Утрачений рай

ПРИМІТКИ

КНИГА ПЕРША

1. У першому реченні заспіву окреслена тема і пафос «Утраченого раю»: предковічний людський непослух авторитарним людським обмеженням (першій людині було заборонено споживати плоди дерева пізнання добра і зла); гіркий «смак» (себто наслідки) вільного досвіду-пізнання, замішаного на емоціях, та віра в остаточну творчу велич і торжество людини.

5. Великий муж – тут, згідно з християнським ученням, Месія, «син Божий».

Характерно, що Мілтон, визначаючи тему і пафос твору, вказує виключно на людські ознаки Месії. Гуманістичний зачин: все від людини і в людині.

7. Благословенна Муза – у давньогрецькій міфології одна з богинь-покровительок мистецтв і наук. Згадуючи її поруч з Месією, Мілтон з перших же рядків твору дає зрозуміти, що для нього біблійні й міфологічні посилання – лиш образно-поетична умовність. Адже трохи далі він зараховує всіх давньогрецьких богів до армії злих духів, отже, згадавши Месію, тут же молиться дияволові. Втім, і саме звертання до Музи – традиційна умовність, майже пародійна, оскільки так починались античні поеми «Іліада», «Одіссея», «Енеїда» та їх численні наслідування.

8—11. В народі обраному пастуха // на горі Синаї// чи потім на Сіоні. – Давні читачі поеми одразу розуміли, що тут, згідно з біблійною легендою, йдеться про давніх євреїв та їхнього рятівника з єгипетського полону Мойсея, якому Бог на горі Синай передав оповідь про створення світу та про перших людей.

Сіон – релігійно-адміністративний центр стародавнього Єрусалима, звідки поширювалися публіцистика та поезія, що потім частково увійшла до Біблії. Щодо «обраного народу», то первісні племена – творці міфів та релігій – мали своїх племінних богів. «Він – наш бог, а ми його народ». Цю думку не раз повторюють у Біблії. Сповнений напруженого смислу, вираз «обраний народ» не раз зустрічається в поемі Мілтона.

14. Од Гелікону вище… – вище од міфологічної прописки богів мистецтв

15. наук і ремесел (Гелікон – назва гори в середній Греції). Поет декларує зухвалу грандіозність свого задуму.

16. А ще більш Ти, о Духу, що у людях… – тут життєве і творче начало у всесвіті та в людині; для теологів – уособлення Бога; в Біблії іноді втілюваний в образі голуба – мирного і плодючого птаха, доброго вісника. Мілтон, використовуючи цей символ, теж одмежовується од церковщини («над святині») і створює величавий, космічних масштабів образ життєдайности.

23. Ожить //Дозволь померлому і засіяти// Погаслому в мені… – глухі натяки поета на власну вимушену пасивність та фізичну неміч, зокрема сліпоту.

34. То – Змій пекельний//ізвів//Праматір людства. – За біблійною легендою, перша у світі жінка Єва покуштувала заборонених плодів з дерева пізнання Добра і Зла й почастувала ними свого чоловіка Адама, після чого «відкрились їм обом очі». За це Бог тяжко скарав перших людей і все людство.

49. Корчились од болю, // Що завдає не так вогонь, як думка. – Пекло має в поемі два плани: об’єктивний – безодня, вогонь, вулкани, землетруси тощо, та суб'єктивний: душевні муки розбитої, але не скореної гордині, скованих сил тощо. Суб’єктивний план – основний; об’єктивний – є його віддзеркаленням і виразом. Тому-то фізичні картини пекла в поемі постійно змінюються в напрямі і мірою того, як приречені на страждання духи гуртуються, шукають виходу і знаходять його. Тоді фізичне пекло переливається (в останніх книгах поеми) в історії людства.

72. Вельзевул або Баал-зебуб – буквально: «владар храму»; за іншим омонімічним значенням: «владар мух» – у примітивних скотарських віруваннях бог роїщ, які морять худобу та людей. Про нього є згадка в Біблії. Пізніше Євангеліє перетворило його на «князя дияволів».

75. Сатана – буквально: «супротивник», «ворог»; у Біблії – один із «синів Божих», наближених до самого Творця. Сатана за дорученням Бога мучить людей садистичними випробуваннями спокусами. В Євангелії їм'ям Сатана зветься колишній близький до Бога архангел (себто старший ангел) Люцифер (буквально: «Світоносець») після того, як він збунтувався проти Бога, очоливши третину небесних сил, і був скинутий з небес. Раніш у Біблії Світоносцем звано вавилонського царя. В «Утраченому раї» Сатана більш художньо довершений та багатогранний – отже, по-людському привабливіший, ніж сам Господь Бог; останнього в поемі не минула доля багатьох «абсолютно» позитивних персонажів великої літератури.

128. Серафими, Херувими – біблійні вищі ангельські ранги; серафими (буквально: «вогнеликі») наділені трьома парами крил.

197. Противники Зевеса. – За давньогрецькою міфологією, Земля у шлюбному союзі з Небом родила титанів, од яких пішли і подолали своїх родичів боги, з них найсильніший – Зевес-громовержець. Але жадоба розпоряджатися долею світу (висловлюючись модерно – гегемонізм) притаманна не тільки Зевесевові; на його владу посягають нові титани. Мілтон згадує двох. Щоправда, Бріарей став на бік Зевеса. І той, перемігши, призначив його стерегти підземелля. Тифон же – син Землі і Тартару (пекла), що вийшов з печер Кілікії (Мала Азія), не тільки воював, а й перемагав Зевеса, якого врятувала надпотужна зброя – громи.

Загнаний глибоко в Землю, Тифон іноді ворушиться там – від цього землетрусу. Мілтон запозичає образи наївно-антроморфічного пояснення природних гроз та землетрусів, щоб виразити ідеї та настрої одвічного душевного сум’яття та боротьби людських сил і пристрастей.

200. Левіафан – за Біблією, спочатку найбільша морська тварина, власне, кит; потім – уособлення глибинних злих сил, які треба знищити. Мілтон, доповнивши цей образ елементами скандинавських саг та арабських казок, виражає нову грань у настроях сум'яття: хистке становище дрібних людей, обмежених побутовими турботами, посеред бур у тьмі дезорієнтації – та ілюзій.

285. Тосканський вчений… – Галілео Галілей (1564-1642), великий італійський фізик, астроном і винахідник. Жив у Флоренції (столиця італійської провінції Тоскань), де в обсерваторії на пагорбі Ф’єзоле сконструював телескопа (давня назва «оптичне скло»), у 1639 році молодий Мілтон відвідав Галілея – хворого, старого, переслідуваного релігійними мракобісами. Могутня особистість великого італійця справила сильне враження на майбутнього автора «утраченого раю». У поемі про це свідчать кілька згадок.

302. …В Етрурії поблизу Вальамброзо – знову таки недалеко од теплої Флоренції і знову об єктивно-кольорові й емоційні контрасти; як і в попередньому порівнянні, із списом, де велетенська щогла для гігантського вітрильника – це все і раптом – ніщо, а також і в наступному – з осокою, що розгортає серію подальших тривожних образів і навіювань.

306-307. Фараон Бузіріс, //утікачі з Гесему – за Біблією (Вихід, 14), Фараон (там це власне їм я) не відпускав ізраїльських поселенців із східної дельти Нілу (провінція Гесем) у землю обітовану в Палестині, куди їх вів Мойсей. Вони вирвалися з Єгипту завдяки чудові: пройшли по дну Червоного моря, бо перед ними води розступились, а потім зімкнулись над військом Фараона.

340. Хмари сарани – за Біблією (Вихід, X, 13-15), одне із спустошень, котрі Бог доручав чудотворцеві Мойсею накликати на весь Єгипет за те, що Фараон не відпускав ізраїльтян із свого царства.

354. Вихоплювала на піски лівійські. – Тут ідеться про те, що прогнила з середини Римська імперія, хоч і цивілізована, не могла встояти перед експансією напівдиких молодих північних племен, які в 429 р. н. е. захопили південно-західну Європу й частину північної Африки, де заснували свою державу. Порівняно з Римом та його провінціями, Північ не була «велелюдна», на самовдоволено-застійно-розслаблених громадян пізнього Риму.

361. Та вирвані за бунт той з Книги Життя… – Ще укладачі Біблії усвідомлювали, якою навчальною силою є народна пам’ять, зафіксована в письменах, і, навпаки, якою загладою для народу та особистости є нищення пам’яті письмен.

364. Мотив виривання з «книг життя» зринає у Біблії на початку (Вихід, XXXII, 32), в середині і в кінці (Об’явл, III, 5). «Утрачений рай» ніби поетично поновлює «вирване» – в науку людям.

388-389. Ба! Духи злі й Сіон взяли в полон, // Щоб заслонити світло чадом тьми. – Тут символ духовности та служіння вищим інтересам.

390. …Молох – лютий володар… – Буквально «владика». Примітивне божество, якому колись приносили людські жертви на Близькому Сході. Втім, людські жертвоприношення «своїм» богам практикували, мабуть, у всьому світі, також у нас, у причорноморських скіфів. Завдяки Біблії ім’я Молох і досі лишається загальновідомим символом жорстокої негідної сили, що вимагає людських жертв.

396. Діти, одібрані у матерів. – Порушення віршового розміру на початку рядка для емоційно-смислового акценту, характерне для Мілтона, – у нашій просодії чомусь не прийняте. Але саме для цього випадку є чудовий прецедент Шевченка – те ж слово, і також у ямбічних віршах:

Пожар не гасне, люде мруть.

Конають в тюрмах, голі босі…

Діти нехрещені ростуть,

Козацькі діти.

(Шевченко, ПЗТ, т. І, с. 103).

400. Мудрий Соломон… – біблійний цар Ізраїля (з 1015 по 975р. до н. е.). Продовжив розширення своєї держави за рахунок сусідніх племен, дипломатично потураючи їхнім звичаям.

407. «Геєна чорна», вогненна тощо – в Євангелії синонім пекла. Походить від назви урочища Ге-Енном коло древнього Єрусалима, що значить «Енномове» (Єремія, VII, 31-32). Там у давнину здійснювали людські жертвоприношення, і це слово наводило жах.

411. Хемос, божок Моаву… – за Біблією, бог племені на Схід од Мертвого моря, де, йдучи з Єгипту, ізраїльтяни зупинялись на постій і «розпутничали з дочками Моаву» та «пристали до Ваал-Пеора». За це ревнивий бог ізраїльтян наслав на свій народ пошесть, од якої згинуло їх 24 тисячі (Числа, XXV, 1-9). у поетичному зображенні Мілтона, Пеор – це той же Хемос. Ритуальні грищатна його честь так припали до вподоби ізраїльтянам, що вони іще понад 750 років оддавалися їм, як випливає з Біблії. Потім фанатичний цар Іосія, убиваючи жерців, палячи, руйнуючи, викидаючи з могил кості, – насаджував єдиного абстрактного бога. З цього читач краще збагне напругу Мілтонової оповіді.

422. Вдалім і Аштаропг – форма множини від Ваал та Апггар. Перше ім’я входило як компонент із значенням «владар» в імена багатьох богів; друге є зведенням різновидів близькосхідної богині плодючости, кохання й нічного неба, в тому числі і фінікійської Астарти, про яку мова нижче. Тут згадка про множинність є зачином поетичної думки про те, що творчі або руйнівні сили у нас безмежні щодо об’єктів дії та про необхідність підпорядкування їх «живому» началу.

436. Ниць падали у нож тим бовванам. – Перемогам і поразкам народу в численних війнах Біблія дає одне пояснення: заступництво Бога або його кара за поклоніння іншим богам (Кн. Судців, III, 7-8). Так Мілтон «заземлює» високу поетичну думку.

444—447. Дівчат сидонських // …Цар великосердно-жонолюбний. – Поетична згадка про мрійні обрядові хороводи у фінікійському місті Сидоні та Сіоні (Єрусалим) переходить у посилання на женолюбство царя Соломона. За Біблією, цар «любив багатьох чужинок» і «тулився до них у коханні» так сильно, що «мав сімсот жінок царівен і триста наложниць», – отож і будував жертовники їхнім богам (Кн. Царів, IX, 1-8).

450—453. Таммуз; Адоніс – у давнину хліборобський бог вологого проростання та посушливої смерти в Фінікії, Лівії, Сирії; коханець Астарти. Від річки Адоніс на весь Близький Схід і в Грецію поширились адонії – обрядові голосіння за помираючим богом, щоб той кожного року воскресав. Міфотворча фантазія давніх фінікійців і греків потім перетворила його на юного красеня Адоніса, улюбленця богині кохання, смертельно пораненого диким вепром. В еротизованих обрядах на його честь жінки й дівчата приносили в жертву власне волосся або ж цнотливість. Те, що у біблійного пророка викликало осуд (Єзекїіпь, VIII, 13-14), у Мілтона стало поетичною картиною.

468. Дагон – за Біблією, філістимський бог рибалок чи хліборобів. Філістимці, після одної з перемог над ізраїльтянами, захопили у них вистелену золотом священну скриню і, як цінний трофей, занесли у храм власного бога. Бог ізраїльтян скористався з нагоди, щоб показати зверхність над Дагоном: розбив його ідола і – своїм звичаєм – став вигублювати від малого до великого городян кожного з міст, куди перелякані філістимці переносили дорогоцінну (шкода ж і кинути) скриню, – так що «лемент того міста здіймався до небес» (Кн. Царів, 5). Поетичність цих картин і людські пристрасті, ними виражені, говорять самі за себе.

469. Рімон – за Біблією, ще один приклад конкуренції богів (себто людських пристрастей і сил), цього разу з перемінним успіхом. Багате й сильне арамейське царство в Сирії переважало давній Ізраїль. Отже, щодо нього зверхність ізраїльського бога над сирійським Рімоном, хоч-не-хоч, проявилась не традиційними спустошеннями, а – висловлюючись по-сучасному – в мирному змаганні на полі медицини. Прокаженого сирійського воєначальника Наамана зумів зцілити тільки єврейський пророк Єлісей – іменем свого бога і патріотизму: «Помийся в річці Йордані!» Сирієць обурився: «Хіба Абана і Фарфар, ріки дамаські, не крали всіх вод ізраїлевих?» Але зрештою, мусив визнати пріоритет ізраїльського бога і ріки (Кн. Царів, V, 10-15). До речі, згадуючи про це, Мілтон-поет використав музикальні назви якраз сирійських рік. Через 150 років, коли могутня Ассирія підкорила Дамаск, туди на правах її сателіта ввійшов юдейський цар Ахаз. Своє захоплення тамтешньою обрядовістю та силою своїх покровителів він переніс власну столицю Єрусалим (Кн. Царів, XVI, 10-20). Мілтон згадує це з більшим осудом, ніж Біблія: багата обрядовість і груба сила йому не імпонують.

481-485. Бундючний почет… // Розбрівсь… // у звірів..//І порозбещував… – У давньому Єгипті Озіріс, Ізіда та їхній син Гор – головні боги Неба – Сонця і Землі-Плодючости та їх синтезу; численні інші боги втілились у звірів, птахів, плазунів. Грецькі міфи пояснювали це необхідністю ховатись од повсталого титана Тифона. За Біблією, євреї під впливом єгиптян теж зробили собі ідола – золоту скульптуру теляти (Вихід, XXXII:4). Звідси вираз «золотий телець», що в Мілтона (також і нашій мові) символізує владу золота й оскотинення людини.

487—488. Цар їх Відступник…//зображав…//биком//Єгову гнівного. – За Біблією, бог Ізраіля, демонструючи свою могутність та благовоління до євреїв і попередивши їх про це, – одної ночі «пройшов над Єгиптом» і вбив там усіх первонароджених: «від первородного фараонового», «до первородного в’язневого, також «усіх первородних у скотини» (Вихід, XII, 29). Це лихо (та дев’ять інших подібних) не підірвало ідолопоклонства, бо й через 500 років десять єврейських племен (із дванадцяти) відкололись від Єрусалима, проголосили царем кмітливого Єробоама (що повернувся з єгипетської еміграції), – і знову було вилито золотих тельців для поклоніння (Кн. Царів, XII, 28). Читач повніше збагне напругу Мілтонового посилання, врахувавши, що, за Біблією, «відступника» Єробоама надихнув на все це та оберігав той же Єгова – ревнивий бог Ізраїлів (Кн. Царів, XI, 31, ХП, 24).

493. Белі сіл – цей найколоритніший з демонів (особливо в Книзі Другій «Утраченого раю») с витвором Мілтонової фантазії. У Біблії слово «беліал» означає «ледащо» або «мерзотник», а «син беліала» – як у нашій мові «сучий син».

Такими за Біблією, виявилися деякі молоді священники ізраїлевого бога (Кн. Царів, II, 12, XVII, 22). Те, що у «Беліала» не могло бути храмів чи жертовників, Мілтон дає в чудовому поетичному переосмисленні. Мовляв, Беліалові не потрібні храми: він і так витає в найвищих місцях; особливо (невтомний трудівник і республіканець Мілтон не забув наголосити на цьому!) там, де панує ледаче дозвілля й розкіш; насамперед – у королів, що їх поет у подальшому біблійному посиланні асоціативно пов’язує з гомосексуалізмом і зрадою.

506—507. Содом, Гіва – за Біблією, назви міст, погрузлих у розпусті. Бог знищив Содом, наславши на нього вогненно-сірчаний дощ (Буття, XIX, 24). Щодо Гіви, то доведеться переповісти цю менш відому біблійну історію. У Гіві зупинився на нічліг молодий єврейський священник з коханою жінкою і служником по дорозі од щедрого тестя. Один літній чоловік дав їм притулок і захищав од місцевих гвалтівників, які серед ночі вдирались у його дім, вимагаючи собі на грище юнаків. Рятуючи власну цнотливість, молодий гість виштовхнув з хати любу жінку на поталу розпусникам, а коли вони її замучили, вранці підібрав під дверима її тіло і потім ножем «поділив його на дванадцять частин разом з кістками», щоб розіслати в різні кінці країни – як агітаційний матеріал. Цим йому вдалося спровокувати братовбивчу війну та різню, де загинуло багато десятків тисяч людей, особливо жінок (Кн. Суддів, XIX-XX). У контексті всього твору треба збагнути, нащо Мілтон послався саме на такий, відомий його читачам, зразок біблійної етики – читачам Європи після доби Ренесансу і рицарських романів….

513. Як от богів Іонії – рожденних… – себто античної Греції. Поет, начеб утомившись од біблійної напруги, збуває їх загальним підсумком. Одного з їх родоначальників, Крона, виводить під іменем давньоримського бога Сатурна – засновника Італії, хліборобства тощо, – оскільки міфи про Крона й Саіурна злилися і поширилися з римськими завоюваннями на захід. Мілтон дає зрозуміти, що греко-римська міфологія виражала менш драматичні пристрасті й поривання: не найвищі «Небеса», а (в оригіналі) «середнє повітря» не досить високе для задуму поеми.

538. Азазель – пишний прапор. Настає подальша переміна в пеклі. Буквальне значення слова «Азазель», за Біблією (Левіт, XVI, 18), всього лиш «цап-відбувайло» – ритуальна тварина, до якої доторкалися, щоб очиститись од гріхів, а потім проганяли у пустелю. Від апокрифічної літератури середньовіччя, через ренесанс і до наших днів образ Азазеля розростається. Це вже злий дух, прапороносець Сатани, як у Мілтона; чи дух пустелі, сумніву й відчаю.

550. Тайга безкрая – ця начеб вільність перекладу насправді виразила оригінал, де зринає «вимахування східними знаменами», а слідом – «гігантський ліс списів» і т. д.; при чому слово «східні» (orient) водночас означає «азійські» та «барвисті».

552—554. Міцні фаланги // мотив дорійський – посилання на давньогрецькі військові звичаї та погляди на музику. Фаланги – бойові порядки спартанських і македонських військ. Вони марширували під строгу дорійську музику – на відміну від розчуленої лідійської чи збудливої фригійської, – бо вважалося, що музика найкраще виражає й формує душевні порухи у людей, богів і навіть рухи небесних тіл.

574. Пігмеїв, що бояться журавлів. – Згадка про порівняння в «Іліаді» (ПІ, 1-6), де журавлі вилітають у вирій, «смерті, і загибель мужам несучи, низькорослим пігмеям, – напад на них вони лютий вчиняють у млі світанковій» (пер. Б.Тена).

576—557. …геть усі//Війська геройські – тобто прославлені в європейській літературній та фольклорній традиціях. Спочатку військо міфічних гігантів, що на Флергійських полях у Македонії воювало з богами, далі – війська у міфах і літературних творах про античні грецькі міста Фіви і Трою; потім – середньовічне рицарство з романів про легендарного британського короля Артура; за ним – хрестоносці за назвами уславлених ними місцевостей; нарешті – раніші од хрестоносців арабські завойовники VIII ст. у війні проти славетного франкського імператора Карла Великого. У колишніх читачів ці згадки навіювали асоціації з відомих літературних творів.

596. І привидами змін ляка монархів. – Стосовно умов суспільної реакції, в яких писався «Утрачений рай»: за цей невинний рядок, до того ж запозичення у Вергілія (Георгіки, І, 464-467), трохи не заборонили друкувати всю поему.

629—630. Небо // Геть опустіло… – Або оратор перебільшує, або інформація, яку віддкрили людям самі небеса – що там збунтувалася третина ангелів (Об’явл., XII, 4), – неточна. Втім, у Сатани, можливо, йдеться не про кількість: опустіло без найвидатніших і найяскравіших; а дві третини, що там лишились, – це безініціативна сірятина.

663—664. Коли, стискаючи в правицях зброю, // Вдаряли нею об щити… – давньоримський звичай: знак схвалення чи одностайности, як наші оплески, деякі коментатори (Емпсон, Азімов) іронізують: для вчорашніх ангелів ще й тепер Сатана привабливіший од Господа Бога, під яким ходили одвіку. Не каються – так, ніби й пекло миліше, ніж нудна ритуальність божеських порядків, до речі. Ця давно помічена суперечність «царства Божого» лягла в основу Франкової поеми «Страшний суд». Зміркувавши, що «царство Боже» уготоване насамперед для «вбогих духом», «малих», «юродивих», «дебілів», «кретинів» тощо і для тих, хто завжди мислив і діяв правильно – тобто не мислив, а повторював догми, і діяв надресовано, як скотина, – герой поеми не хоче блаженствувати на віки вічні у компанії таких праведників; реформаторів та експериментаторів.

669-670. …знак // Металотворчого діяння сірки. – Колись вважали, що сірка у взаємодії зі ртуттю утворює руди й метали. Мілтон, ерудит-гуманітарій, разомьз тим серйозно студіював математику та музику і володів, на рівні свого часу, прикладними знаннями з металургії, архітектури, фізики, географії, астрономії та інших природничих наук. Про це свідчать подальші описи та інші уступи в поемі.

675. Мамон – буквально: багатство. Слово зустрічається в Євангелії, де є образний вислів «Не можна служити Богові і Мамону» (Матвій, VI, 24). Мілтон поетично розгортає це: робить Мамона демоном – виразником людської жадоби до матеріальних доста тків та їх виробництва і (як бачимо у Книзі Другій) переконання, що все інше є похідним.

691—692. …велич//Споруд Єгипетських чи вавилонських. – Єгипетські піраміди лишаються й по сьогодні чи не наймонументальнішими людськими спорудами; такими мали бути й легендарні будови давнього Вавилона, що не дійшли до нас (Вавилонська вежа, Висячі сади тощо).

710—717. Як той орган//з хоралів і симфоній // Палац… – Архітектуру здавна порівнюють до музики: «ансамбль будов», «гра об’ємів», «гармонія конструкцій», «застигла симфонія» і т. п. До того ж колись будівництво великих споруд вимагало ритмічних колективних зусиль, і його супроводили піснею або грою на інструментах. Фантазія змучених будівельників античности створила міфи й легенди, начебто й сама музика здатна споруджувати чи руйнувати масивні споруди. Мілтон, який знав ті міфи і кохавсь у музиці, створює поетичний образ будівництва й будівлі – наскрізь людський і музикальний: у тому, що демони не творять «з нічого», не вдаються до чудес, а працюють; і в предметних порівняннях, і в багатому звуковому малюнку, і в музичному плині понять.

732. Додолу світло сіяли, мов з неба. – Сучасні дослідники (Нікольсон) помітили, що цей палац чимось схожий на Ватикан. Не диво: коли не існувало ні фото, ні кіно, – трохи не єдиним джерелом зорових вражень про архітектуру були особисті спостереження. Саме до них – до молодечої італійської мандрівки – не раз повертається уява давно осліплого поета. Давні враження зринають у світлі болісного досвіду й не висловленої прямо думки. 1 ще: в образі демонського палацу є навіть момент наукової фантастики – нафтові світильники; насправді їх почали впроваджувати років через сто після Мілтона.

735—756. Хист архітектора // Упали з неба – будувати в Пеклі. – В античних греків Гефест, у римлян Мульцібер – боги металургії, ковальства, ремесел. У Гомеровій «Іліаді», в кінці першої пісні, Гефест на бенкеті богів не без гумору оповідає, як колись Зевес скидав його за непослух з неба. І ось він знову серед богів – рідний, цінний фахівець. Та Мілтон скасовує світлу тональність цієї оповіді: небесного зодчого проклято на віки вічні; коли він і будуватиме, то хіба що в пеклі чи – додаймо – на Землі. Конструктивні таланти й попередні заслуги – ніщо там, де геть усе підпорядковане оберіганню (вся Біблія зводиться до цього маніакально-самохвалебного самодержавства).

762. У Пандемоніум золотоглавий… – «Пандемоніум» – Мілтонів неологізм, утворений за аналогією до слова пантеон – тобто святиня або вияв шани й певній системі богів чи людських чеснот. Пандемоніум – те саме щодо демонів і пристрастей.

770. Мов вулик, загула, дзижчання бджіл… – Примарна радість: спочатку – мажор весняного вулика, за ним – раптовий перепад величин, хисткість орієнтирів; нарешті – знані з англійського фольклору і п’єс Шекспіра ельфи: дрібні пустотливі нічні духи, що їх народна фантазія зіткала з туманів, світляків та місячного мерехтіння. За давніми повір’ями, Місяць іноді наближається до Землі, і тоді люди стають сновидами. Звідси – моторошно-радісне відчуття розкутости.

796 —797. а їх Князі поміж собою – одаль…// Од тлуму – величаві, як завжди… – Вожді бунту проти божеської тиранії та олігархії при першій нагоді мавпують те, проти чого повстали. Слово «конклав» (зібрання найвищих сановників католицької церкви) навіює думку, що навіть плебейська релігія, ставши панівною, породжує олігархію й тиранію. До речі: безкомпромісний республіканець Мілтон у трактаті «Про християнське вчення» дійшов до заперечення будь-якої релігійної організації, а буржуазно-монархічна Англія (яка хизується свободою думки і преси) понад 160 років ховала той трактат не опублікованим і по сьогодні уникає ширшої розмови про нього.

КНИГА ДРУГА

4. Країн Ормузу й Інду чи палаців… – Місто Ормуз, що на острові з такою ж назвою, на вході до Перської затоки, стояло на торгівельному шляху зі Сходу на Захід. Символ багатства і розкошів у часи середньовіччя і в добу Відродження.

217-218. Так облесний Беліал…//Виводиву поважно-пишних шатах… – Устами Беліала Мілтон нагадує про тих роялістів, які після страти короля (1649 р.) відмовляються від безнадійного спротиву, сподіваючись уникнути репресій.

293. Мов той Атлант… – титан, який повстав проти Зевса і був жорстоко покараний – тримав на плечах небесне склепіння.

430. її вперезують дев’ятикратно… – За Берилієм в Тартар оперезаний потрійним муром із брамою з адаманту, який оточує вогненна ріка (Енеіда, VI, 548-554).

567-571. З рікою Стікс – пливла ненависть люта… //Глибокий чорний сум – із Ахероном… // Бурхливий Флегетон… – Стікс грецькою мовою «ненависний».

Ахерон – ріка скорботи. Флегетон – «пекельний».

598. …мов од Тантала – Тантал – фригійський цар, покараний на вічні муки від голоду і жаги за те, що видав таємниці олімпійських богів.

746. Й вони дали мені ім я ГРІХОВНІСТЬ. – Гріховність народжується із голови

747. Сатани, на кшталт грецької богині мудрости Афіни, яка постала з голови Зевса.

757. Всепереможний Ворог з Емпіреїв… – від Емпіреїв ліворуч розташоване Пекло. Поняття «лівого» здавен у людській свідомості асоціюється з чимось злим.

759. До речі, Єва у Мілтона виникає із лівого боку Адама.

940. А з ними почет: Оркус і Гадес… – Оркус – римське божество смерти.

941. Гадес – грецький бог Аіду.

983. Той Світ Новий на золотім цепу… – Тут Мілтон звертається до гомерівського образу золотий ланцюг Зевса, на якому він здатен підвісити Землю до Неба. («Іліада», VIII,18).

КНИГА ТРЕТЯ

13. усесвіту, безодні темні води… – За Біблією, до третього дня сотворіння Земля була вкрита водою (Буття, І, 8—19).

31-32. / найчастіше лину я до тебе,//Сіоне, де струмки твої святі… - Автор має на увазі джерела Кедрон і Силоам, оскільки Мілтон осліп то він вельми дорогий саме Силоам, бо за Біблією, сліпий, який умився його водою, прозрів (Іоан (Іван), IХ, 7).

374. В щасливих елізійських берегах. – Елізій (або ж Єнісейські поля) – у давніх греків поля блаженних, а також синонім царства краси, радости.

448. В пустельному безмежжі Серикани… – країна сериканів (від лат. «sericus» – шовковий), у давнину так називали землі Сходу, від Бухари до Індокитаю.

469-470. Ні, не на Місяць… //Як дехто твердив: там поля сріблисті… – полеміка з Аріосто.

475—476. Тупі гіганти з їх геройством грубим…//Колись преславні. – За Біблією, прадавні велетні (сини Божі), які з’явилися на Землі з небес і стали учащати до людських дочок, котрі від них почали народжувати дітей.

488—489. Ченців і юродивих всіх мастей… // В сутанах чорних, білих, а чи сірих… – Йдеться про чернечі ордени, які відрізнялися за кольором одягу: домініканці, бенедиктинці та францисканці.

490—492. Паломники, котрі аж до Голгофи…//Допленталися в пошуках Мерця…

// А Він, живий, царює в Небесах. – Мілтон має на увазі фразу з Євангелії: «Чого ви шукаєте Живого між мертвими?» (Лука, XXIV, 5).

493—494. Ті, що в домініканські, францисканські… //Ховалися каптури перед смертю… – У середньовіччі вважали, що людина, похована в чернечому одязі, ніколи не потрапить у пекло.

529—530. По тій драбині… // Ходили ангели угору-вниз… – Мілтон веде мову про сон біблійного патріарха Якова, який утік від помсти свого брата Ісави до Харану (Буття, XXVIII).

608. Нагрудник ритуальний Аарона… – за Біблією, Мойсеїв брат Аарон був першим із первосвященників Ізраїлю. Його нагрудник було оздоблено дванадцятьма коштовними каменями, що відповідали числу колін ізраїлевих.

633 – 634. Що потім Іоан-Апостол бачив…//На Сонці. – За Біблією – видіння святого Іоана (Івана) Богослова.

660. Впізнав у вартовому Уриїла… – Один із семи ангелів, наближених до Бога – покровитель сонячного дня і джерелом світла у зимові дні.

663-664. Вони, як очі Бога, озирають… // Простори Піднебесся, Всесвіт, Землю… – Образ, який у Мілтона виростає із Нового заповіту.

750-751. Щербатіє й поновлюється знов… // Троїсто-цілісне бліде світило. – тобто фази місяця: два серпи і диск.

763. Ніфат – гора на південь від Арарату.

КНИГА ЧЕТВЕРТА

1—3. О, чом тоді не пролунав з Небес… //Як у видінні Апокаліптичнім…//Той голос: «Горе вам, жильці Землі!» – за Біблією, ці пророчі слова почув Іван Богослов, на острові Патмос, у яких ідеться про кінець світу: «Горе землі та морю, до вас бо диявол зійшов, маючи лютість велику, знаючи, що короткий час має!» (Об’явл., XII,10).

32—33. І мовив у тяжкій задумі: «Сонцю! // Владико неба, золотокорднне! – Тут Мілтон наслідує монолог Прометея із п’єси Есхіла «Прометей закутий».

74. Й ношу з собою Пекло… Сам я – Пекло! – Тут Сатана повторює слова Мефістофеля із п’єси Марло «Трагічна історія доктора Фауста» (Дія 1, сц. 3).

268. Ні життєдайне джерело Кастильське… – джерело на горі Парнас, де проживали музи.

706. Звабніша од вродливої Пандори… – за грецькою міфологією, перша жінка, яку створив Зевс на покару людям за злочин Прометея, що викрав для них вогонь. Пандора відкрила скриньку, де містилися всі людські пороки, хвороби

781. «Ти Узриїле, поділи загони – біблійне ім'я, яким Мілтон називає ангела.

977. Тенериф – гірська вершина на одному з Канарських островів.

1001. Тебе там зважено. Ти – як пір’їна… – У Гомера на золотих вагах Зевс зважував долі героїв під час битв (Іліада, VIII. 69-74).

КНИГА П’ЯТА

152. Молилися: «О Вічний Добротворче… – Молитва Адама і Єви – розгорнутий парафраз 148 Давидового псалма.

335-336. Які ростуть у нас і за морями…//Понтійським, Середземним чи Індійським… – Понтійським, тобто малоазійське побережжя Чорного моря.

670-671. Летіти при розгорнутих знаменах… // На Північ, в простір наших володінь… – За Біблією, диявол пов’язується із північчю, як сказано у Старому заповіті: «Ти ж сказав був у серці своєму: «Зійду я на небо, повище зір Божих поставлю престола свого, і сяду я на горі збору богів, на кінцях північних, підіймуся понад гори хмар, уподібнюсь Всевишньому! Та скинений ти до шеолу, до найглибшого гробу» (Буття. Ісая, XIV, 13-15).

860. А полум’яний Абдиїл безстрашно… – тут знову Мілтон використовує біблійне ім’я і називає ним вірного серафима – за біблійною традицією це ім’я трактувалося як «раб Божий».

КНИГА ШОСТА

8—10. Коли… // 3 одної брами вилітає світло… // У протилежну тихо входить пітьма… – тут Мілтон перефразовує Гесіода («Теогонія», 748 – 754). За давньогрецькими уявленнями – житло днів і ночей було на краю Землі.

46. Йди, Михаїле, Князю Божих армій… – За Біблією, Михаїл є проводиром небесного війська у битві із Сатаною.

58-61. Хмар чорних налетіла й огорнула… // Всю Гору; в хмарах стріли блискавиць… // Замиготіли грозяно – знак гніву… // Господнього, і сурми прогриміли… – Тут Мілтон наслідує Біблію (Вихід, XIX, 16-20), йдеться про зішестя Бога на гору Синай.

352. Андрамелех – за Біблією, божество, якому поклонялися ассирійці.

360-361. І лютих Аріела й Аріоха… // А потім Раміела розгромив. – Всі імена біблійного походження.

426. Нісрок – за Біблією, ім’я ассирійського божества.

517. Зофіїл – це ім’я означає «страж Божий».

711-715. …коли… // Усе у геть Усьому будеш Ти… //1 Я в Тобі на віки вічні з тими… // Кого Ти любиш. – Тут автор переповідає сказане у Новому заповіті після приходу Христа на Землю.

846. Овець лякливих і покірних кіз. – У Євангелії кози означають – грішники, а вівці – праведники (Матв., XXV, 32-46).

850—853. …Там зблисли кришталеві мури… // Високі й враз розпались удвобіч… // Зяйнув жахливий отвір у глибінь… // Бездонну… – Тут Мілтон посилається на апокаліптичний образ: «І небо сховалось, згорнувшись. Немов той сувій пергамену, і кожна гора, і кожен острів порушилися з своїх місць» (Об’явл. Ів. Богослова, VI, 14).

КНИГА СЬОМА

1. Прилинь з Небес, Ураніє!.. – У давніх греків муза астрономії. За доби Відродження Уранія стала покровителькою високої епічної поезії.

20. Мов Белерофбна, не поніс мене… – за грецькою міфологією Белерофон намагався злетіти на коні Пегасі в небо, але був скинутий Зевсом на Землю.

27—28. Лихих часів і лютих язиків… // Загроз і темряви. І самоти. – йдеться про реставрацію монархії в Англії, від якої потерпав Мілтон.

192—193. Крилаті при крилатій Колісниці… // Вогненній із небесної зброярні… – Тут Мілтон проводить паралелі з видінням біблійного пророка: «І знову звів я очі свої та й побачив, аж ось чотири колесниці виходять з-між двох гір, а ті гори – гори з міді» (Захарій, VI, 1).

218—219. …В руці Творця // З’явивсь гігантський циркуль золотий… – У добу Відродження таким увляли Бога Великого Геометра із велетенським циркулем – інструментом, що сприяє творенню.

443 – 444.. .або павич, //Що райдужно-окастим опахалом… – За давньогрецькою міфологією, на хвості павича були розміщені очі багатоокого велетня Аргуса, якого вбив Гермес.

КНИГА ВОСЬМА

1—3. Ангел…//… бесіда його //… мов музика. – Божий посланець ангел Рафаїл гостює у перших людей Адама і Єви, Він щойно скінчив засновану на біблійній легенді сповідь про створення неба і Землі.

17—23-34. Земля – зерниночка, піщинка, атом…//… мудра та ощадлива Природа…//… заплутані думки. – Астрономічні відстані й пропорції та об’єктивність законів природи викликають у людини сумнів щодо теологічного трактування місця та ролі Землі у Всесвіті.

35-56. Єва тихо встала…// …не те щоб ті були чужі…//… не те щоб не цікаві..// …не Ангел, а Муж…// …в супроводі поглядів тужливих. – Тут, далі та в інших книгах поеми Мілтон виражає думку про те, що людське подружжя і ширше: чоловіче та жіноче начала людськости – це гармонія взаємодоповнення, поза якою ці начала є неповноцінними.

72. Зачудування, а не підзирання. – Поетичне вираження протилежности релігійного і наукового підходів до навколишнього світу: з одного боку, самодостатнє «зачудування» та зневага до теорій та гіпотез (ангел глузливо перелічує поняття заплутаної Птоломеєвої астрономії); а з другого боку, «підзирання»: тобто телескопи, мікроскопи й хитромудрі експерименти, що виривають у природи її таємниці.

121—126. Сонце…// … тягнуться до нього…// … одна з семи…// … потрійний рух. – В поетичному образі Коперникової системи Мілтон принагідно вловлює також закон всесвітнього тяжіння, що для науки відкрився через тринадцять років по смерті поета. З дев’яти планет сонячної системи тоді були відомі шість і Місяць. Потрійний рух Землі: 1) навколо Сонця, 2) навколо власної осі, 3) зміниорієнтації земної осі щодо Сонця.

131—132. По велетенському кружляє кругу… // Угору – вниз понад усі зірки. – Стислий поетичний образ Птоломеєвої сонячної системи, згідно з якою Сонце рухається на сфері, що обіймає всі планети й зірки.

148—151. А обмін світлом сильним чоловічим… // …закон Всесвітній двостатевости, основа…//життя? – Образна думка націлена далі – на динамічно-творчу єдність протилежностей і всесвітню діалектику розвитку.

КНИГА ДЕВ’ЯТА

18. Чи Турнова несамовита лють… – Про це йдеться в «Енеїді» Вергілія, де розповідається, як цар племені ритулів Турн оголосив війну троянцям цареві Латину, який відмовився видати за Турна дочку Лавінію, натомість пообіцяв її видати за Енея.

81. В Едемі, там, де Понт, і ген на Північ… – тобто, там, де Чорне море.

91. Змій – наймудріший з тварей польових. – «Але змій був хитріший над усю польову звірину, яку Господь Бог учинив» (Буття, III, 1).

338. Чи з почту Делії стрімка Дріада… – Делія – тобто грецька богиня мисливства Артеміда, Дріада – лісова німфа.

КНИГА ДЕСЯТА

16-17. Непослушенство та сваволя… //Ввели Першолюдину в перший гріх. –

Свою думку стосовно гріха Мілтон пояснює у своєму трактаті «Про християнську доктрину» (XI).

49. Відстрочка – аж ніяк не виправдання… – Англійське прислів’я: «forbearance is not acquittance».

52-53. Тобі, єдинородний Сину, суд…// Вершити доручив Я в Небесах… – «Бо Отець і не судить нікого, а ввесь суд віддав Синові…» (Іван, V, 22).

201-202. …Як по тисячоліттях… // Коли Апостолам помивши ноги… – За Біблією, ця фраза має глибоко символічне значення: «Потому налив Він води до вмивальниці та й зачав обмивати ноги учням…» (Іван, ХІП, 5).

203 —206. …зі шкір…// Забитих, а чи то злинялих звірів… // Покрив людську не тільки наготу…//Тілесну, а й бридотнішу духовну… – «І станеться поясом клубів Його справедливість, вірність же – поясом стегон Його!» (Ісая, 11, 5).

276. Прицвяхував до дна морського Делос… – за давньогрецькими міфами, острів Делос був плавучим і блукав морями, доки Зевс не повелів Посейдонові закріпити його на одному місці. На Делосі народилися Артеміда й Аполлон.

291-295. …так цар давніх персів… // Ксеркс рушав уярмлювати греків…//Лишивши свій палац помпезний в Сузі…//Дійшовдо Гелеспонтської протоки… //Де наказав стелить понтонний міст… – Перський цар Ксеркс пішов війною на греків, щоб завоювати їх, наказав збудувати міст через протоку Гелеспонт (Дарданели), проте буря зруйнувала його, і тоді у великому гніві цар велів відбатожити Гелеспонт 300 ударами батога (Геродот. Історія, VII, 35). Сузл – резиденція перських царів.

365. У Нього – кубатура, в тебе – сфери… – За Біблією, Емпірей вважається квадратним (Об’явл. XXI).

418. Тікав за Каспій в царство Аладули, – Тобто до Великої Вірменії, на теренах якої у XV XVI ст. велися жорстокі війни між Туреччиною та Персією.

570-571. І син ії фатальний Розпад-Смерть… // (Поки що не на білому коні). – Апокаліптичний образ «Смерть на білому коні». «І я глянув, ______ і ось кінь чалий. А той хто на ньому сидів, на ім'я йому Смерть, за ним же слідом ішов Ад» (Об’явл. VI, 8).

КНИГА ОДИНАДЦЯТА

2-3. …бо Всевишній… // Серця їх скам’янілі розтопив. – За Біблією: «І дам їм одне серце, і нового духа дам у вас, і вийму із їхнього тіла серце камінне, і дам їм серце із м’яса» (Єзекіїль, XI, 19).

9. Молитв Девкаліона й діви Пірри. – Тут Мілтон вдається до ремінісценції із Овідія («Метаморфози», І).

33. Кадило з фіміамом Нас примирить… – Цією фразою автор посилається на Апокаліпсис: «І прийшов другий Ангол, та й став перед жертовником із золотою кадильницею… І знявся дим кадильний з молитвами святих від руки Ангола перед Бога» (Об’явл. VIII, 3,4).

120-122. Розстав сторожу херувимську. // Хай вогненним мечем вимахує… // Й відлякує від Раю, не пускає… - За Біблією: «І вигнав Господь Бог Адама. А на схід від еденського раю поставив Херувима і меча полум’яного, який обертався навколо, щоб стерегти дорогу до дерева життя» (Буття, III, 24).

135. Тим часом Девкотея окропила… – У давніх греків Левкотея – богиня моря.

158-159. Отож народжуй їх, благословенна… // Прамати всіх людей і всіх живущих… – Ім’я Єва означає «життя»: «І назвав Адам ім’я своїй жінці: Єва, бо вона була мати всього живого». (Буття, III, 20).

185. Поблизу птах Юпітерів з вершини… – Птах Юпітера (Зевса) – орел.

203—204. Подвійний знак звістив нам одночасно… // Із Заходу на Схід гонитву й Смерть. – Вигнання із Раю відбувалося через східну браму.

303 – 304. Приголомшений Адам… //Озвавсь нарешті: «Князю над князями… – За Біблією, Михаїл посідає одне з найвищих місць у небесній ієрархії.

359-360. Я посланий // Зміцнити вашу віру перед тим… – За Біблією:

«І прийшов я, щоб ти зрозумів, що станеться твоєму народові в кінці днів, бо це видіння ще на наступні дні» (Даниїл X, 14).

386. Являв Спокусник Другому Адаму… – Тут мовиться про спокусу Христа (Матвій, IV).

390. У місті Камбалу; трон Тамерлана… – Тут ідеться про місто Ханбалга-сун – «місто хана» – столиця Чингізхана у XIII сторіччі.

395. Екбатан – столиця давньомідійської держави, яку в VI ст. до н. е. підкорив перський цар Кір.

400. Негус-цар – титул володаря Абіссинії.

401-402. / царств приморських городи: Момбаза… // Квілеа, Софала, Мелінд… – міста на східному узбережжі Африки.

415. В ній – град, що Геріонові сини… – тобто іспанці. У давньогрецькій міфології – велетень, якого вбив Геракл.

450-451. «Адаме! Ось ці два – твої сини. // Той заздрісний правдивого убив. -

Тут ідеться про смерть Авеля від руки Каїна.

550. Намети. Ходять попасом отари. – Тут і далі Мілтон описує нащадків Каїна. (Буття, IV, 20-22).

569- 570. Гірський. Там вивелося інше плем’я…//Пряме поставою, богобоязне… – Йдеться про нащадків Сифа.

844-845. Від хмарки вниз – веселу Рай-Дугу… // Багатокольорову, знак Господній… – за Біблією, після потопу Бог уклав нову угоду з Ноєм (Буття, IX, 9—15).

КНИГА ДВАНАДЦЯТА

28—29. Та згодом вознесеться над всіма…//У гордощах, жадобі верховенства…

Тут ідеться про Німрода: «Куш же породив Німрода, – він розпочав на землі велетнів. Він був дужий мисливець перед Господнім лицем. Тому то говориться: Як Німрод, дужий мисливець перед Господнім лицем». А початком царства були: Вавилон і Ерех, і Аккад, і Калне в землі Шінеар» (Буття, X, 8—10).

50-51. Для сув’язі. Затим величну вежу… // Звелить возводити – аж до Небес… – У цих рядках Мілтон веде мову про будівництво Вавилонської вежі (Буття II, 1-9) Назва Вавилон походить від дієслова «змішувати»: «І тому то названо ймення йому: Вавилон, бо там помішав Господь мову всієї землі» (Буття XI, 9).

103-105. Для прикладу: один з синів того…//Хто будував Ковчег, накличе срам… // На батька власного і вслід – прокляття… – Мілтон розповідає про Ноєвого сина Хама, який бачив оголеність свого батька і не прикрив її (Буття, IX, 20-27).

113-115. Предком їхнім стане… //Меж ідолопоклонцями один… // Богошукач й богоугодний. – Авраам, який народився і жив серед язичників, перший пізнав існування єдиного Бога, за що його переслідували його ж одноплемінці.

145—148. Над берегом гора Кармел. Ген два… // Струмки зливаються; від них ріка… //Йордан тече й утворює границю…//На Сході… – Цими рядками і далі за текстом, Мілтон окреслює межі Землі обітованої.

155-158. …Патріарх… // На ім’я Авраам породить сина… //Син – внука, що зміцніє в правді й вірі. // Внук проросте дванадцятьма синами… – Авраам означає «великий батько», тобто батько багатьох народів: «І не буде вже кликатись ім’я твоє: Аврам, але буде ім’я твоє: Авраам, бо вчинив я тебе батьком багатьох народів» (Буття XVII, 5).

194-195. Нільський Дракон – Так у Біблії названо єгипетського фараона (Єзекіїль, XXIX, 3).

343. Чиєму Царствію кінця не буде. – У цьому рядку Мілтон цитує благу вість архангела Гавриїла діві Марії про народження Ісуса (Лука, І, 32-33).

346. А син Давида, мудрий і багатий… – Йдеться про сина Давида, мудрого Соломона.

415—416. Прийме на Себе вашу кару – Смерть // Ганебну. На хресті зазнавши мук… – Розіпнути на хресті вважалося найганебнішою покарою.

510-512. Вони остерігали: потім //Прийдуть Вовки, як вчителі, що Віру//Споганять. – Мілтон перефразовує слова св. Матвія: «Стережіться фальшивих пророків, що приходять до вас ув одежі овечій, а в середині – хижі вовки» (Матвій,VII, 15).