Утрачений рай

Про найдавніший людський той Непослух

І древа забороненого плід,

Що смак його на Землю Смерть накликав

І лихоліття, і утрату Раю,

Аж до великого пришестя Мужа,

Що нам Едем поверне, – заспівай,

Благословенна Музо. Як колись

В Народі обраному Пастуха

Ти на горі Синаї научила

Розповісти, як поставав сей світ

Із Хаосу, чи потім на Сіоні

Пророків просвітила, – поможи

Піднятися й моїй зухвалій Пісні

Од Гелікону вище і повідать

Про недоступне досі Письменам.

А ще більш Ти, о Духу, що у людях

Цінуєш над святині серце чисте,

О, надихни мене, Предвічний! Крила

Могутні розпростерши, наче голуб,

Над мертвою Безоднею, Ти в тьму

Її зронив тепло життя. Ожить

Дозволь померлому і засіяти

Погаслому в мені. Хай Провидіння

Освятить щедро мій великий Задум —

Шляхи Господні виправдати людям.

Скажи спочатку, бо тобі відоме

Найсокровенніше на Небесах

І в Пеклі: як же перші в світі люди

Утратили Творцеву благодать,

Порушивши Його високу волю,

Що владу над Землею їм дала,

Опріч єдиної перестороги?

Хто їх на непокору спокусив?

То – Змій пекельний, так, то він, лихий,

Із помсти та із заздрощів ізвів

Праматір людства, скинутий з Небес

Із військом ангелів лихих. Він, бунт

Піднявши, Вседержителя престол

В облогу брав у нечестивій битві;

Гординею потьмарить славу Бога,

Себе ж поставить геть понад усе

Він прагнув – надаремно, бо Всевишній

Скарав його за те громовогненно:

Жбурнув із Неба у безодню Пекла,

Закувши в адамантові кайдани,

Щоб на Творця руки не підіймав.

Там він і воїни його – розбиті,

Хоча безсмертні, корчились од болю,

Що завдає не так вогонь, як думка

Про втрачене блаженство й вічну муку;

І все тривало на людський наш вимір

Аж дев’ять діб. А потім зір його,

Гордині сповнений і зненавиди,

Блукати став по безміру пекельнім,

Де в нетровищах розпачу і горя

Клубочиться Видовище страшне:

Темниця, мов розпеченеє горно,

І чорне полум’я – не світло – морок

Тьми зримої вистелює навкруг.

Спокою – ні на мить, надія – вмерла,

І розлилося вічне море мук

Розтопленою сіркою. Таке

Всеправедний призначив місце кари

Бунтівникам; у непросвітній тьмі,

До осяйних Небес утричі далі,

Як од Землі до Всесвіту околиць,

Куди й іскринка світла не сяга.

В тьмі Хаосу, у бурунах вогненних

Він став вирізнювати побратимів,

Соратників і першим обіч себе

Найближчого і силою, і злом

Уздрів того, хто йменням Вельзевул

Назветься в Палестині. І йому

Такі слова Вождь ворогів Господніх,

Той, що його зовемо Сатана

Зухвало розколовши мертву тишу

Пекельної безодні, проказав:

«Се – ти? О! Як змінивсь, як занепав

З тих пір, коли велично-ясноликий

У царстві Світла ти сіяв ясніше

За міріади інших! Однодумцю,

Соратнику у славнім починанні!

Надію, ризик, звагу відчайдушну

Ділили ми, а зараз ділим горе.

Як у найглибшу прірву ми упали

З найвищих високостей, то сильніший —

Хто знати міг? – Він із його громами,

Що звергли нас сюди. Хоч переміг

І лютуватиме Всевладець, – я

Лишаюся собою і не каюсь.

Нехай загублено позверхній блиск,

Зате загартувався дух незламний,

Біль кривди і зневага до тирана —

Все те, що згуртувало на війну

Могутні армії небесних Сил,

Що не бажають Його влади й вільно

Вождем обрали не його – мене,

Й стояли до кінця в непевній битві

Серед просторищ неозорих Неба

І сталість Його царства потрясли.

За Ним лишилось поле бою, – що ж,

Не все утратили ми! Тверда Воля,

Ненависть вічна і наука помсти,

І мисль допитлива і недоступна

Неподоланність – от де наша слава!

Її ні лють Його, ані насильство

Уже не відберуть од нас повік.

Чи маю я вижебрувати ласку,

В поклонах гнутись, вихваляти силу,

Котру недавно за свій трон тремтіти

Моя рука примушувала? – Ні!

Була б то ницість і ганьба гидкіша,

Ніж се падіння; бо велінням Долі

Він зі своєю силою і ми

В небесній нашій сутності – безсмертні.

З боїв наукою багаті, зброю

Не гіршу маємо; обміркувавши

Стратегію, – де сила, а де підступ, –

Продовжимо не скінчену Війну,

І успіх нам світитиме, допоки,

Сп'янілий од безкарного насильства,

Тиран самодержавно править миром

Небес». Так мовив скинутий Архангел,

Пишаючись, хоча бездонний відчай

Його ятрив. Хоробрий Вельзевул

Йому на те одразу відповів:

«Керманичу і Князю Сил небесних,

Що в бій водив крилатих Серафимів,

Ми в цій війні поставили на спит

Верховність Вседержителя, що править

Із примхи Долі, випадку чи сили.

О, як я побиваюся, що впали

Корогви наші, і хоробре військо

Конає серед розпачу й руїни,

Яких відколи світ іще не знали

Безсмертні! Але дух у нас лишився

Не переможений, а з ним завзяття

Повернеться, хоч втрачено пишноту

І горе потопило благодать.

Та що, коли могутній Переможець,

Напевно, Він всесильний, коли зміг

Здолати навіть нашу міць, лишив

Нам наш незламний дух і ясність мислі

На те, щоб ми болючіше страждали —

В глибинах Пекла імениті бранці

На втіху гнівові його та помсті,

Слугуючи Його меті непевній?

Тоді для чого нам наш гордий дух

І вічність? Чи ж для вічної наруги

Мучителя?» І мовив Сатана:

«Що є найжалюгідніше – це кволість

У почуттях чи діях. Отже, знай.

Добра собі од нас Він не діждеться.

Повік єдина наша втіха – зло,

Раз ми сперечники Його. Коли ж

Зло на добро Він схоче обернути,

Ми наміри Його так перекрутим

У виконанні, так переінакшим

Їх наслідки, що виродиться геть

Його добро у зло, Йому на лихо.

Якщо нам се удасться, наша праця

Позводить промисел Його в ніщо.

Але поглянь навколо: Переможець

Позавертав на Небо посланців,

Що гналися за нами. Град камінний

Вже не бушує, громи не гуркочуть

Услід падінню нашому з Небес;

Погасли ярі стріли блискавиць,

А в безконечних катакомбах Пекла

Конає гомін втомленої бурі.

Чи то вже ворог наш наситив лють

Свою, чи у зневазі одвернувся, —

Пора, пора нам братись до роботи!

Поглянь: ген височіє суходіл,

Пустельний, темний, моторошний, дикий,

Лиш відблисками мертвого вогню

Ледь-ледь освітлений. Летім туди,

Підводьмося з розтопленої лави,

Щоб, одпочивши (де вже тут спочинок!),

Когорти наші знову шикувать

І раду радити, як відтепер

Війну повести, щоб завдать ударів

Дошкульних ворогові й одібрати

Утрачене, ганьбу переборовши.

Та зважимо: чи не додасть нам сил

Надія? Як її нема – то відчай

Хай додає завзяття і снаги».

Так мовив Сатана до свого друга

І, голову підводячи, сяйнув

Очима іскрометними – оглянув

Свою могутню постать, що на хвилях

Палючих простяглась у далечінь

Гігантська, неосяжно-титанічна,

Немов народжені Землею й Небом

Противники Зевеса: Бріарей

Сторукий або стозмієголовий

Тифон – владар печер побіля Тарса;

Чи як страховище Левіафан,

Найбільший з-поміж тварей океану —

Такий огромний, що, бува, рибалки

Норвезькі, заблукавши у негоду,

В Левіафанові вбачають острів

І в затишку його боків ховають

Свої човни та закидають кітви

В луску зроговілу, – допоки ніч

В кирею чорну огортає море.

Тоді простертий на вогненних хвилях

Враг Божий, міцно скутий, ланцюги

Порозривав і встав! Бо Небеса

Всевладні дарували йому волю —

Нехай виношує, плете і множить

Свої підступні наміри і зло,

Щоб виповнилася потрійно кара

Мук і прокляття вічного – йому,

А людям зведеним – прощення й ласки;

І щоб лихий побачив: його лють

Для них обернеться на благодать.

І ось він випроставсь на повен зріст,

І бризнула навскісними списами

Од рук його й рамен кипляча лава

Та покотилась чорними валами,

Як, розпростерши крила, він злетів

І скерував до смуги суходолу

Свій лет тугий серед густої тьми.

Де присок жевріє сипучим жаром

І камінь розсипається на попіл

В спекоті Пекла (наче у вулканах

В країні, де двигтить гримуча Етна

І димом задихається Пелорус,

Коли розбуджені підземні бурі

Ригають смородом, вергають скелі

І зяють кратерами), – там ступив

Зухвалою ногою Сатана,

За ним – його товариш. Стали твердо,

Пишаючись, що їм, яко богам,

Немає скону – є у них немов

Не подарована, а власна сила.

«Так се-то та Країна, ті Простори,

Що нам дістались узамін за Небо? —

Озвався сумно скинутий Архангел, —

Похмурий морок замість ласки світла?!

То хай же буде так! Немає Правди:

Є сила і сваволя Переможця,

Що розумом нам рівня, а насильством

Над рівними піднявся. Прощавайте,

Простори світла й радощів! Привіт

Вам, хлані жаху, Пекла і прокляття!

Діждались ви Господаря, чий дух

Неподоланний ані час, ні простір

Не зломлять; дух сам у собі спроможен

Творити з Раю Пекло, з Пекла – Рай.

Не менші ми, ніж Той, хто возвеличив

Себе громами. Краще бути тут,

Де Він завидливо не натворив

Нічого й нас не прожене відсіль.

Тут правитимем вільно. Як на мене,

Достойніше свобідно княжить в пеклі,

Ніж нидіти на Небі в послушенстві,

Бо краще в Пеклі пан, ніж в Небі раб.

А коли так, даремно наші друзі,

Соратники і воїни поникли,

Простерті, приголомшені падінням.

Нехай підводяться, аби ділити

Із нами се пристанище скорботи

Та гуртувати сили для борні,

Щоб знову відвойовувати Небо,

А ні – зазнати в Пеклі гірших мук».

І Вельзевул порадив Сатані:

«Ти – Полководець світоносних Армій,

Що їх ніхто не в силі подолати,

Крім Всемогутнього, озвись до них!

Твій голос серед небезпек у битвах

Для них був запорукою звитяги.

Хай лиш почують – зразу оживуть

Для битв нових ті, що лежать без руху

В безодні, через Хаос провалившись».

Він ледве мовив се – і Сатана

Попрямував до берега, піднявши

Свій щит тяжкий. Гартований, масивний,

Доладно карблений, той щит сяйнув

У нього за плечима, наче Місяць

Уповні серед Неба в час нічний,

Коли тосканський Вчений з Ф’єзоле

На нього цілиться оптичним склом

І розглядає пильно срібний диск,

Цяткований ландшафтом таємничим.

Спираючись на велетенський спис, —

З чим порівнять той спис, коли найвища

Сосна норвезька, зрубана на щоглу

Для корабля-гіганта, проти нього —

Немов малесенька очеретина? —

Непевним кроком рушив Сатана

До берега палаючого моря

По каменях розпечених. (Не так

Ступав колись він по світлицях Неба!)

І став свої скликати легіони,

Що в безладі безвладному встеляли

Поверхню хвиль, – немов осіннє листя,

Що засипає лісові струмки

В Етрурії поблизу Вальамброзо,

Чи порозмотувана осока

В час літніх штормів на Червонім морі

(Де згинуло колись добірне військо,

Що фараон Бузірис посилав

Наздоганять утікачів з Гесему,

А ті, на березі безпечнім стоя,

Дивилися, як море вкрили трупи

Ворожі та уламки колісниць) —

Отак валялось військо Сатани,

Розгромлене. І голос їх Вождя

Громохкою луною під склепінням

Пекельним наростав: «Де ви, владики?

Небесні Первоцвіти! Чи вернути

Нам втрачене, як скоритесь поразці?

Чи місце це достойне для спочинку

По битві чесній? Чи годиться вам

Куняти тут, мов на небесних луках?

Невже бажаєте, лежачи плазом,

Проскиглити осанну Переможцю,

Що бачить херувимів, серафимів,

Розметаних по сірчаній калюжі,

А нашу зброю, прапори й клейноди

Розсипані, мов сміття?! Діждетесь,

Аж налетять Його охочі служки,

Утопчуть вас в кипляче се болото

І блискавицями до дна приб’ють.

То встаньте! Стрепеніться! Якщо ні —

Повержені лежатимете вічно!»

Вони почули, вражені, й ураз

Схопилися на крила, як у нас

Підхоплюється сонний вартовий,

Зачувши грізний окрик старшини.

Хоч дошкуляв їм біль і розуміння,

Що мукам їх кінця не буде, – голос

Вождя скорив усіх. Неізчислимі

Знялися, мов у давньому Єгипті

В лиху годину хмари сарани,

Що налетіла, гнана східним вітром

За помахом Мойсеевого жезла

На царство нечестивих фараонів

І день перетворила в чорну ніч.

Тьми-тьмущі духів злих шугали в Пеклі,

Що полум’ям згори, з боків і знизу

Палахкотіло, – доки Сатана,

Простягши списа, їм не показав

На Суходіл. І стали опускатись

Загонами й колонами без ліку,

Мов Орди ті, що велелюдна Північ

Котила на Полуднє, мов потоп,

Через Дунай і Рейн, і Ґібралтар

Вихлюпувала на піски лівійські.

На твердому розставивши війська,

Старшини поспішали до вождя,

Богоподібні Постаті й Постави,

Величніші од людських, – все колишні

Князі небесні, хоч на Небесах

Пропали їхні імена, забуті

Та вирвані за бунт з Книги Життя.

А на землі ще не була пора

Нові наймення дать недобрим духам,

Що з допусту Творця прийшли сюди,

Щоб випробовувати нашу вірність

Невидимому Богові – й розтлили

Нащадків Єви! Марновірні люди

Здалися на відступство і брехню:

Створителя забувши, поклонились

Цяцькованим звірячим тим Бовванам

Та віддалися золоту й розкошам,

В Дияволах вбачаючи Богів.

Різноманітні їм дало наймення

В поганських землях ідолопоклонство.

Ти, Музо, поможи мені назвать,

Хто поміж ними перший, хто останній,

Схопившися із вогняного ложа,

На поклик Імператора з’явивсь.

Бо то його прибічники найближчі,

Що потім перші полишили Пекло

І на людей чигали й захопили

Священні вівтарі та їхні душі,

Їм першим в нечестивому екстазі

Воздвигли люди жертовники мерзькі

У храмах поруч жертовників чистих

Єгові, що у славі херувимів

Громами промовляв з висот Сіону.

Ба! Духи злі й Сіон взяли в полон,

Щоб заслонити світло чадом тьми.

Найперший Молох – лютий володар,

Весь скупаний у крові людських жертв

І в матірних сльозах. Під бубнів грюк.

Тимпанів брязк і навіжений крик

Жерців конали у вогненнім лоні

Молохового ідола невинні

Діти, одібрані у матерів.

Велося так на землях, де жили

Амонітяни – молохопоклонці.

Розтління не минуло і Юдеїв:

Цар їхній добрий, мудрий Соломон,

І той блудив і поклонявся злому,

Бо збудувати повелів святиню

Молоху на Оливковій горі,

Де храм Єгови насупроти й щедро

Оддав жерцям кривавих ритуалів

Енномів яр з-під стін єрусалимських,

Пізніше прозваний «Геєна чорна».

За Молохом – Хемос, божок Моаву,

Що од квітучих виноградів Сибми

До Моря Мертвого вздовж узбережжя

На сороміцьких гульбищах витав

І під ім’ям Пеора спокусив

Ізраїльтян, коли ішли з Єгипту.

Ним зваблені, накликали на себе

Біду. Та потяг сластолюбних гульбищ

Їх млоїв знов – бо і в гаях Еннома

Сплітались у задушливих обіймах

Жорстокість Молоха й Хемоса хіть,

Аж Іосія-цар прогнав їх геть.

За ними – божища земель широких

Від вод Євфрату і до меж Єгипту

Множинні Ваалім і Аштарот.

Ті – в чоловічих, ті – у жіночих

Різноманітних втіленнях відомі,

Бо духи будь-яку приймають стать

Чи зразу дві; їх етерична сутність,

Легка і чиста, усотується в світ речей,

Заходить вільно в нетривке житло

З кісток і плоті чи у кристалічні

Породи, подих вітру, світла блиск,

В яскравість чи у тьму – аби творити

Свої діла любови чи вражди.

Для сих-то демонів Ізраїльтяни

Зрікалися свого живого Бога.

Вівтар його лишали в запустінні,

Ниць падали у ноги тим бовванам

І карані були: бо їх самих

Тоді долали збройні їх сусіди,

Ниць клали й забивали у кайдани.

За цими вслід – Астарта фінікійська –

Богиня неба, вінчана сріблистим

Півмісяцем. Її ясна подоба

Приваблювала в місячнії ночі

Дівчат сидонських: їй у подарунок

Несли зітхання, молитви й пісні.

І на Сіоні ті пісні лунали,

Де Цар великосердно-жонолюбний,

Вимолюючи пестощі в наложниць,

Облюбував для ідолині храм.

За нею підійшов Таммуз-воскресник,

Той, то його оплакували жони

Ліванські та сирійські кожне літо,

Коли змілілі води Адоніса

Ставали каламутні, аж червоні,

Немовбито од крови, що лилась

З незгойної Таммузової рани.

Любовну казку цю із уст в уста

Носили й голосили за божком

В солодко-млоснім самозабутті

Й юдейські жони – їх за те картав

Пророк Єзекіїл богонатхненний.

З Таммузом – Демон той, що у столиці

Філістимлян – зганьбили привселюдно

У власнім храмі, де священна скриня,

Украдена в Ізраїльтян, упала

Й розбила його різьблену подобу —

Потвору водяну, людино-рибу;

Ім’я ж йому Дагон, у палестинськім

Помор’ї славний. А за ним Рімон,

Що посідав розкішні вівтарі

Багатого Дамаска та околиць

Родючих, де Абана і Фарфар

Прозорі котять води, й посягав

На славу Бога. Бо хоча зцілився

Ім’ям Єгови прокажений вождь

Сирійський – все ж юдейський цар Ахаз

Спаскудився, побувши у Дамаску:

Божків здолав і їм же поклонивсь.

Ще й сп'яну Божий храм Єрусалимський

Переінакшив на поганський лад.

Услід наблизився бундючний почет

Озіріса, Ізіди та їх сина,

Що потім по чаклунському Єгипту

Розбрівсь, повтілювавшися у звірів,

І порозбещував ізраїльтян,

Які тельцю вклонились золотому,

Що вилили самі ж. А потім цар їх

Відступний хулив Бога: зображав,

Сумирно ремигаючи биком,

Єгову гнівного, що умертвив

Лиш помахом одним всіх первородних —

Людину й звіра – йшовши над Єгиптом.

Тут Беліал з’явивсь – найрозпусніший

Між духами отверженими. Хтивість

І ненаситну відданість Пороку

Йому несли в дарунок. Він без храмів,

Без власних жертовників захопив

Святині людські; тож не раз бувало:

Ставали атеїстами й левіти,

Ще й у церквах чинили гвалт і блуд.

Беліал – в палатах королівських, в місті,

В гармидері гордині й суєти,

Де поночі здіймають буйний бешкет

Його непогамовані сини,

Бубняві од нахабства і вина.

Згадаймо ніч на вулицях Содома

І ще одну, у Гіві, – коли двері

Гостинні розчахнувши, любу жінку

Муж виштовхнув на ігрище блудягам,

Щоб одвернути паскудніший блуд…

Такі-то духи злі найбільш славетні.

Всіх знаменитих тут не перелічиш,

Як-от богів Іонії – рожденних

Немовбито од Неба і Землі.

Ті в міфах славляться. Найперш Титан,

Що мав дітей шість тисяч; та Сатурн,

Молодший брат Титанів, одібрав

Престол у старшого, а потім сам

Уляг насильству: син його Зевес

Зборов Сатурна й владу захопив.

Йому вклонялись греки; на Олімпі

(Для Зевса то було найвище небо)

Його шукали; будували храми

В Додоні, в Дельфах і по всій Елладі.

Старий Сатурн тікав на Захід – в землі

Латинські, Кельтські й дальні Острови.

Ці й інші оточили Сатану,

Потупивши звологлі очі. Все ж

Блиск втіхи темної у них сяйнув,

Коли збагнули: Вождь не впав у розпач,

І навіть у загибелі самій

Погибелі нема. Тоді-то Сатана

Здобувсь на підбадьорююче слово,

Улесливо-пихато-пишномовне,

Та оживив прив’ялу їх снагу,

Розвіяв страх і сурмачам звелів:

Хай Стяг озвучено замайорить у Пеклі.

Прапороносець-велет Азазель

Підніс окуте сяйним сріблом древко;

І золотим шитвом та самоцвіттям

Оздоб, відзнак та знаків геральдичних

Заблискотів, неначе Метеор,

Під звуки сурм і радісних фанфар

Розгорнутий широко гордий прапор.

І вирвався у сонмищ духів клич,

І покотився Пеклом з краю в край,

Сполохавши одвічне царство Ночі

Та Хаосу; і тисячі знамен

Затріпотіли блиском різнобарвно,

І, мов тайга безкрая, сколихнулись

Списи, блискучі шоломи й щити.

Хвилина – й рушили міцні фаланги

Під музику врочисто-ніжну флейт,

Що на мотив Дорійський з давніх-давен

Розбуджує не шал сліпий, не лють,

А впевнену в собі одвагу й силу,

Сувору, неодступливу хоробрість,

Котрим чужі надрив, хитання, кволість

Однаково – в безсмертних і в людей.

Всі рушили – єдина мисль і міць,

У чарах музики на час забувши

Спекоту Пекла, – і безмежним фронтом

Розшикувались перед Сатаною.

Згуртована і вишколена сила

З сяйною зброєю напоготові

Чекала від суворого Вождя

Наказів. Він окинув бистрим оком

Божисті постаті бійців, шеренги

Та військо все – і знову пойняла

Пиха його закам’яніле серце.

Бо як світ світом не збирав ніхто

Могутнішого війська, у людей

Їх армії проти цієї – жменька

Пігмеїв, що бояться журавлів,

Хай би й в одне з’єднались геть усі

Війська геройські: велетні з-під Флегри,

Ліванські і троянські збройні сили

Разом з богами, котрі їм сприяли;

І воїнство прославлене Артура;

І лицарі хрещені й нехрещені,

Що у хрестових билися походах, —

Дамаські, аспрамонські, монтабланські;

Та армії арабів, що з Бізерти

Рушали на Європу й воювали

Полчища Карла славного. Війська

Усіх часів – мізерність проти армій

Пекельних, ждучи жесту Сатани,

Що возвишавсь над ними, як Твердиня,

Ставний та владний. В нього-бо не згас

Блиск Слави давньої, лише примерк,

Немов навскісне сонячне проміння,

Що вранці пробивається крізь мряку

Чи в сутінках затемнення непевних

Вистрілює з-за Місячного диска,

А тінь примарна суне по Землі

І привидами змін ляка монархів.

Так Сатана – Архангел падший – сяяв

Над іншими. Проте сліди глибокі,

Карбовані громами, поорали

Його лице, змарніле від турбот,

І на чолі насупленім, в очах

Запалих, попри спалахи гордині

Та мстивости, сяйнуло співчуття

І жаль до послідовників, що муку,

Замість Блаженства Вічного знайшли

За бунт, що він підняв. Їх-бо мільйони,

Позбавлені Небес, не прокляли

Його, а вірні й віддані стоять,

Мов бурею обпалені Дуби

Чи Кедри, блискавицями обтяті.

Він знак подав, що буде промовлять,

І військо вишикувалось півколом

Круг нього та старшинської когорти,

Уважне і суворо-мовчазне.

Він тричі починав промову й тричі,

Сльозами захлинаючись, змовкав.

Нарешті мовив так серед зітхань:

«О міріади несмертельних Духів!

О Воїнство Небесне незрівнянне

Ні з ким, крім Всемогутнього! Не буде

Безславною війна ця, хоч падіння,

Яке спіткало нас, – сумне; безодня,

Яка розверзлася після Небес, —

Ненависна. Але хіба могли

Пророцтва чи далекосяжний розум

Нам те, що трапилося, предректи?

Коли ж упали ми – чи хто повірить,

Що ся громада незборимо-вічна

Згуртованих богів, без котрих Небо

Геть опустіло, знов не підійметься

І не візьме того, що нам належить?

Бо то не я (мені все Небо свідком!)

Довів до сього; не я – що небезпек

Не уникав і до порад нечуйним

Не був. То – Він, всевишній Вседержитель,

Безпечно возсідаючи на троні,

Кохався в узвичаєнім підхлібстві

І нас спровокував на праве діло

Й на се падіння, виявивши силу,

Приховувану досі, тепер знану.

Зате пізнали ми і нашу міць:

Війни – не боїмось, боїв – уникнем,

І те, що зброєю не добули,

Нам дасть згуртованість, підступність, розум;

Бо перемога, вирвана насильством,

Лише наполовину перемога.

В просторах Хаосу нові світи

Утворяться; була на небі чутка,

Що намір Він виношував створити

Та розселити там нові істоти

І дарувати їм високу ласку,

Немов Синам Небес. Ми їх знайдем,

Спізнаємося; як не їх – то інших,

Бо не затримає Небесних Духів

Пекельна хлань і не сховає тьма.

Усе доладно зважимо, несхитні

В одному: Упокореність і мир

Образливі нам, що Війну обрали,

Одверту чи приховану – Війну».

Сказав – і блиснули мечів мільйони,

З вогненних піхов вихоплені рвучко,

Й навальний клекіт покотився Пеклом,

Коли стискаючи в правицях зброю,

Вдаряли нею об щити на виклик

Супроти Бога та його Небес.

Поблизу там здіймалася Гора

З вершиною, що бурхала вогнем

Та хмаровищем диму, а на схилах

Лисніла кристалічно – певний знак

Металотворчого діяння сірки.

Од війська відділилися загони

Численні та помчали до гори,

Немов солдати попереду армій,

Споряджені копать окопи й шанці

Чи будувати табори. Мамон

Очолив їх – той, що й на Небесах

Ходив затулено, уп’явши зір

У вистелені золотом стежки

І не здіймаючи очей угору

До Божеських висот. У нього й люди

Перейняли відтак: захланність їхня

Розкраяла безжально тепле лоно

Землі, що породила їх, – щоб вирвать

Заховані Скарби… Отож Мамон і ті,

Що з ним, роздерли схил Вулкана,

До золотих докопуючись жил

Глибинних. Не дивуйтеся – і в Пеклі

Є цінно-згубне золото! Се надрам

Пекельним личить більше, ніж земним.

А хто з нас вихваляє матер’яльність,

Розповідає в захваті про велич

Споруд Єгипетських чи Вавилонських, —

Хай знає: найвеличніші будови,

Що розмірами, розкішшю, мистецтвом

Тут славляться, – померкнуть поряд з тими,

Що в Пеклі духи прокляті воздвигли;

Бо те, на що у нас ідуть століття

І труд тяжкий незлічених майстрів,

Пекельні сили творять за годину.

Вмить вибудували ряди плавилень

Та підвели до них рідкий вогонь

3 палкого озера; у їхні чаші

Розпечені засипали руду,

Подрібнену й сортовану доладно,

А виплавлені, звільнені од шлаків

Та каламуті домішок метали

Лотками й жолобами одвели

У виготовлені дбайливо форми

Химерні – велетенські і малі.

Як той орган: басові грубі труби,

Фанфари срібногорлі і пищалки

Тонкі, що їх озвучив дужий видих

Міхів в клавіатурних переборах, —

Враз маревом з хоралів і симфоній

Угору звівсь подібний до святині

Палац в вінку пілястрів і колон.

Там на дорійських капітелях сяли

Золочені масивні архітрави,

Карнизи, в пишних барельєфах фризи

І щирим золотом покритий дах.

Ні Вавилонії, ані Єгипту

Прадавньому в зеніті сили й слави

У храмах Озіріса чи Ваала,

Чи у палацах для царів розкішних

Таке й не марилося! Розчинились

Із бронзи куті й карблені портали,

Загомоніли велетенські зали

Лункими анфіладами колон,

І в одсвіті дзеркальної долівки,

Погойдуючись, самоцвітні люстри,

В яких палахкотів скальний олій,

Додолу світло сіяли, мов з неба.

Хазяйновито у палац зайшовши,

Одні будову вихваляли, інші —

Хист Архітектора. На Небесах

Він славився тоді, як будував

Палати Скептроносцям-Херувимам,

Що правлять у призначених їм сферах

Пресвітлим воїнством Господнім. Згодом

Його у міфах давньої Еллади

Прославили під іменем Гефеста,

У Римлян – Мульцибером нарекли.

Розповідали, як у гніві Зевс

Скидав його із Кришталевих Мурів

Небесних та як падав він на Землю

Від ранку і до півночі; з півночі

До росяного досвітку й весь день;

А як заходило вже Сонце, впав

Летючою Зірницею на Лемнос, —

В Егейськім морі острів. Міфи ті

В одному схибили: насправді кару

Бунтівнику, що був небесним зодчим,

Одміряно раніш. Не помогли

Ні винахідництво, ані заслуги;

Тож сам він та його майстри кмітливі

Упали з Неба – будувати в Пеклі.

Тим часом урочисті Сурмачі

Обкрилили із краю в край все військо,

Верховний возвіщаючи Указ:

З усіх загонів гідним посланцям

Прибуть негайно на велику Раду

У Пандемоніум золотоглавий;

Там їх очікує сам Сатана,

Його князі й достойники найвищі.

Палац тьми духів миттю обступили

Тісними юрмами. Колонна зала

(Дарма що неосяжна, мов майдан,

Де давні лицарі на верхогонах

Чи у турнірах тішили монархів),

Мов вулик, загула, дзижчання бджіл,

Коли весняне сонце припече

І розворушить збуджені рої

Тонкими пахощами ранніх квітів.

Тоді бджолину молодь ваблять луки

Барвисто-росяні; вона невгавно

Юрмиться при лискучому льотку,

Шумує у солом’яній фортеці

І, крильцями вітаючись про справи

Громадські, гомонить, – так охопила

Палац тиснява духів. Раптом – диво! —

Ті, що стократно більшими були

Од Велетів, враз карликами стали

Малюсінькими, наче ті Пігмеї

За Гімалаями; або як Ельфи,

Що бачить їх спізнілий подорожній

(Чи то примарилося?); миготять

Над лісовим струмком чи на галявах,

Кружляють у грайливих хороводах

Під музики примхливо-мерехливе

Переплетіння з похололим світлом

Близького Місяця. Тоді стає

І моторошно, й радісно на серці

Мандрівникові. Безтілесні Духи

Поменшали, влетіли вільно в Залу

Пекельної наради, незліченні.

А їх Князі поміж собою – одаль

Од тлуму – величаві, як завжди,

Напівбоги у кріслах золотих

Завершували потайний конклав.

Знак подали – і оклик пролунав:

«Розпочинається Велика Рада».