Успішні виступи на TED

19. Відродження ораторства

Я хочу, щоб ви дещо зрозуміли. Навички публічного виступу сьогодні цінуються високо, та в майбутньому їх значення зросте ще більше. У нас з’явилася можливість спілкуватися з величезною кількістю людей, і тому зароджене в прадавні часи ораторське мистецтво нині переживає відродження. Я певен, що з кожним днем вміння донести свої думки до інших людей стає все більш життєво необхідним для:

• усіх дітей, які хочуть стати впевненими у собі;

• усіх випускників, які свідомо обирають кар’єру;

• усіх, хто хоче досягнути успіхів у роботі;

• усіх, хто не байдужий до якоїсь проблеми;

• усіх, хто хоче заробити репутацію;

• усіх, хто хоче спілкуватися з однодумцями по всьому світу;

• усіх, хто хоче швидше досягти результату;

• усіх, хто хоче увійти в історію;

• усіх. Крапка.

Найкращий спосіб довести це — описати свій шлях навчання за останні два десятки років. Цей період цілком змінив моє розуміння важливості публічних виступів і їхнього майбутнього. Тож повернімося у середу 18 лютого 1998 року в Монтерей, Каліфорнія, де я вперше відвідав TED.

Тоді усі конференції мені здавалися необхідним злом. Ви мусите годинами вислуховувати нудні виступи і презентації, аби зустрітися із важливими для вас людьми. Але моя добра подруга Санні Бейтс, одна з найбільш комунікабельних людей у світі, запевнила, що TED — зовсім інше, і мені варто хоч раз на це подивитися.

Наприкінці першого дня конференції я почувався дещо збентеженим. Я прослухав короткі виступи програміста, морського біолога, архітектора, підприємця і графічного дизайнера. Це були добрі виступи, але я намагався зрозуміти, як вони стосуються мене. Я працював у ЗМІ. Видавав журнали. Як це могло поліпшити мою роботу?

1984 року Річард «Рікі» Вурман і Гаррі Маркс заснували TED, бо вважали, що між технологіями, розвагами і дизайном існує міцний зв’язок (звідси й назва TED, як згадувалося раніше). У цьому був сенс. Того року Apple випустила перший комп’ютер Macintosh, а Sony презентувала перший компакт-диск. Обидва винаходи сягали своїм корінням у всі три галузі. Що ж буде, якщо поєднати зусилля технологій, індустрії розваг і дизайну! А якщо розробники створять привабливіший продукт, узявши до уваги ідеї дизайнерів і фахівців з індустрії розваг? Якщо архітектори, дизайнери і керманичі індустрії розваг побачать нові можливості, ознайомившись із досягненнями у сфері технологій?

Так воно і сталося. Після невпевненого початку і особистого конфлікту засновників (що змусило Гаррі продати свою половину акцій Рікі всього за долар) TED піднісся у 1990-х — у добу популярності мультимедійних компакт-дисків, журналу Wired[24] і становлення інтернету. Ще до цього Рікі створив термін «інформаційна архітектура» і перейнявся ідеєю перетворення складного знання на зрозуміле. Саме ця одержимість допомогла спікерам подивитися на свої промови по-іншому: як зробити їх цікавими й актуальними для аудиторії непрофесіоналів. Проте Рікі мав й іншу рису характеру, що непрямо вплинула на успіх TED: нетерплячість.

Рікі швидко стомлювався від довгих промов. Із кожним роком він встановлював все менший і менший ліміт часу для спікерів. Він просто виходив на сцену і зупиняв людей, які виступали надто довго. Він також заборонив запитання від аудиторії: на його думку, набагато цікавіше вислухати наступного спікера, ніж терпіти саморекламу під виглядом відповідей на запитання від чергового глядача. Можливо, це когось і дратувало, але для аудиторії в цілому Рікі був справжньою знахідкою. Він створив динамічну програму. Тепер глядачі могли примиритися з безглуздою промовою, адже точно знали, що вона скоро скінчиться.

На другий день конференції я по-справжньому оцінив формат коротких промов, однак усе ще не був певен щодо їхнього стосунку до мене і моєї роботи. Тем було безліч: відеоігри для дівчаток, дизайн стільців, новий спосіб навчання у 3D, літак на сонячних батареях... Вони змінювали одна одну в шаленому темпі. Я був у захваті від того, як багато у світі різних знань. І тут щось почало прояснятися. Коментар спікера в одній галузі якось перегукувався з коментарем вчорашнього спікера із зовсім іншої галузі. Я ще не міг зібрати все докупи, але в мені вже зароджувалася цікавість.

Більшість конференцій присвячені якійсь одній галузі чи сфері знання. Усі розуміють одне одного і вже мають певну спільну базу, тому спікери глибоко занурюються в тему і її конкретні аспекти. Коли ж теми і глядачі належать до різних галузей, мета спікера не вичерпно розкрити зміст теми, а зробити її доступною для інших. Зробити цікавою. Зробити важливою. І це зазвичай можна встигнути менш як за 20 хвилин. Чудово! Непрофесіонал не витратить на вас більше часу. Як глядачі ми краще б послухали 45 хвилин або годину про щось, що вивчаємо або з чим працюємо. Але подарувати стільки часу комусь, хто навіть не пов’язаний з нашою роботою? Виключено. У добі для цього не вистачить годин.

На третій день трапилося щось вкрай дивовижне. Мій перезбуджений мозок почав іскритися. Із кожним новим спікером я відчував усе більше потрясіння. Ідеї з однієї промови неймовірним чином поєднувалися з ідеями двох попередніх днів.

А потім на сцену вийшла Еймі Маллінз.

Коли Еймі був лише рік, їй ампутували обидві ноги. Це не зупинило її на шляху до повноцінного життя. Вона сиділа на сцені і розповідала, як три роки тому на першому курсі коледжу брала участь у своїх перших спринтерських змаганнях і як за допомогою прекрасних спринтерських ніг тріумфально пройшла відбір до параолімпійської збірної США. І після цих слів вона буденно зняла протези і показала, як легко замінює їх на ноги іншого призначення.

Еймі розповідала про свій несподіваний успіх і прикрі невдачі, а я сидів на останніх рядах і, на превеликий подив, не міг зупинити сліз. Вона була така жива, у неї ще стільки всього попереду! Еймі уособлювала те, про що я не раз думав минулого тижня: кожна людина — господар своєї долі. Байдуже, як склалося ваше життя — завжди є спосіб зробити його самому і вплинути цим на інших.

Конференція добігла кінця. І я зрозумів, чому вона така важлива. Нові знання захоплювали. Мене переповнювали нові ідеї і можливості — як колись дуже давно. Я наче повернувся додому.

За два роки я почув, що Рікі Вурман збирається продати конференцію. «Я мушу її купити!» — ця думка не полишала мене. Усе своє підприємницьке життя я керувався мантрою «іди за пристрастю». Не моєю пристрастю — чужою. Якщо я знаходив щось, чим люди щиро і глибоко захоплюватися, то бачив у цьому неймовірну можливість. Саме пристрасть — індикатор потенціалу. Так я виправдовував випуск десятків журналів за інтересами: від комп’ютерів до гірських велосипедів і вишивання хрестиком. Для більшості ці теми здавалися вкрай нудними, але для цільової аудиторії вони були дорогоцінним об’єктом пристрасті.

Пристрасть, яку я відчував на TED і до TED, просто зашкалювала. Люди, які багато чого пережили у своєму житті, зізнавалися, що той тиждень у році був їхнім улюбленим. І хоча тоді це була лише маленька щорічна конференція, вона мала всі можливості розростися завдяки людській пристрасті.

З іншого боку, для мене це був зовсім новий бізнес, у якому я мав заступити більш сильну і харизматичну особистість. Що, як я не впораюся? Я не переживу публічного приниження. Удень я радився з друзями, а вночі не міг зімкнути очей, намагаючись зважити кожну потенційну можливість. Однак ніяк не міг прийняти рішення.

Вірите чи ні, остаточно переконав мене уривок із книги Девіда Дойча «Структура реальності», яку я саме читав. Автор поставив провокаційне запитання: чи справді треба прагнути дедалі вужчої спеціалізації? Хіба єдиний шлях до успіху лежить у глибшому вивченні вужчих тем? Спеціалізація у таких галузях, як медицина, природничі науки і мистецтво, наштовхують саме на таку думку. Однак Дойч переконливо доводить, що ми маємо розділяти знання і розуміння. Так, знання конкретних фактів неминуче стає спеціалізованим. А розуміння? Ні. Зовсім ні.

За його словами, щоб дійсно щось зрозуміти, ми маємо рухатись у протилежному напрямку. Наша мета — об’єднання знань. Він навів безліч прикладів того, як старі наукові теорії замінювалися новими, ширшими теоріями, що поєднували різні сфери знання. Наприклад, прекрасна своєю простотою теорія, за якою в центрі Сонячної системи — Сонце, замінила надзвичайно складне пояснення видимого руху планет по небу.

На думку Дойча, головним ключем до розуміння будь-чого є контекст. Уявіть розлоге павутиння знань. На ньому подекуди трапляються хитросплетіння, але, щоб розплутати їх, треба поглянути з більшої відстані, зрозуміти їх зв’язки і оточення. Лише ширша картина дасть справжнє розуміння.

Я читав це, коли мріяв про TED, — і тут мене осяяло. Отож-то! У тому й річ! Ось чому перебування на TED так захоплювало — конференція сама по собі була втіленням цього павутиння об’єднаних знань. Для кожного тут було своє місце. Можливо, ми осягаємо це не одразу, але знайомство з різними сферами знань допомагає набагато глибшому розумінню речей. Насправді важливі не так окремі ідеї, як їхні зв’язки — а також результати їхнього поєднання з тим, що ми вже знаємо.

Тож успіх TED полягає не лише у гармонійному поєднанні технологій, розваг і дизайну, а й у взаємозв’язку всіх знань у світі.

Отже, TED не обмежує теми для виступів. Скільки ви знаєте аналогічних заходів, здатних зацікавити і надихнути кожного глядача? Мені на думку не спадає жодного.

Тому я заскочив у літак і попрямував в гості до Рікі і його дружини Глорії Нагі, які жили у Ньюпорті, штат Род-Айленд. Якщо коротко, то наприкінці 2001-го я залишив компанію, якій віддав 15 років свого життя, щоб стати щасливим, нехай і трохи нервовим, керівником TED.

З кожним роком я дедалі більше переконувався у важливості взаємозв’язку знань, тому підштовхнув TED відійти від трикутника «технології — розваги — дизайн» і розширитися до всіх галузей людської творчості й майстерності. Як на мене, розрізнення знання і розуміння —не лише спосіб зробити конференції цікавішими. Це ключ до виживання і процвітання в чудовому новому світі. І ось як я це обґрунтовую.

Більшість наших уявлень про цінність і мету знань, а також способи їх набуття і навіть структуру системи освіти — залишки індустріальної епохи. У цей час ключем до успіху компанії чи країни був значний досвід виробництва товарів. А це потребувало глибоких спеціалізованих знань: з геології — для знаходження і видобування вугілля чи нафти; з машинобудування — для створення й управління промисловим обладнанням; з хімії — для ефективного виробництва великої кількості матеріалів тощо.

Однак економіка знань передбачає зовсім інше. Дедалі частіше те, що зазвичай робили люди, виконують машини. Нафту вже не шукають геологи — її знаходить комп’ютерна програма, яка аналізує безліч геологічних даних, шукаючи закономірності і збіги. Сучасні будівельники вже не розраховують напругу і деформацію нового будинку — це доручається комп’ютерній моделі.

І так майже у кожній професії. Я був присутній на демонстрації суперкомп’ютера Watson фірми IBM, який встановлював діагноз пацієнта за шістьма різними симптомами. І поки лікарі чухали потилиці, Watson за кілька секунд перечитав 4 000 дослідницьких робіт за темою і з впевненістю 80 % встановив, що у пацієнта рідкісне захворювання, про яке чув лише один із лікарів.

І тут люди впадають у депресію. Вони питають: «Навіщо взагалі люди у світі, де машини так швидко вчаться, що можуть впоратися з будь-яким завданням, яке потребує спеціальних знань?»

Це важливе запитання, відповідь на яке може здивувати.

Навіщо взагалі люди? Щоб бути більш людяними, ніж завжди. Більш людяними в роботі. Більш людяними в навчанні. І більш людяними в тому, як ми ділимося знаннями з іншими.

Наша величезна можливість — рости. Припинити нарешті використовувати спеціальні знання для монотонної праці. Чи то непосильне вирощування рису, чи нудне збирання виробів на конвеєрі, що повторюється роками. Все своє існування люди заробляли на життя, повторюючи одні й ті самі дії.

Але майбутнє зовсім інше. Усе, що можна автоматизувати і підрахувати, буде автоматизовано і підраховано. Можна цього лякатися, а можна прийняти і зануритися в пошук нових, яскравіших шляхів до самореалізації. Якими вони будуть? Поки що ніхто не знає. Можливо, вони включатимуть:

Більше стратегічного мислення на системному рівні. Техніка зробить усю важку роботу, але людям треба знати, як краще її налаштувати для ефективної роботи і взаємодії.

Більше інновацій. У світі взаємозв’язків і величезних можливостей значна перевага завжди буде на боці справжніх інноваторів.

Більше творчості. Коли машини виконуватимуть більшість технічних завдань, люди зможуть уповні реалізувати свій творчий потенціал у сфері технологій, дизайну, музики і мистецтва.

Більше неповторних людських цінностей. Є безліч сфер, де жоден робот не замінить людину, бо вони потребують саме людських якостей.

Можливо, в майбутньому зачіску і зможуть робити роботи-перукарі, але чи можна буде з ними душевно поспілкуватися, поділитися своїми проблемами? Навряд чи. Лікарі майбутнього зможуть звертатися до суперкомп’ютера по допомогу в діагностуванні, але це лише дасть їм більше часу для вивчення пацієнта як людини.

І якщо хоча б одне з цих тверджень слушне, то, якщо порівняти з індустріальною епохою, нам знадобиться зовсім відмінний тип знань.

Уявіть світ, де будь-які спеціальні знання можна вільно отримати у будь-який час. Якщо ви тримаєте в руці смартфон — на вашій долоні весь світ. І навіть якщо це не так сьогодні, для вас цей день неодмінно настане. То що ж ми маємо вчити?

Замість ще більшого обсягу ще більш спеціальних знань нам будуть потрібні:

• контекстуальні знання;

• творчі знання;

• глибше розуміння власної людяності.

Контекстуальні знання означають усвідомлення цілісної картини пов’язаних між собою деталей.

Творчі знання розвиваються під впливом великої кількості інших творчих людей.

Глибше розуміння власної людяності з’являється не тому, що ми слухаємо батьків чи друзів, психологів чи істориків, антропологів чи духовних наставників. Ми маємо почути їх усіх.

Ці типи знань — не прерогатива кількох професорів із низки популярних університетів.

Ви не здобудете їх на тренінгах провідних корпорацій. Ці знання можна отримати лише з величезної кількості джерел одночасно.

І саме цей факт — один із головних рушіїв відродження ораторського мистецтва. Ми вступаємо в епоху, де набагато більше часу доведеться вчитися один в одного.

А це означає, що набагато більше людей зможуть зробити свій вагомий внесок у колективний навчальний процес. Будь-хто — автор унікального винаходу чи ідеї — може стати його невід’ємною частиною. І ви теж.

Але як? Байдуже, хто ви: блискучий астрофізик, талановитий каменяр чи просто мудра людина — мені не треба знати все те, що знаєте ви. Ще б пак! На це підуть роки. Мені потрібно знати, як ваша робота пов’язана з рештою світу. Ви можете зрозуміло пояснити суть цього зв’язку? Ви можете просто описати свій робочий процес? Чи важливо це? Чи це справа вашого життя?

Якщо відповідь на всі ці запитання «так», то ви розширите мої горизонти. Але можна зробити і щось більше — запалити в моїй душі іскру творчості або натхнення. Є безліч різних сфер знань, але всі вони пов’язані. Більше того — вони суголосні. Завдяки знайомству з вашими досягненнями чи ідеями у мене може зародитися нова думка чи намітитися шлях вирішення проблеми. Саме так і формуються ідеї, коли ми запалюємо одне одного натхненням.

Тож головний рушій відродження публічних виступів — факт, що нова епоха потребує від нас зовсім іншого типу знань. Надихайтеся людьми поза вашою спеціалізацією — це допоможе глибше зрозуміти світ і усвідомити свою роль у ньому.

Але це ще не все.

20. Чому це важливо

Другий і не менш важливий рушій відродження ораторства — величезний технологічний прогрес, який подарував нам засіб для візуального зв’язку — інтернет, і, зокрема, відео в інтернеті. Я розкажу вам історію нашого становлення, адже менш ніж за рік феномен онлайн-відео перевернув TED з ніг на голову, зробивши нас піонерами нового способу поширення знань.

Головним каталізатором розвитку TED став некомерційний характер конференції. Ми не вважаємо усі некомерційні організації надійними рушіями інновацій, але в цьому разі наш статус значно допоміг. Зараз я поясню.

Ще працюючи в журнальному бізнесі, я почав вкладати гроші у некомерційний фонд, який згодом і придбав TED. Я працював на конференцію без жодного прибутку. Виключення корисливого мотиву з рівняння стало для мене сигналом до дії. Тепер я з чистою совістю міг сказати світові: «Прийдіть і допоможіть нам створити новий підхід до поширення ідей». Врешті-решт, глядачі мусять добряче заплатити, щоб потрапити на головні конференції, але спікери не платять жодної копійки. Для нас важливо, щоб люди бачили: вони роблять внесок у суспільне благо, а не на чийсь банківський рахунок.

То як же TED може сприяти загальному благу? Після зміни власника ми багато про це думали. Зрештою, TED був лише приватною конференцією. Так, наші глядачі надихалися, але збільшити масштаб заходу було вкрай складно. Першими спробами розширити некомерційну місію TED був запуск програми друзів, що уможливило залучення до програми талановитих людей, які не можуть собі цього дозволити[25]; підвищена увага до глобальних проблем і заснування TED Prize — грошової винагороди для втілення бажання переможця поліпшити світ, яке підтримують інші гості TED.

Однак ми відчували, що треба знайти спосіб поширити зміст конференції. Висловлені ідеї заслуговували на ширшу аудиторію. І на початку 2005 року я знайшов ідеальну людину для вирішення цієї проблеми. Джун Коен знала всю кухню нових інтернет-винаходів. Вона була виконавчим директором у команді розробників сайту HotWired, який першим у світі використав онлайн-рекламу, а також написала неймовірну книгу про створення успішного сайту. До речі, Джун почала відвідувати TED того ж року, що і я, і так само закохалася в конференцію. Тож кожна наша бесіда була неймовірно цінною.

Джун приєдналася до нашої молодої команди і взялася за те, що здавалося першим логічним кроком для поширення контенту TED — телебачення. Кожну конференцію записували на камеру. Можливо, якийсь із кабельних каналів зголоситься зробити щотижневу передачу? Ми зняли пілотну серію, яку Джун натхненно пропонувала кожному, хто був готовий слухати. І яким був остаточний вердикт телебачення? «Нудота».

«Чим менше балачок — тим цікавіша передача», — чули ми раз за разом. Ми намагалися довести, що нудно буває не від балачок, а від нудного змісту. Та згоди ми так і не дійшли.

У той час у світовій інфраструктурі розпочалися ґрунтовні перетворення. Натхненні шаленою популярністю інтернету, телекомунікаційні компанії вирішили інвестувати мільярди доларів у оптоволокно й інші поліпшення пропускної здатності. І це дало старт технології, яка здавалася цілком безневинною — онлайн-відео.

За 2005 рік із непомітної новинки, що мерехтіла в кутку екрана, виросло щось дійсно придатне для перегляду. У цей час з’явився маленький, але незвичайний сайт YouTube, на якому викладалися короткі аматорські відео, причому героями багатьох із них були кошенята. Незважаючи на дилетантський рівень кліпів, успіх сайту був блискавичним.

У листопаді 2005 року Джун прийшла до мене з радикальною пропозицією: забути про телебачення й поширювати відео через інтернет.

На той час ідея була просто дика. Якість онлайн-відео тоді була ледве стерпною, а чіткої схеми заробітку на кліпах ще не розробили. Чи варто було ризикувати записами виступів? Адже люди чимало платили за те, щоб відвідати конференції?

З одного боку, це був величезний крок у втіленні некомерційної місії TED — поширювати ідеї заради суспільного блага. І думка про те, що ми самі контролюватимемо розповсюдження нашої програми — без участі телебачення, — дуже приваблювала. Принаймні варто було ризикнути.

Двадцять другого червня 2006 року на нашому сайті дебютували перші шість промов TED. На той час ted.com налічував лише 1000 відвідувачів на день, які головним чином уточнювали деталі минулих і майбутніх заходів. Ми мріяли, що завантаження промов збільшить цю цифру в п’ять разів, назбиравши два мільйони переглядів за рік — таке собі добриво для загального врожаю.

Першого ж дня промови подивилися 10 000 разів. Я думав, що це лише початковий інтерес, після якого цифри стрімко підуть на спад, як зазвичай і трапляється з новими ЗМІ. Але сталося зовсім інакше. За три місяці ми дійшли до відмітки у мільйон переглядів, а цифри і далі зростали.

Ще більше нас здивував тон коментарів. Ми дуже сумнівалися, що онлайн-промови могли справити такий самий ефект на глядачів, як і виступ наживо. Врешті-решт, як маленьке віконце на екрані може втримати увагу, коли в інтернеті так багато інших розваг? Але коментарі шокували і втішили нас своєю емоційністю: «Овва! Аж мурашки по шкірі!», «Це неймовірно надихає», «Найкраща презентація зі складною графікою на моїй пам’яті», «Я не можу зупинити сльози...»

Здавалося, наче емоції, які охоплювали слухачів на конференції, нарешті вивільнилася. А це означало тільки одне — цей вдалий експеримент варто повторювати і оприлюднювати найкращі промови TED. У березні 2007 року ми перезапустили наш сайт, додавши сотні промов — відтоді TED став не так щорічною конференцією, як повноправною частиною ЗМІ, присвяченою «ідеям, які варто поширювати»[26].

Я щось казав про загрозу для конференції через поширення її записів? Усе сталося навпаки. Наші гості були в захваті, що зможуть поділитися прекрасними промовами зі своїми колегами й друзями, і коли чутки про TED розлетілися по світу, бажання відвідати конференцію лише зросло.

Усі вісім років інтерес до TED ріс як на дріжджах. На превеликий подив і радість, ми стали глобальною платформою[27] створення і поширення ідей завдяки зусиллям сотень спікерів, тисяч перекладачів-волонтерів і десятків тисяч організаторів місцевих конференцій.

На кінець 2015 року промови TED збирають майже 100 мільйонів переглядів щомісяця і 1,2 мільярда щороку. Звісно ж, цей підхід — не прерогатива TED. Безліч інших організацій теж поширюють ідеї у відеоформаті. Сьогодні невпинно зростає інтерес до онлайн-освіти, тому академія Хана, Массачусетський технологічний інститут, Стенфорд і багато інших закладів розробити величезні безкоштовні ресурси, доступні кожному в світі.

Якщо відмотати час назад і поглянути на сьогоднішні наслідки, то аж дух перехоплює. Подивіться на це з точки зору спікера. В усі часи люди, захоплені власною ідеєю, роками їздили країною чи цілими континентами, шукаючи зацікавлену аудиторію. Найуспішніший спікер не міг розраховувати більше ніж на 100 виступів на рік перед аудиторією з близько 500 людей. Тож ваша межа — 50 тисяч глядачів на рік з урахуванням виснажливого графіка й попередньої рекламної кампанії. Так само і з авторами серйозних книжок: величезним успіхом вважається 50-тисячний тираж.

В інтернеті можна залучити цю кількість глядачів у перший же день. Понад тисяча спікерів вже зібрали мільйонну онлайн-аудиторію лише однією промовою. Це величезний трансформаційний стрибок, і багато спікерів уже підтвердили його прямий вплив на свою роботу.

З погляду глядача наслідки ще грандіозніші. Потенціал майже кожної людини в майже кожному місці і кожному періоді в історії повністю визначався єдиним фактом, який від неї не залежав: якості викладання. Якби хлопчик із розумом Альберта Ейнштейна народився у середньовічній Німеччині, він би не здійснив наукової революції. Якби дівчинка зі здібностями Марії Кюрі народилася у Богом забутому індійському селі 20 років тому, сьогодні вона б вирощувала рис і намагалася підняти на ноги кількох дітей.

Сьогодні, вперше в історії, будь-хто на планеті із доступом до інтернету може зібрати у своїй вітальні найкращих вчителів і наставників світу. Потенціал кожного з нас просто колосальний.

І не потрібно думати, що цей процес односторонній: від спікера до глядача. Один із найголовніших наслідків появи онлайн-відео — це створення інтерактивної екосистеми, в якій усі навчаються один в одного. І ви можете здивуватися, коли дізнаєтеся, хто навіяв мені цю думку. Медд Чедд, Джей Смуз, Кід Девід і Ліл Сі — зіркові учасники веб-серіалу «Легіон екстраординарних танцюристів» — їхній виступ на TED у 2010 році приголомшив усіх. Але найбільше мене вразив той факт, що багато зі своїх умінь вони розвинули завдяки відео на YouTube!

Ось що розповідає їх продюсер Джон Чу:

«Танцюристи створили всесвітню онлайн-лабораторію, в якій хлопці з Японії вчать танець за відео, знятим у Детройті, додають свої рухи і випускають новий кліп. А підлітки з Каліфорнії дивляться японське відео і міксують його з філадельфійським стилем, створюючи цілком новий танець. І так відбувається щодня. Світ великих танцюристів майбутнього виростає з маленьких кімнат, гаражів і дешевих веб-камер».

YouTube ненавмисно запустив щось на зразок всесвітнього конкурсу танцювальних інновацій, який розвивав цю форму мистецтва на шаленій швидкості. Чу помітив це і перетворив YouTube на кастингове агентство талантів. «Легіон екстраординарних танцюристів» був настільки чудовим, що їх обрали для відкриття церемонії «Оскар».

Поки я слухав Чу і дивився на танець його групи, мене осяйнула думка: той самий феномен відбувається і в публічних виступах. Спікери дивляться в інтернеті промови одне одного і вчаться, шукаючи у відео позитивні моменти й додаючи їх до власних, унікальних технік.

Власне, цей феномен можна спостерігати всюди, де можливо зняти відео: від прикрашання тортів до жонглювання. Онлайн-відео подарували нам дві можливості, які раніше були майже недоступні:

• презентація найкращих талантів світу;

• величезний стимул розвивати ці таланти в собі.

І цей стимул — популярність на YouTube. Для багатьох перспектива купи переглядів, лайків і коментарів є достатньою мотивацією, щоб годинами чи навіть тижнями відшліфовувати свої вміння, аби зняти це і викласти в інтернет. Якщо ви хоч трохи затримаєтеся на YouTube, то відкриєте для себе тисячі спільнот, об’єднаних найрізноманітнішими інтересами — від моноциклів і паркуру до відеопоезії і Minecraft. Але найголовніше: усі ці люди вчать одне одного неймовірних речей.

Цей феномен потребує назви. Я називаю його «інновація, прискорена масами». І найкраще використання вона знайшла саме у світі ідей.

Так склалося, що раніше абсолютна більшість виступів перед глядачами залишалася невидимою для всіх, окрім цих глядачів. Сьогодні ви вперше в історії можете увімкнути комп’ютер і подивитися тисячі різних промов на будь-які теми. Можливо, навіть зрозуміти, наскільки відео заслуговує на увагу, за кількістю переглядів і коментарів, і таким чином відфільтрувати непотрібне.

Раптом у нашому розпорядженні з’явилася неймовірна лабораторія і фантастичний стимул для мільйонів людей стати частиною цієї лабораторії. Якщо ваша промова розрахована на кількох колег чи аудиторію місцевого клубу, то, можливо, ви й не будете аж так старанно готуватися. А що, як ваші слова будуть записані на камеру і викладені в інтернет? Потенційна аудиторія зростає до мільйонів. Скільки тепер часу ви витратите на підготовку?

Це і є рецепт висхідної спіралі успіху: навчання, інновації, поширення і знову навчання. Саме тому я вірю, що відродження ораторського мистецтва ще тільки починається. І TED робить свій внесок трьома способами (на додаток до промов на нашому сайті).

З 2009 року ми пропонуємо людям, які хочуть організувати захід у стилі TED у власному місті, безкоштовну ліцензію. Для цього ми використовуємо назву TEDx, де х означає, що подія організована незалежно, а також символізує багаторазове поширення нашої програми. На щастя, тисячі людей взялися за цю справу. Щороку проводиться понад 2500 заходів у більш як 150 країнах. Це посприяло завантаженню понад 60 000 промов TEDx на YouTube. І їхня кількість невпинно зростає. Якщо ви думаєте, що не зможете виступити із промовою своєї мрії на роботі, зв’яжіться з місцевим організатором TEDx. Можливо, по сусідству на вас чекає ідеальна сцена[28].

Ми розробили безкоштовну шкільну програму TED-Ed Clubs, яка дозволяє кожному вчителеві заохотити учнів виступити із власною промовою. Один урок на тиждень протягом тринадцяти тижнів дає поради з вибору ідеї та її дослідження, а також навички для підготовки промови і виступу. Впевненість у собі й підвищення самооцінки дітей, які досягли в цьому успіху, справді надихає. Ми вважаємо, що навчання публічних виступів має бути невід’ємною частиною кожної шкільної програми поряд із математикою і літературою. Адже через десяток років воно стане необхідним умінням для кожної людини[29].

У нас є програма OpenTED, яка дає змогу кожному завантажити до спеціального розділу на нашому сайті свою промову в стилі TED. Особливу увагу ми приділяємо інноваціям, і не лише в ідеях, а й у формі їх подачі. Ми певні, що хтось винайде новий прекрасний спосіб виступу. Можливо, це будете саме ви[30].

Протягом цього десятиліття ще кілька мільярдів людей підключаться до інтернету. І нас тішить перспектива достукатися до них і дати шанс навчатися в найкращих вчителів світу, які додадуть їм наснаги прагнути кращого життя і поширювати унікальні ідеї. Нас лякає думка, що за наступні тридцять років населення планети сягне 10 мільярдів. Але це не так страшно, якщо уявити не лише колосальне споживання, а й колосальну кількість нових знань.

Кожен може стати учасником революції у мистецтві публічних виступів. Якщо ми знайдемо спосіб слухати одне одного і вчитись одне в одного, нас чекає блискуче майбутнє.

21. Ваша черга

Мій батько був місіонером-офтальмологом. Він присвятив життя лікуванню сліпих у Пакистані, Афганістані й Сомалі, одночасно поширюючи серед народу Слово Боже. На щастя, він ніколи не побачив одного з перших спікерів, яких я запросив на сцену TED. Це був філософ Ден Деннетт, переконаний атеїст. Вони б сперечалися з кожного приводу... крім одного.

Під час захопливої промови про силу мемів Деннетт сказав: «Секрет щастя простий: знайдіть щось важливіше від вас самих і присвятіть цьому життя».

Мій батько охоче б погодився із цим твердженням.

Деннетт — палкий прихильник сили ідей. Він наголосив на надзвичайному й унікальному факті про людину: іноді ми готові приборкати свої біологічні потреби заради важливих для нас ідей. І, на думку Деннетта (як і мого батька), ця мета — ключ до насиченого, змістовного життя.

Люди — дивні створіння. З одного боку, ми хочемо лише їсти, пити, гратися і мати більше речей. Але, зрештою, ці гедоністичні перегони не приносять задоволення. Прекрасний вихід — зійти з дистанції і прямувати за ідеєю, що більша від вас.

Я не знаю, якою ця ідея буде для вас. Можливо, ви й самі ще не знаєте.

Може, ви хочете розповісти про непримітну спільноту у вашому місті, чи дослідити життя вашого предка, чиї подвиги заслуговують на визнання, чи організувати суботник, чи зануритися в океанографію, чи стати активним членом політичної партії, чи розвинути нову технологію, чи відвідати місце, де людські потреби у сто разів більші від усього, що ви коли-небудь бачили, чи просто зануритися у досвід і мудрість гідних людей.

Неважливо, якою буде ваша мета: якщо ви щиро віддані їй, я можу передбачити два наслідки:

• Так, ви знайдете осмислену форму щастя.

• Ви знайдете щось набагато цінніше за будь-яку пораду у цій книжці: щось, про що варто розповісти.

І що потім? А потім розділіть цю ідею з іншими, додавши до неї стільки палкості, майстерності й рішучості, скільки можете. Вигадайте для цього власний, унікальний спосіб. Розпаліть всеосяжний вогонь нового знання.

Том Чатфілд — журналіст і дослідник ігор — виступив на одній з наших конференцій.

Мій колега Бруно Джуссані спитав в нього поради для інших спікерів. Ось що він відповів:

«Як на мене, найкраще у промові — це її потенційний вплив. Ваша коротка промова має потенціал не лише бути почутою тисячами людей, а й дати початок тисячам обговорень. Тож найголовніша порада від мене — змусьте себе стати хоробрішим, зробіть крок за межі зони комфорту, встановлені вашими словами і словами інших спікерів, і дайте світу натхнення й привід для роздумів, що породить тисячі дискусій. Мені здається, річ не у вашій правоті й комфорті, а в неймовірній можливості дати своїми словами початок новим ідеям».

Мені подобається ця цитата. Я прагну майбутнього, де люди усвідомлюють свій потенціал змінювати світ. Я певен, що поширити цінну ідею — це чи не найвагоміше, на що здатна людина. Адже в об’єднаному світі варто лише правильно посіяти ідею в кілька голів — і далі вона ростиме сама. Без жодних обмежень — як сьогодні, так і в майбутньому.

А що як люди почнуть змінювати світ на гірше? Чи може мовлене слово не тільки допомогти, а й зашкодити? Так, може. І цьому, на жаль, є підтвердження — численні демагоги й душовбивчі циніки.

Утім, навряд чи може йтися про повну рівновагу. Є вагомі причини стверджувати, що стрімке зростання публічних виступів піде на користь. Я трохи поясню.

Як ви вже зрозуміли, для ефективної промови спікер має йти туди, де його готові слухати, і запропонувати створити щось разом. Він має довести, що його ідея цього варта. Встановити зв’язок. Поділитися своїми цінностями, бажаннями, сподіваннями і мріями.

Іноді цим зловживають. Провокують натовп. Розпалюють ненависть. Поширюють брехню. В історії таке трапляється тоді, коли слухачі, принаймні якоюсь мірою, відірвані від решти світу. Мовець звертається до окремої групи. Ми проти них. При цьому від слухачів приховуються ключові факти.

Якщо ж усі ми тісно пов’язані і бачимо світ як на долоні, відбувається зовсім інше. Впливовим мовцем стає той, хто поділяє цінності і мрії, притаманні більшості людей. Той, чиї аргументи будуються на фактах, очевидних для всіх, а не лише для купки людей.

Уявіть двох проповідників, які хочуть змінити світ. Один з них говорить про вищість його релігії над усіма іншими і спричинює масове навернення. А інший говорить про те, що найбільша цінність його релігії — співчуття — притаманна кожній релігії. Він намагається вживати універсальні поняття, які дійдуть до серця людей усіх віросповідань. Хто з цих проповідників матиме потенційно більшу аудиторію і вплив?

Чи уявіть двох світових лідерів, один з яких опікується інтересами лише свого народу, тоді як інший піклується про все людство. Хто з цих двох отримає більше підтримки? Так, у суспільстві ксенофобів чи расистів другий політик не мав би жодного шансу.

Але я не вірю в існування такої спільноти. Я вірю, що наші ідеї набагато глибші й важливіші від наших відмінностей. Усі ми тужимо, страждаємо, сміємося, плачемо і кохаємо. Усі ми мріємо. Усі ми вмираємо. Усі ми здатні співчувати, поставивши себе на місце іншого. Тому кожен далекоглядний лідер чи будь-хто, достатньо сміливий для того, щоб висловити свою думку, може примножити нашу спільну людяність.

Раніше я вже згадував про силу розуму. Він прагне дивитися на світ не з індивідуальної точки зору, а із загальної. Розум відхиляє аргументи на зразок «Я хочу цього, бо це в моїх інтересах», залишаючи лише об’єктивне «Ось чому ми всі маємо цього хотіти». Якби розум не був таким, ми ніколи не могли б домовлятися й об’єднуватися. Коли ми просимо подумати — звернутися до розуму, то саме це і маємо на увазі. Цим ми кажемо: «Будь ласка, подивись на це питання з погляду усіх».

Сила розуму в поєднанні із дедалі сильнішою взаємопо­в’я­заністю світу схиляє терези впливу на бік спікерів, що ставлять себе на місце кожного слухача, а не лише членів своєї групи. Можливо, останні й здобудуть свою хвилину слави, але врешті-решт перші перемагають.

Ось чому я глибоко вірю у чудовий вислів Мартіна Лютера Кінга, що наш світ, хай там як, зрештою завжди схиляється в бік справедливості. І це справді так. Моральний прогрес таки існує. Якщо відійти від депресивних настроїв сьогоднішніх новин і поглянути ширше, то за останні кілька століть ви побачите Прогрес з великої літери, в якому Мартін Лютер Кінг зіграв не останню роль. І в нас є всі шанси на дальший поступ.

Люди стають ближчими не лише завдяки технологіям, а й завдяки глибшому розумінню одне одного: ми знаходимо все більше й більше способів побачити в іншій людині те, що важливо для нас обох.

Так падають стіни і поєднуються людські душі.

Звісно, на це потрібен час і сили. Має змінитися кілька поколінь. Так, на нас чатує багато загроз, які можуть нас зупинити. Але варто спробувати.

Для того щоб ці зміни відбулися, нам критично важливо говорити одне з одним. Ми відгукуємося на чужу вразливість, чесність і пристрасть, якщо видається шанс їх побачити. І сьогодні такий шанс ми маємо.

Зрештою, усе досить просто. Усі ми зв’язані фізично, як ніколи раніше. А це означає, що наша здатність ділитися найкращими ідеями набула надзвичайної ваги. Слухаючи промови TED, я виніс для себе один важливий урок: майбутнє ще не написане. Ми пишемо його усі разом. Просто зараз.

У книзі майбутнього на вас чекають вільна сторінка і вільна сцена. Не зволікайте.