Усі вогні ­— вогонь

Острів ополудні

Уперше Маріні побачив острів, коли, чемно схилившись над кріслами праворуч, закріпляв пластиковий столик, перш ніж поставити на нього тацю з обідом. Пасажирка кілька разів зміряла його поглядом, поки він розносив журнали й склянки з віскі; закріплюючи столик, Маріні барився, знуджено запитуючи себе, чи варто відповісти на настирний погляд пасажирки-американки, яких багато, коли раптом у синьому овалі ілюмінатора з’явився берег острова, золота смужка піску й узгір’я, що підносилися вгору, до пустельного плато. Поправивши нахилену склянку з пивом, Маріні посміхнувся пасажирці. «Грецькі острови», — мовив. «Oh, yes, Greece»[31], — озвалася американка з удаваною цікавістю.

Пролунав короткий дзвінок, і стюард випростався, а професійна посмішка не сходила з його тонких губ. Він зайнявся подружжям сирійців, які попросили принести їм томатний сік, але в хвості літака дозволив собі згаяти кілька секунд і ще раз глянув униз; острів був маленький і самотній, Егейське море облямовувало його яскравою синявою, що увиразнювала сліпучо білий і мовби скам’янілий край острова, об який унизу, серед рифів і лагун, билася пінява. Маріні завважив, що пустельні береги тягнуться на північ та захід, решту острова утворювала гора, яка спадала просто в море. Це був скелястий безлюдний острів, хоча сіра пляма неподалік північного берега могла виявитися будиночком або й низкою будиночків. Він почав розкупорювати бляшанку з соком, а коли нахилився, острів у ілюмінаторі зник; залишалося тільки море, нескінченне зелене видноколо. Хтозна чому глянув на годинник; стрілки показували точно дванадцяту — полудень.

Маріні радів, що його призначили на рейс Рим-Тегеран, бо краєвид тут був не такий сумний, як на північних рейсах, і дівчата зазвичай відверто тішилися з можливості полетіти на Схід або побачити Італію. Через чотири дні, допомагаючи хлопчику, який загубив ложку й безпорадно глипав на десерт, Маріні знову узрів краєчок острова. Різниця в часі складала вісім хвилин, та коли він припав до ілюмінатора в хвості літака, сумніви розвіялися; обрис острова, що нагадував виповзаючу з води черепаху, неможливо було ні з чим сплутати. Маріні дивився на острів, поки його не покликали; цього разу він упевнився, що сіра пляма — це низка будиночків; йому вдалося розгледіти оброблені городи, що підступали до берега. Під час стоянки в Бейруті Маріні кинув погляд на атлас й запитав себе, чи цей острів, бува, не Орос. Радиста, байдужого француза, здивував його інтерес. «Усі ці острови схожі одні на одні, я вже два роки працюю на цьому рейсі, і вони мені нецікаві. Втім, покажіть його мені наступного разу». Це був не Орос, а Сірос — один з численних островів на узбіччі туристичних маршрутів. «Він не протримається і п’яти років, — сказала йому стюардеса, коли в Римі вони пішли випити по келишку. — Поквапся, якщо хочеш поїхати туди, орди можуть захопити його будь-якої миті, Чингіз Кук пильнує». Проте Маріні й далі думав про острів, а згадавши, дивився на нього, коли поблизу був ілюмінатор, і зрештою майже завжди стенав плечима. Це було безглуздям; тричі на тиждень летіти ополудні над Сіросом здавалося такою ж химерою, як тричі на тиждень снити, буцімто летиш ополудні над Сіросом. Усе в цьому марному повторюваному спогляданні було облудним, крім хіба що бажання усе повторити: погляд, кинутий перед полуднем на годинник, і недовгий пронизливий контакт зі сліпучо білим краєм острова на межі майже чорної синяви, і будиночки, в яких рибалки навряд чи підведуть очі, щоб простежити політ цієї іншої химери.

Через вісім чи дев’ять тижнів, коли Маріні запропонували рейс до Нью-Йорка з усіма його перевагами, він подумав, що це нагода покінчити з безневинною, але нав’язливою манією. У нього в кишені лежала книжка, в якій невідомий географ зі східним прізвищем оприлюднив про Сірос більше подробиць, ніж зазвичай наводилося в путівниках. Маріні, мовби здаля чуючи власний голос, відмовився від пропозиції й, уникаючи здивованих поглядів шокованого начальника та двох секретарок, пішов обідати до їдальні компанії, де на нього чекала Карла. Замішання Карли його не збентежило; південний берег Сіроса був ненаселеним, однак на заході збереглися сліди лідійської або, ймовірно, крито-мікенської колонії, і професор Гольдман[32] знайшла два обтесані камені з написами, які рибалки використовували як палі на невеличкому причалі. У Карли боліла голова, і невдовзі вона пішла; основним продуктом харчування купки острів’ян були восьминоги; щоп’ять днів туди прибувало судно, що залишало якісь харчі й крам і забирало морепродукти. У бюро подорожей Маріні сказали, що треба винайняти судно з Ріноса або, можливо, його візьмуть на фелюгу, яка плистиме по восьминогів, але це Маріні зможе з’ясувати безпосередньо в Ріносі, бо бюро не має там свого представника. У кожному разі ідея провести кілька днів на острові була усього лише планом на червневу відпустку; у наступні кілька тижнів він мусив підмінити Вайта на туніському рейсі, а потім почався страйк, і Карла повернулася до Палермо, де мешкала зі своїми сестрами. Маріні переїхав до готелю неподалік П’яцца Навона[33], де тулилося кілька букіністичних крамниць. Він знехотя розважався тим, що шукав книжки про Грецію, час від часу гортав якийсь розмовник. Йому сподобалося слово kalimera[34], і Маріні застосував його в одному кафешантані, розмовляючи з якоюсь рудою дівчиною, потім переспав з нею й дізнався, що вона має дідуся в Одосі, і в неї чомусь болить горло. У Римі почалися дощі, у Бейруті на нього завжди чекала Таня, були інші історії, завжди знаходилися якісь родичі чи болі; одного дня він знову вилетів до Тегерана, до острова ополудні. Маріні так довго вдивлявся в ілюмінатор, що нова стюардеса назвала його поганим товаришем і порахувала, скільки таць їй довелося рознести самій. Того вечора Маріні запросив стюардесу до «Фейруза»[35], де й дістав пробачення за ранкове недбальство. Лючія порадила йому підстригтися, як це роблять американські хлопці; він якийсь час розповідав їй про Сірос, але невдовзі збагнув, що її більше цікавить горілка з лаймом у «Хілтоні». Так збігав час: нескінченні таці з наїдками і до кожної посмішка, на яку мав право пасажир. Під час зворотних рейсів літак проминав Сірос о восьмій ранку; сонце світило в ілюмінатори з лівого борту, і золотаву черепаху насилу можна було розгледіти; Маріні волів дочекатися полудня, коли летіли до Тегерана, знаючи, що зможе вп’ястися в ілюмінатор, поки Лючія (а згодом Феліса) не без іронії виконуватимуть свою та його роботу. Одного разу Маріні сфотографував Сірос, але знімок вийшов нечіткий; він уже знав про острів дещо, підкреслив рідкісні згадки про нього в парі видань. Феліса розповіла Маріні, що пілоти звуть його острівним психом, але його це не зачепило. Карла написала, що вирішила не залишати дитини; Маріні переказав їй двомісячну платню й подумав, що решти коштів може не вистачити на відпустку. Карла прийняла гроші і через подругу сповістила, що, мабуть, вийде заміж за одного дантиста з Тревізо. Втім усе мало важило для Маріні ополудні по понеділках, четвергах та суботах (а двічі на місяць по неділях).

З часом Маріні збагнув, що Феліса — єдина людина, яка хоч трохи його розуміє; між ними існувала мовчазна домовленість, що ополудні вона опікуватиметься пасажирами, щойно він прикипить до ілюмінатора в хвості літака. Острів було видно кілька хвилин, але повітря завжди було таким прозорим, а море накочувалося на нього з такою люттю, що найменші подробиці невмолимо накладалися на образ попереднього краєвиду: зелену пляму високого мису на півночі, сірі будиночки, сітки, що сохнули на піску. Коли сіток не було, Маріні сприймав це як зубожіння, майже як образу. Він хотів зафільмувати острів, щоб переглянути зоровий ряд у готелі, але вирішив заощадити гроші, які витратив би на камеру, бо йому заледве вистачало коштів на місячну відпустку. Маріні не надто ретельно лічив дні; часом була Таня в Бейруті, часом Феліса у Тегерані, майже завжди його молодший брат у Римі; усе дещо туманно, доступно й сердечно мовби заступало інше, заповнювало години до й після рейсу, а під час рейсу все також було туманним, доступним та безглуздим до тієї миті, коли він притулявся до ілюмінатора у хвості літака, відчуваючи холод скла, наче межу акваріуму, де в густій синяві повільно ворушилася золотава черепаха.

Того дня сітки виразно окреслювалися на піску, й Маріні міг би заприсягтися, що чорною точкою ліворуч, на межі моря, був рибалка, який, либонь, задивився на літак. «Калімера» — сяйнула безглузда думка. Чекати далі було не варто, Маріо Мероліс позичить йому гроші, яких не вистачає на подорож, і менш ніж за три дні він опиниться на Сіросі. Притулившись губами до скла, він посміхнувся на думку, що видереться на зелену пляму, увійде голий у море в лагуні на півночі, ловитиме восьминогів разом з тамтешніми чоловіками, і вони спілкуватимуться на мигах і з допомогою посмішок. Коли вже зважився, все було просто: нічний потяг, перше судно, друге — старе й брудне, причал у Ріносі, нескінченні перемовини з капітаном фелюги, ніч на містку, задивившись на зорі, смак ганусівки та баранини, досвіток поміж островами. Щойно зазоріло, він зійшов на берег, і капітан відрекомендував Маріні якомусь старику, певно, тамтешньому патріархові. Клайос узяв його ліву руку й неквапно заговорив, пильно дивлячись йому в очі. До них наблизилися двоє молодиків, і Маріні здогадався, що то Клайосові сини. Капітан фелюги вичерпав свої знання англійської: двадцятеро жителів, восьминоги, риболовля, п’ять будиночків, італійський гість заплатить Клайосу за перебування.

Молодики засміялися, коли Клайос заговорив про драхми; Маріні, який устиг відчути приязнь до них, сміявся й собі, дивлячись, як над морем, не таким темним, як здавалося з літака, сходить уранішнє сонце; а ще оглядаючи бідну й чисту кімнату, глек із водою, вдихаючи запахи шавлії й вичиненої шкури.

Вони залишили його самого, й пішли вантажити фелюгу, а Маріні, зірвавши з себе дорожню одіж, напнув шорти й узув сандалії, а тоді пішов блукати островом. Ще нікого не було видно, сонце повільно вбиралося в силу, від кущів ішов тонкий, кислуватий аромат, що змішувався з йодистим подихом вітерцю. Була, мабуть, десята година, коли він дійшов до північного мису й упізнав більшість лагун. Маріні волів побути на самоті, хоча охоче скупався б і простягнувся на піщаному березі; острів заполонив його єство, Маріні відчував незбагненну спорідненість з ним, яку годі було вимислити. Сонце припікало шкіру, яку обдував вітер; Маріні оголився й стрибнув зі скелі в море; вода була холодною й підбадьорила його; він плив за течією до входу в якийсь грот, а тоді повернув назад у море, ліг на спину й забувся, прийнявши все у цю мить злагоди, що була й майбутнім. Він не мав жодного сумніву, що вже ніколи не покине цей острів, що в якийсь спосіб залишиться тут назавжди. Подумки воскресив образ брата, Феліси, їхні обличчя, коли вони дізнаються, що він житиме з риболовлі на самотньому скелястому острові. Маріні вже не думав про них, коли розвернувся й поплив до берега.

Сонце одразу висушило його, він спустився до будиночків, де дві жінки здивовано втупилися в нього, а тоді побігли й зачинилися у своїх оселях. Маріні вітально махнув рукою в порожнечу і спустився туди, де сохнули рибальські сітки. Один з Клайосових синів чекав на нього на березі, і Маріні, мовби запрошуючи, змахнув рукою в бік моря. Молодик, вагаючись, показав на свої полотняні штани й червону сорочку. А тоді побіг до одного з будиночків і повернувся майже голий; вони разом кинулися в уже теплувате, осяяне сонцем море. Була одинадцята година.

Сохнучи на піску, Йонас почав називати різні речі. «Калімера» — вимовив Маріні, і молодик аж зігнувся навпіл від сміху. Потім Маріні повторив нові фрази й пояснив Йонасові деякі італійські слова. Фелюга дедалі меншала на виднокраї; Маріні відчув, що тепер він справді самотній на острові, де не було нікого, крім Клайоса та його людей. Мине кілька днів, він заплатить за проживання й навчиться ловити рибу; одного дня, коли вони вже добре його знатимуть, Маріні скаже їм, що хоче залишитися й працювати разом з ними. Підвівшись, він простягнув руку Йонасові й повільно рушив у бік узгір’я. Маріні дерся вгору крутосхилом, насолоджуючись кожною зупинкою, обертаючись раз по раз, щоб побачити сітки на березі, силуети жінок, які жваво про щось розмовляли з Йонасом та Клайосом і, сміючись, крадькома позирали на нього. Коли добувся до зеленої плями, увійшов у світ, де пахощі чебрецю й шавлії складали єдину речовину з сонячним палом і морським бризом. Маріні глянув на годинник, а тоді нетерпляче зірвав його з руки й поклав до кишені шортів. Убити себе колишнього буде нелегко, але тут, на вершині, наснажений сонцем і простором, він відчув, що це можливо. Адже він був на Сіросі, хоча стільки разів сумнівався, що колись дістанеться сюди. Ліг горілиць серед розпеченого каміння, відчуваючи ребрами й хребтом його жар, і задивився в небо; здалеку до нього долинуло гудіння мотору.

Заплющив очі й сказав собі, що не дивитиметься на літак, не дасть собі заразитися найгіршим, що в ньому є, бо ж літак просто вчергове пролетить над островом. А проте в його заплющених очах постала Феліса, яка саме тепер роздавала таці з наїдками, постав його наступник, імовірно то був Джорджо або якийсь новачок, який доти працював на іншому рейсі, хтось, хто так само посміхатиметься, наливаючи пасажирам вино чи каву. Не в змозі опиратися минулому, він розплющив очі й випростався, і тієї самої миті майже над своєю головою узрів праве крило літака, який невідь чому хилився вбік: звук моторів змінився, й літак майже вертикально впав у море. Маріні швидко збіг крутосхилом, наражаючись на камені, роздерши руку об корч. Острів затуляв од нього місце падіння, але, не добігши до берега, він звернув убік і, як і передбачав, опинився на стежині, що від відноги узгір’я привела його на менший берег. Хвіст літака стирчав з води метрів за сто; довкола панувала цілковита тиша. Маріні кинувся у воду, усе ще сподіваючись, що літак спливе; але попереду видніли тільки шереги хвиль, і якась картонна коробка безладно погойдувалася неподалік місця падіння; аж раптом, коли вже, мабуть, не було сенсу плисти далі, на мить з води виткнулася рука, і Маріні розвернувся, щодуху поплив туди і вхопив за волосся чоловіка, який чіплявся за нього й хрипів, відчайдушно ковтаючи повітря. Намагаючись триматися на відстані від нього, Маріні поволі витягнув чоловіка на берег, узяв на руки тіло в білому костюмі й, поклавши на пісок, глянув на вкрите морською пінявою обличчя, на якому смерть уже залишила свій відбиток. На горлянці чоловіка зяяла величезна рана. Хіба могло зарадити йому штучне дихання, коли від кожного здригання рана мовби більшала: наче потворний рот, вона кликала Маріні, виривала його з тієї радості, яку він відчував упродовж кількох проведених на острові годин, захлинаючись, кричала йому щось таке, чого він уже не міг розчути. Стрімко прибігли Клайосові сини, а тоді жінки. Коли приспів Клайос, молодики стояли біля лежачого на піску потопельника, не розуміючи, як він спромігся доплисти до берега і, сходячи кров’ю, доповз аж сюди. «Закрий йому очі», — плачучи, попросила одна з жінок. Клайос подивився на море, чи немає там, бува, ще когось. Однак, як і завжди, вони були на острові самі, і між ними та морем не було нічого, крім тіла з розплющеними очима.

Переклад Сергія Борщевського