Утрачений рай

Про підле злодіяння Сатани –

Як той, ввійшовши серед Раю в Змія,

Звів Єву, котра спокусила мужа

Покуштувати доленосний плід, —

Дізнались Небеса, бо все відкрите

Для Божого всевидящого Ока

І серця всепроникного. Творець

Через диявольську спокусу зволив

Провести новостворених людей.

Суворо осгерігши, Він їм дав

Розважний розум, вільну волю й силу

Долати вражі підступи й спокуси.

Тож добре тямили не раз почуту

Господню заборону смакувати

Плоди Знання – хоч хто б їх простягав.

Ба ні! Непослушенство та сваволя

Ввели Першолюдину в перший гріх.

Тоді від Раю до Небес помчала

Сумна, суворо-мовчазна сторожа;

Здивована з появи Сатани

Та з нещасливих перемін у людях,

Несла гірку новину до Небес.

Її почули з прикрістю, й печаль

Опала найвірніших Божих слуг,

Хоч не потьмарив сум чи зверхній жаль

Блаженства ангельського. Круг прибулих

Юрбивсь народ небесний – всі цікаві

Дізнатись, як те сталося. А потім

Знялися до Найвищого престолу,

Аби прозвітувати чи явити

Несхибну відданість і пильність. Звідти

У хмарнім гуркоті промовив Бог:

«Архангельська громадо й вартові!

Не переймайтеся, що не під силу

Далась вам охорона. Там збулося

У Мене передбачене віддавна.

Як з Пекла й Хаосу Спокусник вийшов,

Казав Я вам, що люди упадуть,

Улещені й одурені підступно

Наперекір Мені, – хоча закону

Природного чи поштовху від Нас,

Щоб вільну волю вивів з рівноваги,

Їм не нав’язано. То їхній вибір

І нахили хитнули терези

В падіння; отже, й справедливу кару

Накликали на себе. Їх надія,

Що якось-то минеться, бо живуть,

Не справдиться. Дізнаються ще нині:

Відстрочка – аж ніяк не виправдання,

І справедливість – не дарунок щедрий:

Її не зневажають, як його.

Тобі, єдинородний Сину, суд

Вершити доручив Я в Небесах,

У Піднебессі, на Землі і в Пеклі.

Хай скрізь утверджується справедливість

У парі з милосердям. До людей

Ти явишся як Судія й підсудний,

Караюча правиця й Наша милість,

Коли ласкаво втілишся в людину

Й підеш на смерть». Так мовив Бог-Отець

І величчю сяйною опромінив

Єдиносутнього у Славі Сина.

Син в Отчім всемогутгі й благодаті

Божественній поважно відповів:

«Хай збудеться Твоя найвища воля

Мені, Твому улюбленому Сину,

В ласкавій справедливості судити

Земних ослушників Небес. Ти знаєш:

Мене яко Верховного Суддю

В Мій час тілесний жде найгірша доля.

Я сам обрав її перед Тобою

Й не відступатиму во ім’я правди

І справедливости для тих створінь

Приречених. Допоки ще прийму

Їх тіло, їх неправий суд їх вирок, —

Дочасно дам їм віру в примирення

Із Нами. Без розлогих судочинств

Тепер в Раю постануть лиш вони —

Ті двоє. Третій же (його провина —

Збунтованість проти законів Наших)

Вже й так осуджений навіки – Змій

Від кари не втече». Так мовив Син,

устаючи з-за Божого престолу,

І в почті Полководців Сил і Владців

Архангельських Престолів йшов у Славі

До брам небесних, котрі розчинились

На Всесвіт, Землю та Едемський сад.

Ступив униз і – всемогуттю Бога

Умить скоряються простори й час: —

Ступив на Землю, в Рай. Хилилось Сонце

На вечір. Тихий вітерець з долин

Дихнув, мов опахало, прохолоду

На Рай у млосній спеці. Вседержитель,

Од гніву охоловши, появивсь

Як Судія й заступник водночас

Першолюдей. А ті, почувши голос

Знайомий між деревами, мерщій

В гущавину кущів затислись вдвох,

Ховаючись. Знов гучно пролунало:

«Адаме! Де ти? Чув, що Я іду.

Чому не зустрічаєш як годиться

Посеред Раю? Чи якесь-то діло

Загаяло тебе? Виходь, Я жду,

Адаме». Зляканий Прабатько

Й Прамати вийшли. Знічені, пониклі,

Безлюбні до Створителя й навзаєм —

Куди й поділась ніжна теплота

І кроткий послух! Появився страх,

Вина, стид, заклопотаність і відчай,

Затятість, злість і хитрощі. Насилу

Адам промимрив: «Голос Твій впізнавши,

Зі страху ми сховалися в кущі,

Бо ми обоє голі…» Судія

На те всміхнувсь: «Не раз на голос Мій

Являвсь ти радісно. Чому тепер

Він став тобі страшний? І звідкіля

Довідавсь ти про вашу наготу?

Ти часом не торкався тих плодів,

Що Я заборонив вам споживати?»

Адам залебедів: «О Небеса!

У час лихий стою пред Судією,

Щоб захистити віддану Жону,

Мою найкращу вірну Половину,

Що оступилася. Вину й покару

На себе взяв би я. Та приховати

Що-небудь від Творця хіба можливо?

Жона, яку для мене сотворив Ти,

Моя помічниця, Твій дар коштовний,

Така ласкава, віддана і ніжна,

Що з рук її одне лише Добро,

Як із Твоїх, мені здавалось, брав,

Тому все через них благословенне, —

Вона дала мені вкусить той плід

І я вкусив». Всевишній одказав:

«Вона – хто? Бог твій? Повелитель зверхній

Чи рівня, що верховність чоловіча

Їй має поступатись проти Бога?

Сотворена із тебе і для тебе, —

Довершенішого, аніж вона;

На те вона й наділена красою

Та ніжними принадами для тебе,

Щоб ти кохав її як повелитель.

Для жінки-бо коханець перш за все

Єсть володар. Вона такого хоче.

Ти мав би це затямить». Судія

Суворо позирнув на Єву: «Жінко,

Кажи, чого накоїла!» Німа,

Тяжким прибита соромом, Прамати

Насилу прошептала: «Піддалася

Я на підмову Змія й смакувала

Плоди ті…» Се почувши, Вседержитель

Оголосив усеверховний присуд.

Найперше – Змієві. Бо він – тварина

Беззахисна, згвалтована Злим Духом

На злочин – в райській сутності своїй

Нечистим став. (Чому? Про це людині

Знать не дано: її бо власний гріх

Пригнічує. І тільки Сатані —

Найпершому із гріховодів – кара

Дочасу схована у таїну,

Так, ніби вирок Змієві) «За те,

Що ти вчинив, тебе Я проклинаю

Між усіма тваринами земними,

Щоб повзав ти на череві й лизав

Прах тління і ковтав його. Ніколи

Між жінчиним потомством і твоїм

Не втихне ворожнеча. Сім’я жінки

Вражатиме твоїх у голову;

Вони ж кусатимуть у п’яти сім’я

Людське». (Минуть тисячоліття, й присуд

Господній здійсниться: Пречиста Діва,

Що другою Праматір’ю нам стане,

Народить людям Богочоловіка —

Христа, що бачив Сатану – владику вітру

В падінні громоблисному з Небес

Предвічно. Потім Влюднений, воскресити,

У поєдинку грізному здолає

Владику Пекла та його князів

І – людський Бранець – забере у бран

Навколоземне царство Сатани

Гріховне. А Гріховності Отця

Поволоче, закутого в кайдани,

І кине нам до ніг.) Уседержитель

Ознайомив присуд Єві: «Відтепер

Побільшають твої страждання в тяжах

І болещах народження дітей.

Ти підкорятимешся волі Мужа,

Прилипнувши усім єством до нього».

Затим Адаму присуд: «Через тебе,

Що підкорився умовлянням Жінки

Й покуштував заказаних плодів,

Земля назавше проклятою стане

І, рясно зрощувана людським потом,

Родитиме бур’ян і колючки.

Ти, з неї взятий, вернешся у неї,

Із праху – в прах і тлінь». Так осудив

Прапредків людства явлений з Небес

Суддя і Рятівник. А наглу смерть

Відклав із милосердя до тремтячих

Уже не владців, а рабів Природи,

Беззахисних… Як по тисячоліттях,

Коли Апостолам помивши ноги,

Бог першолюдям слугував: зі шкір

Забитих, а чи то злинялих звірів,

Покрив людську не тільки наготу

Тілесну, а й бридотнішу духовну

Від гніву Вседержителя та зразу

Вернувсь у Славі на престол Господній

І там Всевідущому про земне —

Про суд і ласку для людей повів.

Як непокора людська й Божий присуд

Вершились на Землі, у брами Пекла,

Розчинені широко, гоготав

Та бухкав у хлань Хаосу вогонь

І чорний дим, відколи Сатані

Його дочка Гріховність одімкнула

[з Пекла вихід. Поруч з нею Розпад –

Смерть, син її, від матері почув

Таке: «Ми тут засиділися, Сину,

А наш Отець, великий Сатана,

В Новому світі княжить та надбав

Для нас достойну спадщину і жде нас,

Інакше повернувся би у Пекло,

Небесними погоничами гнаний,

Бо тільки тут насичується лють

І кара, нам одміряна. Мене ж

Давно окрилює передчуття

Просторів радісних позапекельних.

Якась непогамовна рідна сила

Просочується тайно через Хаос,

Заласно зваблює мене. Ти, Сину, —

Тінь і супутник Матері, підеш

Услід, бо де Гріховність, там і Розпад –

Смерть нерозлучні. Поки наш Отець

Вишукуватиме шляхи сюди

Крізь небезпечний Хаос, нам пора

Возвести Міст – новобудову славну

Для зібраних у нас пекельних сил

В нові світи, де влада Сатани.

При ньому будемо усепроникні

І спільнодійні, з’єднані Судьбою

Й одвічною спорідненістю, котра

Глибинно пов’язала Бунт, Гріх, Смерть».

І відповів їй Розпад-Смерть: «Рушай

Туди, де кличуть поривання й Доля,

А я несхитно вслід піду, бо запах

І смак учт ситних після полювань

На все, підлегле Смерті, я здаля,

Як ти, вчуваю та допоможу

Тобі, Матусю». Мовив Розпад-Смерть

Й дихнувши смрадно, пащею заплямкав,

Смакуючи зарання лакомини

Бенкетів трупних у нових світах.

Мов зграя птаства хижого, здаля

Передчуваючи злий запах крови,

Прямує до військових таборів

В ніч перед битвою, – так Розпад-Смерть

Здаля принюхувався до Землі,

Немов до табору, де сплять бійці,

Ще повні сили – завтрашні мерці.

Враз Гріх і Смерть занурились у Хаос

І ринули угору-вниз нарізно

Від горловини Пекла в круговерть

Бездонну. Там в зусиллях титанічних

(Бо Гріх і Смерть – страшна космічна сила)

По-своєму поборювали Хаос.

І ще так над Арктичним океаном

Вітри пронизливі штовхають кригу

І, здвигши гори льодяних торосів,

Перегороджують ріку Печору —

Перепиняють мореплавцям шлях

На Схід до людного Китаю, – Смерть,

Нагрібши греблю з хаотичних первнів,

Дихнула й заморозила її,

Немов Нептун, що, вдаривши тризубцем,

Прицвяхував до дна морського Делос,

Раніш плавучий (кажуть давні міфи).

Під усесковуючим зимним зором

Смертельним затужавіла смола,

Впереміш із гранітом закріпилась

В основі непорушного моста

І, тверднули все вище й вище, в арку

Гігантську вигнулася, що сягла

Від брам пекельних крізь бурунний Хаос

До тверді незахищеного Світу,

Відкритого для Смерти… Поверх Арки

Незрушної вмостився широченний

Настил шляху, вигладженого рівно,

Що Гріх і Смерть встелили. Порівняймо,

Коли мале з великим порівнянне

Й людське з пекельним: так цар давніх персів

Ксеркс рушав уярмлювати греків,

Лишивши свій палац помпезний в Сузі,

Дійшов до Гелеспонтської протоки,

Де наказав стелить понтонний міст,

Що з’єднував би Азію й Європу,

А море збурене не дозволяло;

То цар велів шмагати батогами

Пінисті гриви хвиль. А сатанинське

Поріддя самотужки возвело

Величний міст, у Хаосі затвердлий.

Його початок там, де Сатана

Пірнав із Пекла в Хаос, розпростерши

Свої могутні крила; а кінець

Там, де, згорнувши крила, він ступив

На сього Всесвіту сферичну твердь.

Адамантове кріплення тривке

І нерозривні ланцюги з’єднали

Сей Всесвіт, Пекло й Небеса навік.

І Всесвіт наш перепуттям завис:

Ген – золотий ланцюг на Небеса,

Он – крізь буремний Хаос міст у Пекло.

Пекельна пара вже по бік мосту

Узріла Всесвіт і на грішну Землю

Націлювалася. Назустріч їй

Сам Сатана у ангельській подобі

З’явився між сузір’ями Кентавра

І Скорпіона. В час, як у зеніті

Над Раєм Сонце сяяло й по той бік

Землі стояла північ, Сатану

Вони впізнали. Спокусивши Єву,

Він вислиз був у ліс, змінив подобу

І стежив збоку, як нетямна Єва

Вслід за собою спокусила мужа,

Й спостерігав їх срам і прикриття.

Коли являвся Судія Небесний,

То з ляку Сатана перевтілявся

Багато раз, хоча він не втікав

(Від Бога не втечеш), а уникав

Лиця свого Створителя у гніві.

Коли звершився присуд, Сатана

Прокрався до людей вночі й підслухав

Їх докори взаємні, скарги й плачі.

У вирокові Змію заохоту

Чи то свою безкарність уловив

І підбадьорений подавсь на край

Усесвіту, де Хаосу початок.

А там – диви! – здійнявсь величний міст

І важаться на Всесвіт Гріх і Смерть.

Зчудований спинився Сатана

В німому захваті. Тоді Гріховність

Порушила врочисту тишу: «Отче!

Споруду цю завдячуєм тобі

Й даруєм переможцю як трофей.

Бо то не ми і не пекельні сили

Намислили й воздвигли це. То серце,

Котре тріпоче в унісон з твоїм,

Мені у Пеклі радісно вістило,

Що здійснюється наш великий задум:

Ти, я й наш доленосний син – утрьох

Єднаємося у Новому світі

Відкритому. Неперебродний Хаос

Не стримав наших поривань на стежку,

Що ти проклав був од тих брам. І сталось:

Свобода наша й вдасть крізь прірву й тьму

Розширилися на розгінний міст

І Світ новий. Ти їх достойний владар,

Бо що створила не твоя рука,

Ти мудрістю завоював нам тут.

Се – більше, ніж війна була забрала

На Небесах. За них уседержитель

Чіпляється. Зате Він здав тобі

Новітній світ, бо мусить відступати.

Все Суще розділилося надвоє:

У Нього кубатура, в тебе – сфери,

Загроза вічна для Його престолу.

На те Князь тьми їм радо відповів:

«Моя ти Доню й Сину чи то Внуче,

Нащадки гідні слави Сатани,

Що вийшов на війну з царем Небесним

Всесильним! Ми його перемагаєм

У цьому Світі й глибше: дивний міст

Єднає Пекло і мої труди

З Усесвітом в імперію велику,

Яко проста розкотиста дорога.

Тож поки я спускатимусь крізь тьму

Звістити однодумцям про наш успіх,

Захоплюйте це Твориво нове.

Почніть із Раю – вицвіту Землі.

Там воцаріться. Відтіля всю Землю,

За нею навколоземні простори

І далі за орбітами орбіти

Освоюйте. Найперш за все людей,

Що мали б стати владарями світу,

Тримайте в рабстві й врешті-решт убийте!

Вас двох яко намісників моїх

І сил пекельних посилаю в світ.

Коли його ви скорите собі,

То Пеклу не страшне уже ніщо.

Йдіть! Будьте сильні!» – мовив Сатана

І показав свому поріддю Землю,

Й Гріх-Смерть межи галактики впливли,

Затемненнями, вибухами сонць,

Зударами планет, зірок згасанням

Позначивши свій шлях. А Сатана

Ступив на міст широкий і подався

У протилежний бік – до брам пекельних,

Хоч навкруги ревів безформний Хаос,

Гриз адамантові тривкі опори,

Давивсь гранітом – надаремно. Брами

Відлунювали пусткою. Їх варта,

Лишивши службу, всенька подалась

У Новосвіт. А сатанинські сили

В глибинах Пекла купчилися – там,

Де Пандемоніум, Вождя столиця,

Чи то Люцифера, або Зірниці

(Так здавна прозивали Сатану),

Напружено чекали в охороні

Добірних вартових, бо у палаці

Зібрались найдостойніші владики

І на таємній раді розважали,

Чого зазнати міг їх славний Вождь

У небезпечних мандрах. Мов татари,

Що від Московії втекли в степи

Засніжені за Астрахань і далі;

Або як перський цар Бахрієць Софій,

Півмісяцем турецьким гнаний, в Тембриз

Тікав за Каспій в царство Аладули

Зруйноване, – так вигнанці небесні

З суворопокаральних нетрищ Пекла

Круг Пандемоніуму стольного зійшлись.

Причаєні у сторожкій напрузі,

Всі ждали, з чим повернеться із мандрів

Їхній Вождь. А він, немовби вартовий,

Пробрався непомічений в палац,

У тронну залу. Там на величний трон,

Прикрашений імперським балдахіном,

Сів. Незворушливим окинув зором

Достойників і враз прийняв свій вид

І постать: хмарне зблиснуло лице

Й постава Сатани ясніш Зірниці

У славі всепоблажливих Небес,

Залишеній йому після падіння

(Чи то в підробленому сяйві – хтозна).

Такого не бувало в Пеклі! Всі

Ураз схопились, вражені, бурхливо

Вітать Вождя. Достойники й князі

Із зали потаємних перемовин

З’явились. Вгамував їх владний жест

І голос: «Владці Сили! Державці Тронів!

Я вас зову так не лише по праву,

Але й по суті, бо прийшла пора

Нам всім до наших титулів небесних

Вертатись і владарювать на ділі.

Одімкнуто в’язницю! Воля кличе

Нас утверждатися як хазяї

Нових просторів – радісних; багатих,

Мов Небеса. Я їх здобув трудом

І ризиком у морі небезпек.

Було б се довго вам розповідати:

Де був, що бачив і чого зазнав,

Як продиравсь крізь небезпечний Хаос

Сум’яття, тьми і нерозгребних нетрищ

Безодні каламутної. Її

Мої нащадки, Гріх і Смерть, здолали,

Побудувавши велетенський міст,

Щоб ви по ньому йшли врочистою ходою, —

Не так, як я – першопроходець – стежку

Второвував крізь грізні надра Ночі, ще

Не рожденної; долав бездонну хлань,

Яку тепер перетинає шлях

Для наших доблесних звитяжних сил,

Широко мощений Гріхом і Смертю.

Зате мені найпершому вдалося

Продертися крізь Ніч і тлум Хаосу.

З їх ревно охоронюваних тайн

Летів я в новостворену Будову,

Про котру поголос на Небесах

Був здавна. І відкрився там мені

Прекрасний гармонійний Новий Світ.

Усередині – Рай; у ньому – Люди,

Замісто нас знедолених – щасливі.

Та їх я підступом зманив. Чим звабив? —

Аж смішно: яблуком. І найдивніше

Теє, що Творець образивсь на Людей:

Віддав своїх улюбленців з потомством

Й навколо них увесь великий Світ

Новосотворений – Гріхові й Смерті.

Творець карає і мене, чи Змія —

Тварину мирну, в котру я ввійшов,

Щоб через неї спокусить Людину.

Між мною й людством виросте ворожість.

Людину я кусатиму в п’яту,

Зате вона, розмножена в нащадках,

Трощити буде голову мою.

За владарство над Світом і людьми

Всяк голову підставить під удар —

Бувало й гірше. Ось вам стисло те,

Що я здійснив. Тепер одне лишилось,

Князі й Владики: йдім владарювати

В Новому світі». Сатана замовк —

Чекав овацій, гуків «Слава! Слава!»

Та ні – у відповідь почув сичання

Зміїне, – злобне, сповнене презирства.

Оторопівши, і в собі відчув

Зміїстість. Бо його лице й постава

Враз витяглися; руки влізли в тулуб;

Потворно зрісшись, видовжились ноги,

І він хвилясто захитавсь і впав

Гігантським Змієм. Як не силкувався,

Звиваючись, підвестися не міг,

Покараний подобою тварини,

Що стала знаряддям його підступства.

І вже його роздвоєний язик,

З ним тисячі навкруг, пустили сик

Згадючені старшини сатанинські.

Гримучі змії, кобри, скорпіони,

Тарантули, удави, осьминоги

Клубочились, спліталися, тріщали,

Мов на полях міфічних у крові

Горгони чи на Опіузі в морі.

Між ними Сатана набряк гігантським

Драконом – більшим, ніж Піфон, що Сонце

Сплодило з грязі й слизі у мочарах

Піфійських. Він, отямившись, звелів

Своїм старшинам виповзти з палацу

На простір, де в напруженім чеканні

Стояли армії напоготові:

От-от з наради вийдуть їхні славні

Достойники і непохитний Вождь.

Але діждались іншого: лавина

Гидотно-шамотливого гадюччя

З порталів хлинула! Обридження та жах

І жаль пойняв усіх, коли відчули,

Що й з ними коїться: вростають руки,

З них випадає зброя і щити —

Вслід за Вождем згадючилося й військо.

Замість овацій, Пекло опустилось

В самоприниження й самоганьбу.

В гадючих полчищ на очах поблизу

(Так повелів Творець їм на покару)

Враз вибуяв обтяжений плодами

Розкішний сад, подібний до того

В Раю, де Єву зводив Сатана.

Уже гаддя очима прикипіло

До звабливих плодів у тім саду.

Хоч здогадалися, що то на кару

Їм наслано, але спекотна спрага

Й лютий голод гнали їх у сад.

Тож ринули лавинно та обсіли

Дерева вузлуватими клубками,

Мов ковтуни на голові Медузи,

Й хапались за спокусливі плоди.

Відтак подібне споживав Содом

На моря Мертвого смолистих схилах,

Поки на грішних з Неба впав огонь.

Плоди ці – ще принадніші на вигляд,

Та не на смак! Їх похапцем захланно

Надкушували й запихали в пельки —

Не м’якоть соковиту, ні – а попіл

Розпечено-сухий, жарини й сажу

Глитали і випльовували й знову

Жаддиво жерли. (У людей не так:

Вони покуштували тільки раз.)

…Нарешті, змучені, відчули дозвіл

Вернутися у постаті колишні.

А втім, є чутка: відтоді щороку

На певен час знов сповнюється Пекло

Сичанням. Так гординя сатанинська,

Що звабила людей, ковтає попіл.

Принижена, обернена в гадюччя.

І все ж чорти між нами й досі сіють

Пересуди та міфи героїчні:

Немов-то Змій під ім’ям Отіона

Із Євриномою (це ніби Єва)

Олімпом правили ще до Сатурна,

Який по тому уступив Зевесу.

Тим часом у Раю пекельна пара

З’явилася за знадою: Гріховність

І син її фатальний Розпад-Смерть

(Поки що не на білому коні).

І мовила Гріховність: «Переможний

Всерозпаде, нащадку Сатани!

Ось нам імперія новоздобута

Думками й ділом нашого Отця.

Не будем нидіти в пекельних брамах

Не знані, не страшні, завжди голодні!»

У відповідь озвалося безформне

Гріховности поріддя: «Лютий голод

Мене діймає скрізь: на Небесах,

У Пеклі, у Раю не знаю меж,

Де є харчі моїй утробі трупній».

Йому на теє кровозмісна мати:

«Гамуй же голод масою рослин,

А потім ласуй рибами чи птаством

І звірами. Все, часові підвладне,

Безжально поглинай. А я, Гріховність,

В людей ввійшовши, запашні приправи

Тобі зготую з їхніх мрій, слів, дій,

А в них самих – присмаку найсолодшу:

Те – нищити, те – красти у безсмертя,

Все поспіль – тлити, ржавити, гноїти!»

З найвищого Престолу це узрівши,

Уседержитель так озвавсь до почту:

«Гляньте – заворушились пси пекельні:

Ген там у новоствореному Світі

Паскудять, переплутують і гидять,

Що Я створив, облюбував, беріг,

А нетямливо-нерозумні люди

Здали проклятим руйначам. А ті

Мені нетямством їхнім докоряють:

Мов, Я в раптовому пориві гніву

Віддав Гріхові й Смерті Новий світ.

Мої пекельники не здогадались,

Що Я їх витяг і зібрав на те,

Щоб злизувати нечистоти й гидь,

Якими людство світ Мій забруднить.

Налижуться, нассуться, нажеруться,

Аж розпиратиме їх. І тоді

Ти, Сину Мій, могутньою рукою

Зметеш Гріх-Смерть і скинеш поза Хаос

У Пекло й запечатаєш навік.

Тоді оновлені Земля і Небо,

Очищені, освятяться. А доти

На них тяжіє справедливий вирок».

Бог змовк. Озвалися небесні сонми

Стотисячоголосим «Алілуя!»

Воно, мов гомін океанських хвиль,

Зі співами злилося у хорал:

«О Всеблагий! У правді величавій

Своїм творінням Сам даєш закони —

Хто може заперечити Тобі

Чи Синові не воздавать хвали!

Він – людства Оновитель і Творець

Землі Нової при Новому Небі,

Що назавжди зіллються з Небесами».

Так славили Творця. Тим часом Бог

По одному Архангелів скликав

І їм велів по людській непокорі

Новому світові надати змін:

Сонцю – скривить екватор’яльний шлях,

Який давав постійну стужу й спеку

Тим а чи тим земним краям. Тепер

Хай Сонце ходить в різні пори різно:

Краї ті самі перемінно пражить

Спекота й лютий сковує мороз.

Накинуть Місяцеві зміну фаз;

Усім планетам – петляві стежки:

Хай іноді шикуються в ряди

Зловіснії – по три, чотири, п’ять;

Зіркам – непевні впливи на життя;

Ще – метеорні зливи і навальні,

Взаємодійно з Сонцем, лихоліття.

Вітрам – непередбаченість: затишшя

Й руйнівні бурі, шторми і тайфуни.

Громам – страшний розкочувати гуркіт…

Для змін тих, кажуть, Ангелам звелів

Потужно зрушить полюси Землі

І шлях новий накреслювати Сонцю

Обабіч від екватора: в сузір’ях

Тельця та інших до Близнят спартанських;

Од Рака в тропіках до Лева й Діви

І Терезів, ще нижче Козерога.

Так стались пори року. Де раніше

Завжди буяли літо чи весна

Й лише полярні кола навскоси

Освітлювало Сонце, що котилось

Круг обрію без заходу і сходу,

Рятуючи арктичні землі естів

Та антарктичні землі Магеллана

Від наступу льодів. Мов по бенкеті,

Сонце, сп’яніле від плодів Знання,

Хитається. Бо як же пояснити,

Що до падіння людського безгрішні

Й чисельніші, ніж потім, пожильці

Земні і не замерзли, й не спеклись?

Небесні зміни зачепили й Землю:

Її то труять випари боліт

На Півдні, то на Півночі вітри

Батожать снігом, градопадом, льодом.

Ім’я вітрам тим: Аргест, Борей, Кесій.

Південніше розбушувався Траскій —

Дерева трощить, виверта з корінням

І плугатарить море. Далі ринуть

Набряклі грозами Нот і Афер

З Сьєра-Леоне; їм наперекіс

Евр і Зефір; а збоку, від пустинь,

Лібеціо й Сироко – товкотнеча

Ристалища стихій. Їх доганяє

Дочка Гріха – вражда живих істот.

Ідуть убивцями на звірів звірі,

На птахів – птахи і на рибу – риба.

Вже не траву – одне одного їсть.

Поваги до людей нема – втікає

Чи шкірить зуби і пече злим оком.

Те бачив навкруги Адам. Не все,

Бо зосередивсь на тяжких думках.

Ба, і в собі відчув ще гірші зміни

І темну каламуть переживань,

Що виплеснулися в спізнілий лемент:

«О горе! Горе після благодати.

Це що – край новоствореному Світу?

Кінець мені невчасному? Прокляття

З благословення? Втеча від Творця,

Що дарував мені щасливу долю?..

Ні-ні! Тут – гірше. Те, що заслужив,

Спокутував би сам один. А зараз

Усе, що їм, п’ю, сплоджую, творю,

Вже прокляте й породжує прокляття.

«Зростайте й множтесь» – нам повелів Бог

Тоді на радість, а тепер на смерть

І ще на голову мою прокляття

Усіх нащадків. У тисячоліттях

Злоначинателя згадають так:

«Тобі, нечистий праотче Адаме,

Завдячуємо наші лихоліття».

І падатиме той проклін-подяка

На мене. О, яке було коротке,

Оплачене ціною довгих мук

Прийдешніх наше раювання! Глина,

З якої я постав, хіба хотіла

Стать чоловіком? Чи благала Бога,

Щоб підіймав увись, носив у Рай?

Як мої воля й сутність урізнобіч

Розбіглися, Бог буде справедливий,

Коли мене, не здатного вміщати

Його дари, поверне знов у прах,

Відкіль я не просивсь. За що ж карати

Усіх людей, що будуть після нас?

Усемогутній – поможи збагнути.

Хоча, по правді, пізнє сперечання

Тут ні до чого: сам же я прийняв

Нав’язані умови разом з благом,

Мені дарованим. Тепер негоже

Їх розривати, бо й мене самого

І всього навкруги творцем єсть Бог

Єдиносутній. Що, коли мій син,

В непослух впавши, караний отцем,

Кричатиме: «Я не просивсь на світ».

Чи виправдаю я його зухвальство?

Ні! – хоч не вільний вибір, а природність

Дала батькам дітей. А Бог же сам

По власній волі сотворив мене

Й від Себе і Собі плекав ласкаво;

То з волі власної й кара непослух.

Отож заслужено терпи покару.

Узятий з праху – повертайсь у прах

Негайно. Нащо затяжне життя,

Занурене у муки на глум Смерті?

Вернусь охоче в незворушну глину;

Засну дитятком у її обіймах;

Ніколи не гримітиме мені

Й не накликатиме жорстоких видив

Погроза Смерти й острах за нащадків…

Проте є сумнів: що, як людський дух,

Вітхнений Богом, не вертав у прах

З гниючим тілом? Що, коли в могилі —

Чи то деінде – є життя у Смерті?

Це – страшно. Втім, не те. Адже не глина

Грішить, а вдихнутий у мертву глину

Життєвий дух. Тоді вмирає – що?

Те, в чім життя і гріх. Газом із тілом,

Немає сумніву, увесь помру,

А що за тим, – не в силі я збагнуть.

Бог – нескінченний; чи то ж безкінечний

І гнів Створителя на всіх людей,

Рокованих на Смерть? Як сумістити

Кінечне з безкінечним? Чи можлива

Безсмертна Смерть? Це дивна суперечність,

Немислима у Божім всемогутті,

Як прояв слабощів. Хіба Господь

Утверджує сувору справедливість,

Ламаючи свавільно ті закони

Причин і наслідків, що Сам поклав

У сув’язі кільця в кільцеві з кілець

У кільцях – вічно? Думав я, що Смерть

Нас помахом єдиним вивільняє

Від мук. Ба ні! Віднині відчуваю,

В собі й навколо невідступний Розпад –

Смерть ген у безконечність. Горе, горе!

Обрушується наглим громом страх

На голову мою і топче в землю

Беззахисного. Відчуваю Розпад –

Смерть часткою себе й своїх нащадків.

Оце мій спадок їм. Волів би сам

Спожить його. Хай звільнені навіки

З такої батьківщини не кленуть

Першолюдину як Першопричину

Безвинної покари… Ні. Не те.

Вони – моє продовження і сім’я,

Осквернене, передане у спадок

З розхитаністю волі, дій, думок.

Хіба такі перед лицем Господнім

Устоять? Аж тепер мені сяйнуло:

Заборгувати витворам своїм

Чи ж личить Богові? А плутанина

Думок, хоч як петляє, вказує на мене —

Найпершого ослушника, що Бог

Скарав. Тоді нехай Господня кара

Виповнюється! Хоч нам не під силу

Тягар важезний, важчий, ніж Земля.

А втім, ділитимем його удвох

З негідною жоною: Найвинніший

І Найкоханіша постали разом.

Такого не було і більш не буде

На цій Землі. Я – наче Сатана,

Навіки проклятий! О, пізнання!

О, почуття! В яку безодню жаху

Мене ввергаєте!» Так нарікав

Розгублений Адам глухої ночі —

Не тихої, не ніжної, як перш,

А в пелені болотного туману.

Простягтись на відчуженій землі,

Він кляв своє сотворення й звав Розпад –

Смерть невідкладно здійснювати вирок:

«Чом не покінчиш зразу? Де та правда?

Чому бариться Божа справедливість

І не прискорює ходи, глуха

До молитов? Чому не озоветесь,

Долини, затишні гаї, – ще вчора

Чутливі й чуйні, гомінкі піснями

Нічних небесних хорів!?» Стихла Єва,

Закам’яніла в горі, підвелася

І лагідно озвалась до Адама,

Торкнувши Мужа. Той схопився: «Геть!

З очей моїх, зміюко, Сестро Змія!

Як він, фальшива, тільки не хвостата

І звивисто не видовжена тварь,

Як він! Тоді б усі остерігались

Пекельного жала в красі небесній,

Що потім багатьох поспокушає.

А ми ж були щасливі! Поки примхи

Й забаганки твої та суєтливість

Зневажили мою пересторогу.

Ти, самовпевнено заграючи,

Перед дияволом похизувалась,

Немов цариця, і попала в пастку.

Я ж оступився, наче раб покірний,

Тебе від себе відпустивши, вірив,

Що ти розумна і неспокушенна,

Стійка й розважна – ох! Як помиливсь!

Бо ті твої чесноти показні

Ховають темну суть мого ребра,

Що й від природи скривлене й ламке.

О, чом його не викинуто геть? —

Я жив би і без нього. Наш творець,

Премудро населивши Небеса

Мужськими духами, дав лиш Землі

Таку принадну помилку Природи.

О, чом Він зразу не наповнив Світ цей,

Як Небеса, началом чоловічим

І нам розмножуватись не велів

Якось природно, тільки без жінок,

То не зазнали би, як нині, лиха

І тисяч нових лих в майбутнім! Жінка

Ще попомучить чоловічий рід.

Без неї ми ущербні та безплідні,

А з нею – як знайти достойну пару?

Ця – випадкова, в іншій – помилився,

Та, люба й жадана, тебе не хоче —

Повіялася з іншими. Ця любить,

Але скоритись змушена батькам.

Там двоє покохалися на горе:

Вона – заміжня, чоловік лютує,

Родині – срам, а діточкам – сирітство…»

Розгублений, у роздумах гірких,

Адам від Єви відвернувсь. Вона,

Відштовхнута уперше, розридалась.

Припала чоловікові до ніг,

Покрила їх розпущеним волоссям,

Обнявши у покірнім каятті.

Проквилила налякано: «Не кидай

Мене, Адаме! Небеса хай свідчать

Мою любов до тебе. Завинила

Я ненавмисне. То мене звели

На превелике наше горе. Змилуйсь,

Єдина моя сило і розрадо!

Покинута – до кого прихилюсь?

Як доживатиму короткий час,

Обом нам визначений? Помирімось,

Адаме, в нашій спільній ворожнечі

До Змія проклятого. Не карай

Жону пропащу справедливим гнівом.

Мені й без того важче, ніж тобі,

Бо ми грішили вдвох: ти – перед Богом,

Я – подвійно: ще й перед тобою.

Як станем на Великому суді,

Я плач здійму до самого Престолу,

Нехай тебе минає Божа кара

Й мене одну кара Господній гнів».

…Лежала Єва покаянно-тиха,

Слізьми рясними поливала землю

Й розворушила у душі Адама

Любов до себе – тої, що була

Всі дні йому розрадою. Покірна,

Простерта у ногах його, прекрасна

І рідна, всім єством тяглась до нього

Розгніваного, в прихисток. Кохання

Вмить обеззброїло його. Відчув,

Що гнів ущух. Промовчавши,

Озвавсь до Єви ніжно: «Ти, як завжди,

Поривиста, і важишся на те,

Чого не відаєш. Тобі несила

Тягар покари Божої нести

Одній. Мій гнів тебе діймає більше,

Ніж гнів Творця й невідворотна кара.

Я переконливіше доведу,

Що сам один ту кару заслужив.

Бо я – глава, опора, оборона

Твоїй хиткій природі й кволій статі,

Що мною не прихищені були.

Встань, Єво! Не впадаймо у докори

Та звинувачення. В тисячоліттях

І так на наші голови впаде

Багато… Зважмо, як би нам любов’ю

Полегшити собі тягар тих кар.

Здається, Розпад-Смерть нас доконає

Не зараз і, можливо, не сьогодні.

У муках помирання поступово

Смерть пережовуватиме життя

Твоє й моє і – горе нам! – нащадків

Усіх». Озвалась осміліла Єва:

«Адаме, знаю: небагато важать

В занепаді моєму ці слова

І роздуми гіркі, хоча й вернув ти

Мене, слабку й хитку, зате твою

Всім серцем люблячим в грудях живих

Чи мрущих. Поєднаймося, Адаме,

Рішуче й навпростець. Коли нащадків

Усіх по нас чекає Розпад-Смерть

І ми приводитимем їх у світ

Цей проклятий, для того щоб страждали

І йшли в невситну пащу Розпаду, – Адаме,

Не допускай зачаття! Ти це можеш.

Лишаймося бездітні. Хай при нас

Помре й покаране насіння наше.

Хай виллються у розпад животворчі

Життєві первні… В тім тобі, мій милий,

Відхилювати повноту любови,

Коли мене торкаєш, бачиш, чуєш,

В обіймах пестуєш, – ох, як це важко!

Мені без цього, любий мій, ще важче.

Взаємно недоконана любов

У марній нездійсненності кохання —

Це мука врівень з Божим покаранням.

А може так: скрутім себе з насінням

І заподіймо власними руками

Для себе Розпад-Смерть. Чого чекати?

Наважмося, здолаймо смертю смерть».

З лицем пополотнілим Єва вмовкла:

Вжахнулася своїх бажань. Адам,

Розважливіший у думках, вловив

Далекий просвіток. Тож відповів:

«Зневагою до втіх життя й кохання

В пориві самознищення одчайнім

Ти ніби перекреслюєш найкраще

В собі самій. Бо справді не зневага

До життєдайних радощів, а страх

І жаль за марно згубленим життям

Тебе штовхнули в розпач, ще й у Розпад,

Аби уникнуть Божої покари.

Але розваж: і гнів, і кару Бога

Всезнаючого не перехитруєш.

Якби ми й кинулись в обійми Смерти,

Господь подбав, щоб виміряна кара

І муки не минули нас. Ба гірше:

Заграючи зі Смертю, ми Творцеві

Непослух вимовили, й Він у гніві

Поселить Смерть у нас на віки вічні.

Ні. Вдумаймося краще в Божий вирок:

В нім – надія. Кажуть: нащадки жінки

Вражати будуть голову зміїну…

Чи тільки ж то? А що, як у тварину

Вселився ворог Бога Сатана

І через Змія зводив нас? Вражати

Такому Змію голову – ось помста

Дітей за зведених батьків! Не хочуть

Дітей ростить кастрати й самогубці,

Ти ж у відчаї потяглась до них

На превелику втіху Сатани.

Без людського насіння, без жінок,

Поріддя сатанинське Розпад-Смерть

Непереможне. Вироку уникши,

Накличемо на себе гіршу кару.

Кохана! Відкидаймо самозгубу

И свавільну яловість, бо в них гординя

І розпач, злість і нетерплячий виклик

Самому Богові, який поклав

На непокірливих ярмо покари.

Згадай-но, як Він лагідно судив нас,

Уважно вислухав, не відвернувся,

Не спалахнув у гніві!.. Ми ж боялись,

Що того дня нам буде Смерть. Ба ні!

Бог присудив тобі родить дітей

У болещах нестерпних материнства.

А через мене Він прокляв цю Землю —

Хай зрошує її наш піт для хліба.

Наражені на голод, спрагу, спеку

Чи холод, день у день боротись будем

Зі Смертю, аби вижити й життя

Удосконалювати у трудах.

Розслаблене лінивство було б гірше,

Аніж труди. В них ласки не відмовив

Творець і допоміг: дав одяг недостойним

І напоумлюватиме нас далі,

Як перебути дощ, град, сніг, вітри

Рвучкі, що – глянь-но! – вже куйовдять

Та рвуть розкішні кучері дерев,

А нас позбавлять прихистку в холодну

Ніч. Як би то зібрать в один пучок

Жар сонячних промінчиків завчасно

Чи видобуть жаринку від зудару

Двох крем’яхів? А чи тертям трісок?

Коли зударювалися дві хмари,

То викресали блискаву – вона

В смолистій деревині запалила

Вогонь. Від нього розійшлось тепло,

Немов од Сонця. Треба нам дружити

З вогнем, єднать собі природні сили

Для захисту від збурення стихій,

Що ми накликали. Молімось Богу —

Хай нас навчить. Просім у Нього ласки,

То зглянеться й дозволить у добрі

Й добробуті прожити це життя

Й вернутися у прах, домівку тління.

А зараз що нам діяти? Ходімо

До того місця, де ми чули вирок,

І припадім покірно до Землі.

В зітханнях покаянних і сльозах

Благатимемо у Творця прощення.

Він, певно, змилується, бо тоді,

Коли нам виголошувався вирок,

Попри суворість, Вид Його ясний

Виказував ласкаве милосердя».

Так праотець усіх людей Адам

Із Євою каралися. Пішли

Туди, де суджені були, й припали

До Землі й здіймали руки до Небес,

Возносячи молитву покаянну

Від серця кроткого і щирої покути.

Слізьми рясними зрошували Землю,

Благаючи у Господа прощення.