Усі вогні ­— вогонь

Возз’єднання

Гірше й бути не могло, але принаймні ми вже не на тому клятому катері — серед блювоти, ударів хвиль і розмоклих галет, серед кулеметів і слини, бридкі самі собі — де єдиною нашою розрадою були залишки сухого тютюну, бо Луїс (якого насправді звали не Луїсом, але ми заприсяглися не згадувати до слушної миті наших справжніх імен) здогадався всипати його до бляшанки, яку ми щораз відкривали з такою обережністю, начеб у ній кишіли скорпіони. Але хіба могли зарадити тютюн чи навіть ковток рому на тому клятому катері, що, мов п’яна черепаха, гойдався п’ять діб, опираючись північному вітрові, який нещадно шарпав його, а хвилі накочувалися й накочувалися, і відра до крові ятрили руки, а в мене ще ця клята астма, і половина людей хворі й, коли блюють, перехиляються так, начеб от-от зламаються навпіл. На другу ніч навіть Луїс блював зеленою жовчю, і йому вже було не до жартів, та ще й через отой північний вітер ми не бачили вогнів маяка на Кабо Крус[17] — це була справжня катастрофа, якої ніхто не міг передбачити; й називати це експедицією, десантом було однаково, що знову блювати, тільки тепер з розпачу. Зрештою хай буде, що буде, аби тільки залишити цей катер, а там байдуже, що нас чекає на суходолі — але ми знали, що нас чекає, і тому це не мало особливого значення: розпогодилося в найгірший момент! — бах — і тут же розвідувальна авіанетка, нічого не вдієш, хутко в мочарі, брьохай болотом по кісточки у воді, аби сховатися в брудній траві, мангрових заростях, а я, як дурень, з адреналіновим респіратором, бо без нього ані кроку, і Роберто тягне мій спрингфілд[18], щоб допомогти мені перейти бродом те гниловоддя (якщо то направду було гниловоддя, бо багато хто з нас побоювався, що ми заблукали й замість суходолу потрапили з дурного розуму на якийсь грузький острівець, миль за двадцять від Острова[19]… і все в тому ж дусі, думки такі лихі, що й не переказати, суцільне сум’яття вчинків і почуттів, непояснимої радості й люті через літаки, що псують нам життя, і через те, що чекає нас на суходолі, на шосе, куди ми таки добудемося, якщо це справді прибережне баговиння, і ми не колуємо, як недоумки, ареною болотяного цирку, загнані в глухий кут на радість Бабуїнові, що сидить у своєму палаці.

Ніхто вже й не згадає, скільки це тривало, ми відміряли час просвітами в рослинності, прогалинами, де нас могли перестріляти з пікіруючого літака, а ще зойком, що почувся здаля ліворуч, — мені здалося, що то був Роке (його я можу назвати справжнім іменем, той бідолашний кістяк, що зостався там, серед ліан і жаб), бо з усіх наших задумів залишилася тільки кінцева мета: дістатися С’єрри[20] й возз’єднатися з Луїсом, якщо йому також пощастить добутися туди; решту наших розкидали північний вітер, імпровізована висадка, болота. Втім, будьмо справедливі: дещо — себто нальоти ворожих літаків — відбувалося синхронно. Ми їх передбачали й спричинили, і це спрацювало. І тому, хоча мені й досі болів отой зойк Роке, я через своє кляте світосприйняття стиха сміявся (і задихався ще дужче, а Роберто й далі тягнув мій спрингфілд, аби я — майже по ніс у воді, ковтаючи твань — міг вдихати адреналін), авжеж, сміявся, бо коли вже з’явилися літаки, то ми не переплутали берег, у крайньому випадку відхилилися на кілька миль, отже десь за цими луками мало бути шосе, далі рівнина, а ще далі на північ перші пагорби. В цьому був навіть певний шарм: ворог з повітря підтвердив нам, що ми не помилилися з місцем висадки.

Хтозна, скільки це все тривало, але потім споночіло, і ми вшістьох притулилися під якимись кволими деревцями — вперше на майже сухій землі, жуючи вологий тютюн і залишки галет. Про Луїса, Пабло й Лукаса ні чутки ні вістки; розсіяні, може й мертві, або принаймні заблукані та промоклі, як ми. Однак я з приємністю відчував, що після тих жаб’ячих мандрів мої думки ставали більш доладними, і смерть, хоча й вірогідніша, ніж будь-коли, вже набувала форми не сліпої кулі, а діалектичної операції на суходолі, майстерно розіграної її учасниками. Військовики, поза сумнівом, контролювали шосе, оточили болота й чекали, коли ми з’явимося по-двоє, по-троє, виснажені багном, доведені до тваринного стану, голодні. Тепер усе було зрозуміло, стало на свої місця; у мене викликало сміх, що на останній межі я почуваюся таким жвавим та бадьорим. Я тішився, доводячи до нестями Роберто, якому читав просто у вухо огидні, на його думку, вірші старого Панчо[21]. «Хоч би багнюку віддерти», — нарікав Лейтенант. «Або запалити справжню сигарету», — мовив хтось ліворуч од мене, не знаю, хто саме, вдосвіта він зник. Агонії дано лад: виставити варту, спати по черзі, жувати тютюн, смоктати розбухлі, як губки, галети. Ніхто не згадував Луїса, страх, що його вбили, був єдиним справжнім ворогом, бо якби припущення підтвердилося, це було б набагато гірше, ніж переслідування, брак зброї чи роз’ятрені ноги. Знаю, що мені вдалося трохи поспати, поки Роберто чатував, але перед тим я міркував про те, що всі наші зусилля останніх днів не мали б жодного сенсу, якщо отак-от зненацька примиритися з думкою, що Луїса могли вбити. Якимось чином це безглуздя мусило тривати до кінця, можливо, переможного, бо в тій абсурдній грі, де ми дійшли до того, що самі попередили ворога про висадку, втрата Луїса не передбачалася. Здається, я подумав ще й про те, що — якщо ми переможемо, якщо нам пощастить знову возз’єднатися з Луїсом — лише тоді почнеться справжня гра, яка стане винагородою за весь наш непохитний, нестримний і небезпечний романтизм. Перш ніж поринути в сон, я мав видіння: ось він, Луїс, серед нас — обперся на дерево, повільно підносить руку до лиця й зриває його, наче маску. З лицем у руці наближається до свого брата Пабло, до мене, до Лейтенанта, до Роке, жестом пропонуючи нам узяти його, напнути на себе. Але всі ми по черзі відмовляємося, і я теж, сміючись крізь сльози, і тоді Луїс знову напинає на себе лице, на якому я бачу неймовірну втому, а тоді стенає плечима й витягає з кишені гуаябери[22] сигару. На професійному жаргоні це зветься легко пояснимою галюцинацією у напівсні та лихоманці. Але якщо під час висадки Луїса насправді вбили, хто б тепер схотів дертися на С’єрру з його лицем? «Діадохи[23], — подумав я, засинаючи, — але ж у діадохів, як відомо, все пішло до бісової матері».

Хоча те, про що я оповідаю, сталося досить давно, у пам’яті збереглися тільки окремі фрагменти й моменти, про які можна говорити лише в теперішньому часі, начеб ми знову лежимо горілиць у траві, під деревом, що прикриває нас згори. Це вже третя ніч, але перед тим, удосвіта, ми — попри джипи з автоматниками — перетнули шосе. Тепер треба чекати наступного світанку, бо нашого провідника підстрелили, і ми, безпорадні, мусимо знайти когось із місцевих, хто б відвів нас туди, де можна купити якихось харчів — я кажу «купити» і заходжуся сміхом, і знову мене душить кашель, але щодо цього, як і в інших випадках, нікому з нас не спало б на думку не послухатися Луїса, а він наполягав, що за харчі треба платити, та ще й перед тим розтлумачити людям, хто ми є і чому чинимо те, що чинимо. Пам’ятаю обличчя Роберто в покинутій халупі на пагорбі, де він залишив під мискою п’ять песо за ту вбогу їжу, що ми там знайшли, і яка здалася нам божественними наїдками з ресторану «Ріц», якщо там справді добре годують. У мене такий жар, що перед ним навіть астма відступила — нема лиха без щастя, але я ще раз згадую обличчя Роберто, коли той залишив п’ять песо в порожній халупі, і мене розбирає такий сміх, що знову задихаюся й кляну себе на всі заставки. Поспати б зараз, Тінті на чатах, хлопці спочивають, притулившись одні до одних, я — трохи віддалік, бо, здається, дошкуляю їм кашлем і свистячим диханням, а до того ж — хоч і не мав би цього робити — двічі чи тричі за ніч згрібаю листя в кубло, засовую туди голову й неквапно курю сигару, щоб хоч трохи примиритися з життям.

Зрештою єдиною доброю новиною того дня було те, що до нас не дійшли жодні чутки про Луїса; все інше — суцільна катастрофа: з вісімдесяти бійців п’ятдесят чи шістдесят убиті, Хав’єр загинув одним з перших, Перуанцеві куля поцілила в око, він агонізував три години, а я не міг нічим зарадити, не міг навіть добити його, коли ніхто не бачив. Весь день ми боялися, що хтось із зв’язкових (їх було троє, і кожен страшенно ризикував під носом у військовиків) принесе звістку про смерть Луїса. Кінець-кінцем краще не знати нічого, уявляючи, що він живий, і сподіватись. Я тверезо зважую шанси й доходжу висновку, що його таки вбили, ми ж усі знаємо його вдачу, знаємо, що цей шаленець здатний вихопитися з укриття з одним лише пістолетом у руці, і той, хто опиниться позаду, триматиме його на мушці. Але ж ні, Лопес має подбати про нього, ніхто так не вміє задурити Луїсові голову, мов хлопчиську, як Лопес, переконати, що той повинен вчинити зовсім не те, що намірявся, ба навіть протилежне. А раптом і Лопеса… Не варто псувати собі кров, немає підстав для жодних припущень, до того ж ця дивна тиша, ця розкіш — лежати отак горілиць, наче все гаразд, наче все йде своєю чергою (ледь не подумав, «завершилося», бовдур), згідно з нашими планами. Що там — лихоманка, втома чи просто ще до сходу сонця нас усіх прикінчать, як жаб? Але зараз треба скористатися з цього неймовірного перепочинку, споглядати гілки, що тягнуться до підсвіченого поодинокими зорями неба, стежити напівзаплющеними очима за мінливими рисунками віття й листя, за ритмами, що сходяться, гарцюють разом, а тоді розходяться, раз по раз лагідно змінюючи одні одних, коли гарячий вітер з боліт обдмухує верховіття. Я думаю про свого сина, але він далеко, за тисячі кілометрів звідси, в країні, де люди ще сплять у ліжках; його образ видається мені нереальним, робиться невиразним і губиться десь у кроні. Натомість я відчуваю приємність, бо на пам’ять приходить Моцартова тема, що завжди мене супроводжує, перші акорди квартету «Полювання», відтворені лагідними голосами скрипок звуки мисливського рогу — транспозиція дикого обряду в чисту задумливу радість. Я подумки повторюю, мугикаю мелодію, і водночас відчуваю, як вона, її обрис на тлі неба й крона дерева зближуються, заприязнюються, торкаються одне одного раз і вдруге, аж поки обрис крони перетворюється раптом на зоровий образ мелодії; ритм, що вихоплюється з нижньої — майже на рівні моєї голови — гілки, піднімається на певну висоту й розкривається, наче віяло з віття, а тим часом друга скрипка — оця тонша гілка тягнеться, простягаючи листя праворуч — у кінець фрази, й завершує її, щоб око спустилося стовбуром униз і могло, коли забажає, повторити мелодію. І все це також наш бунт — те, що ми робимо, хоча ні Моцарт, ні дерево того не відають, ми також — у свій спосіб — хочемо дати безглуздій війні лад, який надасть їй сенсу, виправдає її й зрештою приведе до перемоги, що стане мовби віднайденою мелодією після стількох років глухого звучання мисливських рогів, стане тим фінальним алегро, що — наче зустріч зі світлом — приходить на зміну адажіо. Ну, й потішився б Луїс, якби взнав, що в цю мить я порівнюю його з Моцартом; бачу, як він потроху дає лад цьому безглуздю, підносить його до основоположного розуму, що своєю очевидністю й непогамовністю руйнує всі тимчасові вигадливі розумування. Однак яка це прикра, яка відчайдушна місія творити музику для людей — попри багнюку, автоматні черги й зневіру творити пісню, яку ми самі вважали неможливою, пісню, що заприязниться з кронами дерев, із землею, повернутою її синам. Так, це лихоманка. О, як би посміявся Луїс, хоча й він, здається, любить Моцарта.

Зрештою я таки засну, але перед тим ще встигну спитати себе, чи спроможемося ми колись перейти від звуків мисливського рогу до повноти адажіо і далі до фінального алегро, яке я стиха мугикаю, чи спроможемося примиритися з усім, що залишиться живим. Нам доведеться бути такими, як Луїс — не наслідувати його, а бути такими, як він, беззастережно відкинути лють і помсту, дивитися на ворога, як Луїс, з непохитною великодушністю, що стільки разів викликала в моїй пам’яті (але кому це розповіси?) образ Вседержителя, судді, який починає з того, що ставить себе на місце обвинуваченого й свідка, і який не судить, а просто відокремлює суходіл від води задля того, щоб урешті-решт колись, одного трепетного світанку, на бéрезі найчистішого часу народилася вітчизна людей.

Але на відміну від адажіо, щойно благословилося на світ, на нас напосіли звідусіль, і довелось відмовитися від ідеї рухатися далі на північний схід, а натомість, витрачаючи останні патрони, заглибитися в майже незнайому місцину. А тим часом Лейтенант ще з одним товаришем окопалися на пагорбі й звідти тримали їх якийсь час на віддалі, даючи нам з Роберто час відвести пораненого в стегно Тінті й знайти іншу, безпечнішу висоту, де ми могли б протриматися до ночі. Вночі вони ніколи не атакували, хоча й мали бенгальські вогні та електричне приладдя; їх начеб поймав страх, вони почувалися менш захищеними попри силу-силенну зброї; однак до ночі залишався ще майже цілий день, а нас було п’ятеро проти цих відчайдухів, які переслідували нас, щоб не втратити прихильності Бабуїна, не кажучи вже про літаки, що раз по раз пікірували з-за гори й кулеметними чергами нівечили пальми.

За півгодини Лейтенант припинив вогонь і приєднався до нас, щойно ми рушили. Оскільки нікому не приходило до голови кинути Тінті, бо ми надто добре знали, яка доля чекала на полонених, усі гадали, що тут — на цьому крутосхилі й у цих чагарниках — ми марнуємо останні патрони. Було кумедно спостерігати, як через помилку авіації військовики по-дурному атакували кручу доволі далеко на схід, а ми тим часом дерлися вгору пекельною стежкою і за дві години дісталися майже лисого пагорка, де один із наших угледів прикриту травою печеру, і ми залишилися там, щоб перепочити, попередньо визначивши маршрут імовірного відступу просто на північ — від скелі до скелі, небезпечний, зате на північ, до С’єрри, куди, можливо, вже добувся Луїс.

Поки я лікував непритомного Тінті, Лейтенант сказав мені, що вдосвіта, незадовго до атаки військовиків, він чув на захід від нас автоматні черги й револьверні постріли. То міг бути Пабло зі своїми хлопцями або й сам Луїс. Всі були певні, що ми — ті, хто вижили, — розділені на три групи, й хтозна, раптом група Пабло блукає десь неподалік. Лейтенант спитав мене, чи не варто, коли спаде ніч, спробувати возз’єднатися з ними.

— Ти це питаєш, бо тобі кортить піти, — озвався я. Ми поклали Тінті на ложе з сухої трави в найпрохолоднішому кутку печери, а самі відпочивали й курили. Інші двоє наших чатували зовні.

— Розумієш, — Лейтенант весело глянув на мене. — Мені до вподоби такі прогулянки.

Отак ми якийсь час обмінювалися жартами, і Тінті, хоч і почав марити, долучився до нашої розмови, та коли Лейтенант уже готовий був рушати, з’явився Роберто з якимось верховинцем і чвертю смаженого козеняти. Це було щось неймовірне, ми уминали козеня, наче то було якесь привиддя, навіть Тінті жував шматок, який через дві години відійшов разом із ним. Верховинець приніс звістку про смерть Луїса; ми не припинили їсти через це, але то була надто гірка присмака для такої мізерної порції смаженини; верховинець, щоправда не бачив на власні очі, як загинув Луїс, але його старший син, який пристав до нас зі старою мисливською рушницею, був у групі, що допомагала Луїсові й п’ятьом його товаришам перейти бродом річку під автоматними чергами, й запевняв, що Луїса поранили, коли той уже майже дістався берега, але не встиг сховатися в чагарнику. Вночі верховинці, що як ніхто знали цю місцину, доправили в гори двох хлопців з Луїсової групи з залишками зброї та харчів.

Лейтенант закурив нову сигару й вийшов з печери, щоб організувати таборування й познайомитися з новачками; я залишився з Тінті, який поволі вгасав, майже не відчуваючи болю. Отже Луїс загинув, козеня виявилося таким, що пальчики оближеш, але то було вже в минулому, а цієї ночі нас уже буде дев’ятеро або й десятеро, і ми матимемо вдосталь зброї, щоб битися далі. Оце так новини. То був якийсь холодний безум, що з одного боку підсилював людьми та харчами наше сьогодні лише затим, аби одним махом закреслити наше майбутнє, сенс цього безглуздя, яке щойно досягло кульмінації у тій вістці та в смаку смаженого козеняти. Я довго курив сигару в темряві печери й відчув, що в цю мить не можу дозволити собі розкоші прийняти смерть Луїса, а здатний лише оперувати нею як ще одним фактом при плануванні бойових дій, бо якщо Пабло також загинув, з волі Луїса командиром ставав я, і це знали Лейтенант і решта товаришів, і в такому разі я мусив узяти на себе командування і дійти до С’єрри, й продовжити справу, наче нічого й не сталося. Здається, я заплющив очі, і знову прийшло на пам’ять і постало в уяві те видіння, і на якусь мить мені здалося, що Луїс зриває з себе лице й простягає його мені, а я бороню своє, затуляю обома руками та примовляю: «Ні-ні, Луїсе, будь ласка, не треба»; а коли розплющив очі, Лейтенант знову дивився на важко дихаючого Тінті, і я почув, як він сказав, що до нас приєдналися двоє місцевих хлопців — іще одна добра новина, бо ж он їх скільки — і смажені маніоки, і аптечка, і заблукані десь на східних схилах військовики, і розкішне джерельце за якихось п’ятдесят метрів. Але він не дивився мені в очі, жував сигару й, здавалося, чекав, аби я заговорив і перший згадав Луїса.

Потім у пам’яті — туман, порожнеча, кров, що покинула Тінті, а він — нас, верховинці взялися його поховати; я лишився в печері, хоча там смерділо блювотою й холодним потом, і чомусь згадав свого найкращого приятеля з давніх часів, ще до цієї цезури в моєму житті, що вирвала мене з батьківщини й закинула за тисячі кілометрів — до Луїса, до десанту на Острів, до цієї печери. Врахувавши різницю в часі, я подумав, що цієї миті, в цю середу, він, либонь, заходить до своєї консультації, вішає на вішак капелюх і починає переглядати пошту. То не була галюцинація: я лише подумав про ті роки, коли ми жили поруч у місті, ділячи на двох політику, жінок і книжки — щоденно перебуваючи в одній лікарні; я знав кожен його рух, і ці рухи не належали йому одному: вони охоплювали весь мій тодішній світ, мене самого, мою жінку, мого батька — охоплювали мою газету з її пишномовними передовими статтями, мою полуденну каву з черговими лікарями, моє читання, мої фільми, мої ідеали. Я запитав себе, що б подумав мій приятель про все це, про Луїса, про мене, і начеб побачив відповідь, що окреслилася на його обличчі (ні, це таки лихоманка, треба випити хініну), на його самовдоволеному обличчі, на якому відбивалися добре життя і добрі видання, а ще добрі наслідки вдалого хірургічного втручання. Йому навіть не треба було розкривати рота, щоб сказати мені: «По-моєму, ця твоя революція — то лише…» Авжеж, у цьому не було жодної потреби, так мало бути, ці люди не могли прийняти змін, що викривали справжні причини їхнього легкого милосердя за розкладом, їхньої регламентованої показної жалості, їхньої зичливості серед рівних, їхнього салонного неприйняття расизму — але, че[24], не дозволю ж я моїй дівчинці вийти заміж за цього мулата, їхнього католицизму з річними дивідендами, їхніх святкувань на прикрашених прапорами майданах, їхньої солодкавої літератури, їхньої народності в обмеженій кількості примірників і мате, який вони смокчуть через срібну трубочку, їхніх зібрань благоговійних урядовців, їхньої неминучої тупоумної агонії — швидкоплинної чи тривалої (хінін, хінін, і знову астма). Бідолашний приятель, мені було шкода уявляти, як він, мов бовдур, обстоює фальшиві цінності, що зживуть зі світу його або в кращому випадку його дітей; обстоює феодальне право на необмежені власність та багатство, тоді як сам має лише свою консультацію та свою затишну домівку; обстоює принципи Церкви, тоді як буржуазний католицизм дружини змусив його шукати розради з коханками; обстоює позірну свободу особистості, тоді як поліція закриває університети й цензурує видання — причому обстоює все це через страх, через боязнь перемін, через скептицизм та зневіру, що були єдиними богами в його бідолашній пропащій країні. Саме про це я думав, коли до печери вбіг Лейтенант, горлаючи, що Луїс живий, щойно вдалося налагодити зв’язок з північною групою, і Луїс живий-живісінький, скурвий син, добувся до вершини С’єрри з п’ятьма десятками селян і силою-силенною зброї, відбитої в оточених у яру військовиків; і ми обіймалися, мов психи, і наговорили один одному чимало такого, що згодом залишає по собі лють і сором, і присмак, бо з’їсти шматок смаженини й рухатися далі вперед було тим єдиним, що мало сенс, тим єдиним, що важило й міцніло, поки ми ніяк не насмілювалися подивитися один одному у вічі й запалити сигари від одної головешки, втупившись у неї й витираючи сльози, спричинені відомими сльозогінними властивостями диму.

Вже мало що залишилося оповідати; вдосвіта один з верховинців відвів Лейтенанта і Роберто туди, де отаборилися Пабло й ще троє наших, і Лейтенант узяв на руки Пабло, бо той понівечив ноги на болотах. Тепер нас стало вже двадцятеро; пригадую, як Пабло швидко й поривчасто обійняв мене й, не виймаючи з рота сигарети, проказав: «Якщо Луїс живий, ми ще здатні перемогти», а я бинтував йому ноги — ото було видовище, і хлопці реготали з нього, бо скидалося на те, що він узув білі черевики, повторюючи, що рідний брат сваритиме його за такий недоречний шик. «Нехай сварить, — віджартовувався Пабло, несамовито затягуючись, — щоб сварити когось, треба бути живим, а ти ж чув, друже, що він живий, живий не згірше за крокодила, тож дерімося швидше на гору — ну, й перев’язав же ти мене, яка краса…» Але це не могло тривати довго; вдосвіта нас почали поливати свинцем згори і знизу; якась куля зачепила мені вухо, якби на два сантиметри точніше, то ти, синку, навряд чи читав би ці нотатки, ти й гадки не маєш, у яку халепу вскочив твій батько. Через оту кров і біль, і страх я почав бачити все, немов у стереоскоп, кожний образ ніби окремий та контрастний, в кольорах, у яких, певно, відбивалася моя жага до життя; але то дрібниці, добре перев’язати рану хусткою — і далі вгору; однак двоє верховинців залишилися позаду, а ще заступник Пабло з лицем, понівеченим кулею сорок п’ятого калібру. В такі хвилини пам’ять фіксує — і то назавжди — якісь дурниці; пригадую товстуна, здається, також одного з людей Пабло, який у розпалі бою надумав сховатися за цукровою тростиною, став до неї боком й опустився навколішки; а ще добре пам’ятаю хлопця, який репетував, мовляв, треба здаватися, і голос, що відповів йому між двома чергами «Томпсона»[25], — то був голос Лейтенанта, що заглушив постріли: «Тут ніхто не здається, трясця твоїй матері!»; аж раптом молодший з тих верховинців, який доти боязко мовчав, сказав мені, що в ста метрах звідти — вгору й ліворуч — є стежина, і я прокричав це Лейтенантові й поспішив туди разом із верховинцями; відчайдушно стріляючи під суцільним вогнем противника, вони тішилися так, що було любо дивитися; та врешті-решт ми зібралися під сейбою, звідки починалася стежина, і той молодший з верховинців почав дряпатися вгору, а ми за ним — я зі своєю астмою, що заважала рухатися, і закривавленою шиєю — крові було більше, ніж якби закололи порося, — проте певний, що й цього дня ми позбудемося переслідувачів, а ще — невідь чому, але це було очевидно, як теорема, — що цієї ночі ми возз’єднаємося з Луїсом.

Людина ніколи не розуміє до пуття, як їй вдалося позбутися переслідувачів, але вогонь потроху вщухає, чути знайому лайку й фрази на кшталт «страхопуди тікають замість битися», а тоді раптом западає тиша, і дерева знову стають живими та рідними, вибоїни на ґрунті, поранені, яких треба доглядати, фляга з водою — в ній трохи рому — переходить від уст до уст, зітхання, чийсь стогін, перепочинок і сигара — а потім знову вперед, і треба дертися вгору, нехай навіть легені повилазять мені через вуха, і Пабло каже: «слухай, ти забинтував мене на сорок другий розмір, а в мене, друже, сорок третій» — і сміх, і вершина, і невеличке ранчо, де якийсь селянин мав трохи юки з мохо[26], і свіженьку воду, і Роберто, наш сумлінний скарбник, дістав чотири песо, щоб розплатитися, і всі ми, а господар найперший, розреготалися так, що мало кишки не порвали зо сміху, а опівдні продовжили путь, змушені відмовитися від післяобіднього перепочинку з тим самим жалем, з яким дивишся вслід якійсь вродливиці, втупившись у її ноги, поки та зникне з очей.

Коли запали сутінки, стежка повернула різко вгору, й стало важче йти, але ми раділи, що Луїс обрав таку позицію, де чекав на нас, бо туди не видерлася б жодна козуля. «Будемо як у соборі, — мовив Пабло, ідучи поруч, навіть матимемо свій оргáн», — і весело глипаючи на мене, поки я, задихаючись, випускав із себе таку собі пасакалію[27], а його це розважало. Вже не пам’ятаю добре тих годин, коли ми вервечкою, один за одним, минали останнього чатового, говорячи, хто ми, й називаючи верховинців, аж поки вийшли на галявину поміж дерев, де, обпершись на стовбур одного з них, стояв Луїс, звісно, у своєму кашкеті з непомірно великим козирком та сигарою в зубах. Я насилу стримався, але пропустив наперед Пабло, аби той перший обійняв брата, а тоді ще зачекав, поки Лейтенант й усі інші зроблять те саме, і лише потім поклав на землю аптечку та спрингфілд і наблизився — руки в кишенях, і так стояв, дивлячись на нього й знаючи наперед, що він мені скаже, бо то був його неодмінний жарт:

— Ти ба, які в тебе окуляри, — мовив Луїс.

— Не гірші за твої фари[28], — озвався я, і ми обидва розреготалися, і він притиснувся до мене щелепою так, що занила рана, і я відчув нестерпний біль, але цей біль я хотів би відчувати до скону і навіть потім.

— Отже ти таки прибув, че, — проказав Луїс.

Звичайно, це «че» він вимовив неприродно.

— А ти що собі думав? — відповів я, і мої слова пролунали так само неприродно. І ми знову зареготали, мов двоє бовдурів, а тоді й інші, не розуміючи до пуття, з чого ми сміємося. Принесли води, переповідали новини, ми оточили Луїса й дивилися на нього, і щойно тоді завважили, як він змарнів і як блищать його очі за тими клятими фарами.

З долини знову почулися постріли, але поки що наш табір був у безпеці. Можна було опікуватися пораненими, скупатися в джерельці, поспати, передусім поспати — сон зморив навіть Пабло, який так хотів побалакати з братом. Але астма — моя коханка — навчила мене користатися з ночі, тож я лишився з Луїсом: зіперся на стовбур, курив і роздивлявся рисунки листя на тлі неба; ми розповідали один одному те, що кожному довелося пережити після висадки, але більше говорили про майбутнє, про те, що має початися того дня, коли замість зброї ми перейдемо до кабінетів з телефонами, зі С’єрри до міста, і я згадав мисливські роги й ледь не прохопився Луїсові про думки, що опосіли мене тієї ночі, аби тільки його розважити. Зрештою я промовчав, хоча відчував, що ми переходимо до адажіо того квартету, до мінливої повноти лічених годин, яка попри все була деякою певністю, знаком, якого ми ніколи вже не забудемо. Скільки мисливських рогів усе ще чекали, скільки з нас залишать тут свої кістки, як Роке, як Тінті, як Перуанець. Але досить було задивитися на верховіття дерева, щоб відчути, що воля знову впорядковує хаос, накидає йому рисунок адажіо, яке колись перейде у фінальне алегро, у дійсність, гідну цієї назви. І поки Луїс утаємничував мене в міжнародні новини й у становище у столиці та провінціях, я бачив, як листя й гілки поволі корилися моєму бажанню, робилися мелодією — моєю й Луїса, який усе говорив і говорив, не здогадуючись про мої фантазії; а потім я побачив зірку — маленьку, але синю-синю — що вписалася в самісінький центр рисунку, і хоч я нічого не тямлю в астрономії і не міг би сказати, що то було — зірка чи планета, проте був певен, що то не Марс і не Меркурій, адже вона надто яскраво сяяла в самісінькому осерді адажіо, в самісінькому осерді Луїсових слів, щоб хтось міг переплутати її з Марсом або Меркурієм.

Переклад Сергія Борщевського