Утрачений рай

Хоч Ангел змовк, а бесіда його

Видзвонювала довго у думках

Адамових, мов музика. Отямивсь

Адам і мовив: «Віснику небесний!

Не знаю, як оддячити тобі,

Що гойно повгамовуєш мій голод

До пізнання, хапкий і невтоленний;

Ласкаво вводиш у дива Господні

І, славлячи великого Творця,

Зачудував мене; бо в пізнанні,

Мені дарованому, залишилась

Дещиця сумнівів – ти їх розвій.

Як подивлюсь на сей великий світ,

На нашу Землю і над нею Небо,

То розумом не можу осягти

Запаморочливу непорівнянність:

Земля – зерниночка, піщинка, атом;

Навкруг – небесна твердь; зір міріади

Кружляють у просторах незбагненних,

Щоб тільки од усіх кінців щоденно

Вділяти часточку свойого світла

Землі – ледь-ледь примітній темній цятці.

Чи ж мудра та ощадлива Природа

Розсипала недбалою рукою

Тіла небесні, многі та великі,

Ще й прирекла на вічні обертання

Лише на те, щоб ся застигла цятка

(А їй би личив рух не менш, ніж іншим!)

Приймала, непорушна, слугування

Осяйливо-величніших світил?

Вони ж, слугуючи їй, мчать так швидко,

Що і лічба не в силі осягти їх

Рух?» Спитав наш праотець і тужно

Заглибивсь у заплутані думки.

Се спостерігши, Єва тихо встала

Та одійшла у гущаву, прекрасна,

Звабливо-величава. Пуп’янки,

Розпуклі пишно квіти і плоди

У рості радіснім до неї потяглися,

Наповнюючись соком, спраглі ласки.

Не те щоб Єві ті були чужі

Піднесено-розважливі розмови,

Не те щоб нецікаві. Ні, вона

Воліла про звеличене чувати

Із вуст Адамових, на самоті,

Єдиною слухачкою. Не Ангел,

А Муж був їй доступніший і ближчий,

Бо радо пам’ятала: в мужній мові

Ще є вологі відступи – вустами

До вуст – і бесіду його поважну,

Хай найзвеличенішу, підсумують

Обійми й пестощі. Ох, чи тепер

Поєднуються так подружні пари

В коханні й пориваннях нероздільні?!

Пішла, богоподібна – не одна,

А в супроводі поглядів тужливих,

Зітхань і прагнень ніжних, що мов почет

За нею линули. – Адамів сумнів

Розвіяв Ангел, лагідно й зичливо

Почавши так: «У тім немає зла,

Коли питаєш і шукаєш. Небо —

Для всіх розкрита Господева книга,

Аби вичитували там дива

Його творіння та лічбу вели

Рокам і місяцям, дням і годинам.

Дарма, чи обертається Земля

У Небі, чи то Небо круг Землі,

Зважай: сей лік незмінний. Що за ним —

Те мудро приховав великий Зодчий

Од нас та од людей, щоб викликало

Зачудування, а не підзирання.

А тим, хто в Небо розумом вникає,

Лишає щедре поле для здогадок,

Що викликатимуть у Бога сміх,

Коли твої нащадки стануть креслить

Та вираховувать небесні рухи —

Центричні ексцентрично-коливні

В перехилах і нахилах орбіт,

У поворотах одна в одній сфер,

В пересіканнях циклів, епіциклів,

У колах кіл, – домислюючись ладу

В чудному плетиві. Вже й по тобі

Помітно – се настане. Ти питаєш:

Чому-то величезні і яскраві

Світилища та мали б слугувати

Малій і темній? І чи личить їм

Ходить круг непорушної Землі

В бездонних далях, щоб вона одна

Дари приймала? Перше поміркуй:

Хіба величина та світло значать

Довершеність і велич? Хай під Небом

Земля мала і темна – може, в ній

Добро вагоме багатіше Сонця,

Що розкида у мертву безвість світло,

І лиш Землі торкнеться – плодоносить?

І теє зваж: огромні та яскраві

Світила не Землі лиш, а й тобі,

Земному посланцеві, тут слугують

І славлять велич щедрого Творця

Будови неосяжної, щоб люди

Затямили: сей величезний дім,

Де зайняли вони в кутку куточок,

Не їхній, і призначення його

Зна лиш Господар; в тих гігантських колах

Нуртує зрима Божа всемогутність,

Дає потужний поштовх речовині

Та швидкості заледве не духовній.

Та й сам я, ти се знаєш, не повільний,

Коли летів од ранку до полудня

Від Неба, де домує Бог, на Землю,

У твій Едем, здолавши добру відстань,

Яку не виміряють жодні числа.

Се нагадавши, не наполягаю

На тім, що обертається все Небо

Навкруг Землі (хоч так воно здається

Землянам), тільки відкриваю очі

На мало обгрунтований твій сумнів.

Шляхи Господні од людей далекі,

І Небо – не близьке. Земним очам

І думці вік блукати у тих далях.

Що, як посередині всього – Сонце,

І тягнуться до нього і танцюють

Навколо у поклонах-вихилясах

Планети і твоя Земля – одна

З семи? Така для тебе непорушна,

Насправді відбува потрійний рух.

А ні – то сфери в злагоді музичній

Круг неї обертаються, і Сонце,

Закручене у сферу дня і ночі,

По велетенському кружляє кругу

Угору – вниз понад усі зірки.

Але не вір сьому, коли Земля

Сама собі дарує день і ніч,

Дбайливо повертаючись до Сонця

Опуклими боками, що по черзі

Освітлюються й западають в тьму.

Якщо надміра сонячного світла,

Одбившись од Землі, голубить Місяць,

А Місяць, сонячне одбивши світло,

Навзаєм посила його Землі, —

То Місяць для Землі, Земля для нього —

Світила; як його поверхню вкрив

Родючий грунт, а темні плями – хмари,

З них – дощ, з дощу – рослини і плоди

Для когось-то? Як безліч Місяців,

Можливо, припада мільйонам Сонць,

А обмін світлом сильним чоловічим

Та лагідним жіночим – се закон

Всесвітній двостатевости, основа

Життя? Коли незміряні світи

В просторах переморгуються світлом,

З якого лиш іскриночку Земля

Одержує, а одбиває менше, —

То чи можливо, що лише вона

Одна населена у мертвім Світі?

Чи так, чи ні – се не твоя турбота:

Чи шляхом вогнедишущим зі Сходу

Викочується Сонце, чи Земля

Від заходу стежину тихо топче

І крутить лагідно веретено

Своєї осі, з ним – долини й гори,

І легітно-м’яку повітря шату.

Чи за Землею хто живе? Та як? —

Се Богові облиш. Його лиш слухай

І бійся. Він один господарює;

Він радість дав тобі велику – Рай

І сю жону ласкаву Єву. Більше

Тобі не треба. Небо задалеко,

Аби дізнатись, як там. Не сягай

Поза корисну та смиренну мудрість;

В позасвіти у мріях не літай

І не питай, які там є істоти,

Яка їх доля, рівень, лад і стан.

Задовольняйся дотепер відкритим

Знанням про Землю та про Небеса».

Врятований од сумнівів Адам

Провісникові Неба відказав:

«Ти заспокоюєш мене, пречистий,

Звільняєш од турбот, навчаєш жити,

Як Бог поклав: без клопоту, безжурно,

У радощах простих. Се ми самі

Блукаємо у нетрищах фантазій,

Збиваємось на манівці думок,

Зухвалих, надокучливих – допоки

Гіркого досвіду тверда наука

Нам не накаже уникати знань

Приблизних і туманно-невиразних,

А мудрість істинну шукати там,

Де ходим, повертаємось щодня.

Ся мудрість відкидає суєту

І пустоту безверхих мудрувань,

Що ваблять недолугих та невдалих.

Дозволь од неосяжних високостей

Вернутися до справ земних, корисних

І при нагоді дещо запитать,

Як будеш ласкав вислухать прихильно.

Довідавшись од тебе про діла

Давноминулого, тепер згадаю

Недавнє і себе в нім. Новину,

Можливо, в тому, що повім, почуєш,

Та й день ще не погас, тож маєм час,

І, сам оповідаючи, навмисне

Затримую тебе, бо невимовно

Ще хвилечку з тобою хочу бути

І чути бесіду твою – милішу

Од найсолодших овочів, що спрагу

І голод вдовольняючи, приносять

Пересит. А твої слова ласкаві,

Небесною зігріті благодаттю,

Мене не пересичують ніколи».

Достойно-кроткий ангел Рафаїл

Так праотцеві людства відповів:

«Із уст твоїх так само благодать

Спливає велемовно, бо й тебе

Бог щедро наділив: прекрасний образ

Свій дав тобі, поставу, рухи, мову

І мовчазну задуму – все шляхетно

Довершене. На Небесах не раз

Дивуємося: що ж Творець намислив,

Коли і вас собі для слугування

Плекає та однаково дарує

Любов і ласку ангелам і людям?

То розкажи про себе! У той час,

Коли Земля творилась, я в далекій

Дорозі був, одержавши наказ

Із легіоном Ангелів летіти

Край світу до пекельних брам і стежить

Аби не викрався відтіль ніхто

Злоокий та лихий, коли Господь

Заглибився ревниво у творіння.

Інакше – гнівом вибухнув би Бог

І спопеляв би творене. Без волі

Господньої ніхто не вийде з Пекла —

Не треба Богу й наших вартувань;

Він оддає накази всеверховні,

Щоб вишколити незабарний послух

У слуг своїх. Наблизившись до брам

Сумних пекельних, бачили ми там

Замки й засуви, замкнені наглухо,

І чули неугавний гам і гул —

Не музику чи спів, а рев і крики

Страждань і розпачу – внизу. Наказ

Нам даний був вернутись до суботи,

І радо ми полинули в ласкаві

Обійми світлосяйливих Небес.

Але чому мовчиш ти? Говори,

Бо й я радію, як тебе зачую,

Не менш, ніж ти, як слухаєш мене», —

Промовив Ангел. І озвавсь Адам:

«Розповідати про своє начало

Трудно. Аби затримати тебе,

Наважуся. Послухай: мов од сну

Глибокого на ложі з трав і квітів

Тоді я пробудився у живлющій

І запашній росі, що хутко сохла

На сонці. Перше я побачив Небо.

В нестримному до нього пориванні

Ураз піднявся я на рівні ноги,

І озирнувся. Тіняві гаї,

Луги квітчасті, і долини сизі,

І вод вологий плескіт та перехлюп,

І вирування буйного життя,

Що бігло, в’юнилось, пливло, летіло,

Сюрчало в травах, щебетало в гіллі, —

Все сяйно посміхалося до мене!

Тоді себе уважно я оглянув,

Зчудовано торкаючись руками;

Ступив непевно крок, пішов, побіг,

Виграючи покірно-пружним тілом.

Але хто я? Відкіль? Нащо? – не знав.

Відкрив уста – вони заговорили,

Поіменовуючи все навколо:

Ти – Сонце, – мовив я, – велике світло!

Ти – ним освітлена зелена Земле!

Ви – пагорби, ліси, долини, ріки!

І ви, істоти ворухливі! – слово

Чи знак подайте: як я появивсь?

Хто той великий, що мене привів

У світ, дав радість трепетну життя

І поривання, щоб її збагнути?

Назвіте – я йому і поклонюсь!

Так промовляючи, я оддалявся

Од місця, де почав уперше дихать

І вперше світ побачив. Не озвавсь

Ніхто мені у відповідь. В зажурі

Самотній на квітчасту купину

Я опустивсь, і м’яко-незворушний,

Безвладно-млосний сон мене здолав,

Мов знову обертаючи в ніщо.

Враз появився наді мною Хтось —

Сон, а чи ява – і теплом життя

Наповнилося тіло. Він схиливсь

І мовив голосно: «Адаме, встань!

Твоя домівка жде тебе, людино,

Праотче незліченних поколінь

Людей – дітей Землі. Ти звав мене?

Я – тут. Дай, проведу тебе в твій Рай».

І, лагідно піднесений за руку,

Полинув я над юною Землею,

Та на гірській вершині опустивсь,

Що рівною поляною простерлась

З розкішним садом в плетиві алей,

Де кожне дерево – рясні плоди,

Налиті сонцем, щедро простяглої

Зривай, смакуй, спивай солодкий сік.

Аж голод я відчув, не знаний доти,

І потягнувся до дерев жадливо,

Як поміж ними виринула постать

Мого божистого Поводиря.

У радісному трепеті упав

Йому до ніг я – він мене підняв

І проказав співчутливо: «Я – той,

Кого шукаєш. Світ увесь навколо

Я сотворив. Даю тобі сей Рай.

Господарюй у нім та добувай

Смачну поживу. Од його щедрот

Втішайся досхочу, до насиття

Всім, крім одного: з дерева он там

Не споживай плодів, дающих силу

Знання добра і зла. у цім – зарок

Тобі, щоб вірним був мені й покірним.

Посеред Раю – Дерево Знання

Росте, а поруч – Дерево Життя;

Тож пам’ятай мою пересторогу:

Не доторкайсь плодів Знання, бо плата

За них гірка. Як тільки покуштуєш,

Порушивши єдиний мій заказ,

То втратиш Рай, підеш у світ страждань

І стрінеш там невідворотну смерть».

Гримить мені й тепер у тих словах

Суворий вирок і свобідний вибір.

А потім прояснився його вид

І голос забринів: «Не тільки Рай,

Я – Землю всю передаю тобі

І роду людському; тобі скориться

Все: живе на суші, морі, у повітрі —

Звір, риба, птиця. Поскликаю всіх

Птиць і звірят – хай вклоняться тобі,

І кожне хай прийме од тебе ім’я,

І риби теж, хоч їх сюди не зву,

Бо зарідке жильцям води повітря».

Сказав – і позліталися птахи,

Посходилися звірі. Всі попарно

Зближались у процесії покірній;

Ті – шанобливо лет спиняли, інші —

Схиляли голови на знак підданства,

Як я давав їм імена, збагнувши

(Наскільки дозволяв Творець) їх суть.

Та рідного мені я не знайшов

Між ними і спитав сяйну Появу:

«Яке ім’я звеличити достойне

Усесвіту найвищого Владику,

Що гойно обдаровує мене,

Одним-єдиного, блаженством Раю?

Чи розділю його з ким? Чи самотній

Шукатиму тут втіху і розраду?»

На сміливе питання його вид

Ясний неначе усмішкою зблиснув:

«Невже тобі самотня ся Земля,

Се пахощами впоєне повітря,

Ся буйна зелень, сі істоти жваві,

Впокорені твоєму верховенству?

Чи не відкрилася тобі їх мова?

Чи розум їх не вартий визнання?

Шукай у них утіху, владарюй

Над ними величаво!» Так озвавсь,

Немов наказуючи, Вседержитель.

Я відповів з докором, хоч покірно:

«Не ображайся, мій великий Творче,

За сі слова. Ти сам мене возніс

Над тварями всіма, зробив їх паном,

Твоїм намісником. Хіба годиться

Мені з нерівнею водити приязнь,

Тоді як справжня дружба виростає

Із рівности, споріднености душ?

А ні – занидіє, переведеться

Взаємність і гармонія, і радість.

Чи втіху серед сих творінь знайде

Мій дух? Вони лише свій свого знають,

В собі подібних мають втіху: лев

З левицею спаровані доладно,

Та й інші звірі. Менше – звір і птах,

Ще менше – птах і риба. Непутяща

Була би приязнь буйвола і мавпи;

Ще недоладніша – моя й тварини».

На те у добрім гуморі Творець:

«Ти перебірливий на товариство!

І не приймаєш, бачу, раювання,

Хоч серед Раю, у самотині.

Цікаво, як ти думаєш про мене:

Щасливий я чи ні в моєму стані —

Сам із собою ізпоконвіків,

І близького мені ніде нема

Ані подібного, тим більше – рівні.

З ким спілкуватися, коли не з тими,

Кого я сам створив? Вони ж усі

Встократ недосконаліші і нижчі

Од мене, ніж тварини сі – од тебе».

Замовк. Тоді я обізвався кротко:

«О Найвознесеніший! Хіба можна

Твою глибінь бездонну й височінь

Надзоряну та наміри-путі

Людському розумові осягти?

Ти – найдовершеніший у собі,

А я – недосконалий. Свої вади

Шукати і долати мушу в спілці

Із тими, хто мені подоба й рівня,

Щоб надолужити навзаєм те,

Чого не вистача нам поодинці.

Тобі поширюватися не треба:

Ти необмежений і незчислимо,

Різноманітно досконалий – сам.

А я, людина, множитися мушу

В подобах власних та ділах дочасних

Ущербний, спраглий ласки і тепла.

Тобі в таємнім самопізнанні

Не треба друзів, товариства, ради;

Ти підіймаєш ті чи ті створіння

У спілкуванні з ними чи між ними

Так високо, як хочеш. Я ж тварин

Приземлених к собі не підніму,

І радощів із ними не найду».

Так, зваблений свобідним летом мислі

Й увагою його, я промовляв.

Він вислухав і лагідно озвався:

«Се я перевіряв тебе, Адаме,

І, поки що, вдоволений, бо ти

Не тільки сутність сих творінь, а й власну

Вгадав належно і назвав доречно.

Радію, що твій дух та вільна воля

Вже не приймають товаришування

З тваринами, котрим не дан мій образ.

Ти ще не промовляв – я знав: так буде,

Знав, що негоже жить тобі самому

Межи звірятами; а їх покликав

На спит тобі, щоб сам судив: що так,

І що не так. А зараз приведу

Таку, що викличе у тебе захват —

Твою подобу, допомогу, пару,

Розраду і жадобу твого серця».

Замовк. Тоді моє земне єство,

Перенапружене у спілкуванні

Із силою небесною, охляле

Від злетів мислі й смілої розмови,

Поникле, приголомшене, – знайшло

Затишний порятунок уві сні.

І тільки мрій моїх недремні очі

Зоріли крізь заплющені повіки

Зчудовано. Бо осяйна Поява

Що наді мною висилась в’яву,

Торкнулась мого тіла і відкрила

В нім лівий бік, і вирвала ребро,

В якому пульсувала тепла кров,

І вигоїла вмить широку рану,

А те ребро в міцних руках творящих

Згиналось, формувалось і росло,

Поки не виросла нова істота,

На мене схожа, протилежна статтю,

Й така прекрасна, ніжна та принадна,

Що все мені до того наймиліше

При ній потьмарилося і поникло,

Немов вона ввібрала й довершила

Красу Природи у собі самій.

Як глянула – в моєму серпі щем

Солодкий забринів, не знаний доти,

І все наповнилося пожаданням

Любовних пестощів. Я аж проснувся

Від поривання марного, бо зникло

Чудове марево, мов не було,

І туга огорнула моє серце.

А потім виринула з безнадії

Вона – та, що у сні я бачив, – рідна,

Близька, відчутна, ведена за руку

Невидимим Створителем, покірна

Святому голосові, що навчив

Її живлющим тайнам та обрядам

Подружніх любощів. Ходою, станом,

І персами, й небесними очима

Несла мені кохання теплий дар.

Я у нестримних радощах гукнув:

«Звершилось! Господи! Мені ти дав,

О Всеблагий Дарителю, усе,

І те, що найкоштовніше, – останнє!

Се ж кість моя і плоть, моя природа;

Наймення їй Жона, од Мужа взята.

Він, одцуравшися своїх батьків,

Приліпиться до неї. Плоть єдину,

Єдине серце і єдину душу

Однині становитимуть удвох!»

Вона, мої палкі слова зачувши

(Хоч вів її до мене сам Творець),

Зніяковіла, знітилась, сахнулась,

Сором’язливо не піддаючись

Моєму пориванню; чиста, горда —

Жадана понад все. Скажу коротше:

Природа наказала їй в ту мить

Од мене одвернутись і – тікать.

Я – вслід. Вона не ухилялась довше,

Ніж личило цнотливості, і м’яко

Моїм обіймам віддалась. Між квіти

Її поніс я, зашарілу, ніжну,

Немов зірниця літня. Небеса

В щасливому сполученні сузір’їв

Благословили шлюб наш, і Земля

Опуклими узгір’ями зітхала

Вітально; вітер пахощі приніс;

Аж захлиналась мерехтлива ніч

Весільними піснями солов’я.

Отак і живемо з тих пір. Найвище

Земне блаженство ділимо удвох.

Признаюся тобі: усе прекрасне,

Що можу бачити, торкати, чути

Чи смакувати – сі плоди і квіти,

Сі пахощі, і зелень густолиста,

І гамір птаства, й радісне здоров’я,

Яке дають прогулянки, – все те,

Дарма, чи віддаюсь йому, чи ні,

Так не проймає всю мою істоту

Непогамовним пориванням страсти,

Як ся Жона. На неї гляну – млію,

А доторкнуся – я вже сам не свій.

При ній всі інші радощі тьмяніють,

Перед її принадами стою

Беззахисний. То й думаю не раз:

Чи то не помилилася Природа,

Не давши мені сили проти чару

Жіночого? Чи, може, з тим ребром

Одібрано од мене забагато?

Хоч знаю: зовнішня її краса,

Найвитонченіша, ховає сутність

Не вивершену; їй дала Природа

Духовні поривання не складні;

Та й в образі Жони подоби менше

До образу Творця, бо не жахтить

В її поставі величава власть

Над тварями всіма. Але чому

Наближення до неї повергає

Мене в благоговійно-ніжний трепет,

Мов перед найдовершенішим чудом?

Чому усе, що каже вона й робить,

Здається наймудрішим і доладним,

А мудрість чоловіча коло неї

Блазнює, недоладна і смішна,

Неначе недолуга глупота?

Чому здоровий глузд, розважна влада

Їй поступаються, мов первородній,

А благородство та душевна велич

Із любощів її творять святиню,

Навкруг якої в шанобливім колі

Сторожею почесною стоять?»

На теє Ангел, спохмурнівши, мовив:

«Природі сього ти на карб не став.

Вона своє здійснила, ти – своє

Виконуй неухильно: покладайся

На розум і до нього прислухайсь,

Аби не впасти у підданство там,

Де помічаєш сам недосконалість.

Від чого ти у захваті, ще й млієш?

Від повабу позверхньої краси?

Вона – в тім не перечу – гідна шани,

Любови, ласки, тільки не підданства.

Розважливо раніше порівняй

Її до себе. Про самоповагу

Не забувай та чоловічу гідність,

Бо де вони, там мудрий лад і правда,

І Жінка підкоряється природно

Главенству Мужа, а не власним чарам —

Ще більше пожаданим і солодким,

Якщо кохатимеш її достойно.

А ні – твій шал вона ж осудить перша.

З переплітання ваших тіл потомство

Народжуватись має. Коли в цьому

Твоя найбільша втіха, то затям:

Так, як людина, плодиться й скотина,

Отож вознесеного в тім нема.

А радощі, котрі дарує пристрасть,

Хай духу людського не підкоряють,

Принадність людяну в Жоні люби,

Душевну і розумну, а не пристрасть

Приземлену. Така любов дає

Наснагу духу, незлобивість серцю

І гостроти думкам – дороговказ,

Що доростатимете до Небес,

А не погрузнете у грубім грищі

Тілесного заласся. От чому

Не стала парою тобі тварина».

На те Адам бентежно відказав:

«Не так прекрасна зовнішність жіноча

(Не так і звірам дана млость запліднень —

Вважаю: не низька, а гідна шани

Та подиву велика таїна)

Мене в Жоні чарує, – як ласкава

Щедротна відданість, котра бринить

У тисячі догідливих дрібниць

І кожним словом, поглядом і жестом

Висвітлює у нас єдину душу

Та гармонійність шлюбну, доскональшу

Усіх гармоній, що чарують слух.

Нема у тім підданства! Все, що живить

Мої найблагородніші чуття

І розум, те вільно обираю сам

Між багатьма можливостями. Зір,

Слух, смак чи дотик пропонують різне

Для схвалення – я схвалюю не все.

Ти сам казав: любов – дороговказ

На Небеса; то й запитать дозволь:

А як кохаються небесні духи?

Чи тільки поглядами або сяйвом

Уявно з’єднуються, чи насправді?»

Рум’яно розлилась зоря вечірня —

Рум’янець (знак кохання) спалахнув

Усміхнено на ангельськім лиці.

Озвавсь: «Одне повім тобі: нам – добре,

А без любови не бува добра.

Вам дано чистих радощів зазнати

(Бо чистими ви створені) тілесно.

Ми безтілесно вищому екстазу

Віддаємо себе без перепон

У м’язах чи кінцівках. Наче легіт

Із леготом, в пориві абсолютнім

Зливаємося наскрізь і без послуг

Дебелих тіл і душ. Але мені

Пора. За обрій покотилось сонце,

І промені останні тихо гаснуть

На островах призахідних. Се знак,

Що полишатиму тебе і Землю.

Щасливий оставайсь! Плекай любов,

Понад усе плекай любов-покору

До Бога. Пам’ятай його завіт;

Гляди, аби не подолала пристрасть

Твою свободу людську та розважність.

Ти сам господар долі чи недолі

Своєї та й усіх твоїх нащадків.

Як утверждатимешся нам на радість

І вільний вибір твій достойним буде,

То влесливі спокуси відштовхнеш

І вдосконалишся незмірно – сам.

Тож нівідкіль підмоги не проси».

Сказав і встав. За ним ступив Адам

І, дякуючи Ангелу за раду,

Озвавсь услід: «Небесного Творця

Висока та ласкава доброта

Нам у тобі сяйнула. Не забуду

Повчань та осторог твоїх зичливих

Для нас, людей. Навідуйся іще».

З тим розійшлися: Ангел – до Небес,

Адам подавсь у затишок – до Єви.