Усі вогні ­— вогонь

1

Іноді я думав, що все пливе, перетворюється, тане, переходить само по собі з одного в інше. Кажу — думав, але, хоч як це безглуздо, маю надію, що це ще станеться зі мною. І от, хоча соромно блукати містом, коли в тебе родина і служба, іноді повторюю подумки, що, мабуть, уже пора вернутися до свого кварталу і забути про біржу, де я служу, і, якщо трохи пощастить, зустріти Жозіан і залишитися у неї на цілу ніч.

Хтозна-відколи я це собі повторюю, і мені нелегко, адже був час, коли я ні про що не думав, і варто було тільки торкнутися плечем уявної межі іншого повітряного кола, як з тобою стаються несподівані пригоди. Підеш пройтися, як ходять городяни, в яких є улюблені вулиці, і опиняєшся врешті майже завжди в чарівному царстві критих галерей: чи не тому, що галереї і завулки були завжди для мене таємною батьківщиною? Наприклад, галерея Гуемес, місце двозначне, де стільки років тому я скинув з плечей дитинство, ніби старий плащ. Року двадцять восьмого ця галерея була зачарованою печерою, де невиразні зблиски гріха змішувалися для мене із запахом м’ятних карамельок, і вечірні газети волали про убивства, і горіли вогні біля входу до підвалу, де йшли безконечні фільми реалістів. Жозіани тих років дивилися на мене насмішкувато і по-материнському, а я, з двома сентаво в кишені, ходив, як дорослий, заламавши капелюха, встромивши руки до кишень, і курив, на зло вітчиму, який напророчив мені, що я осліпну від сигарет. Найкраще я пам’ятаю запахи і звуки, і чекання, і спрагу, і кіоск, де продавали журнали з голими жінками та адресами удаваних манікюрниць. Мене вже тоді вабило до гіпсового неба галерей, до брудних дахових віконець, до штучної ночі, яка не відала, що поруч — день і по-дурному світить сонце. З удаваною недбалістю я зазирав у двері, за якими ховалися таємниці таємниць і ліфт піднімав людей до венерологів або й вище, у той уявний рай, до жінок з сумнівною мораллю і легкою поведінкою, як про них пишуть газети. Там лікери, переважно зелені, в маленьких чарках, і лілові кімоно, і пахне там, як із крамничок (як на мене — вельми шикарних), що сяють у пітьмі галерей безкінечною низкою вітрин, де є і кришталеві вази, й коробочки, і рожеві лебеді, і темна пудра «Рашель», і щітки з прозорими ручками.

Мені і тепер нелегко увійти до галереї Гуемес, щоб розчулено і водночас з легкою іронією не згадати юні роки, на межі падіння. Чари минулого не тьмяніють, і я любив блукати знічев’я, знаючи, що от-от ввійду у світ критих галерей, де кожна темна, запилюжена крамничка вабила мене більше, ніж вітрина широких нахабних вулиць. Ввійду в Галері Вів’єн або в Пасаж де Панорама, де стільки глухих кутів і завулків, що ведуть до крамнички букіністів або до бюро подорожей, що не продало жодного квитка; в маленький світ, що обрав ближнє небо, де шибки брудні, а гіпсові статуї простягають вам гірлянду; в Галері Вів’єн, за два кроки від буднів вулиці Реомюра або біржі (я на біржі служу). Ввійду в мій світ, — я і не знав тоді, а він таки був мій, — коли на розі галереї Гуемес я рахував студентські дрібняки і прикидав, піти мені в бар-автомат чи купити книжку або карамельок у прозорій обгортці; і курив, кліпаючи від диму, і торкався у глибині кишені до пакетика з невинною етикеткою, купленого з награною недбалістю в аптеці, куди заходять одні чоловіки, хоча й не сподівався використати його; надто я був бідний і надто по-дитячому виглядав.

Моя наречена Ірма ніяк не розуміє, чому я люблю блукати поночі центром міста і його південними кварталами; а якби вона знала, що особливо я люблю галерею Гуемес, то страшенно здивувалася б. Для неї, як і для матері, немає ліпшого місця, ніж диван у вітальні, і ліпшої розваги, ніж кава, лікер і те, що називається бесідою. Ірма — найсмирніша з жінок; я ніколи не розповідав їй про те, чим живу, і тому, напевне, стану добрим чоловіком і добрим батьком, чиї діти, до речі, будуть жаданими внуками для моєї матері. Напевне, так і узнав я Жозіан — ні, не тільки через те, адже ми могли зустрітися і на бульварі Пуассоньєр або на вулиці Нотр-Дам-де-Віктуар, а насправді ми вперше глянули одне на одного в самих надрах Галері Вів’єн, у затінку гіпсових статуй, що тремтіли в газовому світлі (вінки тріпотіли в запилюжених пальцях муз), і я одразу зрозумів, що тут її місце і не важко її зустріти, якщо ти буваєш у кав’ярні і знайомий з візниками. Можливо, це випадково, але ми зустрілися з нею, коли в світі високого неба, в світі без гірлянд, ішов дощ, і я вважав це знаком і не подумав, що просто зіткнувся з тутешньою повією. Потім я узнав, що в ті дні вона не відходила від галереї, бо знову пішли чутки про звірства сексуального маніяка Лорана, і їй було страшно. Страх надав їй особливого чару, вона трималася боязко, але не приховувала, що я їй дуже подобаюся. Пам’ятаю, вона дивилася на мене і недовірливо, й палко і розпитувала якомога байдужіше, а я не вірив собі і радів, що вона мешкає тут же, нагорі, і просився піти до неї, а не в готель на вулиці Сотьє, хоча там вона багатьох знала і їй було б спокійніше. Потім вона повірила, і ми сміялися вночі з того, що я міг виявитися лиходієм Лораном. Мансарда була достоту як у дешевій книжці, а Жозіан така чарівна і так боялася душителя, що лякав Париж, і пригорталася до мене, коли ми обговорювали його лиходійства.

Мати завжди знає, коли я не ночував удома, і, хоча нічого не скаже (це було б просто безглуздо), два дні дивиться на мене чи то боязко, чи то ображено. Я чудово розумію: Ірмі вона не пробалакається; але все ж набридло — материнський нагляд вже ні до чого, а особливо прикро, що врешті саме я з’явлюся до матері з квітами або коробкою цукерок, і з цього само собою стане ясно: сварка закінчена і син-парубок знову живе при мамі, і все у нього, як у людей. Жозіан раділа, коли я описував їй ці пригоди, і там, у нашому царстві галерей, вони стали часткою нашого життя так само просто, як і їхня героїня. Жозіан вельми шанувала родинні почуття і поважала усякі свояцтва і родичання; я не надто люблю конфіденційні звіряння, але про щось говорити треба, а все, про що розповідала вона, було вже обговорено не раз, ось ми і поверталися майже неминуче до моїх парубоцьких проблем. Було і ще одне, що нас зближувало, і в цьому мені теж пощастило, Жозіан любила галереї — чи тому, що там мешкала, чи тому, що там було тепло і сухо (ми познайомилися на початку зими, падав ранній сніг, а в галереях у нас було весело, і його не помічали). Ми ходили удвох, коли в неї залишався час, тобто коли один чоловік (вона не хотіла називати його) мав гарний настрій і відпускав її розважитися. Ми мало говорили про нього — я запитував, звісно, а вона, звичайно, брехала про ділові взаємини, та само собою було очевидно, що він — її опікун чи господар, і досить розумний, щоб не даватися на очі. Потім я вирішив, що він радий, коли я ходжу з Жозіан, бо в ті дні всі особливо боялися: загроза Лорана, як ніколи нависала над кварталом після його нового злочину на вулиці д’Абукір, і вона, бідолашка, не посміла б у темряві віддалитися від Галереї Вів’єн. Власне, мені годилося б дякувати і Лорану, і господареві; через ці страхи я блукав з Жозіан переходами, зазирав у кав’ярні і все більше розумів, що стаю приятелем дівчини, з якою, здавалося б, нічим не зв’язаний. Ми говорили дурниці, мовчали і потроху, поступово переконувалися в нашій ніжній дружбі. Я звикав до чистої маленької комірчини, що так вписалася в галереї. Спершу я піднімався ненадовго, у мене не вистачало грошей на ніч, її чекав інший, багатший, і я нічого не встигав розгледіти, а згодом, удома, де єдиною розкішшю були журнали і срібна чашка для приготування мате, згадував, і нічого не пам’ятав, крім самої Жозіан, і засинав, ніби вона ще була в моїх обіймах. Але з дружбою прийшли і права; а може, Жозіан умовила господаря, і він дозволив їй залишати мене на ніч, і її кімната почала заповнювати перерви у наших не завжди легких бесідах. Усі ляльки, усі картинки, всі дрібнички оселилися в моїй пам’яті і допомагали жити, коли я повертався додому і говорив з матір’ю або з Ірмою про політику і про хвороби.

Потім прийшли й інші справи, наприклад, вималювався невиразний обрис того, кого вона називала південноамериканцем, але спершу все довкола заповнив страх перед тим, хто, якщо вірити газетам, звався Лораном-душителем. Якщо я наважуюся згадати Жозіан, то бачу, як ми входимо в кав’ярню на вулиці де Женер, сідаємо на малиновий плюш, вітаємося з друзями, і зразу спливає Лоран, усі тільки про нього й говорять, а я утомився за день від роботи і від того, що на біржі, в перервах, колеги і клієнти теж говорили про його останнє злочинство, і я думав, чи скінчиться цей важкий сон, чи буде знову так, як, за моїми уявленнями, було тут раніше, до часів Лорана (хоча тоді мене ще тут не було), чи моторошним вибрикам цього привида нема кінця-краю. А найгірше — кажу я Жозіан, замовивши грогу, який видається вкрай необхідним у холодну снігову погоду, — найгірше, що ми його не знаємо і звемо Лораном, бо одна ясновидиця з Кліши видивилася в своїй скляній кульці, як убивця писав кривавими пальцями власне ім’я, а газети не хочуть суперечити тому, у що вірить народ. Жозіан не дурна, але ніхто не переконає її, що лиходія звати інакше, і нема чого сперечатися з нею, коли, злякано кліпаючи синіми очима, вона дивиться ніби ненароком на хлопця, високого і сутулого, який ввійшов до кав’ярні і, не вітаючись ні з ким, прихилився до шинквасу.

— Можливо… — погоджується вона із моїм нашвидку придуманим втішенням, — а підніматися мені одній. А якщо вітер задмухне свічку, коли я буду на сходах… Темно, я одна… як подумаю про таке…

— Ти рідко коли ідеш одна, — сміюсь я.

— Ось тобі смішно, а буває, надто у сніг або в дощ, ідеш під ранок…

Вона розписує, як він причаївся на площадинці або, не приведи Господи, в кімнаті (двері він відчинив відмичкою, якою майстерно володіє). За сусіднім столом здригається Кікі, і її роблений зойк відлунюється у дзеркалах. Нас, чоловіків, дуже веселить цей кокетливий страх, і ми поблажливо і поважно охороняємо подружок. Добре посмоктувати люльку у кав’ярні, коли денна втома розчиняється у спиртному і в димі, а жінки хизуються капелюшками, чобітками і сміються з дрібничок; добре цілувати Жозіан, хоча вона задумливо дивиться на прибульця, майже хлопчика, який стоїть спиною до нас і дрібними ковтками п’є абсент, спираючись на шинквас. А все ж дивовижна річ: подумаєш про Жозіан (як завжди, згадую її в кав’ярні, снігового вечора, за розмовою про вбивцю), і щоразу ж в пам’яті зрине той, кого вона звала південноамериканцем, і стоїть спиною до нас, і п’є абсент. Я теж зву його південноамериканцем або аргентинцем, вона переконала мене, що він звідти, їй казала Руда, яка з ним спала ще до того, як вони з Жозіан посварилися, кому на якому розі стояти чи коли стояти, — і даремно, адже вони дружать. Так ось, Руда сказала, що він їй сам признався, інакше і не вгадаєш: він говорить зовсім без акценту. Сказав він, коли роздягався, — здається, роззував черевики, — треба ж зрештою про щось говорити.

— Ось він який, зовсім хлопчик. Правда, ніби школярик, тільки високий? А ти б послухав Руду!.. — Жозіан завжди сплітала пальці, коли розповідала щось страшне, і розплітала, і сплітала знову. Вона розказала мені про його вимоги (не такі вже, до речі, й дивні), про відмову Рудої і про те, як похмуро він пішов собі. Я запитав, чи запрошував він її. Ні, як можна, адже всі знають, що вони з Рудою подруги. Він сам тут мешкає, про всіх чув, і, поки вона говорила, я подивився на нього знову і побачив, як він платить за абсент, кидає монетку в металеву тарілочку, а нас (ніби ми зникли на нескінченну мить) озирає пильним порожнім поглядом, ніби застряг у сновидіннях і не хоче прокинутися. Він був молодий і гарний, але від такого погляду мимоволі згадувалися моторошні чутки про вбивства. Я одразу ж сказав про це Жозіан.

— Хто, він? Ти збожеволів! Таж Лоран…

На лихо, ніхто нічого не знав, хоча Кікі й Альбер підсіли до нас і знічев’я й собі включилися в обговорення різних версій. Підозра наша виявилась марною, коли господар, котрий невідомо як, але докладно чув усі розмови, нагадав, що таки дещо про Лорана відомо: він може задушити свою жертву однією рукою. А цей шмаркач… куди йому! Та й взагалі пізно, пора йти й мені додому, бо сьогодні Жозіан чекає в мансарді той, інший. Що за правом сильнішого володіє ключем, і я провів її лише трохи по сходах, щоб не боялася, якщо погасне свічка; і, огорнутий несподіваною втомою, дивився, як вона йде, і думав, що вона, напевне, рада, а мені сказала неправду, а потім я вийшов на слизький тротуар, під сніг, і пішов куди очі світять, і вийшов раптом на дорогу, і сів у трамвай, де люди читали вечірні газети або дивилися у віконце, ніби й справді щось можна угледіти у такій пітьмі, та ще в цих кварталах.

Не завжди щастило мені дійти до галерей або застати Жозіан вільною. Іноді я просто блукав завулками, розчаровано никав, переконуючись помалу, що й ніч — моя кохана. В годину, коли загоралися газові ріжки, наше царство оживало, кав’ярні оберталися на біржі дозвілля і радості, і люди жадібно пили хмільну суміш закінчення сповненого працею дня, газет, політики, пруссаків, перегонів і страшного Лорана. Я любив випивати потроху то там, то сям, спокійно піджидаючи, коли на розі галереї або біля вітрини постане знайомий силует. Якщо вона була не одна, то давала мені зрозуміти (у нас був знак), коли звільниться; іноді ж лише усміхалася, і я йшов блукати галереями. В такі години я вивчив і узнав найдальші завулки Галері Сент-Фуа, наприклад, і надра Пасаж дю Каїр, але, хоча вони подобалися мені більше, ніж відкриті вулиці (а було їх безліч: сьогодні — Пасаж дю Пренс, завтра — Пасаж Вердо, і так далі, й далі), хай би скільки я кружляв, сам не знаю, як виходив до Галері Вів’єн — не тільки задля Жозіан, але й через те, що припали мені до серця надійні огорожі, старезні облуплені скульптурки, темні закутки галері Пасаж де Пті-Пер, весь цей інший світ, де не треба думати про Ірму і замість жити за певним розкладом можна плисти в ньому навмання. Мені нема за що зачепитися пам’яттю в часі, і я не скажу, коли ж саме ми знову заговорили про південноамериканця. Якось я побачив його на розі вулиці Сен-Мар. Він був у чорному плащі, модному років за п’ять до того (тоді їх носили з високими крислатими капелюхами), і мені захотілося запитати його, звідки він родом. Одначе я уявив собі, як холодно і злісно сприйняв би таке запитання я сам, і не підійшов. Жозіан сказала, що даремно, — мабуть, він був-таки їй якось цікавий, — вона образилася, і в цьому було щось і від професійної її цікавості. Вона згадала, що ночі дві тому начебто бачила його біля Галері Вів’єн, хоча він там майже не бував.

— Не подобається мені, як він дивиться, — казала вона. — Раніше я й уваги не звертала, але коли ти сказав про Лорана…

— Та я жартував! Ми сиділи з Кікі й Альбером, а він же шпиг, сама знаєш. Він би неодмінно повідомив. За Лоранову голову добре заплатять.

— Очі недобрі, — упиралася Жозіан. — Дивиться вбік, а все поспіль бачить. Підійде колись до мене — втечу, от хрест святий.

— Хлопчика злякалася! А може, по-твоєму, ми, південноамериканці, взагалі орангутанги?

Усі знають, чим закінчуються такі бесіди. Ми пили грог на вулиці де Женер і, пройшовшись галереями, заглянувши у театрики на бульварі, піднімалися до неї, а там надривали животи від сміху. Бували тижні (нелегко міряти час, якщо ти щасливий), коли ми сміялися постійно, навіть тупість Баденге[41] і загроза війни смішили нас. Просто безглуздя, що така погань, як Лоран, міг перебити наші веселощі, — але так було. Він убив ще одну жінку на вулиці Борегар, зовсім поруч, — і ми в кав’ярні засумували, а Марта — вона прибігла повідомити нам новину — зайшлася в істериці, і це якось допомогло нам проковтнути той клубок, що застряг нам у горлі. Того вечора поліція прочесала квартал, всі кав’ярні, всі готелі, Жозіан пішла до господаря, і я відпустив її, розуміючи, що вона потребує надійного захисту. Насправді все це дуже мене смутило — галереї не для цього, зовсім не для цього, — і я пив з Кікі, а потім з Рудою, яка хотіла помиритися через мене з Жозіан. У нашій кав’ярні пили багато, і в теплій імлі з алкогольного чаду і гомону голосів мені здалося цілком зрозумілим, що рівно опівночі південноамериканець сів у куток і замовив абсент — як завжди, зграбно, неуважно і дивно. Я урвав звіряння Рудої і сказав, що все знаю і що зрештою смак у хлопця непоганий, гріх нарікати; вона вдала, що обурилася, а ми ще й з того сміялися, коли Кікі призналася, що бувала у нього. Поки Руда ще не впилася в неї кігтиками запитання, я поцікавився, як же він живе, яка у нього кімната. «Велике діло — кімната!» — кинула Руда, але Кікі знову пірнула пам’яттю в мансарду на вулиці Нотр-Дам-де-Віктуар і, ніби фокусник з передмістя, витягла із спогадів сірого кота, стоси списаного паперу, великий рояль, і знову папери, і знову кота, який, здається, залишився кращим із тих її спогадів.

Я не заважав їй, і дивився в той куток, і думав, що, власне, дуже просто підійти і сказати йому щось по-іспанському. Потім я вже мало не встав (і досі, як багато хто в таких випадках, не знаю, чому так і не наважився), але врешті залишився з Рудою й Кікі, й закурив нову люльку, і замовив ще білого вина. Не пам’ятаю, що я відчував, коли переміг своє бажання, — але то було щось на кшталт табу, мені здавалося, що, підійшовши до нього, я вступлю в небезпечну зону. Одначе шкодую, що не пішов, мені здається тепер, ніби це могло мене врятувати. Від чого, власне, врятувати? Та від цього ж: тепер я не думав би увесь час над тим, чому ж я таки не встав, і знав би іншу відповідь, замість безперервного куріння, диму і марної невиразної надії, яка іде за мною вулицями, як шолудивий пес.

2

Потроху я переконувався, що часи настали погані і, поки Лоран і пруссаки так сильно нас тривожать, життя у галереях уже не буде таким, як було. Мати, напевне, побачила, що я спав з лиця і порадила пити якийсь тонік, а Ірмині батьки (вони мали будиночок на острові на річці Парана) запросили мене відпочити і пожити здоровим життям. Я відпросився на півмісяця і неохоче поїхав до них, заздалегідь упереджений щодо сонця і комарів. Першої ж суботи під якимсь приводом я вирвався до міста і пішов, як по хвилях, розм’яклим асфальтом. Від цієї дурної прогулянки залишився все ж принаймні один приємний спомин: коли я ввійшов до галереї Гуемес, мене огорнув запах кави, міцний, майже забутий запах, — в галереях пили слабку, підігріту. Я зрадів і випив дві чашки без цукру, смакуючи, обпікаючись і нюхаючи. Потім, до вечора, все пахло інакше: у вогкому повітрі, ніби вода в колодязях, стояли запахи (я йшов додому — обіцяв матері повечеряти з нею разом), і з кожним колодязем запах був різкіший, зліший, пахло милом, тютюном, кавою, друкарською фарбою, мате, пахло страшенно, і сонце з небом ставали чимдалі зліші й сухіші. Розсердившись, я забув про галереї на кілька годин, а коли вертався через Гуемес (невже це було в ті півмісяця? Мабуть, я сплутав дві поїздки, а, власне, це байдуже), марно чекав, що мені в обличчя ударить радісний аромат кави. Запах став звичайним, змінився солодкуватим смородом тирси і несвіжого пива, що сочився з тутешніх барів — можливо, тому, що я знову хотів зустріти Жозіан і навіть сподівався, що страхам і снігопадам нарешті настав край. Здається, саме в ті дні я почав підозрювати, що все пішло інакше, що бажання змаліло, і колишній ритм не виніс мене до Галері Вів’єн, а може, я просто вернувся на острів, щоб не засмутити Ірму, — навіщо їй знати, що єдиний мій відпочинок зовсім не з нею? Потім знову не витримав, поїхав до міста, ходив до знемоги, сорочка прилипла до тіла; я пив пиво і все чогось чекав. Виходячи з останнього бару, я побачив, що, повернувши за ріг, потраплю туди, і зрадів, і втомився, і невиразно відчув, що справи кепські, бо страх тут панував, як і раніше, судячи з облич, з очей і голосу Жозіан, що стояла на своєму розі, коли вона чи то скаржилась, чи вихвалялась, що сам господар обіцяв оберігати її; пам’ятаю, що між двома поцілунками мені вдалося помітити його в глибині галереї, в довгому сірому плащі, що захищав від мокрого снігу.

Жозіан була не з тих, хто докоряє, що ти довго не приходив, і я питав себе подумки іноді, чи помічає вона час. Ми вернулись попідруки до Галері Вів’єн і піднялися нагору, але пізніше зрозуміли, що нам не так гарно, як раніше, і вирішили, мабуть, що це через тутешні тривоги: війна була неминуча, чоловіки йшли в армію (вона говорила про це поважно, казенними словами, з пошаною і захватом невігласа), люди боялися, злостилися, а поліція ніяк не могла впіймати Лорана. Щоб утішитися, страчували інших, наприклад, отруйника, про якого стільки базікали в кав’ярні на вулиці де Женер у дні судового процесу. Але страх никав по галереях, нічого не змінилося від нашої зустрічі, навіть сніг ішов як тоді.

Щоб втішитися, ми пішли гуляти, холоду ми не боялися, а їй треба було показати нове пальто на кожному розі, де її подруги чекали клієнтів, хукаючи на пальці і гріючи руки в муфтах. Ми не часто ходили ось так бульварами, і я подумав, що серед вітрин все ж якось спокійніше. Коли ми пірнали в завулок (адже треба показати пальто і Франсін, й Ліліан), ставало страшніше, але нарешті обнову всі подивилися, і я запропонував піти до кав’ярні, і ми побігли вулицею дю Круассен, і звернули назад, і сховалися у теплі, серед приятелів. На щастя, про війну в цей час підзабули, ніхто не співав брудних куплетів про пруссаків, було так гарно сидіти з повним келихом, недалеко від пічки, і випадкові відвідувачі пішли геть, залишились тільки ми, кого господар мав за своїх, тутешні, і Руда просила у Жозіан пробачення, і вони цілувалися, і плакали, і навіть дарували щось одна одній. Ми були ніби сплетені в гірлянду (згодом я збагнув, що гірлянди бувають і жалобні), за вікном ішов сніг, бродив Лоран, ми сиділи в кав’ярні допізна, а опівночі взнали, що господар рівно п’ятдесят років простояв за шинквасом. Це треба було відзначити. Квітка спліталася з квіткою, пляшки множилися, їх ставив господар, ми шанували його дружбу і старанність, і о третій годині п’яна Кікі співала опереткові арії, а Жозіан і Руда, обнявшись, ридали від щастя й абсенту, і, не звертаючи на них уваги, Альбер вплів нову квітку, запропонувавши вирушити до паризької тюрми Рокет, де рівно о шостій страчували отруйника, і господар розчулився, що піввіку чесної праці увінчуються так знаменно, і обіймався з нами, і розповідав про те, що дружина його померла в Лангедоку, і обіцяв найняти фіакри.

Потім пили ще, згадували матерів і дитинство, їли суп з цибулі, зварений на славу Рудою і Жозіан, поки Альбер і я обіймалися з господарем, присягалися в вічній дружбі і погрожували пруссакам. Мабуть, суп і сир охолодили нас — ми якось притихли, і нам було не по собі, коли замикали кав’ярню, гримлячи ланцюгами і гратами, і холод усієї землі очікував нас біля фіакрів. Нам ліпше б ушістьох поїхати, ми б зігрілися, та господар жалів коней і посадив у перший фіакр, з собою разом, Руду й Альбера, а мене доручив Кікі і Жозіан, які, як він сказав, були йому мов доньки. Ми посміялися над цим з візниками і відійшли трохи, поки фіакр пробирався до Попінкуру і візник старанно вдавав, що жене галопом, поганяє коней і навіть батожить їх. З якихось невиразних міркувань господар наполіг, щоб ми зупинились неподалік, і, тримаючись за руки, щоб не послизнутися, ми піднялися пішки вулицею Рокет, кволо освітленій поодинокими ліхтарями, серед тіней, які в смузі світла оберталися циліндрами, або фіакром, або людьми в плащах і зливалися в глибині вулиці з великою і чорною тінню в’язниці. Прихований, нічний світ штовхався, ділився вином, сміявся, верещав, жартував, і западала мовчанка або спалахував трут, виділяючи обличчя з мороку, а ми пробиралися, намагаючись триматися разом, ніби знали, що тільки так ми у якийсь спосіб виправдаємо свій прихід. Гільйотина стояла на п’яти кам’яних підпорах, і служники правосуддя нерухомо чекали між нею і каре солдатів, що тримали рушниці з примкнутими багнетами. Жозіан вп’ялася мені нігтями в руку і так тряслася, що я хотів повести її до кав’ярні, але кав’ярень тут не було, а вона ні за що не згоджувалася піти геть. Тримаючи попідручки мене й Альбера, вона підскакувала, щоб роздивитися машину, і знову впивалася мені в рукав і, нарешті, обійнявши мене за шию, змусила пригнути голову і, впившись у мене поцілунком, вкусила в істериці, мурмочучи такі слова, які я рідко від неї чув, і я на мить запишався, ніби дістав над нею владу. Справжнім цінителем був один Альбер. Він курив сигару і, щоб згаяти час, спостерігав за церемонією, прикидаючи, що робитиме злочинець в останню мить і що відбувається зараз у в’язниці (він звідкись це знав, але не мав наміру нічого пояснювати). Спершу я жадібно слухав, узнавав усі подробиці ритуалу, але поступово, повільно, наступала мить, у якій не стало ні його, ні Жозіан, ні свята, що насувалося на мене, і я все більше відчував, що я один, що все не так, що під загрозою мій світ галерей, та ні, гірше: все моє тутешнє щастя — лише обман, пролог до чогось, пастка серед квітів, ніби якась із гіпсових статуй дала мені ошуканську, несправжню гірлянду (я ще ввечері думав, що все сплітається, як квіти в гірлянді), дала вінок, неквапно обертаючись Лораном, і я поволі сповзаю із невинного сп’яніння галереї і мансарди моєї приятельки у жах, у сніг, у загрозу війни, туди, де господар святкує ювілей і мерзнуть на зорі фіакри, і Жозіан, вся скулившись, ховає обличчя у мене на грудях, щоб не бачити страти. Мені привиділося (гратки здригнулися, і офіцер дав команду), що це, власне, кінець, сам не знаю чого, адже я житиму, і ходитиму на біржу, і бачитимуся з Жозіан, Альбером і Кікі, яка зараз почала істерично гатити мене по плечу, і хоч я ніяк не хотів одвертатись од прочинених в’язничних гратів, мені, однак, довелося глянути туди, куди дивилася вона — здивовано і насмішкувато, і я побачив трохи не поруч з господарем сутулувату постать у плащі, і впізнав південноамериканця, і подумав, що й це вплітається у вінок, ніби хтось поспішає доплести його до зорі. А більше я не думав — Жозіан із зойком припала до мене, і там, у великій тіні, яку ніяк не могли розігнати дві смужки світла від газових ріжків, забіліли сорочки між двома чорними силуетами. Біла пляма попливла, зникла, виникла, й над нею раз у раз схилявся ще один силует і обіймав його чи лаяв, чи тихо говорив з ним, чи давав щось поцілувати, а потім відійшов, і пляма ледь наблизилася до нас у рамці чорних циліндрів, і раптом щось стали робити — спритно, ніби в цирку, і, відокремившись від машини, його схопили якісь двоє, і шарпнули, ніби зірвали з плечей непотрібне пальто, і штовхнули вперед, і хтось глухо скрикнув — чи то Жозіан на моїх грудях, чи то сама пляма, що сповзала вниз до чорної машини, де щось рухалося і гриміло. Я подумав, що Жозіан погано, вона ковзнула по мені, ніби ще одне тіло падало в небуття, і я підтримав її, а згусток голосів розсипався останніми акордами меси, гримнув у небо орган (заіржав кінь, почувши запах крові), і юрба понесла нас уперед під крики і команди. Жозіан плакала з жалю, а я бачив поверх її капелюшка розчуленого господаря, гордого Альбера і профіль південноамериканця, який марно намагався розгледіти машину, — спини солдатів та старанних тюремників затуляли її, видно було лише плями, виблиски, смужки, тіні в мереживі плащів і рук, усі квапилися, всі хотіли випити, зігрітися, виспатися, і ми хотіли того самого, коли їхали в тісному фіакрі до себе в квартал і говорили, хто що бачив, і встигли між вулицею Рокет і біржею все зіставити, і посперечатися, і здивуватися, чому всі бачили по-різному, і похвалитися, що ти і бачив, і тримався краще, надто ж в останню хвилину, не те що наші несміливі подруги.

Не дивно, що у той період мати бідкалася над моїм здоров’ям і нарікала відверто на мою байдужість, що змушувала страждати бідолашну Ірму і могла посварити мене з впливовими на біржі друзями покійного батька. На це я мовчав, а через день-другий приносив квітку чи подешевілий щойно кошичок для вовни. Ірма була розважливіша — мабуть, вона вірила, що після шлюбу я знову житиму, як, на її думку, живуть усі порядні люди. І сам я був недалекий від цих думок, хоча й не міг розлучитися з надією на те, що там, у царстві галерей, пануючий зараз страх врешті щезне і я не шукатиму захисту вдома і розумітиму, що тут захисту немає, тільки-но мама журно зітхне, а Ірма подасть мені каву, усміхаючись хитрою усмішкою нареченої. В ті дні у нас панувала одна з численних військових диктатур, але всіх хвилювала більше загроза світової війни, і щоразу в центрі збиралися юрми, щоб відзначити просування союзників і визволення європейських столиць. Поліція стріляла в студентів і жінок, торговці опускали залізні віконниці, а я, застрягши в натовпі біля газетних стендів, думав, коли ж мене доконає настирлива усмішка бідолашної Ірми і біржева спека, від якої мокне сорочка. Я відчував тепер, що світ галерей не мета і не кінець бажань. Раніше я виходив, — і раптом на будь-якому розі все могло закрутитися майже непомітно, і я потрапляв без зусиль на Плас де Віктуар, звідки так приємно пірнути в завулок, до запилюжених крамничок, а якщо поталанить — опинявся в Галері Вів’єн і йшов до Жозіан, хоча, щоб себе помучити, любив пройтися для початку до Пасаж де Панорама і Пасаж де Пренс і, обігнувши біржу, прийти кружним шляхом. А тепер у галереї Гуемес навіть не пахло кавою мені на втіху (несло тирсою і лугом), і я вже відчував невиразно, що світ галерей не пристань, та все ж іще вірив, що зможу звільнитися від Ірми і від служби і легко знайти ріг вулиці, де стоїть Жозіан. Я завжди хотів туди вернутися — туга находила на мене і перед газетними вітринами, і серед приятелів, і вдома, в садку, а найбільше ввечері, коли там, на вулиці загоралися газові ріжки. Але щось тримало мене біля матері та Ірми — можливо, я знав, що в галереях мене вже не чекають, страх брав гору. Ніби автомат, заходив я в банки і в контори, терпеливо купував акції, і продавав, і слухав, як цокають копита і поліцейські стріляють у юрбу, що славить союзників, і так мало вірив у звільнення, що, опинившись у світі галерей, навіть злякався. Раніше я не почувався тут таким чужим. Щоб згаяти час, я пірнув у брудний під’їзд і, дивлячись на перехожих, вперше вбирав у себе ніби ззовні все те, що здавалося мені колись моїм: вулиці, фіакри, рукавички, одяг, сніг у двориках і гамір у крамничках. Нарешті стало зовсім світло, і я знайшов Жозіан у Галері Кольбер, і вона цілувала мене, і стрибала, і сказала, що Лорана уже нема, і в кварталі щовечора це святкують, і всі питають, куди я пропав, і знову стрибала, і цілувала. Ніколи я не бажав її так сильно, і ніколи нам не було ліпше під дахом, до якого я міг дотягтися з постелі. Ми жартували, цілувалися, радісно базікали, а в мансарді ставало все темніше. Лоран? Такий кучерявий, з Марселя, він боягуз, він замкнувся на горищі, де убив ще одну жінку, і жалісно благав пощади, поки поліцейські висаджували двері. Його звали Поль, негідника, ні, ти подумай, — ще й боягуз, убив дев’яту жінку, а коли його тягли до поліцейського фургона, вся тутешня поліція мала боронити його (правда, без особливої охоти), а то б його розтерзала юрба. Жозіан уже звикла до цієї події, поховала Лорана в пам’яті, що не зберегла подробиць, але мені й того вистачало, я просто не вірив, і тільки її радість переконала мене нарешті, що Лорана нема і ми можемо ходити завулками і не боятись під’їздів. Це треба було відзначити, і, оскільки ще й снігу не було, Жозіан повела мене на танці в Пале-Рояль, де ми не бували за часів Лорана. Коли, співаючи пісень, ми йшли вулицею Петі Шампс, я обіцяв повести її згодом на бульвари, в кабаре, а потім — до нашої кав’ярні, де за келихом вина я спокутую свою відсутність.

Кілька недовгих годин я пив з повної чаші тутешнього, щасливого часу, переконуючись, що страх минув і я вернувся під моє небо, до гірлянд і статуй. Танцюючи в круглій залі біля Пале-Рояль, я скинув з плечей останній тягар міжчасся і вернувся в краще життя, де нема ні Ірминої вітальні, ні садка, ні жалюгідних утіх Галереї Гуемес. І невдовзі, базікаючи з Кікі, Жозіан і господарем і слухаючи про те, як помер південноамериканець, і пізніше я не знав, що це відстрочка, остання милість. Вони говорили про нього насмішкувато і недбало, ніби про якийсь із тутешніх курйозів, прохідну тему, і про смерть його в якомусь готелі згадали мимохідь, і Кікі зацокотіла про майбутні бали, і я не зразу міг розпитати її докладніше, сам не розумію чому. Все ж дещо я узнав, наприклад, його ім’я, чисто французьке, яке я одразу забув. Узнав, як важка хвороба звалила його на одній з вулиць Монмартра, де у Кікі жив друг. Узнав, що він був самітником, і що горіла свічка серед книжок і паперів, і друг його забрав кота, а хазяїн готелю на все те страшно сердився, бо в цей час чекав своїх тестя і тещу, і лежить він у безіменній могилі, і ніхто про нього не пам’ятає, і скоро будуть бали на Монмартрі, і що схопили-таки Поля-марсельця, і пруссаки справді зарвалися, пора їх провчити. Я відривався, мов квітка від гірлянди, від двох смертей, таких симетричних, на мій погляд, — смерті південноамериканця і смерті Лорана. Один помер у готелі, другий розчинився в марсельці, і смерті зливалися в одну, і стиралися назавжди в пам’яті тутешнього неба. І вночі я думав ще, що все тепер покотиться знову як раніше, до того, як усе захопив страх: і володів Жозіан у маленькій мансарді, і ми обіцяли одне одному гуляти разом влітку і ходити в кав’ярню. Але там, унизу, було холодно, і загроза війни гнала на біржу, на службу о дев’ятій ранку. Я переломив себе (бо гадав тоді, що це потрібно), і перестав думати про віднайдене небо, і, пропрацювавши весь день до нудоти, повечеряв з матір’ю, і радий був, що вона задоволена моїм станом. Весь тиждень я бився на біржі, забігав додому поміняти сорочку і знову промокав наскрізь. На Хіросіму упала бомба, клієнти зовсім показилися, я бився, як лев, щоб врятувати знецінені акції і знайти бодай один певний курс у світі, де кожен день наближав кінець війни, а у нас диктаторський уряд ще намагався поправити непоправне. Коли війна закінчилася і в Буенос-Айресі ринули на вулиці юрми, я подумав, чи не взяти мені відпустки, але поставали все нові проблеми, і я саме тоді обвінчався з Ірмою (у матері був серцевий напад, і родина, не зовсім безпідставно, винуватила в тому мене). Я знову і знову думав, чому ж, якщо там, у галереях, страху більше немає, для нас із Жозіан все не знаходиться часу зустрітися знову і поблукати під нашим гіпсовим небом. Певне, мені заважала сім’я і служба, і я тільки іноді у вільні хвилини ходив розважитися в галерею Гуемес, і дивився вгору, і пив каву, і все невпевненіше думав про вечори, коли я зразу, блукаючи, потрапляв в інший світ і заставав Жозіан у сутінках, на розі. Я все не хотів визнати, що вінок сплетено і я не зустріну її ні в завулках, ні на бульварах. Кілька днів я думаю про південноамериканця і, неохоче про нього згадуючи, втішаюся трохи, ніби він убив і нас з Лораном, коли помер сам. Я слушно заперечую собі — все не так, я сплутав, я ще вернуся в галереї, і Жозіан здивується, що мене довго не було. А поки що я п’ю мате, слухаю Ірму (їй у грудні родити) і думаю досить мляво, голосувати мені за Перона чи за Тамборіні, чи кинути порожній бюлетень, чи залишитися вдома і дивитися на Ірму або на рослини в садку.

Переклад Юрка Покальчука