Від пустки

Розділ 5. Розстріляне молоко

{Київ, Жилянська}

Двір свіжозбудованої будівлі біля спортзалу повністю складається зі здоровезних автівок.

У залі купа народу. Мабуть, вичавлюють із себе по краплі рабів олів’є. Чи просто олів’є.

Щось згадав один момент із дитинства, з першого класу. Пам’ятаю, якось я валявся вдома хворий, втупляв у загадкових фантастичних звірів із роззявленими пащеками на шпалерах (направду — квіти, але якщо подивитися впритул...) — і раптом мене осяяло страшне припущення щодо дорослого світу. Ось дорослі втлумачують нам, дітям, по шість днів на тиждень, що шість десятків мільйонів років тому по Землі тупцяли трицератопси. А сімдесят років тому відбулася революція і дєдушка Лєнін спокутував усі наші гріхи. Та що, коли це просто змова? Дорослі домовилися і все це тупо вигадали, а тепер нам загружають. Нічого ж такого насправді не було. А що було — мені ніколи не дізнатися, бо всю правдоньку ніхто направду не знає. А всі ці шматочки кісток і малюнки з книжки «Лєнін і пєчнік» — так собі доказ. Те, що за шматочком кістки можна відновити цілу здоровецьку тварюку, то ви парте немовлятам. А намалювати альтернативну лєніну з пєчніком історію я й сам можу незгірше.

До чого це я? Сьогодні я втямив, що немає в світі нічого певного й рятівного, включно з електричною зубною щіткою. Навіть вона теж не допомагає. Це теж частина пазла світової змови — поширювати серед мене, наївного, думку, що бодай якась пряма залежність може спрацювати. До ранку не спав, «кетанов» не помагав, уранішній стоматолог, впольований на всі мої гонорари, цмокав язиком, відвертаючись від мого надсадного кашляння, і зітхав, що зуби в мене не тойво, ось оцей шостий має таку-то ваду, а отой кутній сяку-то, а обидва зуби мудрості треба вирвати (щоб, очевидно, ото не мудрувати). Тобто світ фактично не має закономірностей і залежностей. Не було ніякого дєдушкі Лєніна, а «кетанов» не містить ніякого кеторолаку трометаміну. Та якщо й містить якусь речовину, якій можна було би дати таке ім’я, то та направду ніц не робить із запаленою тканиною. А що комусь колись від цієї білої шайбочки попустило — то чисте самонавіювання. Мені он теж здавалося, що мене від вигляду однієї білявки попускало. І який же то кеторолаку трометамін вона містить? Які в дупу хімії?

Мозок усе лізе лише в ті місця, мов язик, яким ти не здатен не лізти туди, де зуба щойно видерто.

Трапляється так, що коли багато витрачаєш, потім десь ізвідкись компенсується. Крім тих двох замовників, мені знайшовся ще один, котрому треба багато красивої та хитрої верстки наукпопу. Я вразив менеджерку в саме серце тим, що побачив помилку у картинці з молекулою дофаміну... Їх там загалом купа — тих, крізь кого проходить макет, і всі прискіпливі, як собацюри, але принаймні видавництво акуратне у перерахунках. А переробляти все по стопіцот разів я незлецько натаскався на драконах.

«Что ему сделается... работает до дыма из ушей». Коли не можеш нічого робити, Альчин чоловічий метод на все покласти робочий орган — робе, та я в тому методові сумніваюсь. Посумніваюсь-посумніваюсь, поки вмиваюсь, а тоді сідаю впрягаюсь. Я все одно не вбачаю ясної путівної зорі в певному виді діяльності. Не створюю чогось цікавого всесвітові, гідного вічності. І мої звитяги задля соціальних змін, ці стенди, які я так натхненно розмальовував і тягав — до чого воно все тепер, коли тимчасові дофаміни припинили вироблятися?..

Відчутно, до сороківки несу такі крупні дірки, що в тканині більше дірок, ніж власне ниток.

Коли намагаюся усвідомити, нащо я тридцять чотири роки то зістрибую, то сповзаю з ліжка, мені згадуються лише окремі залишки минулого. Так, ніби мою біографію хтось спересердя пошматував — і вона з оповіді перетворилася на купку розірваних, розрізнених шматочків. Тоді в Ізках був злапав якесь розуміння того, що навіть негарне було немарне. А так воно примарне. Я б тоді, мабуть, не міг би й уявити такі низини, в яких ну жодної можливості осягнути ту точку осягнення, прийняти цю ідею прийняття — себто стати у цей стан.

Повз мене летить шматочок, ловлю той нейронний кленовий листочок. Львівський хостел, продавлене крісло, холодна пляшка, призахідний промінь — і я, покопирсавшись у пам’яті, декламую: «Плакав пан з Вогняної Землі: / І чого я живу взагалі? / Плакав би дотепер — / Та від смутку помер / Пан-плаксій з Вогняної Землі!»

Надія мені непевно усміхається. Щось жартує про автора і лімеричного героя. Світло лампи проковзує по її голеній потилиці і вмощується на високій вилиці.

Картинка не має кольору.

{Київ, біля Софії}

Джон затяг мене в секту до йогів. Сьогодні на арені: Сир Нормальний звар’ював і йде вже на третє заняття з медитації. Я-то йому відказав щиро, у якій сахасрарі я бачив усіх цих езотериків із їхніми спогляданнями пупа і зануреннями в рожеві фантазії. Але той пообіцяв якусь супер-пупер-незвичайну монахиню — заклавшись на устриці в новомодній «Мушлі», що я ту тітку послухаю і піду тоді знову. Я був певний, що устриці вже у мене в роті — та добре, що не потроїв порцію. Бо програв.

Та монахиня Маріола мені неймовірно нагадала АвеМарію. Не буквально, не зовнішньо, а у чомусь загальному. Оцей тон. Розумниці, яка тихо жартує. Людини, що каже про високі матерії із заземленою іронією. Поєднання устремління до безмежності й здорового глузду. Спокій і при тому емоційність. Та сама схвильована усвідомленість. Те, чого я впритул не бачу довкола. Та сама відсторонена спокійна усмішка. Я не міг відірватися від видовища.

Вона була... така... Я міг би зараз слухати — її... І все це шмат мене, мого життя, відірваний і закінчений, що ні до чого вже не пришиєш. А тут існує така людина. Молодша. Розказує — не наслухаєшся.

Уже потім я почав розмірковувати, що, скажімо, ця їхня фірмова установка: «Перебувай повністю у тому, що робиш або що відбувається» — насправді дуже натягнута. Бо те їхнє «те» має ж забагато компонентів. «Будь у парку, коли гуляєш у парку» — а в якім саме листочку? Чи в усіх разом? А як щодо ліхтарів? А білочка побігла — це вона мене відволікла, чи той компонент входить до всього пакету? А якщо все це разом, то що робити з неохопленим? Ми все одно щось вихоплюємо, на чомусь фокусуємося. Навіть розфокусовано — щось на першому плані, а щось таки поза увагою.

До того ж як можна тут «спостерігати своє тіло», тут «спостерігати свої думки», а там «спостерігати свої емоції»? Я не певен, що я такий у світі один, у кого думки мають емоційне забарвлення, а емоції виливаються у напрями думки. (В сумі, очевидно, виходять думоції.) І що коли я зосереджений на лівому вусі, я не відімкнений від емоцій. Чи від того, яка там повз мене білочка пробігла. Не кажучи — сусідський перфоратор.

А оці їхні фірмові формулювання, звісно, такі вже смішні. «Щоби створити устойчівоє благополучіє...» Я би сформулював точніше: радше щоби виборсатися із не підйомної серцю моєму дупи. Щоби дуба не дати.

Але ходити все одно ходив. А що мені зробиться. Далі мого теперішнього дуба, мабуть, точно не буде. А так надивлюся на цю монахиню — а може, й направду всі ті пожбурені Джоном статті не брешуть, і медитації роблять нові нейронні зв’язки й освітлюють чорні ями.

Ну що, не мала баба клопоту, купила порося, а потім ще одненьке, далі ще одне... А старушки все падали, а горщечок усе варив, а баба все не могла зупинитись. Продовжуючи тваринницьку метафору, так ми козу не продамо, так ми накупимо ще сто голів цієї худобини рогатої.

Четверта, словом, робота.

{Київ, Майдан}

Зустрічався з тою менеджеркою підписати роздрукований договір та забрати свої екземпляри, вона прийшла рівно о 14.00. Я вражений. Мені вже здавалося, що таких людей узагалі не існує. У «ДоФаМіні» ніщо не починалося вчасно. Якщо брейншторм був призначений на 10.00, то Віруся встрибувала о 10.25 («нема вам Віри!»), о 10.40 всі починали пити каву й обговорювати останній випуск Майкла Щура, а кирпата стажерка по відмиванні кицьки приходила чітко на фінальний акорд обговорення. Якщо фест розпочинався о 15.00, то волонтери прирулювали не раніше ніж о шістнадцятій. Про забивання стрілок із Костетом мовчу. Я намагався спеціально робити йому фору: силувався приходити на півгодини пізніше, що забирало купу зусиль (якщо вже зібрався коли треба, куди себе подіти?). Костик з’являвся ще за півгодини. Із замовників жоден іще не перерахував мені гроші в той день, коли обіцяв. Зате півроку обіцянок «завтра» — таке траплялося.

Я вже почав здогадуватися, що наш мозок узагалі повільнюх. «ДоФаМіни» от у перші кілька місяців діяльності часто влаштовували суботники, на яких роздавали листівки про наші фести. Швидко від того відмовилися, бо неефективно було. Але два роки минуло — а всі знайомі, вітаючись, розпитували мене, де у нас відбудеться наступний суботник і чи не приберемо ми в їхньому дворі. А у нас із Полінкою була знайома, яка хотіла придумати собі псевдонім — і ми запропонували їй назватися Кульбабою. Та підписала так перший свій блог, але їй не зайшло — і вона пристала до іншої пропозиції, й поступово розкрутилася в мережі як Комаха. Але Полінка так і не запам’ятала цього імені, й кожного разу як згадувала Аню Комаху, гуглила блоги Кульбаби.

Я вбачаю в цьому принципові добрий знак. Можливо, мене насправді вже попустило від цієї історії, що вивернула мене, викрутила мене і розвісила сушитися. Але гальмо-мозок ще просто не усвідомив звільнення — й автоматом витягує зі своїх глибин минулорічні й позаминулорічні відчуття.

Який це вже за номером убачений мною добрий знак за підзвітний період?..

{Київ, Поштова}

Сьогодні якийсь дивовижний день. Випхав себе в спортзал, там зачинено, поповз хоч вулицями поповзати трошечки. І на по вуха повній болотної субстанції Воздвиженці мені ні від чого ввімкнулося якесь світло у мозку. Як тоді з джин-тоніком на Університетській гірці чи в обнімку з вєліком на Щекавиці, тільки зовсім зненацька. От просто стою біля вивіски «Ботан» — і бачу її в усіх дрібницях-подробицях. І можу так стирчати й милуватися півгодини. Чухаю вухо — і розчулююся: яка кльова штука. Така закручена хитрим чином. Усе чує. Ще й на дотик приємна.

А тоді я пішов крізь тумани та потужні пласти недоталого снігу. Повз скверик, на відміну від кволо-весняних вулиць — ще зимовий, укритий суцільними шарами снігів у блакитні смужки тіней, якими гасали собачатка... Біля річки туман загуснув — бо висів над нерозталими сніговими дорогами. І були мені милі тумани, й були мені симпатичні ті біло-сіро-брунатні масиви. І мокрі бруківки. І запахи, і звуки.

Я б назвав такі моменти «приймальними годинами». Коли ти все приймаєш. Чому вони приходять? Чому потім не приходять? Мозок мовчить, всесвіт мовчить, телефон із ними у змові.

{Київ, малий ботсад}

— Ні, а що «нервовий», — кажу, — то тільки я, значить, нервовий, а вас нікого не бісить це мозкодзьобство? Сама формула «малолітніх дітей» уже чого варта. Чому не малих, чому не маленьких? Або тоді вже не «громадян дитячого віку»? І те, що спеціально обучена тьотя тупо тицяє пальцем у цю кнопку кожного разу, коли до турнікету підходить людина з дитиною? І це повторюється три тисячі вісімсот разів на день? Голосно? А коли щось справді термінове оголошують, то нічого не зрозумієш: бубубу, будьте уважні бо бубубу? Якщо трапиться справді якась біда, згоримо всі геть — під переможне і чітко чутне: «Шановні-пасажири-перебуваючи-на-території-метрополітену-з-малолітніми-дітьми — дотримуйтеся-правил-безпеки-пильнуйте-за-поведінкою-малолітніх-дітей — для-уникнення-травматичних-випадків-з-ними!»?

— Та я це просто взагалі не помічаю, — щиро відказує Костик, — як шум водоспаду.

— А я коли бачу напис «евакуатор-маніпулятор», весь час думаю: він має трагічно нити: «Ну їдь, красно прошу, а то в мене серце таке хворе, мені зле стане», — каже Саша не в тему, але ми регочем. У неї за годину потяг, і ми всі чомусь її проводжаємо колами. Хоча з усієї компанії її добре знає... Не знаю хто. Мабуть, Ромкова дівчина, котра з’являється, щоб переказати нам Ромкові новини, які полягають у тому, що він живий (і це насправді найцінніша й найінформативніша з усіх можливих новин, думаю).

Надходить весна. Ми сидимо на сходах.

{Київ, Вокзальна}

Настає весна. Ми сидимо на парапеті.

— Та якось воно забагато усього з усіх боків, — веду я, вкушений скептичним настроєм. — Ти маєш бути живий-здоровий і більш-менш функціональний, тому мусиш бігати-стрибати. Кубики качати. Себе періодично ремонтувати, ба навіть профілактувати. Ти маєш отримувати всякі земні основи і бонуси, тому мусиш на них зароб­ляти. А потім ще й бігати по всяких пунктах реалізації усього того. Ти маєш якось не дичавіти і спілкуватись, тому не забивати на зустрічі. Ти маєш отримувати культурну насолоду, тому потрібен час на музику та книжки, кіна з театрами. Ти маєш реалізувати щось усередині себе, тому десь має взятись час та сили на малювання. Ну а тепер — головне. Те, що насамперед ти відчуваєш себе істотою, яка велотуристить рідним містом із роззявленими очима. Скільки у нас пунктів набудувалося? А я зранку вирішив трохи прибратися в барлозі — і жодного іншого пункту з тої програми!

— І це ти ще не згадав дійсно важливі речі. Любовне, потім сімейне життя. Любов до батьківщини...

— А тепер — слайди! — додає Костик.

— ...в сенсі участь у політичному житті. Любов до людей...

— І прикладний гуманізм, — додає Костик.

— ...і участь у соціальних проектах, — закінчує Віруся незворушно-серйозно.

— Але ось останнім часом я якось часто подумую в бік «наплювати, прибрати і підмести». Не в сенсі вчорашнього сміття на кухні, а в сенсі цих джентльменських наборів, — зізнаюсь я не менш серйозно. — Я оце виходив із дому, вимкнув світло і знов згадав про смерть...

— Знову будеш до всіх доскіпуватися, що ж там на тім світі? Я не скажу! — відказує Костик.

— Ой, про тебе я і так знаю. У тебе там десять гурій, тринадцять пабліків у соцмережах і безмежне постачання «шаленої бджілки». Коротше, домучу вас до смерті темою смерті. То моя вічна асоціація — вимикають світло, ти нічого не бачиш і не знаєш, невідомість... Але мені здавалося, ти щось намагатимешся намацувати...

— І що ти намацав у результаті, виходячи з дому? — цікавиться Саша.

— От зараз мені якось побачилося, що намацувати там нема чого. Світло просто вимкнуть. Темрява — то відсутність світла. Його просто не стане. Тебе просто не стане. Усе просто. Більше нічого не буде. Усе, що є, є тут. Тут воно якось склалося й складається. Потім воно розкладається.

— То що, я марно здавав релігієзнавство і вступ до філософії? — мружиться Костик. — Атмана нема? Навіть платонівської ідеї котовості кіт наплакав?

— Ти шариш, чувак. Ніщо не тримає кота купи і не переходить в іншу посудину. То просто сукупність, яка себе якось виявляє. І воно все десь вар’ює. Десь вар’ятіє. А тоді згасне. І просто зі шматочків конструктора стане щось нове. Але нема великої концепції того конструктора.

— Тобто ти просто шматочок пластику, безвольна деталька? — Костету моє вчення явно подобається не більше ніж моя концепція нормальності поза треніками дяді Льоші.

— Ну можна інакше. Ти пензлик, який малює куточок великої картини. Але от немає картині цілісності. А пензликові — перетворення і карми для кошек и собак.

— Нічосі, — серйозно каже Саша, махнувши головою, від чого її волосся злітає дугою. — Це ж моя пісенька. Це я колись придумала, що я пензлик. Все, що ти там робиш — тим ти виводиш лінію в загальному візерунку. А яка вона вийде — то вже залежить від того, з якої білки ти зроблена, в яку фарбу тебе макнули, в який бік повели — так ось і береш участь у загальній картині. А навколо такі самі. Всі беруть участь, цілої композиції ніхто не бачить.

— Бо вона цілком випадкова, — завершую я.

— Не знаю, в що вас обох макнули й яка білка до вас прийшла, але відсипте й мені цих речовин, — хмикає Костет, але видно, що йому нецікаво.

Коли ми всадовлюємо Сашу в потяг, я розумію, що не взяв у неї жодних координат. А повітря вже ніби має трошки інакший присмак...

— Дивна дівчина, — каже Костик, — але, схоже, відповідає твоїм критеріям нормальності, Сир?

— Вона заміжня, — повідомляє Ромкова подружка.

Мені теж стає нецікаво.

{Київ, Бесарабка}

Алька колись класно сказала: «Я люблю здоровый образ жизни. Но нездоровый — тоже люблю. Поэтому я их чередую». У мене період здорових корів. Мені-бо страшно стало, коли я зазирнув на балкон, куди я всю зиму вивантажував пусті пляшки. І в спортзал я почав бігати не раз на історичний період, а за розкладом. І ще й та йога додалася, хай би Джонові ті устриці гикнулися, а мені вже їх навіть і не хочеться.

Те, що потяг до алкоголю та делікатесів у мені, здається, зник (або ж тимчасово приспався), має позитивно вплинути на мій гаманець та печінку. Але яким чином отримувати задоволення? Ставати трудоголіком? Та, по-перше, це недобре впливає на стан здоров’я в цілому. А по-друге, поповнює гаманець — але якщо я такий аскет, то нащо мені тугий гаманець.

Мій китайський велосипед явно з єврейським щастям. Символічно, що він вирішив відкинути копита під аркою Дружби Народів. Я ходжу на йогу пішки. Нагулюю стільки, що фітнес-браслет мене би поважав. Мій кишеньковий психотерапевт теж мене явно схвалює. Та мені й далі здається, що ніфіга не помага. І та йога не помага. Інструктор розказує, що «тіло запам’ятовує», що «його стан неодмінно впливає на стан розуму», Джон підтакує: «Еще десять тысяч ведер, Буратино, и просветление у нас в кармане!», забиватися я з ним уже не готовий. А раптом. Не вірю, але продовжую.

До речі, про продовження, сьогодні у мій вагон метро зайшла дівчина, стягнула светра, і виявилася під ним футболка з милим синім вовком і під ним написом: «Що би не відбувалося — продовжуй». Я так розчулився, що насмілився видрати зі скетчбука і подарувати їй малюнок з равликом-сізіфом, що закочує свій будиночок на локальну фудзіяму. Вона спочатку смикнулася, а роздивившись — здається, зраділа. Треба спробувати й далі малювати, може. Хоча я не дуже розумію нащо. Кому це потрібно. Не буду ж я довіку роздавати безсмертні твори милим дівчатам у метро. У вільний час від тиняння пустирями, ага.

{Київ, Жилянська}

Я починаю сильно розкаюватись у своїх: «Слухай, але коли ж ти нарешті підеш до лікаря?» — до Поліни. Врешті-решт, приписи фахівців надто сильно різняться, а твій стан, коли ти їх виконуєш і коли на них забиваєш, надто часто не різниться. Ліки не лікують, вправи не вправляють, лайфхаки не хакають... Але можна іноді щиро повірити, попідставляти шматочки в дірочки — а тоді навіть заражати та заряджати інших.

І немає залежностей того, «що після того, то внаслідок того» — ширших ніж: «А якщо перехилити слоїк із написом «отрута», то рано чи пізно відчуєш легкое недомогание». Якщо щоденно жерти лише макдональдсові пундики, можна нахапати двісті кіло, коли кожен день по чотири години тягати залізяку, можна зробити кубік на пузі. Усі ж більш тонкі ситуації — у діапазоні, який Алька називає «градації» («Влюбилась? Сильнее, чем в Нитая? Ну как тебе сказать... Это все такие градации...»).

Немає шляху логічнішого ніж власний, одиничний, інакший.

Що ще мені АвеМарія казала, менш підбадьорливе, ніж «ищете другие варианты»: «Мне кажется, Сергей, вы себе индульгируете в чувстве собственной уникальности». Ну так, вона перебувала у змові з кафедрою філософії з їхньою тезою: «А люди, зрештою, всі однакові: всі вони страждають, всі помирають». Але деякі звірі менш однакові за інших, Маріє Олександрівно. Я побував у стількох спільнотах. У старших класах із нєфорами тусувався. В інституті кафедра реставрації й консервації вважала мене своїм і щиро плакала, коли я не пішов в аспірантуру. Відтак були активісти. Тоді йоги. Але я якось не є часточкою жодної спільноти. Я якось нізвідки. Коли я роблю кілька кроків убік, я забуваю їхні повадки. Немає жодних уявних «своїх» у вільнім-свавільнім повітрі суцільної відпустки.

Прагнеться вільного повітря, робляться вольові зусилля: хич — і ти вдягаєш штани у мутній тьмі йти до холодного залу напружувати жили; хуч — і ти не набираєш номер... Або набираєш. Як сьогодні. Нащо я це зробив? Тому що зачитав собі, що не маю втратити людину цілком. Що волію зберегти хоч дружній контакт. Я можу вбиватись — і я можу забити, але я майстер других вариантов чи де?! Я хочу обрати, намацати: бути. Мати можливість дещо достукати, перестукуючись зі своїх камер. І шлуночків... Хоча немає у населення довіри до Влади.

Що заважає жити у певному віці — нерозуміння кожної своєї думки: чи брешеш ти собі, чи ні. Ув юності кожному бзикові своєму полум’яно віриш, навіть коли відчуваєш нестиковки — абстрагуєшся від них, заплющуєш очі. А тепер ті очі надто розплющені, кожну думку, кожне відчуття перевіряєш, препаруєш, дмеш на молоко... Кумедно, так називають те місце в мішені, куди ти якщо поцілив — то не влучив у яблучко.

Моє молоко вщент розстріляне, так.

Але іноді мені все одно здається, що можна «и того, и другого, и можно без хлеба». Що я справді нарешті зможу спокійно забути тебе — і тепло не забувати ніколи. Що людина здатна не потребувати людини, але не відмовлятися від людини. Що ми можемо бачити одне одного — однаково.

Уся фігня в тому, що я ніде не бачив алгоритмів, як це робиться. Тільки дві опції: або люди ганяються одне за одним, присмоктуючись — або ж тікають одне від одного, відпльовуючись. Ніби не існує незалежності людяної, людяності незалежної.

Кумедно, що я так блискавично швидко забуваю будь-кого з будь-якої спільноти з будь-якою спільною діяльністю, досвідом чи спогадами. Пивні нетворкінги закінчилися для мене зовсім недавно, а я вже не впізнав на вулиці Юльку з дружньої ГОшки. А для неї зв’язок аж ніяк не розірваний, вона кликала на якийсь форум, пам’ятаючи навіть мою спеціалізацію та вдачу. Коли закінчувалися будь-які роботи чи тусовки, всі їхні учасники та елементи буквально за два дні перетворювалися із живих суб’єктів на щось умовно намальоване простим олівцем, що стиралося щохвилини. Так явно станеться і з товаришами по залізу, і з йогами. Один день не походить до ненажерливої тренажерки — у пам’яті ще лишаються якісь розмиті силуети могутнього флегматичного тренера Вадіка й дружнього балакучого качка Ореста. Тиждень не походить — ніби й не існувало жодних Вадіка з Орестом. Хоча у мене з ними обома вже, можна сказати, сталий душевний зв’язок: перший завжди уважно покаже, що ти не так робиш, другий пам’ятає, що у тебе не виходило, й перепитує щодо прогресу.

При цьому Влада має зворотний ефект: жоднісіньких виявів протягом місяців, а всі враження такі живі, ніби ми щойно розійшлися і треба наздогнати, щоби щось нагадати. Самий лише згин ліктя в метро поруч зі мною може нагадати так і стільки, що всі «триде» нервово скурилися — а той гостренький лікоть був чужий, та й курточка навіть не ідентична, Хілдур не носить сірого й бежевого, сміється про свої строкаті строї, мовляв, «у мене сорока-стайл, папуга-колористика». Я тебе не бачу, і при тому так постійно сильно хочу, щоби краще, живіше, жвавіше, тепліше, веселіше. Той вдих чомусь іще не здох. Я, знаєш, кожен вечір сідаю склавши лапки, як той чемненький ченець, і кажу, що я того хочу, що я того волію, що я це бачу і хай буде так — так коли я був мануна, то старанно штовхав сидіння в автобусі перед собою...

(Але ж автобус зрештою рушав! І скажіть мені, що то не я його зрушував).

{Київ, Житомирська}

Зайшов до Леськи забрати свої книжки, які після закриття організації з дофамінової бібліотеки рушили всі оптом до неї. Вибори обговорювати не подужав. Мало мені особистої безнадьоги. Акуратно перевів стрілки на сімейні новини, Віруся радо підхопила. Бурхливо давилася чаєм, оповідаючи історію про розміри пієтету її малого до бабусі.

— Вона його точно чимось причарувала. Нам із чоловіком він зроду так у рота не дивився. А тут: бабуся щось сказала — просто голос із небес звелів! І ось вона тоді наготувала всякого, гордо виставила на стіл — і малому підкладає, підливає. Він захоплено занурюється в тарілку — і зеленіє. Виявляється, що вона приготувала національну страву свєкольнік і ця рідина в холодному супі — то з буряка. А малого від нього просто дрижаки беруть. Але ж бабусин авторитет не можна підважити! І він отако бере ложку, підносить її до рота... І робить вигляд, ніби смакує по крапельці! Лишенько, думаю, як би бідосю непомітно врятувати...

Тут у Лесиної мами загорівся в очах вогонь проповідника, який уздрів тубільця за п’ятьма смертними гріхами одночасно.

— Ні, я просто не розумію. Просто не розумію. Як можна... не любити... буряк?! Це ж найкорисніший... найсмачніший... я його всюди... завжди... всім... з дитинства ось Лесюні... у мене стільки рецептів... а одного разу... три кілограми... різні страви... я просто не розумію... ви ж поясніть йому...

Ми застигли, несила опиратися такому потужному потокові. Скидалося на те, що зачеплене було святе.

Коли Леська вийшла у передпокій зачинити за мною двері, я обережно поцікавився, чому її матері настільки залежить на тому, щоби дитина подруги її доньки змінила свої гастрономічні смаки.

— Та не зважай, — махнула вона рукою, — якби ти зараз сказав, що любиш собак, а не котів, мама так само розплющила би тобі очі на правильний об’єкт любові нормальної людини. Вона не уявляє собі, як узагалі виживають ті, хто воліє не того ж, чого й вона. Абсолютно щиро.

— І як ти... З цим... Тойво?

— Ой, та ну я тебе умоляю. Просто не зважаю.

{Київ, Поділ}

Я сьогодні підлогу помив, я герой — можна, я сантехніку не митиму, а ще про долю людства порозмірковую? Про те, як усе інертно, неактуально, несвоєчасно. Як оті депеші позаминулого століття, що бездоріжжям приходили через місяць після смерті адресата. Мати моя Валентіна Ігнатьєвна, коли мені тридцятий минало, бідкалася, який я милий хлопчик був у колисці. Тобто психологічно перебувала у тридцятирічної давнини минувшині. Однокласниця її Зоя Марківна психологічно перебуває в андропівській добі: «Раньше люди ездили только утром на работу и вечером с работы! А днем все при деле были. Мужа раз днем остановил милиционер: “Вы почему по городу ездите? Почему не на работе? Кто вас отпустил?” Не то, что сейчас. Куда они все днем едут? Почему не на работе? Кругом одни тунеядцы!»

У ютуб виклали сюжет про мою виставку — коли я давно перегорів, відбідкався, плюнув, забув, проїхав. Дивлюся на все це, ніби ті, хто описував свої клінічні смерті — звідкись високо згори. Ось арт-Іра з фаховим ентузіазмом намагається переповісти концепцію закладу і мою біографію сухорлявій пенсіонерці у сірім светрику, яка явно ходить по всіх презентаціях, бо має час і натхнення на культурне життя будь-якого штибу. Ось двоє зеленоволосих студенток у широченних штанях, яким явно немає де зустрічатися, бо вдома батьки. Одна з них на мить зацікавилася моїм «милотажем», але інша смикає подружку, сміється тій на вушко. Камера пропливає сонячним відблиском на кавомашині, з написом над кнопкою «Щось на мене всі тиснуть!» Фокусується на табличці «Це жесть». А в мені геть нічого не ворушиться. Нащо не спав ночами? Тепер воно мені зовсім не потрібне, а мене вже п’ятеро прийшли френдити, а одна в лічку питається, скільки коштує оте помаранчеве, схоже на захід над будиночком її дідуся у Вижниці. Ще одна питається, як можна долучитися до проектів «ДоФаМіну». Якщо я дремену до ашраму та порину в мауну, стопудів туди добереться пара панянок, що тоді не зметикували свайпнути мене вправо в тіндері. Усе спізнюється, все. Записний спізнець Костет нормальніший за Сира вчасного.

Зрештою, я його завжди дочікуюсь. І ми завжди звертаємо на баб... себто дівчат.

— Те, що я бодай якось здатен уподобати візуально, виявляється або прибацаною стажеркою, або дивною Діаною. Те, що може мене зацікавити морально, виявляється заміжньою Сашею...

— Сир, а от просто забанити не пробував? П’яниця-п’яниця за пляшкою тягнеться — а написати в скайп якісь чергові граблі — бац і вже нема куди.

— Я так не можу, Костет. Коли ти її любив, як сорок тисяч...

— ...знаків! — автоматично відповідає Костик. — Ой. Клята фахова деформація.

Але реакції довкілля абсолютно довільні.

Довкілля було таке сповільнене, як уві сні. На скульптуру «Дощ» на Пейзажці падав дощ. Владчин бірюзовий шалик матеріалізувався з тої піни морської. Ми поволі спустилися, сіли поруч у кав’яреньці й якийсь час теревенили про погоди у відвіданій нею Венеції. Крізь гірчиці в горлі.

Влада була якась квола. Не в сенсі хвора, а снула. Про макінтоші і «несіть гроші» повторила на автоматі, коли проходили ту стареньку вивіску. Ніби я не чув цей приспів тричі. Волосся на потилиці відросло зі зворушливих пухнастиків до неакуратних хвостів. Ніяких тобі приталених кокетливих сукенок із улюбленими котиками-єнотиками-лимончиками, якась розтягнута кенгурушка, до якої той шалик не пасує, ніби блідне, плечі зсутулені. Я спочатку зі збоченою радістю (злорадністю?) фіксував усі ті її тріщинки і прищики. Типу от до чого ти без мене докотилася. А тоді... Ні, нічого не сталося і не змінилося. Вона нічого принципово нового не сказала, і громи небесні не прогриміли з чортового колеса. Але я чесно повідомив собі, що я гоню бєса. Ти не така, як я собі думав, що мені саме таке найбільш заходить до серця, але ти мені дорога — безумовно. Крізь гірчиці в горлі, але кожного разу тепер чомусь заново приймаю. Без шалу емоційного. (Але з емоційним шаликом...)

Умов нема, перспектив нема, сподівань нема, розвитку нема, нічого нема — просто є людина яка вона є, тебе до неї прикріпило, це нічо не означа, то лише відчуття, то такі є штуки у життя. На прощання я чмокнув Владку в маківку і ще хвилин зо двадцять стояв під клятим колесом геть порожній. Сир «Дружба», пам’ятник у натуральну величину.

Отже, практика — така різноманітна, розмаїта — демонструє нам що? Вона демонструє нам прорубані чисті ополонки, у які можна зазирати і дивуватися. Вона також демонструє нам рецидиви — проламані тріщини у кризі, крізь які з холодним жахом іде нога.

А тепер усе знов повзе кудись у вату... А я продовжую, виходить, у неї лупцювати. Мені доведеться якось видобути психічне здоров’я просто безпосередньо зсередини самого себе, бо мені його видобути вже немає звідки.

Британські вчоні (зокрема Сир Нормальний з інституту нейроравликознавства) помітили: коли тобі стає зле — тобі здається, що відтепер так буде завжди. Осьо тебе прихопило — і всьо, з кінцями. Виходу не буде. Лобні частки при цьому талдичать: чуваче, так бувало вже сто разів, ну минеться, просто зачекай. Та мигдалина все одно скандально волає: ні-і-і, нічого не знаю, може й було раніше, але зараз я всією собою відчуваю, що з цього пекла вже не вирватися до самого Рагнарьоку! Дякую тобі, мигдалино, що дбайливо нагадуєш: фактично в житті справді існують речі, від яких таки немає порятунку. І рано чи пізно така річ зі мною станеться. І я не зможу видертися. Якщо на мене впаде цеглина, як на того бідного громадянина з даху готелю «Козацький».

Але не зараз. Це все мені здається, що я поламався. А насправді я цілісінький. Як у тому анекдоті про альпіністів: «Ноги цілі? — Цілі! — Руки цілі? — Цілі! — Лізь нагору! — Не можу, ще не долетів...» Ні, ну серйозно. Істерика, паніка, страх, нудота — це, звісно, не ліпші друзі самурая. Але ж я чищу зуби. Я виходжу катати. Я відповідаю в месенджери. І чого ото тоді волати мені про пекло, мов завзята драма-квін? Га, мигдалино? Може, я й не сильно цілісна натура, але сукупність всього решта в мені більша за тебе, старенька рептиліє, маленька частинко мозку.

Не муть перед очима, спричинена якимись волюнтаристськими речовинами. Не суб’єктивне відчуття, що дивитися на ліловий капелюх пані на трамвайній зупинці — чомусь страшно. Не незрозуміла паніка, котра накриває, коли просто поправляєш на плечі наплічник. Не вони мене доб’ють.

Періодично щось видається нестерпним. Та якщо його пройти, то виявиться, що пропало ще не все.

Поки що криє. І вкотре цілий день не хочеться їсти. Це вже не дуже добрий знак. Хоча гаманець би мене поважав.

{Київ, Бастіонна}

От же ж цікавий ефект ми розглянемо на сьогоднішньому занятті, любі діти. У мене сьогодні трапилася павза між двома проектами. По попередньому ще не надіслали правки, по наступному ще не домучили ТЗ, мабуть власних усміхнених драконів генерують. Що має робити нормальний Сир у такій ситуації, любі діти? Радіти, чи не так?

Чому не зізнатися собі по щирості. Направду я теж, чорт забирай, мріяв втикати, щоб мені не заважали. Навіть пам’ятаю, як Костик із Максом до нас із Амеріґо якось зарулили у забуту богом контору в нетрях ХТЗ. І тоді на запитання «а що б я волів робити, якщо не того звіра охороняти», я їм втирав, що волів би бути рантьє. А вони такі: «Ну та тобі ж нудно було би! Чим би ти займався весь день?» А я їм такий: «Тю, чи я би не знайшов! Я би багато спав. Читав би книжки. Слухав би музику. Ганяв би на вєліку. Думав би думки».

— І тебе би не нудило від безплідності твого існування? — спитав мене Макс, котрий, прошу зауважити, виправдовував своє унікальне існування, трудячись у мережі супермаркетів старшим мерчандайзером.

— Якби мене занудило, — кажу, — я би пішов у кафе і там, презирливо копилячи губу, кропав би роман «Нудота».

Ну от. Згадаємо також ту Університетську гірку як джерело вічного щастя — вийти й сісти, і завмерти під усім оцим. А зовсім не їбошити невпинно.

І що? Чи я сьогодні розслаблений і щасливий із того, що маю законне право видихнути? І легітимно полежати? Ні, я стривожений і напружений — що ж так, треба ж щось робити, не можна ж ніц не робити! Що ж оце я лежу, а час спливає. Ось тобі й омріяний день «у ліжку, неробстві, гультяйстві й увеї». Це що? На мене начхали всеїдний трудоголік Костет та соціально активна трудоголічка Леся?! Чи то вікова хвороба?

Щоправда, я тут згадав одного такого Же Пе Сартра, котрий займається всіма описаними мною Костикові й Максові справами, тільки що замість вєліка в нього кіно. Поліна Олександрівна. Кожен день нині по три пости про те, що вона подивилася й який камбербетч там зіграв. Нецікаво абсолютно. Хоча їжу вона зневажає, але ж те ніби теж про їжу: сьогодні я схом’ячила вінегрет, так-от: буряк у нім був огого. Для мене її спосіб життя виглядає так само: людина сидить і споживає. І все. Виявляється, цього замало? То що має бути більшим? Профілі близнюків у типових віконцях гелевою ручкою мені не канають? А вар’ятські кольорові закрути акрилом, виходить, канають? І де між ними принциповий кордон?

Пишайся, телефончику, на сьогодні я знайшов соломонове рішення. Воскресити коня (діяльність) і вирушити на нім кудись ген за обрій (спонтанність).

Але ж дивовижні впливи аури Маріоли чи що. Цього разу я пройшов етап «що з моїм мозком, мені стрьомно дивитися навколо, бо все загрозливе, — аж до ні в чому не повинної травинки» — не за сезон, а за день. І зламавши залізного мультитула, я не матюкався тужливо, а одночасно ржав і мудрував розважливо: ось я Бог, і беру часточку себе, яка — «я», використовую її, експериментую... Самозабвєнно, бо весь час забуваю себе і пам’ятаю лиш оте «я», і щиро переживаю — чому я можу не все...

Та нарешті — за допомогою приманеного на спільне розпиття сидру Джона і такої-то матері — воскресив вєліка і гайнув світ за очі.

У світі за очима було багато різноманітних бузків. Дарів для равликів.