Від пустки

Розділ 1. Телефон вважає

{Автобус до Ізок}

Біля зупинки спонтанно купилась купа полуниць. Такого повороту я сам від себе не чекав, то ледь не проклацав дзьобом транспорт, поки бігав їх мити. Ото я чудило. Але я начудив вдало й тепер плямкаю полуницями. Ще й квиткову тітку пригостив і тим причарував.

Якось на першому курсі АвеМарія дивилась притарабанену мною чергову чернетку. Здається, доповіді про історію будинку Алчевських. Ти диви, навіть тему досі пам’ятаю, а це ж уже десять із хвостом років тому! Аж раптом нащось взялась аналізувати мій почерк. І в неї логічно вийшло, що я просто весь такий молодець. У чому саме — бачте, АвеМарійська експертиза показує: я обираю різні методи-способи-шляхи діяти. «Якщо десь щось не клеїться — то ви, Сергію, не б’єте в одну точку впертим рогом, а ищете другие варианты». І це, на її АвеМаріїну думку, було добре. Вона то з різноманітних хвостиків вивела, здається.

Але взагалі-то це не тільки добре, але й недобре. У мене ж так увесь час було зі спробами дати спокій Полінчиним справам. Я ж старанно постановив сам собі не залазити в них. Розслабитися і дочекатися, поки їхні тільця пропливуть повз мою врівноважену постать на березі. І не намагатися їх ані тягти, ані підштовхувати. Але далі в якийсь момент я брав та й діяв інакше. Та й видавав: «Слухай, але коли ж ти нарешті підеш до лікаря?» І це означало, що весь мій попередній ненасильницький спротив у той момент як би... й не існує. Я втрачав завойовану на годину рівновагу й ставав насильником. Полінка йшла в несознанку та глуху оборонку. Я мав шукати третій шлях, бо не міг уже повторювати ті поюзані два.

Так само я вважаю, що не палю, хоч можу висмалити дві цигарки за день — раз потім можу не палити півроку. Власне, таким само варіативним чином я й не п’ю.

І так само ні від кого я не залежу. Незгірше незалежної Монголії. Можу ось сім годин ані повідомленням не нагадувати про себе тій Хілдур.

Скільки би ньютонів не мало те чуйство.

Кумедно, телефон виправив «чуйство» на «буйство». Він щось знає!

От нарешті я й у дорозі, отакий другой вариант. За вікном підстрибує Воловець. У потязі дістався мені трошки жахливий напівбеззубий дядечко, який у дружньому порозумінні з гопуватим пацаном наштиняв (розгублений телефон запропонував виправити: «нашим няв»!..) атмосферний букет. Від глибоких тонів сивушних олій до тонких ноток ковбасного часнику в поєднанні з ніжним струменем бичків.

Бажаю вважати це тією жертвою, яка має бути принесена задля загального складання дороги. Бо якщо згадати досвіди, то будь-який шлях має розпочатися певною невеликою фігнею. Щоб далі вже виструнчитися. Паспорт дзьобом проклацати, улюблений спорт моєї сестрички — то занадто, а ось забути рятівні беруші (винахід Святого Беруша, за який той був негайно канонізований, я щітаю!) й набути повні вуха нових досвідів з динаміка — то запросто.

А як вирвешся — то повітря таке суцільно синє, сильногазоване та підліткове.

Як я довго тупив, поки квитки не купив. Ніби нескладна процедура — а я все не можу себе всадовити, практично ніби у стоматологічне крісло. За кожною мухою відвертаюся від монітора, щоб не помічати слона в кімнаті: той острах посунутися з місця, де є бодай якийсь шанс перестрітися з тобою, перетнутися і...

Костик таки послужив чарівним пенделедавцем. Він любив із мене кпинити, що я за всю свою тридцятку із чималим хвостом жодного разу не побував у Карпатах. Вічно повторював ту історію, коли його брата з позаминулою дівчиною завернули в британському консульстві. «А ви хоча б у Вінниці побували?!» — спитали Ромку на допиті. Чи то пак на співбесіді. З докором таким. Мовляв, зась вам Темзи, невігласи краєзнавчі.

Після першої його розповіді я взяв і чкурнув саме до Вінниці. Просто встав уранці та всім собою відчуваю, що зараз не витримаю ще одну суботу ставити ноги (навіть колеса) на ті самі камені тієї самої Жилянської. Котрими мені уже все пропекло всередині крізь кросівки, які тягнуть у бік Березняків.

Поставив на інші камені, чого ж. Ще сильніше тоді запекло.

Чомусь дорога особливо вимучує мене бажанням просто зараз мати біля лівого плеча не те, що біля нього є в реалі. Не оцих, що вчотирьох танцюють синхронний сімейний танець гладеньких каченят перед піврічним немовлякою... Що той мені статурою та вдачею сильно нагадує гладенького брунатного хотея на Владчиному підвіконні. Той хотей поблажливо дивиться вниз на Тельбін з висоти п’ятнадцятого поверху й явно споглядає, як там пропливають тільця всіх його проблем.

Ну так от, бажанням мати біля плеча не оце сімейство, а власне Владку. Золотаво-пухнасту вигорілу на сонці гривку. Усмішку на всі зуби (ніяково згадати, якось спробував так усміхнутися перед дзеркалом, ні, я так не вмію: тільки губами, інакше починаю нагадувати осла зі Шрека). Випнуті вилиці. Запах глиці (чи то у неї такі дивні парфуми, чи то мені щось уже маячиться). Це якась маячня. Їдеш у ніби рекомендовану нову обстановку, щоб набудувати навколо зовнішніх штук, за якими нема коли журитися за тією звичкою задумливо покусувати губу. А виявляється, що всі зовнішні набудовані штуки, бачте, конче потребують бути пред’явленими конкретній адресатці.

«Диви, диви, яке! А он там, бачила? Це ж схоже, знаєш, на що?..» І вона зацікавлено покусує губу. І вона кумедно морщить ніс, придивляючись. Сміятись і повсякчас смикати «диви!»... Дивитись разом — як обійматись...

Я тоді знічев’я пішов славнозвісні вінницькі фонтани подивитись. Просто щоб якось розважитись, та й набратись вінницького досвіду Костета охолодити. А вони виявились такі нереальні, ті фонтани. Народу навколо було майже нікого. Парочка навпроти застигла в поцілунку витинанкою. Чи то пам’ятником довічній вірності. (Хоча та вічність кохання їхнього, може, місяць протриває.) І нагору, у глибоке синє — шурх — злітає зграйка винно-червоних крапель. Мерехтить і міниться, кольорово підморгує й блискуче знущається з мого «якось розважитись» і «охолодити».

Я б у той момент, здається, відмовився від їжі й сну на весь день — аби Хілдур теж була там і бачила те ж саме. У якому все нагадує про неї, що ніяк із нею не пов’язане. На жаль, таку угоду — їжа й сон в обмін на душевний обмін враженнями з окремо обраною людиною — мені чомусь жодні вищі сили не запропонували.

Не второпаю, чому маріхуану забороняють, а людей не забороняють. Як на мене, то і сильніші наркотики нєрвно смалять у куточку. Єдиний день без бодай якогось зв’язку з людиною — «а нащо було підводитися». Ще один день — лиш марна витрата зубної пасти.

А в Карпати я без усяких Костикових зауважень усю дорогу хотів, але всю дорогу не потрапляв. То горить спецпроект, то роботу змінив і чекаємо, поки грант прийде, то траванувся, то ні з ким. Лише тепер-от Ізки. Малюється мені таке село вже не за обрієм, а за дзеркальцем напівживого ЛАЗика.

Хоча що робити в тім селі, не уявляю. Я прихильник туризму рідним містом, взагалі-то. А тут ще вела не взяв, бо в нього невчасно гальмо здохло. А без тої коняки-скотиняки ніби в тілі недостатня кількість кінцівок. Раз-два, незвично.

Що ні з ким — переживу. Спробую.

Цікаво, який вигляд я маю збоку. (Крім того, що незграбний і патлатий, як на всіх кадрах, із яких я не встиг утекти в обнімку зі своєю ненавистю до фоткання.) Але якщо відсторонено подивитися, наприклад, на свої пальці, вони смішні. П’ять довгастих відростків стирчать, звиваються. Якщо так само подивитися на Владчине прізвисько, воно взагалі дурне. Хілдур — і не по-жіночому, і не запам’ятаєш із першого разу. Та мені, як уперше закоханому, захеканому, заскоченому амуром посеред перерви першокласникові, звідусіль сама літера Х світить неземними світлами.

{Ізки}

Просто зараз поруч зі мною — темно-зелена хвоя на світло-зелених схилах.

Подумав, що Костет, мабуть, геніальний комунікаційник, якщо одним зауваженням здатен запульнути у подорож такий лежачий (чи велокатучий) камінь, як я. Недарма ж мені знайомі пачками пересилали твіти метрополітену, не знаючи, що це витвори мого ліпшого приятеля.

Цікаво: якщо після всяких Алчевських лишалися в архівах грубі стоси листів, щоденників та іншої макультури, до яких торкаються цікаві мацаки архівних щурів, то ми полишимо по собі гігабайти твітів та чатів. Як майбутні цифрові щурі все то розгрібатимуть? Я, звісно, спрощу їм життя. Я ж періодично копіюю свої переписки з Владкою у папку. Якщо я помру і прославлюсь, як Врубель, вона автоматично зробиться Емілією Праховою. Тільки я через неї ще не роблю собі селфхарму ножем по грудях. Я через неї малюю інтер’єри, в яких кольори кричать про присутність. Людини, яка на тих інтер’єрах відсутня.

А ще я крізь неї дивлюсь зараз на доріжку у траві і відчуваю, що світ має колір, сенс, смак і таємницю. Через неї роблю повітряного змія Вірусиним двійнятам — і в той момент відчуваю, що перебуваю десь у серцевинці цього світу у повному ладу з ним. Але, чорт забирай, через півгодини фейсбук з наївно-невинним видом підсовує мені Владчиного колишнього: «Ви можете їх знати!» І чорт мене забирає відкривати профіль і смикатися: от і що, що — ти, яка підписує світлину з равликом: «против меня обнаружены неопровержимые улитки на тоненьком стебле» — знаходила в цьому пришелепкові, який пише: «экзенстенциальный вопрос: как отлечить феменистку, чтоб не уступать ей место» — і репостить жартики: «Берешь бабу. Выпиваешь с ней за любовь. Блестят ее глаза. Уже не надо лишних слов»?!

Оце вже вечір, і я спустився до обійстя пані Галини, яка дбайливо закутала мені каструлю «зупки смачнючої», за її власним визначенням.

А був день — і тоді я так піднявся, що куди тому курсу бакса. «Що робити, не уявляю»... Та дупу підняти й прозріти! Просто йшов нагору стежинкою і ходив, аж поки ноги не почали мене полишати. Чергуючи перелізання через струмки та залізання на горбки. А небо промовляло до мене людським голосом золотої рибки й при заході зробилося таким, що соромно було брати до рук телефона.

Той зрештою й вирубився, не витримавши напруги. Тепер підзаряджається й бадьоро виправляє. На «перелітання» і «залітання». Точно розумний, стерво.

Коли піднісся працьовитими ногами і зачаровано відсиджуєш дупу під хмарами понад безмежними травами. Типу степу. Чи лежиш у тій траві під хилитанням травинок. Чуєш далекий гавкіт і близьке дзижчання. Тут ти чомусь щось розумієш. Ніби все, що назбирав до цього моменту й доніс сюди, не розвалюється в руках, як воно робило в процесі назбирування. А ловкенько (улюблене слово прабаби Килини) складається докупи. Розпружується навіть брехня у дитсадку, коли ти спихнув провину за перевернуту кашу на переляканого сусіда Мішу. Притишується навіть той момент доторку АвеМаріїної руки, по якому погляд на неї я потім не міг змити впродовж років. По привітанні я зачаровано дивився на її простягнуту долоню хвилини зо дві, тоді як загіпнотизований кролик у сповільненій зйомці торкнувся. Вона підняла брови. Тоді я нарешті підняв очі (а Маріїні очі опинилися рівно навпроти, вона висока як на кобіту, мабуть, одного зі мною зросту, мені іноді просто по-дитячому хотілося запропонувати їй стати спина до спини і помірятися лінійкою). І до мене дійшло, що вона простягала долоню по ключі від авдиторії, які я вже встиг взяти у вахтерки.

І тут ніби всі ті вантажі легшають, наплутане в процесі життя обнуляється до заводських налаштувань, усе, що з тобою траплялося, робиться послідовним, нормальним, виправданим.

Таке відчуття, що після цього залітання можна спокійно писати заповіт... Ну або ж після цього можна жити далі, після цього можна жити якось інакше, але зібравши весь набутий з дитинства скарб в одну красиву коробочку.

І ніщо не болить.

Навіть те, що ти пішов від людини з інвалідністю — з усією своєю, блін, людяністю?!

Зустрів лаванду. Бачив білку й бабку. Руденьку білку, голубеньку бабку. Бачив у них Владку. А тоді це все застукав теплий дощик.

{Шипіт}

Та історія вивернула мене, викрутила і розвісила сушитися.

Скільки ми прожили з Полінкою? У мене завжди було не дуже з хронологіями, хоча нас усі п’ять курсів і ганяли по періодизаціях мистецьких стилів — визубрював і забував... Так, я з нею тоді зачепився на Андріївському, відсвяткувавши вселення до першої своєї київської квартири — отже, сім років протусили.

Хотів тепер, щоб не муляло минулим, хоча би віддати ту її картинку, з якої все почалося — за яку я тоді шалено торгувався, але не міг припустити, що не матиму її собі. Пообіцяв їй на додачу за неї музики поназаписувати. Наваяв у натхненні півкоробки болванок (потім була морока, куди дівати мало не цілу шафу цих застарілих носіїв, але у мене навіть стосик касет протримався довгенько, коли вже засовувати їх давно геть не було куди). На тій картинці був трьома лініями зображений змучений череп і пальці, що тримали портрет якоїсь безтурботної кучерявої хмаринки з підписом «Авель».

Хотів віддати, так, але поки ні. Висить. Дивиться. А музика та їй уже й не бовваніє.

Полінка, істота безладна і безалаберна, зачаровувала своїм різномастним безумством навіть таких серйозних зубрів, як моя Марія. «Какая любопытная структура образовалась», — щиро загорілася моя колишня наукова керівниця, коли я у перший свій візит на малу батьківщину зі столиці сунув їй аркуш: Полінчину ніч, що стікала з підвіконня й скрапувала на підлогу. Ніч, на яку пішло півночі й рівно одна гелева ручка кольору опівнічних Полінчиних дредів, просто фарби в домі не було.

Ну та все прекрасне, коли тимчасове. У цьому прикол туризму й еміграції. У Полінці ж була тверда — як її крутий костур, накраудфанджений нашою спільною компанією — постійність і послідовність. Якщо вона у п’ятнадцять вважала, що їсти — це якось ницо, помити посуд то вобще міщанство, й лише Валерія Нарбікова варта того, щоби витрачати на неї час — то до тридцяти вона не пом’якшала, ідеалів не змінила. Хіба що додала до вартісних речей серіал «Breaking Bad». І я тут такий весь у білому, зі своїм оспіваним АвеМарією небиттям в одну точку й обиранням різних шляхів.

— Про що ти мріяла у дитинстві? — прискіпувався я. Я взагалі люблю прискіпуватися, мабуть.

— Я не мріяла, я втикала... — сміялася Поліна. — І, мабуть, мріяла втикати, щоб мені не заважали!

— То твої дитячі мрії справдилися! — підхоплював я м’яч ржачу, щоб він не засильно загатив мені у лоба.

Не можна ж щось хотіти від людини з ДЦП. Навіть щоб вона спробувала теж трошки заробити, не відходячи від компа, від якого все одно не відходить. Хоча якщо їй щось цікаво, готова з патиком в обнімку пішки дійти з Лівобережки на Академку. Що вона колись у пору наших перших зустрічей із блиском і проробила, коли не мала посеред ночі на таксівку, але мала натхнення по прочитаній перед тим книжці про жінок-художниць. При тому, що шаритися в малолюдних місцях їй завжди було небезпечно. Ні хода, ні патик ніяк не відлякували від неї причіпливих хлопів із їхніми нелюдськи оригінальними «дєвушка-а-что-ви-такая-грустная». Чи то в її палкій чорноокості-чорнодредості щось їх запалює, в різких рисах (в школі їй якось запропонували зіграти Есмеральду, не зразу й схаменулись, що затанцювати не могла). Чи то в погляді, яким вона дивиться на кожного вражено, ніби на голубоногу олушу яку-небудь. «Покаталася в метро, всю лінію їхала й витріщалася. Які люди красиві!» — писала колись записки і лишала замальовки. Може, тим і брала. Цим чистим подивом. Його б енергії хоч на пару годинок практичної діяльності на день...

Звісно, я не сексист і не вважаю, що «домашні справи то жіноча справа». Але якщо ми справді жили на дванадцять годин на добу мого Sweet Home 3D, не до ночі будь згаданий? Ну правда ж, важко решту доби смажити картоплю і мити посуд.

Нию, так, нию. Та нема об кого понити. У мого приятеля свої проблеми: його кинули одночасно і роботодавці (у начальнику, якого Костет звав то «фюрер», то «ленін», я від початку нічого не вбачав надихаючого), і орендаторка квартири (а чи зміг би я вигнати вагітну одиначку, що не платить уже півроку і засирає простір вусмерть — слушне питання). У коханої сестри свої проблеми: адаптація на новому місці. «Мені здається, що вони розлючені й зараз мене зжеруть, а вони просто дружні, у них такий тон і гучність спілкування», — звітує Алька про розмовну манеру місцевих. Вона й сама гучніша за мене («Нас явно всиновили, чи переплутали, чи те й інше одночасно»), але в Ізраїлі почувається недоречно прохолодною скандинавкою. Мене б, мабуть, узагалі там помістили до зоопарку з арктичними звірятами.

Улюблені колеги мають своє: у Вірусиних малих вічні перехідні віки («Мам, я зме-е-ерзла і хочу моро-о-озивка!»), Леся не може розважити матір, яка нудиться у Запоріжжі й знічев’я миє їй мізки щоденно годинами («А надела бы каблуки, подкрасилась бы — и глядишь, не надо было бы в твоем социальном проекте горбатиться!»).

Телефон не має суттєвіших за мої проблем, телефон мене слухає.

Мені було ніяково просити Поліну щось робити ще й тому, що мила моя до всіх ставилася суворо, а до мене — хоч до рани прикладай. Жодні мої вибрики не могли похитнути її ніжного «ну ти ж моє киценя-ятко». Вона пояснювала свою непробивну прихильність хімією. Причому не тією абстрактною, котрою назовні відмажеться будь-хто, після першого побачення для себе зауваживши, що потенційний партнер не вимив голову чи не змога розплатитися за салат із морепродуктів. Начитана моя дівчина цитувала цілі наукові книжки про те, які саме речовини утворюються в її мозку, коли я роззуваюся в передпокої. Одна з тих праць була просто з формулами.

При цьому хай би яким киценятком я був і хоч яку потужність хропіння вона могла янголічно мені пробачити, зробити щось для мене вона була не здатна. Не зі зла. Просто не могла. Органічно. Хімічно. Така вже вона була. І буде. Її кредо «будь собою». З третього класу.

За пару років родичання з Полінчиними тарганами і нашими спільними жилянськими павуками тихі хімії в мені стали все гучніше казати: ми не можемо на все це дивитися.

Ще кілька років я провів, довбучи собі мантру про тих, кого ти приручив.

І ще пару років — одночасно споглядаючи ночами перед очима дівчину з інакшим кольором волосся й зачіскою.

Часто вона була повернута до мене потилицею з двома золотистими пухнастими «доріжками» на загорілих випнутих хребцях. Я знав, що це вона — чи за її фірмовим бірюзовим шаликом (від якого її сірувато-світанкові очі справді яскраво синішають, оптичні дива!), чи за її фірмовим рухом, коли вона починає говорити, а тоді посеред першої фрази завмирає, прислухаючись до думки, і через хвильку втупляння у простір перед собою закінчує думку. Але коли вона повертала голову, я замість рідної усмішки, за яку її, фотографуючи, завше дражнили: «Владко, давай як треба, зуби вперед!» — бачив щось незнайоме, лячне.

Гайнувши зі своїх Ізок маршруткою на Шипіт, мав містичну пригоду. Мені на руці вмостився малий жовтий метелик і так зі мнов мандрував. Довго-довго, треба буде подивитися, скільки саме, за часом клацання його телефоном. На мосту хлоп зі здоровенним наплічником попросив звільнити шлях, метелик вирішив, що то до нього зверталися — і тоді полетів. Я аж три хвилини по тому тримався і не переправляв джипеги цього дива Владці.

Нащо в нашій країні мобільний інтернет навіть у лісах та степах?!

Дєлайтє ваши ставкі, господа: чи відпише людина на таку історію, хоча би простим перепитуванням: де то мене тепер носить із комахою на зап’ястку. А ще кажуть, дівчата люблять романтику. Та невже. Її, схоже, люблю я. А я не дівчина, я перевіряв. А Хілдур очевидно дівчина. Хоча я не перевіряв. Хоча за це би віддав... Ну зупинімо цю думку. Отже, дівчина, навіть білявка. А любить вона свого миша. Який і привернув мою увагу в день нашого знайомства. Але по другім погляді на плече, де сидів звір, я його вже не дуже чітко бачив. У мене тоді щойно з’явився Nikon, і я робив вигляд, що мовчу і клацаю, бо відтреновую заобрійні опції апарата.

При тому з усієї компанії, як виявив подальший розбір тих фотопольотів, я у дев’яти з десяти випадків тренувався на Хілдур. Просто не міг зупинити палець. Вийшло кілька десятків Владок. Ось фірмовий рух завмирання, ось «зуби вперед» п’ять кадрів поспіль, ось розмита тінь у польоті, але все одно видалити шкода: це теж її ознака — легкість, летючість... Леткий газ.

Полінка зауважила і щиро посміялася з моєї мишолюбності.

Ставлю найцінніше — виграний не де-небудь, а на аж міжнародному конкурсі ніфіговий Huion, до появи якого я малював свої фантазії та робочі замовлення на благенькому дитячому планшетику — проти букетика лаванди. Що не відпише.

Усе це не має мене аж так манати.

Розлучившись із метеликом, подерся кудись увись крізь буки, а назустріч валили народні маси із чорними ротами та великими клунками. «Афини назбирали, — подумав штірліц. — Де ж їх там стільки?..» І вперто видершись на саму гору, дізнався, де саме. І занурився у нескінченні афинові кущі. Один у них, як один удома. Один удома-два.

Але яке все було новеньке — від графіки кожної гілочки до сплеску кожної ягідки. Все-таки певне воскресіння спіткало мене в неділю на цих схилах. Треба, треба десь собі занотувати: не лінуватися вибиратися! Один потяг, один автобус, один марш-кидок... І ти можеш злапати нове життя!

Хоча, якщо відверто, я так і не надто чітко зрозумів, що ж саме я тут зрозумів. Не намалював би чіткий мотиватор до конкретної дії для прийдешніх поколінь. Ну але сподіваюся, повернуся до того відчуття й доросту до власного повного просвітління. Треба ще не припинити записувати. Телефоне, ти будеш моєю нагадайкою, що саме робити, коли я заблукаю знову.

Адресатка передбачено мовчить.

{Київ, Жилянська}

Воскреснувши, Озіріс мав би щось второпати принципово незвідане. Але він лише розгублено тицяється й тиняється. А ще коли людина-телепень задумує після просвітлення налагодити життя (оскільки воно тепер нове!) і мужньо зціпивши зуби зашиває піврічного віку дірку в кишені, він акуратненько зашиває всередині куртки ключі.

І матюкається та людина тужливо.

Я ж їхав у Карпати не за афинами і не за Костиковими кпинами. Я мав усвідомити те, що не налазило на голову весь цей шмат літа: я кинув Полінку і зізнався Хілдур.

Із першим пунктом любопытная структура образовалась: я тремтів ніби на всіх АвеМаріїних екзаменах, разом узятих, але зараз не пам’ятаю ні своїх слів, ні відповідей своєї дівчини, що на моїх очах стала колишньою. Ну щось смутне вимальовується, але таке умовне, ніби простим олівцем накидане, а не в «три де». Пам’ятаю, як вона сидить на підвіконні, а я метушуся навколо. Пам’ятаю, як вона каже «я пройдуся» і лише коли зачиняє двері, зауважую, що вона вперше не попросила мене допомогти їй одягтися. Але як саме я сформулював своє небажання далі відмивати від кавових шарів її улюблену чашку з мондріановим принтом? Якими саме словами вона відповіла, що це, звісно, повний кінець світу, але вона тому не дуже дивується?

Оце так мозок витісняє стреси, так? Факт, що Полінка подалася кудись до шкільних приятельок, її втішає хор, від якого чую лише відгомін у коментах під її відчайдушними постами. Вангую, я серед дівчат заслужений еталон козлища, можна відправляти в Париж і класти під скло.

З другим пунктом пліч-о-пліч ми гребли на орендованому каяку на якийсь київський острів, населений уже заздалегідь наметами з її друзями з іншої компанії — у них там контора була така особливо дружна, що розпалася сто років тому, а відпочивають досі спільно. І коли я, дивлячись на вечірнє крайнебо, ляпнув рядок із «This mess we’re in», вона підспівала наступний, а він був особливо підступний.

Я вронив весло. І розказав їй всю правду. Включно з коротким переказом трьохсот серій нашого (суто внутрішнього) серіалу, початого з тої мишачої фотосесії на квартирнику у Лесі. За той час, поки ми догрібали й вибиралися в мокрий мул. Після чого, взагалі-то, можна було б і потонути із чистим сумлінням і брудними ногами.

Хілдур сказала: «Ой, ну це все так... так воно цей... Ну ти для мене теж не чужий». Обережненько посунулася від моєї руки й додала: «І не хіщнік».

Ця картинка: мул, весло, її рух — ніби за законом збереження енергії спогадів, мені осіла піском під віями. Від неї стискається живіт.

Чого я, власне, міг сподіватися? Що Поліна миттєво відсалютує патиком: «Так точно, будєт сдєлано!» — і розпочне старанно лишатися зі мною друзями, сумлінно заробляти і добра наживати? А Владка оперативно визнає, що її останнє зауваження в скайповій переписці: «Хокусай — хорошая кличка для гончей» — направду було відчайдушно приховуваним свідченням глибинної симпатії до Сира Нормального? Котру їй тепер уже стримувати несила — і воліє віддатися мені просто тут із веслом? А ще краще — знайти в кущах священика, що поєднає нас навіки в радості і в мулі?..

— А чого ти взагалі став... Сир Нормальний?

Треба було про щось говорити біля спільного намету, і ми говорили. Вона мої оповіді завше уважно слухала, у вічі дивилася, перепитувала. А тоді забувала і знову питала те саме. Так було і тепер.

— Та то був такий момент істини, коли ми з Костетом, шукаючи чогось нетривіального на вечірку, утрапили до магазину якихось особливо екологічних сирів. Там усякі «сир неаполітанський», «сир горіховий» — і тут «сир нормальний». А ми якраз із ним перед тим схрестили шаблі за жізнь. Я казав, що всі наші приятелі та знайомі — такі якісь непересічні та креативні, що не здивуєшся, коли він тобі креативно носа зламає або непересічно не поверне сто баксів, бо ж фу таким нудним бути, про такі ниці дрібниці згадуючи. Що найціннішою внутрішньою річчю стала ввижатися мені нормальність...

— Ага, у когось була футболка Normal is boring... То він що, протестував проти нормальності?

— Ну він пред’являв мені свого сусіда дядю Льошу, тицяв у лице мені його треніками. Отака, каже, соціальна норма у нас, ти такого прагнеш? Я кажу, я би волів бути нормальним, але не дядьою Льошою у треніках. І тут цей сир. Так він до мене приліпив цей ярлик. У буквальному причому сенсі. Купив, відліпив і наліпив мені на наплічник. А чого ти Хілдур?

— Та один міф був... Але не принципово. Просто треба було швидко обрати нік в асьці. Пам’ятаєш, був такий месенджер в кам’яному віці, там ще був цінний смайлик, що бився головою об стінку...

— Ой пам’ятаю, мені теж того смайлика іноді дуже бракує.

— А що, ненормальний у мене вийшов нік?

— Мені як музика.

— Та ну тебе, знайшов теж цимбали.

Вона відтоді жодного разу ще не погодилася з будь-якими моїми добрими словами до неї. Ніби я простягаю їй якісь, не знаю, торти — які вочевидь потребують чогось так само вагомого від неї, тому якнайшвидше треба кинути цей торт мені, ніби відбити м’ячик. У писок.

У кросівки набився пісок. Пісок був ок.

Направду то так кумедно (небесне почуття гумору у небес!): у мене є другий акаунт, чисто для перепостів того, що треба просунути (сумнівний, як на мене, лайфхак, але Костик навчив, він на соцмережах краще знається)... То ось цьому віртуалові, про якого жителям мережі невідомо взагалі нічого, крім того що він гіпотетично кобіта (няшний єнотик на аватарці), сьогодні пише черговий турок. Аж серце стає, так пише: «однажды я пожалею что делаю, но короче, извините, если мне очень нравится говорить с вами, и мне очень нравится видеть вас слишком иногда я больше не могу себя контролировать». І на відсутність відповіді добиває: «мне просто не нравится беспокоить вас, но иногда это сильнее не контролирую желание берущее меня, и я начинаю писать тебе».

А-а-а, це ж моя пісенька! Тобто один в один зміст виваленого мною на мою візаві в тім каяку. Перший містер Бін на селі. Стид і ржач. Єму і больно, і смєшно, смєшно, смєшно.

Я не дуже добре пам’ятаю події тієї пари років, коли я кожної зустрічі з Владкою сподівався сильніше ніж затримуваної зарплати, та після кожної ми додому вертали разом із Полінкою. Були, як завжди, якісь дні народження. Були якісь вилазки. Були якісь кінопрем’єри. Все змішалося в домі на Оболонській (у Віри), в домі на Березняках (у Влади), а також в домі на Жилянській (у нас), в домі біля Голосіївського парку (у Костета), в домі на Житомирській (у Лесі)...

Я якийсь час навіть робив на всю тусовку свою «Культурну розСИРку» — знаходив усякі цікаві події й жбурляв спискові адресатів: мовляв, гайда туди. Серед адресатів мене найбільше цікавив hildurnobodysdottir@gmail.com.

Той не те щоби ніколи не з’являвся. І не те щоби нічого не пропускав. Алгоритм його появи не піддавався жодним людським обчисленням.

Якось я помітив, що Владка ввечері приходить на здибанку, якщо я цього дня працюю під «Cotton Jones». Відтоді став робити це усвідомлено нечасто, щоби не вчиняти насильства над людиною, отаке магічне мислення. Розумію, що дурня, а все одно користаюся.

Дорогою назад усе змокло. Гроші змокли у гаманці, що змок у змоклому наплічнику.

У змоклому автобусі, де крутили якесь неочікувано людяне і неголосне радіо, я розгорнув і проковтнув ледь намоклого скраєчку Франкла. Костик видав мені його в дорогу як пігулку. «Знаєш, незважаючи на те, що айтішний світ платить і комунікаційникам у кілька разів більше, ніж держпідприємство... А от у цій богоспасаємій компанії стало мені щось останнім часом так зле... Так оце я читаю, як він у концтаборі тримається — і мені вже зовсім, ну майже анітрохи не зле!»

Хоча сам Франкл слушно каже нам, що страждання — воно мов газ: будь-яка його кількість може заповнити весь доступний об’єм. Але ж я не в концтаборі, я в затишному автобусі.

Найсильніше мене вразив той момент, де він згадує про дружину. Я руки не пошкодую і передрукую.

«Мої думки все ще не полишав образ моєї дружини. У голові промайнула думка: я навіть не знав, чи вона досі жива. Знав лише одне — я досить добре затямив це до того моменту: кохання охоплює не лише фізичну істоту коханої людини. Воно знаходить найглибший сенс у її духовному існуванні, її внутрішній суті. Присутня вона чи відсутня, жива чи ні, — якимось чином виявляється неважливим (одрукувався: неможливим... — С.)

Я не знав, чи моя дружина ще жива, і не міг про це дізнатися (протягом ув’язнення ми не отримували і не відсилали листів); але в ту мить це не мало значення. Я не потребував цього знати; ніщо не могло знищити силу мого кохання, моїх думок і образів коханої. Якщо б я дізнався, що моя дружина померла, усе одно, незважаючи на це знання, і далі б викликав у пам’яті її образ, і моє духовне спілкування з нею було б таким самим живим і так само втішало б мене. «Поклади ти мене, як печатку на серце своє, бо сильна любов, як смерть».

Я так і відчуваю. Зараз. І зупинити цю силу моїх думок могло би, не знаю, хіба що добряче надавати мені мокрою ганчіркою по мармизі.

(Телефон виправляє на «мар мизі», але я не знаю, хто такі Мар і Миза. Можуть бути персонажами казки, що жили довго і щасливо.)

І ще запала Франклова теза про те, що коли людина знатиме, навіщо, вона зможе перенести будь-яке «як» — я теж про те. Підпишуся під кожним словом.

...А Марія була здатна просто на парах зацитовувати нам Кастанеду — й одного разу, коли по неї зазирнув до авдиторії чоловік, весело заявила, що кохання то теж є контроліруємая глупость.

Щодо цього красеня Веніаміна Миколайовича воно, може, й направду була глупость. Він, звісно, на спільних інститутських вилазках мило читав «Изысканного жирафа», диригуючи собі тонкими пальцями, ніби закликаючи дух Гумільова зійти до нашої естетської учти. Але при цьому його поза «із чесних комуністів» і «Маркса даремно відкинули, він всю правду про людство знав» мене напружувала ще в інституті. А вже в один із візитів додому по своїм переїзді я зіштовхнувся з ним посеред вулиці — і цей ґречний дядько, що так красиво носив яскраві краватки, захлинаючись почав кричати мені в обличчя, що дуже добре пам’ятає цей день десять років тому. Що для нього це справжнє свято. Історичної справедливості. Нарешті, нарешті ці зарозумілі козли були покарані! Назбиралося потолочі з усього світу! Вони думали, що все їм дозволене! «Ан нєт!» Так, він щиро радий! Прості люди? Не винні? «Как би нє так! Думаєте, це президенти бомбили Югославію? Ні, ті самі прості американці! І ось! Подєлом!»

Був прозорий вересень 2011 року. Я нічого не зміг йому відказати, почав задкувати Бурсацьким узвозом наверх. Він усе кричав мені наздогін. Відтоді я не міг уже відшукувати Марію, аби поділитися з нею новинами і послухати її веселі історії про перли першачків. Просто не міг. Я не хотів вірити, що вона. Ну ні, хто завгодно, тільки не вона. Але з цим чоловіком вона...

Утік я й тут, незмога розчаровуватися в єдиній людині зі знайомих, котру вважав для себе найвищим моральним авторитетом. Мені цілком перехотілося їздити додому. Потім я шукав її в усіх соцмережах, але її не було у жодній. Хоч би портрет з якоїсь наукової конференції видав. Як вона морщить високе чоло, відповідаючи на каверзні уточнення опонентів. Як вона крутить головою, коли уточнення не лізуть у жодні ворота, і хилитаються її улюблені сережки з емаллю. Як вона непомітно стягує під столом однією п’яткою з іншої «човника», що натер їй ноги (їх я особливо не любив, бо в них вона ставала ще й вища за мене). Але ж нічого такого. Гугл видавав лише величезний список наукових праць із фоточкою сто на сто пікселів. Я нащось зберіг той файл та іноді просто відкривав на нього подивитися.

{Київ, Осокорки, покатушки}

Вітер сильний і прохолодний, вітер пахне бур’янами. Тріщина в асфальті, гупання яблука у дворі, яке відлунює в арці, — мають вагу слонів, на яких тримається світ. Незрозуміло, чому я відчуваю цей вітер на лобі, проковзую цю тріщину, вирулюю до озера — і при цьому в голові можу мати якихось двох дівчат. Якихось ходячих істот із некерованою поведінкою.

Але коли я остаточно ловлю повітряну хвилю й із нею зливаюся, то раптом тут само згадую, як ми на тому острові подерлися крізь густенькі чагарі, вилізли на пологий пляжик і просто сіли на коряву коряжину біля води. Сиділи та мовчали. Я дивився на її кісточки, що випиналися на стопах гострими кутами. Чомусь вони мені бачилися такими нахабними і водночас безпорадними. Влада тільки раптом десь посередині нашої мовчазної комунікації згадала й засміялася: «Прикинь, а я на новий рік під куранти собі загадувала побувати на острові! Що називається, всесвіт не фраєр — усе виконає. Я ж не уточнила, який саме то має бути острів!» Тицьнулася вухом мені в плече і знову замовкла. Не знаю, скільки я не рухав тим плечем. І взагалі, здається, не дихав. Та якщо залити всю радість тієї години в якусь посудину, то я би на ковточку в день прожив увесь цей сезон. Але вона злилáсь, та рідина. І мені треба ще. Просто зараз. Всесвіте, чуєш.

Слони стоять на одній черепасі.

Людина — то таке скельце, крізь яке можна дивитись на весь спектр кольорів повітря безпечно для зору. Питання, чому мені не виходило просто бути поруч зі звичною безпечною людиною — а дивитися собі на все, що хочу, у довільних кольорах.

Я не знаю, що скаже наша компанія — та й як вона переформатується — якщо раптом таки вдарить грім небесний і Владка втямить, наскільки я їй не чужий. Я не знаю, чи візьме хтось Полінчину сторону і припинить зі мною вітатися.

Мене ці міркування сильно зупиняли... до цього літа. Тепер дозріло, підступило до горлянки — і зараз мені, зрештою, не те щоб однаково, але я був згоден втратити багато, щоб після зустрічі всією компанією піти звідти з нею разом. Залишитися разом.

Мене до сліз смішать всі ці високомудрі пости (переважно френдес) про те, що «ой, я ніколи не казала йому, який він чудовий, просто так, і ось він помер, люди, кажіть одне одному добрі слова, будьте уважними до тих, кого ви любите, бла-бла-бла». Я кажу. Мало не кожного разу. Немов останнього. Або потім пишу. Що який класний був той вечір. Що ти така одна. Ти є найкльовіша. Що мені найбільше важить те, як ти там.

Коли це скайпом, то вона просто прочитує і нічого не пише у відповідь. Коли то їй сказати в очі, вона штовхає мене кулаком у плече і жартує. У плеча вже рефлекс: посмикується трохи, як господар надумує вимовити: «Яка у тебе офігезна ця сукня з лимончиками, тобі дуже пасує».

Порахував задля статистики, що у дванадцяти випадках із сімнадцяти Владка не відповідала на мої скайпові питання навіть штибу «агов, ти щось сто років не виринаєш, ти ще жива, моя старушко?». Не кажучи про конкретні «маю безкоштовну проходку на Докудейз, хочеш?» чи «сьогодні ютуб підкинув фантастичну пропозицію, ти до хангів як ставишся?»

А я терплю ну максимум день — і все одно знову пишу перший, як дурний. Бо щось згадую й не можу не жбурнути. Воно летить у порожній рядок разом з усім світом бонусом. Із усіма його карколомними хмарами, які чомусь у повідомленні не відображаються.

Я кажу собі: «Ну якщо зараз світить ось такий пронизливий промінь, лунає такий невимовний трамвайний звук, то я можу утнути таке стрімке па», сонце за мною, все ввімкнене на повну котушку. Після чого я в цьому па неграціозно зависаю в повітрі. В якому вже нема променя або трамвайного звуку, але присутня якась незграбна потворка, перемазана мастилом. (І на скроні мастило, ніби я собі шрамування зробив, а тоді ще й татуювання зверху. Але я немодний, татуювань я не розумію як клас. Не візьмуть мене в хіпстери. Хоча це нас із Хілдур поєднує, вона теж нічого на собі не витинає.)

Катав до нестями. Щастя іноді розпилене у повітрі. Нам його туди підсипають невеличку жменьку, ніби горобцям у ботсаду в розмоклі коробочки з-під цукерок.

Біля озерця гасало смішне маля.

— Мам, смотри, там сосиски растут!

— Да не сосиски, а камыш!

— У-у... А уточки его любят больше, чем сосиски?

Добре запам’ятав два моменти, коли мені виповнилося двадцять і двадцять шість. Перший: я тоді щойно кинув один виш, де проваландався два роки, і впірнув до іншого, де, мені видавалося, цікавіше. Для життя у мене в рідному місті була бабусина квартира, тож заробітків версткою всякої рекламної фігні вистачало на всі мої легковажні потреби. Я ще залюбки розповідав Альці, що з неї має зробитися медичний геній і вона уславиться у віках як годувальниця талановитого брата. «Тео Ван Гог, ага, — хмикала вона, кривляючись, як на тій дитячій фотці, де ми однаково кучеряві та фамільно лупаті, тільки вона гарна й акуратна «сніжинка», яка дражнить незграбного довгоногого «зайчика». — Тільки тобі треба визначитись, у чому саме ти Вінсент». Шрифтові роботи Алька за мистецтво чомусь не вважала, як і логотипи, хай найгеніальніші.

Отже, у «першому моменті» я сів із джин-тоніком та краєвидом з Університетської гірки. Драконова голова хмарки намагалася заковтнути вершечок собору, косий промінь цілив у неї з невидимого Георгієвого арсеналу. Власне, про сюжет із драконом я згадав на півмиті, а стирчав там годину, не менше. І думав здебільша, що маю джерело вічного щастя. Бо вийти й сісти й завмерти під усім оцим (сліпуче світло, довгі прохолодні тіні, летючі постаті, впритул тепло) можна взагалі будь-коли, навіть якщо ти бомж.

Телефон виправляє на «бомб», гм.

(Тепер вирушити на покатушку — кудись дістатися, звідти повернутися — то ціле діло. А тоді й діла не було... Що далі, то мені все більше здавалося, що нє, вся ця лафа може скінчитись — якщо ти став метафізичним бомжем, виселеним із кольорів привітного простору. Але то було далі...)

У «другому моменті» я вже перебрався до Києва (але тоді ще, здається, не забив на поїздки додому щомісяця). І серпневого розігрітого вечора завис у не менш повному блаженстві на Щекавиці в обнімку з вєліком, жуючи травинку й поблажливо озираючи пивзавод і решту визначних пам’яток. І тут подумав: ну добре, зараз я бетонно певний, що все щастя міститься в очах смотрящєго — але, чуваче, чи будеш ти блаженно тинятися пустирями у сорок? І далі: якщо ти вирішиш, що цим займатися вже несолідно — і, скажімо... ну, стежитимеш за біржовими індексами, а на місці яскравого краєвиду лишиться хіба грубо зашита сіра дірка — чи болітиме тобі в утвореному отворі?

{Київ, Жилянська}

Дощ тарабанить аритмічно й плюється із труб, а я дивлюся крізь скло йому у вічі.

Хто там замовляв поякісніше холодною ганчіркою по мармизах? «Ваш заказік уже готов, у вас єсть наша скідочная карточка?»...

Лягав спати тричі. Неможливо, подушка підкидає. Сьогоднішній вечір не налазить на голову.

Владка забігла віддати мені термос, «ой та я не буду заходити». Та я не відчепився, ми зачепилися за якусь дурню — і понеслася прекрасна інтелектуальна балачка, з якої кожну фразу треба висєчь в мраморі в назіданіє потомкам.

— Спробуй ягідний глінтвейн! — кажу.

— Он ядреный, он проймет! — миттєво відповідає.

От чому мені важить, коли людина спілкується смішними дурними слівцями? Чи це обов’язкова риса Прекрасної Дами?! Чи це необхідний компонент, що його еволюція потребує для вдалого розмноження нашого нерозумного виду?

— Ей, Владкінс, що це?

— Бронтозавр Гугуце!

І ти такий: беркиць.

Так ми з нею прореготали не знаю скільки часу, і не пам’ятаю, на якій саме тезі почали бійку надарованими Алькою пласкими подушечками, що прикривали сором моїх сивих і кульгавих ветеранів-стільців. Десь на льоту я схопив її руку і не міг відпустити.

Тепер сам себе тримаю за руки. Вони ще тремтять. Доторк до долоні прочиняє космос. А той промовляє певним голосом.

— Ну якщо тобі дуже хочеться... — мовила Владка людським голосом. Я проковтнув залишки словника. — Тільки я сама її зніму, чекай. Там поморочена застібка, без ста грамів не розберешся.

— Ти олімпійський чемпіон з романтики із шайбою, — тільки й подужав пробелькотіти я.

— А я ж Тілець, — спокійно відказала Хілдур, — земний знак, нема на то ради.

— Владко.

— Найближча аптека вже зачинена, — спокійно мовила вона, — але все норм, ти не хвилюйся. Я приймаю оральні, вони просто цикл регулюють.

Я тупо дивився на неї, намагаючись осягнути сенс почутого. Оце Тілець, тупо думав я. Копець.

«Все норм, ти не хвилюйся».

— А щодо здоров’я, — додала вона, — я саме позавчора була на плановому обстеженні, то там у мене все ок. А тобі я вірю.

Ох.

«Все ок, а тобі я вірю».

Так я й стояв як телепень. Зрубаний впень.

Дощ дещо вщух, а я ні.

«Тільки ти планів не будуй, будь ласка», — нітрохи не захеканим голосом проказав земний знак, відновлюючи потривожений стан помороченої застібки.

От тобі й «просто тут із веслом». Всесвіт не фраєр — усе виконає... Тут уже боляче й смішно так, що Пушкін нервово скурився.

Я тут що іще подумав. Що фраза про «любов, сильну, як смерть» правдива ще й з іншого погляду. Це штука, яку не можна перемогти. Хай би як ти бажав, щоб тебе оминула смерть — а вона все одно... Хай би як ти розбивавсь, щоб тебе покохали — а ніщо не зробить тебе коханим.

Вобще ніщо? Треба було би викарбувати це, телефончику, капслоком. Напівжирним шрифтом. Сімдесят другим кеглем. Гарнітура гарамонд. Ворон каркнув невермор.

Коли мій мозок зупиняється на думці про тебе, я потрапляю до якихось місць...

От виносить мене туди. До далеких і нелюдських. Там — такий бентежно безмежний обрій відчувається. У ньому, звісно, доста міститься цілком локальних речей. Наприклад, твої відповіді у скайпі відповідної температури... теплої. Речей, які чомусь абсолютно неможливі, хоч убийся.

Це схоже на переживання війни.

Або феномену смертності. Зокрема, власної.

І я не можу сказати, що мене аж так тішить туди потрапляти. Ці безодні споглядати.

«Ну не треба, добре? Си-ир. Ау. Просто ти так затопив мене почуттями, що я не встигла виставити стінку».

Живіт стискається, як морський гад, якщо у нього тикнути твердим предметом.

«Ти щось занадто тонка натура, Сирок, — любив завважувати Костик. — Тебе буває страшно протикнути пальцем». Хоча я насправді тонка натура лише після літа, проведеного на колесах. Після зими, проведеної за ноутом безвилазно, я дещо товста натура, в якої нерівномірно (щодо худих кінцівок) випинається черево.

А чого би ти хотів? Щоб тобі відказали «ні-ні»? Ні. Переживання війни і смерті перемішане з відчуттям невимовної вдячності й ніжності. І бажанням віддати все, що є (ніфіговий Huion? велосипед? печінку?) за можливість просто наздогнати і просто обняти. Ти щось занадто складна натура, Сирок.

Золота жабка принесла людям більше користі, ніж її колега рибка: вона жлобилася виконувати бажання, й доводилось братися до саморозвитку.

Нащось написав це у скайп. «Останній візит: 5 хв. тому». «Останній візит: 18 хв. тому». Останній візит...

Ох, безсилля це якась така безрозмірна штука.

Я не дошкільнятко, я розумію значення слів «якщо тобі дуже хочеться», «все норм», «планів не будуй» і «не встигла виставити стінку».

Але краще б мені тикнули твердим предметом у якийсь відповідний відділ мозку — і я не розумів би їх уже.

Телефоне, поміряй мені тиск. Я точно хворий на мозок. Я не здатен не думати про білого миша, щура, білого кота в білій кімнаті у бірюзовім шалику. Ти тренуєш мої здатності описувати неописуване. Ти вислуховуєш, а тоді ще й виправляєш. І ще й грошей не береш. Може, скоро ти заговориш до мене і призначиш курс терапії. Телефоне, будь моїм психотерапевтом, гаразд?