Утрачений рай

О, чом тоді не пролунав з Небес,

Як у видінні Апокаліптичнім,

Той голос: «Горе вам, жильці Землі!»

Розгромлений удруге Змій Пекельний

Свою поразку люто він помщає

На людях! О, коли б то Прабатьки

Вселюдства знали, що одвічний Ворог

Прийшов на Землю, – не були б у пастці

І Рай не був би втрачений! Тим часом

Архирозтлитель Сатана добрався

До Раю наших праотців невинних,

Аби їх, легковірних, спокусити

Й занапастити зганьблених – із помсти

Творцеві за свої поразки й Пекло.

Та успіху своєму він не радий.

Дарма, що до кінця дійшла мандрівка,

Дарма, що, мов диявольська машина,

У ньому клекотала зненавида,

Що вибуха сама від себе, – жах

І сумніви розшарпують його,

Й глибоко в ньому колобродить Пекло,

Яке в собі й круг себе носить вічно

І не втече од Пекла, як од себе.

Озвалися заглушувані вперто

Сумління, розпач і згадки про давнє:

Ким був колись, ким став тепер, ким стане —

В падіннях ще стражденнішим і гіршим.

Понуро позирав він на Едем,

Що тихо мрів у радіснім безжур’ї;

Печально переводив погляд вгору

До Сонця щедро сяйного в зеніті

І мовив у тяжкій задумі: «Сонцю!

Владико неба, золотокоронне!

Ти воцарилося над Світом сим,

Потьмаривши зірки, неначе Бог.

О! Я ненавиджу твоє проміння,

Що роз’ятрило спогади гіркі,

З яких упав я високостей – вищих

Од тебе і зірок. Там жив у славі,

Докіль Пиха й Гординя не підбили

Підняти бунт проти Царя Царів.

З якої речі? Він же сотворив

Усе, усіх, і світлого мене;

Всім дарував добро; не докоряв

І службу дав усім легку. Що легше,

Як воздавати славу і подяки

Тому, хто найдостойніший? А я

За те добро плекав ненависть;

Я – серед Ангелів Його найвищий —

Зневажив послух. Думав: тільки крок,

Один лиш крок – і стану вище Його,

І викреслю назавше вічний борг

Подяк і славослов’я! Невтямки

Було мені, що живемо всі в Ньому,

Що славлячи, єднаємося з Ним

І вдячністю погашуєм борги.

Якби ж то я не був такий великий —

Щасливим був би; не зазнав би мрій

У сонмі інших непримітний служка

Без поривань високих… Ні, не те!

Тоді на Небі бунт підняв би інший

З Великих і до нього б я пристав.

З Великих? – Хто? …Були там і Гіганти,

А встояли. Вони по добрій волі

Не піддались спокусі. Міг і я

По власній волі встояти… Хто винен?!

Невже – Свобода і Любов небесна,

Що всім даровані? То хай прокляття

Паде на них! Ненависть чи любов —

У тій і в тій для мене горе. Воля

Моя супроти Божої прокляттям

На мене падає. Завжди і скрізь

Палаю в муках розпачу і люті

Й ношу з собою Пекло… Сам я – Пекло!

Провалююсь у прірву, а під нею

Нові безодні зяють, глибші й глибші,

Де й Пекло вже здаватиметься Раєм.

Невже мені полегшення не буде,

Покути чи прощення? …Ні! Ніколи,

Допоки не зламаюсь у покорі.

Але чи можна, надихнувши друзів

На бунт проти Всевишнього – скоритись?!

О, їм не знать, в яких вогненних муках

Моя гординя бунт той породила, —

Їм, що у Пеклі трон мені воздвигли

Й коронували, і вручили скіпетр.

Що більша шана, то падіння глибше;

Єдина у гордині радість – мука.

А що, коли покаятися? Ласку

У Бога вимоливши, знов сіяти

В небесній славі? …О, тоді я знов

Зневажив би покору. Волелюбству

Гидкі поклони й монотонні гімни.

Ніколи не настане примирення

Там, де ненависти глибоку рану

Роз’ятрено. Це знову довело б

До бунту ще одчайнішого – в Пекло

Ще глибше. За коротку передишку

Подвоєними муками платив би.

Се знає мій Мучитель. Він спокою

Не дасть мені, а я – не попрошу.

Відкинутий навіки, безнадійний,

У Світ Новосотворений спускаюсь

До випестовуваних Ним людей.

Так. Прощавайте, і страхи, й тривоги!

Зло, стань мені Добром. З Царем Небесним

В Імперії, де половина людства,

Напевно, стане під мої знамена,

Тепер владарюватимем удвох».

Коли се мовив, аж перемінилось

Його бліде з ненависти обличчя:

Злість, розпач, заздрощі, неприкаяність

Спотворили благочестивий вид

Незвично і небачено, бо лицям

Небесним ця спотвореність чужа.

Він похопивсь і – перший лицемір

Що благочестям прикривав облуду,

Єлейно вигладив лице. Намарно!

Бо гострозорий Уриїл здаля

Простежив лет його, побачив злобу,

Обличчя скривлене й одчайні жести,

Коли із Ассирійських гір на Гай

Злий Дух у самозабутті дививсь

І, розпростерши крила, підлетів

Ще ближче. Там рівнина щедродайна

Благословенно мріла на узвишші,

А знизу урвища скелясті й кручі,

Чіпке коріння вузлувате й хащі

Угору загороджували шлях.

Над кручами за рядом ряд все вище

Могутні підіймалися дерева

Терасами, немов амфітеатр,

Де тіняво переплелися крони

Ялини, кедра й стрункотілих пальм —

Видовище величне! А ще вище

Все опоясував зелений мур

Кущів. Відтіль Адам міг озирати

Своє покірне царство. Там буяв

В осерді Раю найпишніший сад,

Усипаний суцвіттям і плодами,

Що позичали з Сонця різнобарв’я,

Таке, як грає в надвечірніх хмарах

Чи в райдугах вологих після злив,

Здоров’ям дихаючи. Ніжний легіт

Овіював і пестив Сатану

Й на мить накликав радість. Хоч відчаю

Не подолав, приніс духмяні вісті

Й шептав, звідкіль вони… Як мореплавці,

Полишивши мис Доброї Надії,

Пливуть до Індії повз Мозамбік,

А з млосної Аравії тим часом

До них з вітрами теплими летять

Принадні пахощі парфум і спецій, —

Вдихаючи їх, моряки навмисно

Сповільнюють плавбу, і океан

Ряхтить усміхнено. Так Сатана

Вдихав ті райські запахи – дарма,

Що прилетів поруйнувати Рай.

Не те що демон Асмодей: бо той,

Злякавшися кадила, де чаділи

Печінка й серце риб’ячі, утік

Од жінки, мученої ним, в Єгипет,

Де зганьблений в кайданах опинивсь.

А Сатана повільно наближався

До Раю, почуваючи печаль,

І зупинивсь замислено. Йому

Дорогу перегородили хащі,

Гілляччя переплутане, густе,

Де не пройти ні звіру, ні людині.

Лише на сході височіла Брама.

З погордою од неї одвернувшись,

Диявол легко шугонув угору

Й посередині Раю опинивсь.

Так вовк никає по слідах отар

І, щулячись опівночі в криївці

Під огорожею, що круг кошари, —

Враз пружно перестрибує вориння

І падає між вівці та ягнята;

Або як злодій у багатий дім

Купецький, де тяжкі замки й запори,

Пролазить у вікно або крізь дах,

Пробравши в черепиці отвір, – так

Всесвітній Архизлодій у Господню

Кошару вліз (услід за ним і досі

Розпусні найманці у Церкву лізуть).

В Раю Лихий знов крила розпростер,

Сів на вершечку Дерева Життя,

Хоч не життя у Рай приніс, а смерть,

Бо не життєва сила Сатану

У Дереві тім вабила, а велич

І висота. Не знав він, що порука

Безсмертя є в тім Дереві, – не знає

Ніхто, крім Бога, й дотепер. А люди

І досі гублять життєдайні сили

Собі на шкоду чи розпусні грища.

Як глянув Демон з Дерева на Рай,

Ще більше здивувався. Всі багатства

Природні і пожитні для людини,

Там перехоплювали через край;

Ні – краще: там немовби Небеса

Спустилися на Землю, де буяв

Благословенний райський сад на сході

Едему, що між Тигром і Єфратом

Розкинувся. Минуть тисячоліття,

І там біблійне місто Телассар

Паде від ассирійського меча

І еллінська Селюція повстане.

Облюбувавши землю цю для Раю,

Бог різні розсадив на ній рослини,

Приємні з вигляду, смачні, пахучі

Й посеред Раю – Дерево Життя —

Од всіх ароматичніше і вище,

А поряд виростив гіллясте Древо

Знання – страшне, бо з нього і Добро,

І Зло, і Смерть до нас прийшли. Крізь рінь

Зернисту в надрах Раю струменіла

Ріка; від неї плідний грунт живили

Джерельця і грайливі бурчаки,

Котрі в долини ринули й зливались

По той бік Раю в річище північне,

А те на четверо ділилось рік,

Що їх в цій оповіді оминем.

Та варт сказать (о, чи то вдасться?)

Про кришталеві райські ручаї,

Що вививалися з-поміж дерев,

Виблискуючи у сріблястих ложах,

Дзюрчали тихо й дихали нектаром,

Всім корінцям приносячи вологу,

А пишним різнобарвним квітам – роси.

Нема таких квіток в оранжереях!

Невтомна і незаймана Природа

В Раю цвітіння – плодоношення несла

Долинам, пагорбам, лісам і лукам.

Там в затишку щасливому гаїв

Духмяніла і капала з дерев

Живиця чи бальзам, як сльози чисті.

І там налиті світлом, мов сонця,

Пишалися смачні плоди. Подібні

Немов росли в міфічних Гесперид,

А справді се було лише в Раю: —

Такі гаї, луги, узвишшя, луки,

Де в свіжій зелені паслись отари;

Вологі видолки стобарвоцвітні

Й пологі береги в кущах троянд.

Північні схили Раю без колючок

Давали затінок і прохолоду

В печерах та у гротах, що темніли

В гірляндах виноградної лози.

Котра тяглась-в’юнилася до Сонця

Та сповнювала соком сизі грона.

З-під камінців джерельця жебоніли

Й переливалися в озера чисті,

А ті одсвічували, мов свічада, струнку

Розкішність пальм і строгість мирту,

Де птаство в мерехтливім шумі листя

Дзвеніло радісно весняним співом,

Мов усесвітній Пан вів у танок

Своїх супутниць Ор і юних Грацій.

Міфи донесли не все із міфів

Із давнини! Ні ті, де Прозерпіна

Зривала серед райських лук квітки,

Поки її саму зірвав, мов квітку,

Й завів у царство тьми похмурий Діт,

А матінка її Церера скрізь

Заплакана шукала любу доню;

Ні ті, де шумував чарівний гай

На берегах Оронту коло Дафни;

Ні життєдайне джерело Кастильське;

Ні райський острів на ріці Тритон,

В Тунісі, де божок тамтешній Хам

(У Лівії відомий як Амон

Чи Зевс) жалів молочну Амальтею

І немовлятко Бахуса ховав

Від мачухи – родительки безсмертних

Богів Реї; ні гора Амара

В спекотній Абіссинії, звідкіль

Бере початок Ніл, де, як в Раю,

Вирощують у розкоші синів

Владики Ефіопські; – всім куточкам,

Що вславилися на Землі як райські,

Не дорівнятися до Першораю,

Що Бог в Ассирії створив! Похмуро

Занурювався Сатана у вир

Життя новосотвореного. Враз

Побачив дві прямі стрункі істоти!

Божественно прекрасні, гордовиті,

У наготі довершено-величні,

Вони, немов владики всього Раю,

Поважно виступали, несучи

В собі немеркно-світлий образ Бога:

Сувору чисту Святість – Мудрість – Правду.

Хоча суворі, сповнені Свободи,

Що дітям дав Творець: в Свободі – Сила.

Проте здавалися сі дві істоти

Не рівними, не рівна бо їх стать.

У нього – розум гострий та одвага,

У неї – ніжна м’якість та принада;

Він – лиш для Бога створений; вона —

Для Бога в мужеві; у нього – сила;

У погляді його твердому – влада

Несхитлива. Його цупке волосся

Одкинуте хвилясто до плечей

Широких; а її злотисті коси,

Розпущені принадно, війно-пишні,

Мов покривало, огортали стан,

Закучерявлені, неначе хміль,

Що пагінням закрученим шукає

Стійкої, дужої опори. Муж —

Опора їй. Вона йому належить,

Принадно-горда й ніжно-непоспішна.

Обоє у невинній чистоті

Не прикривали потайних частин

Своїх тілес, бо їм були не знані

Гріхами зроджені безчестя й стид.

(А скільки ж натерпілись потім люди,

У показній цнотливості фальшивій

Тавруючи природний дар ганьбою

І крадучи самі у себе щастя

Нескаламученої наготи!)

А ці ходили голі й не стидались

Ні Бога, ані Ангелів, бо Зла

Не знали ще. Побравшися за руки,

Являли найпрекрасніше подружжя

У Людстві, що розмножиться від них.

Він – найвеличніший з людських синів,

Вона – з усіх дочок людських найкраща.

Ступили в шелест затінку на схилі

Над ручаєм і по роботі сіли.

Перепочити. Легкий вітерець,

Дозвілля мляве і плоди поживні

Припрошували стиха до вечері.

Тож примостившись у траві та квітах,

Удвох собі розламували плід

І споживали соковиту м’якоть,

А чашечками запашних скоринок

Черпали воду з ручая й пили

Удвох. Було там і розмов, і сміху,

І милих пустощів, і загравання

Любовного, як личить юній парі

На самоті. Навколо них стрибали

Та гралися різноманітні звірі,

Що населяли Землю, – ще не дикі,

Не переслідувані ще на ловах

В полях чи нетрищах. Могутній Лев

У дужих лапах пестував Козлятко;

Виніжувалися Пантери й Тигри;

Слон неповороткий усім на втіху

Гнучкий свій хобот вгору підіймав;

А мудрий Змій викручував-звивав

Своє предовге тіло, в’яжучи

Його у Нерозв’язний Вузол (натяк —

Іще не усвідомлений – на Підступ,

Що підло втілять в бідну сю Тварину).

Ще інші звірі прилягли в траві

І, сито ремигаючи, дивились,

Як Сонце йшло на спад, день погасав,

І в небі тихому сіяли зорі.

А Сатана вдивлявся у людей,

Насилу виринаючи з полону

Гірких похмурих роздумів: «О Пекло!

Так от які вони під Небесами

Замісто нас, небесних. На Землі,

Породжені Землею, не духовні,

Проте рідня і рівня світлим духам.

Чудні і милі! Носії подоби

Найвищої, сотворені Рукою,

Що в них перелила свою ласкавість.

Ах, нерозлучні! Невідомо вам,

Що вашим радощам настане край

І вас чекає горе тим лютіше,

Що більше розкошуєте тепер

В Раю своїм, беззахиснім, маленькім.

Уже прибув сюди неподоланний

Ваш мимовільний ворог. Жаль мені

Вас, ніжних. Та мене ніхто, ніколи

Й ніде не пожаліє! Тож візьму

Собі вас у соратники і друзі

І поєднаємось, щоб жити разом

В оселі, подарованій мені

Творцем. Вона не затишна – не Рай,

Зате від серця щедрого дана,

То й з вами поділюся нею щедро.

Мої владики радо вас приймуть,

Широко розчинивши двері Пекла.

Там буде місця всім нащадкам вашим.

Вони не раюватимуть, о ні!

За се хай дякують Тому, хто дав

Мені вас, аби мстивсь я за поразку,

Що я зазнав від Нього – не від вас,

Створіння милі. Хоч і плаче серце

Над вами – мій обов’язок несхитний

Перед мільйонами, що прагнуть правди

І борються за гідність, честь і помсту,

Велить із необхідности здійснити

Те, що я сам – хоч проклятий – прокляв би».

Так необхідність – вимовка тиранів —

Постала сатанинським виправданням

Пекельних дій. Він, з Дерева Життя

Злетівши вниз поміж грайливих звірів,

Перекидавсь то в те звіря, то в інше;

Аби свої припильнувати жертви,

Підходив ближче й ближче до Подружжя

Людського, непомічений, незнаний.

То Левом крадеться вогненнозорим,

То Тигром, що забачив ніжні Лані

І хоче з ними гратися: стрибне,

Затим зіщулиться і пильно важить,

Якби схопить обидві Лані разом, —

І перетворюється весь у слух,

Коли до Єви обізвавсь Адам:

«Моя єдина подруго й потіхо,

У спільних радощах над все миліша!

У Бога Всемогутнього, що нас

Всемилостиво випестував з праху

І дарував нам се рясне довкілля,

Прещедрий, – ми не заслужили щастя,

То й не назвем заслугою наш послух

Легкий: не споживать плодів Знання!

Там, де найрозмаїтіші рослини

Дають нам найпоживніші плоди,

Лиш на крислате Дерево Знання,

Котре поблизу Дерева Життя

Буяє, заборону Бог наклав,

Бо у плодах Знання чаїться Смерть.

Могутні крони двох дерев сплелись.

Життя й Знання – і Смерть. А що є Смерть?

Не йнакше, як страховисько, раз Бог

Заборонив нам їсти ті плоди,

Дозволивши все інше й давши владу

Над усіма створіннями Землі,

Води й Повітря. Тож не переймаймось

Малою забороною, коли

Куди не глянь – все наше нам на втіху,

Щоб прославляли щедрого Творця

У спільних радісних трудах щоденних,

В зеленому буянні й різноцвітті

Загублені, проте удвох щасливі».

Йому сказала Єва: «О мій муже!

Сотворена для тебе я назавше

З твоєї плоті плоть. Сама без тебе

Навіщо я? А ти – мій повелитель,

Господар дужий. Ти говориш правду:

Ми Богові єдиному повинні

Возносити хвалу й складать подяки.

Найбільше – я, бо маю у тобі

Величніше й достойніше добро,

Ніж ти – в мені. Пригадую не раз

Той день, коли я вперше пробудилась

Між квітами й сама себе спитала:

Хто я? Відкіль? Як появилась тут?

Поблизу хлюпотів струмок, вливався

З печери в озеро, де тихо плесо

Відсвічувало радісну блакить.

Я підвелась і з наміром непевним

Пішла до берега. Там прилягла

І задивилася на одсвіт неба.

Нахилена, побачила – о диво! —

До мене із води схилялась постать

Задивлена й чудна. Я відсахнулась.

Та захотілось глянути на неї

Ще раз. Вона й собі на мене любо

Дивилася, втопивши тужний погляд

В моїх очах. Лежала б там я досі,

Коли б не пролунав до мене Голос

Згори: «Ти задивилася на себе,

Істото ніжна. Бачиш одсвіт свій.

Відвернешся – він щезне. Йди за мною.

Я підведу тебе до справжнього – того,

За ким твої обійми й лоно тужать,

Щоб віддзеркалюватись вам взаємно.

Ти приведеш у світ нових людей —

Праматір’ю усього Людства станеш

Неізчислимого». Я покорилась,

Пішла, бо Хтось незримий попереду

Мене за руку вів. Тебе я там

Побачила, красивого, міцного.

Але мені здалась твоя краса

Вже не така приваблива і ніжна,

Як у тієї постаті з води.

Я відвернулася. Ти вслід побіг,

Гукаючи: «Від кого утікаєш?

Від плоті власної та від кісток,

Що взяті з мого тіла збоку серця,

Щоб у моєму серці ти жила?!

Тебе жадаю я, душе моя,

Моя ти половино!» І за руку

Мене ти ухопив. Я піддалася

Тобі й у самозабутті пізнала,

Що мужність чоловікова і мудрість

Прекрасніші, аніж сама краса».

Так мовила прамати наша Єва,

Задивлена залюблено в Адама,

Ще й персами опуклими, тугими,

Що вибилися з-під розкішних кіс,

Пестливо притулилася до мужа.

Він усміхавсь, до зваб її прихильний,

Немов Юпітер-Сонце до Юнони

У веселкових хмарах весняних,

Що розсівають квіти по Землі.

І губи їхні злилися в солодкім

Поцілунку. Сатана аж одвернувсь

Із заздрощів. І завидющим оком

Косуючи палюче, застогнав:

«Ненависне видовище! О муко!

Вони – раюють! Обнялись! А я

Рокований на Пекло безпросвітне,

Безрадісне, безлюбе, – я з жаги

Горю! Од невтоленних поривань,

Од туги тяжкої втекти не можу.

Запам’ятаю, що од них почув.

Не все тут їхнє. Дерево Знання

Росте страшне, заказане для них.

Знання – заказане. Чому? Се дивно.

Невже Творець їм пожалів знання?

Хіба знання – то гріх? Смерть – у знанні?

Невже темнота неуцтва – се плата

За раювання? Чи основа віри?

Чи знак покори? Ми тоді для них

Принадні пастки знань порозставляєм.

Нехай вони туди потраплять, здолавши

Творцеву завидющу заборону

Тих знань, котрі з богами їх зрівняли б.

Хай прагнуть стать богами! Покуштують

Знання і знищаться. Так, певно, й буде.

Але пора оглянути ретельно

Сей Рай. У закутках його тінистих

Чи не таяться духи? Може, в них

Щось вивідаємо. А ви – раюйте,

Кохайтеся. Уже вас не покину;

Коротке ваше щастя – довге горе».

Так мовивши, в погорді одвернувся

І, хитрий та обачливий, уважно

Й прискіпливо став оглядати Рай.

На Заході багряному, де небо,

Земля і море стрілися, сідало

Спокійне Сонце. Навскісне проміння

Висвітлювало східну браму Раю,

Котра громаддям мармурово-білим

Здіймалася до хмар. До неї стежка

Звивалась стрічкою ген поміж скель

Все вище й вище – трохи не до хмар.

Там на шпилі задумливо стояв

Архангел Гавриїл на Божій варті

Й спостерігав, як насувалась ніч.

Круг нього гралися в геройські вчинки

Безжурні ангели, а їхня зброя

В оздобах з діамантів та рубінів

Іскрилася, розвішана по скелях.

Враз в промені призахідного Сонця

До них примчав Архангел Уриїл,

Швидкий, мов Метеор або зірниці,

Що в хмарну ніч осінню прошивають

Похмуру темряву, а мореплавець,

Вдивляючись у компас, вичисляє,

Відкіль чекати шторму, – Ангел Сонця

Поспішно сповістив: «Ти, Гавриїле,

Й твої недремно ревні вартові

Охороняєте сей щедрий Рай

Від вкрадливого Зла. Сьогодні в південь

У сфері, що доручена мені,

Якийсь поривистий з’явився дух

І забажав побачити Новий

Світ і його господарів – Людей,

Що мають Божий образ; нетерпляче

Розпитував дорогу. Я простежив

Його непогамований політ.

Тоді на північ звідси, на горі,

Де опустився він, його лице

Ураз перемінилося потворно

Від пристрастей обридливих, чужих

Небесним духам. Він раптово щез

У тінь. Чи не із проклятих, бува,

Пекельників той дух? Чи не прокрався

Сюди – новий підбурювати бунт?

Тобі належить вияснити: хто він?»

І відповів крилатий Вартовий:

«Не диво, гострозорий Уриїле,

Що бачиш ти усе зі сфери Сонця.

Заставу нашу на вершині Раю

Лиш добрі духи з досвіта минали,

А з полудня ніхто. Коли злий дух

Прокрався в Рай (для духів – ти се знаєш —

Нема тілесних перешкод), його,

Хай би в яку личину він ховавсь, до ранку

Я вистежу», – запевнив Гавриїл.

Останній промінь сонячний навскісний

Торкнувся скель. На ньому Уриїл,

Архангел Сонця, до свого Світила

Помчав. А Сонце разом з небозводом

(Хто зна, чи й справді так?) перемістилось

На ніч ген за Азорські острови.

Чи, може, обернулася Земля,

А непорушне Сонце золотило

Та зодягало у багряні шати

Свій хмарний почет. Непомітно вечір

Спустився й, лагідно протерши руку,

Усе окутав сірим покривалом

І тишею. Притихли звір і птах

У лігві чи в гнізді. Лиш соловей

Закохано витьохкував до ранку,

І в небі іскрились живі сапфіри

Зірок. Їх вивела зоря Вечірня —

З усіх найяскравіша. Далі Місяць

Піднявся царствено і посріблив

Усе навкруг. Адам озвавсь до Єви:

«Кохана подруго! В нічні години,

Коли все спить, пора заснути й нам.

Як день і ніч, так труд і відпочинок

Дарує Бог. На все своя пора.

Окроплені вечірньою росою

Склепляються повіки. Відпочинок

Миліший нам, ніж звірам. Ті – гуляють.

А людям треба день у день трудитись

Душею й тілом. В цьому наша гідність

І Богова турбота про людей.

Тварини не звітують перед Богом,

Бо не доступна їм розумна праця.

А ми, як тільки вранішнє проміння

На сході зблисне, станем до роботи

Приємної – наводить лад в Саду.

Ти бачила: знов вибуяло гілля;

Алею знов перечепили хащі,

Мов сміючись, що нам бракує рук

І не встигаємо їх розчищати;

Он наросли замети з пелюсток;

Там знов живиця розтеклась по стежці…

Але вже ніч. Ходімо, люба, спати».

У відповідь проворкувала Єва:

«Мій Повелителю, я не перечу

Твоїм словам – так повелів Господь.

Бог – твій закон, а ти є мій закон.

Се знати – для жони найвища мудрість

І похвала достойна. Нам удвох

Так любо й непомітно плине час,

Що радісні мені і світлі ранки,

Їх свіжий подих, щебетання птаства

Під Сонця життєдайного промінням,

Що виціловує плодючу Землю:

Ряхтить роса, бубнявіють бруньки,

І розпускаються стобарвні квіти,

Й круглішають плоди. Вдихаю силу

Землі по зливах щедрих і радію,

Як ніч влягається до сну і кличе

Нам на утіху пісню солов’я;

Й сполоскана у місячному сяйві,

Вгортається у самоцвітну шату

Зірчасто-синю… Та ні подих ранку,

Ні співи птаства, ні проміння Сонця,

Що пестить Землю, ні плоди, ні квіти

Росисті, ні зітхання повногруде

Природи після злив, ні тихий Вечір,

Ні урочиста Ніч, ні соловей,

Ні Місяць, ані розсипи зірок, —

Ніщо мені утіхи не дає

Без тебе!.. Тільки нащо їм світити,

Коли земляни сплять?» Прабатько людства

Так відповів своїй дружині Єві:

«Моя і Богова предосконала

Допитлива Розрадо! Зорі сі

Навкруг Землі присвічують дбайливо

Краям ще не народжених людей,

Аби не брала їх прадавня Тьма

Й не погасила іскорки життя,

Що жевріють у Світі. Різнорідні

Промінчики зірок переплелися

Й таємно надихають все живе

В чеканні на могутню силу Сонця,

То й недарма вони, хоч кволо, світять.

Не думай, ніби світять тільки нам.

Ми не самі вславляємо Творця:

На сій Землі живуть ще міріади

Істот духовних. Кожної пори,

Чи ми спимо, чи ні, вони недремно

Й незримо возвеличують Творця.

Як часто із гущавини глухої

Чи між лункими пагорбами чути

Небесні голоси – то одиноко

Лунають, то у злагоджених хорах;

А як загони охоронців-духів

На варті поночі обходять Рай,

Передзвін арф і гармонійні співи

На рівні зміни поділяють ніч

І нам серця підносять до Небес».

Так розмовляючи, взялись за руки

Й пішли собі у благодатний Сховок,

Утворений Садівником Всевишнім.

Там лаври й мирти правили за стелю

Склепінням пустотілим. Замість стін

В гущавині духмяно-різнобарвній

Переплелись агати і троянди,

Ірис, жасмин – все в різноцвітті

Узору мозаїчного. Долівку

Встеляли крокуси та гіацинти

Й фіалки, мов коштовне гаптування

У блискітках всіх кольорів весни.

В той незрівнянний Затишок заглянуть

Не сміла комашня, птахи чи звірі.

Не мав такого ні міфічний Пан,

Ні Фавни, ані полохливі Німфи.

Колись тут Єві вперше довелося

Самій лягти у запахуще ложе,

І вперше пролунав весільний спів,

Коли приведена сюди за руку

Творцем, вона в Адамових обіймах

Притихла у розкішній наготі

Звабніша од вродливої Пандори,

Що їй боги не шкодували чар.

(А скільки ж горя людського від них!

Уловлені в жіночі ніжні сіті,

Ото намучились сини Яфета!

З них Прометея, що вогонь Небесний

Украв, ревниво покарав Зевес.)

Адам і Єва в темрявій Криївці

Спинилися і підняли обличчя

До зористого місячного Неба

І чистим серцем воздали хвалу

Створителеві Неба і Повітря,

Землі й Небес: «Ти, Боже, дав нам Ніч

По Дневі, що в трудах ми провели

І в злагідній взаємодопомозі

Щасливо завершили. Хай любов,

Дарована усім як вище Благо

Серед надмірно щедрої Природи,

Де нам удвох не вистачає рук, —

Нехай любов допомагає! Ми

Плодиться будем по твоєму слову

На сій Землі. Хай повниться вона

Завжди і скрізь Твоєю благодаттю».

Ні жертв, ані поклонів – тільки це

Прості серця їх наймиліші Богу

Достойно мовили. Удвох лягли

Та обнялись у чистій наготі.

Їм одяг надокучливий не був,

Як нам, на перешкоді для кохання.

Адам, достойний муж, не одвернувся

Од ніжної дружини. Та й вона,

Уважлива до шлюбних тайнодійств,

Їх радо прийняла… Хай лицеміри

Бурчать і просторікують калічно,

Вважати те нечистим, що у Бога

Чисте! Бог дозволяє це усім

І многих зобов’язує до цього.

Плодітеся! – наказує Творець.

Хто ж вчить повздержливости, той – руйнач,

Ворожий Сотворителеві й Людям!

Хвала і честь тобі, Любове шлюбна,

Велика Таїно, Кринице чиста,

Безсмерте і Доробку вічний людства!

Від тебе, щедрої, втіка розпуста.

Ти розумом освячена, правдива,

Достойна, вірна, добра. Всі родинні

Чуття турботливі про батька, сина.

Братів і рідних – все іде від Тебе.

Я й подумки не зважуся назвати

Тебе гріховною! Бо Ти цілюща.

Твоє завжди жаданне чисте ложе

Приймало патріархів і святих.

На ньому учта й полум’я людського

Кохання – а не куплених злягань, —

Розпусливих, безлюбних, безжиттєвих,

Безрадісних, хапливо випадкових.

І не в кривляннях хтивих залицянь,

Не у вихляннях сороміцьких танців,

Не в серенадах кволих кавалерів

Під вікнами зманіжених гординь,

Не вартих залицянь! Найперші люди

В Раю – в обіймах – втомлені – заснули.

На їх міцні тіла квітчаста стеля

Ронила прохолодні пелюстки

3-між пуп’янків, які й розквітнуть завтра.

Щасливі ви коханці! А були б

Іще щасливіші, коли б то знали,

Що знати більш, як треба, – не є щастя,

А лихо. Ночі гостроверха тінь

Націлилась у зоряний зеніт,

Коли недремна ангельська сторожа

У визначений час, суворим строєм,

При зброї, почали нічний обхід.

Тоді-то Гавриїл, начальник варти,

Так наказав заступнику своєму:

«Ти, Узриїле, поділи загони

Надвоє. Сим – на Південь, тим – на Північ,

А стрінуться на Заході». Мов спалах,

Розпалася надвоє охорона,

Але не вся: двом воїнам найдужчим

І найкмітливішим – Ітуриїлу

Й Зефону – Старшина звелів: «Огляньте

Ретельно сад І квітники. Пильнуйте,

Де ходять ті створіння милі – люди,

Що зараз у своїй Криївці сплять.

Увечері, коли сідало Сонце,

Той Хто Далеко Бачить прилітав

Сказати, що Пекельний Дух (се дивно!)

Явився тут із наміром лихим.

Знайдіть його, впіймайте й приведіть».

Загони ангельські місяцесяйні

Знялися й полетіли, а Зефон

З товаришем до Схованки людей

Дійшли у пошуках і там знайшли

Диявола. У Єви біля вуха

Він обернувсь ропухою й шептав,

Навіюючи в сон химерні мрії,

Щоб ті вкорінювалися у тіло,

Пронизуючи органи життєві

Отрутою фантазій. Наче мряка,

Що сіється над чистою рікою,

Фантазії проймають кров і сіють

Думки недобрі, ненаситні мрії,

Дурну гординю і жадання марні —

Зухвальства виплоди. Ітуриїл,

Простяглій списа, прищемив Ропуху.

Гартоване на Небесах оружжя

Враз викрило облуду. Сатана,

Заскочений зненацька, стрепенувсь.

Як пороху запаси в арсеналі,

Що ждуть війни, коли в їх чорну масу

Впаде іскра, спалахують ураз, —

Так вибухнув до розмірів гігантських

Диявол. Одсахнулись сторопіло

Два Ангели, зустрівши віч-на-віч

Пекельного Царя. Проте безстрашно

Озвались перші до Архиврага:

«Тебе як звати, бунтівничий духу?

Чого ти втік із Пекла? Чом чаївся

Бридото-скритий в узголов’ї сплячих?»

«А ви, бідненькі, не впізнаєте?! —

З погордою у відповідь їм кинув

Диявол. – Ви, дрібнота стадна, й глянуть

Не наважились туди, де я у славі

Осяйній витав – не рівня вам, незнаним.

Чи, може, озираючись лякливо,

Прикинулись незнайками?» Зефон

На ту погорду відповів з презирством:

«Ти, духу бунтівничий, забуваєш,

Що ясна велич і небесна слава

Тобі світили, доки в Небесах

Ти знаний був як чистий світоносець.

А тут стоїш брудний, потворний, темний,

Як темний і обридливий твій гріх.

Ходи-но! Поведемо до того,

Хто нас послав оберігать се місце

Й невинних сих істот». Так Херувим

По-юному поривисто й суворо

Картав Брага, і в тих простих словах

Була краса. Осікся Сатана,

Бо пройняло його жахне величчя.

Та перед ангелами непохитний

І гордовитий, зверхньо відповів:

«Де старший сторож?! Вже як сперечатись,

То краще з ним, ніж з усіма. Мене вам

Не подолать». На те йому Зефон:

«Отак маліє проти Правди Зло,

Бо навіть ще не провчене оружжям

Сахнулося». Здавивши лють, Диявол

Змовчав. Мов басовитий кінь в уздечці

Дибки стає, а йде, – так він пішов,

Розважно зміркувавши, що не час

Тривожити жахливу Всемогутність

На Небесах. Бо сатанинський дух

Нікого не боїться, крім Творця.

Втрьох рушили на Захід. Саме там

Зустрілися загони вартових

І вишикувані в строю чекали

Наказу. Враз озвався Гавриїл:

«Ви чуєте? Все ближче й ближче кроки

Сюди ідуть Зефон з Ітуриїлом,

Між ними – третій. Царственно-велична

Похмура постать і тверда хода

Зухвало сповіщають: се Князь Тьми

З лихими намірами. Тож тверді

Й несхитні будьте з ним». Тут Гавриїлу

Прибулі ангели доповіли,

Хто з ними, де ховався, що робив,

Як викритий. На нього позирнувши,

Суворий Старшина спитав: «Чому

Ти, Сатано, порушуєш границі,

Покладені зухвальству й непокорі?

Чому перечив варті сих слухняних,

Що вільно залишились вірні Богу

І мають право запитать тебе,

Для чого ти втручаєшся у сон

Істот щасливих у Раю Господнім?»

На те насупив брови Сатана

Й зневажливо промовив: «Гавриїле!

На Небесах тебе вважали мудрим.

Я згоден з тим. Але в твоїх питаннях

Чого-чого, а мудрости нема.

Хіба хто полюбляє власні муки?

Хіба не хоче вирватися з Пекла?

А вирвавшись – хіба не утече

Од місця мук подалі? От і я

Прибув сюди полегшення шукати

Тобі на диво, бо живеш в Добрі

І Зла не пробував. Хіба ти здатен

Перечити Творителеві тюрм

Чи змусити Його, щоб замикав їх?

Я відповів. Що кажуть сі – все правда.

Я тут насильств чи шкоди не чинив».

Глузливо посміхнувшись, Гавриїл

Йому на те: «Не треба Небесам

Твоїх порад, кого вважати мудрим,

Бо через власну дурість ти вже раз

Упав у Пекло. Через неї знову,

Небес не поспитавши, втік сюди,

Ще й сумніваєшся, чи досить мудрі

Ті, хто питає, нащо ти вчинив так.

Ото розумний: вибрався із Пекла.

Та не втечеш від Божої покари.

Вона паде на тебе семикратно

І пожбурне у ще жахніше Пекло

Премудрого, щоб тямив: непокору

І в Пеклі, й поза Пеклом – скрізь карає

Всевишній. А, до речі, ти тут сам?

Де ж воїнство твоє? Чом не втекли

Усі? Чи в Пеклі тім ти слабкодухий,

Став відступником?» Сатана суворо

Насупився: «Ні, нам болить усім.

І не сховавсь од Пекла я, хоч сим

Мене шпигаєш. Я у чесній битві

Долав своїх князів і їх війська

Й не похитнувсь, коли на допомогу

Своїм нікчемам Бог послав громи.

А ти балакаєш собі на вітер,

Як ваші недотепи, бо не знаєш,

Що вірний вождь не віддає війська

Звитяжцю на поталу, а рушає,

Рятуючи своїх, шукать доріг

Для дальшої борні. Я сам здолав

Безодню Хаосу. Летів сюди

Розвідувати Світ Новий, бо Пекло

Про нього повниться чутками. Треба

Нам, караним, сей Новотвір освоїть,

Хай не для нас сотворений: сю Землю

Й довкілля її лагідне. А ви,

Зі страху влесливі низькопоклонці, —

Ви лиш виспівувати гімни здатні».

Йому Небесний Воїн відповів:

«То запевняєш, що тікав од болю,

А то – на вивідки сюди летів,

Як вельми вірний вождь. Ні, Сатано,

Ти брешеш. То не вірність, а наруга

Над вірністю докупи вас звела

В диявольську потвору бунтівничу,

В якої тулуб гідний голови.

Для тебе доблесть – зраджувати Бога,

Облудний лицеміре. Ще й борцем

За волю прикидаєшся! Той самий,

Хто в Небесах перед Усеверховним

Найбільш вислужувався. А чому?

Бо вже тоді плекав таємну мрію

Про всеверховність. Забирайся геть

Туди, відкіль утік! Через годину,

Якщо бува ти з’явишся в Раю,

Ми виволочимо тебе в кайданах

У саме Пекло; прикуєм навіки

Й надійніше замкнем пекельні брами».

Так він погрожував. Тут Сатана

Скипів од люті: «Служко! Ти мене

Собі за в’язня маєш?! У кайдани,

Тюремний стороже, закути хочеш?

Знай, посіпако ниций, гордий тим,

Що в супрязі з подібними гарцюєш

В міжзоряному просторі: як тільки

Торкнеш мене, то хай би й Цар Небесний

Допомагав тобі – моя правиця,

Тяженна, скрушить і тебе, і цих!»

Коли те мовив, ангельські загони,

Сріблисті, спалахнули враз червоно

Й суворо оточили Сатану,

До бою наїжачивши списи, —

Неначе стиглий лан гостроколосий,

Що схвилював од вітру, а господар

Став у задумі: скільки то зерна

Вродило? Скільки звіється полови

В час обмолоту? …Гордий Сатана,

Оточений, погрозливо розрісся

У гніві, наче Тенериф чи Атлас,

Поставою могутньо-непохитний.

І зблиснули сліпуче в піднебессі

Його шолом, і щит, і довгий спис.

У мить наступну вибухнув би бій,

Що збурив би не тільки Рай і Землю,

А й зоряні огроми і – хто зна? —

Змішав би у вогненній веремії

Стихії Всесвіту. Проте Всевишній

Сього не допустив. Серед сузір’їв

Між Дівою і Скорпіоном зблиснув

Знак рівноваги – срібні Терези —

І нагадав: усе, що творить Бог

Земне й небесне, царства, війни, долі, —

Виважується мудрістю Творця!

Чи буде бій? На шальки Терезів

Те кинуто, і міра Сатани

Метнулася угору. Гавриїл,

Се спостерігши, так сказав Врагу:

«Твою я знаю силу. Ти – мою.

Мені й тобі дав силу наш Творець

Всевладний – то й хвалитися негоже

Нікому, хоч тепер я маю владу

Стоптать тебе. По глянь-но вгору. Бачиш?

Тебе там зважено. Ти – як пір’їна».

Поглянув Сатана на Терези,

Не мовивши ні слова, одвернувся,

Крізь зуби процідив прокляття й щез.

Услід за ним пощезли тіні ночі.