був диригентом у мінісеріалі за «Сяйвом», людиною біля банкомата в «Максимальному прискоренні», фармакологом у «Схудлому», священником у давнішому «Кла-довищі домашніх тварин», продавцем із секондгенду у «Воно-2» та фермером із «Калейдоскопу жахів», де став харчем для інопланетної рослини.

За увесь час Кінґ пошкодував лише про одну роль — і то не в кіно, а в рекламі кредитки. До речі, це єдина реклама, в якій він знявся. Стівен із підсвічником спускається темними сходами готичного замку й говорить: «Знаєте, скільки страшних романів я написав? Я дуже дратуюсь, коли мене не визнають. Але в мене є картка American Express. От без неї життя було би справді жахливим».

Тим часом життя Кінґа стає дедалі цікавішим. 1988 р. Королівська Шекспірівська трупа зі Стредфорду на Ейвоні робить за «Керрі» виставу, яка тримається на сцені упродовж трьох тижнів — значний термін для консервативної Британії. Ще далі — того ж року «Керрі» перетворюють на бродвейський мюзикл. Його успіх незначний, і постановок лише три, але ж сам факт!

Атакують фанати. Із симпатичного парканчика довкола дому Кінґа постійно відпилюють кажанів та інші детальки, тому господар вирішує пустити крізь нього струм — доволі стильно, як для автора горорів, хіба ні? Проте письменник також намагається брати конструктивну участь у житті тамтешньої громади. Наприклад, 1983 р. Кінґ дізнається, що через фінансові труднощі ось-ось припинить існувати місцева радіостанція WZON. І справа навіть не в тому, що там працює його швагер, — радіостанція транслює рок-н-рольні та рокові композиції, під які Стівену добре пишеться. Що ж тут робити? Кінґ викуповує радіостанцію і просить працівників нічого не змінювати у її форматі. Наступних сім років увесь колектив забезпечує Стівену комфортну для письма музику, а він їм — робочі місця. Як побачимо далі, у Кінґа взагалі сентимент до радіо. Зараз вони з Табітою володіють уже трьома FM-станціями.

Не менш ефектні жести стосуються й іншого Кінґового захоплення — бейсболу. Стів давній і постійний уболівальник бостон-ської Red Sox (кажуть, найлегше Кінґа зустріти на їхніх матчах), сам непогано грав на аматорському рівні, а пізніше навіть тренував шкільну команду свого сина Оуена. Для ефективніших тренувань Стівен профінансував будівництво стадіону в Банґорі вартістю 1.2 мільйони. На честь мецената споруду неформально називають «Полем криків».

Кінґ не любить говорити про своє сімейне життя, вважаючи його доволі тривіальним, і так само не рекламує власну благодійну діяльність. Утім, вона занадто масштабна, аби залишитись непоміченою: 7 мільйонів місцевому медичному центру, півтора — на нову бібліотеку, постійна підтримка рідного універу, кризового центру захисту жінок, притулків для бездомних і т. д. Жартують, що кожному би штату такого письменника.

Але сімейне життя Кінґів не було аж таким безхмарним. Письменник ніколи не приховував, що активно вживає алкоголь, проте замовчував, що присів іще й на кокаїн. Таббі бачила стан чоловіка і вряди-годи скандалила, проте довгий час навіть погрози, що вона піде геть, не діяли. Стівен, звісно, боявся можливих наслідків безконтрольної пиятики, про що ми чудово знаємо з низки його романів, починаючи від «Сяйва», але ще більше він боявся письменницької кризи. Страх, що відмова від алкоголю й інших засобів розширення свідомості призведе до творчого занепаду, паралізував численні спроби зав’язати. Кінець 80-х Кінґ зустрів на піку слави та піку залежності.

Перше перезавантаження: абстиненція

У мене враження, що Стівен Кінґ згадує про ті часи із тривожною радістю — приблизно так ветерани говорять про затяжні бої, у яких їм пощастило вижити. Він викурював по дві пачки цигарок на день і випивав по ящику пива (24 бляшанки!) за ніч, а вживання кокаїну не регулював узагалі. Втім, думаю, алкогольне навантаження було ще більшим — тут віриш Венді Торренс, яка описує звичний темп Джека: «Чарка перед тим, як вирушати до Академії. Два-три пива за обідом у Стовінгтон-гаусі. Три-чотири мартіні перед вечерею. Ще п’ять чи шість під час перевірки учнівських робіт. По вікендах іще гірше». Лайза Роуґак, біографиня Кінґа, зазначає, що в ті часи він, як правило, бував тверезим не більше трьох годин на добу. Сам Кінґ каже, що з пиятикою ще так-сяк, а коли приблизно 1978-го (бачимо, що вже після «Сяйва») на голлівудських кіновечірках його підсадили на кокаїн, наркотики стали повсякденним досвідом. Тобто все, що написано у 80-х, створено під кокаїном. Або ж — усупереч йому.

Якщо в нас виникає спокуса оголосити спиртне та наркотики (бо марихуана та ЛСД додавались, хоч і не так регулярно) справжніми джерелами Кінґового натхнення — от, мовляв, нюхнув і полізли монстри, — то цьому є принаймні три заперечення: у зав’язці Кінґ не перестав писати, він не став писати менше та не почав писати гірше.

Отже, якась виняткова роль алкоголю та кокаїну в успішності письменника — це точно міф, адже творча криза трапилась вельми коротка: лише 1988-го, тобто один рік після повної відмови Кінґ не писав. Але це дрібниця. Кожен аспірант знає, що після фіналу дисертації рік нічого не хочеш, а тут чоловік зупинив письменницький марафон тривалістю майже в 15 років. З 1989-го тексти з’являлися знову зі стандартною інтенсивністю один-два романи на рік. Крім того, не заперечиш, що в наступні десятиліття створено не менш потужні твори, а окремі, як-от «Зелена миля», «Мішок з кістками», «Історія Лізі», «Під куполом», «11/22/63» — узагалі геніальні.

Роуґак наполягає, що алкоголь / кокаїн були просто перешкодами здоров’ю, які Кінґ успішно усунув. «Тому я, бляха, ще живий!» — вигукує він в одному з інтерв’ю. Але до натхнення вони не мали аж такого стосунку. Справжнє джерело плідності письменника, — вважає Роуґак, — у колосальній кількості його фобій, більшість з яких виникла ще в дитинстві. Ну нормальний такий психоаналітичний підхід. Кінґ боїться змій, щурів, павуків, літаків і психоаналітиків, а також темряви, числа 13 та замкнутих приміщень. А ще смерті та творчого безпліддя. Словом, страхів маса, проте він знає, що з ними робити: усі травми та тривоги можна перенести на папір, і це їх хоч на трохи нейтралізує. Алкоголь і кокаїн також були стоперами страхів і панічних атак, але далі Стівен чудово обходиться без них завдяки письму і бейсбольному адреналіну.

Мені, щоправда, не здається, що ті речовини аж так нічого не важили в усій справі Кінґової родючості, та й роль фобій я також би не абсолютизував. Якби не алкоголь, ми б точно не мали «Сяйва», а без кокаїну вряд чи матеріалізувалася б зловісна тінь Енні Вілкс. І не тому, що ці речовини якось допомогли, — просто інакше Кінґ не мав би таких досвідів і породжених ними нових страхів.

Відмова однозначно порятувала здоров’я Стівена, а допомога знову надійшла від Табіти. Одного дня 1987 р. вона організувала щось на кшталт товариського суду над дебоширом і алкоголіком, привівши до чоловіка кількох найближчих друзів і дітей (тату, не пий!) і висипавши перед ними всіма його тижневий запас порошку та приголомшливу кількість зіжмаканих бляшанок з-під пива. Ультиматум «або-або» було поставлено, проте Кінґ уже був готовий до такого повороту подій і якийсь час жив у його передчутті. Цілком можливо, що Стіву просто набридло пиячити та вживати.

Кінґ зав’язав зразу й назавжди. Пройшов хороший курс реабілітації та почав швидко відновлюватися фізично — зокрема, схуд більш як на 15 кг. До речі, тоді ж він (добровільно) зголив бороду. Психологічні ставки були значно вищі: Кінґ був готовий перестати писати взагалі. Якщо алкоголь і кокаїн дійсно живили натхнення, то Стівен вважав за краще припинити творчість, щоби, як він скаже пізніше в інтерв’ю, бачити, як дорослішають його діти.

«У 25 починаєш розуміти, — говорить Кінґ, — що секс — це не єдина справа, заради якої ми живемо. Хотів би я зараз мати ту когутячу впевненість у собі, яку мав, коли мені було 30». І врешті: «Все змінюється, коли ти поволі входиш у тихі води 40-річчя». Якраз тоді той заплив починався. Письменник розпорядився прибрати гігантський дубовий стіл, про який він колись мріяв і який придбав 1981-го. Дім тепер був для сім’ї, а не для письма. Щоби перевірити, чи творчість досі можлива, Стівен винайняв невеликий офіс, викупивши занедбані приміщення казарм котрогось там полку на глухій околиці Банґора (офіс і тепер там, що спантеличує і засмучує охочих поговорити журналістів). Словом, Кінґ підійшов до дійсності стоїчно й був готовий до повної ізоляції від свого давнішого життя. Щоби вижити. І він вижив.

А припинити писати йому просто не дали. Пропозиції надрукувати оповідання, зробити сценарій для ТБ, дати давнішу книжку для екранізації надходили щомісяця і щотижня. Тому наступного після відмови року Кінґ вже підписав низку нових контрактів. 1989-го американський клуб «Книга щомісяця» анонсував своїм передплатникам 12 книжок Стівена Кінґа, чотири з яких мали бути зовсім нові. Обіцянка була виконана 1992 р., коли з’явилися «Темна половина» (1989 р.), «Нагальні речі» (1991 р.), «Гра Джералда» та «Долорес Клейборн» (1992 р.). Навіть перераховані щойно книжки засвідчують, що Кінґ таки повернувся.

1990-го Кінґові запропонували те, про що він давно мріяв, — писати для The New Yorker. Тоді ж автор зробив іще одну колись відкладену річ — видав повну версію «Протистояння». Doubleday спокутувало давній гріх і зробило 400 000 примірників у твердій палітурці, які розійшлися ще до кінця року. 1250 копій було видано у шкіряній оправі. А для фанів, які хотіли знати, що нового додалося в порівнянні з версією 1978 р., довелося заснувати окрему гарячу лінію: 1-800-Stand.

Кінґ, можливо, трохи ностальгує за часами старої-доброї пиятики, коли каже, що хороший автор має пити не постійно, а помірковано, або що, на відміну від галюциногенів, алкоголь є благородною отрутою, яка в невеликих дозах дає відчуття новизни та свіжості; проте до тих своїх досвідів Стівен більше не повертався. Натомість він рухався далі.

Кінґ перестає з’являтися на конвентах фантастів і горор-ве-чірках, де існує спокуса випити (він повернеться в тусовку кілька років потому, коли загроза більше не буде актуальною). Тепер у нього вужче коло друзів, бо оминає колишніх товаришів по чарці, а також новий літературний агент — Артур Б. Ґрін, який представлятиме інтереси Кінґа наступних 25 років. Проте письменника вже й не треба особливо просувати: попит на нього стабільний. Наприклад, 1995 р. американські книгарні реалізували сумарно 25 мільйонів Кінґових книжок, а наступного 1996 р. наклад пейпербеку «Зеленої милі» сягнув нової рекордної позначки у 3.5 мільйони примірників.

Екранізації з’являються тепер по декілька щороку. Так, 1990-го АВС запускає в ефір мінісеріал «Воно», а в кіно крутять «Нічну зміну» та «Мізері». Кеті Бейтс — акторка, яка зіграла Енні Вілкс (а за п’ять років ще й Долорес Клейборн), — отримує «Оскара» та «Золотий глобус» за найкращу жіночу роль. Тим часом Кінґ уже працює над сценарієм мінісеріалу «Протистояння». Зізнаючись, наскільки це складно, він зіронізує: «Раніше я говорив, що писати сценарії — це робота для ідіотів, тепер я знаю, що це праця для міцних та енергійних ідіотів». Серіал вийшов на екрани 1994 р. Його аудиторія в перший тиждень прокату склала 32 мільйони глядачів — більше, ніж у трансляцій матчів американського футболу. Кінґ потім жалівся, що його більше знають завдяки фільмам, а не книжкам: «Стіве, — кажуть вони мені на вулиці, — ти робиш класне кіно, так тримати, Стіве!»

Кількість кінґоманів зростає невпинно. Книги Кінґа рекламують тепер через мережу: найпершу віртуальну сторінку створили для просування IV частини «Темної Вежі» («Чаклун та сфера», 1997 р.). А вже в січні 1999 р. з’явився офіційний сайт автора — вчасний крок, аби протистояти численним фан-сторінкам, які поширювали про кумира тонни фейкової інформації.

Були й гірші фани. Наприклад, така собі Енн Гілтнер, медсестра із Нью-Джерсі, від початку 90-х неодноразово подавала на Кін-ґа до суду, звинувачуючи в неправомірному використанні її як прототипу Енні Вілкс із «Мізері». Нібито Стівен вдерся до неї, реальної Енн, додому та викрав щоденники, з яких усе й переписав. Суд повідхиляв усі подібні претензії, проте Гілтнер не здається. Востаннє вона позивалася 2011-го.

Інший фан на ім’я Ерік Кін зумів проникнути в будинок Кінґа, коли там були тільки Табіта з дітьми, і погрожував їм гранатою, яка потім виявилася муляжем. Кін теж звинувачував Кінґа у викраденні його сюжетів. «Кінґ приваблює людей, — сказали одній з інтерв’юе-рок співробітники Стівенового офісу. — Проблема в тому, що він приваблює стрьомних людей».

Загалом 90-ті видалися для Кінґа не такими вже й поганими. Йому вдалося побороти шкідливі залежності, він і далі продовжував писати, причому успіх книжок тільки зростав. Повернувся до давнього захоплення музикою і створив зі своїми давніми друзями, також письменниками та письменницями, гурт Rock Bottom Remainders. Вони час від часу влаштовували концерти та навіть з’їздили в турне, яке було успішним, адже всі фани Кінґа хочуть почути, як він рубає по струнах електрогітари.

А на підтримку малих книгарень Кінґ погодився зробити окремий тур із читаннями та роздачею автографів. Тому 1995 р. він сам, на своєму Harley-Davidson проїхав від Нью-Йорка до Каліфорнії. Це, звісно, була дуже добре спланована й продумана його офісом акція, проте вона чудово відображала погляди самого Стівена: він щиро хотів залишатися простим своїм хлопцем, трохи провінціалом, далеким від снобізму літературного істеблішменту. Єдиний раз дещо жорсткіші емоції взяли над автором гору — це коли він викупив і знищив те кляте авто, від якого постраждав.

Друге перезавантаження: фатальний фургон

Сумна автопригода 19 червня 1999 р. була черговим випробуванням, яке Кінґ стоїчно витримав. Усі кінґомани знають аж до деталей, як це трапилося: колишній будівельник Браян Сміт на мінівені марки Dodge Caravan не впорався з управлінням, бо за кермом вирішив дати своєму собаці шматок чогось смачненького. Авто вдарило Стівена, що прогулювався уздовж дороги, як до того робив не раз. Кінґ пролетів майже чотири метри, зламав таз і ліву ногу в кількох місцях, пробив легеню та заробив значний струс мозку. Але знову вижив.

Письменник надзвичайно яскраво описує всю пригоду в біографічній частині книжки «Про письменство», і це справді дуже зворушливі епізоди, які надихають цінувати життя й демонструють, як зненацька воно може закінчитися, — байдуже, що ти мультимільйонер. Двадцятьма роками раніше, на одній із вулиць Парижа вантажівка вдарила відомого семіотика та постструктураліста Ролана Барта. За місяць він помер у лікарні. Кінґові пощастило — за п’ять тижнів він повернувся додому. Зі страшними болями, на візочку (майже на рік), зате живий.

Зараз багато хто порівнює маніакального політика Ґреґа Стілл-сона з «Мертвої зони» із Дональдом Трампом: видається, що Кінґ передбачив прихід до влади демагогів, які гучними гаслами маскують власне прагнення до тотального контролю (може, саме тому торік Трамп заблокував Кінґа у твіттері). Але Стівен не міг уявити, що колись настільки точно опиниться в безпорадному становищі Пола Шелдона зі свого роману «Мізері». До речі, всіх медсестер у лікарні, в яку Кінґ потрапив, попередили, що миттєво звільнять, якби хоч котрась із них пожартувала про Енні Вілкс у присутності пацієнта. Стівен повернувся додому, і в усій цій прикрій історії мене дивують лише його слова через місяць після аварії: «Я нарешті знову сів писати. Напівлежачи. Таббі допомогла мені влаштуватися. Я протримав-ся катастрофічно мало — всього лише якусь годину і сорок хвилин». Курсив, звісно, мій: молоді автори, ми пишемо всього лише годину сорок на день?

Оскільки Кінґ, на його й наше щастя, залишився живий, винуватця ДТП Браяна Сміта засудили до 6 місяців ув’язнення і піврічного позбавлення прав. Кінґ щиро побажав йому більше ніколи не сідати за кермо, але буквально за рік з лишком, на самий день народження Кінґа, 21 вересня 2000 р., Сміт помер. Передоз знеболювального (він мав пошкоджену спину). Прихильникам конспірології можна уявляти собі помсту фандому. Авто Браяна було виставлено на eBay і почало швидко зростати в ціні. Тоді юристи Кінґа порадили йому викупити фургон самому, щоби припинити ажіотаж. Це було зроблено, і Стів, який доти вже був на ногах, мав приємність спостерігати, як чавильна машина (Петунія?) перетворює фатальний автомобіль на щільний кубик металу.

Отже, Стівен Кінґ вижив. Але надовго його в спокої не зоставили. 2000-й знову минув без романів, проте вже наступного року жадібні видавці чекали від письменника нових книжок. По-перше, він ще раніше домовився з Пітером Страубом написати продовження «Талісмана», тому 2001 р. з’являється сиквел «Чорний дім», а за ним — «Ловець снів», що, як каже сам Стівен, виконував функцію знеболювального: він писав, щоби не так сильно боліло (привіт, Леся Українка). «Ловця…» сприйняли з ентузіазмом: сам Кінґ щасливий, видавці в екстазі, та навіть критики відгукнулися всуціль позитивно (не дивіться фільм: на думку Кінґа, він не вдався — почитайте текст). Scribner — видавництво, до якого Кінґ перебіг після скандалу з Viking Press, — запустило інтенсивну кампанію просування «Ловця снів», і Кінґ, скільки міг, брав у ній активну участь.

Так, знаю, про той скандал 1998 р. я не розказував. Був у США такий автор бестселерів Том Кленсі — одноліток Кінґа, що помер 2013 р. Його шпигунські романи базувалися на реальних фактах, бо він співпрацював, або робив вигляд, що співпрацював, із ЦРУ. Найбільш відомі тексти Кленсі — «Полювання за червоним Жовтнем» (1984 р.), «Ігри патріотів» (1987 р.), «Кремлівський кардинал» (1988 р.) і «Червоний кролик» (2002 р.). Неважко здогадатися, щó цей автор писав про шпигунські баталії між США та СРСР. Так от, 1997 р. Кінґ скромно просить у Viking Press 17 мільйонів авансу за наступні три романи — це мали бути «Мішок з кістками», «Дівчина, яка любила Тома Ґордона» і «Ловець снів». Але видавці відмовили. Усе б, може, було добре, проте тут Кінґ дізнається, що Кленсі вони заплатили аванс у 25 мільйонів за одну чергову книжку. Обурення. Шал. Помста. Scribner дає тільки два мільйони авансу, але обіцяє половину від загального прибутку. Унаслідок інциденту Кінґ дістає свої гроші та має нового видавця.

Порятований Кінґ працює як машина. У 2003—2004 рр. він трьома частинами завершує «Темну Вежу», 2005-го починає лінійку детективів романом «Хлопець із Колорадо», а наступного року лупашить зразу два супермегабестселери: «Зона покриття» та «Історія Лізі».

«Зона покриття» ділить усіх людей на мобілоїдів та нормі: перші вражені імпульсом, що надходить через мобільні телефони й зазомбовує їхню свідомість, а другі (поки що) в безпеці. Видавці надіслали 100 000 есемес рендомним користувачам мобільних мереж із текстом «наступний дзвінок для вас може бути останнім», а також запустили рінґтон голосом Кінґа: «Усе окей. Вам дзвонить нормі». Тож зрозуміло, що Стівен освоїв мобільний, проапгрейдився і проапгрейдив свою прозу.

Критики знову сприйняли роман позитивно. Дейв Іцкофф, наприклад, зазначив, що «Зона покриття» виконує обидві вимоги для романів зомбі-апокаліпсису: по-перше, демонструє винятково яскраві картини насильства, спричинені колапсом цивілізації, а по-друге, — проливає світло на головні риси людської природи. Так що Кінґова «Зона покриття» накрила всіх.

«Хлопець із Колорадо» (2005 р.) є чудовою стилізацією під нуар 50-х, а після нього Кінґ, схоже, віднайшов смак до детективів і наваяв ще «Країну розваг» (2013 р.), а також «Трилогію про Білла Годжеса»: «Містер Мерседес» (2014 р.), «Що впало, те пропало» (2015 р.) і «Кінець зміни» (2016 р.). Це чудові детективи про маніяків із відповідним флером жаху, як те й має бути в Кінґа.

На відміну від цієї суто жанрової літератури, романи «Історія Лізі» (2006 р.) та «Острів Дума» (2008 р.) вражають глибиною і силою психологізму. Це типові посттравматичні твори, в яких Кінґ показує самого себе, і так ми можемо краще зрозуміти його життя після аварії. «Історію Лізі» Стівен задумав, коли повернувся з лікарні додому й побачив, що дружина вже склала всі його речі в ящики. Вона хотіла допомогти: прагнула відтворити старий інтер’єр, в якому Кінґ писав, і навіть повернула його давній дубовий суперстіл. Але фантазія автора швидка — і от уже Стівен уявляє собі, що таки помер, і тут його кімната після похорону, його вдова згадує їхнє спільне життя, а він сюди приходить лише привидом. Дуже, дуже проникливий сюжет і (зверніть увагу) Кінґ називає «Історію Лізі» найкращим своїм романом.

«Острів Дума» численні критики поки що вважають стилістично найвдалішою прозою короля жахів. Це типово кінґівський моторошний сюжет, помножений на переживання травми (знову аварія) та просто неймовірно проникливі міркування про роль мистецтва, відповідальність митця і т. д. Письменник знову перебуває на піку своєї сили — наступними романами будуть «Під куполом» (2009 р.) та «11/22/63» (2011 р.).

Знайшлось місце і для нових експериментів. 2006 р. не хто-не-будь, а компанія Marvel підписала зі Стівеном договір про створення коміксів за мотивами «Темної Вежі». Фактично кожен наступний роман Кінґа почали перетворювати на аудіокнижку, а екранізації його сюжетів зробили якісний касовий стрибок угору. Першою була «Зелена миля» Френка Дарабонта, де грає Том Генкс. «Зелена миля» пішла на екрани 1999 р., коли Кінґ іще їздив на візочку, і до нового «Воно» це був найприбутковіший фільм за романом Кінґа — 286.8 мільйонів доларів сумарного надходження. Але сьогочасна дилогія Андреса Мускетті «Воно» пробила планку радикально: перша частина заробила 700.5 мільйонів доларів, а друга на початок 2020-го має вже 472 мільйони доларів касових зборів. Загалом практично всі фільми за текстами Кінґа з бюджетом у кілька мільйонів доларів отримували мінімум 10 мільйонів прибутку. Із письменником співпрацюють, зокрема, Стівен Спілберґ, Ларс фон Трієр — це якщо про режисерів, а в головній ролі фільму «Таємне вікно» (2004 р.) знявся цього разу цілком серйозний і самозаглиблений Джонні Депп.

Подальші експерименти ще більш екстравагантні. Наприклад, 2001 р. Кінґ за безцінь продав журналу Weekly Reader оповідання без фіналу «Піч», яке могли продовжувати всі охочі, особливо студенти курсів літературної творчості. А з 2003 р. Стівен почав писати для Entertainment Weekly. Пошукайте в мережі і знайдете масу цікавого на їхньому сайті — колонки типу «Стівен Кінґ коментує нагородження “Оскара”», «Шість книг, які варто прочитати влітку» або «Що я думаю про Kindle та iPod». Автор, який писав подібне до Кінґа і якого звільнили, коли переконали Стівена його замінити, забираючи свої речі з офісу, сказав: «Я вмію писати колонки не гірше, а може, й краще. Секрет у тому, що цей Кінґ переказує думки самого Стівена Кінґа».

Способи літературної промоції можуть бути вельми креа-тивними. Так, 2005 р. відбувся благодійний аукціон, на якому лотами були імена персонажів майбутніх книг відомих американських письменників. Окрім Кінґа, у ньому взяли участь іще 14 авторів та авторок, серед яких Джон Ґрішем, Емі Тан та ін. Кінґ виставив на продаж одного з персонажів «Зони покриття», над якою тоді працював. Переможниця Пем Александер, яка заплатила 25 100 $, дала персонажу Кінґа ім’я свого брата — Рей Гуйзінґа. Отримані з аукціону кошти передали громадській організації, яка займається пропагандою свободи слова, а про саму подію написали всі центральні газети Штатів.

Десь на середину двотисячних також припадають перші спроби електронних продажів, що Кінґа, безперечно, вельми надихає. Він пропонує за невелику плату (2.50 $) завантажити з його офіційного сайту повість «Верхи на кулі», що залюбки упродовж однієї доби роблять 400 000 користувачів (щоправда, гроші переказують менше половини з них). Далі Кінґ пропонує порціями завантажувати давніше розпочату «Рослину», яка на початках була доступна лише для його друзів. Ті самі 2.50 $ за частину і, як наслідок, — 150 000 $ чистого прибутку. Зараз кожен новий текст Кінґа з’являється водночас друком у твердій палітурці, як аудіо- і як електронна книжка. Доки я писав цей розділ, уже розпочалися продажі нового роману «Інститут» про колонію для дітей із паранормальними здібностями. Паперовий примірник на Amazon коштує 17.99 $, а електронка — 14.99 $. Можна також, сплачуючи 14.95 $ на місяць, стати членом аудіоклу-бу й послухати цей роман онлайн.

Єдине, що суттєво змінилося після отого прикрого випадку на дорозі, — це ставлення Кінґа до відпочинку. Раніше він не особливо й відпочивав. Логічно: улюблена справа, як правило, не втомлює, а навпаки, додає сил. Проте після лікарні й одужання Стівен із Табі-тою, а також старшим сином Джо та його сім’єю помандрували до Нью-Йорка, де живе молодший Оуен, а потім — у Флориду до Наомі, яка стала проповідницею в одній із методистських церков. Там вони Кінґа й переконали. Думаю, родина сказала йому щось на кшталт «Стівене, та скільки можна? Та поживи хоч трохи собі на втіху. Ну серйозно, ти ж мільйонер давно!». Тоді Кінґ узяв та й купив дім у Сарасо-ті — на 34 кімнати, із басейном, пальмами та видом на Мексиканську затоку. Дев’ять мільйонів доларів нарешті витрачено на себе. Так до Кінґових маршрутів додався ще один — фани, до речі, ніколи точно не знають, де саме зараз автор — у будинку з кажанами в Банґорі, в офісі на околиці містечка, на дачі біля лісового озера чи на віллі в Сарасоті. Певність є лише в одному: відпочивати Стівен став частіше і комфортніше. У всьому іншому життя не змінилося.

Як жити, коли ти ґуру?

Зараз у Стівена Кінґа майже шість мільйонів фоловерів у твіттері. Це, звісно, не 20 мільйонів Леонардо Ді Капріо і не понад 80 мільйонів Леді Ґаґи, проте ми ж розуміємо, що співаки — це на десятиліття, актори — на два, а улюблені письменники — назавжди. Визнання Кінґа серед читачів фактично сягнуло абсолюту. Знаєте, серед кінґоманів у західних групах — його constant readears — є специфічне змагання: фото найкращого кутка / шафи / кімнати з Кінґовими книжками. Окремі колекціонери мають по 300—400 різних видань. А ще фани не оминають увагою самого автора: він щодня отримує різноманітні подарунки — кепки та худі з Пеннівайзом, мініатюрні гробики, скелетики з вигравіюваними побажаннями здоров’я та довголіття і т. д. Власне, твіттер Кінґа складається з фоточок із подібними штуками, а ще там є дрібка реклами нових і майбутніх книг, багато про політику з матюками на адресу нині чинного президента, трохи розмов із сином Джо і фото улюблених песиків-корґі: Моллі та Йоші. Життя Стівена триває здебільшого так само, як в останні 45 років: читання, письмо, фільми, рок і спілкування про книжки.

«Його романи стали більш оптимістичними, — кажуть друзі письменника, — він навіть просив залишити живим хлопчика, коли знімали нову версію “Кладовища…”». «Насправді я вірю, що більшість людей за своєю природою добрі, — озивається у відповідь Стівен, — хоча світ загалом страшне місце». Кінґ не стомлюється повторювати в численних інтерв’ю, що люди читають горор, бо воліють бачити вигаданих монстрів-маніяків, а не справжніх, і що сам жанр є значно важливішим, ніж про нього звикли думати. Це також Стівова заслуга, що до горорів тепер ставляться поважніше. Не всі, звичайно, сприймають літературу жахів усерйоз, проте коли ти ґуру свого жанру, то це, певно, дрібниці: «Я пережив більшість своїх критиків, — хвалиться Стівен, — і мені приємно це усвідомлювати». Утім, офіційне визнання також не забарилося: ще 2003 р. Кінґа нагороджують Національною

книжковою премією, яку заснувала Американська асоціація книговидавців. 2007-го Організація детективістів США присуджує йому звання Великого Майстра (першу таку нагороду 1955 р. здобула Агата Крісті), а 2015-го Стів отримує з рук Барака Обами Національну медаль мистецтв — найвищу відзнаку, яку митець може дістати від американського уряду.

«Та він просто велика дитина, — знову кажуть друзі, — і пише він тепер для своїх трьох онуків». «Я пишу про речі, які мене хвилюють, — відповідає Стівен, — про дружбу, про владу, яка може чинити гидкі речі, про беззахисних людей, які мають боронити себе. Так, саме про це “Інститут”: я завжди хотів показати, як слабкі люди можуть стати сильними».

Ритм роботи письменника не змінився. «Є автори, які пишуть швидко, — каже Кінґ, — он Паттерсону для роману достатньо тижня. Я не поспішаю. На першу чернетку варто витратити до чотирьох місяців. Просто в те, що пишеш, треба зануритися з головою». Ґуру жахіття залишає собі вдосталь часу для читання. Він завжди цікавився жанровою літературою свого діапазону, а також класикою прози, але тепер Стіва також захоплює поезія. «Із плином часу уважніше приглядаєшся до речей і слів», — каже Кінґ.

Такий він — найпотужніший майстер страшної прози всіх часів. Дрібку патетичний, проте усміхнений і по-людськи чутливий. На американській прем’єрі «Лабіринту Фавна» Кінґові дісталося місце поруч із режисером Ґільєрмо дель Торо. У якийсь страшний момент фільму Стівен схопив його за руку і скрикнув… «О, це була найщас-ливіша мить мого життя», — зізнався потім режисер. «Я надто багато написав подібних історій, — міг би відповісти йому Кінґ словами Біл-ла Денбро, — я добре знаю, яким є смак справжнього страху».