Утрачений рай

Архангел ревний линув у просторах

Нічних Небес, поки рожевий ранок

Широко відчинив світляну браму

Яскинь Богопрестольної Гори,

Відкіль поперемінно світло й пітьма

Ритмічно облітають Небеса,

Врізноманітнюючи поступ часу

Подобою ночей і днів. Коли

З одної брами вилітає світло,

У протилежну тихо входить пітьма,

А потім, випущена в сталий час,

Знов пеленає Небеса у ніч

Чи, радше, присмерк, бо нема там тьми,

Як на Землі. Коли запроменів

Небесний ранок в райдужному сяйві,

Що пронизало золоті простори,

Й відкрилась Абдиїлу сила війська —

Загони ангельські та колісниці

В тісних когортах при вогнистій зброї,

Котра виблискувала іскрометно,

Усі напоготові до війни.

Вже знали те, що він вістить хотів,

Тож радо він пристав до гурту друзів

Під вигуки веселі й привітання

Йому – єдиному із міліонів,

Хто не відпав, а сам-один вернувсь

До Бога. Розпромінена громада

Соратників вела його до Трону

Всевишнього. Там з хмари золотої

Ласкаво пролунало: «Ти, слуго,

Явив достойну велич і хоробрість,

Бо воював не зброєю, а словом

Правдивим сам-один супроти мас

Підбурених. Постоявши за Правду,

Навів на себе їхній осуд – кару

Дошкульну. Але знай: хто одиноко,

Та чесно перед Господом стоїть,

То хай над ним глумляться й міліони,

У перемогу граючись, – він згодом

У славі істинної перемоги

Прийде й злочинцям силою нав’яже

Закони Правди й Розуму високі,

Що їх бунтарство нехтує, повставши

Проти Месії, отже – проти Мене.

Йди, Михаїле, Князю Божих армій,

Веди Моїх синів неподоланних

У бій! І хай святиться ваше ім’я —

Твоє й Архистратига Гавриїла,

І з вами міліонів вірних воїв,

Що кількістю зрівнялись з бунтарями

Безбожними. Печіте їх вогнем,

Вражайте зброєю! Женіть на край

Небес і скиньте відтіля в Тартар!

Нехай вогненний Хаос їх ковтне!»

Коли наказ Всевишній пролунав

З Гори Богопрестольної, кирея

Хмар чорних налетіла й огорнула

Всю Гору; в хмарах стріли блискавиць

Замиготіли грозяно – знак гніву

Господнього, і сурми прогриміли

Тривогу. Вірне Воїнство Небесне

Розшикувалось у квадрат гігантський,

Притихле. Враз згуртована могуть

Знялась угору. І пройняв її

Рокотострунний героїчний марш,

Що надихав на подвиги для Бога

І Сина Божого. В музичний лад

Війська Господні рушили на Північ,

І вже ніщо – ліси, долини, ріки

Чи гори – не одверне їх, нестримних,

Навальних, пружних, бистрих! Порівняй:

Неначе здвиг різноманітних птахів

На поклик Господа летів у Рай,

Щоб ти давав їм імена, – так мчала

Об’єднаних небесних армій сила

Й долала відстані нові й нові,

Стократ розлогіші, ніж ваш Усесвіт,

Аж поки синявий північний обрій

Од краю і до краю спалахнув

Багряно. Ближче – бризнули угору,

Як море гострих вогників, списи

Й червоним приском – шоломи, щити

Й на них зухвалі гасла. То Відступник

Налаштував свої війська до бою,

Аби того ще дня раптовим штурмом

Богопрестольну Гору захопити,

Щоб дух зависливий замісто Бога

Владарював; замість Добра – Гординя.

Одначе буйний намір-недоносок

Спіткнувсь на півдорозі. Ми спочатку

Не вірили: невже небесні духи

Зійдуться битися як вороги —

Брати, єдині в радості й любові,

І славі Господа?! Та прогримів

Клич бойовий, і почуття пригасли.

Ген високо, немов на троні,

В гігантській іскрометній колісниці

Сидів богопротивний Сатана.

Неначе Бог, у почті Серафимів,

У сяєві сліпучому щитів,

Підвівся і, зійшовши з колісниці,

Прокрокував назустріч нам. Ряди

Ворожі й наші лава проти лави

Зійшлись і стали твердо, недоступні,

Розтягнені у безвість. Архивраг

Минув ошкірені ряди бунтарські

Та блиском адамантІв, злота й зброї

Крицевої собою заслонив

Підлеглих. І тоді-то Абдиїл

В архангельській когорті, поривний,

Не стерпівши, заговорив: «О Небо!

Невже пихатій видимості злудній,

Що пнеться до Створителя, судилось

Зухвало величатися? Невже

Безчестя буйне і дурна гординя

Здолають честь і справедливу силу?

То хай же, де долав я ницість мислі,

Бог допоможе подолати й силу,

Назверх неподоланну! В поєдинку

Тупа і груба перемога сили

Поверх звитяги розуму – теж доказ».

З цим Абдиїл з когорти Ієрархів

Попрямував назустріч Сатані.

Той, набрякаючи ще більше люттю,

Ждав, розростаючись. Архангел світлий

Йому безбоязно сказав: «Що, гордий —

Зустрілися?! Сього ти не чекав.

Ти думав: Усевишнього Престол —

Беззахисний, сторожа розбіжиться

Од слів твоїх гучних чи, може, сили?

О, нерозумний! Бог же всемогутній.

Він і з нічого витворити може

Тобі на безголов’я безліч армій,

А ні – і Сам всесильною рукою

Тебе дістане на краю Небес

Чи далі й дотиком єдиним скрутить,

А зборисько твоє жбурне у тьму.

Дивись – ось правда: не усі з тобою.

Ти бачиш, скільки договірних? Їх

Ти знехтував, коли я був один

Дивак в твоєму звихнутому світі,

Один проти громади. Та не сам.

Тепер переконаєшся – запізно —

Що можуть помилятися й мільйони,

Як правота на боці одиниць».

Зневажливо примруживсь Архивраг;

Згори поглянувши на Абдиїла,

Промовив: «Перебіжчику! Ти втік

Од друзів і завдав тяжких образ

Достойним небожителям, що спільно

Утверджуються й будь-чиє всевладдя

Навіки відкидають. А тебе

Моя правиця першого змете

В мить незабарну. Ти сього хотів,

Бо вихопився попереду інших,

Аби схопити крихіточку слави

Моєї. Хвалькуватий перекинчик!

Ще поки не заговорила зброя,

Дослухай те, що, втікши, недочув.

Колись я думав: Небеса й Свобода

Суть нероздільні для небесних духів.

Ба ні! Нудне ледаче славослів’я

Тупих підспівувачів-потакайл

Переклепало у рабів. Тепер

Побачимо на ділі, хто достойний

Небес». На те йому Архангел вірний:

«Облудо, одцуравшийся навіки

Дороги істинної! Неправдиво

Ти нас підспівувачами прозвав.

Ми – вірні Богові й Природі нашій.

Бог і Природа – гідні слугування.

А ти – прислужник глупоти, гордині

І заздрісного бунту – сам свій раб;

І над рабами раб, ти ще посмів

Картати нас! Провалюйся у Пекло,

А я служитиму на Небесах

Створителеві. Од Його законів

Не відступлю. Тебе ж у Пеклі ждуть

Замісто царства – пута. А від мене,

Що нібито утік, прийми привіт».

Сказав – майнула блискавична зброя,

І впав удар на шолом Сатани,

Що той в ту мить ні подумки, ні рухом

Не ухиливсь – не встиг; за тим одскочив

У велетенському стрибку й осів,

Припавши на коліно, та наставив

Свій неосяжний спис. Так на Землі

Стихія вод чи вулканічні сили,

Прорвавшися, переміщають гору

І втискують наполовину в грунт

З гінкими соснами. Лише на мить,

Побачивши підбитого Вождя,

Завмерли Злі й ще більш осатаніли.

А ми в звитяжному передчутті

До бою поривались. Михаїл,

Архистратиг Господній, наказав

Сурмити наступ. Трубний звук потряс

Простори Неба з краю в край. «Осанна!

Всевишньому Осанна!» – вслід лунало.

А вороги з несамовитим риком

Вже ринулись у бій. Виття і лемент,

Ніколи ще не чуті в Небесах,

І навісний хряск, скрегіт, брязкіт зброї

Та гуркіт мусянжових колісниць —

Усе змішалось в ревище нестерпно

Бридке. А зверху вогняним склепінням

З обох боків одні супроти других

Пронизували битву хмари стріл.

Тяжка луна руйнівної війни

Стогнала в Небесах. Якби Земля

Була тоді – і Землю розхитало б.

Не диво: воювали міліони

Роз’ярених на тому й тому боці

Небесних духів, кожен з котрих міг

Усі природні первні обернути

Собі на зброю. У жахній війні

Було б дійшло до самозруйнування

Домівки нашої – ясних Небес,

Якби-то Сотворитель Всемогутній

Не повгамовував запеклість яру

Воюючих, – коли тісні фаланги

У січі – наче армії, а лицар —

За легіон боровся й прозирав

Усю небесну битву; і стратеги

Лише фронти гігантські розгортали

Чи згортували. В бойовому шалі

Всяк знав: звитяги без його не буде,

Й ніхто ніде й на крок не відступав.

А що усякий покладавсь на себе,

Була там безліч героїчних діл.

Все розростаючись, бої похмурі

З твердих просторів вибухали вгору;

Й повітря трісло: огонь жере огонь,

І терези війни зрівнялись – поки

Руйнівний Сатана, неначе смерч

(Він того дня відзначився найбільше),

У самій гущі битв не спостеріг,

Як зблискували помахи меча

Двосічного в руках у Михаїла

Й когорти вражі клали у покіс.

Туди посунув Сатана. Наставив,

Заслонюючи друзів і себе,

Свій з кутої десятикратно криці

Щит адамантовий. Архистратиг,

Його узрівши, зразу припинив

Похмурий ратний труд у сподіванні,

Що власноручно покладе кінець

Усобиці небесній: подолає

Архиврага і закує в кайдани.

З лицем, жахним од гніву крикнув:

«Ти! Призвідцю Зла, неназваного в нас!

Вже назване, хмільне, розперезалось —

Тож знай: ця оргія обридливо тяжка

Обернеться похміллям іще тяжчим

Для тебе, що злочинно потривожив

Небесний мир і лад, звихнув Природу.

Ти вільних духів надихнув злобою,

Накликав лихо, Небесам чуже.

Звів тих, що досі праведні були.

Не здумай зводить більше – відкинутий,

На віки вічні виклятий з Небес,

Чужих війні й насильству! Геть відсіль

Із посіпаками твоїми в Пекло,

Для вас вготоване! Шалійте – там.

А ні, на тебе упаде сей меч

Чи Божа кара, гірша од меча».

Ледь мовив се Князь Ангелів Господніх,

А Сатана до нього: «Марна праця!

Мене балачками не налякаєш,

Коли оружжям залякать не зміг.

Чи хоч один з моїх бійців не встояв?

Чи впавши, знов до бою не встає?

Непереможні, вірні нашій правді,

Чужі твоїм імперським домаганням,

Погрозами нав’язуваним. Знай:

Те, що зовеш ти Злом, єсть наша Слава.

Її нам перемога дасть. А ні —

Хай радше спопеляться Небеса

І стануть Пеклом: ним не залякаєш.

Коли не Владу – виборем Свободу,

Хоча б тобі допомагав сам Той,

Кого зовеш Усемогутнім. Я

Шукав тебе і наздогнав з мечем».

По сих словах почався поєдинок

Небачений і несказанний. Мова

Людська (та й ангельська) не передасть

Нема з чим порівняти дій Стратегів

Небесної імперії в двобої.

Щити їх, мов два велетенські Сонця,

Зловісно зближувалися. Мечі

Заблискотіли, мов страшні орбіти.

Від жаху розступилися війська

Поблизу небезпечного простору

Мечевих смерчів. Як би порівняти

Велике і Мале – небесне й ваше?..

Се так, немов зламалась рівновага

Природних сил Усесвіту, й війна

Йде між сузір’ями. Скрегочуть сфери,

І дві планети, вирвавшись з орбіт,

Зударились… Мечі знялися вгору.

Тримали їх найдужчі в Небесах

Правиці (тільки Богова рука

Потужніша), аби одним ударом

Розтрощувальним завершити спір.

І відбулося: Михаїлів меч,

Гартований у Боговій зброярні,

У змаху блискавичному розсік

Надвоє панцир Сатани й глибоко

У враже тіло вгризся: потрощив

Кістки та ласо захлинувся м’ясом.

Тоді-то вперше Сатана пізнав

Біль! Скорчився й на мить заціпенів.

Проте у духів етерична плоть

Не розпадається. Лиш сукровиця

Ефірна з рани бризнула й залляла

Золотосяйний панцир. Звідусіль

Вождю на поміч поспішили друзі.

Найхоробріші вої захистили

Пораненого й на щити поклавши,

Внесли у колісницю, що поодаль

Чекала. Сатана оскаженіло

Ригав прокляття й мучився в гордині:

По битві бо збагнув: ще мало сил,

Щоб посягати на Найвищий Трон.

А рана вигоїлась! Бо у духів

Не те що у людей: коли в людини

Пошкоджені легені, серце, мозок

Чи інші органи, вона загине.

А духи невразливі, мов повітря.

У них бо кожна й найдрібніша частка

Бринить життям: являє серце, мозок,

Мисль, зір, слух, дотик – всі чуття. Тож їм

Дано перебудовувати вільно

Плоть власну: органи її та члени.

Рідинні та тужаві речовини

Та розмаїтість форм і барв… Тим часом

На протилежному околі битви

Нестримні Гавриїлові війська

Глибоко врізувалися в ряди

Молохові, а той метав погрози

Зухвалі – що захопить Гавриїла

Й поволоче, закутого в залізо,

При колісниці до самого Бога,

З Престолу скинутого. Та небавом

Меч Гавриїлів Молоха розсік

До пояса, і той з утробним риком

Тікав посрамлений. На іншім полі

Архангел Рафаїл, з ним Уриїл

Здогнали й подолали Асмодея

Й Адрамелеха – демонів царів.

У лати, адамантові окуті,

В самообожнюванні гордовиті,

Ті демони не знали меж, аж поки

Їх панцирі потрощені і рани

Та переляк поклали їм межу.

А запальний Архангел Абдиїл

На полчища ворожі налетів

І лютих Аріела й Аріоха,

А потім Раміела розгромив.

Подібних можна й тисячі назвати,

Однак прославлені на Небесах

Не потребують людської хвали,

А ті, що йшли війною проти Бога, —

Ті у боях відзначились не менше,

А в прагненні до слави навіть більш, —

Їх імена закреслено навіки

Й покрито тьмою забуття. Бо сили,

Що піднялись на Правду й Справедливість,

Не гідні слави! Осуд і ганьба

Повік роковані їм! Та вони

Хоча безслав’ям славитись жадають.

Тож покладем на їхні імена

Печать. Хоробре військо Сатани

Спіткнулося – і закульгала битва,

Розладнана: потрощене оружжя

І купами на купах колісниці,

Під ними вершники й вогненні коні;

Оглушені, розгромлені когорти —

Видовище жахне. Їм, сторопілим,

За непокору караним, судилось

Уперше іспоконвіків відчути

Біль, блідолиций страх, утечу, срам.

А насупроти воїнство святе

Фалангами кубічними ішло

У наступ – дуже, нездоланне, чисте,

Безгрішне у святому послушенстві,

Невтомне, невразливе для оружжя,

Хоч штовхане навально зусібіч

Ордою Сатани. Настала ніч.

Тінь вкрила поле битви. Галас вмовк.

У пітьмі, в благодатному затишші

Долаючі і долані принишкли.

Війська Архистратига Михаїла

Отаборились, виставивши вкруг

Сторожі з вогнекрилих херувимів.

В одкинутих далеко бунтарів,

У мряці, неугавний Сатана

Між Полководцями провадив раду.

Він, нескоренний, першу грізну днину

Війни судив: «Що ж, друзі! Цю випробу

Оружжя, небезпеки й сили ми

Із честю витримали! Вберегли

Свободу та доводимо, що ми

Достойні більшого: Владарства, Чести

І Слави. Бо як вистояли день,

То чом не Вічність? Зважте: проти нас

Небесний Цар, знать, необхідне кинув!

І помилився. Отже – не всесильний

Чи не всезнаючий, хоч цим хваливсь.

Проте врахуймо: в них буває зброя

Дошкульніша, що завдала нам болю

І ран, не знаних досі. Що ж ті рани?!

Ми вільно їх заживлюємо й твердо

Гартуємося ранами. Вже ясно:

Ми – незнищенні; нас гартує біль;

Од вигоєних ран і шрамів твердне

Міць наша. Тож страшніша їхня зброя,

Зміцнивши нас, послабить ворогів

Або природно з нами їх зрівняє.

Коли у них ще є десь переваги

Приховані, їх виявить наш розум,

Невтомна винахідливість і воля».

Скінчив. Тоді заговорив хоробрий

Нісрок, одзначений в бою слідами

На панцирі й щербатому мечі.

Понурий, ледь підвівся: «Отамане

І Визволителю! Велика радість

Долати Вседержителя, але

Для боротьби у нас нерівна зброя

І невразливі наші вороги.

Таке нам не віщує перемоги.

Одвагу, хай і незрівнянну, ламле

Нестерпна мука, й повисають руки

У найхоробріших. Ні, ми не втіхи

Шукаємо – без неї можна жити.

Та справжнє лихо – то пекучий біль.

І той, хто нас од нього захистить

І зброю винайде, що ворогам

Завдасть не менше болю, буде славен,

Як ти, наш гордий Визволителю».

На те спокійно мовив Сатана:

«Ти радиш нову створити зброю?

Я уже намислив. Глянь: ми стоїмо

На етеричнім пагорбі. Навколо

Розкинувся небесний краєвид:

Буяє зелень, квіти і плоди

Духмяні, що виблискують злотисто.

Таким є поверхове споглядання,

Коли не зважимо, що ся краса,

Буяння й пахощі черпають соки

З коріння, врослого глибоко в ґрунт,

Де темні, пінисті, палючі первні

Нуртують, поки їх торкне проміння

Небесне і вдихне їм творчу силу,

Аби не вибухали, а росли

До світла зеленню. А ми у надрах

Знайдем ті речовини вибухові

Й для них збудуєм порожисто-довгі

З розверзтими горлянками машини,

Їм в горла накладемо вибухівки

І заштовхаємо до дна. А в дні

Машини кожної просвердлим отвір.

Коли до нього піднести вогонь,

Машина рикне громом і метне

Далеко межи лави ворогів

Знаряддя помсти й нищення, що вдрузки

Усе розтрощить на своїм шляху.

Тоді-то наші вороги збагнуть,

Що ми у Громовержця одібрали

Те, що лякало дотепер усіх.

До ранку попрацюємо й здійсним

Задумане. А страх не до лиця нам,

Ще менше – розпач». Сатана замовк,

Й поникла їхня віра спалахнула

У захваті від задуму Вождя,

Доступного, здавалося, усім.

Хоч справді не додумався б ніхто,

Раділи співучасно, як творці.

І ще скажу тобі: в часи прийдешні,

Як ворожнеча порізнить людей,

Тоді лихий хтось, ведений злобою

Диявольською, вигадає знову

Такі машини, аби сіять жах,

Взаємознищення, і кров, і муки.

Військову раду відбули й до діла

Взялися дружно. Міліони рук

Розверзли до глибин небесні надра

І докопались до першооснов

Природних грубих первнів. З-поміж них

Ретельно виокремили й змішали

Крихку селітряну й сірчану рінь;

Крізь жорна і сушарні пропустили

Та добули зернисту чорну масу

Й засипали у засіки. А інші

Розкраяли металоносні жили

(подібні залягають і в Землі),

Черпали з них руду й варили крицю,

З якої вилили громовогненні

Машини і для них руйнівні ядра.

Ще інші подалися на луги

Шукать легкозаймистий очерет

Для запалів. Поки тривала ніч,

В глибокій таємниці спорядили

І приховали найновішу зброю.

Зажеврівся небесний ранок. Встали

Звитяжні Ангели на звук сурми

І вишикувались усеоружно

Сяйні полки. Дозорці й вістові

На горах стежили й за обрій мчали

Вивідувати, де чаїться враг

І звідки ждати нападу. Небавом

Побачили: розгорнуті знамена

Над хмарищем, що чорною стіною

Насовувалося. Тоді дозорець

Найпрудкокриліший наш Зофіїл,

Не долетівши, заволав: «До зброї!

До зброї, воїни, бо Враг вже близько!

Росте чорнюща маса, бачу їхні

Рішучі хмуро-кам’яні обличчя.

Закрийте панцирі адамантові!

Насуньте глибше шоломи! Держіть

Щити напоготові, бо сьогодні

Не дощ, не град, а шквальний ураган

Вогненних стріл обрушиться на вас».

Він остеріг, і ми у чисте поле

З нічних редутів рушили. А Ворог

Тяжезно виступив гігантським кубом,

Ослонюючи з чотирьох боків

І зверху нововинайдену зброю.

Зійшлись віч-на-віч ми й бунтівники

Несхитні. Зразу вийшов наперед

Сам Сатана, й луною громовою

Пронісся клич його: «Війни не буде!

Гей, авангардні армії! Вдвобіч

Ідіть од середини! Хай побачать

Ті, що ненавидять нас: ми – за мир

І радо розкриваємо обійми

Усім, хто не втече; хоча, здається,

Втікатимуть, і Небеса засвідчать

Порив щедроти нашої. А ви,

Що стоїте напоготові, дайте

Гукнуть на повен голос нашим любим,

Як ми їх любим!» Сатана двозначно

З нас насміхався. Розступилось військо,

І нам чудна відкрилась колонада.

Похилена, оперта на колеса,

Колона кожна – велетенський стовбур

Залізної ялини без гілок,

Навпіл обрізаний, – розверзла жерло

Дупла й примарним примиренням зяла.

Біля одземка кожної колони

З запаленою скіпкою стояв

Вояк із Серафимів Сатани,

А ми зчудовано на те дивились

І дивувались. Та недовго. Раптом

Ті вогники в руках бійців майнули

Дугасто, й кожен припечатав цоколь

Колони поцілунком. Ураган

Вогню і грому, диму і ударів

З диявольської вирвавсь колонади,

Калічачи небесне лоно градом

Із ядер металічно-вибухових,

Що все змітали на своїм шляху.

Ніхто не міг устоять. Навіть ті,

Що мов несхитні бескиди були,

У замішанні й безладі валились

За тисячею тисяча – усі

И Архангели найвизначніші теж,

Бо панцирі їм стали на заваді,

Занадто громіздкі. Якби не те,

Ефірні духи змінювали б легко

Свій вияв, форму і величину

То небезпек уникли б. А тоді

Ми в безладі метнулися урозтіч.

А що робить? Повернешся лицем

До ворога – тебе чека удар

Ще приголомшливіший та услід

Ворожий регіт; і за рядом ряд

Націлені диявольські орудця

І вогненосні воїни при них.

Розважливо усіх їх Сатана

Спрямовував і з насміхом гукав:

«Я, друзі, щось ніяк не доберу,

Чому-то наші горді переможці

До бою рвались, а злякались миру?

Ми простягли до них обійми й серце,

Відкрите для любови, а вони

Навтьоки кинулися з вихилясом,

Немов танцівники чи акробати,

Качаються й підгицують! Напевно,

На радощах, бо ж згодні ми на мир.

Проте, гадаю, тільки-но ми знову

До них тим самим голосом озвемся,

Вони попадають в обійми наші».

А Беліал, кепкуючи, докинув:

«Керманичу! Се їх привів у захват

Наш мирний аргумент! Простий, вагомий,

Він стукає до серця. То й не диво,

Що затремтіли з голови до ніг,

Заточуються й падають од втіхи

Ті, що нас люблять. А непримиренні —

Поглянь, як героїчно лазять рачки».

Отак собі сміялися із нас,

У перемозі впевнені. Вважали,

Що їхній винахід здолає легко

Всевишнього. Вже й з Нього насміхались,

Допоки приголомшені на час

Його хоробрі вої ціпеніли.

Але недовго. Підняла їх лють

І вклала їм до рук належну зброю.

Вони (от в чому всемогуття Боже!)

Убік повідкидали всяку зброю

Й заволоділи горами поблизу

(на Небесах приємно-розмаїтих,

Як на Землі, є гори і долини);

Виломлювали там гігантські скелі

Або хапали пагорби за гриву

Дерев і, розхитавши їх основи,

Та вирвавши з глибин, жбурляли вгору.

Ті, описавши звихрену дугу,

Із грюком падали на сатаністів,

Котрі – воно й не диво – очманіли:

Горби униз чубатими лісами

І догори оголеним камінням

Навалювалися один на другий

І в кам’янисте звалище вчавили

Недовговічну сатанинську зброю

Й пиху диявольську. Вслід за горбами

Знялися повиламувані кряжі

І, з хащами й потоками гірськими,

Помчали, стелячи гігантські тіні,

Та звалювалися на бунтарів,

Зодягнених у непроникну крицю,

Тож м’яли їхні панцирі, броню

Й ув’язнених у ній войовників.

А ті – виборсувалися насилу;

Осатанілі, корчились од болю

Колишні наші браття-світоносні,

Навіки потавровані гріхом.

Ледь вивільнившись, брали приклад з нас:

Оскаженіло рвалися у гори,

Виламували їх та підіймали

Й на нас жбурляли. Небеса покрила

Пітьма та струшував похмурий гуркіт,

Коли назустріч кряжам мчали кряжі

І, стогнучи, товклись один об другий.

Отак війна із доблесних двобоїв

Переросла в стихію вулканічну —

У жорна гір, у всенебесний безум.

Усе те всемогутній наш Творець

Давним-давно всепередбачно знав,

І виважив, і допустив. Бо задум

Великий здійснював: на віки вічні

Прославити об’явленого Сина —

Його послати месником Отцевим,

Незборним, на безбожних ворогів —

Усемогуття Отчого взірцем.

До Нього Вседержитель мовив: «Сину

Любови Отчої, Всесилля й Слави!

В Твоїм лиці Незриме стане зримим.

Я єсьмь Господь. Такий єсть Мій закон:

Усемогутність оддаю Тобі.

Два дні минає – в Небесах два дні —

Відколи Миха’їла Я послав

Приборкувати заколотних духів.

Війна лютішає, бо сили рівні.

Так має буть, бо Я їм дарував

Однакову могутність. Але гріх

Безтямної гордині порізнив їх.

Тож приречем безбожних назавжди

На безконечну та безпереможну

Війну із Нами: щойно почалась

І вже здичавіла – зайшла в безвихідь;

Ламають ребра горам; ошаліло

Лютуючи, добрались до підвалин

Небесних. Нівечать два дні Творіння

Наше. Хай Третій день настане – Твій!

Я знав сей день, дозволив сю війну,

Що захлинулася у руйнуванні,

Щоб Ти її у славі завершив.

Тоді усі на Небесах і в Пеклі

Затямлять: Ти – достойний Спадкоємець,

Помазаник і над царями Цар.

Йди, Сину, зодягнися в Отчу Силу,

Ступи у громоносну колісницю,

Скеруй її колеса блискавичні,

Що потрясуть підвалини Небес;

Візьми Моє оружжя – лук і громи

Несхибливі; опережи свій стан

Могутністю; бери разючий меч

І прожени з Небес поріддя Тьми

У Пекло позахаосне – хай знають,

Як зневажати Бога і Месію,

Освяченого царювати вічно

Над усіма». Так Бог-Отець прорік.

Тоді Бог-Син, осяяний Отецьким

Промінням несказанним, відповів:

«Над усіма престолами вознісся

Святий Престол Твій. Ти єси Найперший,

Найвищий, Найсвятіший; над всіма

Найдосконаліший. Мене вславляєш,

І Я Тебе прославлю, Всетворящий.

Тож радістю великою радію,

Що Ти благоволив Мені здійснити

Твою найвищу Волю. Я охоче

Виконую її: прийму клейноди

І жезл найвсеверховнішої влади.

І ще охочіше його зламаю

У підсумку всіх підсумків, коли

Усе у геть Усьому будеш Ти

І Я в Тобі на віки вічні з тими,

Кого Ти любиш. А на кого впала

Твоя неласка, тих скараю Я

Жахливо. Бо де Бог, там Жах і Ніжність,

Там Я був, єсьмь і буду Образ Твій.

У всеозброєності Всемогуття

Очищу Небеса од заколоту

І зажену в хурдигу бунтарів,

Щоб їх там жерли черви й пута мук

За те, що розпалили ворохобу

Там, де найбільше щастя – ревний послух.

І відмежуються на віки вічні

Твої святі від нечестивих зграй

І чистими устами «Алілуя!»

Навкруг Богопрестольної Гори

Тобі співатимуть, і голос Мій

Заспівуватиме у тому хорі».

Так мовив Син, підводячись з Престолу,

Де одесную від Отця сидів,

Коли заходилась на третій ранок

Війна небесна… Враз, мов ураган,

Примчала, несена сама собою,

Многоколеса Божа колісниця

І херувимів четверо при ній.

Се дивні постаті: чотирилиці,

Усіяні на тілі і на крилах

Очима, що горіли наче зорі.

Колеса неосяжні самоцвітні —

Вони теж рясно всіяні очима —

Крутилися і бурхали вогнем.

Над головами Херувимів в Тверді

Небесного кришталю появивсь

Трон – весь в бурштині та самоцвітах,

Що кольорами райдуги ряхтіли.

Відтак у бронь небесну зодягнувшись,

Син Божий в колісницю, мов на Трон,

Ступив, і з Ним – крилата Перемога;

При ній напоготові сагайдак

Потрійножалих стріл громових повен

І лук тугий, напнутий. Навколо

Заклекотів огонь. І десять армій

Месіанічних – в кожній десять тисяч —

З’явилися. І рушив Божий Син

У сяєві сліпучому. На флангах —

Ще двадцять тисяч Божих колісниць

(я чув число те), всі Йому підвладні.

А Він високо в кришталевім небі,

Посеред херувимських крил, на Троні

Сапфіровому, зримий усіма

Своїми, подив, захват і відвагу

Вдихнув у нас, коли його хоругва

Замайоріла в ангельських руках.

Узрівши се, Архангел Михаїл

Зібрав порозпорошуване військо

Й Найвищому Стратегу передав.

Бог-Син звелів – і ворухнулись гори

Потрощені; зібралися й пішли,

Слухняно всілись на свої місця

І вкрилися лісами й руном трав;

Луги і луки усміхнулись цвітом.

Коли се взріли Божі вороги,

То в розпачі черпаючи надію,

Знов злісно скупчилися для війни.

Такі-то звихнуті небесні духи,

Така гординя – вперта і сліпа!

Їй докази і чудеса – ніщо;

Не кається, узрівши Божу славу,

А в муках заздрощів, чадних, спекотних,

Уперто зазіхає на Найвище,

Хапається за силу, за брехню

В надії, що колись-то переможе

Самого Бога та Його Месію,

А ні – сотворене все зруйнувавши,

Здихатиме. У вирішальний бій

Пішла без страху сатанинська Сила,

Тверда й глуха. Тоді сказав Син Божий:

«Мої сяйні Святі, спиніться тут.

Ви, збройні Ангели, перепочиньте.

Хоробру вашу вірність бачив Бог

І оцінив. Усе, що вам дано

Творцем, ви виявили тут достойно,

Непереможні. Проклятих же сих

Рука Усеверховна покарає,

Бо кара-мста лиш Богові належить

Чи Обранцеві Божому. Її

Бог передав Мені. Йому в цей день

Не треба многих армій чи оружжя.

Вам дано споглядати Божий гнів,

Який проллє на сонмище безбожне

Моя рука караюча. Не вас —

Бунтівники зневажили Мене,

Що наш Усемогутній Вседержитель

Мені найвищу владу дарував.

Отож пізнають те, чого хотіли:

Поміряються силою сьогодні

Всі разом проти Мене одного.

Се кодло тільки силу визнає,

А не величчя. Хай же знає Силу».

Так мовив Божий Син, і потемніло

Від гніву страшного Його лице,

І Херувими розпростерли крила,

Цятковані зірками. Тінь жахна

Покрила Небеса. Заобертались

Із гуркотом, мов водопаду рев,

Страшні колеса. Божа колісниця

Помчала ураганно на врагів,

І Він у ній, похмурий, наче ніч.

Підвалини небесні задвигтіли

Навколо непорушного Престолу

Господнього, й Син Божий налетів

На ворогів. В Його правиці зблисли

Невідворотні десять тисяч громів

І ринули у гущу нечестивих.

Ті, вражені, зсудомлено заклякли

Й повипускали зброю з рук. А він

Громовогненно по щитах, по зброї,

По ошоломлених їх головах, по тронах,

По розпростертих чорних Серафимах

У Колісниці мчав, поки вони

Не застогнали: «Хай би знову гори

На нас звалилися й сховали нас!»

Та не вгавав град громоносних стріл,

Що їх чотириликі Серафими

І всіяна очима колісниця

Несхибливо метали усебіч;

Ще й кожне око бризкало вогнем

Громлящим на отвержених. Поникла

Потрощена, знеможена, пом’ята

Пиха безбожна й занепала сила.

І вгамував Бог гнів на півдорозі,

Бо не волів їх нищити назовсім,

Лиш викинуть з Небес. Отож підняв

Повержених і далі гнав, мов розтіч

Овець лякливих і покірних кіз.

У гурбище тісне впереміш збив їх,

Підстьобуючи громом, мов бичем,

Штовхав, оторопілих, аж до краю

Небес. Там зблисли кришталеві мури

Високі й враз розпались удвобіч —

Зяйнув жахливий отвір у глибінь

Бездонну. Гнані скраю відсахнулись

Назад. А тут – громи. Тож стрімголов

Розгромлені безбожці провалились

Із осяйних Небес у вічну тьму.

Почуло Пекло навіжений лемент

І гвалт того провалу, аж злякалось;

Одринуло б убік – хай кануть мимо;

Але сувора Доля закріпила

Підмурки Пекла твердо. Дев’ять днів

Вони провалювалися крізь Хаос

Бурунно-вихряний. Услід ревла

Вдесятикрат розбурхана, безтямна

Анархія – вже й Хаосу загроза.

Тоді розверзлася пекельна паща

І, проковтнувши грішних, зачинилась.

Відтоді Пекло – їх скорботний дім,

Гірка оселя невмирущих мук.

А Небеса полегшено зітхнули

Кришталеві, і мури кругнебесні

Оновлено зімкнулися. Месія

На Божій колісниці переможно

Вертавсь у славі до своїх святих,

Зчудованих Його всесиллям. Всі

Врочисто рушили Йому назустріч,

Отінені пальмовим віттям. Всі

Вигукували радісно «Осанна!»

Вславляли Сина Божого, Месію,

Звитяжця й гідного Царя Царів.

У хвилях співу й гуків «Слава! Слава!»

Він линув у небесну височінь

Все вище, до Святині Всіх Святинь,

Де Бог-Отець прийняв його, й праворуч

Бог-Син возсів у Славі. Про Небесне

Тобі розповідав я, зодягавши

Все те в доступну для землян одежу

Речей і вимірів: про незбагненну

І неосяжну для людей війну

Сил Ангельських з намови Сатани,

Що у гордині важились на Бога

І преглибоко впали. Їх Вожай

Непримиренний чорно заздрить людям

І підступи плете, аби вас звабить

На непокору Богу й сим помщати

На вас Творцеві за падіння власне,

Щоб з грішними каралися і ви.

Отож не слухай влесливих порад

І звабних нашептів. Остерігай

Супроти них свою слабку Подругу.

Затям страшну розплату за непослух

Небесних духів, що могли встоять,

А впали. Знай про се й не похитнись.