Успішні виступи на TED

14. Зовнішній вигляд

Усі спікери переймаються, який одяг справить на глядачів найкраще враження. І, мабуть,у цьому питанні я найгірший радник. Одного разу я видерся на сцену у розкішній яскраво-жовтій в’язаній жилетці поверх збіса модної чорної футболки і в чорних штанях. Я думав, що виглядав на всі сто, та у залі ніяк не могли второпати, чому я вдягнувся як джміль.

Тому тут я передаю слово нашому контент-директору Келлі Стоутцел — неймовірно стильній жінці, що має талант вселяти впевненість в інших. Ось її поради.

Келлі Стоутцел пише:

«Найгірше, якщо ви подумали про одяг лише за кілька годин до виступу. Поставте цей пункт у списку важливих речей одним із перших.

Найкраще вдягнути щось зручне. У TED ми надаємо перевагу повсякденному одягу, який створює відчуття єднання з аудиторією. Інші заходи можуть вимагати костюма з краваткою. Хіба ви хочете, щоб вас сприймали як нудного, неохайного, безтактного чи відчайдушного? Але уникнути цих пасток можна, вдягнувши щось зручне — тоді ви випромінюватимете розслаблену впевненість. Глядачі це неодмінно відчують. Вірите чи ні, але одяг може встановити контакт з аудиторією ще до того, як ви встигнете розтулити рота.

Перед тим як обрати щось зі свого гардеробу, з’ясуйте кілька питань. Чи передбачається дрес-код? У що будуть вбрані глядачі? Вам варто обрати щось у їхньому стилі, але трохи ошатніше.

Вас будуть знімати? Якщо так, уникайте сліпучо білого (воно може засвітити кадр), вугільно-чорного (усе, окрім голови, зіллється з фоном) чи будь-якого одягу з дрібним рисунком (у кадрі він може ряботіти).

Мікрофон буде біля вуха? Тут є певний ризик: іноді слова спікерів перекриває дивний гучний брязкіт. Це сережки дзеленчать просто у з’єднання мікрофона. Уникайте висячих сережок! А ось щетина в чоловіків часом буває причиною шкрябання в динаміках.

Коли обираєте аксесуари, уникайте браслетів, що голосно дзеленчать, і прикрас, які відбивають світло. Непоганим акцентом для нейтрального вбрання може стати яскравий шарф.

За спиною у вас буде коробка мікрофона, тому краще вдягніть міцний ремінь чи одяг, за який можна причепити пристрій на лінії талії.

Як виглядає сцена? Обирайте одяг, що не зливатиметься з фоном. Подумайте, чи буде його видно глядачам в останніх рядах. Спікер конференції TEDWomen Лінда Клаєт-Вейман у вишуканій яскраво-рожевій сукні чітко виділялася на сцені, і глядачі не відривали поглядів від Лінди протягом усього її виступу.

Зазвичай глядачі й камера полюбляють сміливі, яскраві кольори.

Приталений одяг виглядає на сцені краще, ніж щось об’ємне чи мішкувате. Обирайте щось із приємним силуетом, а за розміром не надто вільне й не надто тісне.

Звісно, ці поради дуже слушні, але власний, унікальний стиль — ваш козир. За кілька тижнів до TED 2015 ми вислали спікерам останні настанови, в яких, серед іншого, рекомендували чоловікам утриматися від краваток. Радіоведучий Роман Марс відповів на це: «А чому без краваток? Вони ж чудові!». Ми уточнили, що якщо краватка — частина його стилю, то він може проігнорувати наші поради. Він дійсно вдягнув краватку і почувався на всі сто, виглядав на всі сто і вписався також на всі сто. Книжковий дизайнер Чіп Кідд також майстерно порушив заборону TED на краватки і вразив усіх своїм розкішним почуттям стилю.

Ви досі не знаєте, що вдягти? Попросіть друга, що має добрий смак, піти з вами по магазинах. (Іноді те, яким ви бачите себе в дзеркалі, і те, яким вас бачать інші — різні речі). Я часто дотримуюся цієї стратегії і дуже шкодую, коли забуваю про неї. Думка іншої людини безцінна.

Перед виходом на сцену перевірте, чи випрасуваний одяг. М’ятий одяг — перша ознака того, що ви не надто готувалися. Якщо ви виступаєте наприкінці програми, варто принести одяг на вішаку і переодягтися незадовго до виходу на сцену. Мій сумний, але цінний досвід свідчить: якщо ви плануєте прасувати одяг в готелі, спочатку перевірте праску на рушнику за день до виступу: готельне обладнання не дуже нове, тому може протікати чи навіть забруднити тканину. (У команди TED завжди із собою компактні парові праски для порятунку «пом’ятих» спікерів!)

Тренуйтеся виступати саме в тому одязі, який обрали для виступу. Якось вже на самому початку виступу в одної пані лямки бюстгальтера відстібнулися й так і висіли до кінця промови. Наші редактори почаклували над відео, тому ви не побачите цього казусу, але неприємної ситуації можна було б уникнути, якщо б вона проводила репетиції в цій сукні і мала кілька шпильок.

Ще раз: вдягайте те, що додасть вам впевненості, перевіряйте одяг заздалегідь — і це позбавить вас від зайвих переживань й подарує кілька незайвих балів до вашої репутації.

І повертаємося до Кріса».

Дякую, Келлі! Записуйте кожне слово!

Попри все не надто переймайтесь вибором одягу. Ваше завзяття й ідеї важать набагато більше від зовнішнього вигляду.

Коли професор Баррі Шварц виголошував на сцені TED в Оксфорді промову про парадокс вибору, надворі була жахлива літня спека, тож він надягнув футболку й шорти. Пізніше Баррі зізнався: якби він знав, що його зніматимуть й викладуть відео в інтернет, він обрав би щось інше. Втім, це не завадило промові зібрати 7 мільйонів переглядів.

Єдиним, про що пожалкувала Аманда Палмер під час виступу, була сіра футболка, яка почорніла під пахвами від поту. Однак глядачі сприйняли це як вияв її бунтарської вдачі. Промова захопила аудиторію і стала шалено популярною в інтернеті.

Тож підіб’ємо підсумки:

1. Робіть, як каже Келлі.

2. Обирайте зручний одяг заздалегідь.

3. Думайте передусім про те, що скажете, а не як виглядатимете!

15. Психологічна підготовка

Страх запускає реакцію, яку ми успадкували від пращурів — «бийся або тікай». Хімічні сполуки у вашому тілі готують його до боротьби чи відступу. Це навіть можна виміряти фізично через різкий стрибок рівня адреналіну в крові.

Адреналін — прекрасний помічник для рятівної втечі в савані, і він теж дає вам непоганий заряд енергії на сцені. Коли ж його забагато, на вас чекає сухість у роті чи клубок у горлі. Завдання адреналіну — швидко зарядити енергією ваші м’язи. Але якщо в цю мить вони не задіяні, різкий викид адреналіну змушує їх безконтрольно скорочуватися — звідси й тремтіння, яке нерідко пов’язують із крайнім ступенем нервування.

Деякі фахівці в таких випадках зазвичай радять бета-блокатори, але медаль має і зворотний бік: ці засоби легко можуть посадити ваш голос. Однак існує безліч можливостей перетворити цей адреналін на перевагу.

Повернімося до Моніки Левінські. У першому розділі вона описувала свої сильні переживання під час виступу. Якщо вона змогла подолати їх, то зможете і ви. Ось її слова з цього приводу:

«Якщо ваша увага розпорошена або ви почуваєтеся вкрай ніяково, в деяких видах медитації радять відновити рівне дихання або прочитати мантру. Так я впоралася зі своїм страхом. Я постійно намагалася повернутися до мети промови. Одна мантра називалася “це важливо”. (Я навіть написала її на першій сторінці тексту промови, який взяла з собою на сцену). Друга мантра, яка також спрацювала, називалася “у мене все вийде”.

Якщо ви стоїте на сцені перед сотнями глядачів, значить, хтось десь вирішив, що ви маєте що сказати. Я повсякчас повторювала собі: “Сподіваюсь, мій виступ допоможе іншим людям у біді”. Я хапалася за зміст і мету промови, як за рятівний круг.

Мене морально підтримувало багато людей, і я це уповні відчула в день виступу. Останні сімнадцять років я витратила на те, щоб впоратися з тривогою і наслідками минулих травм. У день виступу я тренувала голос, робила дихальні вправи, за кілька хвилин до виходу на сцену за лаштунками зверталася до “техніки емоційної свободи” (яку називають “голковколюванням” і яку я за кілька хвилин до виступу практикувала за лаштунками), співала, розминалася з викладачем сценічного мовлення, гуляла, щоб розігнати адреналін у тілі, сміялася хоча б раз і, нарешті, тренувала поставу (мені дуже пощастило зустріти неперевершену Емі Кадді).

Я не раз сумнівалася, що взагалі зможу виступити. Якось увечері перед репетицією, за три тижні до конференції, я розплакалася від злості, що промова недостатньо переконлива. Я вже готова була все кинути, але позитивна оцінка мене просто шокувала. Я чекала на десятки “але” і “однак”... А їх не було.

Я довго думала над схвальним відгуком і все ще не була впевнена у собі. Але, врешті-решт, вирішила: якщо людям, що собаку з’їли на публічних виступах, сподобалася моя промова, то не варто нічого змінювати (хоча я була за крок від цього).

Щоразу, як виникали сумніви, я зосереджувала всю увагу на ідеї, а не на собі. Щоразу, як я нервувалася чи занепадала духом, запевняла себе, що роблю все, на що здатна... і якщо моє послання отримає хоч одна людина, якій воно допоможе впоратися із самотністю, спричиненою публічним приниженням, воно того варте.

Цей досвід багато в чому змінив моє життя».

Це вичерпний перелік інструментів для керування емоціями. Чи треба використовувати всі прийоми, що їх описала Моніка? Ні. Усі люди різні. Але те, що вона зуміла перетворити невимовний страх на спокійний, впевнений і цікавий виступ, має переконати вас у дієвості цих методів.

Ось що порекомендую я.

Сприймайте страх як мотивацію. Це його справжнє призначення. Він змусить вас тренувати промову стільки разів, скільки потрібно. Так ваша впевненість у собі зросте, страх майже зникне, а промова стане кращою, ніж була до цього.

Дослухайтеся до свого тіла! Перед виходом на сцену зробіть кілька важливих вправ, які допоможуть приборкати ваш адреналін. Перше і найважливіше: дихайте. Вдихайте глибоко, як під час медитації. Кисень приносить спокій. Можете виконувати цю вправу, навіть якщо сидите в залі й чекаєте на свою чергу. Просто глибоко вдихніть діафрагмою і повільно випустіть повітря з легенів. Повторіть ще тричі. Якщо ви за лаштунками і відчуваєте, як напруга скувала тіло, тоді варто виконати ефективнішу вправу.

На TED 2014-го сама лише думка, що маю взяти інтерв’ю про Едварда Сноудена в заступника директора АНБ Річарда Леджетта, змушувала мене нервуватися. За десять хвилин до конференції я прокрався в коридор за лаштунками і почав віджиматися. Я не міг зупинитися. У результаті я зробив на 30 % більше, ніж був здатен до цього. Усе через адреналін. І коли я витратив його, спокій і впевненість повернулися.

Пийте воду. Найгірше у нервуванні те, що адреналін сушить, і кожне слово дається вам тяжко. Описаний вище контроль адреналіну — найкращий антидот, але все-таки потурбуйтеся про воду. За п’ять хвилин до виступу спробуйте випити хоча б третину пляшки. Так в роті точно не пересохне. (Але не робіть цього заздалегідь. Салман Хан спробував і в результаті кинувся до вбиральні якраз перед виходом на сцену. І встиг повернутися лише секунда в секунду).

Заповніть шлунок. Коли ви нервуєтеся, їжа — останнє, про що хочеться думати, але порожній шлунок може лише посилити відчуття хвилювання. З’їжте щось корисне за годину до виступу чи запасіться протеїновими батончиками.

Пам’ятайте про силу вразливості. Глядачі співчуватимуть хвилюванню спікера, особливо якщо він це відкрито визнає. Якщо ви помиляєтеся чи трохи затинаєтеся вже на самому початку, не бійтеся сказати: «Ой, пробачте, я трохи хвилююся». Або ж: «Як бачите, я не великий спеціаліст у публічних промовах. Але цей виступ такий важливий, що я просто не міг відмовитися». Глядачі почнуть вболівати за вас ще більше. На конференції TEDx у вщерть заповненому Сіднейському оперному театрі співачка й автор пісень Меган Вашингтон зізналася, що все життя боролася із заїканням — і це було помітно. Її чесність й ніяковість на початку переросли в ідеальне виконання пісні, яка тепер сприймалася ще краще.

Знайдіть у залі «друзів». Із самого початку виступу шукайте серед глядачів доброзичливі обличчя. Це може бути дві чи три людини в різних кінцях зали — звертайтеся лише до них, по черзі переводячи погляд з одного обличчя на інше. Виглядатиме так, що ви звертаєтеся до кожного, а підтримка ваших «друзів» додасть впевненості і спокою. Ви можете навіть запросити кількох справжніх друзів на конференцію і говорити до них. (Вони допоможуть заспокоїтися, і ви говоритимете спокійно й невимушено).

Розробіть план «Б». Якщо ви хвилюєтесь, що все піде не так, подбайте про запасний план. Боїтеся забути слова? Подбайте про те, щоб замітки чи текст промови були напохваті. (Роз Севедж заховала їх у блузку. І ніхто й слова не сказав, коли вона кілька разів забула слова й зазирнула в записи). Боїтеся, що зламається техніка, а вам доведеться її лагодити? Запам’ятайте: це проблема організаторів, а не ваша. Але невеличка (а ще краще — особиста) історія, щоб ненадовго відволікти глядачів, зовсім не завадить. «А поки вони розбираються з проблемою, я розкажу вам, яку захопливу бесіду щойно мала з таксистом...» Або ж: «Чудово! Тепер в мене є шанс розповісти усе, що я викинув з промови через ліміт часу...» Чи: «О, кілька зайвих хвилин. Тож я поставлю вам одне запитання: «Хто з вас...»

Зосередьтеся на тому, що говорите. Пропозиція Моніки написати на нотатках «це важливо» просто чудова! Це найкраща порада, яку я можу дати. І вона стосується не власне вас, а ваших ідей. Ваше завдання — донести свої ідеї до слухачів. Якщо ви вийдете на сцену з такими думками, буде легше.

Страх паралізував співака Джо Кована так сильно, що він не міг займатися справою свого життя — співом. Але він опанував себе і раз у раз виходив на сцену. Спочатку Джо, попри хвилювання, змушував себе виступати перед невеликою аудиторією, а потім взагалі написав пісню про страх сцени, в якій пообіцяв, якщо його знову паралізує, виїхати до глядачів на інвалідному візку. Аудиторії вона сподобалася, а Джо остаточно здолав хвилювання, про що й розказав у своїй чудовій промові (і пісні).

П’ятнадцять років тому на конференції в Торонто я був свідком того, як письменниця Барбара Гоуді вклякла на сцені. Просто стояла на місці і тремтіла. Вона не могла сказати й слова. Барбара думала, що це буде інтерв’ю, але в останній момент дізналася, що має виступати. Кожна клітина її тіла випромінювала страх. Але далі сталося неймовірне. Глядачі почали аплодувати й підбадьорювати. Вона несміливо почала, знову замовчала. Ще більше оплесків. І тоді Барбара опанувала себе і щиро, красномовно розповіла, як народжується книжка. З усієї конференції цей виступ запам’ятався глядачам найбільше. Якби вона просто вийшла на сцену і впевнено почала говорити, ми б не так уважно слухали й не так сильно переживали.

Хвилювання — не вирок. Його завжди можна перетворити на перевагу. Знайдіть кілька «друзів» у залі, наберіться мужності — і вперед!

16. Обладнання

До підбору обладнання для виступу треба ставитися серйозно. Наприклад, порівняйте дві ситуації. А: спікер стоїть на трибуні перед громіздкою кафедрою, звідки читає текст промови, а глядачі сидять в кінці залу; Б: спікер стоїть на маленькій сцені без кафедри, з трьох боків оточений глядачами.

Під час публічних виступів трапляються обидві ситуації, але справляють вони зовсім різне враження. Варіант Б лякає: без ноутбука, тексту й барикади у вигляді кафедри почуваєшся вразливим. Нікуди сховатися від тисяч очей просто поряд зі сценою, які ловлять кожен рух.

Варіант А поступово розвивався, щоб задовольнити всі потреби оратора. До винайдення електрики спікери зі своїми записами стояли за кафедрами. Однак протягом ХХ століття кафедри дедалі більшали: треба було, щоб там помістилися лампи для тексту, кнопки для зміни слайдів, а згодом і ноутбук. Є навіть теорія, що, сховавши більшу частину тіла оратора й залишивши тільки голову, ми підвищуємо його авторитет, адже несвідомо асоціюємо спікера із проповідником. Навмисно чи ні, більші кафедри лише створювали величезний візуальний бар’єр між оратором і глядачами.

Для спікера це зручно. А що поганого? Усе, що треба для промови, під носом. Ви морально захищені. Забули начистити взуття чи випрасувати сорочку? Ніхто не побачить. У вас дивна постава чи жести? Не біда, кафедра сховає і це. Усе, що побачать глядачі, це ваше обличчя. Фу-у-ух!

Однак з огляду на те, як сприйматиме вас аудиторія, ви багато втрачаєте. Ми присвятили цілий розділ важливості встановлення зв’язку між глядачами і спікером. А левову частку цього контакту займає ваша готовність бути вразливим. Ця взаємодія невербальна, але дуже сильна. Якщо спікер опускає свій щит, так само роблять і глядачі. Якщо спікер віддає перевагу відстороненості й захисту, реакція зали буде такою ж.

Засновник TED Річард Сол Вурмен був щодо цього непохитний. Жодних трибун! Жодних кафедр! Жодних текстів! Він відхиляв усе, що формалізувало спілкування спікера й глядача. (Сюди ж належить і цілковита заборона на краватки. Коли наш спікер Ніколас Негропонте знехтував цим правилом і вийшов на сцену в офіційному костюмі, Річард піднявся за ним з ножицями і відрізав краватку!)

Цей принцип — одна з причин, чому TED спочатку здавався людям незвичним. Спікерів змушували бути вразливими. І аудиторія реагувала відповідно.

Найкраще — взагалі забрати кафедру (якщо ви зможете до цього звикнути). Так роблять більшість спікерів TED, тому вам варто хоча б спробувати. Втім, можливий компроміс: існує безліч способів одночасно задовольнити потреби як спікера, так і глядачів. Спробуйте розширити межі своєї зони комфорту, але, як я вже казав, іноді можна зайти надто далеко. Даніель Канеман й інші стверджують, що потрібне для впевненості обладнання дає змогу спікерові краще підбирати невимушені слова і важить більше від вразливості.

Тож мета цього розділу — допомогти вам зрозуміти переваги й недоліки кожного варіанта й обрати найкраще для вас обладнання.

Спочатку поставте собі важливе запитання: скільки записів потрібно для ефективного виступу? Якщо ви вивчили все дослівно або вам потрібні лише кілька рядків тексту для нагадування, вибір очевидний. Вийдіть на сцену і говоріть від щирого серця. Без кафедр чи інших барикад: лише ви, картка з нотатками і глядачі. Це золотий стандарт, на який варто рівнятися. Усвідомлення своєї вразливості — найкращий спосіб встановити міцний зв’язок між вами й аудиторією.

Але це зручно не для всіх. Та й не кожна нагода виправдовує затрати часу на ретельну підготовку.

А якщо вам потрібно набагато більше записів чи взагалі цілий текст? Ознайомтеся зі списком обладнання, яке підтримає вас на сцені. Але зауважте, що не всі варіанти вам підходять однаково.

Ще до початку покладіть усі записи чи навіть весь текст промови на стіл або кафедру збоку чи в глибині сцени. Сюди ж поставте воду. А потім вийдіть у центр сцени і впевнено починайте виступ: якщо забудете слова, то завжди зможете підійти й подивитися в записи, ковтнути води і говорити далі. З погляду аудиторії такі дії цілком природні й не створюють проблеми. Якщо тримати записи подалі, ви уникнете спокуси щосекунди зазирати в них, а шанси виступити без підглядання значно зростуть. Саме лише усвідомлення, що текст десь поруч, трохи знімає напругу.

Для багатьох спікерів слайди — непогане нагадування. Ми розглядали це коротко в попередніх розділах. Проте не намагайтеся запхати в презентацію весь текст промови. Це жахливо. Гарна картинка для ілюстрації кожної ідеї — те, що треба. Так глядачі побачать, що ви подбали про кожну дрібницю.

Щоб втиснути багато інформації на маленьку картку, доведеться попітніти. Зазвичай спікери пишуть фрази для переходів між слайдами, ключові приклади до кожної тези чи дослівну кінцівку виступу. В такому разі варто зупинити свій вибір на наборі карток 13×20 см, які можна перегортати. Краще почепити їх на спіраль: так вони не переплутаються, якщо ви раптом їх впустите. Такі картки не надто привертають увагу й дуже корисні: з ними ви не загубитесь у тексті. Та є один недолік: якщо ви рідко заглядаєте в них, то потім доведеться перегортати п’ять чи шість карток, щоб знайти місце, де ви зупинилися.

Альтернатива — дощечка із затискачем для аркушів А4. Так вам не доведеться багато гортати, але ця конструкція помітніша. Картки все ж кращий варіант. Якщо ваш виступ значною мірою залежить від презентації, на один слайд використовуйте одну картку з текстом переходу до наступного.

Попри все, варто гарно вивчити свою промову, щоб не дивитися в записи щосекунди.

Багато спікерів TED користуються картками. Можливо, цього не видно на відео — наші редактори гарно попрацювали над матеріалом. Та й спікери звертаються до записів нечасто. Значна перевага цього підходу в тому, що ви не прикуті до одного місця, а можете вільно ходити по сцені з усім потрібним у руках.

Деякі спікери використовують техніку як сучасну заміну рукописним карткам. Замість того щоб гортати аркуші, вони можуть прокрутити промову одним рухом. Для деяких цей підхід — справжній порятунок, але я б на нього аж так не покладався. Коли ви дивитеся в екран, глядачі відчувають відсутність контакту.

І ще: хоч як це парадоксально, такі мобільні пристрої заважають мобільності спікера. Випадковий дотик до екрана — і текст прокрутиться, а на його пошуки потрібно багато часу. Можливо, хтось і зможе винайти ідеальну програму для виступів, але поки що електронні пристрої роблять вас повільнішими й незграбнішими, якщо порівнювати зі старомодними картками. Звісно, ви можете завантажити текст промови на планшет — як план «Б», але не варто постійно тримати його в руках на сцені.

Сучасні зали обладнані так званими моніторами «впевненості», що завжди у полі вашого зору чи на підлозі сцени під невеликим кутом нахилу, чи позаду аудиторії під стелею. Вони дублюють презентацію, що програється на основному екрані, тож спікер може постійно її бачити — не потрібно обертатися назад. Монітори виконують й інші завдання: на екранах мовець бачить свої примітки до слайдів і наступний слайд, щоб підготуватися. Така функція в PowerPoint і Keynote називається «Режим доповідача». Це має свої переваги, як-от зручне нагадування слів, якщо на кожну тему ви відвели по слайду. Але остерігайтесь пасток.

Іноді спікери дивляться не на той монітор і плутають поточний і наступний слайди — в результаті панікують, що перемкнули їх зарано. Та найгірша пастка — звичка постійно читати з екранів. Це відштовхує навіть більше, аніж читання з рукописних карток. Монітори «впевненості» розташовані не чітко по центру зали, тому глядачі бачать кожен порух ваших очей. Ваш погляд опускається додолу чи підіймається над головами аудиторії — усе це помітно. Такі дії можуть назавжди відвернути глядачів замість того, щоб налагодити потрібний зоровий контакт.

Якщо ви зазираєте в записи, — це нормально: усі в аудиторії вас зрозуміють. Без проблем. Вони бачать, що ви робите, адже картки просто перед ними, у ваших руках. Але якщо ви відводите погляд на монітори «впевненості», то швидко втрачаєте зв’язок. Глядач може попервах цього навіть не помітити, але чим далі, тим більше він почуватиметься ніяково. Трохи схоже на «моторошну долину», яку я раніше згадував. Начебто усе добре, але щось не те. І прірва лише поглиблюється.

Особливо це відчувається, коли спікер читає з моніторів усю промову. Перші дві хвилини просто чудові, але потім люди починають розуміти підступ — і промова більше не видається природною. TED десять років тому вже мав такий неприємний досвід: одна спортивна зірка переконала нас вивести на монітори над залою повний текст промови. Слова були чудові, але спікер не дивився на глядачів — його очі невідривно бігали по рядках тексту над їхніми головами. І це геть зіпсувало увесь виступ.

Єдина людина, яка змогла майстерно прочитати текст з екранів — це співак Боно, артист від Бога: читаючи промову боковим зором, він підтримував постійний контакт із глядачами, невимушено говорив і навіть примудрився додати кілька чудових жартів. Але ті, що побачили весь текст на моніторах позаду, були розчаровані. Вони хотіли, щоб Боно був з ними щирим. Текст промови він міг би надіслати і поштою.

Тож наша порада щодо моніторів така: виводьте на них лише ті слайди, що їх бачить аудиторія на основному екрані. Якщо потрібні примітки, зведіть їх кількість і обсяг до мінімуму — лише крихітні тези з двох чи трьох слів. І навіть на репетиції намагайтеся якомога менше дивитися на екрани. Не читайте! Це єдиний спосіб підтримувати контакт із глядачами.

Якщо монітори «впевненості» небезпечні, то що казати про телесуфлер. На перший погляд, це геніальний винахід. Він проектує текст на невидимий для глядачів скляний екран якраз на рівні очей спікера. Тож ви можете одночасно читати й підтримувати зоровий контакт з аудиторією. Але така неймовірна, здавалося б, перевага і стала ахіллесовою п’ятою винаходу. Ви нагадуєте людину, що намагається дивитися на глядачів, хоча насправді читає. А такі змішані враження не підуть вам на користь.

Ви можете заперечувати — це ж неправда! Президент Обама, один із найкращих ораторів століття, часто користується телесуфлером. Так воно і є. Але враження у глядачів різняться. Ті, кому він подобаєтеся, ігнорують суфлер і сприймають це як його звичну манеру говорити. Однак політичні опоненти зловтішно використовують цей факт проти президента і звинувачують його у нещирості. Через це Фред Девіс вважає, що треба заборонити політикам використовувати телесуфлер. Ось що він заявив у газеті The Washington Post: «Телесуфлер — негативне явище, він слугує доказом нещирості. Доказом того, що ви самі і двох слів не зліпите докупи, що є той, хто керує кожним вашим словом».

TED рідко встановлює непорушні правила, але ми завжди відмовляємо спікерам у телесуфлері. Сьогодні глядачі віддають перевагу неідеальній промові, в якій буде задіяна ваша пам’ять, картки та імпровізація, а не «ідеальному» виступу, в якому читання поєднується з фальшивим зоровим контактом.

То що робити, якщо вам потрібен повний текст промови, а читання з монітора «впевненості» чи суфлера зовсім не додасть вам щирості? Ось наші пропозиції.

Якщо вам потрібен увесь текст, довгі записи, ноутбук чи планшет, не треба нічого мудрувати. Просто покладіть їх перед собою на кафедру. Але спочатку дізнайтеся, чи є в організаторів сучасна невеличка кафедра: повністю прозора або на тонкій ніжці. Вона виглядає набагато краще за масивну дерев’яну трибуну, яка закриває все тіло. Однак ретельно вивчіть промову, щоб більшість часу дивитися на глядачів, а не на кафедру.

Для Моніки Левінські це був ідеальний варіант. На карту було поставлено вкрай багато, щоб покладатися лише на пам’ять. На репетиції Моніка спробувала дивитися на монітор «впевненості», але це не допомогло. Її погляд був постійно прикутий до екрана, контакт із глядачами розривався. На щастя, вона вигадала дієвий і на той час унікальний для TED спосіб: покласти аркуші на пюпітр. Подивіться промову Моніки: така конструкція не відгороджує її від зали, але слугує достатньою підтримкою, щоб Моніка повністю розкрилася.

Чому ж це спрацювало краще за монітор чи телесуфлер? Нема жодної фальші. Усе відкрито й чесно. Глядачі оцінять, що ви намагаєтеся НЕ читати промову, а дивитися прямо в очі, посміхатися, бути собою. А якщо ви будете впевненішими, люди відчують це й теж розслабляться.

Це лише основні варіанти. Ви завжди можете винайти щось своє. Наприклад, Кліффорд Столл написав п’ять ключових пунктів своєї промови на кожному з пальців. Щоразу як він змінював тему, камера брала великим планом його долоні, й ми розуміли, про що йтиметься далі. Це був одночасно хитрий і слушний хід.

Важливо знайти спосіб, зручний саме для вас, і якомога більше практикуватися саме з тим реквізитом, який використовуватимуть на сцені. (Це, до речі, ще один недолік залежності від моніторів. Ніколи не можна бути на 100 % певним, що ваше обладнання таке саме, як у залі.)

Якщо коротко, то бути вразливим нормально. Бути впевненим і розслабленим теж нормально. А ось бути щирим — необхідно.

17. Голос і ефект присутності

Відразу важливе запитання: навіщо взагалі виступати? Чому б просто не відправити текст промови на електронну пошту кожному потенційному глядачеві?

У 18-хвилинній промові зазвичай близько 2500 слів. Більшість людей можуть прочитати 2500 слів за 9 хвилин і все чудово зрозуміти. Тож чому ні? Заощаджуйте на оренді зали. Заощаджуйте на перельоті учасників. Заощаджуйте сили і не хвилюйтеся. Заощаджуйте половину часу на промові, виклавши її в інтернет.

У студентські роки я цілком розчарувався в публічних виступах. Якось на лекції з філософії я дізнався, що неймовірний письменник і блискучий мислитель П. Ф. Стросон насправді просто жахливий оратор. Він щось бурмотів собі під ніс монотонним голосом протягом години, не відриваючи погляду від тексту. Тоді я зрозумів, що марную час і міг би дізнатися вдвічі більше з його книжок. Тож я перестав відвідувати його лекції. Ні, радше так: я перестав відвідувати лекції. Крапка. Я просто читав.

Ось чому я так захопився TED. Для мене стало відкриттям, що промова може дати людям більше, ніж просто друковане слово. І це «більше» має бути вартим осмислення, інвестицій, розвитку. Усе це треба заслужити.

Тож що таке це «більше»? Це людина, яка не просто інформує, а надихає.

Уявіть промову як два потоки, що надходять до нас одночасно. Слова оброблює мовна підсистема мозку, яка працює майже однаково, коли ви слухаєте і читаєте. Але на неї нашаровується потік метаданих, які дають змогу (загалом несвідомо) оцінити кожне почуте слово й визначають його місце на вашій шкалі пріоритетів. Ці процеси відсутні під час читання: вони вмикаються лише тоді, коли ви дивитеся на спікера й чуєте його голос. До того ж додатковий потік викликає в глядача такі почуття:

• Зв’язок: «Я довіряю цій людині».

• Небайдужість: «Кожне слово таке цікаве!».

• Цікавість: «Я чую це в голосі й бачу в очах».

• Розуміння: «Логічний наголос на цьому слові плюс цей жест рукою — ось тепер я зрозумів!».

• Співчуття: «Я бачу, як тобі боляче».

• Захват: «Ого, ця палкість заразлива!».

• Переконання: «Яка рішучість в очах!».

• Дія: «Я хочу бути в твоїй команді. Додай мене до списку».

Загалом, це і є натхнення у найширшому сенсі. Я уявляю його як силу, що змушує мозок осмислити нову ідею. Безліч думок відкладаються «на потім» й одразу ж забуваються. Натомість натхнення вихоплює ідею і ніби спрямовує на неї промінь прожектора: «Увага! Наближається новий важливий світогляд! Готовність номер один!»

Залишається загадкою, чому ми так жваво реагуємо на деяких спікерів. Ці здібності розвивалися протягом тисяч років і глибоко вкоренилися в нашій свідомості. Десь у вашому мозку існує алгоритм довіри. Алгоритм переконливості. Алгоритм перенесення емоції з однієї голови до іншої. Ми не знаємо деталей цих алгоритмів, але докази незаперечні. І вони розподіляються на дві категорії: те, що робить ваш голос, і те, що робить ваше тіло.

Якщо буде нагода, послухайте першу хвилину промови Джорджа Монбіо. Його слова чарівні, але далеко не сенсаційні.

«Замолоду я, працюючи журналістом-дослідником у найдивовижніших частинах світу, шість років життя присвятив пригодам у диких тропіках. Я був таким відчайдушним і нерозважливим, як це буває лише в юності. Ось чому трапляються війни. Але життя моє було яскравим, як ніколи. І коли повернувся додому, сфера мого існування поступово так звузилася, що робота посудомийки тепер здавалася цікавим життєвим викликом. Я спіймав себе на тому, що намагався роздряпувати стіни мого існування, наче шукав виходу в ширший світ за їх межами. Здається, я екологічно стомився».

Але ви чуєте з його вуст зовсім інше. Якщо передати інтонацію різними шрифтами, вийде щось типу такого:

«Замолоду я, працюючи у найдивовижніших частинах світу журналістом-дослідником, присвятив шість років життя пригодам у диких тропіках. Я був таким одчайдушним і нерозважливим, як це буває лише в юності. Ось-чому-трапляються-війни. Але я почувався живим як ніколи. І коли повернувся додому, сфера мого існування поступово так звузилася, що робота посудомийки тепер здавалася цікавим життєвим викликом. І я спіймав себе на тому, що намагався роздряпувати стіни мого існування, наче шукав виходу в ширший світ за їх межами. Здається, я екологічно стомився».

На папері виглядає жахливо. Але коли ви чуєте це від Монбіо, одразу ж проймаєтеся кожним звуком. Майже всі слова майстерно промовляються різним тоном і мають різне значення. Це додає вступу особливого відтінку, який неможливо передати друкованими літерами. І цей талант поширюється далі на промову. Безперечно, слова Джорджа самі по собі просякнуті інтригою, але саме його голос змушує глядачів відчувати цікавість і захват.

Як він це робить? Викладачі сценічного мовлення називають в арсеналі голосу шість інструментів: гучність, висота, темп, тембр, тон і просодія — мелодійні інтонації, що відрізняють питання від ствердження. Хочете дізнатися більше? Тоді рекомендую переглянути промову TED Джуліана Трежера «Як говорити, щоб інші захотіли слухати». Він не лише дає потрібні поради, а й показує вправи для підготовки голосу.

Як на мене, ключовим поняттям у мовленні є різноманітність, що залежить від сенсу, який ви вкладаєте у слово. Іноді спікери про це забувають. Кожне їхнє речення звучить однаково й банально: тон трохи підвищується на початку і знижується наприкінці. Жодних пауз чи зміни темпу. Виглядає так, що в промові ви не вирізняєте нічого важливого. Монотонне плентання від початку до кінця. За природою впливу це нагадує гіпноз: глядачі просто засинають.

Якщо маєте текст промови, зробіть таке: знайдіть 2–3 найважливіші слова в кожному реченні й підкресліть їх. Потім знайдіть одне найважливіше слово в усьому абзаці й підкресліть його двічі. З усієї промови оберіть речення з найслабшим наголосом й підкресліть його олівцем тонкою хвилястою лінією. Відшукайте кожен знак питання й виділіть його жовтим маркером. Знайдіть кульмінацію промови та поставте велику чорну позначку просто перед нею. Якщо десь загубився анекдот, виділіть його маленькими рожевими крапками.

Тепер прочитайте промову, змінюючи інтонацію на кожній позначці. Наприклад, усміхніться, коли дійдете до рожевих крапок, зробіть паузу перед чорним знаком, додайте трохи темпу і м’якості в голосі на хвилястій лінії. Як тепер звучить? Місцями штучно? Тоді переробіть усе ретельніше.

А тепер ще одне. Запам’ятайте емоції, які відчуваєте під час читання кожного абзацу промови. На яких словах у вас більше палкості? Які питання дратують? З чого смієтеся? Що спантеличує? А тепер додайте саме ці емоції до виступу. Як звучить? Запросіть на репетицію друга і спостерігайте, коли він реагує позитивно, а коли осудливо закочує очі. А тепер запишіть ваш виступ на камеру і прослухайте із заплющеними очима.

Уявіть тон голосу як цінний інструмент, що допоможе вам прокрастися у голови глядачів. Ви ж хочете, щоб вони вас не лише зрозуміли, а й відчули вашу пристрасть? А єдиний спосіб зробити це — не наказуйте глядачам відчути палкість, а висловіть її самі. Вона автоматично розлетиться по залі, як і будь-яка інша щира емоція.

Хвилюєтесь про брак часу? Не треба. У якомусь сенсі, ви подовжили його вдвічі. Щосекунди ви можете не просто передавати інформацію, а й впливати на те, як цю інформацію сприймуть у залі. Без жодного зайвого слова. Більше прикладів майстерного володіння голосом ви знайдете в промовах Келлі МакГонігал, Джона Ронсона, Емі Кадді, Ганса Рослінга і незрівнянного сера Кена Робінсона.

Якщо викладач сценічного мовлення змушує вас використовувати не властиві вам інтонації, не погоджуйтесь. Вони мають іти від щирого серця. Говоріть невимушено, іноді додаючи до голосу трохи цікавості чи захвату. Зазвичай я прошу спікерів уявити, ніби вони зустрілися з давніми шкільними друзями й надолужують втрачений час. Ось таким має бути тон голосу. Справжній, невимушений, але готовий за потреби різко змінитися.

Також приділяйте увагу темпу мовлення. Перш за все, змінюйте швидкість залежно від слів. Якщо ви пояснюєте ключову ідею чи складне поняття, говоріть повільніше і не бійтеся пауз. На жартах й інших необтяжливих моментах можете додати швидкості. Але загалом дотримуйтеся вашого звичного, повсякденного темпу. Для більшості людей це десь 130–170 слів на хвилину.

Деякі посібники з публічного мовлення радять спікерам навмисно сповільнюватися. Як на мене, це кепська порада. Зазвичай розуміння випереджає слова. Простіше кажучи, мозок спікера формулює думку повільніше, ніж глядач її сприймає (окрім складних пояснень, де спікер обов’язково має знизити темп). Якщо ви говорите у звичному темпі, то усе добре — це комфортно для глядача. Але якщо ви навмисно сповільнюєтеся, то запрошуєте до зали свого ворога — нетерпіння. Поки ви смакуєте тріумф на сцені, глядачі повільно вмирають від мовного голодування.

Рорі Сазерленд, який весело й натхненно торохтів 17 хвилин в темпі 180 слів на хвилину, вважає, що багатьом спікерам варто розмовляти трохи швидше:

«Є два способи втратити аудиторію, і висока швидкість зазвичай не найбільша проблема. Повільний темп набагато гірший, адже дає глядачеві можливість відволіктися. Мені трохи соромно це казати, але швидкий темп навіть може замаскувати невдалий перехід від теми до теми. Звісно ж, не треба нахабніти й сипати помилками. Але квапливе мовлення вирівнює деяку кострубатість: наприклад, якщо говорити достатньо швидко, ніхто й не помітить ваших “ем-м-м” чи “ну”».

Ні він, ні я не рекомендуємо поспішати чи нерозбірливо тарабанити. Просто говоріть у звичному темпі... але не бійтеся додати швидкості там, де потрібно. Це виглядає добре як у записі, так і наживо.

Ви здивовані? Гадали, що публічне мовлення не має нічого спільного з повсякденним?

Колись на TED спікер-новачок з Південної Азії почав промову з волання на повний голос. Я завжди підтримую різноманітність стилів, але такий виступ дуже виснажував. Я запитав, чому він так розмовляє. Хлопець трохи задумався і відповів: «У моїй культурі публічна промова означає промовляння до натовпу. А щоб тебе почули у задніх рядах, треба кричати. Але...», — він знову задумався, — «...але тут, напевно, не треба так робити. Тут є пристрій, що кричить за тебе». Він постукав по мікрофону, й усі аж лягли зі сміху.

І це доречне зауваження. Мистецтво публічних виступів виникло задовго до технічної ери. Раніше спікери, що промовляли до натовпу, мали сповільнити темп, глибоко вдихнути і вкласти у слова всі можливі емоції, додаючи театральні паузи після кожного речення. Сьогодні цей стиль називається ораторським, або ж урочистим, і він здатний дивовижним чином синхронізувати емоції та реакцію глядачів. Ораторство нині асоціюється із найвпливовішими виступами в історії, від промови Марка Антонія «Римляни, земляки й друзі» до «Свобода або смерть!» Патріка Генрі.

Однак сьогодні з урочистими промовами варто поводитись обережно. Вони можуть викликати такі емоції, як пристрасть і обурення, але не здатні передавати більш тонкі почуття. Крім того, для глядачів піднесена промова звучить ефектно протягом 15 хвилин, але виснажує вже за годину. Тож для цілоденної конференції урочистий стиль недоречний.

До того ж урочиста промова дуже повільна. Наприклад, темп промови Мартіна Лютера Кінга «Я мрію» — 100 слів на хвилину. Цей виступ був майстерно побудований і організований з певною метою. Навряд чи ваше завдання — звернутися до 200-тисячного натовпу у вирішальний історичний момент.

Технічні засоби дали змогу наблизитися до глядачів. І цю можливість варто використовувати. Засоби підсилення допомагають легше встановити зв’язок і зацікавити. Повсякденний тон мовлення навіть важливіший, якщо промову викладають в інтернет. Бо ж ви звертаєтеся до єдиного глядача. А ось ораторські промови до величезного натовпу рідко стають популярними в мережі.

Втім, тут криється пастка. Іноді на сцені спікерів охоплює ейфорія, і вони несвідомо перемикаються на ораторський стиль. Сповільнюють темп. Підвищують голос. Додають театральні паузи після кожного речення. Це псує всю промову. Ораторство — витончене мистецтво, на яке здатні лише одиниці. Його місце у церкві чи на масштабному політичному мітингу. Але якщо нагода інша, забудьте про урочистість.

Сер Кен Робінсон часто жартує, що професори використовують своє тіло лише як пристрій, щоб перенести голову з однієї лекції на іншу. Деякі спікери справляють таке саме враження. Тіло доправило голову на сцену — тепер воно не потрібне. Усе навіть гірше, коли нема кафедри, за якою можна швидко сховатися. Тож спікер або стоїть як солдат з руками по швах, або переминається з ноги на ногу.

Я не радитиму, як рухатися саме вам. Якщо всі поводитимуться однаково, виступи швидко набриднуть. Однак є кілька хитрощів, які допоможуть почуватися комфортніше на сцені й краще володіти залом.

Найпростіший спосіб: зупинитися на місці, рівномірно розподілити вагу тіла на обидві ноги, зручно поставити їх кілька сантиметрів одна від одної, а руками жестикулювати для підсилення своїх слів. Якщо глядачі сидять навколо сцени, іноді розвертайте корпус, щоб звертатися до всіх. Не треба постійно ходити.

Така поведінка справляє враження спокійної впевненості, і вона популярна серед більшості спікерів TED — сер Кен також є її прихильником. Головне — розслабтеся і доручіть усю роботу верхній частині тіла. Також важить правильна постава. Не сутультеся. Відкрита поза може зробити вас вразливим... але ця вразливість йде вам на користь.

Однак дехто звик ходити сценою. Це допомагає думати. Підсилює ключові моменти. Така поведінка — теж чудова стратегія, але тільки, коли хода розслаблена. Подивіться на Хуана Енрікеса або Елізабет Гілберт. На сцені вони поводяться цілком невимушено. Однак (це важливо) вони перестають ходити у найважливіших моментах промови. Цей ритм тримає всіх у тонусі. Постійний рух швидко набридає. А рух із зупинками, навпаки, активізує увагу.

Проте не треба переминатися з ноги на ногу чи хитатися вперед-назад. Багато спікерів роблять це ненавмисно. Коли ви нервуєтеся, тупцювання може зменшити дискомфорт, але для аудиторії дискомфорт лише посилюється. На репетиціях ми сотні разів радили спікерам заспокоїтися і нарешті зупинитися. Одразу зовсім інше враження.

Тож рухайтесь, якщо потрібно. Але тоді контролюйте кожен свій рух. Коли хочете наголосити на чомусь, зупиніться і впевнено зверніться до глядачів.

Існує безліч інших способів ефектної промови. Дейм[20] Стефані Ширлі обрала для свого виступу металевий стілець зі сходами: вона сіла, поставила одну ногу на сходинку й поклала записи на коліна. Усе розслаблено й невимушено. Видатний ней­ропсихолог Олівер Сакс теж виступав сидячи. А от Кліффорд Столл — повна протилежність. Він скакав по сцені як навіжений з такою завзятістю, що його промова набула зовсім нового, унікального значення.

Чітких правил теж нема. Просто знайдіть зручну поведінку на сцені, яка не відволікає глядачів від ваших слів. Перевірити це просто: проведіть репетицію перед невеличкою аудиторією і спитайте, чи заважала їм мова вашого тіла. Або просто запишіть свою репетицію на відео — так легше виявити несвідомі жести.

У світі є безліч різних стилів виступу, і всі вони чудові. Але хай ваше тіло розуміє, що воно тут не лише для транспортування голови. Дайте йому шанс на власну хвилину слави.

А тепер найважливіший урок. І остання пастка. Ви можете так захопитися питанням «як правильно виступити?», що зовсім забудете про головне: ваша промова має бути лише вашою.

Це як з вибором одягу: тільки-но знайшли близький вам стиль виступу, більше не мудруйте. Не вдавайте з себе когось іншого. Зосередьтеся на ідеї та своєму захопленні нею... і не бійтеся проявити себе.

Успіх промови Джил Болті Тейлор у 2008-му спокушає кожне покоління спікерів TED наслідувати її емоційний тон. Це велика помилка. І цієї помилки майже припустилася Мері Роч:

«Перше, що я зробила, коли мене запросили на TED, — клацнула на найпопулярнішу промову. На той час це був виступ Джил Болті Тейлор. Але я зупинила відео за дві хвилини, бо зрозуміла, що не стану Джил Болті Тейлор. Краще я буду невпевненою у собі Мері Роч, аніж Мері Роч, що намагається бути Джил Болті Тейлор».

Ден Пінк повністю погоджується:

«Говоріть від себе. Не намагайтеся копіювати чийсь стиль чи затискати себе в рамки “виступу в стилі TED”. Це нудно. Банально. Вже не актуально. Не намагайтеся бути другим Кеном Робінсоном чи Джил Болті Тейлор. Будьте першим собою».

18. Новий формат

У листопаді 2011 року автор науково-популярних творів Джон Боеннон вийшов на сцену TEDx у Брюсселі з незвичною підтримкою. Замість презентації PowerPoint він узяв із собою шоу-балет. Якщо точніше, це вони взяли його з собою. Просто винесли на сцену. А поки Джон розповідав про лазери і надрідини, вони втілювали його слова в танці.

Зал шаленів. Боеннон і досі стверджує, що танець може стати чудовим супроводом для наукової промови. Він навіть започаткував конкурс Dance Your PhD («Станцюй свою дисертацію»), де науковці мають перекласти свої дослідження мовою танцю.

Якщо ви дійсно хочете вирізнятися з натовпу, інноваційних варіантів безліч.

Насправді єдине обмеження — це час. За 18 хвилин ви можете сказати приблизно 2500 слів. Але що можна додати до виступу? У ваших глядачів цілих п’ять чуттів, які здатні сприйняти не лише слова.

Крім текстів і слайдів, ми маємо ще цілих шістнадцять пропозицій, як урізноманітнити виступ. На TED ми називаємо це широким спектром. Сподіваюся, у наступні роки ми станемо свідками грандіозних інновацій.

Але поставтеся до цих рекомендацій з великою обережністю. Їх потрібно правильно використовувати. Однак, якщо зробити все як слід, стрімко вийдете на новий рівень.

Двадцять років тому я чув промову про необхідність боротьби за ядерне роззброєння. Я не запам’ятав ані імені спікера, ані його слів, ані самого виступу. Однак ніколи не забуду, що він зробив на сцені. Він просто взяв сушену горошину і підняв у повітря: «Уявіть, що це термоядерна зброя, воднева бомба. Вона в тисячу разів потужніша за бомбу, що скинули на Хіросіму». І він кинув горошину у велике металеве відро з приєднаним до нього мікрофоном. Він удару почувся гучний скрипучий звук. Спікер вів далі: «А ви знаєте, скільки в світі таких ядерних боєголовок?» Він зробив паузу. «Тридцять. Тисяч». Без жодного слова він узяв мішок гороху і висипав його у відро. Звук був просто громовим! І кожен в залі просто фізично відчув, чому ця проблема така важлива.

Чимало промов TED завдячують своєю популярністю несподіваному реквізиту. Щоб пояснити різницю між правою та лівою півкулями головного мозку, Джил Болті Тейлор винесла на сцену справжній людський мозок разом із вийнятим хребтом. Було щось неймовірне в тому, з якою насолодою вона витягла з відра цей приголомшливий реквізит. То ж була справа її життя!

Білл Гейтс потрапив на перші шпальти газет по всьому світу, коли під час промови про малярію відкрив банку повну комарів, жартуючи: «Чому малярія лише прерогатива бідних?»

Джей Джей Амбрамс заінтригував нас таємничою коробкою, яку залишив йому дідусь і яку він ніколи не відкривав (звісно ж, він пішов зі сцени, так її і не відкривши).

Якщо у вас є щось, що зробить промову ефектнішою без порушення закону, то будьте певні: ваш виступ ніколи не забудуть. Але обережно. Попередньо перевірте реквізит. Одного разу я вирішив продемонструвати, яка неймовірна наша природа, і вийшов на сцену з жовтим бірманським пітоном, що обвився навколо мого тіла. Мені здавалося, що все йде супер... аж тут глядачі зареготали. Я не знав, що бірманські пітони завжди шукають теплого місця. Тож змія поповзла вниз по моїй спині, і її голова з’явилася в мене поміж ніг, розмірено хитаючись з боку в бік. Круто, але не зовсім по темі.

На конференції TED 2015 року художниця і дизайнер із Массачусетського технологічного інституту Нері Оксман виступила із презентацією, від якої перехопило дух. На гігантському, трохи вигнутому з боків екрані паралельно демонструвалися два ряди картинок. Один відображав технічний аспект роботи, інший — органічний.

Кожне фото вражало і саме по собі, але у поєднанні вони справляли незабутнє враження, і не лише візуальне: ми інтуїтивно розуміли двоїстий характер роботи Нері як технічного дизайнера. Конференція Google Zeitgeist зробила значний внесок у розробку інноваційних широкоформатних екранів, які уможливлюють показ кількох версій однієї картинки, видовищних панорамних фотографій і величезних написів, що простягаються на 30 метрів по обидва боки від спікера. Здається, що ти у величезному кінотеатрі. (Але проблема в тому, як виглядають такі презентації в інтернеті. Поки що єдині доступні формати для широкого загалу — 16 : 9 і 4 : 3. Тож ця видовищність викликає захват у залі, проте її не передати на комп’ютерному моніторі).

Деякі спікери пішли набагато далі від двовимірних презентацій та стереозвуку. У нас на сцені побували й кухарі, які наповнювали залу витонченими ароматами щойно приготованих страв або ж дарували глядачам заздалегідь підготовлені пакети із запашною та смачною їжею. У нас виступив і Вуді Норріс зі своїм винаходом — ультразвуковим пристроєм, що транслює звук зі сцени на конкретні місця в залі, і чути його можуть лише глядачі на цих місцях. Стів Шклер, розробник 3D-камер, продемонстрував тривимірну презентацію про спорт (усі глядачі отримали 3D-окуляри). Дизайнер парфумів Лука Турін за допомогою насоса закачував у залу різноманітні запахи. Промови, що рвуть шаблони жанру, завжди цікаві, однак, за винятком 3D, вони обмежуються лише невеликою кількістю тем. Проте 2015 року Девід Іглман довів, що технології, змушуючи мозок розпізнавати сигнали з будь-якого джерела, як-от погода чи біржа, можуть подарувати людині нові, екзотичні відчуття. Можливо, на конференціях майбутнього глядачі сидітимуть в електронних жилетах, підключених до уяви спікера. Якщо хтось може це винайти, будь ласка, зв’яжіться із нами.

Одну з найвизначніших промов на TED 2015 року створив гуру дизайну Роман Марс. Замість того, щоб вийти на сцену з мікрофоном, Марс влаштувався за пультом звукооператора. Він почав так: «Я знаю, про що ви думаєте. Чому цей дивак всівся за пультом? Тому що... це радіо!» Звуковий сигнал — і він в ефірі. Роман Марс — ведучий популярного подкасту про дизайн «Невидимий на 99 %», і увесь виступ він провів у стилі подкасту наживо. Щосекунди на екрані з’являлися нові картинки і включалися аудіозаписи. Виступ вийшов неймовірно жвавим. Знаменитий діджей Марк Ронсон задіяв у виступі мікшерний пульт, а ведучий радіопередачі «Це американське життя» Айра Гласс поєднав записи своїх ефірів безпосередньо на планшеті.

Насправді ця техніка не під силу багатьом із нас, але вона поступово стає новим видом мистецтва. Спікер-радіоведучий, діджей думок у прямому ефірі... Якщо ви вважаєте, що можете оволодіти цими «професіями», то це варто сил і часу.

Інтерв’ю — непогана альтернатива промові. Воно дає вам нагоду:

• розглянути різноманітні теми без єдиної наскрізної лінії про життя чи роботу спікера, або

• переконати спікера заглибитися в тему, чого він не зробив би у звичайному виступі. (Особливо це працює із високопоставленими спікерами, промови яким пишуть відділи комунікацій).

TED розробив формат інтерв’ю, що потребує попередньої підготовки як інтерв’юера, так і співрозмовника, але залишає простір для спонтанних зауважень і емоційності традиційного інтерв’ю. Бесіду має супроводжувати ілюстративний ряд, ретельно дібраний заздалегідь обома сторонами. Ілюстрації відіграють роль своєрідних заголовків до кожної нової теми інтерв’ю або відсвіжують пам’ять під час бесіди.

Коли я брав інтерв’ю в Ілона Маска, то попрохав його надіслати рідкісні відео для ілюстрації ключових моментів виступу, наприклад, зйомку його роботи над будівництвом космічного корабля багаторазового використання. Коли в інтерв’ю настав доречний момент, я просто ввімкнув потрібне відео і попросив Ілона пояснити його. Це пожвавило нашу бесіду й додало їй різноманітності.

Так само було і перед інтерв’ю з Біллом і Меліндою Гейтс про їхню благодійність: я попросив надіслати мені ранні фото їх участі в заходах з охорони здоров’я, будь-які візуальні обґрунтування бажання стати філантропами, по одному важливому для них фото і — адже ми обговорювали питання спадковості — кілька світлин їхньої родини. Ці матеріали допомогли мені зробити бесіду більш особистою.

Цей формат — золота середина між промовою та інтерв’ю. Він дає змогу спікерам заздалегідь продумати структуру важливої для них відповіді і зменшує ризик затнутися чи бовкнути щось не до речі. Варіацій інтерв’ю багато. Наприклад, спікер коментує ряд слайдів, а інтерв’юер просто на сцені під час виступу, якщо щось незрозуміло, ставить спікерові запитання.

Цей яскравий жанр зародився у 1970–1980-х роках у афро-американській спільноті і швидко став складовою поп-культури. Художня декламація — своєрідна сценічна поезія, що зазвичай поєднує сюжет і майстерну гру слів. Декламатори розширюють рамки традиційного розуміння публічного виступу. Вони не мають на меті «пояснити» чи «переконати» в тому сенсі, про який ми говоримо в цій книжці. Натомість вони тяжіють до більш поетичної, первинної мови, яка збуджує, хвилює, інформує та надихає.

Існує безліч способів поєднати художню декламацію з типовою промовою. Сара Кей, Клінт Сміт, Малкольм Лондон, Зухейра Хаммад, Шейн Койсзан і Райвз належать до спікерів, які здивували спільноту TED справжніми виставами. Але не треба ставитися до цього легковажно. Погана декламація може боляче вдарити по вашій репутації!

Канадський поет Том Конівес визначив відеопоезію як «поетичне поєднання зображення, тексту і звуку». Його відео — це сміливі експерименти у царині візуальної поезії, що містять найекзотичніші комбінації тексту, відео, анімації, супроводжувані голосом. Відеопоезія може оживити промову. Якось колишній поет-лауреат США[22] Біллі Коллінз завітав до TED із презентацією п’яти своїх творів у цьому жанрі. Безперечно, анімація ще більше посилила враження від поезії. Тлом для художньої декламації Шейна Койсзана слугувало відео, до створення якого було залучено вісімдесят аніматорів. Відеопоезія, і як частина промови, і як самостійний виступ, має величезний потенціал.

Навіщо кожному фільму саундтрек? Бо музика поглиблює почуття. Вона створює винятково важливі моменти. Вона підсилює драму, горе, журбу, захоплення, надію. То чому б не зробити саундтрек до промови?

Деякі спікери наважились на цей експеримент. Коли Джон Ронсон розповідав моторошну історію про ув’язнення людини з підозрою на психопатію, Джуліан Трежер стояв позаду й створював атмосферне музичне тло. Організація Pop Up Magazine, яка намагається перетворити журнальні статті на живий виступ, часто додає до промов музичний супровід, струнний квартет чи джаз-тріо, — як-от під час виступу Латіфа Нассера, який поділився неймовірною історією про винахідника сучасних знеболювальних.

Ризик цього методу, окрім додаткового виснаження на репетиціях, полягає в тому, що музика додає театральності, зводячи нанівець ефект спонтанної промови. Це може зруйнувати контакт із глядачами. А часом музичний пролог взагалі виглядає штучним і нав’язливим.

Попри все, це плідний ґрунт для експериментів. Ви можете залучити професійних музикантів, які імпровізують залежно від ваших слів, а можете мінімізувати театральність промови і пояснити, що музика — лише спосіб представлення певної ідеї.

Професор права Лоуренс Лессіг винайшов унікальний стиль презентації — щось на зразок PowerPoint на стероїдах. Кожне речення і важливе слово супроводжуються певним візуальним матеріалом: словом, фото, картинкою чи графічним жартом. Ось абзац на 18 секунд з його промови на TED у 2013 році, де кожен новий слайд позначається як //:

«У Конгресу розвинулася інша залежність, // яка не має нічого спільного з інтересами людей // — дедалі сильніша залежність від спонсорів. // Так, це також залежність, але вона // відрізняється, ба навіть конфліктує // із залежністю від волі народу, // адже // спонсори — не народ. // Це і є корупція. //».

Здавалося б, презентація просто жахлива. Вінегрет із різних шрифтів порушує всі фундаментальні правила дизайну. Але в руках Лессіга це вражає. Насправді у підборі шрифтів і зображень є витонченість і логіка, від яких перехоплює дух. Лессіг пояснив мені, чому став робити презентації на зразок цієї. Він втомився від глядачів, які втуплюються в екран телефону, поки спікер виступає на сцені. Тепер Лоуренс не дав їм жодного шансу відвести погляд.

Стиль презентації Лессіга так відрізняється від загальноприйнятого, що дехто охрестив його «методом Лессіга». Якщо не боїтеся, — спробуйте повторити. Однак будьте готові витратити багато часу на підготовку і репетиції. І стережіться: магія цього стилю визначається деталями і правильним розрахунком переходів. У чужих руках така презентація виглядатиме незграбно чи надто зухвало.

Взагалі, ми не заохочуємо парні виступи, адже так важче встановити зв’язок з аудиторією. Глядачі не знають, на кого дивитися, а тому можуть і не перейнятися глибокою симпатією до жодного зі спікерів. Винятки становлять парні виступи, де взаємодія між спікерами відбувається чи не на хімічному рівні. Коли Беверлі та Дерек Жубери розповідали про своє захоплення леопардами та іншими дикими кішками, що триває вже ціле життя, аудиторія була зворушена їхньою глибокою повагою і взаємною прихильністю.

Я вважаю, тут непочатий край для інновацій. Однак зазвичай під час парного виступу один зі спікерів, що в цей час не говорить, непорушно завмирає чи втуплює погляд у колегу. Цьому є безліч альтернатив:

• жестикуляція;

• повторення дій колеги для наочності;

• музичний супровід;

• креслення чи малювання;

• додаткові зауваження.

Якби у Лоуренса Лессіга був брат-близнюк, вони могли б закінчувати речення одне одного для підсилення ефекту.

Втім, ризик надто високий. Підготовка парного виступу значно складніша. Мовці залежать одне від одного. Є підозра, що усі переходи й ремарки будуть звучати як завчені. Я не рекомендую цей спосіб, якщо тільки ви не впевнені на 100 % в особливій хімії між вами і напарником. Однак шанси на успіх таки є.

Припустімо, ви плануєте включити у виступ ще кілька людей. Буде цікавіше, якщо ви стоятимете на протилежних позиціях. Іноді найкращий спосіб зрозуміти ідею — відчути супротив, а численні види дискусій вам у цьому лише допоможуть. Один із найкращих варіантів — формат Оксфордського союзу[23] «два на два»: спікери протягом, скажімо, семи хвилин дискутують з приводу спірного питання. Після схвалення ведучим чи глядачами кожна пара має дві хвилини на підбиття підсумків. Останній етап — голосування аудиторії. (Побачити все це в дії можна на сайті IntelligenceSquaredUS.org).

Альтернативних варіантів безліч, раджу поекспериментувати у цій сфері. Наприклад, можна спробувати формат «зали суду», де кожного «свідка» майстерно опитує спікер. На майбутніх заходах TED планує відвести більше місця дискусіям.

Зазвичай виступи фотографів, художників і дизайнерів — це презентації з коментарем спікера до кожного слайда. Непогана ідея, але не всі люди вміють висловити думки стисло. Якщо ви віддаєте перевагу візуальному сприйняттю, то краще зробіть наголос саме на зображенні, а не на тексті. Тоді варто подвоїти кількість слайдів і на стільки ж скоротити коментар до кожного.

Було безліч спроб систематизувати цей принцип. Наприклад, формат промови печа-куча полягає у презентації 20 слайдів по 20 секунд на кожен. Слайди перемикаються автоматично, тож спікер має встигати за ними. Захід Ignite Talks, який проголосив себе «ботанським», підтримує схожий формат, але тут обмеження часу становить 15 секунд на слайд. Обидва формати ідеально підходять для насичених, активних подій.

Однак і тут є простір для інновацій. Необов’язково призначати на кожен слайд 15 чи 20 секунд. Я б з радістю подивився на презентацію у форматі «100 слайдів за 6 хвилин»: 12 слайдів, які варто прокоментувати, по 20 секунд, а решту швидко прокрутити у супроводі музики чи в тиші.

Існує спосіб посилити і без того вражаючий ефект від блискавичних слайдів: уявіть, що ваша промова — зовсім не промова, а повне занурення у глибину ваших робіт. Уявіть, що ви фотограф, художник чи дизайнер, якому поталанило виставлятися у головній залі найбільшої у світі галереї. Як ви хочете провести цю виставку? Уявіть людей, що переходять від картини до картини, бездоганне освітлення, ретельно продумані коментарі, що надають потрібний контекст до кожної роботи... Чому б вам не відтворити це на сцені?

Думайте про слова не як про текст виступу, а як про коментарі, що підігрівають очікування чи пояснюють суть роботи. І це не обов’язково мають бути речення — достатньо просто підписів, таких собі дороговказів (слів чи фраз, які скеровують читачів під час читання есе), поезія... тиша. Так, тиша. Свою найкращу роботу варто просто показати і не намагатися нічого коментувати…

Як я вже згадував, кінетичний скульптор Рубен Марголін досконало володіє цим мистецтвом. Протягом 30 секунд під час своєї виставки-презентації, він сказав лише: «Єдина крапля дощу збільшує амплітуду». І далі — повна тиша, а на екрані ожила його гіпнотична скульптура. Глядачам перехопило подих від краси побаченого.

Фотограф Франс Лантінг перетворив виставку своїх фотографій про еволюцію життя на Землі на справжню виставу. Слайди змінювали один одного під музику Філіпа Гласса, а Франс стиха розповідав історію життя.

Сьогодні в залах стільки сучасного обладнання: освітлення, стереозвук, проектори високої роздільної здатності. І те, що найкращі митці світу не використовують їх для виступу, — справжня трагедія. Часто вони не думають, як привернути увагу аудиторії до свого мистецтва. Вважають, що якщо їх запросили виступити із промовою, то цим треба обмежитися. Тож моя порада на майбутнє: показуйте більше, говоріть менше.

Якщо ви розповідаєте незвичайну історію про іншу людину, запросіть її на сцену.

На TED 2014-го професор Массачусетського технологічного інституту Г’ю Герр розповів історію про те, як створив нову біонічну ногу для Адріанни Алет-Девіс, балерини, пораненої під час теракту на Бостонському марафоні 2013 року. І потім спікер вразив глядачів, запросивши Адріанну на сцену: вона вперше станцювала після того, як отримала нову ногу.

На TEDx у Ла-Плата промова Крістіни Доменек про поезію у в’язницях супроводжувалася яскравим читанням віршів ув’язненим Мартіном Бустаманте, якого тимчасово відпустили для участі у конференції.

Скористайтеся таким підходом, якщо запрошений дійсно зробив вагомий внесок у вашу роботу. Інакше варто просто подякувати цій людині, якщо вона присутня в залі. Витягнути її на сцену для короткого «Привіт!» буде дивно.

Сучасні технології відкривають нові способи участі спікерів. У червні 2015 року тренера успіху Тоні Роббінса запросили на бізнес-конференцію до Мельбурна. Але йому не хотілося так далеко їхати, тому він з’явився на сцені у вигляді 3D-голограми. Організатори запевняють, що все пройшло так, ніби він справді був на сцені.

У 2014-му ми запросили на TED всесвітньо відомого викривача Едварда Сноудена, але в нас була маленька проблема: він переховувався у Москві, і йому загрожував арешт, якби він полетів до Ванкувера. Однак ми таки вивели Едварда на сцену — за допомогою інтерактивного робота BeamPro, який показував обличчя спікера на портативному екрані. І це було круто. А в перервах робот кружляв по коридорах, щоб глядачі могли поспілкуватися зі Сноуденом та зробити спільне фото (через що Twitter поповнився новим тегом #SelfiesWithSnowden).

Через відносну новизну такі виступи викликали фурор. Але технології не стоять на місці. Успіх TED також став для людей сюрпризом: раніше ніхто й подумати не міг, що відео промов в інтернеті можуть справити такий самий ефект, як і живий виступ. Тож перепон для успіху голограми чи інтерактивного робота нема.

І можливості тут необмежені. Наприклад, коли композитор Ерік Вітакр на TED 2013 року презентував нову композицію, її виконував не тільки хор на сцені. Разом із ним за допомогою Skype співали музиканти з 30 країн. У ті хвилини, коли вони з’являлися на екрані, об’єднані піснею, здавалося, що найзапекліші протиріччя в світі можна подолати такими елементарними речами, як інтернет-зв’язок, щира музика і небайдужі люди. Я слідкував за глядачами і бачив безліч очей, наповнених слізьми.

Гадаю, що в майбутньому ми побачимо багато таких експериментів, щоб зібрати разом людей, для яких це неможливо. Не за горами той час, коли на сцені виступатимуть роботи з промовами, які самі їх і написали. (Ми вже працюємо над цим!)

Експериментувати можна не лише з тим, що відбувається на сцені: можна взагалі забрати саму сцену. Разом із залою, глядачами та ведучим. Врешті-решт, ми живемо в епоху комунікацій. Завдяки інтернету ми можемо спілкуватися з тисячами людей через відеозв’язок. Світова аудиторія незрівнянно більша за будь-яку групу людей, яку фізично може вмістити найбільша зала. Тож чому б не виступити для цих глядачів?

Шведський статистик Ганс Рослінг виступив на TED із серією промов, які загалом набрали понад 20 мільйонів переглядів. Але один з його найпопулярніших виступів був не на сцені. BBC зняло промову на порожньому складі, а фірмові графіки Рослінга додали при підготовці відео.

Безліч людей мають вільний доступ до камер і обладнання для монтажу, і дедалі більше промов створюються спеціально для інтернет-глядачів. Наша програма OpenTED (описана наприкінці 20-го розділу) намагається йти в ногу з цим трендом.

Це не замінить силу фізичного контакту спікера й глядачів: у давньої традиції набагато більше переваг. Але промови на камеру можуть стати величезним полем для експериментів, інновацій і навчання.

Я дуже хочу побачити, як розвиватиметься мистецтво публічного виступу, але маю застерегти вас: більшість перелічених інновацій потенційно ефективні, однак не переборщіть. Технології людського спілкування сотні тисяч років, і вона глибоко вкоренилася в нашій свідомості. Не нехтуйте цим у пошуку нових альтернатив. Людська увага — витончена страва: якщо додати до виступу забагато інгредієнтів, ви ризикуєте втратити первинний смак промови.

Тож будьте відкриті до усього нового, що сприятиме. розвитку публічних виступів. Втім, не забувайте, що зміст — важливіший за форму. Врешті-решт, усе обертається навколо ідеї.