Усі вогні ­— вогонь

Сеньйорита Кóра[29]

Не розумію, чому мені не дозволяють лишатися в клініці з моїм хлопчиком на ніч, зрештою, я ж — мати, і лікар де Луїзі познайомив нас з директором. Принесли б якусь кушетку, і я ночувала б поряд з ним, поки звикне, бо коли ми його навідали, він увійшов такий блідий, бідолашка, ніби думав, що його зараз повезуть на операцію; може, це ще й від цього лікарняного запаху, чоловік теж нервував, ледве дочекався, щоб піти геть, а я ж не сумнівалася, що мені дозволять лишитися з сином. Адже йому тільки п’ятнадцять виповнилося, та й тих не даси одразу, і завжди він був при мені, хоч тепер, у тих довгих штанах, він бадьориться, намагається виглядати дорослішим. Вочевидь йому було таки не по собі, коли довідався, що не дозволяють мені лишатися з ним, добре ще, що батько знайшовся тоді на жарти і змусив його одразу ж перевдягтися у піжаму та й лягти у ліжко. А все через оту шмаркачку санітарку, хотіла б я знати, чи то у них справді такі порядки, чи то вона мені просто на зло уперлась. Добре, що я їй так сказала, просто спитала — а чи напевне вона знає, що мені таки не можна тут лишитися. Досить лише глянути, щоб зрозуміти, що то за пташка, корчить із себе бозна-що, фартушок на ній в обтяжку, таке ніхто-ніщо і звати ніяк, а гонору — ну геть тобі директриса клініки! Але моє таки зверху, я вже їй сказала все, що хотіла, хоч, правда, хлопчик мій не знав, куди й подітися, а татусь його вдавав, ніби нічого не розуміє, і, звичайно, позирав на її ніжки, як завжди. Приємно лише одне — загальна атмосфера тут добра, зразу видно, що клініка для заможних людей, у хлопчика чудовий столик з нічною лампою, за яким він зможе читати свої журнали, і чоловік, хвалити Бога, не забув принести йому отих його улюблених м’ятних цукерок. А все ж завтра зранку я таки побалакаю з де Луїзі, це перше, що я зроблю, хай він присадить трохи цю зарозумілу дівулю. Треба ще глянути, чи вистачить йому однієї ковдри, я про всяк випадок попрошу ще одну, запасну. Ой, та певне, що мені досить цієї ковдри, добре, що хоч нарешті вони пішли собі геть, мама все ще вважає мене немовлям і труситься наді мною. Мабуть, санітарка думатиме, що я й попросити для себе нічого не годен, вона на мене так зиркнула, коли мама на неї гримала… Ну, не можна мамі лишатися тут, то й не можна, не такий вже я малий, щоб не міг спати сам. А в цьому ліжку спатиметься добре, о цій порі тут так тихо, лише подеколи долинає віддалений шум ліфта, це нагадує мені отой фільм жахів, де в лікарні лежала паралізована жінка, а тоді раптом поночі одчиняються двері — й вона бачить перед собою чоловіка у білій масці…

А санітарка ця досить-таки симпатична, вона прийшла ще раз о пів на сьому з якимись паперами, питала моє повне ім’я, вік і таке інше. Я одразу ж заховав журнал, нехай бачить, що я книжки читаю, а не журнали з коміксами, і вона, напевне, помітила, але нічого не сказала, мабуть, ще сердиться на маму і думає, що і я такий самий, буду тут комизитися. Запитала в мене, як там мій апендицит, я відповів, що нічого, вночі не боліло. Сказала, що має зміряти мені пульс, помацала, щось записала і повісила в ногах ліжка картку. «Їсти хочеш?» — питає. Я, мабуть, почервонів, бо здивувався, що вона мені каже «ти», вона ще дуже молода і мені сподобалась. Я сказав, що не хочу їсти, і збрехав, бо мені саме о цій порі хочеться їсти. «Вечерю сьогодні матимеш легеньку» — каже вона, і не встиг я й оком змигнути, як вона забрала мої м’ятні цукерки. І пішла собі геть. Вже не пам’ятаю, чи я запротестував якось, але, здається, ні, не встиг, бо був досить таки розгніваний, що вона до мене ставиться, як до малого, могла зрештою сказати, що не повинен їсти цукерок, та й усе, а не забирати відразу… Звичайно, вона розсердилась на маму, а тепер на мені відігрується… Дивна річ, ось вона пішла, я б, може, й хотів на неї сердитись, а не можу. Така молоденька, може, років із дев’ятнадцять, мабуть, щойно закінчила школу санітарок. Якщо вона принесе мені вечерю, якщо саме вона, то я запитаю, як її називати, бо ж треба до неї якось звертатися. Але ні, замість неї прийшла інша, у синьому вбранні, така мила, принесла мені бульйон і сухарі і дала випити зелених пігулок. Ця теж спитала про те та се і як себе почуваю, і сказала, що тут спати дуже добре, що в мене чи не найкраща палата в клініці, і справді так, бо я спав майже до восьмої, а розбудила мене ще одна, новенька, маленька така, вся у зморшках, як мавпочка, дуже лагідна, і сказала, щоб я встав та вмився, але спершу дала мені термометра, щоб я його поставив, як тут заведено, а я спершу й не зрозумів, бо вдома завжди ставив термометр під пахву, тож вона мені усе пояснила і пішла. Тут мама з’явилась і — ой, як добре, у тебе все гаразд, бачу, що почуваєшся непогано, а я собі вже уявляла, що ти й очей тут не заплющиш, бідний хлопчику, але що там, вони всі такі, діти, сплять, де голову прихилять, і що йому до мами, такої знервованої усім, що не змогла заснути ніяк. Лікар де Луїзі прийшов оглянути хлопця, тож я вийшла на мить у коридор, бо все ж таки хлопець великий, незручно, і хотілося мені зустріти десь оту вчорашню санітарку, та так, мовчки, просто зміряти її поглядом, але у коридорі було порожньо. Лікар де Луїзі вийшов до мене досить швидко, сказав, що оперуватимуть малого завтра, що хлопець почувається добре, що має міцну статуру і що у його віці апендицит — це дурниці. Я подякувала йому і скористалася з нагоди зауважити, що одна з санітарок, як на мій погляд, просто не вміє себе поводити, ота, що працює по обіді, і я це кажу про всяк випадок, бо хочу, щоб моєму синові було забезпечено увагу і догляд. Потім я знову пішла у палату до малого, щоб побути біля нього, поки він читає собі оті журнали. Він знав, що операція буде завтра. Ну, чого вона так на мене дивиться, от біда, ну ніби завтра вже кінець світу, не помру я, мамо, не бійся, ну, будь ласка, як тебе ще просити. Нашому Качо ось вирізали апендицит у звичайній лікарні, і через шість днів він вже у футбол з нами грав. Ти йди додому і не хвилюйся, у мене все гаразд, почуваюся добре, і нічого мені не треба. Так, мамо, ну скільки ж можна, цілих десять хвилин: «Чи тут не болить?» і знову — «Чи отам не болить?» Добре хоч вдома є ще моя сестричка і мама має нею опікуватися, ох, ну, нарешті пішла, тепер хоч дочитаю цей комікс, якого почав ще вчора увечері.

Санітарку, яка працює по обіді, звуть сеньйорита Кора, це я спитав у тої, мавпочки, коли вона мені принесла сніданок. Їсти мені дали знову небагато і знову тих зелених пігулок і якісь краплі, схожі на м’ятні. Краплі ці, напевне, були снодійні, бо навіть журнали у мене з рук випали, і снилися мені шкільні дні, коли ми їхали на якийсь пікнік з дівчатами з жіночої школи, як це було минулого року, і потім танцювали на березі, і все було чудово. Прокинувся я десь о п’ятій і почав був думати про операцію, я взагалі не боюся, лікар де Луїзі сказав, що то — дурниця, тільки дивно себе уявити під наркозом і не відчувати, що тебе ріжуть, коли ти спиш. Качо казав: найгірше — це коли прокинешся, болить усе, і нудить тебе, і великий жар. Сьогодні матусин синочок вже не такий хоробрий, як учора, одразу видно, що вже боїться, таке ще дитя, таке худе, аж мені його шкода. Коли я увійшла до палати, хлопчак рвучко сів на ліжку і сховав свої журнали під подушку. В палаті, здалося мені, досить прохолодно, і я увімкнула опалення, а потім дала йому термометр. Питаю: «Ставити вмієш?» — а він почервонів. Кивнув головою, що, мовляв, вміє і простягнувся на ліжку, а я тим часом опустила штори і засвітила світло. Коли підійшла, щоб узяти в нього термометр, він усе ще був такий зачервонілий, що врешті мене сміх почав розбирати, підлітки у цьому віці завжди такі, ніяк не можуть до всього цього призвичаїтися. А ще й дивиться мені просто в очі, та так, що я ледве витримую її погляд: все ж таки, як не скажи, а вона всього-на-всього жінка, і туди ж дивиться, як я витягаю з-під ковдри термометра і подаю їй, ніби усміхнулась, коли взяла термометр, мабуть, тому, що я так розчервонівся, але з оцим червонінням нічого вдіяти не можу, червонію — і все. Записала температуру на картці, яка висить у ногах мого ліжка, і пішла геть, як і прийшла. Не пам’ятаю, про що ми там балакали з татом і мамою. Вони з’явились саме о шостій, але довго не засиділись, бо сеньйорита Кора сказала їм, що має підготувати мене до операції і що для мене краще було б увесь цей вечір відпочивати. Ну, думаю, зараз вже мама себе знову покаже, але нічого, обійшлося, здається, тільки позирнула на мою санітарку зверху вниз, і татко теж, ну, я ж бо свого старого знаю, цей дивиться зовсім по-іншому. Мама, як виходила, все-таки звернулась до сеньйорити Кори: «Я була б вам дуже вдячна, якби ви виявили більше уваги до мого сина. Я добра людям не забуваю, а хлопчик мій звик до лагідності й розуміння», чи щось подібне, таке ж дурне, як і це; то я мало не луснув від обурення, навіть не почув, що там сеньйорита Кора мамі відповіла, а дівчині, напевне, все це не сподобалося, ще подумає, що я на неї наскаржився абощо.

Вернулась вона десь о пів на сьому, прикотила столика на колесах, а на ньому всякі пляшечки, вата, і я враз чомусь ніби злякався, хоч взагалі не дуже, просто узявся роздивлятися, що там, на тому столикові, скляночки всякі, щипчики, гумові трубки. Здається, таки трохи перелякався, сердешний, без мамусі, а та — вирядилась, мов папуга, «була б вам дуже вдячна, якби виявили більше уваги до мого сина», «я вже розмовляла про це з лікарем де Луїзі», «ну, звичайно, аякже, будь ласка, буду вже ходити коло нього, як коло принца». А він у вас гарненький, особливо, коли червоніє, як я входжу до палати. Коли я відкинула з нього ковдру, перший порух його був знову натягти її на себе. Та, мабуть, помітив, що мені смішно, як він соромиться. «Тепер, — кажу, — спускай штани», — і дивлюсь йому просто в очі. «Штани?» — перепитав він голосом, як у молодого півника, і почав неслухняними пальцями розв’язувати вузлик на піжамних штанах. Потім з ґудзиками морочився, а розстібнути ніяк не міг. Стягла я з нього штани майже до колін, ну і все там у нього, як я собі й думала. «Ти вже, однак, дорослий хлопець», — кажу я йому і намилюю помазок, хоча голити там йому було майже нічого. Намилюю його там, а сама питаю: «А як тебе хоч звуть?» — «Пабло» — відповідає хлопчак, та якось так жалібно, мабуть, од сорому. «А якось коротше чи ласкавіше, як тебе вдома називають?» — кажу я йому, однак вийшло на гірше, бо він мало не заплакав, поки я йому тих пару волосинок збривала. «То інакше вдома не кличуть? Тільки отак: «синочку», та й усе, а короткого імені в тебе немає? Ну то нехай так і буде…» Поголила його, і він одразу ж вкрився мало не з головою. «А Пабло — гарне ім’я», — кажу я, захотілося мені його якось утішити, шкода стало, що так він засоромився, та й я ніколи ще не зустрічала в своїй роботі отакого молодесенького й сором’язливого хлопчика, але чимось він мене таки дратує, напевне, успадкував щось і від тої мами, та є в ньому й таке, що ніби не в’яжеться з його віком, щось наче й доросле, зріле — бо він таки досить гарненький, і таки добре розвинутий, як на свої роки, — але щенятко, яке вже вважає себе чоловіком, ще, чого доброго, й залицятися почне.

Я заплющив очі, щоб од цього сховатися, та марно, бо вона знову чіпляється: «То що, ніяк і не звуть тебе?» — і я ледве не вмер на місці, отак би її й задушив, а коли розплющив очі і побачив над собою її каштанове волосся, вона нахилилась, витираючи мило, і від волосся її линув запах мигдалевого шампуню, як у нашої вчительки з малювання, чи, може, то був якийсь інший запах, і я не знав, що їй відповісти, одне лиш на гадку спало: «А вас звуть Кора, правда?» Вона позирнула на мене трохи іронічно, тими самими очима, які мене й обдивились вже з голови до п’ят, і відповіла: «Сеньйорита Кора». Навмисне так сказала, мені на зло, так само, як тоді, коли говорила: «Ти зовсім уже дорослий» — знущається з мене. Дарма, що я був страшенно роздратований, іще й через оте червоніння (нічого не можу вдіяти, для мене це зараз — найгірше), а все ж насмілився і кажу їй: «Ось як? Ви — така молоденька… А що — Кора — гарне ім’я». Мені хотілося сказати їй щось зовсім інше, і вона зрозуміла це, і її теж зачепило, тепер-то я напевне знаю, що гнівається вона через маму, а мені хотілося сказати, що вона ще дуже молода і що я волів би звати її просто Кора, але як тут вимовиш таке, коли вона сердиться, і котить отой свій клятий візок, і йде геть, а я ледь не плачу, ось у мене ще одне — не можу стриматись, інколи так горло перехоплює, перед очима все миготить, а найліпше було б сказати просто усе, що хотів. Зупинилась вона біля дверей — немовби хотіла подивитися, чи не забула чогось, а я все не наважувався сказати їй, думав лише, а слів забракло, то ж і тицьнув пальцем на стаканчик з милом; потім всівся на ліжку, відкашлявся і сказав: «Ви забули отой стаканчик з милом». Але це вже я вимовив поважно, так, як дорослі кажуть. Я вернулась по той стаканчик і, щоб заспокоїти хлопчика, погладила його по щоці: «Не переймайся, Пабліто, все буде гаразд, така операція — то дурниці». Коли я торкнулась його, він аж сіпнувся, образився, а потім знову заліз під ковдру, вкрився аж по самі вуха. І вже звідти каже тихенько: «А можна, я вас називатиму просто — Кора?» Отака вже я добра, дуже мені шкода стало, що він так соромиться, а ще ж хоче і відомстити мені, а я ж навчена вже, знаю — тільки поступись, потім з ним вже не впораєшся, хворого треба тримати в шорах, а то станеться щось як у Марії Луїзи в чотирнадцятій, або ж лікар нагримає, у нього на таке собачий нюх. «Сеньйорита Кора» — сказала я йому, узяла той стаканчик і вийшла. Я дуже розсердився, мало не вдарив її, мало не скочив з ліжка, щоб виштовхати її у плечі і… Навіть і сам не знаю, як витиснув із себе: «Якби я не був хворий, то, певне, ви до мене поставились би інакше». Вона вдала, що не чує, навіть голови не повернула, й лишився я сам із собою, але читати мені не хотілося, бо ж насправді я якраз і хотів би, щоб вона розгнівалась, а я мав можливість її перепросити, бо ж, власне кажучи, зовсім не те хотілося мені їй сказати, але судома так перехопила мені горло, що навіть не знаю, як ці слова з мене видобулися, виповів їй оте тільки з роздратування, але я сказав не те, що хотів, або радше не так, як хотів.

Ну, завжди з ними те саме, людина підходить уважно, лагідно, каже їм щось по-хорошому, а тут раптом з такого щеняти пробивається чоловік, і не хоче він розуміти, ну який ще з нього дорослий! Треба розповісти про це Марсіалеві, нехай посміється, а як уранці завтра побачить хлопчака на операційному столі, то малий ще більше його потішить, такий ніжненький бідолашка, щічки палають. О, кляте червоніння, нема від нього порятунку, що ж мені робити, може, вдихати глибше, перш ніж говорити… вже й сам не знаю. Пішла від мене, здається, ображена, хоч напевне знаю, що вона добре все чула, що я їй сказав, здається, вона не розгнівалась, коли я спитав її про Кору, їй просто належить так відповідати, а сама ж вона ніби й не дуже сердилась — підійшла ж, погладила мене по щоці. Ні, вона спершу погладила, а тоді вже я спитав її, і все зіпсував. Врешті вийшло все на гірше, ніж було доти, і тепер я вже напевне не засну, навіть якби дали мені цілу банку тих таблеток. Час від часу поболює мені в животі, дивно, проводиш там рукою, а все таке гладеньке, а найгірше — відразу згадуєш і мигдалевий запах її волосся, і її голос; голос у неї поважний, дорослий, як у співачки якої-небудь, вона й коли сердиться, то він у неї лагідний. Як почув її кроки у коридорі, то ліг і очі заплющив, не хотів її бачити, було мені зовсім байдуже, найкраще нехай дасть мені спокій, чув, як вона увійшла, як засвітила світло угорі. Вдавав, ніби спить, як херувим, рукою прикрив собі обличчя і очей не розплющив аж до тієї хвилини, коли я стала біля ліжка. Коли він побачив, з чим я прийшла, то зробився такий червоногарячий, що мені знову його стало страшенно шкода, але трохи й сміх мене брав, бо ситуація була, звісно, безглузда вкрай. «Будь ласка, скинь штани і ляж на живіт!» — тут він мало ногами не задригав, мабуть, на мамусю свою так тупав, коли років з п’ять мав, ледь-ледь не плаче: «Не буду!» — під ковдру, либонь, заліз би і верещав, але тепер-то йому так вже не випадає, він позирнув на клізму, потім на мене, а я що — стою, чекаю, — повернувся, вовтузився під ковдрою, ніби нічого не тямить, поки я бачок вішала, довелось знову самій ковдру з нього скидати і знову казати про штани і щоб задок підняв трохи, мені легше буде скинути з нього ці штани і підкласти рушника. «Підійми-но трохи ноги, ось так, добре, ще більше на бік повернися, чуєш? Повернись, кажу, ось так». Він лежить тихесенько, а ніби голосить, мені і смішно — у мого залицяльника зад голий, і жаль його трішки, ніби я йому на зло роблю за те, що він тоді так спитав. «Скажи, якщо вода загаряча», — кажу я, а він мовчить, кулаки, напевне, гризе, я не хотіла бачити його обличчя, сіла мовчки на ліжку й чекаю, коли вже сам заговорить, вод було досить-таки багато, але він усе стерпів, мовчав, а потім я йому сказала, щоб пом’якшити ту, попередню фразу: «Дуже добре, ось тепер ти зовсім як дорослий!», — вкрила його і попросила, щоб терпів якомога довше, не біг до туалету. «Світло тобі погасити, чи нехай лишиться?» — це я вже у дверях. Сам не знаю, як і сказав, що мені байдуже, і почув, що вона зачиняє двері, вкрився з головою, що робити, коли в животі різало мені, я аж руки кусав і плакав. Ніхто не зрозуміє, ну жоден, як я ридав і лаяв її, ображав, вгороджував їй ножа у серце разів з п’ять, десять, двадцять і лаяв її, і радів, що їй боляче, що вона благає мене, просить пробачення.

Біда, та й годі, друже Суаресе, отак розріжеш, подивишся і нарвешся на щось подібне. Звичайно, його вік — величезний плюс, але все-таки скажу батькові правду, бо клопоту не оберешся в разі чого. Він, напевне, таки витримає, але щось-таки тут не так — ось глянь, коли наркоз давали, то навіть не повіриш, що то таке маля. Я десь о другій ходив до нього — нічого, а скільки часу його оперували. Коли увійшов лікар де Луїзі, я йому рота витирала, бо блював безперервно, наркоз все ще не минув, але лікар однаково узявся його слухати, а тоді попрохав мене сидіти біля нього, аж поки прокинеться. Батьки його в сусідній палаті, зразу видно: мати до такого не звикла — все дурне з них як рукою зняло, а батько — той зовсім скис. Ну, Пабліто, ти не стримуй себе, як нудить, то нехай собі, і стогнати не вагайся, я тут, та тут я, спить, бідолашка, а за руку мене тримає, ніби задихається. Певно, думає, що то мама, вони усі так, просто набридло. Ну, Пабло, не смикайся так, буде боліти ще більше, руками там не торкайся, туди дотикатися не можна. Важко йому, бідолашці, прокидатися, Марсіаль казав, що довго різали. Щось там розкопали у нього, чи то апендицит не зразу знайшли, це буває, спитаю сьогодні у Марсіаля. Та я тут, маленький, тут я, плач собі скільки хочеться, лиш не крутися так, може, змочити йому губи льодом у бинті, то не так хотітиме пити. Так, мій любий, так, якщо нудить, то нехай, потім легше буде. Але ж і руки у тебе, я тепер вся в синцях ходитиму, ну поплач, пореви собі, постогни, як хочеш, Пабло, буде таки легше, чого там, а ти ще не прокинувся і думаєш, що це мама. Знаєш, а ти такий гарненький, носик трішки кирпатий, вії довгі, а обличчя бліде-бліде, і від цього виглядаєш значно старшим. Не будеш тепер червоніти через усякі дурниці, правда, любий? Ой мамо, болить, дай-но я це зніму, вони мені щось на живіт поклали, дуже важко, мамо, скажи санітарці, щоб зняла. Та зараз, зараз минеться, полеж спокійненько, але ж ти й сильний, ну, бачу, доведеться, мабуть, кликати на допомогу Марію Луїзу. Слухай, Пабліто, поводь себе спокійніше, прошу тебе, бо справді розгніваюсь, і болітиме тобі ще дужче, ніж до того, якщо так крутитимешся. Здається, врешті упізнав мене, так мені болить, сеньйорито Коро, так болить, прошу вас, тримайте мене за руку, більше не можу, сеньйорито Коро, більше не можу.

Добре, що хоч заснув нарешті, бідолашка мій любий, санітарка прийшла десь о пів на третю і дозволила з ним побути, йому краще, але блідий, аж страх, багато крові втратив, добре ще, лікар каже, хоч пройшло все гаразд. Санітарка втомилася з ним боротись, не знаю, чого мене раніш не покликали, дуже вже суворі порядки в цій клініці. Вже темнішає, хлопчик весь час спав, зразу видно, що страшенно слабкий, але обличчя краще на вигляд, трохи порожевіло. Ще інколи стогне, але бинтів уже не торкається і дихає рівніше, напевне, ця ніч мине спокійно. Ой, я ж не знала, але що тут вдієш? Тільки страх з неї зійшов, вона одразу ж за своє — наказувати — потурбуйтесь шановна, щоб у мого хлопчика було все, що йому треба, геть усе. Шкода мені тебе, стару дурепу. Бачила я таких вже немало, думають, що тицьнуть щось там на чай — і все гаразд. І як завжди дають зовсім мало, та годі, теж мені проблема, знайшла про що думати. Марсіалю, зачекай-но, побудь зі мною трохи, ти ж бачиш, він заснув, розкажи мені краще, що там було вранці. Ну, добре, добре, втомився, не треба, потім розповіси. Ти що, Марія Луїза увійде, тут не можна, Марсіалю. Я вже казала тобі, щоб не цілував мене при хворих, недобре це, розгніваюсь. От причепився — ну, ти бач. Іди геть, тобі кажуть, а то я й справді розгніваюсь. Ніби в нас не буде ще цілої ночі на те, щоб цілуватися, дурню. Дурень ти, опудало. Так, любий, до побачення. Ну, зрозуміло, авжеж. Дуже.

Дуже темно, але ж однаково розплющувати очей не хочеться. Майже не болить, добре — лежиш, дихаєш спокійно, і тебе не нудить. Тихо довкола, так, я ж і маму бачив, вона щось сказала, не пригадую, бо було мені тоді недобре. Старого свого майже не бачив, стояв наче в ногах ліжка й підморгував, завжди у нього одне й те саме. Холоднувато, чим би ще вкритися. Сеньйорито Коро, чи можна чимось вкритися? Так, вона тут сиділа, я бачив, читала біля вікна журнал. Зразу підійшла, вкрила мене, все розуміє, можна й не говорити. Я, пригадую, плутав її з мамою, а вона мене заспокоювала, чи це, може, мені снилося? Сеньйорито Коро, чи я спав? Ви мене за руки тримали, так? Я там дурниці молов, це я з болю. Ох, як нудило мене… Перепрошую, пробачте мені, будь ласка… Важка у вас робота. Ні, не дуже, але все-таки. Чи зараз пізно, сеньйорито Коро? Тихіше, зараз поводьтеся спокійно і тихо, я ж вам казала — не можна багато розмовляти, радійте, що не болить, та й лежіть собі. Ні, не пізно — ще тільки сьома година. Заплющте очі і поспіть.

Я й сам би хотів заснути, але не можу. Ось-ось засну — аж раптом рана як смикне або голова запаморочиться. Розплющу очі — дивлюсь, а вона біля вікна читає, абажур прилаштувала так, щоб мені не заважало світло. Чому це вона все тут та й тут? Гарне у неї волосся, і як блищить, коли вона ворухне головою. Ну й наплів я їй там дурниць, мабуть, вона з мене сміялась… ні, вона змочувала мені губи льодинкою в бинті, і мені відразу ставало легше, я пригадую зараз, і змочувала чоло одеколоном, і руки тримала мені, щоб я бинти не порозривав. Вона вже ніби й не гнівається, може, мама вибачилась абощо, бо ж вона тепер зовсім інакше на мене дивилась, коли сказала отак: «Поспіть». Добре, коли вона так дивиться, просто не віриться, що вона могла тоді отак гніватися, ще й цукерки мої забрати. Хотілося б сказати їй, що вона гарна, що я на неї не образився. Знову змочила б мені чоло одеколоном і посміхнулася, мовби попросила пробачення, дозволила б називати себе просто Корою.

Спав він десь із годину, близько восьмої довелося його розбудити, щоб поміряти температуру, перш ніж прийде лікар де Луїзі. Виглядав він вже краще, таки сон пішов йому на користь. Тільки побачив термометр, простяг з-під ковдри руку, але я наказала йому лежати спокійно. Не дивилась на нього, щоб він не соромився, але однаково почервонів і каже: «Я сам». Я, звичайно, його не послухала, але він так напружився, що довелося сказати: «Пабло, ти ж уже дорослий чоловік, що ж ото так кожного разу і будемо сваритися за дурниці?» Ну, ось ослаб і зразу сльози. Я ж удаю, ніби й не бачу, температуру записала, пішла готувати йому укол. Коли вона вернулась, то я вже витер сльози простирадлом і такий був на себе злий, що усе б віддав, аби тільки спромогтися заговорити, тільки б змогти сказати їй, що мені байдуже, направду байдуже, а от нічого зробити з собою не можу. «Це не болить, — каже вона і тримає в руках шприц. — Це щоб ти добре виспався». Відкинула з мене ковдру, а я знову червонію. Вона посміхнулась і протерла стегно ваткою. «Таки не болить», — кажу я, бо ж треба щось казати, а то вона дивиться. «Ну ось, — і витягла голку, і знову протерла ваткою. — Бачиш, нічого. Все буде гаразд, Пабліто». Вкрила мене і погладила по щоці. Я заплющив очі і волів би вмерти, а вона нехай би отак мене гладила та й гладила, і плакала.

Ніколи як слід я не міг зрозуміти Кору, а тепер взагалі ніби щось її вкусило. Врешті-решт не так мені важливо, розумію я жінок чи ні, головне — щоб тебе кохали. Як тільки починаються в них нерви, всілякі там штучки — ну що ти, кицюню, ну поцілуй мене, та й по всьому. Таки вона ще зелена, ще не обтерлась як слід на цій клятій роботі, а сьогодні прийшла — ледве дихала, з півгодини минуло, поки я її хоч якось розраяв. Не вміє себе поставити з хворими, та й годі, ну ось хоч би стара з двадцять другої, я вже думав — вона відтоді навчена, а тепер це щеня он до чого її доводить. Десь о другій пили в мене чай, а тоді вона пішла зробити йому укол, повертається, бачу, лиця на ній немає, а мене й знати не хоче. Як по правді, то вона така ще й симпатичніша, коли ото сердиться та супиться, я її потроху розвеселив, врешті розсміялась і почала розповідати, от люблю роздягати її поночі, вона тоді трошки тремтить, ніби їй справді холодно. Пізно вже, Марсіалю. Я ще хвильку побуду, другий укол о пів на шосту, а та пройдисвітка до шостої ніколи не прийде, то така вже. Ти пробач мене, дурепу, ну що мені до цього щеняти, він тепер як шовковий, а все ж інколи шкода, вони в цьому віці такі дурні, горді, якби можна, то я б попросила Суареса, хай би мене перевів, на другому поверсі теж двоє, обоє дорослі, їх спитаєш, як там шлунок, підсунеш судно, підмиєш, коли треба, побалакати можна про погоду, про політику, все, як у людей, Марсіалю, розумієш, не те, що тут. Це все матінка, розумієш, одразу так поставила, не поладнали ми з нею — от і все, а він гордий, йому боляче, а особливо попервах — він і не знав, що й до чого, я хотіла йому термометр поставити, а він на мене так подивився, ну як ти, як чоловік. Сміх, та й годі, хотів сказати «так» і не може, мені те набридло, і я веліла йому робити свої справи лежачи, на спині. Він очі заплющує, а це ще гірше, Марсіалю, бо ось-ось заплаче чи вилає мене, а ні того, ні іншого не вміє, маленький він ще, ота дурепа його мамця зніжила його, Марсіалю, бо ж хлопець як хлопець і вдягнутий як дорослий, по моді, а все сю-сю та сю-сю, мамине дитятко. Та ще, як на біду, до нього приставили саме мене, як ти кажеш, висока напруга, краще б оту Марію Луїзу, вона якраз типу його матінки, вона б його мила та голила, а йому хоч би що було. Таки не щастить мені, Марсіалю.

Мені снився урок французької мови, коли засвітилася лампа, щоразу насамперед бачу її волосся, мабуть, тому, що вона нахиляється до мене, навіть одного разу в ніздрях мені залоскотало від її волосся, а пахне приємно, і вона ледь-ледь усміхається, коли ваткою мене протирає, потім колола, а я дивився на її руку, вона упевнено натискала поршень шприца, і жовтава рідина текла й текла у мене, і мені було боляче. «Ні, не боляче». Ніколи не зважусь сказати: «Не боляче, Коро». І «сеньйорита» теж ніколи більш не казатиму. Взагалі мало буду говорити, а «сеньйорита» не казатиму, хоч би й на колінах просила. Ні, не болить. Ні, дякую, мені краще. Я посплю. Дякую.

На щастя, вже не такий він блідий, як був раніше, але ще досить слабенький, насилу мене поцілував, а на тітку Естер навіть не глянув, хоч це вона принесла йому комікси і чудовий галстук, щоб пов’язав, коли ми забиратимемо його додому. Санітарка, що чергує вранці, ну просто ангел небесний, така скромна, з нею приємно й побалакати, сказала, що малюк наш спав до восьмої, випив трохи молока, зараз мають його знову годувати, треба попередити лікаря Суареса, що какао йому вадить, правда, може, чоловік, вже йому казав, бо кілька хвилин вони про щось там розмовляли удвох. А зараз, пробачте, будь ласка, на хвилинку відійдіть, маємо оглянути нашого хворого. Ви можете лишитися, сеньйоре Моран, а ось для матері бинти — це найнеприємніше враження. Ану, хлопче, покажись-но мені! Тут болить? Так, тут має боліти. А ось тут болить чи тільки відчувається? Ну, добре, все гаразд, мій юний друже. І ось так із п’ять хвилин — чи тут болить, а чи тут відчувається, а батько дивився на мій живіт так, ніби вперше в житті його бачив. Дивно, але я почував себе неспокійно, аж доки вони не забралися геть, бідолахи; ці старі так переймаються, але що я можу вдіяти, коли вони мені заважають, завжди кажуть щось таке, чого не слід казати, надто ж мама, ще добре, що та мала санітарка глухувата і їй все байдуже, хай що робить, а все ніби в руки заглядає, чекає чайових. Ти глянь, ще й про какао там якісь дурні розмови завели, ніби я такий малий, що й слова сам не зможу мовити, коли треба. Зараз хотілося б отак проспати днів з п’ять, щоб нікого не бачити за цей час, а надто Кору, щоб прокинутися саме тоді, коли приїдуть вже забирати мене додому. Слід би перечекати ще кілька днів, сеньйоре Моран, лікар де Луїзі казав вам, що операція була набагато складніша, ніж ми передбачали, трапляються всякі несподіванки. Звичайно, такий славний хлопець з усім впорається, але ви попередьте сеньйору Моран, що тут тижнем ніяк не обійдеться. Так, так, звичайно, побалакайте з директором, діло ваше. Ні, ти глянь, як не щастить, Марсіалю, я ж учора тобі казала — не щастить, та й годі, ну і ось — його ще довго тут триматимуть. Так, знаю, що недобре, а все ж міг би ти й сам дещо зрозуміти, бо ж бачив, як я тут з ним розважаюсь, та й він зі мною, бідолашка. Не зиркай на мене так, хіба вже не можна його й пожаліти? Не дивись так на мене!

Не заборонили мені читати, але все падає з рук, не можу дочитати навіть той останній комікс, лишилося тільки два розділи, а в той, що дала мені тітка Естер, і не зазирнув. Щоки мої палають, мабуть, жар в мене, а може, задушливо в кімнаті, попрошу Кору трошки прочинити вікно і зняти з мене ту, другу ковдру. Дуже мені хотілося б спати, і щоб вона сиділа біля мене з якимось журналом, а я спав би і її не бачив, навіть не знав би, що вона тут сидить, але вже, мабуть, не сидітиме коло мене вночі, бо найгірше позаду, і я можу вже бути сам. Покуняв трохи, з третьої до четвертої, а о п’ятій вона прийшла з якимись новими ліками, якісь гіркі краплі. Вона завжди так виглядає, ніби щойно з ванни, свіжа, і приємний запах пудри з парфумами лаванди. «То гидкі ліки, знаю», — сказала вона й посміхнулася, щоб піднести мені настрій. «Та ні, хіба що трохи гіркуваті», — відповів я. «Ну, як день минув?» — запитала вона, збиваючи термометр. Я сказав, що добре, що трошки подрімав, що лікар де Луїзі питав, і я сказав, що майже не болить. «Тоді трошки попрацюй» — сказала вона, подаючи мені термометр. Я не знав, що відповісти, але вона відійшла до вікна запнути завіси, а потім почала порядкувати на нічному столику з ліками, аж поки я поміряв температуру. Навіть на термометр встигнув оком кинути, поки вона за ним підійшла. «Але ж і висока температура», — сказав я, трохи вражений. Так і мало скінчитися, ніколи нічого не навчуся, щоб уберегти його від прикрощів і сорому, дозволяю йому самому виймати термометр — ось і наслідок: він, звісно, дивиться й знає тепер про свою високу температуру. «Перші чотири дні так і має бути», — сказала я, сердита більше на себе, ніж на нього. Спитала його, чи спорожнився, — ні. Був весь мокрий від поту, вмила йому обличчя і обтерла одеколоном. Заплющив очі, перш ніж відповісти мені на запитання, і не розплющував їх, поки я зачісувала йому волосся з лоба, щоб не заважало. Тридцять дев’ять — звичайно забагато. «Спробуй заснути», — порадила я йому, а сама подумала: о котрій же годині я зможу сповістити про це доктора Суареса. Не розплющуючи очей, він зробив якийсь роздратований жест, і, виразно вимовляючи кожне слово, сказав: «Коро, ви до мене погано ставитесь». Я не знала, що відповісти, стояла біля нього, поки розплющив очі і глянув на мене гарячковим, повним смутку поглядом. Підсвідомо простягла руку, щоб погладити його по лобі, але він відхилився, аж скривився від болю. Я і отямитися не встигла, коли він каже мені тихенько: «Ви б не ставились до мене так, якби ми зустрілися за інших обставин». Я ледь не розсміялася йому в обличчя, такий смішний був, коли говорив це, а в самого очі повні сліз, ну, я й не витримала, як завжди, розгнівалась і злякалась водночас, і відчула себе раптом зовсім безпорадною перед цим знахабнілим хлопчиськом. Відмовчалася (спасибі Марсіалеві, це він вчить мене, як триматися в таких випадках, і щоразу легше мені це дається), випросталась, ніби нічого не сталося, почепила рушник на вішалку, закрутила одеколон, — що ж, принаймні зараз ясно, як триматися: як санітарка з хворим. Зрештою, так найліпше. Хай мамуся натирає йому лобика одеколоном, в мене досить іншої роботи — і я робитиму своє, не витрачаючи часу на всілякі дурниці. Затрималася біля нього на хвилинку довше, ніж слід. Коли оповідала про це Марсіалеві, він погодився, що добре зробила, бо повинна була дати йому нагоду вибачитись. Але хтозна, чи й справді було так, може, я лишалася біля нього, щоб він мав можливість наговорити мені ще якихось грубощів, щоб переконатися, як далеко б він зайшов. Але він не розплющив очей, піт стікав йому по лобі й по щоках. Таке відчуття, ніби мене вкинули в окріп, коли заплющував очі, щоб не дивитися на неї, бо напевне знав — вона й досі в палаті, перед очима пливли червоні й бузкові плями, я бозна-що віддав би за те, щоб вона знову нахилилася й витерла мені чоло, так, ніби нічого не сталося, ніби я нічого того не сказав, але все пропало, я знав, що вона піде — й ані пари з вуст, і коли я розплющу очі, то побачу лише ніч, лампу, порожню палату, почую чимдалі слабкіший запах її парфумів і десять, сто разів повторюватиму собі, що добре зробив, сказавши їй це, хай зрозуміє раз і назавжди, щоб не вважала мене дитям, щоб дала мені спокій, щоб не йшла від мене…

Вони починають завжди саме о цій порі, десь поміж шостою і сьомою ранку, мабуть, їх двійко, паруються десь на карнизі вікна, що виходить у двір, голуб вуркоче, голубка відповідає йому, через деякий час вони вгамовуються; розповів про це тій маленькій санітарці, що вмиває мене і приносить сніданок — вона лише повела плечима: багато хворих уже скаржилося на тих голубів, але директор не велить проганяти їх. Навіть не пригадую, відколи їх чую, спочатку я був весь час такий сонний та змучений болем, що ні на що не звертав уваги, але останні три дні вони заважають мені і навіюють смуток, хотів би я вже опинитися врешті вдома і слухати гавкання Мілорда і тітку Естер — коли вона встає о цій порі, готуючись іти до церкви. Клята температура, не хоче спадати, триматимуть тут мене хтозна-скільки, вранці запитаю про це лікаря Суареса, так само я міг би вилежуватись і вдома. Буду відвертим з вами, пане Моран, картина тяжка. Ні, сеньйорито Коро, мені хотілося б, щоб ви до кінця доглядали цього хворого, бо… Ось бачиш, Марсіалю… Ходімо, зроблю тобі міцної кави, ну й зелена ти ще, аж не віриться… Слухай-но: я розмовляв з Суаресом, здається, твій малий таки…

Вгомонилися нарешті, може, вже полетять звідси геть, десь за місто, щасливі ці голуби. Але ж і тягучий цей ранок, я був утішився, коли старі забралися звідси, бо тепер, коли в мене така температура, то вони весь час тут товчуться. Добре вже, як треба, то вилежу тут ще кілька днів, що вдієш. Звичайно, вдома було б набагато краще, але температура ж і там була б, то ж і там почувався б так само погано. Подумати лишень, несила навіть журнал переглянути, якась чортівня усе це, немовби кров з мене уся витекла. А все через цю температуру, так мені увечері казав лікар де Луїзі, і лікар Суарес докладно те саме повторив нині вранці, їм таки видніше. Сплю та сплю, але час якось не спливає, завжди близько третьої, ніби мені не однаково — три години чи п’ять. Навпаки, о третій іде додому та маленька санітарка, а дуже шкода, бо мені з нею краще. Якби потім я одним махом зміг проспати до самої ночі, було б набагато краще. Пабло, то я, сеньйорита Кора. Твоя нічна санітарка, яка мучить тебе уколами. Та я вже знаю, знаю, що тобі не болить, дурнику, це я так, жартую. Спи собі далі, якщо хочеш, уже все. Сказав мені «дякую», не розплющуючи очей, хоч міг би й розплющити, я ж бо знаю, що з тією теревенив о дванадцятій, хоч йому й заборонили багато розмовляти. Я вже виходила, але раптом озирнулась, він дивився на мене, відчула, що весь час дивився на мене, коли я стояла до нього спиною. Я повернулася й присіла коло ліжка, взяла за руку — перевірити пульс, натягла йому простирадла — вони всі зібгані від його гарячкових рухів. Він дивився на моє волосся, потім опускав очі, але уникав мого погляду. Пішла, взяла все необхідне, щоб підготувати його, і він, ані слова не мовивши, дозволив мені все проробити, втупився у вікно, так, ніби мене й не було зовсім. Прийдуть по нього рівно о пів на п’яту, міг би ще трохи подрімати, батьки чекають унизу, бо їхня поява в таку пору могла б погано вплинути на нього. Лікар Суарес прийде трохи раніше, щоб пояснити йому, що треба дещо дооперувати, якось заспокоїть його. Але чомусь прислали Марсіаля, він увійшов несподівано, велів жестом, щоб я не рухалася, а сам став у ногах ліжка, розглядаючи графік температури, чекає, поки Пабло освоїться з його присутністю в палаті. Почав жартувати з ним, повів мову, як він уміє, мовляв, надворі холодно, а в палаті тепло, приємно, а малий дивився на нього, ніби очікуючи, і мені якось не по собі було, краще б Марсіаль вийшов, і я могла б лишитися з ним наодинці, я все це сказала б йому краще за будь-кого, а може, й ні, напевно, що ні. Так, сеньйоре лікарю, я вже знаю, мене оперуватимуть знову, то ви тоді давали мені наркоз, от і добре, це краще, ніж отак усе лежати в ліжку з такою температурою. Я знав: врешті щось зроблять, бо ще від учора знову мені дуже боліло, але якось інакше, глибше всередині. А ви, сеньйорито, не посміхайтесь, не робіть таких мін, наче збираєтесь запросити мене в кіно. Йдіть собі з ним і цілуйтеся там, у коридорі, не так міцно я спав того вечора, коли ви образилися на нього, що він допався цілувати вас отут. Йдіть собі обоє, дайте мені заснути, коли сплю, то хоч не так болить…

Так ось, юначе, зараз нам треба покінчити з цією справою раз і назавжди, скільки можна ліжко у нас займати! Рахуй поволі: один, два, три, ще, ще, добре, рахуй далі, через тиждень будеш вдома і їстимеш соковитий біфштекс. Чверть години морочилися, а тоді знову зашили. Глянула б ти на де Луїзі, все ж людина до такого ніколи не звикне. Слухай, я вмовив Суареса, тебе переведуть, я сказав, що ти вже не витримуєш: хворий занадто важкий. Сама ще поговори, тебе переведуть на другий поверх. А втім, твоя справа, роби як знаєш, все скаржилась, плакалась, а зараз — диви, яка милосердна раптом стала. Та не гнівайся, для тебе ж я старався; знаю, але даремно, я з ним сьогодні залишуся і весь час буду з ним. Він опритомнів десь о пів на десяту, батьки одразу ж пішли, не можна було йому бачити їхні обличчя, бідні вони, прийшов Суарес, спитав тихенько, чи підмінити мене, а я лиш заперечливо хитнула головою — лишаюся тут. Трохи Марія Луїза посиділа, ми його тримали, заспокоювали; потім він раптом стих і його майже перестало нудити. Він такий слабенький, заснув, не стогнав навіть, спав до десятої. Знову ці голуби, мамо, вони щоранку так, чому ж їх не проженуть, хай би летіли собі на якесь дерево. Мамо, дай мені руку, морозить мене. А, це я спав, наснилися мені ранок і голуби. Пробачте, будь ласка, я думав, що це мама.

Знову він очі відводив, відвертався від мене, собі лиш на гірше, та все на мене позирав скоса. Я вже як могла доглядала його, ніби й не знала, що він гнівається на мене, змочила йому губи льодом. Витерла одеколоном лоб і руки, і тоді вже він глянув мені просто в очі, а я нахилилась, усміхнулась і кажу йому: «Називай мене просто Корою. То спочатку ми трохи ніби не ладнали, але ж ми з тобою затоваришуємо, я бачу, Пабло…» Він дивився і мовчав. «Ну, скажи мені хоч — добре, Коро». Він усе дивився, а промовив: «Сеньйорита Кора» — і очі заплющив. Я сказала йому: «Ні Пабло, ні — і поцілувала його в щоку біля самих вуст. — Я для тебе — Кора, тільки для тебе». Ледь устигла відсахнутися, але однаково обличчя мені забризкав. Я утерлась, потримала йому голову, він витер губи, а я його знову поцілувала і все примовляла йому на вухо. Він сказав «пробачте» дуже тоненьким голосом. «Не зміг стриматися». Я сказала, щоб він не дурів, я для того тут з ним і сиджу, нехай блюється йому, скільки треба, легше буде. «Я хотів би, щоб мама прийшла», — каже він і дивиться кудись, а очі у нього порожні. Я погладила його по голові, простирадла розправила, все чекала, може, він знову зі мною забалакає, але він був далеко, і я зрозуміла, що йому зі мною ще гірше. У дверях я повернулась, почекала мить. Покликала: «Пабліто, Пабліто. Будь ласка, любий мій. Будь ласка!» Вернулась, нахилилась ще його поцілувати; від нього пахло холодом, одеколоном, блювотиною, анестезією. Ще трохи — і я заплакала б просто отут, перед ним, за ним. Я ще раз його поцілувала і побігла по Марію Луїзу. Я не хотіла заходити туди при матері, і потім, до самого ранку, та й так знала, що нема чого туди йти — Марсіаль та Марія Луїза все зроблять, самі звільнять палату.

Переклад Юрка Покальчука