Від пустки

Розділ 4. Внутрішня магнолія

{Київ, Жилянська}

Це насправді було не вперше, коли вона так мене рятувала. Як кошеня, яких «мамочка» підбирала, лікувала — а тоді прилаштовувала по знайомих.

Якось напередодні інспекції Марківни я вийшов на балкон викурити свою одну на півроку сигарету. Так уже воно навколо особливо рожево мрійливо вечоріло. Щоби в кімнату не натягло диму, прикрив двері... І рухома частинка шпінгалета по той бік акуратно опустилася у паз. Мене зачинило. Телефон я бачив крізь вікно на підвіконні. Та й що би я кому в нього мовив? Ключ стирчав у дверях — звісно, зсередини. Відчинити мене не могло ніщо. Перспектива стрибнути з дев’ятого поверху мене не приваблювала. Я зітхнув тричі, взяв стареньку табуретку — і розгатив скло. До візиту власниці квартири, яка мала впевнитися, що в її квартирі ідеальний порядочок, лишалося півдоби. Додаткова проблема полягала у жайворонковій вдачі Зої Марківни, яка не лишала мені шансу встигнути збігати в найближчу майстерню. Діставшись телефона, гумористично-розгублено описав ситуацію Владці. Вона розпитала подробиці. Я зібрав скалки й загорнувся в ковдру.

Рано-вранці під моїми дверима стояв видобутий Хілдур звідкись із надр кревної родинності роботяга. Тверезий. Зі склом потрібного розміру. Рожево мрійливо крайнеба палало. Марківна нічого не розкусила, навіть похвалила, що я так гарно провітрюю навіть у холодну пору.

Я несправедливо не нагадував собі, що я маю людину, яка майже завжди готова прибігти на поміч, якщо у мене щось трапиться. Просто я не хотів себе відчувати тим кошеням. Щуреням...

Нога швидко загоюється. Владка випарувалася з мого обрію ще оперативніше.

Леся притягла в нашу спільну бібліотеку наукпопу. Щоби ще й культурним дозвіллям ударити по вигораннях. Відкрив навмання Асю Казанцеву (потім виявив, що авторка російська... але переклали, що ж, і на тім поки дякувати). І остовпів. Побачивши в кількох рядках кристальне визначення для моєї несмертельної любові.Знов-таки не полінуюся виписати.

«Епізодичне паління, якщо перекласти його на мову біології поведінки, буде називатися intermittent reinforcement — переривчасте, або варіативне, підкріплення. Сенс в тому, що люди і тварини відчувають більше задоволення не від гарантованої винагороди, а від тієї, яка дістається або не дістається їм випадковим чином. Голуби захоплено натискають на важіль, який іноді дає їжу, а іноді ні, нехтуючи сусіднім, від якого їжа надходить завжди. Люди формують стійку прихильність до азартних ігор, автостопу, риболовлі або ось сигарет раз в місяць: якщо мозок отримує бажане хоча б іноді, він готовий чекати і сподіватися нескінченно».

Який геніальний метод. Треба просто мурижити людині голову: знаю — не знаю, хочу — не хочу, прийду — не прийду, ну подивимось, мабуть, варто спробувати, якось треба, дамося чутися — і один раз врятувати, а один раз начхати — і голуб натискає на важіль, як божевільний. При цьому дослідник те робить ані разу не спеціально. Те для нього просто природно.

А палити я, звісно, не палю. Хоч можу висмалити дві цигарки за день. Раз потім я можу не палити півроку.

Цей тиждень — чудовий приклад часу, коли ніколи дихнути: я вже кілька разів наглухо забуваю про заварений собі чай, і він береться товстенькою плівочкою. А Леська вполювала дуже корисну стажерку, котра здатна не лише налаштувати розсилку, а й підкрастися ззаду та пожмакати плечі. У такі моменти в мозку двохсотватною лампочкою вмикається нагадайка, наскільки тіло голодне й спрагле. Зголосився з тою стажеркою на «Нову пошту» відволікти дві коробки мерчу — й виявив, що дівчина, яка помагає нам розбудовувати громадянське суспільство у воєнних умовах, слухає Чичеріну. Що там прорікла ця видатна мисткиня про Донбас? «Це протистояння народа-богоносця й антихристів-піндосів»? Вєтром в голову надуло, кажу, ти в курсі? Вона: «а що, це ж просто пісні, треба розділяти».

Як казала моя прабабуся Килина Митрофанівна, балакали-балакали — сіли та й заплакали. А я так радів, коли ця кирпатенька в робочий чатик бідкалася про запізнення, що кицька стрибнула в унітаз, довелося мити й сушити.

Занадто тонкий, казав Костет. Занадто жорсткий, казала Алька. Навіть масажем не розімнеш, такий жорсткий.

Але як мені набридло ловити людей і ловити події — з людьми мені не вистачало людини, яка не викликає відчуття нерозуміння.

Тепер мені може й набриднути ловити й вітер і віти — з ними мені бракує людини, яка теж зацінить.

І це знову ж таки неправильно.

Це обманний якийсь механізм у мозку: він бреше тобі, що всі радощі, цікавощі і красоти світу мають сенс, лише коли мають спрямованість. І нема чим замістити. Так не має бути.

Життя є саме по собі. Саме по тобі. Без третього. Не те щоб зайвого, але ж не обов’язкового.

Я думав про самогубство і на шляху вперся в таку думку. Неекзальтована людина нібито не може його фізично здійснити, бо киває на інших: як же, мовляв, із ними так недобре вчинити, я так не можу, я так не маю. Тому вона врешті вчиняє самогубство де-факто без такого вчинку де-юре. Живе дохла. І те, як нині живу я — воно й є. Для заспокоєння оточуючих лишається тіло, яке щось періодично каже. Ба навіть учиняє. А всередині там нічого не мигтить і не дзвенить. Хіба рефлекторно здригається у відповідь на електричний розряд, як лапа жабеняти.

Мені видається, у мене сіппуку вже відбулося. А прискіпатися нема до чого: щось кудись якось ходить і щось якось негучно каже.

Щось ходить офісом і каже Вірусі, що у неї сьогодні дуже чудові свіжі брови. Іноді користуюся цією своєю суперсилою й дивую дівчат до нестями: я помічаю, коли в них щось змінюється. Віруся каже, її чоловік справді не помітив, коли вона перефарбувалася з блондинки на рожеву. А я можу помітити новеньку каблучку на тоненькому пальчику. Можу помітити хусточку, що пасує до пальтечка. Костет казав, що цей скіл в тіндері треба писати в описі капслоком. Що дівчата вишикуються і записуватимуть номерки в черзі на долоньках.

Ну таке. Хілдур нічого нікуди не записує. Вона, як заведено, жбурляється цим ексклюзивним тортиком мені в табло: «Ой, та то все мені на голову результат декрету моєї перукарки — довелося експериментувати з іншою», «Ага, модняча сукенка, стиль життя від секонд-хенд!»

Віруся щиро радіє, мов лампочка зелена під новими бровами засвітлюється. Але до мене те світло не долинає.

Може, воно все краще, ніж виглядати тією зібганою вогкою ганчірочкою, якою ти є всередині. Та мені якось навіть соромно щодня вітатися з Вірусею, з її вирощеним на підвіконні розмарином, з Лесею, з натяганою нею бібліотекою, з Джоном, з його дротами, з кактусом Фукуямою, зі стажеркою, якій в голову надуло, та косяком волонтерів, яких я не можу запам’ятати — і здригаюсь, коли на вулиці зі мною радісно вітається хтось смутно знайомий по яскравому натовпу з бейджиками і термочашками...

Ніби я не маю права малювати ці дофамінові молекули з ніжками, якщо в мені лише зблимують кволі вогники у відповідь на їхні ватри, а навколо цих дискретних точок пусто. Ну хіба лише заповнено чимось... Як у Білокур чорний нескінченний простір де-не-де замальований докладними квітами, а де не замальований — там собі чесний чорний простір. Правдашній портрет того, що є.

За два тижні у мене виставка. Звучить нереально солідно. Джон таки не бреше. Підігнав знайомство із арт-директоркою нового арт-кафе. Арт-Ірою. На всі мої питання про формат вона радісно виголошувала, що у них повна воля для креативних особистостей. Сходив посидіти подивитися на стіни. Хороше місце. Феншуйне. Ванна стоїть у куточку антикварна на ніжках. Всередині подушки. Можна туди забратися і почитати. На світильниках написи на кшталт «Переходь на світлу сторону». Стінка, на яку вивішують виставкові твори, оббита жерстю, і на ній весела табличка «Це просто жесть». Рідненькі просто накреативили.

Попри те, що ніякі сенси (глибокі, внутрішні тощо) мистецтва всередині мене давно не прокльовувалися, від самих тих стін відчувся якийсь певний поштовх. Якщо перекласти на слова (а всередині воно не словами формулюється): може, мистецтво в мені та я в ньому і не врятуємо людство, та й не поможемо вилізти з дупи окремо взятим бодай кілька сотням представників людства... Але коли щось гарне висить у прикольних стінах, то це вже якось може налаштувати внутрішній камертон. Ну хоч одненькому представникові людства, га?.. Але в глибині душі сподіваєшся, що парі сотень. Ходять же туди відві­дувачі. В інстаграмі арт-кафе показують їхні стильні прикиди та розумні очі.

Поринув колупатися у завалах своїх вар’ятських кольорових закрутів. Оці буйства яр-мідянки і кобальтової зелені — «Трава, яка прийшла за нами» (цитата з «кумедного поета», ага). Оця чорна хвиля, з якої вимальовуються совині крила — без назви, але зі свіжого погляду спало на думку: «Довисни до весни». Оця акварельна хмарка, з якої висунулися котові вушка, особливо сподобалася Владці, і вона її сама тоді назвала: «Вищий милотаж». Щось треба доробити, щось переробити. І в паспарту би то все позасовувати. Але в «ДоФаМіні» настали часи худорлявих корів, транш страшно затримують, Леся пропонує «кому дуже треба» заплатити зі своїх власних заощаджень, я відмов­ляюсь. Вірі малих годувати, а мені, бач, заманулися примхи митця — паспартизація мистецтва.

Джонні рветься помогти. Вочевидь щось відчуває. Компенсує неможливість зробити мені монтаж із перенесенням у точку, де я вже цілком холодний до Влади.

— Я бачив в ютубі ролик, там чувак паспарту робив з аркуша паперу за дві хвилини, — каже. — Якщо хочеш, я можу тобі допомогти. Попрацюю паспартуткою.

Я завалив чернетками диван, Джон завалив папером кухню.

Мляво думаю, що надсилати Владі запрошення, мабуть, не обов’язково. Вона все одно не прийде. Це раз. Вона жодного разу ані словом не відгукнулася, коли я їй кидав свої відскановані малюнки. (Тільки найкращі, звісно, як той «Милотаж», один зі ста.) Це два. Та мені вже треба прикрити цю історію зовсім. Це три. І не для того, щоби я став такий самодостатній і цікавий, що тут вона вся би зацікавилася і прибігла, привернена моїми автономними чеснотами. А щоб реально вже забути.

Я блискуче прочитав собі лекцію на тему «І не чекай». Тепер я виконаю лабу, здам залік — і на канікули.

Осягнув банальну, але глобальну річ. Що далі чогось не робиш — то важче то зробити. Один день не походити до ненажерливої тренажерки — нічого, можна. Місяць не походити — потім здається непідсильним. Я після тієї ноги досі не доповз. Наважитись щось вимовити, коли набрав повітря — можливо. Коли вагався й котив туди-сюди на язику дві години поспіль — просто непідйомно. Сісти за роботу, коли відкладав її раз — нічого. Дійти до неї, коли відтерміновував уже сто разів — просто як із болота тягти бегемота. Який до того ж сильно реве. І так геть із усім, здається...

Рано чи пізно я маю звикнути до твоєї повної відсутності. І тоді важливо не зірватися ще раз, щоб не починати все спочатку.

Далі, я гадаю, має піти зворотний процес. Бо циклічність, діалектика, біорізноманітність і все таке. Чергування кольорів і способів життя. Ешерівські (телефон виправив: «есерівські»...) метаморфози риб до птахів.

{Київ, Жилянська}

Іноді, коли я впираюся в певні речі, крізь які ніяк не пролізеш, і тупо вдивляюся їм у вічі, немов баранець у всоте побачену клямку, я відчуваю, що ще трохи — й мені відкриється якась фундаментальна штука про влаштованість світу. Якась реально остаточна. Незважаючи на те, що нічого остаточного, видається, спостерігати не можна, і всесвіт безмежний. Але якась поверхня, з якої справді можна побачити речі без прикриття.

Чи це самовтіха за факапи? Чи це дійсно так улаштоване: коли окремішності не працюють — вилазить каркас чогось загального? Бо коли якась подробиця тобі класно вдалася, ти захоплений нею, ти в неї занурюєшся й починаєш облаштовувати. А коли опиняєшся голим під метеоритним дощем, то вбачаєш: о, тут ще й космос детектед, і він отакий просторий.

Коли заходиш у темний передпокій і можеш не вмикати світло, бо тобі добре відомий кожен сантиметр поверхні, і ніхто за час твоєї відсутності не міг нічого змінити в розташуванні предметів... Звідти на тебе дивиться результуюча безодня — у якій трошки зникає твоя бентежна мятєжна особистість.

Безнадія десь, зриваючи дах, відкриває тобі з горища якийсь такий широкий вітер, якусь таку екзистенційну волю.

Зараз осінь — доволі влучний сезон, щоби відпустити все, що так судомно хапав, як осінній листочок. Усі ці почуття між двома двоногими... Я самотнім оком дивлюсь на несамотніх людей і бачу, яка все то нервотрьопка й мозкойобка. «Не искажай мое представление о твоей ангельской природе», не бери мене на сімейні закупи до «Ашану».

Та навіть коли все доволі мило, мені муляє. Я бачив на одному зі свят Вірусиного чоловіка зблизька. Такий милий, трохи вснулий хлоп з кучерявою короною, акуратненько начесаною всередину залисини. Називає її «масічко». Зі мною бесіду почав: «І от Діма... Знаєш Діму? Ні? Так ось він, знаєш, поклав ламінат... Ось так ось, отакими конфігураціями. Смішно ж, правда?» Я намагався відчути, що мені смішно. І страшно цікаво. Остєпєнюсь — і матиму змогу відчути.

Знадвору тягне холодом і дощем і вобще. Я заварив дві ложки на чашку і сів писати Хілдур прощального листа. Про все прекрасне, хай йому грець. Про все нездійсненне, хай йому кінець.

{Київ, Золоті}

Ніби вагон розвантажив. Змок. Написав листа. Надсилати не став.

Може, він має повисіти як запобіжник. Як попереджальник. Як стоп-кран, який висить, але смикати його не тре. Як скло, яке можна видавити, але ніхто у здоровому розумі його не видавлює.

Але, власне, чому? Ніби щось припиниться. А припиниться лише напруженість: «Де ти, як ти, чому ти?..» Що, зрештою, не має різниці. Я ж не чув навіть що вона робила у тій М’янмі. Я ж не знаю навіть, може, вона зараз на якому ще Мадагаскарі.

Я з усього маю напнуту струну. Вона дзвенить. А можна було б зробити напнуте вітрило. І рухатися.

Перед моїми очима зараз сірий серпанок. Перед вухами — також. Часточка Бога на ім’я Хілдур аж ніяким чином до цього не докладалася. Ми самі забарвлюємо цей світ, мов розмальовку, тими кольорами, що маємо всередині. Мені його тепер забарвлює сіра речовина.

Сьогодні Леся сумно сказала, що зрозуміє, якщо у нас знайдуться якісь важливіші справи, бо наш наступний проект не підтверджують. Ми ентузіастично прокричали, що готові потерпіти. І з подвійним запалом знову взялися за підготовку до наступного фесту, котрий має бути в Барі, але не зрозуміло, чи матиме якусь фінансову базу. Назву міста віджартували як тільки могли. Я на власний подив щиро перековбасив старий стенд із таким завзяттям, що Джон зняв моє творче палання на відео, а я й не помітив.

Проте заняття не є лікувальними засобами. Я помив руки і відчув себе голим. Так голим і вийшов до дерев, що роздягались нервово під вітром.

А колись мені здавалося, що я можу все. Ну не в сенсі вивчити сто мов, подолати рак, не всидіти в робітні і вижити в концтаборі, а в сенсі витримувати психологічно всякі важкості. Із розумінням сенсу. Залишаючись собою.

Дивився на фотку з Ізок, зроблену за мить перед тим, як сів телефон (і я сів теж). Як мені тоді було? Я не пам’ятаю. Пам’ятаю лише фактаж. Згадував АвеМаріїні уважливі запевнення в моїй варіативності. Теж лише слова, значки, рисочки.

Виринання спогаду: «Це ж я, а я — можу, я — могутній» щось не працює.

Шляхта не працює.

Досвід мій — теж очевидячки шляхта.

Ти заспокоюєшся, але це не дає тобі заспокоєння.

Придивився до Джонових паспарту — і тільки макітру лишилося чухати. Він очевидно чудовий друг, бо стільки часу поза своїм телебаченням приділяє нашому драйвовому фестові, а тут решту часу присвятив мені. Але мої картинки в усе те його паперове начиння або не влазять, або стирчать, або там зяють дірки між картинкою й аркушем. Ну і в цілому вигляд то все має десь як виставка найкращих робіт з уроку малювання у другому класі. Але відкриття вже проанонсоване, арт-Іра вже вимагає назву і бажано ще й текст для соцмереж. Назва якось народилася: «Графопис і живафіка», бо з моїх картинок вочевидь постає такий дещо бентежний і переплутаний світ. А написати резюме попросив Костета. Той на диво довго з ним мучиться. Каже: «треба ще покрутити в голові».

Побачивши ті спартанські паспарту, щиро подякував Джонові й пояснив, що митці — специфічні люди, у них своє бачення, у мене дещо інша концепція промалювалася... Ну і не спав другу ніч поспіль. Брав великі чорні цупкі аркуші з тих, що залишилися непаспартизованими, і клеїв картинки ПВАшкою просто на них. Тоді клеїв зі споду мотузочки-петельки і привалював усе це книжками.

На ранок був пустий, як власний гаманець.

Прикріпив файл «лист» і натиснув «надіслати».

{Київ, біля метро Олімпійська}

Іноді у метро мені сам собою вмикався певний напрям думок. Наприклад, коли бачив когось зі шрамом, чи без пальця, чи з якимось слідом травми — я кожного разу думав, як тій людині було боляче в той момент, коли все то ставалося. І ось біль минув, він чи вона сидить тут спокійно, але всередині міститься той день, той момент, коли стало дуже боляче, а потім біль тривав, і дуже хотілося, щоб усе це скінчилося, і тепер усе ніби повернулось знов, але вже тепер не таким, як було до тієї миті.

Чи ще поширеніше — із поглядом на будь-яку частину одежі будь-якого стилю й стану можна було уявляти, як її носій прийшов по неї в магазин чи на речовий базар­чик біля того-таки метро — і приміряє, крутиться, когось питає: «Ну як тобі?», а той хтось видає свою авторитетну думку — й якою ж була авторитетна думка чоловіка цієї леді у наліпленому на її сідниці леопарді?

Іноді було цікаво уявляти за одягом тих, хто стоїть до тебе спиною, їхні обличчя. Часто я проколювався на кобітах із легковажними м’якими ведмедиками та лисичками, що коливалися на рожевих наплічничках: до мене оберталося правдивим кірпічом із суворо зціпленим ротом і хижим розфарбуванням.

Із поширенням татуювань стало ще цікавіше — можна стало уявляти філософські розлогі діалоги з тату-майстрами щодо сакральних значень усієї цієї фігні. Одного разу у дівчини на стегні зустрів набиту докладну копію «Мадонни з горностаєм». Так захопився уявним діалогом, що проїхав не одну, а дві станції. Коли ж бачиш пару з дитиною, то певно є знак того, що вони мали секс, і можна уявити собі, як відбувалася у них прелюдія, хто рулив процесом і що потім хто мовив по закінченні.

Сьогодні у мене виникла — знову самовільно — нова спостерігалка. Я дивився на кожного і думав: чи може в цю людину хтось закохатися — невзаємно і до нестями? Не в тому сенсі, щоби погодитися з нею бути. А в тому, щоби не спати — уявляти собі оці риси, а як запримітиш їх уживу — не дихати.

Деякі особи мали від мене наліпку «так», але не всі — і це не залежало від того, що більшістю вважається за вроду. Ось у цю із чорними губами та гострезними колінками — на раз, ось у цю явно інста-гьол з явними тисячами підписників — несила уявити.

На самого себе цю гру перенести не вийшло. З одного боку, моя ненакачаність, худорлявість напевне не вирішальний чинник. Від рекламних стандартів закохувальна здатність явно не залежить. Круглопикий Костик зі своїм пивним черевцем і дзеркальною маківкою під них явно не підходить, а під вигадану мною категорію «до нестями» цілком підходить (я колись для однієї нашої однокашниці навіть співчутливою жилеткою попрацював із цього приводу). З іншого боку... Інший бік у мене лівий. А з того боку у мене на скроні шрам, на якому волосся не росте. То від дитячої травми, колись був гепнувся з «Орльонка», який для мене малого ще був завеликий. Може, ця дірка псує всю мою харизму, перекреслюючи здатність цитувати Марка Аврелія й Майка Йогансена (перший завдяки АвеМарії, другий завдяки Надії) та вимовляти вголос компліменти. А може, її псують короткі пальці. Це мені Алька колись про них таке сказала в дитинстві, коли хотіла чимось дошкульним ущипнути. Ось і не вийшло з мене гітариста, не те що піаніста. Що для харизми недобре.

{Київ, Золоті}

Леся покликала мене на «один на один». Для мене цей наш традиційний формат — добрий винахід, бо на всіх спільних обговореннях я за дві хвилини офігіваю від перебивання одне одного (навіть при тому, що у нас фактичне перебивання швидко припиняється — але ж думки все одно стрибають над нашими головами, як шалені білочки чи то бджілочки) і купи різноманітних непослідовних міркувань, що вивалюються купою і починають вільно клубочитися. Пояснити ідею, обговорити план, та взагалі будь-що віч-на-віч простіше у стільки разів... Ну в пропорційну кількості учасників кількість разів.

— Сире, — каже урочисто, усміхається, поправляє дбайливо укладені помаранчеві кучері, але очі чомусь бігають, — а ти пам’ятаєш, що ти з нами вже два роки?

— Ніфіга собі, — кажу, — але в мене, знаєш, таке враження, що ми біля червоного універу з тобою стикнулися та зависли в «Олів’є», зайнявши столик на весь вечір, от буквально вчора...

— Ага, — сміється, — та ж сама історія. Але при цьому одночасно — що я тут років шість, не менше.

— Аналогічно, шеф! Не знаю, що тут із часом коїться...

— Він казиться! А пам’ятаєш, як ми намагалися втиснути всі наші лахи у мою бідну щойно відремонтовану «Хрюшу»? А тепер уже п’ятитонник доводиться орендувати...

А очі — на стелю, на напівзібраний стенд, на Фукуяму, на власний педикюр (ми від початку офісом босоніж або в шкарпетках чалапали)... Ну, думаю, зараз очевидно буде щось гіркувате в цих солодощах. Може, ще зарплати треба почекати.

— Сире, — каже Леся, нарешті подивившись просто на мене своїми круглими, завжди блискучими від свіжих ідей очиськами, — «ДоФаМін» — все.

Я кілька хвилин не знав що відповісти.

А тоді попросив дати мені час, щоб щось відказати. Бо це так, ніби раптом тобі повідомили, що у тебе родич помер. І ти ніби міг щось підозрювати, бо той нездужав останнім часом, але. Але не можеш нічого сказати.

{Київ, Жилянська}

Ідучи тоді додому під дріботінням дрібнобілого, я потягнувся написати Владці. Я завжди чомусь їй першій писав про такі речі. І ось на такі речі вона завжди відгукувалася, рятівниця кошенят. І щось доволі доречне казала завше. Я колись сміявся з її характерної манери жаліти сумну облізлу афішку на мокрій тумбі: «Хілдур, ця вже мені твоя емпатія до неживих речей!»

Очевидно, я теж не дуже жива річ. Коли щось реальне, а не зі сфери чуттів, мене накривало, вона мені співчувала, як справді друг. Але як я не зміг запросити її на виставку (бо запросивши, вже не подужав би її байдужої відсутності), так і зараз не повідомив, що у Сізіфа забрали недолупану скалу, справу його хворого серця. Бо краще потерпіти ще, не напрошуватися на сердечне спілкування. Я потім після нього не можу повертатися у свій домашній вакуум.

Та знову мені здається, що мене чимось вдарили під горлянку і там те, чим ударили, залишили.

Я коли записую, телефончику, як я ото її постійно чекаю — а її повністю нема — аж раптом є — і тоді знову сто разів нема — у мене від спроб описати цю маячню нудота починається. Ну дитинко, кинь ти бяку з третього разу, яка тобі релігія не дозволяє? Я би сам таке довго читати не зміг. Вона його не хоче, а він сидить нюні розпускає, і так триває три томи. Пеньок.

Як у людини з нібито неушкодженими лобними частками така маячня може тривати довго, як життя, і сильно, як смерть?

Кактус Фукуяма, забраний додому, здивовано визирав із дев’ятого поверху на всохлу Либідь і щоранку рвав мені серце. Та доволі швидко я оговтався, припинив хапати повітря ротом, згадувати: драконів зі спини; Вірусин космічний чізкейк на честь запуску того креативного інтерактивного звіту; Лесю в помаранчевому шалику з візерунками-«огірками» із Перепадею під пахвою; темне шосе зі світлячками, яким ми під прозору музику з чийогось телефону тихо рухаємося з Білої Церкви й я почуваю себе частиною якогось цілого організму; як я припер Костетове яблучне підбадьорити домонтування ролика — і тоді Джон пізно ввечері ходить офісом і горлає: «Під облачком явір похилений!», а я піднапружившись видаю йому танго «Магнолія»...

Я не знаю, чи стала більш відкритою моя внутрішня монголія. Але Сир Нормальний періоду Амеріґо, періоду львівського обміну, періоду «Жыве Беларусь» ніколи не міг би уявити себе там, де я опинився.

Усе це ніби саме склалося в шухляду і засунулося кудись углиб. На мій пост про пошуки роботи мені не лише побажали нових, іще ширших обріїв, а й кинули одразу дві халтури. За них я й узявся. Тепер спускаєш ноги з дивану — і ти в офісі. «Наковбасив, засунув у щілинку...» Всесвіт не фраєр, усе виконає. А ти «хоч бим знехтів, прото маш терпіти».

Та нічого ствердного, ясного, зрозумілого, безсумнівно оцінюваного як добре. Будь-які згадки, скарбнички, аптечки не містять полегшень. Ні вилізання у довкілля: борсався вчора суцільно білим бульваром Шевченка і суцільно білим ботсадом у повній сірій мряці. Ні улюблені альбоми: мене від них починає тіпати, причому не з можливою катарсичною приємністю, а тупо як об підлогу. Ні спілкування: я перебираю імена — й зараз не бачу того, хто не видавався б мені кандидатом на те, що я задовбу його без справедливості та надії.

Нічого світлого в тунелі. Крім хіба того кинутого Джоном у месенджер довгого відео з неіснуючим уже маршрутом трамвайчика. Там просто хтось знімає стоячи біля вікна. Як він рухається крізь Поділ, далі вздовж річки, далі мостом, далі в глибини лівого берега — і незнайома мелодія накладена. І все. Оце єдине, що викликало в мені якісь рухи всередині.

І нічого не працює. Нічого гарантовано не рятує. Ні спорт та більш правильна їжа. Ні прописані фахівцем вітаміни.

Нема його — отого «що після того, то внаслідок того». Стається що завгодно.

Ну хіба що зубам трохи кращає, коли їх електрощіткою пилососити.

Ромко шокував. Зібрався воювати добровольцем. Костет повторює, як папуга: «Ну ти дайош, ну ти дайош». Він певний, що брат тупо рветься до самогубства, яке нікому до того ж непотрібно, бо все одно потім «наверху всьо порішають» і частину країни здадуть, бо інших реалістичних варіантів немає. Ромкова дівчина мовчить і розгублено усміхається. Леська одна розвинула бурхливу практичну діяльність і вже зібрала десь по сусекам усе, що потрібно бійцю.

Я від початку війни, і всю післямайданівську весну, і страшне літо, та й далі, попри виправдання роботою на благо громадянського суспільства, приміряв на себе можливість туди потрапити. Із жахом, чесно кажучи, серйознішим, ніж тоді на прабабусиному горищі з книжкою про подвиги піонерів-героїв. Не знаю, чи то в мені тестостерону недостатньо, чи то наслідки спілкування з Килиною Митрофанівною замість загартованих вуличних сявок і «не чоловіча точка зору», чи то ще що — але в мені мілітарності нуль. І будь-якого характеру піднесення від будь-якого штибу воєнної героїки — нуль. Сир Нормальний, котрий після Майдану відчув, що не можна взагалі не робити бодай щось суспільно корисне, «де общеє добро в упадку», все одно ніяк не зажадав виконувати своє конституційне право вбивати і бути вбитим. При тому, що я вже не вважаю, що в ситуації, коли на країну нападають, усе населення має йти на агресора, дружньо вимахуючи оберемками лютиків і пацификів. І розумом можу зрозуміти Ромка. І серцем іноді можу зрозуміти, коли зовсім хріново: «Чи на війну піти, все одно життя чорне, мерзле й безсенсовне». Але це все-таки не менш дитиняча позиція, ніж: «Вона мене не хоче, піду стрибну з даху на браху».

Але й і жити настільки, наскільки мені всю дорогу взагалі кортіло — спокійно, меланхолійно, відсторонено, зосереджено на якихось неквапних детальках — у настільки хиткому та схибленому світі — схоже, що не вийде. Ігнорувати дописи, що закликають зібрати на бронік. Не клацати на фейсбучну подію, кинуту Юлькою з дружньої ГОшки, і замість запланованої покатушки не чимчикувати сонно зранку під Конституційний суд. Сам казав собі, що задоволення не головне в житті, а відстоювання цінностей не конче приносить задоволення. Сам казав, що доведеться відрощувати щось корисніше за звичну зябру.

Часи загалом не надто сприятливі для мого снулого темпераменту.

{Київ, Поділ}

Алька: ну шо как? рассказывай же!

Я: Та що тобі сказати, Чебурашко...

Алька: ну как оно все прошло? я кулаки за тебя держала на всех конечностях!

Я: Ти справжній друг, товариш і брат.

Алька: ну Винсент, ты долго мяться будешь?

Я: Та Тео, все норм пройшло. Три людини прийшло. Не згадуючи собаку арт-Іру, яка в останній момент змусила мене перевісити графічну половину на ту стіну, де взагалі нічого не видно. Навіть Костет не дійшов, і резюме не написав. Промимрив, що «такі складні почуття, що я щось не можу їх сформулювати». А в очах: чувак, нащо я погодився заради дружби, нічогісінько в мені не викликають твої трави, відчепись від мене по-хорошому, так добре сиділи з пивом, нащо ти мене в це втягнув. Так що й добре, що нікого не прийшло.

Алька: они чо, подудонились все? ты ж гений, бро

Я: І це мене втішає. Піду погуглю, почім колегу Вінсента нині беруть. До нього за життя теж жоден крокоділ не пріходіл.

Я: Телефон виправляє «погуглю» на «погублю».

{Київ, Жилянська}

Прокинувся, проковтнув ранковий вареник. Ніби розжовуєш спінений полістирол. Витягли на нараду. Директорка дивилася на все навколо критично й водночас поблажливо: так, ніби засуджує, але готова дати можливість відпрацювати, щоб не псувати оцінку в чверті. Померзнувши в офісі, померз пішки у Будинок звукозапису, де померз на Енвері Ізмайлові, а тоді, примерзши, — додому, примерз до ноута. Знову кашель кошмарний. Важкі жаби на очах, гіпопотам на грудях, в минулому дурна дірка, в майбутньому дірява дурня, посєрєдінє гвоздік. Вбитий кудись всередину.

Система стабільна... Якщо виключити із системи те кляте серце, що виявляє олімпійські (або ж паралімпійські?..) здібності до розривання у висоту, довжину, а також фігурного розривання. Зараз воно каже, що йому смертельно набридло і воно втомилося.

Сидів тупив у «шарікі» не знаю скільки. Тоді подивився на себе здивованими власною байдужістю очима. Знудився. Думаю мляво: де мої другі-треті-десяті варіанти, схвалені науковою керівницею? Ти в дупі. Така фігня спіткала шматочок усесвіту, часточку Бога, яку було названо твоїм іменем. Що можеш робити? Пофантазуй. Ну... Можна досліджувати депресію географічним чином — отака-от низинна країна, до якої ми раптово потрапили: що ж тут росте корисного, а що отруйного? Хоч мапу малюй, усе розвага...

Згадав, як колись мені хтось (хто — вже не згадав...) переповідав книжку, яка радила всі внутрішні збурення фіксувати просто як явища. І коли розум думає: «Я ніколи собі нікого не знайду», не опиратися (бо все то без толку), а чемненько відказувати: «Дякую тобі, розуме, за таку цікаву думку». І коли серце волає: «Я останній ідіот, я не здатен виборсатися із самотного тупіння», не відкидати (бо все одно вилізе примножене, коли заштовхувати під килим), а сміливо глянути тому в вічі: «Дякую тобі, серцю, за таку цікаву емоцію».

Дослідження має зменшувати збентеження. Це має бути цікавий феномен, досліджуй.

Але ж, чорт забирай, він позбавляє дослідника дослідницьких здібностей... Я би так грався досхочу — коли би був у більшій нормі. У меншій дупі.

Чому я вже не чую того голосу, що ще в інституті вилазив до мене, як джинн із пляшки та промовляв до мене щоразу виразно, голосно і втішно — після того як повбиваєшся об стінку зо три години?

Записав собі сьогодні розібратися з квитанціями і сплатити, а завтра з очищеною совістю зайти домовитися нарешті щодо показів лічильників. Ага. Не здатен послідовно взятися до двох невеличких справ конкретних. Усе розпадається, розкладається на дискретне. Лишилася лише записана на зіжмаканому папірчику інформація про якусь цілісну особистість із притаманними їй певними рисами. Немов поверхня одягу. Підкладки у нього нема. Мої сумніви, мої факапи, мої відчаї зсередини завше наповнювала якась субстанція, яка вкладала їх у загальний — в цілому красивий, значущий — контекст, і тримала все це купи. Навіть непослідовність, нетривкість були тривкими й послідовними частинами штуки, яка кудись рухається, бо в неї щось вдихнуте. Зараз цей газ згас.

Якісь фахові навички у мене, очевидно, все-таки за ці роки утворилися, якщо мої замовники мене не посилають. Але я не передивляюся, що їм надсилаю. Бо мені то дещо страшно і встидно. І посуд якийсь став... нерукопомитний.

Влада не відповіла на той мій лист. Я вилізав зі шкіри, щоб не написати щось, що могло би її образити, таж усе-таки вона вважала мене другом. Чи ні?.. Або ж я знову можу вигадати десяток версій її мовчання. Та навіщо? Я маю припинити. Випущений мною осінній листочок має долетіти. Зітліти. Тоді, може, щось там далі виросте нове. Але я вже зовсім не розумію, як такі речі люди роблять. Мені зараз праворуч підеш — коня загубиш, ліворуч підеш — всю кінноту проїбеш, навпростець — так зі стайнею разом...

Побачений пейзаж вимагає великої кількості червоного портвейну. Хоч під ліжко ховайся, але ж я сплю просто в спальнику на підлозі. Нема куди й полізти.

Тіло, намазане на те підлогове ліжко, мов підтале масло на хлібину, ніяк не може віддертися. Я встаю і хочу лягти. Я корюсь і лягаю й мені не легшає. Тіло не хоче й, здається, навіть не може потягнутися й зробити все те, що йому пропонують для отямлення й збадьорення. Воно повільно сповза... Сповзомбі. Волію валятися.

Нічого не хочу. Навіть не дуже хочу хотіти. Я тільки пам’ятаю, що колись дуже хотів. А тоді хотів хотіти. Здається, я собі тоді щось таке казав про те, що маю запам’ятати той стан. І до нього повертатись... Де він був, не дуже пам’ятаю. А ще був стан, де я просив не зупинитися. Я пам’ятав, що щось було, й це бодай якось рятувало, хоча й це зовсім не рятувало... Шлях курив, та я його не вкурив.

Я не знаю, що з цим зробити. Я хочу лягти, ідіть під три чорти.

Є речі, в які добровільно не можна вступати в межах жодного експерименту. Бо вони — хоч і не можна сказати, що невиліковні — але час та ресурси на той процес беруться такі, що хай йому грець.

Наркозалежність від людських хімій, можливо, лікується. Але ж лишаєшся ледве живим.

«Залишаєшся сам наодинці з нічим»...

Мрію провести якийсь день у ліжку, неробстві, гультяйстві та увеї.

І портвеї...

Де там, навіть коли ти склав лапки і поплив за течією, навколо виє арзамаський ужос.

Сьогодні згадав, що не можу згадати, скільки часу я не згадував, скільки у мене не було сексу. Пішов у ванну. Цікаво, як космонавти роблять це посеред вакууму. Гадаю, якось так.

У байдужості, втомі, відразі, пустці, звичайно, є щось приємне. Принаймні можна скласти лапки й ніц не робити. І ніц не хотіти. Гармонія. Просвітлення. Нема бажання — нема страждання.

Але ж це відчувається як здатися, а здаватися (кому? ентропії?..) все-таки гидко.

Мені не хочеться здаватися... Хоча хочеться здатися.

Кашель щось зовсім вивертає. Я починаю згадувати про дітей Африки. Тобто про те, що у мене все направду нормально, навколо мене могли би бути вибухи, я міг би мати долати рак чи думати про дружину у концтаборі. Як би я впорався? Та не знаю, не знаю, і вигадувати не подужаю.

Боюся, в мені щось реально фатально поламалося. Раніше такого не відчував. Ну трапилася якась біда. Ну страшний скандал з батьками, після якого я всерйоз поліз на горище звідти стрибати. Але позирнув згори, а навколо така краса, передумав за дві хвилини. Ну вкрадена стипендія всієї групи, коли я замість хворого Костика ходив до бухгалтерії, після чого я всерйоз готувався тікати з міста чи стрибати з моста. Але якось теж пронесло. Тепер уже навіть не згадаю, як саме! І я ж в будь-якому кошмарі лишався — я сам. А тепер... Ніхто на мене з ножем не напав, я просто якось не так повернув голову чи подумав на міліметр убік поточних справ. І замість мене всередину засовують щось абсолютно не схоже на мене-нормального.

Тоді після «Дахи-Брахи» вночі була паніка, різка, але не довга. А тепер постійним тлом повзучий страх. Мене можуть розвалити не те що найменші натяки на щось страшне, а навіть щось цілком, знов-таки, нормальне. Оці мої дивні запаморочення, коли заглядаєш у холодильник і бачиш сир, і якийсь він геть ненормальний... (Застрягло ж це словечко! Але навіть літери, які його утворюють, мене напружують. Я ж не психічний! Я ніби все розумію. Не кусаюсь, на людей не кидаюсь, об стіни не б’юсь, нічого на собі не ріжу. Ніби. Але почуваюсь психом.) Оці незрозумілі потемніння, коли відчиняєш двері під’їзду... Оце одуріння, коли на будь-яку річ дивишся із відстороненням, нерозумінням, відчуваєш віддалення, розгубленість, неможливість якось упевнитися в справжності, цікавості, важливості... можливості. Оте отетеріння, коли стрьомно будь-яку нейтральну репліку чути, здригаєшся, ніби вона ворожа. Оце остовпіння, коли втуплюєшся в чиїсь черевики, і крізь них прозирає якась глибока дірка — не в сенсі якості взуття, в сенсі пустки...

І не віриш у саму можливість від неї бодай відпустки.