Від пустки

Розділ 3. Свято непорозуміння

{Київ, Жилянська}

All stars in the sky are for you

All songs in the world are for you

Everybody is for you, everything specially for you

All the Universe’s just for you

Зараз мені здається, що, хоч і не маючи бажання померти, я починаю не бути. І мене тішить лише те, що маю змогу мовити про це мовою.

Ні, не надто тішить, телефончику, пробач.

У чому може бути сенс усесвіту болю, отриманого об звичайну дівчинку?

Словом... Прийшли тоді наші, какави всі бадьоро сьорбнули, ніби люльку миру. Настрій у всіх піднесений. Електричні іскорки проскакують і розмальовують повітря. У темряві горять обличчя. Кожне пасмо чийогось волосся неподалік — двері в інший світ. Доторки. Запах чомусь звідкись хвойний тонкий. Гудіння басів, які вступають, торкаються потужною лапою, певні своєї сили. Крізь той темний чаклунський вар прокльовуються голоси. Ти здіймаєшся разом з усіма в якійсь велетенській повітряній кулі, звідки зараз буде видно ще більше, ніж із гори біля Ізок.

Ох, не інакше як хтось (може, з подружок Поліниних?) побажав мені, щоб мене підняло та й гепнуло. Бо саме це зі мною сталося. У мене всередині почала потихеньку розлізатися дірка, і від кожного звуку висмикувалося ще одне пасмо ниток. І туди лився прямісінько чорнісінький космос, як на Полінчиній картинці з підвіконня, і ця любопытная структура затоплювала мене на очах по очі, далі — ще далі, і добре, що було темно, бо на «Specially For You» я вже реально ревів, бегемоти ті просто нервово курять.

Я продовжував ловити ті хвилі піднесення, той загальний захват, ту спільність — але мені від них було страшно. Ніби ти раптом помер, та ще дивишся вниз, а внизу всі живі, здорові, яскраві, щасливі, і ніфіга ще не знають, але цього всього вже нема, воно не існує, воно примарилося, і цей кадр теж зараз вимкнуть, але його не вимикають, і продовжується по колу, по колу... Вже явно не третьому колу. Дальшому. За якісь явно тяжчі гріхи.

Нескінченність всесвіту (в тому числі болю) може бути виміряна у граблях. Вони ж є вічним двигуном...

Повторюся: я не люблю повторюваності. Але я вже десь казав, що не можу бути в розумі без тебе. І сказав. І мав би вже успішно остаточно проїхати й забути. А я зараз можу сказати лише те саме.

«Почему я, такой большой дядя, а веду себя как маленькая тетя». Вєнічко, уклін тобі земний за діагноз.

Коли ми вийшли з Арсеналу, ніц не було видно за стіною снігу (яка хилиталась, косо вихилялась, розліталась). У ДоФаМінів повний ендорфін і дофамін, а також окситоциновий угар. Щось вигукують, руками вимахують. Нечутно, ніби кіно з вимкненим звуком. Я вдарився в ту стіну й пройшов крізь неї, і побіг від них тікати.

У метро тримав мармизу цеглиною і тупо читав по дев’яносто дев’ятому колу рекламу про мамину радість в якомусь торгівельному центрі. А вийшовши, розридався за скляними дверима так, ніби у мене щойно хтось помер. Наприклад, Сир Нормальний.

Прокинувся о шостій, сповнений страху. Тваринного, як то називається. Абсолютно фізіологічного: у мене дрібно бриніли руки. Тіло було сповнене смертної туги. Вона була жахніша в темряві, але світло не могло її розігнати. Вона була нестерпніша на самоті, але гіпотетична людина поряд, відчувалося, не порятувала би. Бо будь-хто інший — інший, чужий, будь-що інше — інше, чуже; а «я» то від усього того окремо, під’єднатися до будь-чого не може, і безнадійно руйнується. (Оце зараз подумав, що для релігійної людини то було би відчуття покинутості Богом — і щоби його позбавитися, вочевидь можна погодитися не лише годинами певні формули повторювати.)

Причин це все не мало.

Усе навколо від одного погляду чи думки перетворювалося на причину того всього.

Кожна деталь світу була джерелом жаху.

А головною прикметою стану була максимальна нестерпність перебувати в ньому, але повне нерозуміння, що в світі можливо зробити, щоби в ньому не перебувати.

Виявилося, що встати і підійти до вікна в ньому можна. Але сенсу в тому не було жодного.

Видавалося неможливим, що зранку я нащось робитиму якісь таски. Чи будь-які інші рухи. Зрештою заснув ще на пару годин. Зробив усі рухи. А відтак усі таски.

{Київ, Золоті}

Алька: жалоба кащея: «и вечный жизнь, а смерть нам только снится»

Я: Ти не уявляєш, любий парамаунт пікчерз, як ти мені щас в хартброукен втрапила

Алька: сори бро

Я: А у мене колись давно був знайомий неформал на прізвисько Колобок, і він справді повісився...

Алька: гг

Алька: сорриии

Алька: утилизируем свою слезу

Я: Якби то — монетизуємо!

Я: О, і тут пісня! Українська народна

Утилізуй свою сльозу

Монетизуй свою сльозу

Купи козу — просри козу

Я: Ммм...

Алька: я тебе хумус привезу

Сьогодні усвідомив, що мене дратує Віруся (завдяки якій я, між іншим, і познайомився тоді з Владкою, бо то саме вона притягла приятельку з мишом на той квартирник). Вона про себе каже у третій особі, ніби імітуючи малу дитинку, сама до себе сюсюкає: «А зараз Віруся допиє кавусю й піде поробити роботку».

Нічого аж такого злого у цій особливості нема. Леська розчулюється, ну то гаразд, але я колись обережно у суворого Костика спитав, як йому ця фішка, той знизав плечима: «Ну мило, а чо». А я сьогодні зовсім уже не витримав, особливо уїдливо відписав на її коменти до звіту й утік із космольоту раніше, а там така похабєнь на небі й із неба, що тільки перебіжками, причому дрібними й матерними. Не бабак ваш Тимко, а козел, ось що я вам скажу. Я би йому показав як ото людей обнадіювати на теплу весну...

Чому це все мене так смикає?

Чому мене тоді так вштирило? Чому мене накрила та паніка? Чому я тепер не можу її забути, вона ніби нависає десь неподалік, визирає із-за всього?

У тій какаві напевно містилися якісь речі... цікаві. Але при чім тут узагалі самі по собі какави. Концерти. Події. Приводи. Всі події, всі приводи, всі какави — вони або прийшли, пройшли і «календарь закроет этот лист», або ж вони — вбивство Франца-Фердинанда. Ось що мене лякає найбільше. Перспектива цю дивну і дурну вибухівку в собі тягати. Не те, що я з якогось доброго дива заістерив на дружньому фесті, перед яким щиро марив чимсь «новим, чудовим». Не те, що я з якогось переляку запанікував, прокинувшись серед ночі. (Кому розказати — хто зрозуміє?) А те, що це може статися, виходить, на будь-якім кроці. Хай куди сунься — а там можуть в один момент вбити Франца-Фердинанда. А потім догнати і ще раз убити.

Що я робив? Катав до нестями, ходив у тіндер за тхориками, занурювався в пашню. То все паліативи. Як. Вилізти. Капітально. Безповоротно. Там, де я оце був, людина не має бути. Там вона не може спостерігати. Там вона не може обирати.

Але ж я справді вже вигадав собі купу різних порятунків без прівлєчєнія вніманія санітаров, тобто психіатрів. У мене тепер немає сил на активну боротьбу. І хто хоче хай звинуватить у конформізмі: можливо, у вас не буває таких світанків, як мій сьогоднішній.

Останнім часом дивне відчуття: ніби краще б до людей, аби бодай якось не здичавіти. Але якщо раптом довго-домовлена зустріч в останню хвилину скасовується, зітхаєш із полегшенням. Та потім усе одно твердиш собі: так, не заростати зеленою шерстю, ану марш із печери, розумні книжки пишуть, ссавці істоти соціальні, соціалізуйся давай. Зустрівся нащось із однокурсником, котрий кілька років як у Петербурзі. Він так рішуче був налаштований забухати, що я ледь стримав його налаштування єдиною пляшкою хересу. Потомив він мене сильніше за всі Вірусині демінутиви. І на відміну від неї, у нас із Максом практично жодних перетинів, крім тих збориськ, де ми з АвеМарією волали: «И дорога-ая не узна-ает». Він щиро вдовольняється коханням до своєї автівочки і мрією, що йому нарешті дадуть російське громадянство. «Я уже справку сделал, что я носитель русского языка! Вот такого!» І язика висолоплює. Хоча Макс і кумедний, а я люблю, коли люди кумедні — все ж якось живі. Він тоді в інституті єдиний підхоплював мої цитати з «Довгоносиків», а на лекціях замість матеріалу записував дотепне — й дотепер усе пам’ятає. Як тоді Миколаїч ляпнув: «Древние греки знали лошадь, но в хозяйстве ее не использовали!» Як наш філософ якось виголосив: «А люди, зрештою, всі однакові: всі вони страждають, всі помирають».

Усе це було би мені споглядати більш цікаво та кумедно, якби не бачення, що людина в упор не бачить, що держава, громадянства якої він прагне, вбиває людей країни, що він її зве «моя родіна». Ще кілька років тому на репліки про носітєля язика я би чемно всміхався. Тепер просто спохмурнів і відказав, що мені пора додому, на мене чекає планшет, копитом б’є. Але насправді і це була не відповідь. Тепер мені гидко, ніби пройшов повз компанію, яка когось готова побити, а я заплющив очі: нехай, мовляв, розбираються. Після такого думаєш: ну прогальмував, сором мені, наступного разу не промовчу... «А з чого раптом сором?» — щиро не зрозумів Костет. І я так само не зміг пояснити і йому, чому мені тепер усяка згадка чогось російського як позитивного та забавного смикає струмом (хіба крім жартів російською від рідної сестри) — як не зміг пояснити Максові, наскільки він не туди заїхав і наскільки його мрії та жарти мені недоречні.

А ще Костик у той самий день написав, що його однокласниця померла. Я всередині себе побіг до Владки. Цілий день усередині себе я прибігав до неї.

Щось із того концертику я ніяк не можу прийти до тями. Реву та стогну всередині себе, аж дівчата — такі зайченята — провели зі мною акуратну бесіду на тему запобігання вигоранню. Запевняв, що зовсім не горю, але бадьора Леська, видно було, намагалася якомога тактовніше донести до мене думку, що чоловіки воліють гордо заперечувати такі речі, а тоді їхні проблеми загострюються.

У цілому вона десь права, якщо подивитися на моїх знайомих. Задушевних рефлексій від хлопців не сильно варто чекати. З Костета можна видушити щось, але він оперативно вмикає режим поручика. З рештою знайомців нічого вагоміше за вєлік я би не став обговорювати. Ну та мені ті рефлексії якраз норм. Я би міг. Недарма ж мене Полінчина шефиня за фейк вважала в чоловічому сенсі. Але ж пояснювати Лесі, що у мене нещасливе кохання, від якого я не можу оговтатися вже понад два роки, а від пісеньки «ДахиБрахи» раптом поїхав дах і зійшло нанівець усе моє осіннє й зимове сезонне старання — то було б уже занадто.

Врешті мені видали грошову премію й вихідний. Придумали практику, що відтепер застосовуватиметься до всіх, кому треба — називається «Дофамінодень». Кожен може такий день собі взяти, коли треба — і присвятити собі, щоби відновитися. В активізмі-бо то тренд — вигорати. А ми практикуватимемо активізм здорової людини. Ну просто підозріло дивовижні у мене колеги. Неземні зайчики.

Довго думав, який би то собі обрати на той день релакс. Стрічка підкинула чайну церемонію. Ну, думаю, чай не какава — а вилазити з дому конче треба, бо в ньому на стіни хочеться дертися, а як за стіни визирнеш, там погоди такі, що добрий хазяїн і вєліка з дому не вижене.

Релакс мене втомив.

Не люблю березень, ба навіть боюся його. Бо ти обіцяв-обіцяв собі «потерпи трішечки, от-от», те «от-от» ніби настає — а ніц не трансформується.

Ну й зневірюєшся, а далі дуже швидко все вигулькує і буяє, а ти так і не відчув власне переходу, не трансформувавсь сам, а тупо був заскочений зненацька. А до цього вже встиг знесилено промовити: «Елі! Елі!» — й далі. (Хоча навколо мені ніяк не Сад Гетсиманський, ич, які я пафосні паралелі взявся проводити із собою грішним.)

{Київ, Жилянська}

Учора Хілдур раптом озвалася. Жбурлялася в мене обоймами єнотів. Сама запропонувала зустрітися. Показати фотки М’янми. А в мене третій день кашель, як у кашалота. Вона почала сватати мені так щиро якогось найкращого лікаря. Ледве відкараскався. Точніше, пообіцяв предметно подумати над тим, щоб йому потелефонувати. І над тим, що вона мені привезе лимонів.

Думаючи минулими днями про те, чому людину так сильно періодично заклинює на іншій людині, відчув, що це можливість відчути у світі, крім «я» та «воно», — ще й «Ти». І ця можливість особливого діалогу за особливої концентрації заворожує. Тому по тім така велика дірка. У яку весь час зіслизають та провалюються ноги. І не заповниш. І не затягується. Лишається обережно пересуватися краєчками. Але велика. І зіслизають. І провалюються.

Я собі щось схожий на смішного й дурного Шопенгауера, який розписував, які жінки примітивні та нецікаві, розкочуючи губу: «О, якби вони хотіли мене!» Уявляю собі, як його на тих його божественних альпійських висотах із його страшенно об’єктивним геніальним поглядом плющило бажанням торкнутися своєї Кароліни. Сміх та й по всьому.

Кілька годин й далі відкидав перспективи побачитись. Чи дарма я всю зиму героїчно мучивсь, може ще трошки — і відпустить, і світить мені воля моральна? Але здавсь. Зрештою, кому то потрібно — всі ці горді виставлення рахунків, усі ці самурайські самовиховання — коли ти можеш завтра мати цілющі лимони замість моря гіркоти.

Можливо, АвеМарія марно мене хвалила, і моя різноманітність не чеснота. І основною для мене є неможливість обрати щось основне. Обрати собі та й притримуватись його. Якийсь певний шлях. Якийсь алгоритм. Якийсь метод. Якісь переконання. Якусь мету.

Постійно й довго я хіба що пишу щоденники в телефоні та скучаю за однією білявою співгромадянкою.

О третій ночі прокинувся від надсадних кашлів і довго боровся й борсався.

А потім почалися оті мої періодичні живі усвідомлені сни. В одному з них я йшов просторами, розуміючи, що то є спеціальні потойбічні простори, створені для певного мене. І думав. Про те, що хоча це інший світ, хоча ми тут не зустрінемося, але — я й тут усвідомлюю, що я тебе пам’ятаю. Що є той «Інший», є те «Ти», є та інша частинка пазла. І що мені б, звичайно, хотілося (як то тільки можна) мати якусь відповідь, якесь свідчення, що з твого боку є місток до мене теж. Просто пам’ятання, згадування, усвідомлення такого ж факту — що я є.

Раптом побачив довгого мужика з якимсь музичним інструментом у чохлі. І кинувся до нього як до мнемонічного засобу. Як ніби я з нього маю зачіпку. Свідчення, що я потім скажу собі: «довгий мужик із інструментом у чохлі» — і тоді зможу витягти з голови, згадати те важливе й потрібне.

Я підозрюю, що сни зовсім не є іншим альтернативним світом, який показує, що ти в якісь альтернативні світи просто візьмеш та й потрапиш після того, як цілком підеш із цього світу.

Але я гадаю, вони показують, що утворюється у твоїй голові.

А те, що утворюється у твоїй голові — воно таки впливає. На вигляд світу. На стан світу. На світ зрештою, бо в твоїй голові міститься частина світу.

Її треба підтримувати.

Знаєш, коли я про тебе думаю найбільше? Так — коли бачу, чую або якось ще відчуваю щось хороше. Ну ось котик спить, скрутившися равликом на кафешному стільчику. Ну не можна ж ніяк із Владком не поділитися.

Але ще. Коли бачу якусь епічну хтонічну хню. Ось як під притомною статтею однієї людини сто людожерських коментів. Або лайк ніби притомної людини для автора людожерської статті. Або щось таке. Мені тоді якось усе затьмарюється і хочеться за щось ухопитись. Ну хоча б терміново згадати, що існує десь щось інше. Те, що мовило би на це твоїм голосом твої слова, подивилося б на це твоїми очима. Щось живе, близьке, нормальне, зрозуміле... споріднене...

{і знову Київ, і ще раз Жилянська, забембало вже}

Владислава не прийшла. В мережі була вчора.

Алька в дитинстві любила повторювати: «Устроили засаду на ленивца, а он не пришел». Мій єнотовидний лінивець сам на себе їх влаштовує з тим само результатом.

Намагався думати. Але соловейко, тобто кашель, не дуже давав.

Половину суботи підхоплював коменти дівчат на тему виявлених у завантаженій педеефці багів, а решту проваландався за їжею, шипшиною, старим Вейтсом. Який мене не гріє — а коли тебе вже не гріє Вейтс, то це вже ситуація, як в тому старому мультику, коли хворий ведмедик у лихоманці запевняв, мовляв, «я сніжинка».

Леся прийшла. Руденьку картатеньку дірочку прогріла у сірім мерзлім. Як завжди підстрибує, бо її розпирає від свіжих ідей. Принесла лимон. І чомусь «Маленького принца». Кажу, та то така література для молодшого дошкульного віку. «Ти всєгда в отвєтє...» і вот ето всьо. Вона каже, а ти перечитай, дуже вже переклад класний, вона зуб дає як філолог. Бо переклав Анатоль Перепадя, я такого не знав, але вона каже, марно не знав, треба надолужити.

— Він теж на вєліку любив розсікати, знаєш.

— Любив? Уже не любить?

— Його збила машина. Здається, на мосту Патона.

— Нормальний хлоп — мостом Патона ганяти?! Ще й мабуть без шолома, шлемофон для слабаків...

— Ну так собі хлоп, направду, знаєш... Йому років за сімдесят було. І там винний водій був. Наші друзі з Асоціації велосипедистів акції влаштовували. Та водія так і не посадили... Але, може, й не на Патона, в локації я точно не певна. Вибач, друже. Ти сам ото акуратно ганяй. А тепер одужуй давай.

Свинський Екзюпері, підступний Перепадя. Ти такий прокидаєшся в неділю, і тобі все одно, вставати чи ні, і тебе здатне розважити те, що тобі наснилося, що тебе вкусила миша розміром із левеня, і ти — просто щоби збіг час — лягаєш перечитати того принца, заяложеного, зацитованого, усіма замученого і затертого...

...і десь на словах: «А я гадав, що маю єдину на світі квітку, що такої квітки ніхто ніде не має, а то була звичайнісінька троянда. Тільки я й мав, що просту троянду та три вулкани заввишки мені до колін, і то один із них вигас і, певне, назавше... який же з біса я принц...» починаєш задихатися.

І робиш це далі до кінця без упину, геть уже відчайдушно хапаючи повітря на словах: «Нудне в мене життя. Я полюю на курей, а люди на мене. Всі кури однакові, і люди всі однакові. І я нуджусь. Але як ти мене приручиш, у моєму житті ніби сонце засяє. Твою ходу я впізнаватиму серед тисяч інших. Почувши людську ходу, я завше тікаю і ховаюсь під землю. Але твоя хода покличе мене, як музика, і я вийду зі свого схову. А потім — дивись! Бачив, он там, на ланах, достигає пшениця? Я не їм хліба. Збіжжя мені не потрібне. Пшеничні лани ні про що мені не нагадують. І це сумно. Але ти маєш золотого чуба. І як добре буде, якщо ти мене приручиш! Золоте збіжжя нагадуватиме про тебе. І я полюблю шелест колосся на вітрі...»

І просто вже потопаючи на словах:

«І от настав час прощання.

— Я плакатиму по тобі, — зітхнув Лис.

— Сам винний, — мовив маленький принц. — Я ж не хотів, щоб тобі було боляче, ти сам зажадав, щоб я тебе приручив...

— Авжеж, — сказав Лис.

— І ти плакатимеш?

— Авжеж.

— Отже, тобі від цього зле.

— Ні, — відказав Лис, — мені добре. Згадай, що я казав про золоте збіжжя».

Золоте збіжжя, боже.

Вчора Влада написала, що вона тоді всю ніч бродила в якусь броділку, а тоді весь день просопла. Чесно кажучи, я у розпачі.

Зранку не кашляв, пішов на роботу. Велом діставався миттєво, далі ходив пішки, але тут сил не мав навіть до метро догребти. Тупив на зупинці. Простояв, мабуть, півгодини на цьому безповітряному ганчірково-мокрому повітрі, на цьому чоботами в пику вітрі.

Звіт нарешті добитий. Я якось теж. А вся весна переді мною, наче Ліна Костенко перед своєю любов’ю.

{Київ, Жилянська}

Влада: Пішли на фестиваль танцю, сонцю.

Я: (дивлюсь у монітор і не знаю, на які клавіші тут є сенс натиснути).

Що можна відповісти цій людині? Що вона мені, зрештою, винна? Хто вона мені, зрештою? Вона мені казала не будувати планів? Вона мені відтоді кілька разів повторила «ты мне друг или сосиска»?

(«А уточки камыш любят больше, чем сосиски?»)

Вона мені щось пообіцяла? Ну прийти. Ну ще раз. І ще. І що? Якщо вона мені друг, то це не по-дружньому? Ага, ага, скільки разів ти сам забивав на домовленості з Костиком, — і скільки Костик — на домовленості з тобою?

У тім-то й річ, що вона стосовно тебе є той самий Костик. А ти стосовно неї зовсім навпаки. У її світі час іде інакше. У її світі події виглядають інакше. У її світі нічого такого не відбулося. Як ти реагуєш на щось бентежне, що відбувається — з іншою людиною? Або робиш що можеш, або співчуваєш, а тоді відсуваєш на другий план, бо інакше можна дахом поїхати. Працює дитяча панацея: «Зараз заплющу очі — і ви щезнете». Вона просто заплющує очі й я просто щезаю. Це для сапієнсів феномен нормальний, Сире. Ти не можеш її в цім звинувачувати. Ти на початку осені рівно чотири рази просив, щоб вона якось маякувала, коли плани міняються — і вона чотири рази щиро відказувала: «Ой, Сирік, вибач, мені то не в голові було». І я лютився до червоних плям перед очима десь по дві години поспіль. Після яких сам собою приходив до стану, коли мене можна було брати голими руками. Ніхто мене ними не брав, щоправда.

Але якби у християн існував отакий, як у мене виявився щодо неї, вбудований механізм автопрощення ближнього — без жодних на те передумов — ми б успішно достроково перебували у царстві божому. А ми у якомусь четвертому чи то п’ятому колі.

«— Бачиш... коли стане дуже сумно, добре подивитися на вечірнє сонце.

— Виходить, того дня, як ти бачив сорок три заходи сонця, тобі було дуже сумно?

Але маленький принц не відповів».

Телефончику, ти кажеш мені... Гаразд, ти дивишся на мене так, ніби кажеш, що я знецінюю свої досягнення. Відкидаючи їх оптом, мовляв, вони ніц не варті порівняно з небажаністю від одного конкретного стейкхолдера.

Та ні, телефончику, ти неправий. Я знаю, що звіт зрештою вийшов справді класний. Я пам’ятаю, що крім нього я наквецяв шедеврів на цілу виставку — і якщо Джонні не бреше, буде мені ціла виставка. І якщо він далі не бреше, то якась телепрограма туди прийде. Я можу казати собі, що живу своїм доволі насиченим життям і відкритий до нового.

Та у тім розчині мене бовтають, тримаючи за п’ятку. І мені не наздогнати черепаху.

Вдих-видих! А тепер нова вправа: перегньом палку! Записався у спортзал.

Легше відволікатися від бажання опинитися поруч із людиною на щось таке цікавеньке й корисненьке. Але сумно було б лишитися із цим мигтінням-мерехтінням наодинці. Людина в пошуках сенсу знаходить коробку, сповнену не надто смачних цукерок — і бажання посеред будь-яких обставин торкнутися руки.

Вибирався в гості до Вірусі. Дорогою траплялись абрикоси чи були яблуні. Діти ростуть молодцями. На стіні намальовані чорнобривці під місяцем. Віруся мила. Та незрозуміло, нащо я там сиділо.

Але я багато дивився, як та нехороша людина відгортає назад волосся.

«Так у світі повелося».

Ти зустрічаєш людей, і вони щось кажуть, і вони щось роблять, і воно ніби ок, і воно ніби норм — але ви не зливаєтесь, ніби хтось із вас вода, а хтось із вас олія. І ти думаєш: як так, стільки доторків відбувається, а жодного глибше шкіри, я став товстошкірий. А тоді хтось щось каже, щось робить, і воно все струнко до серця тобі заходить. І повна спільність. Одностороння тільки.

Відповів на фестиваль танцю ствердно, хоча з мене такий поціновувач танцю, як із Костета лисого — Боб Марлі.

Я: Чекай-чекай, ти ж на нього забила, ти ж казала. Він же морепродукти не вживає, як із ним зустрічатися?

Я: А тепер з якого переляку він у тебе знову в порядку денному?

Алька: Сырик, есть один физиологический момент, который принципиально отличает девочек от мальчиков

Я: Та ти шо? Сіріозлі? Давай подробиці!

Алька: у нас нечего забить

Алька: нечего на все положить

Алька: нет соответствующего органа

Я: Фігасі, я й не думав у такім розрізі

Алька: вот даже если серьезно: мужику если чего не по его — что ему сделается, он пошел себе бахнул пива и помочил монстров, или работает до дыма из ушей

Алька: а мы начинаем в себе копаться — что же я сделала не так, как же мне стать совершеннее

Я: До диму з вух я так

Я: Але й покопирсатися теж можу

Я: От просто тут, скажімо, сиджу й розмірковую — що ж я зробив не так, що збираюся на фестиваль танцю замість призначених мені за штатним розкладом пива та й монстрів

Алька: ага, я помню, как ты меня учил танцу маленьких утят, они в твоем исполнении очень были милые утконосы

Алька: а помнишь я тебе играла вальс «Дунайские говны»

Я: ггг

{Київ, Золоті, тоді Жилянська}

Наснилося, що зуб відвалився й потяг за собою півщелепи. І от я тримаю цю кістку в руці, вона така здоровезна, теракотова... І думаю про те, що подібні бачив в дитинстві у музеї... Аж ось і сам...

Напівпрокинувшись, спочатку зловив звичну думку, що не маю стільки близьких, щоб їх губити, скільки разів мені снилося, що втрачаю зуби. А далі подумав, що саме гублю близьку людину. Що мовчить мені як риба. Як казала Алька в нашому кучерявому дитинстві, рыба облёт.

Сьогодні мене нудило вже не лише від «роботки», від длубання довбаного завдання, а й від традиційної гречки і традиційного дофамінового жарту про кота, що на третій день тішиться: «Вау, гречка!», від шумних малярів у люльці, що малювали навпроти невимовно дурний муторний хмурал... Кожна деталька довкілля знесилювала.

Я слухав винноцвітні навушники, в які плюснув трохи Хінді Зари, я варив мате, виходило ні се ні те, я переписувався з Алькою («We shall оживем!»), з Костиком («От, скажімо, Шодерло де Лакло. Шо за дерло? Де й куди воно лакло?»). Я навіть нащось ще раз прошкріб інтернет у пошуках Марії, як завжди марно, а тоді віднайшов Надію — а за нею всю нашу львівську компанію. Оці вже всі були мало того що в мережі, ще й активні, ще й відомі. І Христя, й Євген — а Свят так узагалі, виявляється, зробився нехилим цабе. Але найкращою з усіх була моя Надія. Вона за цей час устигла відкрити власне видавництво. Я прочитав п’ять її колонок на «УП». Особливо вразила стаття «Про сучасну нормальність». Такий переліт від естетики мовчання у Стуса.

Та ключове слово «втома» не бралося жодним ключем. Якась така нудота, така самота, яка взагалі ні на кого не зважає. Ти їй розгублено підсовуєш чиїсь портрети, а вона зневажливо цідить: «Їх у тебе нема». Світ не свій, коли Влада не тут.

І от я втомлено сопучи повз додому повз нове кафе на розі — і тут ввиділись мені рухи твоїх рук, що несуть якусь чашку від шинквасу. І раптом намалювалося, що там десь усередині маю бути я, і ці руки рухаються до мене. І ось це відчуття, яке одразу забарвило все повітря — бути поруч із цим, бути із цим, мати це в своєму радіусі, мати це у відчуттях — воно було таким УСІМ.

«Руки, рухи, радощі нам».

Всьо фігня, кромє пчьол твоїх очей. Шалених блакитних бджілок з іскорками у кутиках.

Можливо, у мені «можуть траплятись сліди горіхів», тобто образи, але про них я вже знаю краще, ніж про будь-які інші свої біоритми: образа на тебе йде за дві години. Сама собою. А вже будь-якої миті — від першого теплого слова — розпростуєшся знов-таки як равлик, коли його пхають до теплого струменя. І навіть будь-якої температури. Із ніжністю ловиш абсолютно будь-яку репліку та засовуєш її за пазуху, мов пташа.

Слова можуть означати дуже різноманітні речі. Наприклад, моє: «На вулицях акація, акція: безкоштовна роздача сонць» означає «я тебе люблю». Моє: «Жанри дружбанародної україпонської поезії: кохайку і котанка» означає «я люблю тебе, несила терпіти». Моє: «А пішли гуляти?» означає «люблю, зараз здохну весь».

Нда, вкрай різноманітні.

Фестиваль танцю Хілдур пропустила із поважної причини: у неї миш помер. Я оперативно запустив квитки у «розСИРку», й їх оперативно вхопила Віруся, яка з чоловіком нікуди вже рік не вибиралася, а до онуків якраз раз на рік бабуся завітала.

Ну й роби собі що хочеш. Повна воля. Але мене давай ото жбурляти від стінки до стінки. Я капець не хочу бути в цих стінах! серед цих речей! я не бажаю з’їсти нічогісінько з того, що маю в холодильнику! мені не до вподоби жоден заклад із тих, що я можу уявити! мені треба когось, але всі, кого я можу уявити, мене бісять!

Так, істерика не наш шлях. Зціплюю зуби, пишу Костетові: «А тебе де носить? Пиво саме себе не вип’є». Він: «У мене вже градус вищий. Я на презентації». — «Вовка ноги годують, комунікаційника печінка годує. А товариш погибає». — «Та мені самому тут усе вже в печінках. Як вирвусь, тобі свисну». За півтори години пишу: «І шо?». Відписує: «Безпросвітно тусуюсь».

Врешті-решт я ж не знаю, чого саме Влада мене не забажала. Може, вона довго оговтувалася від останніх стосунків, Леська колись обмовлялася, що її колишній був мало не аб’юзером. Може, вона вважала, що я охолону, як перестану мріяти про неї нездійсненно, але прокололася і тоді злякалася. Може, їй тоді просто не сподобався мій запах. Спитав у поручика Костета напряму, чим я пахну. Поручик добряче поржав і відказав: «Сиром ти пахнеш, чим іще?! Синеньким таким. Джерома перечитай. Та ну тебе, чувак, мені норм. Але я з тобою цілуватися не планую, і не підкочуйся». Потім — не знаю, чи то практично, чи то цинічно — порадив купити електрощітку, вона краще зуби відчищує. А мені що, я зараз усе готовий проковтнути. Купив.

Після ігнорування гречки, а тоді порції спортзальних звитяг прийшов голодний, як зграя вовків. Вирішив навчитися смажити м’ясо. Зуба зламав. Чи сміх, чи гріх, чи пророцтво справджене, а чи психосоматика.

Мені немає кого втрачати, крім залишку своїх зубів. У мене немає особистого життя. Але ж воно є, й воно зі мною живе. Мовчки. Тихенько підспівує почутому. Тихенько гризе. Тихенько ниє. Тихенько смикає. Тихенько забарвлює. Тихенько знебарвлює. Тихенько заважає жити. І тихенько радить: а може, з головою знову влізти у вигадування історій і розмотування почувань — і розсмоктування формулювань.

Холодні думки: «А що, якби я ото був із тобою — то всі твої бонуси були би мої? Твоя екзальтована мамаша, яка приходить у коменти до всіх твоїх френдів із блискучими рожевими православними листівками з днем Святого Їбонутія? Твої руммейти, котрі пишуть на стінках помадою? Твоя самоідентифікація щодо домашніх улюбленців яко мамочки (мені досі непросто примиритися з розповсюдженим уявленням про те, що люди здатні народжувати кішечок, собачок і мишок)?!»... Ну то ось усі ці холодні думки зустрічають у мені не те щоби прям Гольфстрім, але якусь маячну згоду, якій нема переводу.

Слухай. Владко. Ми маємо бути разом. Разом. Це ж зовсім не те що поодинці. Я не знаю, у скількох випадках ти «ставала нездатною виставити стінку», але я не бачу біля тебе людини. Що на м’янмійських фотографіях, що деінде. А людина не може без людини, Владко. А ми з тобою дві класнючих людини.

Ну і нехай чекати і просити — не те, коли тебе чекають і просять. «Ганчіркою», «по мармизі» — це все мої ж власні метафори. Образне мислення моє недоречне. Аби не охрініти, не паралізуватися й не оніміти, доводиться вилазити із захопливо порожнього космосу, повертати якісь незграбності, якісь дурноти, якісь вразливості з ними — вони-бо дають виправданість, вони базовий бензин, і не попреш проти того. Точніше, попреш (я ж ото попер), але буде тобі треш.

А ті запахи и звуки, що відрулили стайками наискосок (забавно, звідкись із глибин підсвідомості вже жорстокі романси полізли), можуть бути приваблені на сумлінно накопаний черв’ячок.

І от тепер — коли знадвору з темряви несуться якісь автохтонні хтонічні волання — я нарешті відчуваю спокій. Такий прохолодний, приємний, хвилюючий, як склянка лимонаду після залізання на гору під палючими прямими сонячними променями.

{Київ, Голосіївський парк}

Колись нові стани стукали мене у маківку, мов яблука. І я вирішував, що відтепер я знаю все про життя і житиму принципово інакше. Десь тільки після Ізок мене осяяло, що осяяння не працюють. У мене ж насправді саме так було: прокидаєшся на ранок — а у дзеркалі суцільний «контрул зет».

Але попри вчорашній вечірній напір віри сьогодні зранку вчорашнє переконання не пішло. Отак буває, що людина нічого не відчуває, а потім — хряц! — і все бере й як відчуває... («Хряц» телефон виправляє на «хрящ»).

Я зарулив на підйом — злетів зі спуску і на рівній поверхні дістав слухавку — впевнено повідомив у неї, що треба зустрітися — за мною пострибала собача зграя й я пришвидшившись підлетів до наступного озерця — де слухавка сказала мені невизначене (Владчині улюблені «ну будемо подивитися», «мабуть, варто спробувати», «якось треба буде», «дамося чутися», «в обозрімом будущєм»...) — але я не панікую. Зрештою, я чекав поки ще втридцятеро менше, ніж той маркесівський чувак, якого трапила холєра кохання.

Поки тут катав, загубив рукавичку. Рукавички у мене зручні і недешеві, колись подаровані на ювілей Алькою, стало жалько. Повертався, вдивляючись у доріжку, й загадував: якщо зараз знайду, то Владка точно зламає свою безсенсовну стінку. І візьме простягнуту кінцівку.

Рукавичка знайшлася!

Ніяких ознак життя поки в жодних месенджерах.

Але місце зі мною поруч для тебе.

Пам’ятаєш, ти прийшла на той вечір на годину пізніше, маленький зальчик був переповнений, усі стояли, а я все тримав сидіння біля себе. І всім доводилося... на нім не бути.

Але місце з тобою поруч так само може бути для мене. Чому я одразу здався? Чому почав поперемінно лити шмарклі й крутити носом? Чому Сир не здійснив нормальних спроб добитися дівчини? Попри всі свої перевернуті звички, я чоловік, я перевіряв. А Хілдур дівчина. Я перевіряв. Хоча за це віддав... Ну зупинімо цю думку.

Отже, дівчина, навіть білявка. А миша у неї вже немає.

Сонце напівпрозоре, напівмолочне, напів... Розсипається дрібнесенькими крихтами, суцільним сухим прозорим морем.

{Київ, Житомирська}

Після білоцерківського фестивалю, виснажені, але збуджені, вивантажилися у Лесі. Ми з Джонні збігали в маркет (некст левел мавпочки: ходити за бананами та шампанським). Леська зачепилася з Вірусею на тему, наскільки попсовими ми можемо бути задля формування громадянського суспільства. Віруся розжеврілася, кричала, що взагалі-то треба знімати серіал, у який непомітно вшивати ідеї про суспільні чесноти. Я спробував пожартувати, що з нашими бюджетами нам доведеться зніматися самим, а з мене герой-любовник як із Костета президент. На що Джон серйозно зауважив, що коли він там на фесті знімав шматочки відео для ролика, то я в кадрі тримався доволі природно. Я попишався.

— Що у вас тут за битва? — ближче до ночі зазирнула Лесина мати, що мешкає там само в сусідній квартирі.

— Мам, не чіпай, це у нас свято! — відмахнулася моя супервайзерка.

— Свято нерозуміння, — вагомо видав Джонні-монтаж.

Віруся втекла додому, щойно їй звідти просигналили, решта продовжили дискусію й проґавили останнє метро, але Леська туристка, у неї в комірці накопалося нам два спальники.

Думав про смерть. Власне, це постійне тло моїх думок. Колись я був сильно здивований, як дізнався з обережних розпитувань, що не всі насправді такі, як я — мають це за фігуру умовчання, але за найактуальнішу тему щодня. Що люди цей чинник просто не тримають в голові, виносять за дужки. А я справді кожного дня в цю тему втупляюсь, прокручую варіанти... Сьогодні подумав, що смерть власне є зміна — а у житті ж те, що зветься людиною, що зветься одним ім’ям, наприклад, Сиром Нормальним, зазнало навіть протягом пари останніх років таких змін... Що те, що ним було років десять тому, вже пізнало смерть стопудів.

Але останнім часом, думаючи про смерть, я завжди думаю про Владку. Це випливає одне з одного. Коли я нагадую собі, що все закінчиться і нічого цього вже не буде, мене накриває, мов невстежена хвиля, розуміння: треба просто зараз зв’язатися і побачитися. Бо якщо кожної миті все це може бути розірване, то в цю мить має бути тільки головне. Тобто ти.

Одного разу я набрався нахабності і спитав її: «Владко, а ти от що думаєш — що відбувається, коли людина помирає?» Ми якраз вилізли на Замкову, там не було жодних вивісок, та й підспівувати не було чому. Владка покусала губу і без фірмової мармизи а-ля «зуби вперед» серйозно почала: «Ну, Сирику, питання це, звісно...» І тут у неї заспівав телефон. Вона покричала в нього: «Та ти що? Що, правда, сьогодні! Ну я даю! Зовсім вилетіло, чесно... Та я тут недалеко!» — а тоді в мене: «Сирику, вибач, мені зараз дуже треба... Я потім поясню!»

Ну та, це була відповідь ділом. Смерть зазвичай відбирає людей схожим за раптовістю чином. І пояснення ми від того маємо такі само кристально зрозумілі.

Свято нерозуміння.

Я сам не знаю, нащо я всоте повторюю їй, що вона класна, попри всі її віджартовування. Нащо вдвохсоте про щось домовляюсь, очікуючи на таку мить, як тоді на каяку. Що буде, якщо рукавичка збрехала, і я дочекаюся її повідомлення, що вона з кимось уже успішно зустрічається. Та я принаймні запалюю свічечку, і довкіллю то ще один додатковий люмен (чи в чім там вимірюють світло), а мені в руках тепла воскова штука. Подекуди вона мені пече.

{Київ, дорогою з Золотих на Жилянську}

Сьогодні повітря таке надихаюче. Ніби надихав хтось небесний. Свіжість, ніжність. Перед кожною зустріччю з нею, навіть якщо перетинаємось у метро книжку від Поліни передати, мені дихається смачніше. А завтра її точно ніхто не висмикне: я заманив її подалі. На море. Київське. Уяви, кажу: сім гривень — і ти на морі. Вона загорілася. Тепер спрацює моя рукавичка.

{Київ, Жилянська}

Фумігатор спорожнів, прилетів ненажерливий передсвітанковий комар, і по пробудженні почалися довгі усвідомлені сни, де я навіть викрикував: «Я сплю!» — щоби послухати ззовні, чи не подам я там голос у кімнаті, де зараз перебуваю.

Усвідомлені сни, як і решта інші, цікавіші та значущіші зсередини.

{Київ, Героїв Дніпра}

Набравши Владиславу із зупинки, я дізнався, що вона таки не в Києві, але з іншої причини: вона в Житомирі у родичів. «Ой, чувак, а ми ж ніби домовлялися, що якщо я раптом вирішу їхати, то я тоді дамся чути... Що, справді домовлялися о першій на Героїв Дніпра? Ну може бути, звісно... Я не гарантую... Я ж у нас відома птичка тупик. Але щось, бачиш, всесвіт мав проти цього плану! Спробую на наступному тижні. Хоча не обіцяю...»

«Дякую за ваш дзвінок», — сказав я гудкам.

А тепер, діти, відкрийте ваші зошити, перевіримо домашнє завдання. Що, любі діти, треба робити, коли сталася з вами така ситуація?

Записуйте: треба якомога надійніше ізолювати хворого. Бо та теза, що від невимовності/невираженості/нерозділеності/невиплеснутості щось там у людській психіці може зіпсуватися — то все суцільна маячня, дорогі товариші діти. Від вимовленості і далі за списком, все лише з усунутим «не», менш зіпсутим не стаєш, та ще й псуєш ближніх, — що нафіг тобі не здалося.

Ні, розмовляти можна, чого. Але з тим, хто цього хоче, з тим, хто тобі те пропонує, у слушний час. А не тиц-пиздиц.

Трапляються такі цікаві простори відчаю, що їх навіть описати заради терапії телефончикові чи просто споглядати — нереально. Але я ще спробую споглянути.

Хоча не обіцяю.

Ні, я — обіцяю.

{У потязі Київ-Херсон}

Спочатку я викинув велосипедні рукавички у вікно з дев’ятого поверху. Тоді схаменувся і спустився. Але підійматися назад не став. Потупив у загострені після короткої зливи кольори, а тоді попензлював тими розливанними фарбами на вокзал і купив квиток на найближчий потяг. Уже з нього пишу Лесі, що мені потрібне було перезавантаження, і все одно у нас ближчими часами одна поточка — а назустріч мені ллється сонце вечора. Косе, довге, безкінечне, довершена біла діагональ, удосконалена жовта стріла.

Раєм для мене було все те саме, що завжди є навколо, але — з освітленням, забарвленням, об’ємом, фактурою, перспективою, атмосферою — і в сумі сенсом. Без досліджень і питань. Просто осмислений простір. Раєм для мене було те, куди крізь тверді поверхні з нанесеною на них інформацією пускала або не пускала хімія мозку, двері сприйняття. Частіше не пускала, тому життєвий шлях був дорогою звитяг з подспудной тоской. І сподіванням щось колись відчуте таким чином — уловити крізь повіки. Чи то просвітлившися, чи то засинаючи, чи то помираючи, чи то вже за шлагбаумом кінцевої станції.

Раєм мрії.

Тому мене хоч і смішили, але тривожили всі ці безтямні заяви заштатних кінотеатриків про їхні нев’єбенні 9D, 12D і 100500D. Якось я відчував, що десь там, у паралельних вимірах існують подібні нашим тутешнім (суто формально) меблі та провулки, але у цих самих дофіга-D. І варто лише знайти десь згублені окуляри. І все лишиться на таких само каркасах, але наповнене не крихкою маячнею, а чим треба. І стане без питань.

І от це сподівання, як і думки про смерть, весь час тяглося вздовж мого шляху додатковою ниткою — постійною, але часто непомітною й такою, що нікуди не допровадить. Все, як той поручик — тільки обіцяє.

Невеличким філіалом раю (таким собі райсобєсом, який обєспечує тобі певний мінімум життєво необхідного) була для мене та порція хімії, та пробірочка, та відмичка дверей сприйняття, що її давав сильний направлений контакт із іншою людиною. Тому мої контакти бували не надто людяними: тут ішлося не тільки й не стільки про те, які дані ти наносиш на поверхні, а яким газом можна дихати навколо тебе, якщо перебувати у твоїй планетній атмосфері. Я міг жити на паливі того ключа в долоні. На паливі того білого аркушика в конверті.

Та-та, красота в глазах смотрящєго, сенс у мозку взискующєго.

До чого я все оце. До того, що спочатку поспоглядавши декоративні квадратики на вагонній фіранці, а потім лігши на полицю й крізь повіки завваживши легке, ледь помітне перетворення купешних дверцят на мою вимріяну геометрію — я знову зловив холодну дорослу думку: а скільки зрештою можна шукати невідшукуване, обіймати необнятне. Чи можна в сорок тинятися пустирями. А мені сорок скоро вже, шість років прогуркотять оперативно.

Пошук щастя робить із тебе невротика, пошук сенсу робить із тебе Віслючка Іа, пошук атмосфери робить із тебе наркомана.

До того ж на прикладі захопливих ХТЗшних заходів сонця та нецікавого двовимірного Личакова ти спостерігав, що часто-густо ці небесні атмосфери зростають та квітнуть у місцях земного побутового неблагополуччя. І бездны мрачной на краю.

І в ту чорну історичну зиму чорних лебедів, пам’ятаєш, якось не спав уночі, і думки плуталися, кружляючи довкола благополучного, рівного, європейського — і вар’ятського, совєтського, перехнябленого — зі спалахами нетутешніх блискавок. І доходив: я би погодився, щоб вулканічних глибин ставало не так багацько, але щоби поверхні таки трималися купи.

А потім давай жалітися (не голосно, не публічно, але все ж таки бодай телефонові), що поверхнями ти наразі нібито непогано забезпечений, а от наповненості сенсами та польотами над поверхнями — нібито бракує.

Ти вже визначайся, чи тобі шашечки й їхати, чи тобі зламану милицю та летіти.

{Херсон, вулиця Суворова}

Ну а що мені.

«Мені ще парку, ще тоненької травички, ще крони над головою, ще мурахів по штанях, ще освітленої сторінки на коліні». Про таке благаю я коли зима. «Я хочу від тебе весни» благаю я коли зима. Зараз літо, і мурашів — хоч їж. Хмари призахідні фігурні, на бігу фільтруєш телефоном знічев’я. І місто пусте.

Херсон — місто, в якому все життя сконцентроване рівнесенько на одній вулиці — Суворова, деякий його сплеск відбувається неподалік цього місця біля пушки і кораблика, на всій іншій площі міста комарам жерти геть нема кого. А тут поруч милі мальовані котики настінні. Я вже себе не картаю за те, що таке їй кидаю. Коли вона мене кидає. Я вже її знаю. Я вже себе знаю. Я міг би зникнути та замовкнути. Та не міг. Я тут бачив, як молоде подружжя жахливо волає на маленьку дівчинку, обіцяючи віддати її дяді. «А пачіму? — да патаму! Сказано ж тібє!» У дві тисячі вісімнадцятому році. Нашої ери. Хілдур, то не має бути їхня ера, холєра.

Цікаво, що питання «а що мені треба» іноді включає дуже вузенький спектр. Наприклад, коли здавати аналізи з підозрою на якусь незлу гидоту, казатимеш собі: «Хоч би мені нормальний результат! Я ж щасливий буду! Можливостей скільки! Як засяє все довкола! Тільки, будь ласочка, дайте мені таку можливість!» А коли порадієш, пострибаєш, пороздивляєшся, як засяяло все навколо, планів набудуєш — назавтра спектр стрімко розширюється. Кажеш собі: «Але ж просто жити — це ще не все... От я недостатньо розвиваюсь... От я в особистому житті нещасливий... От хмарність на макітру давить... От мене Марківна смертельно замучила своїми щотижневими занепокоєннями — а чи правдоньку кажуть покази лічильників...»

Так усе — чи все-таки не все?! Хмарність зняти — чи буде все? Марківну вгамувати — чи буде все? Особисте життя підігнати — чи буде все? Та ніколи ж не буде все, нє? Чи все-таки буде — за будь-яких зовнішніх обставин — якщо раптом потрапити з велом на Щекавицю чи без нього в афинові кущі?

Десь читав статтю про те, що якось у вибірки добровольців заміряли рівень щастя. Не пам’ятаю, в чому він там у них вимірювався. Але факт, що в одних добровольців дорогою траплялося щось недобре. Хтось помирав чи з роботи виганяли. А в інших раптом ставалося щось кльове. Премію отримували чи діти до Гарварду вступали. Так от у перших рівень щастя спочатку сповзав, але згодом повертався до тієї самої позначки, де перебував до настання лих. А в інших той рівень так само підстрибував — а потім... ага, так само повертався туди, де тримався до перемог. Тобто він приблизно у людини однаковий, хоч ти її проблемами мордуй, хоч ти її подарунками обкладай. Але де вона встановлюється, та позначка? І чи можна її зсунути в голові, якщо премія й діти в Гарварді — то не робе?

Нащо я сюди прикотив, відповіді немає. Бо не міг бути, знаходити себе у тім самім передпокої перед тим самим дзеркалом, на яке наліплена наліпка Зої моєї Марківни з облізлим чеським кротиком із мультика — а далі за будь-яких обставин двері, на які причеплена рельєфна табличка з писучим у горщик хлопчиком. Мабуть, шукав внутрішні Ізки.

Я сидів на трав’яному горбі незрушно. Йшов у невідомих напрямках, не знаючи, що буде за рогом, а що в кінці вулиці. Я сидів на підвіконні хостелу і нюхав запах тополиного листя, який завше відчиняв мені всі приємності шкільної ери: ти гуляєш чи ти прогулюєш, чи тебе ведуть зі школи, а додому нічого не задали і тебе можуть зводити в «Соки-воды». Дослухався до кожного руху, але я звідси нічого не несу. Я втік у пошуку спонтанного випадіння у свіжий космос, але за діркою, в яку виламався, запилюжена не надто прибрана кімната.

{Київ, Жилянська}

Запити до всесвіту, хай їм гикнеться. Вони мені вже голову паморочать своєю буквальністю. Своїм горщечком, який сумлінно і з непідробним гумором варить і варить. Всесвіт, він звичайно має перфектне почуття гумору — але ж ми самі й є його качконосами! Носіями...

У потязі назад мені зламали ногу. Цілили при цім у носа. Якесь п’яне мурло щось у мені не вподобало. Я зі сну похопився та пурхнув із другої полиці. Що там я писав про милицю? На ній і розсікаю тепер. До магазину, який Полінка називала «імьордженсі», бо вибір там із трьох пунктів, та він поруч, у двох метрах — хіба що на такий випадок. Ну то ось і прийшов той випадок. Маю економити на всяких витребеньках та сумирно споживати (спожувати) три найпростіші пункти.

{Знов Київ, знов Жилянська}

Хілдур укотре матеріалізувалася без дзвінка. Відчиняю — а там «зубата» усмішка, від якої розбігаються промінчики на весь прогін, де згоріла лампочка. Сукня з лимонами. І лимон у лапі.

— Знаєш, я тобі заборгувала тоді, — простягає, — то я відшкодую. Можна зайти?

— А вже переломи лимонами лікують?

— Давай спробуємо...

Ми сиділи і тринділи, ніби всесвіт зупинився разом зі всім умістом. Тоді вона схаменулася, що останнє метро вже рушило. Тоді вмостилася на бінбезі й солоденько заплямкала. За кілька хвилин — я заціпенів і споглядав — засопла. Я підповз і огорнувсь буквою зю навколо того кріселка, накрившись із нею одним пледиком. За скількись хвилин поклав руку на її плече. Вона посунулась від неї, не прокидаючись. Руками охоплювала груди й плечі навхрест, ніби обіймала саму себе.

Засовалась рано. Насупилась сонно:

— Ну ти шо ото... Заповз... Незручно... У тебе ж нога...

— Ага.

— І шо тепер каже тобі твоя нога?

— Та ніфіга.

Про що ми протринділи тоді до ночі, то все я не зацитую. Бо знову плив. Але один момент майже до слова запам’ятав. Владка висунула теорію про те, що ми всі часточки Бога в тому сенсі, що якби він був собі цілий та й одинокий, він би не мав змоги до самопізнання. А так от ми спілкуємося — і таким чином...

— Тобто Бог розділився на частинки, щоб однією частинкою самого себе спілкуватися з іншою частинкою самого себе?..

— ...І таким чином пізнати самого себе.

Я: Як доїхала, часточко Бога?

Владка: та нічого, часточко Бога.