Успішні виступи на TED

10. Візуальний матеріал

У ХХІ столітті ми можемо підкріпити слова широким спектром технологій і вивести промову на новий рівень. Фотографії, рисунки, елегантні шрифти, діаграми, інфографіка, анімація, відео, аудіо — усе це здатне зробити промову доступнішою і красивішою.

Втім, передовсім з’ясуйте: чи дійсно вам це потрібно? Вражаючий факт, але більш ніж третина найпопулярніших спікерів TED не використовують жодних слайдів.

Як же так? Очевидно, що промова плюс зображення завжди цікавіша за голу промову. Ні. Слайди крадуть у спікера увагу глядача і привертають її до екрану. Якщо сила вашої промови полягає в особистому контакті з аудиторією, то слайди можуть завадити.

Звісно ж, не йдеться про повну відсутність компромісу між екраном й спікером. Зображення і слова часто апелюють до різних типів сприйняття, стосуються різних сфер. Наприклад, естетика проти аналітики.

Але якщо ваша промова глибоко особиста або ж ви користуєтесь іншими методами пожвавлення виступу, як-от гумор чи яскраві історії, тоді забудьте про візуальні матеріали і зосередь­теся на контакті з аудиторією.

Наука презентації вивела універсальне правило: «Відсутність слайдів краще, аніж погані слайди».

Більшість спікерів дійсно отримує значну перевагу завдяки прекрасній презентації, але, використовуючи візуальні засоби, іноді ви балансуєте між успіхом і провалом.

TED спочатку був конференцією, присвяченою лише технологіям, розвагам і дизайну — саме присутність дизайнерів швидко встановила високі вимоги до слайдів. Можливо, саме ця традиція зробила TED таким, яким ми його знаємо сьогодні.

Тож які елементи візуальних матеріалів є ключовими?

Усі вони поділяються на три категорії:

• демонстрація;

• сила пояснення;

• естетична привабливість.

Розгляньмо їх по черзі.

Найперше завдання візуальних матеріалів — показати те, що складно описати словами. Від них, звісно ж, залежить розкриття робіт художників й фотографів. Дослідник, котрий розповідає про подорож, чи науковець, який презентує відкриття, теж використовують слайди з цією метою.

Едіт Віддер була в команді, якій пощастило вперше зняти на відео гігантського кальмара. Промова дослідниці повністю ґрунтувалася на демонстрації, і, коли неймовірне створіння нарешті з’явилося на екрані, глядачі аж підскочили від несподіванки. Фотографії необов’язково мають бути аж такими ефектними. Ваше завдання — подати контекст, підготувати аудиторію, а потім... БАМ! Включайте на повний екран магію презентації без прикрас.

Краще раз побачити, ніж сто разів почути. Найкращі пояснення часто полягають саме у поєднанні слова й зображення. Наш мозок — інтегрована система. Ми сприймаємо світ передусім очима. Тож якщо ви дійсно хочете пояснити щось нове, найпростіший і найефективніший спосіб — показати і розказати.

Але між тим, що ви показуєте, і тим, що говорите, має бути повна відповідність. Не спантеличуйте глядачів надто складними для розуміння слайдами. Іноді спікер несвідомо хоче вразити аудиторію масштабом і деталями своєї роботи: він говорить і говорить, а глядачі марно намагаються зв’язати слова і зображення.

Як цього уникнути? Обмежуйте кожен слайд однією ідеєю. Деякі спікери, особливо вчені, мають звичку ненавмисно зводити до мінімуму кількість слайдів, а тому пхають в кожен із них тонни інформації. Це було актуально за часів, коли презентації проводили за допомогою діапроекторів. Але сьогодні десять слайдів коштують так само, як один. Єдине обмеження для вас — це час. Тож переобтяжений слайд на дві хвилини пояснень можна замінити трьома-чотирма простішими слайдами, які ви проклацаєте за ті ж сто двадцять секунд.

Мій колега Том Ріеллі говорить про важливість контролювати розумове навантаження таким чином:

«Промова і слайди вмикають два пізнавальні процеси одночасно, а спікеру потрібно майстерно поєднати ці процеси. Промова про теоретичну фізику так само навантажує ваш мозок, як і слайд, що складається з десятка елементів. У такому разі глядач несвідомо вирішує, на чому краще зосередитися: на словах, на презентації чи на обох одразу. Цей вибір від нього не залежить. Тож ви маєте заздалегідь спланувати, на що буде звернена увага аудиторії, і перевірити, чи не заважає складний для розуміння слайд вашим словам».

Також не треба залишати слайд на екрані, коли вже закінчили його обговорювати. І знову цитата Тома:

«У цьому разі просто зробіть пустий або чорний слайд, щоб аудиторія трохи відпочила від картинок і зосередилася на ваших словах. А коли ви повернетеся до слайдів, глядачі знову будуть готові до роботи».

Якщо ваша мета — одна ідея на один слайд, то варто пошукати додаткових методів оформлення, щоб якось підкреслити ваші думки. Особливо це стосується графіків і діаграм. Якщо ви говорите про підвищення рівня опадів у лютому проти жовтня і подаєте річний графік, то чому б для зручності не виділити «лютий» і «жовтень» іншими кольорами?

А якщо після цього ви хочете порівняти березень і листопад, то поставте окремо графік із цими місяцями, а краще взагалі перенесіть їх на окремий слайд. Не треба змішувати усе в купу.

Девід МакКендлесс — майстер перетворювати складні дані на зрозумілі, елегантні презентації. Наприклад, на TEDGlobal у 2010 році він подав два слайди. Перший називався «У кого найбільший військовий бюджет?». На ньому було десять квадратів різного розміру — кожен для окремої країни ­­у пропорціях до її бюджету. Звісно ж, США посіли перше місце.

Але на другому слайді вказувався військовий бюджет по відношенню до ВВП. І тут США несподівано скотилися до восьмого місця, без бою віддавши перші позиції М’янмі, Йорданії, Грузії та Саудівській Аравії. Всього два слайди, а ваші уявлення різко змінилися.

Деякі спікери все ще вірять, що для кращого пояснення треба запхнути у слайди якомога більше слів. Іноді навіть ті слова, які ви промовляєте у виступі. Вони ніколи не були так далекі від істини. Класичні презентації у PowerPoint із заголовком на кожному слайді і кількома тезами з довжелезних фраз — перевірений спосіб втратити увагу аудиторії. Так глядачі встигають прочитати все до того, як скаже спікер, і коли він таки доходить до потрібного моменту в промові, то його слова вже здаються застарілими. Коли спікери приходять на TED з такими презентаціями, ми наливаємо їм випити, разом сідаємо перед монітором і акуратно так питаємо дозволу видалити, видалити, видалити! Кожна теза стає окремим слайдом, кілька фраз стискаються до однієї, текст заміняється картинкою... або все просто видаляється.

Дублювати свої слова в презентації нема жодного сенсу. Можливо, варто залишити на екрані лише два-три слова чи фразу як нагадування глядачам, якщо ви розбираєте одну тему вже кілька хвилини. В інших випадках слова в презентації тільки заважають виступу.

Навіть якщо це простий текстовий слайд, він може підкласти вам свиню. Наприклад, напис «Чорна діра така гігантська, що зовсім не пропускає світла» можна замінити на «Наскільки чорною є чорна діра?». І тоді словами опишіть те, що було на першій версії слайду. Так напис лише розпалить цікавість аудиторії.

Якщо подумати, це досить просто. Головна мета візуальних засобів — не передати слова, адже ви прекрасно можете це зробити і без слайдів. Слайди мають на меті передати те, що не так просто пояснити словами: фото, відео, анімацію, ключові дані.

Таким чином екран може за секунду розповісти більше, ніж ви розкажете за годину. Наш улюблений поборник візуальних засобів — Ганс Рослінг. Ще 2006-го він продемонстрував графічну анімацію, яка тривала лише 48 секунд. Але за цей час вона повністю перевернула наше уявлення про розвиток світу. Однак річ у тому, що я не можу пояснити вам цього словами. Ось у чому сенс. Ви маєте побачити все на власні очі. Тож коли будете біля комп’ютера, загугліть «Hans Rosling: The best stats you’ve ever seen»[19]. Дивіться і дивуйтеся. (48-секундний кліп починається з 4:05).

Не всі ми ганси рослінги, але кожен може принаймні запитати себе: «Чи важливі візуальні матеріали для моєї промови? І, якщо так, як краще поєднати їх зі словами, щоб отримати максимальний ефект?»

Здатність візуальних засобів підвищувати естетичну привабливість промови часто ігнорують.

Мене завжди вражає, що митці показують лише крихітну частку своїх робіт. Так, терміни в роботі потрібно обмежувати. Але зображення? Ні. Також помилковою є думка, що треба пояснювати кожне зображення. Не треба. Якщо ви запросили гостей подивитися ваші нові картини і маєте час тільки на це, ви все одно швидко проведете їх по всіх залах, щоб вони зацікавилися і краще зрозуміли вашу творчість загалом. Можуть справити враження навіть п’ятисекундні демонстрації без жодних пояснень. Такий подарунок глядачам зробити досить легко, тож навіщо стримуватися?

Існує безліч способів ввести в промову кілька слайдів, які принесуть глядачам справжню насолоду, навіть якщо тема виступу не дуже приємна.

Дизайнер і партнер TED Люсі Макрей наповнила свою промову десятками яскравих картинок і відео, які збуджували в аудиторії приємні відчуття, навіть коли Люсі говорила про запахи тіла.

Крім того, на якість презентації впливає її графічний стиль: акуратні шрифти, ілюстрації і/чи анімація.

Існує кілька ключових принципів оформлення візуального матеріалу, але диявол криється в деталях. Щоб розповісти про це якомога докладніше, запрошую до нас Тома Райллі — людину, що буквально відчуває фізичний біль, коли бачить погані слайди. Томе, тобі слово!

Том Райллі пише:

«Чудово! Почнімо з інструментів».

На 2016 рік у нас є три основні програми для презентацій: PowerPoint, Keynote (для комп’ютерів Mac/Apple) і Prezi. PowerPoint найбільш поширена, хоча особисто мені легше працювати з Keynote, до того ж тут краща графіка і шрифти. Prezi (в яку TED вклався на стадії розробки) пропонує інший підхід: замість послідовного руху слайдів ви переміщуєтеся по двовимірній поверхні, збільшуючи і віддаляючи ті елементи, про які говорите зараз.

Більшість проекторів та екранів на сьогодні відповідають пропорціям сучасного широкоекранного телевізора — 16:9, на противагу формату 4:3 старих телевізорів. Але презентація за замовчуванням відкривається саме в форматі 4:3. Тож краще одразу змініть налаштування на 16:9 (хіба що ви виступаєте на сцені, де все ще стоять проектори з розміром 4:3).

Не використовуйте шаблонні нумерації пунктів кружечками, буквами і рисками. Ваша презентація не буде відрізнятися від інших, бо варіантів шаблонів досить мало. Почніть з абсолютно чистого слайда. Якщо ви плануєте додати багато фотографій, зробіть фон чорним — це створить ефект його відсутності.

Більшість фото треба показувати без «берегів». Цей термін не морський, а поліграфічний — він означає, що картинка демонструється на весь екран. Краще показати три фото без берегів підряд, ніж запхати три фото на один слайд.

Більшість фотографій усе ще знімається у форматі 4:3, тож якщо ви не хочете обрізати картинку, поставте її на чорний фон — так справа і зліва з’являться малопомітні чорні смуги.

Роздільна здатність фото: використовуйте картинки найвищої можливої роздільності (якості) щоб не дратували пікселі на великому екрані. Не існує занадто якісного зображення, якщо тільки воно не гальмує роботу програми.

Краще використовувати один шрифт на всю презентацію. Деякі шрифти підходять для цього краще, ніж інші. Зазвичай ми рекомендуємо прості без зарубок, як Helvetica чи Arial. Не використовуйте занадто тонкі шрифти — їх важко розібрати, особливо на темному фоні. Якщо сумніваєтеся, беріть найпростіші.

Крихітний розмір шрифту змушує глядачів напружувати очі. Використовуйте 24-й кегль чи навіть більший, але максимум три різні розміри одного шрифту в одній презентації. Кожний розмір має відповідати за різний тип тексту: великий для заголовків, середній для головних ідей і маленький для другорядних ідей.

Якщо ви хочете помістити текст зверху на фото, зробіть його читабельним. Коли фото містить багато деталей і шрифт губиться на зображенні, зробіть чорну стрічку знизу фото і розмістіть текст на ній.

Ключові слова: простий і контраст. Чорний на білому, темний на білому чи білий/жовтий на чорному — усі ці поєднання виглядають розкішно через значний контраст і легкість читання. Використовуйте в презентації лише один колір шрифту, якщо тільки вам не треба щось виділити. Ніколи не ставте світлий шрифт на світлому фоні чи темний на темному, наприклад блакитний на жовтому або червоний на чорному — такий текст складно прочитати.

Після вибору шрифту і кольорів прогляньте свою презентацію на комп’ютері, а ще краще — на телевізорі чи проекторі. Відійдіть на два–чотири метри. Усе можна розібрати? Зображення достатньо чіткі? Якщо ні, то переробіть.

• Кружечки креслять на геометрії, а не в тезах презентації. Уникайте їх за будь-яку ціну.

• Тире ставлять в азбуці Морзе, а не на початку фрази.

• Намагайтеся не робити текст підкресленим чи курсивним — так його важче прочитати. Але жирний шрифт виглядає добре.

• Тінь іноді може зробити текст чіткішим, особливо на фото, але не переборщіть.

• Не використовуйте кілька ефектів тексту в одному рядку. Це просто жахливо.

Не варто показувати всі елементи слайда одночасно — розкривайте слова і фото по черзі з кожним клацанням мишки чи пульту. Це змусить аудиторію фокусуватися на одній ідеї за раз. Дайте глядачам достатньо часу для осмислення кожного елемента — не варто перевантажувати їхній мозок.

У науковій спільноті склалася важлива традиція додавати до фото посилання на джерела на кожному слайді. Але тут краще уникати великого розміру шрифту, адже написи будуть відволікати увагу від самого слайда. Якщо всі зображення взяті з одного джерела, то ви можете прямо в промові подякувати, наприклад, журналу National Geographic або додати в презентації лише один коментар: «Ми щиро вдячні за фото National Geographic». Не повторюйте це на кожному слайді.

Якщо посилання конче потрібні, вони мають бути оформлені в одному стилі, написані однаковим шрифтом однакового розміру (не більше 10 пт) й однаково розташовані на кожному слайді. І скорочуйте «Джерело: Августин Альварес, Дослідницький центр Еймса, НАСА, Маунтін-В’ю, Каліфорнія» до «Августин Альварес, НАСА». Зверніть увагу, що деякі правовласники, на зразок музеїв, не дозволяють скорочувати їхні назву до абревіатури. Але спитати варто. Я зазвичай вказую джерела білим кольором справа від фото і повертаю текст на 90 градусів, щоб він читався вертикально. Спитайте друзів: чи відволікають посилання увагу від картинок? Якщо так, варто зробити написи менш помітними.

Непогано було б включити до презентації ваше фото в робочому середовищі: в лабораторії, на природі, біля Великого адронного колайдера, але не більше одного. Бен Сандерс якось розповідав про експедицію до Північного і Південного плюсів, тож був присутній на багатьох фото власною персоною. Це було потрібно для розповіді. Але він здійснив цю подорож не сам: ціла команда людей невтомно працювала над її реалізацією. Однак світлини команди заважали б глядачам зосередитися на головній історії. Ми розуміємо, що цими фото ви хочете віддати належне колегам, зібравши всі знімки за роки роботи, але це важливо для вас — не для аудиторії. Утримуйтесь від цього, однак, якщо таки треба додати одну таку світлину, введіть її в презентацію органічно, зважаючи на контекст.

Відео — прекрасний спосіб продемонструвати вашу роботу та ідеї, але краще не використовуйте кліпи, довші за 30 секунд. У промові на 18 хвилин обмежте кількість відео до 2–4, якщо тільки ваш виступ не вимагає більшого. Краще, коли відео цілком належать вам (на противагу кліпу із «Зоряних війн»), пояснюють те, що важко розкрити за допомогою фото, і зняті у високій якості (HD, з достатньо світлими кадрами і гарним звуком). Відео поганої якості змусить аудиторію звернути увагу радше на недоліки зйомки, аніж на зміст. Зробіть кліп простим і щирим: не треба доручати це своєму піар-відділу чи нашпиговувати його пафосною музикою. Порада: під час роботи знімайте усе, що бачите, адже ви ще не знаєте, які саме матеріали знадобляться в майбутньому. TED завжди вкладається у високоякісні відео і фото, які з роками стають тільки ціннішими.

Ви можете включити кліп в саму презентацію, але до виступу разом із технічною командою перевірте, чи все працює коректно.

Це справжня трясовина для кожного спікера. Головне правило: уникайте майже всіх переходів. Мерехтіння, спалах, конфетті, поворот, розтягування, вихор, куб, збільшення, обмін слайдів, виліт, вибух, падіння і підстрибування — усе це стандартні переходи у Keynote. Я ніколи не користуюся жодним з них, хіба що для іронії. Ці ефекти зайві: вони відволікають увагу від самих ідей і привертають її до можливостей програми. Мені подобаються два переходи: відсутність переходу (різка зміна кадрів, як у фільмах) і розчинення. Різкий перехід потрібен для миттєвої реакції на клацання вашого пульта, а розчинення виглядає природно, якщо триває менше аніж півсекунди. Ці два переходи навіть мають метафоричне значення: різка зміна означає перехід до нової ідеї, а розчинення, навпаки, якимось чином поєднує слайди. Це правило нескладне, але дуже важливе. Ви можете користуватися різкими переходами і розчиненням в одній презентації. Якщо можна обійтися без ефектів, краще так і зробити. У підсумку ваші переходи не мають привертати до себе жодної уваги.

Відправте вашу презентацію організаторам заходу чи принесіть флешку, на якій буде повна презентація і відео окремо. Також завантажте шрифти, якими користувалися. Навіть якщо я заздалегідь відправив свою презентацію організаторам, все одно беру з собою копію. Увага! Перед передачею файлів через інтернет або завантаженням на флешку скиньте їх в одну папку і стисніть її в архів (файл zip). Так в Keynote чи PowerPoint буде доступ до всіх елементів презентації в одному місці. Давайте чіткі назви усім відео із зазначенням слайда. Наприклад: шивон_стівен_слайд_12:_метелик_з’являється_з_кокона.

У вас повинна бути ліцензія на використання фото, відео, музики та ексклюзивних шрифтів або ж усі матеріали мають бути викладені за публічною ліцензією чи безкоштовно. Найпростіше використовувати плоди власної праці. Наприклад, права на використання пісні Вітні Г’юстон в промові (а особливо промови в інтернеті) можуть коштувати тисячі доларів.

Існує два види перевірки: «на людях» і технічна. У першому випадку я рекомендую протестувати вашу презентацію (особливо самі слайди) на родичах чи друзях, які не знаються на вашій професійній сфері. Після перегляду спитайте, що вони зрозуміли, що не зрозуміли, які виникли запитання. Перевірка «на людях» конче важлива, особливо для презентацій на складні теми.

Так само важлива і технічна перевірка. Я придбав пульт фірми Kensington за 35 доларів, який підключається до комп’ютера через USB порт. Так я можу уявити, що переключаю слайди на сцені. Чи вони достатньо чіткі і яскраві? Чи швидкі переходи? Чи правильно підібрані шрифти? Чи програється відео? Чи виникли якісь технічні несправності? Така перевірка підтвердить надійність презентації.

Завжди запитуйте, на якому комп’ютері будуть вмикати презентацію, чи є на ньому ті самі шрифти й та сама програма і, якщо є, якої версії ця програма.

Краще використовуйте останню версію, адже зазвичай організатори встановлюють саме її, а переформатування презентації на місці потребує багато сил і грошей. Одного разу я створив презентацію у Keynote на комп’ютері Mac, а її переробили на презентацію PowerPoint для ПК. На репетиції я побачив це жахіття, і попросив принести Mac — тоді все стало чудово.

Завжди тестуйте слайди, а тим більше кліпи, на тому обладнанні, яким користуватиметеся під час виступу. Вкрай важливо запросити звукооператора і перевірити рівень звуку презентації, особливо якщо ви плануєте говорити під час відео. Тихий або надто гучний звук справить неприємне враження.

Більшість людей може навчитися створювати правильні слайди, але якщо бюджет достатній, а на карту поставлено багато, краще залучіть графічного дизайнера презентацій. Зауважте, я не сказав «будь-якого дизайнера». Ті, хто працюють з веб-дизайном чи рекламою, можуть недостатньо володіти мистецтвом передачі ідей через слайди. Завжди питайте в дизайнерів портфоліо, його можна знайти власноруч і на сайтах на зразок behance.net.

І ще чотири важливих поради:

1. Навіть якщо у вашій компанії є відділ дизайнерів, які зроблять за вас презентацію, беріть участь у процесі з самого початку. Будьте активним. Не просто продивляйтеся кінцевий результат. Більшість дизайнерів дуже талановиті, але це ваші ідеї. Тож має сенс бути безпосереднім учасником процесу.

2. Якщо вам не подобається порада іншої людини щодо слайдів, довіряйте інтуїції. Це ж вам виступати на сцені, а не їй.

3. Ми звикли працювати з дизайнерами дистанційно через Skype, електрону пошту, файлообмінники. Не обов’язково мати дизайнера під рукою.

4. Допомога не повинна бути дорогою. Наприклад, я звик працювати з маленькими дизайнерськими фірмами, які налічують від одного до п’ятнадцяти співробітників. Також регулярно з’являються випускники шкіл дизайну та мистецтв, наприклад, з коледжу дизайну ArtCenter, школи дизайну Род-Айленда, інституту Пратта, коледжу Cooper Union й інших навчальних закладів по всьому світу.

Регулярно перевіряйте версію презентації та зберігайте усі ваші чернетки, шрифти, фото, відео і музику на сайтах типу Dropbox. Візьміть за правило включати в назву файлу номер версії, ім’я, назву заходу, рік і номер виступу. Наприклад: v4trjwTomRiellyPrezTED2016Session11. Ініціали (trjw — Том Райллі) вказують на те, хто останнім виправляв презентацію. Порада: для зручності пишіть номер версії та ініціали людини, яка останньою працювала з файлом, на початку назви. Щоразу, як виправляєте презентацію, зберігайте нову версію під новим номером, а перед тим, як відправити організаторам посилання на неї, зробіть в Dropbox папку зі старими версіями, а останній варіант збережіть окремо з припискою «кінцевий» на початку або наприкінці назви.

Ваш дизайнер красно подякує, якщо ви чи ваш помічник збере якомога більше матеріалів (фото, відео, музики) перед початком роботи. Іноді я полегшую дизайнерам роботу і створюю макет презентації в Keynote з інструкціями на зразок «на цьому слайді має бути один із видів тварин під охороною» або «на цьому слайді має бути пересохле озеро».

Зробіть побільше таких слайдів у потрібному порядку і відправте дизайнерові. Це щось на зразок стікерів з нагадуваннями, що допомагають зібрати думки докупи.

І, врешті-решт, остання порада щодо графіки — чим менше — тим краще.

І ми повертаємося до Кріса».

Бурхливі аплодисменти Тому!

Якщо хочете побачити мистецтво в дії, то ми маємо ще трьох спікерів із розкішними візуальними матеріалами.

Чудові світлини фотографа Мака Стоуна, який виступає за збереження природи, повністю відповідають назві промови «Фотографії, що змусять вас врятувати заповідник Еверглейдс».

На TEDx у Ванкувері Джер Торп розповів про зрозумілу інфографіку і довів свою думку незліченними прикладами.

На TEDx у Сіднеї художник-вчений, що працює у сфері біомедицини, Дрю Беррі використав неймовірну 3D-анімацію, щоб показати невидимі процеси у клітинах нашого тіла.

Якщо ви вже закінчили з візуальними матеріалами, варто повернутися до тексту і з’ясувати, як перетворити його на справжню промову. Існує два докорінно різних підходи, і ви побачите, чому найкращі у світі оратори роками сперечаються з цього приводу.

На щастя, це питання можна вирішити.

11. Текст

Нещодавно ми запросили блискучого перспективного фізика і попросили розповісти про нові відкриття у сфері діяльності, якою він займається. У його університеті він вважається найкращим промовцем. Під час лекцій цього фізика в аудиторії яблуку ніде впасти: він перетворює складне на просте, незрозуміле на захопливе. На репетиції він вразив нас своєю пристрастю, красномовством, чіткістю. І я з нетерпінням чекав на його тріумф.

Початок був гарним: він походжав сценою, запропонувавши гостроцікаву метафору, яку із задоволенням обмірковував переповнений зал. А далі... перший дзвіночок. Він забув, що хотів сказати. Посміхнувшись, вибачився, дістав айфон, нагадав собі слова — і продовжив. Добре. Нічого страшного. Однак це трапилося знову через 40 секунд. Метафора стала неймовірно заплутаною. Глядачі чухали потилиці і почувалися трохи ніяково. Голос спікера став напруженим. Він кахикнув. Я передав йому пляшку води, і це, здавалося б, допомогло на хвилину... Але ні. Наче в жахливій сповільненій зйомці перед нами з тріском провалювався виступ. Як пізніше влучно сказала актриса Джулія Свіні, його наче засмоктувала чорна діра, яку він у цей час описував. Він діставав свій телефон ще два, три, чотири рази. Почав читати з екрана. Усмішка і пристрасть зникли. Він випив цілу пляшку води. Чоло блищало від поту. Здавалося, наче він от-от задихнеться. І все ж він якось дожив до кінця промови й отримав свої співчутливі аплодисменти.

Його промова стала яскравим моментом конференції. Але не таким, як він мріяв.

Ось у чому річ. Це не його провина, а моя. Під час підготовки я порадив йому не шкодувати часу і створити справжню хітову промову, старанно записавши кожне слово. Цьому принципу віддавала перевагу більшість спікерів TED. На репетиції здавалося, що все йде добре. Але такий стиль був йому не властивий. Він майстерно пояснював цю тему сотням студентів спонтанними словами, які вмить народжувалися в його дивовижній голові. А я мав заохотити його поділитися своїм талантом із нами. (Насправді, йому це вдалося. Якраз напередодні він виступив на сцені із чудовим імпровізованим роз’ясненням головної сенсації у фізиці. Заздалегідь написаний текст усе лише зіпсував).

Існує безліч способів підготуватися до виступу, але важливо знайти той, що підходить саме вам. Адже навіть якщо ви ретельно підготували приголомшливу промову, в якусь мить на сцені все може піти не так.

• Від тону вашого голосу глядачів почне хилити у сон.

• Складеться враження, наче ви читаєте з листка.

• Час спливає, а ви не встигли й половини розповісти.

• Ви розхвилюєтеся, поки згадуватимете, чи відповідає слайд вашим словам.

• Відео не ввімкнеться, а пульт зламається.

• Ви не зможете встановити зоровий контакт із глядачем.

• Ви не зможете обрати, чи рухатися по сцені, чи прикипіти до місця, і почуватиметеся ніяково. Врешті-решт ви підете на компроміс і скромно переступатимете з ноги на ногу.

• Глядачі не засміються на смішному моменті.

• Глядачі засміються на несмішному моменті.

• Бурхливі овації, про які ви так мріяли, обмежаться ввічливими оплесками.

• І — найбільший страх кожної людини — ви забудете, що хотіли сказати. У голові стане пусто, а ви просто застигнете на сцені.

На щастя, якщо належно й старанно підготуватися ці ризики можна мінімізувати. Але, як ви вже зрозуміли, треба обрати правильний спосіб підготовки. Почати варто з питання: «Як саме я хочу виступити». У різних спікерів підходи також докорінно різні. У цьому розділі ми спробуємо визначитися, що підходить саме вам.

Кілька років тому на TED були достатньо жорсткі правила виступу: Жодних кафедр чи столів. Ніколи не читайте промову з листка. Взагалі-то ці правила мають сенс. Люди щиро реагують на вразливість спікера, не захищеного кафедрою, який говорить від чистого серця. Це людський діалог в чистому вигляді.

Утім, сила в розмаїтті. Якщо кожен буде виходити на середину сцени, проказуючи ідеально вивчену промову з приголомшливою точністю, то скоро це набридне. Коли глядачі присвячують конференції цілий тиждень, найбільше враження справляють спікери, що виділяються з натовпу. Якщо всі виступають без тексту, то, напевно, краще запам’ятається дивакуватий професор, який невпевнено виходить до кафедри і починає читати промову.

Найважливіше для спікера — обрати спосіб, який допоможе зробити виступ комфортним, впевненим і дасть змогу повністю зосередити увагу на предметі свого захоплення.

Ми зрозуміли це, коли запросили на TED нобелівського лауреата Даніеля Канемана. Як «батько» поведінкової економіки, він зажив слави виняткового мислителя з величезним багажем ідей, що можуть змінити будь-який світогляд. Спочатку ми попросили його виступити так, як було прийнято на TED. Без кафедри. Просто вийти на сцену з картками в руках, якщо потрібно, і виголосити промову. Але на репетиції ми зрозуміли, що йому незручно. Він не зміг вивчити промову повністю, тому постійно зупинявся й ніяково опускав очі, щоб згадати текст.

Урешті-решт ми спитали: «Денні, раніше ти виголошував тисячі промов. Як тобі зручно виступати?» Він відповів, що зазвичай ставить свій ноутбук на кафедру для того, щоб легко зазирнути у записи. Ми спробували цей спосіб, і він одразу ж розслабився. Проте Даніель зачасто дивився на екран. Ми погодилися залишити кафедру за умови, що він якомога довше триматиме зоровий контакт з аудиторією. І він зробив це. Його чудова промова зовсім не виглядала як читання з листка. Відчувався зв’язок із глядачами. І він сказав усе, що хотів, і при цьому зручно почувався.

Тож тепер ми не встановлюємо правил — лише даємо поради щодо способу виступу, який краще підійде для того чи того спікера.

Ви маєте прийняти ключове рішення (і краще це зробити ще на стадії підготовки):

А) повністю розписати промову слово за словом для того, щоб прочитати з листка, вивчити чи поєднати ці два способи;

Б) або розробити чітку структуру промови і говорити експромтом за кожним з пунктів.

На користь кожної зі стратегій існують вагомі аргументи.

Величезна перевага записаних промов полягає в ефективному використанні відведеного часу. Іноді дуже важко втиснути усі думки в 10, 15 або 18 хвилин. Якщо ви плануєте давати заплутані пояснення чи поступово переконувати аудиторію, варто записати кожне слово й довести кожне речення й абзац до досконалості. Інша перевага «сценарію» — чернетки, які ви можете відправити організаторам заздалегідь. Ми дуже цінуємо такий жест із боку спікерів. Так ми можемо порадити, що краще викреслити, а що пояснити детальніше.

Величезний недолік записаної промови в тому, що вона може звучати сухо. Читати вголос і спілкуватися — дві зовсім різні речі. Зазвичай (є й винятки) аудиторія краще реагує на останнє. У цьому парадокс: якщо слова ті самі, й автором є сам спікер, то яка різниця, говорить він чи читає?

Людське спілкування — динамічний процес, який розгортається в режимі реального часу. Ви кажете слово. Я дивлюся у ваші очі й підсвідомо роблю висновки. Ви дійсно мали це на увазі? Ви захоплюєтесь цією темою? Ви віддані ідеї? Поки я не отримаю відповіді на ці запитання, мені, як глядачеві, ризиковано відкривати свою свідомість. Тож споглядання миттєвих «думок вголос» — досить впливовий процес. Ми відчуваємо ваші переконання і стаємо частиною зародження, боротьби і, нарешті, оформлення великої ідеї. Це відчуття щирості й відвертості спікера дає аудиторії змогу прийняти його думки.

Якщо ж ці самі слова читають, вони здаються далекими і безликими. Наче ви дивитеся футбольний матч у записі. Команда вже виграла чи програла. Навіть якщо ми не знаємо результату, все одно емоції вже не ті. (А тепер уявіть, якби, окрім цього, коментарі додали і прочитали вже після гри, а не в реальному часі. Так само виглядає і читання промови).

Тож якщо ви вибрали стратегію записаного тексту, маєте три варіанти дій:

1. Вивчіть промову так добре, щоб на сцені вона звучала природно (детальніше ми розглянемо це далі).

2. Заглядайте в текст (який розміщений або на кафедрі, яка в ідеалі не закриває все тіло, або на екрані комп’ютера), але для компенсації дивіться в очі аудиторії на кожному реченні. Зверніть увагу, я не сказав «читайте текст». Ви можете покласти перед собою хоч усю промову, але важливо саме розповідати, а не читати. Глядачі бачать різницю. Зробіть свої слова якомога більш природними і палкими. Встановіть зоровий контакт, посміхайтеся, проявляйте емоції. Вивчіть текст так, щоб заглядати в нього лише раз на 1–2 речення. Так, це складно, але воно того варте. До того ж вивчити всю промову набагато складніше.

3. Скоротіть текст до коротких тез і говоріть своїми словами по кожному пункту. Тут є своє підводне каміння, що ми з’ясуємо далі в підрозділі «Незаписані промови».

Власне, ви можете читати текст промови лише в двох випадках:

1. Коли ваш виступ супроводжується вражаючими фото чи відео, що підкріплюють ваші слова. У цьому сценарії ви є закадровим голосом. Увага глядачів прикута до екрана. Цієї тактики дотримувався фотограф Джеймс Нахтвей.

2. Якщо ви прекрасний письменник, і глядачі розуміють, що ви читаєте уривок з книги. Далі ви побачите, що навіть для великих письменників говорити від щирого серця іноді краще, ніж натхненно читати.

Попри всі нюанси, для більшості спікерів записати і старанно зазубрити кожне слово — найбільш надійний спосіб сказати те, що вони думають насправді.

Однак це нелегко. Для багатьох з нас на вивчення 18-хвилинної промови потрібно приблизно 5–6 годин. По годині щодня протягом тижня. Якщо у вас нема цього часу, навіть не намагайтеся вчити. Там, на сцені, ви в останню чергу захочете похапцем згадувати слова.

У такій ситуації проблема не так у ризику впасти в ступор, як у тому, що глядачі помітять ваші спроби читати текст. Очі гарячково бігають по рядках в надії знайти потрібне речення. Тон голосу стає занадто рівним і механічним, бо в цей момент для вас найважливіше відшукати текст, а не вдумуватися в те, що ви говорите.

Це справжня трагедія. Ви доклали стільки зусиль до створення промови, а в результаті не даєте їй жодного шансу влучити в ціль.

Цю проблему можна вирішити. Але треба попрацювати.

Уявіть, що ви допомагаєте другу, в якого є тиждень на вивчення промови. Скажімо, ви щодня просите його розповісти вам цю промову без жодних підказок. Дивна річ, але в перші дні ваш друг буде досить переконливим (якщо запам’ятає хоча б послідовність думок у виступі). На той час він ще не знатиме промову напам’ять, а просто намагатиметься якнайкраще, більш-менш упорядковано, поділитися своїми знаннями.

За кілька днів ви помітите зміни. На цей час друг уже вивчить частину тексту, тож вона звучатиме досить красномовно. Але природна жвавість мови зникне безслідно. Ви відчуєте його нервування. Промова буде перериватися на «подивимось», «хвилинку, будь ласка» і «можна почати ще раз?». Або ж ви просто відбарабаните вивчену частину тексту.

Усе це свідчить, що йдеться радше про декламацію, а не виголошення промови. Я називаю цю стадію підготовки моторошна долина — термін запозичений з комп’ютерної графіки і означає анімацію персонажів, які дуже подібні до реальних людей, але щось не так. Ефект і справді моторошний: гірше, ніж коли аніматор взагалі не претендує на реалізм. Якщо ваш друг вийде на сцену з такою підготовкою, виступ провалиться. Йому краще забути про дослівне цитування тексту і записати лише ключові тези як опорний план. Або ж просто взяти текст на сцену.

Однак якщо ваш друг наполягає на тому, щоб завчити промову, на шостий чи сьомий день тренувань ви помітите значне зрушення. Спікер знатиме промову як свої п’ять пальців. Ви й моргнути не встигнете, як він згадає кожне слово. На цьому етапі ваш друг вже може свідомо зосередитися на справжньому сенсі слів.

Тож ось що я скажу спікерам, які вчать свої промови: це чудово! Ви маєте шанс на великий успіх. Але вам треба вибратися з моторошної долини, не застрягши на півдорозі. Якщо ви не готові до цього, краще не зубріть промову!

І все ж, як її можна вивчити? Спікери TED послуговуються безліччю різних методів. Памела Меєр, автор зіркової промови про розпізнавання брехунів, чесно поділилася своїм способом:

«Коли я була в таборі Seafarer в Північній Каліфорнії, нас змушували одночасно плавати і співати табірних пісень. А потім завдання ускладнили: ми мали плавати і рухати вказівними пальцями в такт пісні. Ви не зможете ідеально вивчити промову, поки не навчитеся займатися під час виступу абсолютно іншою справою, яка потребує певних розумових зусиль. Ви можете розказати промову, поки зважуєте потрібні для кексів інгредієнти? А поки сортуєте папери, що захаращують ваш робочий стіл? Якщо вам вдасться гарно виступити при значному розумовому навантаженні, то ви легко впораєтесь із цим на сцені».

Подивіться промову Пем. Чи виглядає вона завченою? Ні. Усе досить природно.

Актор дубляжу і спікер TED Райвз погоджується з її порадою:

«Коли я маю час, щоб вивчити промову, я вчу її збіса ретельно. Вчу доти, доки вона не зазвучить як пісня. Я перетворююся на оркестр. Проговорюю промову швидко і повільно, співуче і гучно, байдуже і палко. Я повторюю її, поки не почну виступати, а не просто згадувати. Взагалі виключаю можливість згадування. Зазвичай цей ритуал починається в кімнаті готелю за ніч або дві до виступу. Я вмикаю телевізор — якесь ток-шоу — і ставлю його гучніше, ніж зазвичай, щоб створити максимальні перешкоди. Тоді я (без жартів) стаю на одну ногу перед дзеркалом і розмовляю зі своїм відображенням. Тільки-но зникає усмішка, починаю знову. Втрачаю рівновагу — починаю знову. Якщо я переживу так увесь виступ, то на сцені не забуду жодного слова, а усмішка буде невимушеною».

Якщо ви часто користуєтеся транспортом, запишіть промову (наприклад, на диктофон телефону) і негучно програвайте її, доки не почнете подумки випереджати запис. Потім ввімкніть запис на більшій швидкості (ця функція є в багатьох телефонах). Одна з найкращих викладачів сценічного мовлення Джина Барнетт вважає, що треба вміти розповісти усю промову вдвічі швидше за потрібне. Якщо ви легко впораєтеся з цим, то виступ на нормальній швидкості пройде автоматично, що дасть вам змогу на 100 % сфокусуватися на змісті. У Джини також є прекрасний прийом для запам’ятовування промови:

«Я кажу людям: “Тренуваннями ви не досягнете досконалості. Але завдяки тренуванням ви досягнете прийнятного рівня. Якщо ви знаєте промову як свої п’ять пальців, то можете дозволити собі ГРАТИ на сцені”».

Ось у чому секрет. Не думайте, що маєте просто механічно відтворити промову. Проживіть її. Станьте нею. Ваша єдина мета — дійти до межі, коли вже не треба витрачати час на пригадування. І ви можете палко звернутися до аудиторії. Переконайте глядачів, що ви промовляєте ці слова вперше.

Це можна зробити. Не кожна нагода виправдовує такі затрати часу, але деякі заходи того варті.

Також при вивченні промови постає важливе запитання: яким стилем ви будете послуговуватися? Розмовним чи літературним? Адже мова, якою ми розмовляємо в побуті, відрізняється від літературної. Більше однозначності, менше метафор.

Викладачі сценічного мовлення одностайно рекомендують розмовний. Той, який іде спонтанно, від щирого серця. Це ж, власне, промова, а не лист. Мартін Лютер Кінг не казав: «І розповім я вам сьогодні про те, яким яскравим і щасливим уявляється мені наше майбутнє». Він просто сказав: «У мене є мрія».

Професор Гарварду Ден Гілберт радить студентам спочатку записати свою промову на диктофон, а вже потім за цим аудіо зафіксувати на папері й удосконалювати. Чому? «Тому що на письмі люди звикли користуватися словами, фразами і структурами речень, які б ніколи не використали в повсякденній мові. Тож коли ви починаєте з написаного тексту і адаптуєте його під виступ, то фактично намагаєтеся переробити одну форму спілкування на іншу. Ставлю на те, що ваші експерименти проваляться».

Багато спікерів теж переконані, що найкращий спосіб «написати» промову — проговорити її вголос кілька разів. Але не варто робити з цього догму. Деякі письменники виступають вишуканою літературною мовою, і саме вона становить суть їхньої промови.

Подивіться на частину незабутньої промови Ендрю Соломона на TED в 2014 році:

«Ми не шукаємо болісного досвіду, який би спопелив нашу індивідуальність — ми шукаємо індивідуальність, йдучи за болісним досвідом. Нам нестерпні безцільні муки, але ми можемо витерпіти невимовні страждання, якщо віримо у їх високу мету. Спокій не залишає у нашій душі такого глибокого відбитку, як боротьба. Без радощів життя ми залишилися б собою, але навряд чи ми були б собою без нещасть, які штовхають нас на пошук сенсу існування».

Як бачите, Соломон — неймовірний письменник. Такий стиль радше подибаєш у книжці чи журналі, але не у невимушеній розмові старих друзів у барі. Річ у поетичності деяких слів, як-от «спопелити» чи «невимовний». Це літературна мова — і саме такою вона мала бути. Ендрю Соломон читав з папірця, але сила поетичної мови змусила нас довіритися йому. Ми хотіли, щоб ця промова була написана заздалегідь. (До речі, Ендрю сказав мені, що він так само спілкується і з друзями в барі. От би хоч одним оком подивитися).

Такі промови можна читати. Можливо, їх навіть треба читати. Але якщо ви обрали цей шлях, зробіть глядачам послугу: знайте текст. Байдуже, наскільки ви майстерний письменник — аудиторія має повірити: те, що ви читаєте, ви відчуваєте саме зараз. Вкладайте почуття в кожне речення. Якомога частіше підіймайте погляд, щоб зустрітися з глядачами очима. А якщо хочете справити незабутнє враження наприкінці промови, зупиніться на останній сторінці. Відкладіть аркуші з текстом, зробіть крок від кафедри, підійдіть до краю сцени і зверніться до глядачів від щирого серця.

Цей термін дуже широкий: від блискавичних експромтів до старанно підготовлених і структурованих промов із прекрасними візуальними матеріалами. Але в них є одна спільна риса: під час виступу ви не намагаєтесь пригадати написані заздалегідь слова. Замість цього ви обдумуєте тему промови і шукаєте кращих слів для висловлення думки просто на сцені. Максимум, що у вас є — короткі записи як план виступу.

Про незаписані промови можна сказати багато чого позитивного: вони звучать жваво, природно, наче ви міркуєте вголос. Якщо вам комфортно говорити без тексту, а тема виступу близька вам, то ця тактика — найкращий вибір.

Однак потрібно розрізняти промови незаписані і непідготовлені — для останніх виправдання нема. На жаль, більшість незаписаних промов виливаються у напівсирі пояснення, помилкові висновки, відсутність ключових елементів і зайву інформацію.

Тож як підготувати ненаписану промову? Це залежить від того, яку подорож ви запропонуєте глядачам. Промова, що обертається навколо однієї історії, набагато простіша, ніж виступ зі складними поясненнями чи деталізованими аргументами. Поверніться до метафори подорожі і продумайте кожен свій крок. Щонайменше зробіть короткі тези або просто запам’ятайте.

Крім того, вам потрібна стратегія, щоб обійти усі пастки цього способу:

1. Раптом ви не зможете підібрати потрібного слова для пояснення ключового поняття. Рішення: проговоріть вголос кілька варіантів кожного кроку вашої подорожі, поки не будете чітко оперувати лексикою.

2. Ви випустили щось вкрай важливе. Варто попрацювати над невимушеними переходами від одного кроку до іншого. Можливо, треба вивчити кілька перехідних фраз чи додати їх до ваших записів.

3. Ви перевищили ліміт часу. Це засмутить як організаторів конференції, так і наступних спікерів. Можливо, це навіть зачепить глядачів. Не треба цього робити. Але існує кілька рішень цієї проблеми:

а) потренувати промову кілька разів і впевнитися, що ви вкладаєтесь у час. Якщо ні, то скоротіть текст;

б) на репетиції подивіться на годинник і запам’ятайте, де ви зупинилися, коли сплила половина відведеного часу;

в) готуйте промову тривалістю менше ніж 90 % вашого часу.

Багато спікерів стають жертвою спокуси спиратися на слайди презентації. Це найгірше, що може бути: довгий ряд нудних слайдів, вщент забитих текстом і тезами, які спікер вичитує до останнього слова. Більшість розуміє, що це жахливий спосіб виступити. Кожне сказане слово, яке глядач уже прочитав до вас на екрані, дасть нульовий результат. Текст вже не новина.

Правильно впорядковані слайди можуть підкріпити вашу впевненість у собі, але будьте обережні. Наприклад, на кожен крок промови можна підібрати різні зображення. Якщо ви застрягли, просто перейдіть до наступного слайда — це допоможе вам знову стати на правильний шлях. Розраховуйте ідеальний час для перемикання слайдів — це додасть впливовості промові. Завжди трохи дражніть глядачів перед появою наступного слайда. «І це підводить нас до майбутнього міст [клац], яке здається набагато яскравішим, ніж сьогодення [клац]. Тож перейдемо до цієї теми».

Чесно кажучи, старомодні, написані від руки картки з короткими примітками — все ще дієвий метод тримати себе в тонусі. Запишіть на них слова, які нагадають вам ключове речення або важливу для розвитку промови фразу.

Зрозумійте: аудиторія зовсім не проти, якщо ви зупинитесь на хвильку, щоб зібратися з думками. У цей час ви можете почуватися незручно, глядачі — ні. Просто розслабтеся. Коли суперзірка діджей Марк Ронсон завітав до TED у 2014-му, то впевнено використав цю тактику. В якусь мить промови він загубив думку. Однак не запанікував, а просто усміхнувся, взяв пляшку води, зробив ковток, вибачився за незручність, переглянув записи, ще один ковток... Коли він повернувся до промови, всі полюбили його ще більше.

До речі, спікери TED мають зовсім різні думки щодо підготовки до промови: вчити чи не вчити.

Письменниця Елізабет Гілберт — активістка першого табору.

«Я завжди вчу промови або хоча б намагаюся їх вивчити якомога краще. Я почуваюся впевнено і комфортно, коли знаю промову напам’ять. Коли ж імпровізую — хвилююся і почуваюся вразливою. Навіть якщо ви фанат сцени, публічні виступи все ж лякають, страх може змусити вас забути все на світі. Але коли я вивчу промову як вірш чи пісню, то зможу повторити всі слова навіть не задумуючись. Краще нехай глядачі побачать, що я згадую текст, аніж думатимуть, що я не спромоглася навіть на елементарний план чи взагалі не розумію, про що говорю. Під час першої промови на TED я так розхвилювалася, що перші п’ять хвилин виступу не могла опанувати себе. Але, хвалити Бога, пам’ять мене не зрадила, і я автоматично відтворювала підготовлений текст. Через деякий час я змогла трохи розслабитися. Приблизно в середині виступу я вже дозволяла собі трошки імпровізувати і справді насолоджуватися процесом. Але саме завдяки тому, що я старанно завчила промову, вдалося уникнути нападу паніки. Тож я сприймаю вивчення напам’ять як бойову підготовку солдата: коли настане війна, ви радше захочете керуватися інстинктами, а не свідомістю».

Із цим погоджується Аманда Палмер:

«Я — майстер імпровізації, але на сцені їй не місце. Особливо це стосується TED, де час чітко регламентований. Раніше я залишала собі невеликі перерви, щоб відійти від тексту й побазікати, але після довгих годин репетицій зрозуміла, що можу розказати НАБАГАТО більше, якщо заздалегідь втисну це 40-хвилинне базікання у короткі 5 секунд».

Пем Меєр поділилася вагомим аргументом на користь записаних промов: так кожне речення буде значущим.

«Чи не буває такого, що деякі речення в промові подобаються вам більше від інших? Так от, вам має подобатися кожне речення. Пройдіться по тексту і слайдах і поставте собі запитання: “Чи важливий цей рядок? Чи буде він цікавий глядачам? Чи подобається він мені?” Перевірте так кожне речення і кожен слайд. Якщо виникають хоч якісь сумніви... Сміливо викидайте».

Салман Хан — у протилежному таборі:

«Набагато важливіше те, що ви відчуваєте і говорите саме зараз, ніж влучні, але завчені слова. Особисто я складаю короткі тези промови і за цим планом намагаюся говорити просто, наче це дружня бесіда за вечерею. Просто зосередьтеся на ідеї і невимушено її розвивайте. Слухачі розуміють, коли ви дійсно обмірковуєте власні слова, а коли просто відтворюєте завчене».

Стівен Джонсон погоджується із цим:

«Щоразу, як виступаю на TED, я навмисно не вчу промови, адже аудиторія добре бачить, коли текст завчений. Це забирає можливість спонтанного, живого мовлення. Ще один недолік запам’ятовування: якщо промова провалюється, то це вже катастрофа. Якщо ви керуєтеся лише приблизним планом, то маленьку помилку чи забуте речення навряд чи помітить хтось, окрім вас. Однак якщо ви щось забули з вивченого напам’ять, то ви впадете у ступор. Наче зламався телесуфлер».

Один із найталановитіших спікерів сер Кен Робінсон такої ж думки. Бо ж деякі частини його мегапопулярної промови TED про творчість — не що інше як імпровізація.

«На сцені можна робити що завгодно, аби це допомогло розслабитись. Якщо вам зручно вчити — будь ласка. Але для мене це не працює. Мої пріоритети під час виступу — особистий зв’язок з глядачами і якомога більше простору для імпровізації. Байдуже, десять людей в залі чи десять тисяч, семінар це чи мітинг — важливо говорити з людьми, а не до них, і бути щирим. І все ж я готуюся до промов як слід. Я знаю, що саме буду говорити, ще до того, як вийду на сцену. Але я хочу встановити зв’язок з людьми саме в цьому залі. Тут і зараз. Байдуже, як багато залів я бачив до цього: аудиторія щоразу нова й унікальна».

А ось Ден Гілберт знайшов компроміс. Спочатку він ретельно пише текст (але обов’язково розмовною мовою).

«Однак під час виступу я зовсім не спираюся на текст. Тож навіщо писати? Тому що так ви зможете виявити всі прогалини! Найкраща промова — одночасно написана ТА зімпровізована. Точно як у джазі: вступ і фінал цілком по нотах, загальна структура визначена ще до першого звуку, але в середині мелодії музикант відходить від «сценарію» і спонтанно створює музику, яка відповідає настрою певної аудиторії в певному місці й у певний час. І ніхто не обмежує музиканта в імпровізаціях, але завжди треба відчувати, коли повернутися і куди повернутися. Повністю імпровізована промова схожа на вільний джаз — цілковита какофонія. Повністю записана промова схожа на концерт класичної музики — складна, глибока, бездоганно виконана, але часто така передбачувана, що аудиторія засинає від нудьги, адже сюрпризів не передбачається».

Гуру реклами Рорі Сазерленд теж рекомендує поєднувати найкраще з обох стратегій:

«Здається, Черчилль сказав: “Завчайте свої імпровізовані репліки”. Або хоча б залишайте в промові місце для кроку вбік. Якщо ваші слова стрункими рядами ведуть до непохитних висновків, вам подумки поставлять «5+» за логіку, але глядачі відчуватимуть себе не на приємній дружній прогулянці, а на військовому параді».

Отже, більшість спікерів TED насправді вчать повний текст промови, але старанно намагаються представити це як імпровізацію. Якщо у вас є час на подолання «моторошної долини», ви зможете майстерно втиснути всі думки в ліміт часу й уникнути пасток завченої промови. Але якщо у вас недостатньо часу, або ж ви впевнені, що це не ваш шлях до великої промови, краще облиште цей спосіб.

Знайдіть метод, який додає вам впевненості на сцені, й дотримуйтеся його.

Цей вибір змушує вас нервуватися? Добра новина: на репетиціях межа між двома способами майже зітреться. Початок шляху може різнитися, але в результаті ви маєте педантично підготовлену і палко виголошену промову в обох випадках.

12. Репетиція

Хоч який шлях виступу ви обрали, для поліпшення промови знадобиться один елементарний і очевидний інструмент, який більшість спікерів нерідко ігнорують: постійне повторення.

Музиканти репетирують перед концертом. Актори — перед виставою. Під час публічних виступів ставка так само висока, як і під час вистав чи концертів, — а то й навіть вища. Більшість спікерів чомусь вважає, що зможе вийти на сцену і тріумфально виступити з першого разу. Тож сотні людей в залі знову і знову мусять потерпати лише тому, що хтось ретельно не підготувався. Страшенна ганьба.

Стів Джобс став одним із найвидатніших ораторів нашого часу не лише завдяки таланту. Кожній презентації Apple передували нескінченні години виснажливих репетицій. Важила кожна деталь.

Більшість знаменитих виступів TED здобули славу завдяки тривалим репетиціям. Джил Болті Тейлор, чия популярна промова була присвячена інсульту, який вона пережила, пізніше згадувала:

«Я в буквальному сенсі тренувалася сотні годин. Знову і знову, навіть уві сні: я прокидалася, повторюючи текст промови. Вона викликає в моїй душі сильні емоції — я переживаю ранок інсульту під час кожної розповіді. І саме через ці щирі емоції глядачі повірили у щирість промови, і ми разом відправилися у подорож».

Дослідник стовбурових клітин Сьюзан Соломон так само високо оцінює репетиції:

«Перед публічним виступом ви маєте повторити промову стільки разів, щоб могли відтворити її навіть серед ночі і перед будь-якою аудиторією. Повторюйте перед друзями. Повторюйте наодинці. Повторюйте із заплющеними очима. Повторюйте в парку. Повторюйте за робочим столом без підказок. І не забувайте про візуальні матеріали: використовуйте їх під час репетицій, щоб правильно розрахувати час».

Рейчел Ботсман радить звертати увагу на тих, для кого виступаєте на репетиції:

«Тренуйтеся перед кимось, хто не знає нічого з вашої теми. Одного разу я помилилася і провела репетицію перед колегами. Найкращі поради йдуть від тих, хто може вказати на прогалини чи надто детальні пояснення простих понять».

Сьюзан Кейн, авторка популярних книжок про феномен інтроверсії, дякує на репетиціях слухачам за суттєві поліпшення виступу:

«Я прийняла близько до серця пораду TED: якщо хочете справді запам’ятати промову, вивчіть її так, щоб слова здавалися щирими. Тут недостатньо тренувань перед дзеркалом чи під час прогулянки з собакою. Знайдіть справжню сцену і хоча б одного глядача. У п’ятницю ввечері, якраз перед моїм виступом, професор Вортонської школи бізнесу Адам Грант зібрав у залі тридцять своїх найкращих студентів і випускників, щоб я виступила перед ними. Їхні поради виявилися такими слушними, що вночі я очей не зімкнула і переписала третину промови. Половину вихідних я знову вчила текст. Ніколи не тягніть до останньої хвилини, як я! Але рекомендую знайти справжніх глядачів і такого мудрого друга, як Адам».

Дивно, але навіть ті спікери, що не вірять у силу дослівно вивченої промови, все ж приділяють значну увагу репетиціям. Ось слова реформатора освіти Салмана Хана:

«Повторюйте промову перед сном щонайменше п’ять разів, перефразовуючи головні ідеї. Навіть якщо ви щось переплутаєте чи забудете, щоразу змушуйте себе закінчити виступ (і завжди вчасно). Мені здається, цінність репетицій не так у запам’ятовуванні, як у звиканні до сцени і зменшенні стресу. Якщо ви впевнені й розслаблені, краще буде не лише вам, а й глядачам».

Авторка науково-популярних творів Мері Роч погоджується із цим:

«Я нічого не писала і нічого не вчила напам’ять. Але я тренувалася разів двадцять п’ять — у руках десять карток із записами і таймер. Завдяки репетиціям ви зазвичай несвідомо запам’ятовуєте, про що говорите. Це і є мета тренування. Зубріння набагато безпечніше, але іноді трохи ризику не завадить. Страх — це корисна енергія, що розтікається по ваших жилах і додає жвавості».

Фраза «несвідоме запам’ятовування» вкрай важлива. Якщо постійно повторювати промову, то врешті-решт вона дуже детально відкладеться в голові. Коли Клей Ширкі завітав до офісу TED з промовою про дедалі запекліші дискусії щодо авторського права, мене вразив його талант зв’язно розповідати про складні речі без тексту і навіть без нотаток. Я поцікавився, як йому це вдалося. Відповідь: постійні репетиції. Але репетиції, які, по суті, і створили промову. Він сказав:

«Одного разу Рон Вотер, мій улюблений і найкращий актор, розповів про свої репетиції. Він сказав: “Я просто повторюю слова стільки разів, поки вони не звучатимуть, як мої власні думки”. Отак і я: готую промову, промовляючи. Я визначаю головну ідею, виділяю одне чи два вступних речення і просто уявляю, що пояснюю тему небайдужим людям.

На першому етапі промовляння вголос допомагає виявити, які слова до ладу, а які ні — більш схоже на редагування, ніж на репетицію. У тій промові TED я збирався сказати, що серед ЗМІ розвивається лише телебачення, але цей фрагмент здався трохи недоречним, тому я його викинув. Через деякий час промовляння допомагає встановити правильний темп і часові межі. І вже наприкінці я загалом треную переходи між частинами промови. Звісно, слайди допомагають, але тренувати переходи вкрай потрібно. Глядачі мають відчувати різницю між розвитком однієї ідеї та переходом до іншої.

Записи я роблю завжди, але ніколи не розписую саму промову — вона не повинна виглядати як читання вголос. Замість цього я складаю короткий перелік різних тем: ось думка про авторські права, ще одна про піратство в інтернеті, далі ще одна про доменні імена тощо. Востаннє я редагую цей список просто перед виходом на сцену — щоб усе пригадати».

Якщо об’єднати всі поради Кейн, Хана, Роч і Ширкі, ви зрозумієте, чому різниця між завченою та імпровізованою промовою не така вже й велика. Якщо добре вивчити написану промову, то спікер зможе передати почуття. Якщо повторити імпровізовану промову достатньо разів, то спікер буде точно знати схему виступу, а найбільш влучні фрази самі спадатимуть на думку.

Ці підходи — не два різних способи виступити з промовою, а два різних способи створити промову. Хтось починає з тексту, інші — з коротких тез, але репетиція майже стирає кордони між ними. В обох випадках ваша мета — ретельно структурована промова з імпровізованою подачею. Можливо, ви відкинете цю думку і скажете, що ненавидите промови, які репетирують сотні разів. Такі виступи помітно одразу, хоч би як спікери намагалися вдати невимушеність. Промови мають бути свіжими, унікальними, живими!

Я можу по пальцях перелічити спікерів, які на це здатні. Адже вони керуються величезним життєвим досвідом та/або незвичайним талантом генерувати все нові й нові ідеї. Але для більшості з нас імпровізована промова — це страшенний ризик: відсутність зосередженості чи важливих тез, перевищений ліміт часу тощо. Я не рекомендую такий підхід. Коли промова звучить неприродно, проблема не в тому, що репетицій забагато, а в тому, що їх замало. Спікер застрягає посеред «моторошної долини».

Варто визнати: проводити репетиції тяжко. Вони дуже напружені. Навіть повторити промову вголос у власній кімнаті досить складно. Деякі виступи не виправдовують таких затрат часу на тренування (тоді ваш кращий варіант — список тез чи текст промови в руках). Але якщо нагода важлива, ви обов’язково маєте впоратися зі стресом заради себе і глядачів. У цьому і допоможуть репетиції, під час яких стрес спочатку поступається місцем впевненості, а потім захопленню.

Письменниця Трейсі Шевальє переборола свою відразу до репетицій і відкрила їх здатність відшліфовувати промову.

«Організатори TED роблять значний наголос на репетиціях. Вони порадили мені тренуватися так часто, що це почало дратувати. Я стільки разів виступала — і ніколи не робила того, що вимагав TED. Але врешті-решт я згодилася на репетиції і жодного разу не пошкодувала. Більшість моїх промов не обмежені в часі, а стиль завжди розмовний і не має чіткої структури. Репетиції допоможуть виявити, скільки зайвих балачок можна викинути з виступу. Тренуйтеся, встановлюйте ліміт часу і сміливо вилучайте все непотрібне і зайве. Більше того, промовляючи вголос, я запам’ятала вдалі слова, які потім використала як опорні фрази для виступу. Я не вчила промову повністю (це може звучати фальшиво, якщо ви не актор), але я вивчила структуру і кілька опорних речень, які поліпшили виступ».

Навіть Білл Гейтс, один із найбільш зайнятих людей на землі, доклав багато зусиль до вивчення і тренування промови TED. Колись його вважали поганим оратором. Але Білл серйозно поставився до підготовки і змінив думку суспільства, виголосивши сильні промови про охорону здоров’я, енергетику та освіту.

Якщо репетиції варті часу Білла Гейтса, Сьюзан Кейн, Трейсі Шевальє і Салмана Хана, то, напевно, варті й вашого.

Ось кілька запитань, які можна поставити своїм глядачам під час або після репетиції:

• Чи привернув я вашу увагу з самого початку?

• Чи встановив зоровий контакт?

• Чи перейнялися ви моїми ідеями?

• Чи був приємним кожен крок подорожі?

• Чи достатньо було прикладів?

• Яким був тон мого голосу? Він звучав невимушено (зазвичай це добре) чи як на проповіді (зазвичай це погано)?

• Чи достатньо змінювалися тон і темп мовлення?

• Чи не виглядало це так, наче я читав уголос?

• Як вам мої жарти? Чи було достатньо гумору?

• Як вам візуальні матеріали? Вони якось допомогли чи, навпаки, завадили?

• Вас щось дратувало? Можливо, я цокав язиком? Чи надто часто ковтав? Переминався з ноги на ногу? Часто видавав звуки на зразок «е-е-е» чи (що навіть гірше) «ну»?

• Чи здавалися жести природними?

• Чи вклався я в час?

• Чи були нудні моменти? Може, треба щось скоротити чи викинути?

Раджу вам записати свої репетиції на смартфон, щоб подивитися на себе збоку. Мабуть, ви одразу ж помітите небажані жести, які несвідомо робите під час виступу.

І, нарешті, кілька слів про ліміт часу. Поставтеся до нього серйозно: це вкрай важливо, якщо ви лише частина щільної програми. Коли ви перевищуєте відведений час, то забираєте його в інших спікерів, які виступають після вас. Але річ не лише в розчаруванні колег і організаторів заходу, а й у створенні ідеальної промови. У нашій скаженій гонитві за економією люди краще сприймають насичену, концентровану інформацію. У них нема часу на пусті балачки. І це не забаганка сучасного світу: в минулі часи більшість успішних промов були короткими і чіткими. Відома Геттісбурзька промова Авраама Лінкольна тривала трохи більше ніж дві хвилини. Оратор перед ним бубонів 2 години: усі його слова вже давно забуті.

Коли дійшло до виступу, питання тривалості промови вже має бути вирішене. Щоб уникнути проблем, регулюйте свою промову на репетиціях. Фільтруйте матеріал доти, доки не зможете закінчити промову раніше від встановленого ліміту — залиште трохи часу на сміх глядачів і непередбачені ситуації. Якщо у день виступу ви певні, що вкладаєтесь у час, то зможете повністю зосередитися на головному — як передати свої ідеї і почуття.

Поет-декламатор Райвз радить:

«Встигніть закінчити свою промову за 9/10 того часу, що вам відведений: 1 година = 54 хвилини, 10 хвилин = 9 хвилин, 18 хвилин = 16 хвилин 12 секунд (так, це правда). А тепер виходьте на сцену й не дивіться на годинник. Ви зможете вільно керувати темпом, зупинятися, пригадати слова чи почекати на відгук аудиторії. До того ж ваша промова буде щільніша, і ви вигідно вирізнятиметеся на фоні інших спікерів, скутих часовими обмеженнями».

Тож підбиймо підсумки.

• Якщо виступ важливий, проводьте багато репетицій, переважно перед довіреними людьми.

• Працюйте над промовою, доки не будете легко вкладатися у ліміт часу, а також наполягайте на чесному відгуку від ваших глядачів на репетиції.

• Ваша мета — знати промову як свої п’ять пальців, щоб мати змогу зосередитися на тому, що ви говорите.

13. Початок і кінець

Незалежно від того, вчите ви промову чи ні, зверніть особливу увагу на початок і кінець. На початку виступу у вас є одна хвилина на те, щоб заінтригувати глядачів, а від останніх слів повністю залежить враження.

Байдуже, як ви збираєтеся виголошувати промову — я все одно раджу вивчити першу хвилину виступу й останні репліки. Це допоможе впоратися з нервуванням і додасть впевненості й переконливості.

Увага аудиторії — цінний дар, який ви отримуєте, коли вперше виходите на сцену. Не змарнуйте його. Глядачам нецікаво знати, що ви раді бути присутнім на цьому заході або щиро вдячні дружині організатора. Важливо переконати аудиторію й не втратити навіть мілісекунди її уваги. Вам потрібен вступ, який захопить людей із перших слів. Несподівана заява. Цікаве запитання. Коротка історія. Неймовірне фото.

Трапляються випадки, коли можна почати промову з подяки, особливо якщо ви виступаєте перед представниками якоїсь спільноти. Тоді згадати кілька імен на початку буде дуже доречно. Це зробить вас частиною спільноти. Але говоріть від щирого серця, додайте трохи гумору й душевної теплоти. Це майстерно робить Білл Клінтон. Він завжди знаходить особисту історію, яка тішить его організатора заходу й одночасно встановлює зв’язок із рештою глядачів. Утім, у кожному разі будьте стриманими. Нескінченний список імен відвертає увагу, а початок вдалої промови має бути захопливим.

Пам’ятайте, що сьогодні кожне слово — зброя у війні за увагу. Воно бореться з тисячею інших зазіхань на час та сили людей. Ця війна охоплює і сцену із залою: у кишенях ваших глядачів лежить страшенна зброя — смартфони, які пропонують тисячі альтернатив.

Щойно на поле бою вийдуть електронна пошта та смс-повідомлення, ваша промова приречена. А потім у гру вступає прихований демон сучасного життя — втома. Усе це ваші смертельні вороги. Якщо ви не хочете втратити увагу глядачів, то маєте вміло і виважено вести цю війну. Ваша головна зброя — сильний початок.

Десятки інших привабливих онлайн-промов, статей і опитувань лише на відстані кліку від вашого виступу. Якщо ви провалите першу хвилину, то втратите значну частину інтернет-аудиторії навіть до того, як вони зрозуміють цікавість вашої теми. Початок промови може вирішити, чи розлетиться ваше відео зі швидкістю світла чи помре трагічною смертю.

Ось чотири способи привернути увагу аудиторії.

Перші слова найважливіші. Коли комедійна акторка Мейсун Заїд, яка через невдалу медичну процедуру при народженні отримала церебральний параліч, вийшла на сцену, все її тіло тряслося. Вона почала зі слів: «Я не п’яна... але лікар, який приймав пологи в моєї матері, був точно не дуже тверезий». Неймовірно! Попри її несподівану зовнішність, ми всі одразу ж зрозуміли, що промова буде захопливою. Мейсун привернула увагу кожної пари очей і кожної клітини мозку присутніх у залі.

Зірковий кухар Джеймі Олівер завітав на TED, щоб отримати щорічну нагороду від нашої конференції. Ось його перше речення: «На жаль, за ці 18 хвилин... чотири здорових американці помруть... через їжу». Хочеться почути більше, еге ж?

Коли пишете вступ, візьміть за основу вашу наскрізну тему. Як заінтригувати глядачів?

Запитайте себе: коли б ваша промова була фільмом чи книгою, як би ви її розпочали? Це не означає, що треба напхати якомога більше драматизму в перше ж речення — ви й без цього зможете привернути увагу. Але після першого абзацу щось вже має відкластися в головах глядачів.

Зак Ібрагім завітав до TED у 2014 році з неймовірною історією. Він планував почати так:

«Я народився у 1983 році в Пітсбурзі, штат Пенсильванія, у люблячій родині американки та єгиптянина, які намагалися зробити моє дитинство якомога щасливішим. Коли мені виповнилося сім, усе різко змінилося. Батько вирішив показати мені той бік ісламу, про який не знає більшість людей, у тому числі й самих мусульман. Але насправді, коли люди знаходять час на спілкування, одразу ж розумієш, що по суті ми хочемо від життя одних і тих самих речей».

Непоганий вступ... але не чіпляє. Ми із Заком переглянули текст і разом переробили його на такий:

«5 листопада 1990 року чоловік на ім’я Ель Саїд Нуссар зайшов до кімнати готелю на Манхеттені і вбив Меїра Кахане, лідера Ліги захисту євреїв. Спочатку Нуссара не визнали винним у вбивстві, але поки він відбував строк за менші злочини, спланував разом з однодумцем десятки терактів у Нью-Йорку, включаючи метро, синагоги і штаб-квартиру ООН. На щастя, ці плани були зірвані інформатором ФБР. Але попередити підрив Всесвітнього торгового центру в 1993-му не вдалося. Нуссара зрештою визнали винним за участь у змові. Ель Саїд Нуссар — мій батько».

Погляди прикипіли до сцени. Через такий вступ промова стала успішною і в інтернеті: перегляди миттєво злетіли до двох мільйонів.

А ось вступ із чорнової версії промови соціолога Еліс Гоффман.

«Коли я вступила на перший курс Пенсильванського університету, то одним із предметів була соціологія: ми мали самостійно вивчати місто шляхом спостережень і безпосередньої участі. Я працювала в університетському кафетерії — готувала бутерброди і салати. Моєю начальницею була шістдесятирічна афро-американка, яка жила в чорному кварталі у передмісті. Наступного року я взялася вчити її онучку Аїшу, що вступила до дев’ятого класу».

Загалом її виступ не зазнав змін. Був перероблений лише вступ, який мав налаштувати на палку промову.

«На шляху до дорослого життя американських дітей супроводжують два заклади. Про перший ми чули багато — коледж. Він має деякі недоліки. Зазвичай це висока ціна, яка заганяє молодих людей у борги. Але, врешті-решт, це непоганий шлях...

Однак сьогодні я хочу поговорити про другий заклад, який пильно спостерігає за дорослішанням дітей у Сполучених Штатах. Це в’язниця».

Таке чудове формулювання допомогло привернути увагу кожного в залі до трагедії американських в’язнів: «Та вони ж могли навчатися в коледжі».

Звісно, можна переборщити з театральністю й втратити глядачів. Іноді треба встановити з аудиторією певний зв’язок перед сильною чи вражаючою фразою. Але й не треба надто спрощувати свої слова. Якщо зробити все правильно, то це стане добрим початком промови.

Уявіть, що вам запропонували прослухати виступ про паразитів. Ви, напевно, відмовитесь, але в такому разі ви точно не чули про письменника Еда Йонга.

Ось початок його промови:

«Стадо антилоп, косяк риб, зграя птахів... Безліч тварин збираються у величезні групи — захопливе диво світу природи. Але задля чого? Зазвичай ми відповідаємо щось на зразок “один у полі не воїн”, адже тваринам так легше захищатися, полювати, розмножуватися... Таке пояснення в цілому правильне, але ми робимо один поспішний висновок, що всі тварини контролюють свою поведінку й тіло. А це не завжди так».

І далі він описує, як креветки збираються разом лише тому, що паразитам в їх мозку потрібно, щоб креветок помітили хижі фламінго, в шлунку яких паразити продовжують свій цикл життя. Менш ніж за хвилину наш мозок зробив сальто. Що-о-о-о? У природі таке існує?! Ви дуже хочете дізнатися більше. Як? Чому? Що це означає?

Цікавість — найбільш універсальний інструмент для того, щоб захопити аудиторію. І він завжди у вашому розпорядженні. Якщо мета вашої промови — поселити ідею в голови глядачів, то цікавість — це пальне для активної участі аудиторії в процесі.

Нейробіологи говорять про прогалини у знаннях, які намагається заповнити мозок. Єдиний спосіб це зробити — змусити тіло уважно слухати спікера. І це чудово.

Тож як розпалити цікавість? Просто поставте запитання!

Але не будь-яке. Несподіване запитання.

«Як побудувати для всіх щасливе майбутнє?» Дуже загально. Кліше. Мені вже нудно.

«Як чотирнадцятирічна дівчинка з 200 доларами в кишені змусила ціле місто зробити величезний крок у майбутнє?» Ось тепер поговоримо.

Іноді невеличка картинка може викликати цікавість до, здається, зовсім не цікавого питання. Ось як почав свою промову філософ Майкл Сендлер:

«Поміркуймо разом: “Яку роль відіграють гроші й ринок у нашому суспільстві?”»

Цікаво? Можливо, не дуже. Але ось як він продовжує:

«Сьогодні за гроші можна купити майже все. Якщо ви засуджені до ув’язнення в Санта-Барбарі, штат Каліфорнія, то ви можете заплатити за поліпшення умов. Так, це правда. І за скільки б ви думали? Є припущення? Може, п’ять тисяч доларів? Та ну, це ж не готель “Рітц”. Це в’язниця! Вісімдесят два долари за добу».

Якщо перше питання не привернуло уваги, то вражаюча історія з в’язницею доводить його важливість.

Але якщо ви хочете розпалити цікавість, не варто ставити питання руба. Принаймні не в першому реченні. Просто подайте тему несподіваним чином, щоб у головах глядачів засвітилася лампочка під назвою «цікавість».

Ось слова В. С. Рамачандрана:

«Я вивчаю людський мозок, його функції та структуру. І в мене є прохання: уявіть на секунду його можливості. У вас в голові півтора кілограми желе, яке можна умістити на долоні. І це желе може споглядати всеосяжний міжзоряний простір. Воно може осягнути поняття безмежності і навіть осягнути поняття себе, що осягає поняття безмежності».

Заінтриговані? Я теж. Так само мене зацікавила й астроном Жанна Левін:

«Маю прохання: прийміть на секунду простий факт, що більшість наших знань про Всесвіт з’являються зі світла. Ми стоїмо на Землі, дивимося у нічне небо й споглядаємо зорі неозброєним оком. Сонце може спалити сітківку ока. Місяць не світить, а лише відбиває світло. Відтоді, як Галілей направив перший телескоп на небесне тіло, знання про величезні епохи з історії Всесвіту приходять до нас зі світлом. За допомогою сучасного обладнання ми змогли відзняти неймовірне німе кіно про космос: ряд кадрів, які відбивають нашу історію ще з часів Великого вибуху. Але Всесвіт — не німе кіно, тому що він не мовчить. Я переконаю вас, що в нього є звук, і його створює сам космос, адже він — величезний барабан».

Цікавість — це магніт для аудиторії. Якщо ви уповні оволодієте цим прийомом, то легко зможете перетворити складні теми на тріумфальні промови.

Під фразою «складні теми» я не маю на увазі ядерну фізику. Набагато складнішими є промови про суперечливі питання й проблеми. Якщо ви хочете запропонувати інший погляд на ВІЛ, малярію чи рабство, будьте готові до того, що людям буде важко відкритися для нових ідей. Глядачі знають, що буде багато незручних ситуацій. Набагато легше відсторонитися ще на початку виступу і витягти з кишені свій телефон. Запобігти цьому можна, лише розпаливши цікавість.

Як я вже згадував, Емілі Остер вдалася до цього у промові про СНІД. Глядачі чекали на довжелезний список жахливих історій, але вона почала з питання «Чи правдиві чотири загальновідомі факти про СНІД в Африці?» — вони були перелічені на слайді. Факти зовсім не здавалися міфами, але всі розуміли, що Емілі спростує кожен із них. І вмить до роботи залучилася зовсім інша функція мозку. Увага.

Якщо тема вашої промови досить складна, цікавість — ваш найкращий інструмент.

Іноді глядачів із самого початку можна спіймати на гачок за допомогою мальовничої, захоплюючої, загадкової картинки чи відео.

Художниця Алекса Мід почала промову з вражаючого фото однієї зі своїх робіт: «Можливо, ви хочете подивитися ближче. На картині зображено більше, ніж видно з першого погляду. Так, це малюнок чоловіка акриловими фарбами, але він не на полотні. Я намалювала його просто на чоловіку».

Елора Гарді почала зі слів: «Коли мені було дев’ять, мама запитала мене про дім мрії, а я намалювала казковий гриб». На слайді кумедний дитячий малюнок. «І вона насправді його збудувала». Глядачі відкрили рота від подиву, коли побачили на фото неймовірний будинок з бамбука, який створила її мама. Ці кадри були лише вступом до презентації неймовірних світлин з роботами Елори, але подивіться, як швидко вона зацікавила аудиторію. Два речення — й усі в захваті.

Якщо є чудові матеріали, вдало почати виступ буде нескладно. Замість фрази: «Сьогодні я хочу розповісти про свою роботу, але спочатку трохи базової інформації...», скажіть: «Дозвольте показати вам дещо цікаве».

Цей варіант неодмінно підійде фотографам, художникам, дизайнерам й усім, хто працює з візуальними матеріалами. Але такий підхід може пасувати і до теоретичних промов. Коли Девід Крістіан наважився за 18 хвилин розповісти історію Всесвіту, він почав із відео, на якому збивають яйце. Але через 10 секунд ви починаєте розуміти, що процес йде в зворотному напрямку. Одразу ж на початку відео він інтригує і розкриває наскрізну тему виступу: час має напрямок. Й історія Всесвіту йде від безладу до складного порядку.

Розкішні зображення привертають увагу, але сила впливу — в несподіваності. Карл Ціммер почав промову з прекрасного фото смарагдової оси. Але слова, що ці оси перетворюють тарганів на зомбі, щоб відкласти яйця в їх непритомні тіла, всіх шокували (ще один блискучий вступ у дивній серії промов про малоприємних паразитів).

Залежно від матеріалів, перед вами відкривається ціла купа можливостей заінтригувати залу з перших слів.

«Фото, яке ви зараз побачите, змінило моє життя».

«Я покажу відео, яке на перший погляд здається неможливим».

«А ось і перший слайд. Чи можете сказати, що на ньому зображено?»

«Ще кілька місяців тому жодна людина навіть не подивилася б на цей предмет».

Знайдіть слова, які підходять саме вам. Переконливі, але водночас щирі. Слова, які дадуть вам наснагу продовжити виступ.

Іноді спікери намагаються запхнути якомога більше інформації у вступ, і, по суті, таким чином видають кінцівку промови. «Сьогодні я розповім вам, що ключ до успіху будь-якого бізнесмена — у рішучості». Гідна мета. Але спікер може вмить втратити всіх глядачів, адже вони вже знають суть промови. І навіть якщо ваші наступні слова точні, логічні, пристрасні й переконливі, вас навряд чи слухатимуть.

А що, якби промова почалася так? «Будь-який бізнесмен мріє знайти ключ до успіху, який насправді є в кожному з нас. Детальніше про це я розповім далі...» Мабуть, ви захочете приділити цьому спікеру кілька хвилин уваги.

Замість того щоб видавати всі секрети одразу, подумайте: які слова змусять глядачів терпляче чекати на подальшу подорож? До кожної аудиторії має бути свій підхід. Наприклад, у дитинстві я ненавидів гуляти. Мої батьки докладали титанічних зусиль, щоб переконати свого маленького глядача... але зазнали поразки.

Вони казали: «Ходімо погуляємо! Там така природа!». Але у шість років мене мало цікавила природа, тому я постійно скиглив на шляху туди і додому. Пізніше батьки набралися досвіду і обрали хитріший підхід. «Маємо для тебе сюрприз. Ми поїдемо в особливе місце, де ти зможеш запустити паперового літака у вісім кілометрів відкритого простору». Мені подобається все, що літає, і я вже стояв біля дверей раніше за батьків. Хоча прогулянка була та сама.

Прибережіть найбільші одкровення на середину чи кінець промови. У першому реченні ваша єдина мета — змусити глядачів вийти зі своєї зони комфорту й вирушити з вами у неймовірну подорож.

Як зауважив на TED Джей Джей Абрамс у своїй промові про силу таємниці, успіх фільму «Щелепи» багато в чому завдячує факту, що режисер Стівен Спілберг не показував акулу в першій половині фільму. Ви точно знали, що вона з’явиться. І це змусило просидіти вас як на голках весь фільм.

Коли плануєте промову, спробуйте ввімкнути свого внутрішнього Спілберга. Едіт Віддер так і вчинила, хоча замість акули було інше морське створіння. Для її промови про величезного кальмара, звісно ж, потрібен був сильний початок. Що ж це було? Вражаючі фото її відкриття? Ні. Замість цього вона показала слайд з ефектним зображенням кракена — кальмароподібного чудовиська з норвезької легенди. Це допомогло Едіт міцно пов’язати свою історію з міфологією. Через усе це довгоочікувана поява кальмара справила в сотні разів більше враження, ніж могла б на початку.

Такий принцип працює як з дивовижними створіннями, так і з дивовижними проривами.

Професор Стендфорду Фей-Фей Лі завітала на TED у 2015-му з презентацією визначної роботи про те, як машини вчаться розпізнавати, що зображено на фотографії. Але вона почала зовсім не з демонстрації, а з відео трирічної дівчинки, яка дивиться на картинки і розповідає, що на них зображено. «Кішка сидить на ліжку». «Хлопчик гладить слона». Професор Лі пояснила нам, наскільки важливі для дитини ці навички і як можна навчити цього комп’ютери. Прекрасний початок для опису її роботи. Після цього — вражаюча демонстрація штучного інтелекту, тож наша увага була прикута до сцени від перших і до останніх хвилин.

Якщо ви вирішили трохи подражнити аудиторію, пам’ятайте, що важливо зазначити напрям виступу. Нам не потрібно показувати акулу, але варто натякнути на її появу. Кожній промові потрібен план — розуміння того, до чого ви ведете, де ви є зараз і що вже пройшли. Якщо глядачі не знатимуть, у якій вони точці подорожі, то швидко загубляться.

Створюючи вступ, вибирайте будь-який прийом. Це може бути один із щойно згаданих чи один із тих, які ми розглядали раніше — історія або жарт. Важливо знайти комфортний для вас варіант, що відповідає темі. Потренуйтесь на друзях. Якщо слова звучать надумано чи надто театрально, переробіть. Завжди пам’ятайте про мету: за кілька секунд переконати глядачів, що ваша промова варта їхньої безцінної уваги.

Коли я керував журналами, то змушував наших редакторів і дизайнерів розглядати обкладинку як поле бою за увагу на два фронти. Перший фронт — півсекундний: чи є на обкладинці щось таке привабливе, що хоч на мить чіпляє погляд, коли людина дивиться на газетну розкладку? Другий фронт — п’ятисекундний: коли погляд вже зачепився: що такого переконливого написано на обкладинці, щоб людина купила журнал?

Застосуйте цю формулу до вступу промови, але змініть часові межі. Перший фронт — десятисекундний: що передусім зробити, щоб привернути увагу людей ще до розкриття теми? Другий фронт — хвилинний: як у першу ж хвилину переконати глядачів уважно прослухати виступ до кінця?

Усі чотири перелічені прийоми — чудові способи виграти війну на двох фронтах і подарувати промові величезний шанс на успіх. Можете поєднати у вступі кілька з них, але точно не всі. Оберіть лише найбільш комфортні для вас. Якщо зробите все правильно, то вирушите у подорож не самі, а з повною уваги аудиторією.

Якщо вам вдалося втримати увагу глядачів протягом виступу, не руйнуйте все слабким фіналом. Денні Канеман у своїй книжці «Думай повільно... вирішуй швидко» і промові TED чудово пояснив, що люди іноді запам’ятовують подію зовсім не так, як було насправді. Пам’ять — дивна річ: ми найкраще запам’ятовуємо те, що було наприкінці. Коротше кажучи, якщо ви не запам’ятаєте кінцівки, то забудете й усю промову.

Ось як не потрібно закінчувати виступ:

• «Ну, мій час закінчився, тож на цьому все». [Тобто ви могли сказати набагато більше, але не зробили цього, бо погано спланували час?]

• «І, нарешті, хочу подякувати моїй неймовірній команді, яка присутня зараз у залі: Девіду, Джоанні, Гевіну, Лі, Абдулу й Езекії. А також моєму університету, спонсорам...» [Мило, але всі ці люди для вас важливіші від власної ідеї чи нас, глядачів?!)

• «Враховуючи важливість питання, сподіваюсь, ми разом зможемо продовжити цю розмову». [Розмову?! Звучить ніяк. І яким же буде результат цієї розмови?]

• «Майбутнє сповнене перешкод і можливостей. Кожен з нас достатньо сильний духом, щоб змінити світ. Давайте мріяти разом. Давайте самі станемо зміною, яку хочемо побачити у майбутньому».[Прекрасна мета, але кліше ще нікого не врятувало.]

• «Я закінчу промову цим відео, яке підіб’є підсумки». [Ні! Ніколи не закінчуйте відео! Важливі саме ваші думки!]

• «Тож це доводить мою думку. Якісь питання?» [Або «як утриматися від оплесків собі незрівнянному».]

• «Шкода, що мені не вистачило часу на деякі важливі питання, але, сподіваюся, ви хоча б змогли трохи зрозуміти тему». [Не вибачайтеся! Ретельніше плануйте промову! Ваше завдання — найкращий можливий виступ за поданий час.]

• «На завершення хочу сказати, що моя компанія могла б легко вирішити цю проблему за належного фінансування. Тож у ваших силах змінити світ разом із нами». [То все це насправді був піар-хід?]

• «Дякую, що були такими чудовими слухачами. Я вдячний за кожну мить із вами в цій залі. Ці відчуття залишаться в моєму серці назавжди. Дякую за вашу увагу. Я сподіваюся, що все сказане на сцені надихне вас на неймовірні вчинки». [Простого «дякую» було б достатньо.]

Неймовірно, як багато промов видихаються наприкінці. Але ще більше виступів закінчуються абсолютно непотрібними фразами, наче спікер ніяк не хоче залишити сцену. Якщо ви ретельно не сплануєте фіналу, то без кінця будете додавати фразу за фразою. «Тож ключова думка, як я сказав...», «Тож, у висновку...», «Хочу ще раз наголосити, що причина проблеми...», «І, звісно ж, важливо завжди пам’ятати...», «І наостанок скажу...». Це втомлює і повністю руйнує враження від виступу.

Ось сім найкращих способів вдалого завершення.

Весь виступ ви розповідали про щось одне. Чому б наприкінці не окреслити ширшу картину можливостей, що випливають з ваших слів?

Девід Іглман описав людський мозок як розпізнавальний пристрій: якби можна було приєднати до нього електронні дані, то мозок розпізнав би їх як такі, що походять від абсолютно нового органу чуття. Тож ви могли б інтуїтивно відчути нові аспекти навколишнього світу в режимі реального часу. Девід закінчив промову натяком на необмежені можливості цієї теорії.

«Уявіть астронавта, який може відчувати стан усієї Міжнародної космічної станції. Або людину, яка здатна відчувати приховані показники свого здоров’я, як-от рівень цукру в крові чи стан мікрофлори, бачити на 360 градусів або сприймати ультрафіолетове й інфрачервоне випромінювання. Тож суть у такому: чим далі ми рухаємося в майбутнє, тим ширшим буде вибір периферійних пристроїв. Тепер не треба чекати на сенсорні подарунки від матінки-природи в її повільному темпі. Натомість, як усі люблячі батьки, вона дала нам потрібні інструменти, щоб ми самі обрали свій шлях. Тож питання тепер таке: як ви хочете відчувати свій всесвіт?»

Якщо ви подарували глядачам гідну ідею, тоді чому б не схилити їх до її реалізації?

Професор Гарвардської бізнес-школи Емі Кадді завершила свою промову про значення правильної постави закликом застосувати мову тіла на практиці й передати цю ідею іншим.

«Діліться, розповідайте про це людям, адже зазвичай ті, кому це конче потрібно, не мають ані коштів, ані можливостей, ані статусу, ані влади. Дайте їм цей шанс. Все, що їм потрібно — дві хвилини наодинці зі своїм тілом, які докорінно змінять їхнє життя».

Можливо, саме ці переконливі слова посприяли шаленій популярності виступу Емі.

У промові Джона Ронсона про публічне приниження заклик до дії був лаконічним.

«Безперечна заслуга соціальних мереж у тому, що вони подарували голос безголосим людям, але зараз, за часів тотального спостереження, найкращий спосіб вижити — знову стати безголосим. Не треба цього робити».

Одна річ — закликати до дії глядачів, інша — взяти на себе велике зобов’язання. Найбільш ефектний приклад — виступ Білла Стона про наслідки повернення людства на Місяць. Білл був глибоко впевнений, що ця експедиція може закласти основу величезної галузі й відкрити для нових поколінь можливості у дослідженні космосу. Ось як він закінчив промову:

«І я хочу завершити виступ публічною обіцянкою просто тут, на сцені TED. Я сам очолю цю експедицію».

Такі особисті зобов’язання бувають вкрай переконливими. Пам’ятаєте слова Ілона Маска з першого розділу? «Що стосується мене, то я ніколи не здамся. Чуєте? Ніколи». Ця фраза стала ключовою для піднесення командного духу SpaceX.

Плавчиня Даяна Наєд 2011-го розповіла спільноті TED, як намагалася зробити те, що досі не вдалося жодній людині: проплисти від Куби до Флориди. За три спроби вона вперто долала по 50 кілометрів без відпочинку, хоробро зустрічаючи небезпечні течії та мало не смертельні укуси медуз, але так і не досягла мети. Наприкінці промови Даяна збурила аудиторію такими словами:

«Океан усе ще на місці. Моя надія все ще жива. Я не хочу бути навіженою, яка роками бачить лише спроби і поразки, спроби і поразки... Я можу доплисти від Куби до Флориди. І я допливу».

І вона дотримала слова. За два роки Даяна повернулася на цю сцену, щоб розповісти про шістдесятирічну жінку, яка нарешті змогла досягти своєї мети.

Перед тим як щось обіцяти, треба все добре зважити. Інакше можна втрапити в халепу, а в майбутньому взагалі втратити довіру. Але якщо ви таки запалилися думкою втілити вашу ідею в життя, то варто ризикнути.

Чи можете ви запропонувати своїм слухачам натхненне бачення майбутнього, щоб вони у нього повірили? Так роблять багато мовців. Покійна Рита Пірсон, яка завітала на TED із чудовою промовою про те, що треба будувати справжні стосунки між вчителями і дітьми, закінчила промову словами:

«Викладання і навчання мають приносити задоволення. Уявіть, яким чудовим був би світ, якби діти не боялися ризикувати, думати і мали захисника. Кожна дитина заслуговує на захисника — дорослу людину, яка ніколи її не покине, яка розуміє важливість стосунків і робить усе, щоб вони стали кращими. Чи важко це? Ще б пак! Але не неможливо. Ми здатні це зробити. Ми — педагоги, і ми народжені, щоб змінювати світ. Дякую».

Рита померла за кілька місяців після виступу, але її заклик досі лунає. Ось який зворушливий відгук написала вчителька Кітті Бойнотт: «Я не була з нею знайома. Я навіть не знала про її існування до тієї миті, як почула цей виступ. Але її слова зачепили мене й нагадали, чому я працюю вчителькою вже тридцять років».

Іноді спікери вдало переосмислюють тему своєї промови. Психотерапевт Естер Перель закликала до нового — чеснішого підходу до подружньої невірності, який включає можливість прощення. Вона закінчила свій виступ так:

«Я неоднозначно ставлюся до подружньої невірності: з одного боку, це біль і зрада, з іншого — розвиток і самопізнання. Кожен із подружжя сприймає невірність по-своєму. Тому коли пари, дізнавшись про зраду, приходять до мене, я їм часто кажу: “Сьогодні на Заході два чи три романи або шлюби — це норма, а в декого вони будуть з однією і тією самою людиною. Ваш перший шлюб не вдався. Хочете створити другий разом?”»

А ось Аманда Палмер, яка закликала музичну індустрію переосмислити бізнесову модель, завершила так:

«Здається, компанії не тим переймаються. Замість того щоб питати: “Як змусити людей платити за музику?”, варто подумати: “ Як дозволити людям платити за музику?”»

В обох випадках несподіване запитання несе у собі приємне прозріння і викликає бурхливі оплески.

Якщо промова має ретельно продуману наскрізну тему, то фінал можна вдало пов’язати зі вступом. Стівен Джонсон почав свій виступ із розповіді про британські кав’ярні XVIІ століття. Вони були місцем зустрічі інтелектуалів, які надихали одне одного своїми ідеями. Наприкінці він розповів цікаву історію про винайдення GPS, розглянувши кожен крок народження ідеї. А насамкінець він припустив, що цього тижня чи не кожен із присутніх у залі користувався GPS, щоб зробити елементарну річ... наприклад, знайти найближчу кав’ярню. Ідеальне коло оповіді замкнулося. Глядачі були вражені — і нагородили Стівена Джонсона схвальними оплесками.

Якщо люди перейнялися промовою, то незабутнє враження може справити поетичне піднесення у фіналі. Не варто цим прийомом надуживати, але, коли ви все зробите правильно, виступ отримає прекрасне завершення. Ось фінал промови про вразливість, виголошеної Брене Браун.

«Ось що я зрозуміла: дайте вас побачити, зазирнути вам у душу з усіма її слабкостями. Любіть — щиро, від усього серця, навіть якщо нема жодних гарантій... Не бійтеся висловити вдячність і радість, навіть коли вам страшно, коли ви сумніваєтеся: “Хіба можна так палко любити? Так вірити? До нестями...” Вмійте зупинитися і сказати: “Я вдячний за цю вразливість, адже вона означає, що я справді живий”. І останнє й, напевно, найважливіше: вірте у свою повноцінність. Адже якщо ми живемо із думкою “я — повноцінна особистість”, то перестаємо волати і починаємо слухати. Ми стаємо добрішими й ніжнішими до інших. Ми стаємо добрішими й ніжнішими до себе. Це все. Дякую».

Правозахисник Браян Стівенсон завершив свою блискучу промову про несправедливість в американських в’язницях так:

«Я прийшов сюди, бо вірю: більшість з вас розуміє, що шлях Всесвіту не прямий — він завжди хилиться в бік правосуддя. Що ми не можемо називатися повноцінними людьми, поки залишаємося байдужими до людських прав і гідності. Що існування кожного з нас — частина існування людства. Що технології, дизайн, розваги і творчість у нашій свідомості мають бути невіддільними від людяності, співчуття і справедливості. І тим, хто поділяє цю думку, я хочу сказати: “Не відволікайся від мети. Тримайся”».

Повторюю: не варто цим прийомом надуживати. Метод працює, тільки якщо вже закладено міцний підмурівок і аудиторія готова до емоційного відгуку. І якщо ви вловите момент, ефект буде приголомшливим.

Хоч би яку кінцівку ви обрали, добре все сплануйте. Кілька вишуканих речень і просте «дякую» — найкраще завершення гідної промови.