Усі вогні ­— вогонь

Здоров’я хворих

Коли тітонька Клелія раптом занедужала, родину охопила паніка і впродовж кількох годин ніхто не був здатний реагувати й запропонувати план дій, навіть дядечко Роке, який завжди знаходив якнайкращий вихід з будь-якої ситуації. Карлосові зателефонували до контори, Роса й Пепа відпустили учнів, яким давали уроки гри на фортепіано та сольфеджіо, і навіть тітонька Клелія занепокоїлася більше через маму, ніж через себе. Вона була певна, що її хвороба несерйозна, а от мамі з її тиском та цукром не можна переповідати тривожні новини, всі добре пам’ятали, що лікар Боніфас перший зрозумів і схвалив рішення приховати від мами все, що стосувалося Алехандро. Якщо тітоньці Клелії доведеться дотримуватися постільного режиму, необхідно вигадати щось таке, щоб мама не запідозрила, що та хвора; історія з Алехандро й без того виявилася надто заплутаною, а тепер додалося ще це — найменша помилка, і мама взнає правду. Хоча дім великий, не слід було забувати, що мама має тонкий слух і небезпечну здатність угадувати, де саме перебуває кожен з нас. Пепа зателефонувала лікареві Боніфасу з горішнього поверху і повідомила брата й сестру, що лікар прийде якомога раніше, тож треба залишити прочиненими двері, аби йому не довелося дзвонити, щоб зайти. Поки Роса й дядечко Роке опікувалися тітонькою Клелією, яка двічі непритомніла й скаржилася на нестерпний головний біль, Карлос розважав маму, переповідаючи їй подробиці дипломатичного конфлікту з Бразилією й читаючи останні новини того надвечір’я. Мама була в доброму гуморі і не відчувала болю в попереку, як це траплялося майже завжди в годину післяобіднього відпочинку. Вона перепитувала всіх і кожного, що це з ними, що вони такі знервовані, і в домі заговорили про низький тиск і згубні наслідки консервантів у хлібі. У годину чаювання до мами, щоб розважити її розмовою, зайшов дядечко Роке, і Карлосові вдалося піти прийняти душ, після чого він став чекати лікаря. Тітонька Клелія почувалася краще, однак вона насилу могла поворухнутися в ліжку і майже втратила цікавість до всього, що турбувало її після першого запаморочення. Пепа й Роса почергово доглядали її, пропонуючи то чай, то воду, але тітонька не озивалася; надвечір у домі запанував спокій, і сестри з братом вирішили, що, можливо, хвороба тітоньки Клелії неважка, і завтра вона знову, наче й не було нічого, зайде о цій порі до маминої спальні.

З Алехандро справи були набагато гірші, бо він загинув в автомобільній катастрофі невдовзі після того, як прибув до Монтевідео, де на нього чекали в домі його приятеля-інженера. Відтоді минув майже рік, але для всіх — брата й сестер, тітоньки з дядечком — це наче щойно сталося; для всіх, крім мами, оскільки для мами Алехандро перебував у Бразилії, де якась фірма з Ресіфі[12] довірила йому спорудження цементного заводу. Ідея підготувати маму, вигадати для неї, буцімто Алехандро потрапив в аварію й дістав легкі ушкодження, не прийшла нікому з них до голови бодай після застережень лікаря Боніфаса. Навіть Марія Лаура, яка в перші години взагалі не тямила себе, завважила, що сказати таке мамі неможливо. Карлос із батьком Марії Лаури подалися до Уругваю за тілом Алехандро, а тим часом родина, як завжди, дбала про маму, яка того дня почувалася зле. Клуб інженерів погодився, щоб чатування біля небіжчика відбулося у них, і Пепа, яка найбільше упадала коло мами, навіть не змогла побачити братової труни, а тим часом інші члени родини, змінюючи одні одних, не відходили від бідолашної Марії Лаури, поринулої у своє безслізне горе. Місія все обміркувати й зважити, як майже зазвичай, випала дядечкові Роке. Вдосвіта він завів розмову з Карлосом, який безмовно оплакував брата, похиливши голову на зелену скатертину, що вкривала стіл у їдальні, за яким вони часто грали в карти. Згодом до них приєдналася тітонька Клелія, бо мама спала всю ніч і не повинна була цікавитися нею. Заручившись мовчазною згодою Роси й Пепи, вони визначили свої найперші дії, починаючи від приховання газети «Ла Насьйон» — часом мамі вистачало снаги читати її кілька хвилин, і всі погодилися з пропозицією дядечка Роке. Йшлося про те, що якесь бразильське підприємство начебто уклало з Алехандро контракт, за яким той мусив цілий рік працювати в Ресіфі, а отже відмовитися від короткого відпочинку в домі приятеля-інженера, спакувати речі й вилетіти ближчим рейсом. Мама повинна була зрозуміти, що зараз інші часи, що промисловці позбавлені почуттів, але Алехандро знайде можливість узяти тижневу відпустку й прилетіти до Буенос-Айреса. Мамі новина сподобалася, хоча вона сплакнула, й довелося дати їй нюхальної солі. Карлос, який умів її розсмішити, сказав, що ганебно плакати через перший успіх Веніаміна їхньої родини[13], й Алехандро був би прикро вражений, якби дізнався, як зустріли звістку про його контракт. Після цього мама заспокоїлася й заявила, що вип’є кілька крапель малаги за здоров’я Алехандро. Карлос квапливо вискочив з кімнати по вино, однак принесла його й випила з мамою келишок Роса.

Мамі велося доволі тяжко, і хоча вона майже не нарікала, доводилося робити все можливе, щоб не залишати її на самоті й розважати. Коли наступного після похорону Алехандро дня вона висловила подив, що Марія Лаура не провідала її, як зазвичай по четвергах, Пепа пішла надвечір до родини Новальї, щоб переговорити з Марією Лаурою. Тоді ж таки дядечко Роке завітав до приятеля-адвоката й пояснив тому ситуацію; адвокат пообіцяв негайно написати своєму братові, який працював у Ресіфі (в маминому домі міста не вибирають навмання) й налагодити листування. Лікар Боніфас уже встиг начеб випадково зайти до мами й, перевіривши її зір, знайшов значне покращення, однак порекомендував не читати кілька днів газет. Тітонька Клелія зголосилася переповідати їй найцікавіші новини; на щастя, мамі не подобалися випуски новин по радіо, вона вважала їх вульгарними, до того ж у них щораз лунала реклама лікарських засобів, які не викликали довіри, хоча люди раз по раз їх ковтали.

Марія Лаура прийшла в п’ятницю надвечір і пожалілася, що мусить багато працювати, щоб скласти іспит з архітектури.

— Авжеж, доню, — мовила мама, з ніжністю дивлячись на неї. — У тебе очі червоні від читання, це погано. Постав кілька компресів з гамамелісом — це найкращий засіб.

Роса й Пепа були присутні під час цієї розмови, готові втрутитися будь-якої миті, але Марія Лаура переборола себе й навіть посміхнулася, коли мама заговорила про хитруна-нареченого, який завіявся так далеко й практично без попередження. Мовляв, така вже сучасна молодь — світ схибнувся, всі кудись поспішають і ні на що не мають часу. Потім мама згадала відомі історії батьків та прабатьків, а тоді подали каву, і прийшов Карлос зі своїми жартами й оповідками, і в якусь мить у дверях спальні постав дядечко Роке, який обвів зичливим поглядом присутніх, і все було, як і мало бути, поки настав час мамі відпочити.

Родина звикла, Марії Лаурі це коштувало більших зусиль, але ж їй доводилося бачитися з мамою лише по четвергах; одного дня надійшов перший лист від Алехандро (мама вже двічі висловлювала подив, що той мовчить), і Карлос прочитав його вголос, стоячи в ногах ліжка). Алехандро був зачарований Ресіфі, писав про порт, продавців папуг і смак прохолодних напоїв — у родини слинки текли, коли всі довідалися, що ананаси там практично нічого не коштують, а кава справжня й напрочуд духмяна… Мама попросила, щоб їй показали конверт, і наказала віддати марку синові Марольди, бо той філателіст, хоча їй зовсім не подобається, що діти возяться з марками, а потім не миють рук, адже марки об’їздили півсвіту.

— Їх облизують, щоб наклеїти, — повторювала мама, — а мікроби залишаються на них і розмножуються. Але все одно віддайте її хлопцю — він їх має стільки, що однією більше…

Наступного дня мама покликала Росу й продиктувала лист-відповідь Алехандро, де запитувала, коли той зможе взяти відпустку і чи не дорого вийде йому подорож. Розповіла про своє самопочуття, про те, що Карлос нещодавно дістав підвищення, і про нагороду, здобуту хлопцем, якому Пепа давала уроки гри на фортепіано. А ще повідомила, що Марія Лаура регулярно провідує її, не пропустивши жодного четверга. Погано тільки, що вона багато вчиться, а це згубно впливає на її зір. Коли листа було написано, мама олівцем поставила під текстом підпис і ніжно поцілувала аркуш. Пепа підвелася, сказавши, що піде по конверт, а тим часом до кімнати зайшла тітонька Клелія з пігулками, які мама приймала о п’ятій, і квітами, які поставила у вазу на комоді.

Їм велося непросто, бо саме в ті дні мамин тиск підвищився ще більше, і родина почала запитувати себе, чи не вплинуло на неї, бува, щось таке, що виходило за межі їхньої поведінки, чи не відчувала вона — попри всі запобіжні заходи й удавану веселість — якоїсь згубної тривоги чи смутку. Але такого не могло бути, бо, змушені силувано сміятися, вони врешті-решт перед мамою почали сміятися по-справжньому, а часом жартували й поплескували одні одних по плечу навіть тоді, коли мами поруч не було, а потім дивилися так, мовби раптом прокинулися, і Пепа шарілася, а Карлос хнюпився й запалював сигарету. Насправді єдиним, що важило, була потреба, щоб час спливав, а мама ні про що не здогадувалася. Дядечко Роке розмовляв з лікарем Боніфасом, і всі сходилися на тому, що слід нескінченно грати цю комедію милосердя, як назвала її тітонька Клелія. Єдину проблему становили відвідини Марії Лаури, бо мама, природно, хотіла говорити про Алехандро, хотіла знати, чи одружаться вони, щойно той повернеться з Ресіфі, чи, може, цей шаленець, її син, підпише новий контракт і надовго залишиться далеко. Не було іншого виходу, як заходити щохвилини до спальні, щоб відволікти маму й виручити Марію Лауру, яка трималася напрочуд спокійно, сидячи на стільці й до болю стиснувши кулаки, але одного дня мама запитала тітоньку Клелію, чого це всі товчуться в спальні, коли Марія Лаура приходить її провідати, наче не мають іншої нагоди зайти. Тітонька Клелія розреготалася й мовила, що всі бачать у Марії Лаурі відбиток Алехандро й тому воліють бути в її товаристві, коли та приходить.

— Твоя правда, Марія Лаура дуже добра, — озвалася мама. — Цей шибеник, мій син, не заслуговує на неї.

— Ти ба, від кого я таке чую, — підпустила шпильку тітонька Клелія. — Та в тебе ж аж слина тече, коли ти вимовляєш ім’я свого мазунчика.

Мама засміялася й собі і згадала, що з дня на день має прийти лист від Алехандро. Лист таки прийшов, і дядечко Роке приніс його разом із чаєм точно о п’ятій. Цього разу мама захотіла сама прочитати лист і попросила свої окуляри. Читала вона старанно, мовби кожна фраза була лагоминою, яку належало довго смакувати.

— Сучасні молоді люди непоштиві, — знехотя проговорила мама. — Нехай у мої часи не було теперішніх машин, але я ніколи не наважилася б написати батькові щось таке, та й ти теж.

— Авжеж, — підтакнув дядечко Роке. — З такою вдачею, як у нашого старого.

— Завжди ти торочиш оце про старого, Роке. Знаєш, що мені прикро таке чути, але тобі байдуже. Згадай, як це дратувало нашу маму.

— Гаразд, гаразд. Я кажу «старий» просто так, це ніяка не неповага.

— Дуже дивно, — мама зняла окуляри й задивилася в обрамоване вікном чисте небо. — Від Алехандро надійшло вже п’ять чи шість листів, і в жодному він не назвав мене… Ох, це наша з ним таємниця. Але ж дивно, розумієш… Чому він жодного разу не назвав мене так?

— Мабуть, хлопець вважає безглуздям це писати. Одна справа казати тобі… як він тебе називає?..

— Це таємниця, наша таємниця — мого сина й моя.

Ні Пепа, ні Роса не знали цього слова, а Карлос, коли ми його спитали, тільки знизав плечима.

— Чого ти хочеш, дядечку? Найбільше, що я можу зробити, це підробити підпис. Сподіваюсь, мама забуде про це, не переймайся.

Через чотири чи п’ять місяців, одержавши від Алехандро листа, в якому той пояснював, що буквально завалений роботою (хоча й тішиться, бо це великий шанс для молодого інженера), мама наполягла, що йому вже час узяти відпустку й прилетіти до Буенос-Айреса. Росі, яка записувала мамину відповідь, здалося, що та диктує її повільніше, ніж зазвичай, мовби добре зважуючи кожну фразу.

— Хтозна, чи зможе він прилетіти, — начеб неуважно мовила Роса. — Було б шкода, якби у нього виникли непорозуміння з підприємством саме тепер, коли справи йдуть чудово, і він такий задоволений.

Мама диктувала далі, ніби й не чула. Її здоров’я підупало, і вона була б рада бачити Алехандро бодай кілька днів. Алехандро повинен подумати також і про Марію Лауру — ні, вона не вважає, що син нехтує свою наречену, але кохання не може живитися красивими словами та обіцянками на відстані. Зрештою, вона сподівається одержати невдовзі від Алехандро добрі новини. Роса завважила, що мама не поцілувала аркуш після того, як поставила підпис, а пильно вдивлялася в лист, мовби хотіла закарбувати його в пам’яті. «Бідолашний Алехандро», — подумала Роса й швидко — потайки від мами — перехрестилася.

— Слухай, — сказав дядечко Роке Карлосові того вечора, коли вони залишилися вдвох, щоб зіграти традиційну партію в доміно, — по-моєму, справи кепські. Доведеться вигадати щось вірогідне, або вона зрештою здогадається.

— Не знаю, що й казати, дядечку. Найкраще було б, якби Алехандро відповів щось таке, що вдовольнило б її ще на якийсь час. Вона така слаба, і думати не можна, щоб…

— Ніхто про це й не говорить, хлопче. Але запевняю тебе, твоя матір не з тих, хто занепадають духом. І вона не сама, а в родині.

Мама, не коментуючи, прочитала ухильну відповідь Алехандро, мовляв, той постарається взяти відпустку, щойно здасть першу зведену чергу заводу. Коли надвечір того ж дня прийшла Марія Лаура, мама попросила, щоб та посприяла приїзду Алехандро до Буенос-Айреса хоч би на один тиждень. Потім Марія Лаура сказала Росі, що своє прохання мама висловила в ту єдину мить, коли ніхто більше не міг її почути. Дядечко Роке перший припустив те, про що інші вже не раз думали, не наважуючись вимовити вголос, і коли мама продиктувала Росі нового листа до Алехандро, в якому наполягала на його приїзді, всі дійшли висновку, що немає іншого виходу, як зробити спробу й побачити, чи в змозі мама одержати першу неприємну звістку. Карлос порадився з лікарем Боніфасом, який рекомендував обачність і якісь краплі. Зачекали, поки мине необхідний час, і одного дня дядечко Роке вмостився біля маминого ліжка, а Роса тим часом готувала мате й, стоячи поруч з комодом з аптечкою, дивилася крізь балконну шибку надвір.

— Знаєш, тепер я починаю розуміти, чому цей хитрун, мій небіж, не наважується приїхати, — заговорив дядечко Роке. — Просто він не хотів засмучувати тебе, знаючи, що ти нездужаєш.

Мама непорозуміло глянула на брата.

— Сьогодні телефонували Новальї, Марія Лаура нібито одержала звістку від Алехандро. З ним усе гаразд, але він не зможе приїхати кілька місяців.

— Чому не зможе? — спитала мама.

— У нього щось з ногою. Здається, з кісточкою. Треба перепитати в Марії Лаури, нехай сама скаже. Старий Новальї казав про перелам кісточки чи щось таке.

— Перелам кісточки? — здивувалася мама.

Перш ніж дядечко Роке відповів, Роса вже стояла напоготові зі слоїком з нюхальною сіллю. Лікар Боніфас з’явився негайно, і за кілька годин усе минулося, але то були довгі години, і лікар Боніфас пішов, коли вже споночіло. Лише через два дні мама відчула в собі достатньо сил, аби попросити Пепу написати Алехандро листа. Коли Пепа, яка не зовсім її зрозуміла, зайшла до спальні, як зазвичай, з блокнотом і ручкою, мама заплющила очі й заперечливо похитала головою.

— Напиши сама. Скажи йому, щоб беріг себе.

Пепа так і вчинила, не розуміючи, навіщо пише речення за реченням, якщо мама однаково не читатиме листа. Ввечері того дня вона сказала Карлосові, що, поки писала, сидячи біля маминого ліжка, була цілком певна, що мама не читатиме й не підписуватиме листа. Та лежала із заплющеними очима й розплющила їх лишень тоді, коли надійшов час пити трав’яний чай: вона мовби поринула в забуття, думала про щось інше.

Алехандро відповів найприроднішим тоном, пояснивши, що не хотів писати про перелам, щоб не засмучувати її. Спершу лікарі помилилися, і йому наклали гіпс, який довелося знімати, але тепер справа пішла на лад — за кілька тижнів він почне ходити. Загалом це триватиме місяці зо два, кепсько лише те, що робота загальмувалася у такий неслушний час, і…

Карлосові, який уголос читав листа, здалося, що мама не слухає його так, як дотепер. Вона час від часу позирала на годинник, а це було ознакою того, що мама нетерпеливиться. О сьомій годині Роса мала принести їй бульйон і прописані лікарем Боніфасом краплі, а було вже п’ять хвилин на восьму.

— Що ж, — Карлос згорнув листа. — Сама бачиш, усе гаразд, з хлопчиком не трапилось нічого серйозного.

— Авжеж, — озвалася мама. — Скажи Росі, нехай поквапиться.

Мама уважно вислухала пояснення Марії Лаури про синів перелам і навіть попросила її пораяти Алехандро кілька сеансів масажу, мовляв, це добре зарадило колись батькові, коли той упав з коня в Матансасі. Й одразу, начеб продовжуючи розпочату фразу, зажадала, щоб їй дали кілька крапель цитринової настоянки, яка завжди добре прочищає їй голову.

Першою того ж вечора заговорила Марія Лаура. Перш ніж піти, вона це сказала у вітальні Росі, і та подивилася на неї так, наче не йняла віри її словам.

— Як ти могла таке вимислити?

— Я нічого не вимислила, це правда, — мовила Марія Лаура. — І я більше не прийду, Росо, — хоч би як мене умовляли, нізащо не прийду.

У глибині душі фантазія Марії Лаури нікому не видалася аж надто безглуздою. Проте Клелія підсумувала загальну думку, коли завважила, що в такому домі, як їхній, обов’язок є обов’язок. Росі випало піти до оселі родини Новальї, однак у Марії Лаури стався напад істеричного плачу, тож не лишалося іншого виходу, як погодитися з її рішенням. Того ж таки дня Пепа й Роса заговорили про те, як багато доводиться вчитися бідолашній дівчині й яка вона стомлена. Мама нічого не сказала на це, а коли надійшов четвер, не спитала про Марію Лауру. Того четверга виповнилося десять місяців, відколи Алехандро подався до Бразилії. Підприємство було так задоволене його роботою, що через кілька тижнів йому запропонували продовжити контракт ще на рік, якщо він погодиться негайно переїхати до Белена[14] для будівництва нового заводу. Дядечко Роке був у захваті від пропозиції, на його думку, це була велика перемога для такої молодої людини.

— Алехандро завжди був найрозумнішим, — озвалася мама. — Так само як Карлос найбільш упертим.

— Твоя правда, — мовив Роке, подумки запитуючи себе, яка муха вкусила того дня Марію Лауру. — Щиро кажучи, ти народила вдалих синів, сестро.

— Авжеж, гріх скаржитися. Їхній батько зрадів би, побачивши їх уже дорослими. Дівчата такі добрі, а бідний Карлос такий відданий родині.

— І Алехандро з великим майбутнім.

— Мабуть, так, — проказала мама.

— Подумати лишень — йому пропонують новий контракт… Що ж, коли будеш в силі, відповіси синові; він, либонь, боїться, що новина про подовження контракту тобі не сподобається.

— Мабуть, так, — повторила мама, задивившись у небо. — Скажи Пепі, нехай напише йому, вона знає.

Пепа написала, не маючи певності щодо того, щó саме повинна повідомити братові, але переконана, що краще мати готовий текст, аби уникнути суперечностей у відповідях. Алехандро своєю чергою дуже зрадів, що мама зрозуміла, який шанс відкривається перед ним. З кісточкою все йшло гаразд; щойно зможе, він попросить двотижневу відпустку, щоб побути з ними. Мама злегка хитнула головою й поцікавилася, чи приніс уже поштар «Ла Расон», аби Карлос прочитав їй надруковані там повідомлення. В домі все влагодилося без зусиль: потрясіння, здавалося, залишились у минулому, а мамине здоров’я стабілізувалося. Діти чергувалися біля неї, дядечко Роке й тітонька Клелія раз по раз заходили до її спальні. Карлос читав мамі газету вечорами, а Пепа вранці. Роса й тітонька Клелія опікувалися прийомом ліків і умиванням, дядечко Роке двічі або й тричі на день пив у її кімнаті мате. Мама ніколи не залишалася сама, ніколи не запитувала про Марію Лауру; щотижня вона одержувала новини про Алехандро, ніяк не коментуючи; просила Пепу дати відповідь і змінювала тему — розумна, уважна й відсторонена.

У ті часи дядечко Роке почав читати їй новини про напружені відносини з Бразилією. Попервах він записував їх на берегах газети, однак мама не переймалася досконалістю читання, й через кілька днів дядечко Роке призвичаївся миттєво новини вигадувати. Спершу він додавав до тривожних повідомлень власний коментар про проблеми, що могли виникнути у зв’язку з цим в Алехандро та інших аргентинців у Бразилії, але оскільки маму це начебто не турбувало, дядечко Роке припинив коментарі, хоча через кожні кілька днів потроху нагнітав атмосферу. У листах Алехандро йшлося про можливий розрив дипломатичних відносин, хоча молодик, як завжди, залишався оптимістом і був переконаний, що міністри закордонних справ розв’яжуть суперечку.

Мама не робила жодних коментарів, можливо, тому, що Алехандро ще не скоро міг попросити про відпустку, але одного вечора вона зненацька спитала лікаря Боніфаса, чи справді ситуація з Бразилією така складна, як про це пишуть в газетах.

— З Бразилією? Ах, так, справи йдуть не надто добре, — озвався лікар. — Залишається сподіватися, що здоровий глузд державних мужів…

Мама втупилася в нього, начеб здивована, що лікар відповів їй, не замислюючись. Вона тихо зітхнула й змінила тему розмови. Того вечора вона виглядала жвавішою, ніж доти, і лікар Боніфас пішов задоволений. А наступного дня захворіла тітонька Клелія; запаморочення здавалися справою минущою, проте лікар Боніфас порадив дядечкові Роке помістити тітоньку Клелію у санаторій. Мамі, яка саме слухала новини з Бразилії, що читав їй Карлос у вечірній газеті, сказали, нібито в тітоньки Клелії мігрень, і через те вона не підводиться з ліжка. Вони мали попереду цілу ніч, щоб обміркувати подальші дії, але після розмови з лікарем Боніфасом дядечко Роке почувався дуже пригніченим, і ухвалювати рішення випало Карлосові й сестрам. Роса згадала про садибу Маноліти Вальє й тамтешнє чисте повітря; наступного після запаморочення тітоньки Клелії дня Карлос повів розмову так вдало, що склалося враження, буцімто мама сама порадила тітоньці Клелії провести якийсь час у садибі Маноліти, мовляв, це піде їй на користь. Один Карлосів колега зголосився відвезти її туди своєю автівкою, бо їхати потягом з мігренню було б утомливо. Тітонька Клелія схотіла особисто попрощатися з мамою, яка застерегла її, щоб тітонька не замерзла, бува, в одному з цих новочасних автомобілів і не забувала щовечора пити фруктове проносне.

— Клелія була налита кров’ю, — завважила мама надвечір у розмові з Пепою. — Вона мені не сподобалася.

— Ох, за кілька днів у садибі тітонька оклигає. Вона трохи втомилася за останні місяці; пригадую, Маноліта запрошувала її до своєї садиби.

— Справді? Дивно, Клелія ніколи мені цього не казала.

— Мабуть, щоб тебе не засмучувати.

— І скільки ж часу вона там пробуде, доню?

Пепа цього не знала, треба спитати в лікаря Боніфаса, який порадив їй чисте повітря. Мама повернулася до цієї теми лише через кілька днів (тітонька Клелія саме знепритомніла в санаторії, і Роса й дядечко Роке почергово її доглядали).

— То коли вернеться Клелія? — запитала мама.

— Ти ба, варто сердешній залишити тебе й змінити повітря…

— Але ж ви самі казали, що нічого серйозного.

— Звісно, нічого серйозного. Вона залишається, бо їй там подобається, і щоб побути з Манолітою, адже вони подруги.

— Зателефонуй до садиби і спитай, коли вона вернеться, — наполягла мама.

Роса зателефонувала до садиби, і їй відповіли, що стан здоров’я тітоньки Клелії покращився, але вона досі почувається слабою, тож залишиться ще на якийсь час. Погода в Олаваррії[15] чудова.

— Мені це не подобається, — проказала мама. — Клелія повинна була вже повернутися.

— Заради Бога, мамо, не турбуйся так. Чому б тобі самій не одужати якнайшвидше і не поїхати до Клелії та Маноліти приймати сонячні ванни?

— Мені? — мама зиркнула на Карлоса, і в її погляді були подив, приголомшеність, образа. Карлос, щоб приховати почуття (тітонька Клелія була у вкрай важкому стані, Пепа щойно телефонувала), засміявся й поцілував маму в щоку, мов пустотливе дівча.

— Дурненька матуся, — мовив, намагаючись ні про що не думати.

Тієї ночі мама погано спала і ще вдосвіта спитала про Клелію, начеб о цій порі вони могли мати якісь новини з садиби (тітонька Клелія щойно померла, і чатування за небіжчицею було вирішено провести у похоронній конторі). О восьмій ранку зателефонували до садиби, скориставшись телефоном, що стояв у вітальні, щоб мама могла чути розмову: на щастя, ніч для тітоньки Клелії минула доволі добре, хоча Манолітин лікар порекомендував їй залишатися, поки триватиме гарна погода. Карлос, задоволений тим, що його контора закрита на переоблік, прийшов до мами в піжамі випити мате й погомоніти.

— Слухай, — мовила мама, — гадаю, слід написати Алехандро — нехай приїде побачитися з тітонькою. Він завжди був мазунчиком Клелії, і було б добре, якби приїхав.

— Але ж у тітоньки Клелії нічого серйозного, мамо. Якщо Алехандро не зміг приїхати, щоб побачитися з тобою, уяви…

— Це його справа, — правила своєї мама. — А ти напиши йому, що Клелія хвора, і він мусить приїхати.

— Ну, скільки тобі повторювати, що у тітоньки Клелії нічого серйозного.

— Якщо нічого серйозного, тим краще. Але тобі нічого не коштує йому написати.

Йому написали того ж таки дня й прочитали лист мамі. У ті дні, коли від Алехандро мала надійти відповідь (тітонька Клелія почувалася добре, але Манолітин лікар наполягав, що вона повинна скористатися чистим повітрям), дипломатичні відносини з Бразилією ще більше загострилися, і Карлос сказав мамі, що не буде дивним, якщо листи Алехандро затримуватимуться.

— Мов навмисне, — озвалася мама. — Ось побачиш, він теж не зможе прилетіти.

Ніхто не наважувався прочитати їй лист Алехандро. Зібравшись у їдальні, всі дивилися на порожній стілець тітоньки Клелії, перезиралися, вагалися.

— Це якесь безглуздя, — проказав Карлос. — Ми так звикли ламати комедію, що сценою більше, сценою менше…

— Тоді віднеси його ти, — мовила Пепа. На очі їй навернулися сльози, які вона витирала серветкою.

— Що ти хочеш — тут щось не спрацьовує. Щоразу, коли заходжу до її кімнати, я мовби чекаю якоїсь несподіванки, пастки, чогось такого.

— Це Марія Лаура винна, — заговорила Роса. — Вона вбила нам у голови цю думку, і тепер ми не можемо діяти природно. А тут іще тітонька Клелія…

— Знаєш, після цих твоїх слів мені прийшло до голови, що слід поговорити з Марією Лаурою, — прорік дядечко Роке. — Було б логічно, якби після іспитів вона прийшла й сповістила, що Алехандро не зможе прилетіти.

— А в тебе не холоне кров через те, що мама більше не питає про Марію Лауру, хоча Алехандро згадує її в кожному листі?

— Не про температуру моєї крові йдеться, — заперечив дядечко Роке. — Людина або робить справу, або не робить, і крапка.

Росі знадобилося дві години, щоб умовити Марію Лауру, але вона була її кращою подругою, і Марія Лаура дуже любила їхню родину, навіть маму, хоча й боялася її. Довелося готувати новий лист — Марія Лаура принесла його разом із букетом квітів і мандариновими пастилками, які дуже любила мама. Так, на щастя, найскладніші іспити вже завершилися, і вона могла на кілька тижнів поїхати відпочити до Сан Вісенте[16].

— Чисте повітря піде тобі на користь, — мовила мама. — А от Клелії… Ти телефонувала сьогодні до садиби, Пепо? Ах, так, ти казала… Що ж, Клелія поїхала три тижні тому і ось, будь ласка…

Марія Лаура й Роса висловили свої міркування щодо цього, потім принесли на таці чай, і Марія Лаура прочитала мамі кілька уривків з листа, в якому Алехандро повідомляв, що всіх іноземних фахівців тимчасово інтернували, але йому дуже пощастило, бо він мешкає в розкішному готелі коштом державної скарбниці й залишатиметься там, поки міністри закордонних справ залагодять конфлікт. Мама ніяк не відреагувала на це, випила чашку липового чаю й задрімала. Сестри, відчувши деяке полегшення, гомоніли у вітальні. Марія Лаура вже була зібралася йти, коли їй прийшла до голови думка про телефон, і вона поділилася нею з Росою. У Роси склалося враження, що Карлос також думав про таке, згодом вона заговорила про це з дядечком Роке, але той лише знизав плечима. У такій ситуації не залишалося нічого іншого, як махнути рукою й далі читати газету. Однак Роса й Пепа сказали про це Карлосові, який не міг знайти жодного пояснення, хіба що прийняти те, чого ніхто не бажав приймати.

— Там побачимо, — проказав Карлос. — Можливо, їй ще спаде на думку і вона нас попросить. У такому разі…

Проте мама так ніколи й не попросила, щоб їй принесли телефон, аби вона могла сама поговорити з тітонькою Клелією. Щоранку питала, чи є якісь новини з садиби, а тоді знову поринала в мовчанку, де час, здавалося, вимірювався дозами ліків і чашками трав’яного чаю. Її не дратувало, коли дядечко Роке заходив з газетою, щоб прочитати останні новини про конфлікт з Бразилією, хоча вона начебто й не турбувалася, коли «Ла Расон» затримувалася або дядечко Роке припізнювався, захопившись шахами. Роса й Пепа дійшли висновку, що мамі байдуже, чи читатимуть їй новини, чи телефонуватимуть до садиби, чи принесуть лист від Алехандро. Утім щодо цього не було певності, бо часом мама підводила голову й дивилася на них своїм звичним проникливим поглядом, в якому не було схвалення. Все йшло своєю чергою, і Росі телефонувати до чорної діри на іншому кінці дроту було так само просто й звично, як дядечкові Роке і далі читати вигадані повідомлення серед оголошень та футбольних новин, а Карлосові заходити до мами з розповідями про свої поїздки до садиби в Олаваррії й пакетами з фруктами, які передали Маноліта й тітонька Клелія. Навіть в останні місяці маминого життя звички не змінилися, хоча тепер це майже не мало значення. Лікар Боніфас сказав їм, що, на щастя, мама не мучитиметься й згасне, не відчувши цього. Однак мама залишалася при здоровому глузді до самого кінця, коли діти зібралися біля неї, не в змозі приховати почуттів.

— Ви всі були зі мною такими добрими, — з ніжністю проказала мама. — Взяли на себе стільки клопотів, аби я не страждала.

Дядечко Роке, який сидів поруч з нею, підбадьорливо погладив її руку й озвався: — Дурненька. Пепа й Роса, які удавали, буцімто шукають щось у комоді, збагнули, що Марія Лаура мала рацію; тепер вони напевне знали те, що якимось чином знали завжди.

— Ви так оберігали мене, — мовила мама, і Пепа стиснула руку Роси, бо врешті-решт ці слова знову ставили все на місце, відновлювали довгу неминучу п’єсу. Однак Карлос, який стояв у ногах ліжка, дивився на маму так, начеб знав, що вона скаже щось іще.

— Тепер ви зможете відпочити, — прорекла мама. — Ми більше не завдаватимемо вам клопотів.

Дядечко Роке поривався заперечити, хотів щось сказати, але Карлос підступив до нього й сильно стиснув йому плече. Мама поволі губилася у важкому сні, і краще було її не турбувати.

Через три дні після похорону від Алехандро надійшов останній лист: він, як зазвичай, цікавився здоров’ям мами й тітоньки Клелії. Роса, яка одержала лист, розпечатала конверт і почала машинально читати, а коли підвела затуманені слізьми очі, утямила, що, поки читала, думала про те, як сповістити Алехандро про смерть мами.

Переклад Сергія Борщевського