Від пустки

Розділ 6. Поточне повітря

{Потяг Київ-Люблін}

Вокзал уже відпливав, коли до нашого трьохмісного купе вкотилася бадьора кобіта з величезною валізою... п’яна як чіп. Вона поводилася так, ніби погана акторка дуже-дуже старанно намагалася зіграти сп’яніння. Так я й вирішив і спробувати сприймати: перфоманс, live, тренування. Але слухати одноманітні вигуки: «Ма-альчє-кі-і!..» набридло з четвертого, і я сховався у навушники. І ввімкнув Маріолину другу вправу з медитації. Тільки за відсутністю крісла все, що мав, поклав на полицю розслабляти.

Каюсь, на спогляданні дихання в животі («Розслабте свій живіт. Дозвольте йому трохи побути неспортивним, немодним животом. Відпустіть його. Ось побачите, нікуди він від вас не дінеться...» Моя ж ти радість!..) я успішно засоп... Прокинувся від проникливого: «Вправу завершено».

Сирику, тиха година скінчилась! Ти міцно медитував і нікому не заважав.

І чую: наша артистична сусідка переселяється! Разом із валізою на півкупе і перегаром на піввагона.

А я забув навіть ноут витягти та наковбасити шмат неквапного завдання, який планував на потягову нудьгу. Зачарувався пролітаннями бадилля повз фіранку. Перший клас, друга чверть. На канікули до села. «Закрий рота: птичка влетить, покакає й вилетить» — казала мені моя прабабуся Килина Митрофанівна.

{Люблін, ботанічний сад}

Ось вам рецепт відродження рецепторів: лазити й лазити незнайомими місцями. Костик укотре послужив чарівним пенделедавцем зі своїм вічним: «А ви хоча б у Вінниці побували?!» І ось я велотуристую вже не рідним місцем, а за допомогою скрипучого орендованого ровера, отриманого завдяки картці хлопа, в якого я знімаю кімнату. І ось іще сонечко не в зеніті, а я вже такий голодний, що слово «земняки» мені найдорожче на всій землі. Осьо тобі примхи апетиту! І ось я прогулююся серед усяких каніфофій і філіпендул, кукумісів і хвастів. Сиджу біля ботанічного зеленуватого озерця і дивлюся й дивуюся. Причому чомусь не на зелені фокусуюсь, не на графічно очерченому очереті, що його й тутешні «уточки любят больше, чем сосиски», а на власній нозі. На неї — я-бо успішно порвав тут свої кросівки — натягнений місцевий дешевий спортивний кáпець. І така нічогенька та нога, що капéць.

Якщо відсторонено подивитися на свою ступню, вона прикольна. Така міцна штука, на неї спертися можна. Якщо так само подивитися на власне прізвисько, воно обнадіює. Воно обіцяє мені: все нормально, а те, що у мене так чорно мутилося в голові — не закономірність, а виняток із правила.

Купувати квитки, співставляти розклади, встигати, звіряти, чекінитись, шукати, перепитувати, розшукувати, орієнтуватись... Просто аби біля озерця відчути власну ногу в капці. Просто щоби в столовці зрадіти картоплі в тарілці. Сміх та й по всьому!

Забавно, що в Херсон я тоді з тією ж метою вибирався — щоб вибратися, а ногу — ламав замість нею милуватися, як ото тепер.

Поруч азіатська кобіта у височезних ковбойських чоботях пестить здорову вівчарку, та зацікавлено хекає.

І що я ними тепер? Ага, правильно, милуюся. А чим відрізнялася від цієї сценки інша, в якій на трамвайній зупинці опасиста пані совала телефон під ліловий капелюх, а я дивився на те, і було мені так зле, що і смикало, і нудило? Мною. Хіба мною відрізнялася одна пані від іншої. Більше нічим.

Рушив рівною довгою дорогою за роверистами, що віддзеркалювалися мені в люстерку зупинки. Усе повільно летіло у прохолоднім світлі. Я почав фантазувати. Нібито я в якийсь момент можу певно й гордо сказати собі: «Я побував у дупі, але то була красива і корисна дупа». А тоді наваяти цілий трактат із лайфхаками. Щоправда, таких трактатів у книжкових крамницях греблю гати. Але я відкривав декілька. Вони нудні страшенно. Орендованого у Маріоли гуру я взагалі не подужав десяти сторінок. Вся справа (ну більше половини точно) в індивідуальній харизмі того, хто дивиться тобі у вічі й каже, що не все пропало, переконливим тоном. І жартує про немодний живіт.

Так от мій трактат був би цікавий. І життєвий. Із купою практичних прикладів, котрі би могли стати дороговказом при залізаннях до дуп і халеп — та вилізаннях із них.

Сашо, написав би я. Прийом, як чутно. Пам’ятаєш, як ми сиділи на парапеті, ще Костет згодовував тобі свою чергову «бджілку». Так-от, Саш, продовжимо. Про можливість дивитися на своє життя як на гру, як на експеримент, як на картину, що створюється в режимі онлайн, дещо збоку.

Проблиск свідомості, усвідомлення, вільного спостережливого розуму мені видається головним, знаєш. Навіть попри те, що все перелічене не є якоюсь даністю, зафіксованою максимою, встановленою точкою відліку. Ніякі спеціально навчені деміурги жодних спеціально оформлених монад не створювали й не призначували, як гадаєш. Свідомість прозирнула крізь сукупність. Дистилювалася — й витече, зникне по розпаданні тої сукупності.

І ти, деміург, озброєний методом научного тика, нічого такого вселенського не можеш, крім як локально максимально поусвідомлювати, поки можеш. Робити крок попри відсутність сакральності. Просто дивишся вперед, і робиш якесь зусилля — як м’язове, тільки внутрішньо. І тоді тебе може ніби підтримати встромлена в небо гілка. Або рух правої руки. Будь-що може спрацювати рятівним артефактом.

І це, знаєш, мене має тримати. Те, чого нема.

Приклад: вивіска «Ботан». І люблінський ботанічний.

Алько, написав би я. Прийом, як чутно. Пам’ятаєш, як ти тоді раптом зраділа, коли я просто жбурнув тобі світлинку зі засніженим подільським кущем на тлі жовтогарячих вікон «Київенерго». Я й не знав, що воно допоможе, просто знічев’я клацав довкілля. Я не знав узагалі, що тої миті допомагати треба було. Що тобі треба було більше моїх сигналів. Бач, Бог поміг в особі своєї часточки.

Алькінс, але ж усесвіт не дасть нам пропасти остаточно — чи за те, що бодай якісь рухи вчиняєш, чи просто з невимовної своєї милості або з нєізрєчєнного чого попало — і дасть тобі вхопити останній акційний квиток до дурного твого брата, а тоді з літакового віконечка — такий city sunset, що відірватися не зможеш досить довго. А потім ми, заправлені його багряним паливом, ненароком зробимо кращим ще шматочок простору.

Приклад: моя четверта робота. І потягова кобіта.

Джоне, написав би я. Прийом, як чутно. Пам’ятаєш, як ми ото тоді, обговорюючи ту передачу, що так тоді й не пішла в ефір, зайшли погрітися у світлом залиту «Пузату», ти взяв глінтвейн, і його теж освітило наскрізь. Ти його ще так класно клацнув. Тепер я цю світлинку на обкладинці бачу в книгарні «Є». А ти до того, як ми зарулили в їдальню, скаржився, що «око вже ніц не вхоплює, палець вже ніц не впольовує».

Усе-таки, диви, я з тобою починаю погоджуватися: схоже, є один ефективний спосіб припинення страждань — то розтотожнення таки. Мабуть, іще кокаїн, я би додав з літературних описів, але якби він не давав сильних, кажуть, відкатів. Щоправда, щось мені всі класні стани дають якісь відкати... Але хіба то привід від них тікати?

Приклад: ось просто тут і зараз, Джоне, на тім ровері на тій дорозі, де я спішився і притулився до клена все це наклацати. Тицьну на обкладинку трактату.

Сире, написав би я. Прийом, як чутно. Пам’ятаєш, як ти на перший екзамен у житті вдяг зелені шкарпетки. Взагалі-то вони були у тебе тоді — як і у решти — всі або чорні, або сірі, або білі святкові, а то дядько привіз звідкись небачені з динозавриками. І потому ти вирішив, що твоя персональна везучість тебе триматиме, коли ти вдягатимеш саме зелені. А тепер згадай: чи всі іспити у твоєму житті були здані лише на п’ятірки? І чи це якось похитнуло твою віру? Ти просто собі створював піднесений настрій цілком рукотворним чином. А те, що не вписувалося в концепцію — на те не зважав. Як Костет на оголошення у метрополітені, а Леся на материнські буряки. Ти бабакові коли повірив — то штука була не у тім, що він гарантовано тобі напророкував! А в тім, що він тобі підніс настрій на той період. І ти шматок зими прожив зі знанням про те, що весна буде тепла. Яка вона там була далі — питання десяте, бо в процесі зими твоя майбутня весна була — тепла. В твоїй голові персональній, неважливо наскільки нормальній.

Щось схоже було у періоді віри у Владу завдяки знайденій рукавичці.

Сенс у тому, що ми можемо вловлювати попри свої обмеження. Нас може рухати закоханість попри те, що вона не реалізується. Нас може надихати любов до Бога і вдячність йому, хоча він чинить із нами, як з Іовом. Сенс не у сталості щастя (все одно ми його яскравість оперативно затираємо), а у можливості щастя — happiness happens попри реальні обставини. І у цьому вся література, вся релігія, всі стосунки, весь саморозвиток — які, власне, є одним. Що до цього моменту мною припускалося теоретично, але ось зараз відчулося.

Завдяки зеленим шкарпеткам. І велосипедній рукавичці. І Тимкові.

Яким треба вірити, Сире. Не для того, що станеться. А для потрапляння в той стан, коли віриш і усміхаєшся.

Та у телефоні вже ніц не видно на такім сонці. То можна продовжувати вдивлятися у блискучі площини термочашки, аж поки вони не почнуть вдивлятися у тебе.

Трава під долонею тепла. Горобець дзьобає булку під ялиною. Скаче вухате собачатко розміром із крупну грушу і хавають плечі численні комашки, трохи крупніші. Можна клацати, можна мацати, можна забути та зробити частиною майбутніх радостів.

(Телефон виправляє на «радистів»).

{Київ, Жилянська}

Отакі цікаві досліди: мої йоги пересралися. Зі всіма своїми сахасрарами. Варто було Маріолі відчалити, залишивши по собі благословення і настановчі відоси в ютубі, як наша брава санґга розвалилася на дві ворогуючі партії. Причому я прихитрився не помітити розколу. А воно, виявилося, на одному занятті, котре я пропустив, один такий Паша звинуватив одного такого Олега у тому, що той «створює на зустрічах токсичну атмосферу». Пашу підтримали кілька учасників, інша частина виступила на Олеговому боці. Тепер перша партія накатала кляузу Маріолі, а та нині десь на якомусь глибокому ретриті — з глибини якого постановила призупинити діяльність і зачекати на її вирок. Тобто на наступне благословення.

Ну кумедія. Я у цій компанії був за записного скептика. Як почнуть, буває, розповідати, що коли медитувати не по тридцять, а по сорок хвилин на день — то в мозку таке відкривається — аж усі суєти світу стають такими незначними — що озираєш їх як із гімалайської вершини. Одна дівчина ще тоді екстатично виголосила: «...і навіть коли у тебе хтось помер — то тебе не розривають демони смутку, ти дивишся на всі речі жизні і смєрті, памятуя о равностності!» Я дуже сильно засумнівався, чи помирав у неї хоча би хом’ячок, але тоді срача піднімати не став, надто-бо дражлива була мені та тема.

Та куди там «помирав»! Ніхто ще не помер, слава Будді, навіть не закашляв іще, а демони вже на шматочки роздирають моїх світлих товаришів по секті. Джон став на бік звинуваченого в токсичності Олега. Я нікуди не став. Я сів на свій диван медитувати окремо. Все-таки довбані скептики на кшталт мене, які до всіх прискіпуються, що людський безлад нікуди не дівається у будь-яких структурах — мають принаймні одну втіху. Гарантованого: «А я ж вам казав».

Виявилося, що якщо на кілька днів поспіль вимкнути телефон, то це не страшно. За цей час світ чомусь не злітає з осі. (Оце так дивина, а ніби ж тільки на мені тримався!) У мене утворився свій власний ритрит: я усамітнився з собою, Маріолиними записами та поточним повітрям. Ще от уже друга книжка поспіль добре читається — фантастика. Не в сенсі жанру. Очі мені, здається, ще так не світяться, як у того хлопа, що прибув із віпассани, де тиждень мовчать, підводяться о четвертій ранку (оце мене й спинило, чесно кажучи, від цієї ідеї), цілісінький робочий день медитують, їдять одну вівсянку. Але предмети навколо зробилися трохи тепліші й об’ємніші. Запалював газ під чайником — і подумав: але ж ось воно, життя, воно йде, воно зараз, воно в цій коробці, у цій конфорці. Згадав про «хочеться запалити лампу — а маєш короткий сірниковий пшик». Але ж, якщо їх назапалювати купищу? Неекологічно, може, але раптом із сотого і лампа прокинеться. Бо якщо не запалювати взагалі — то і шансу нема.

Сиджу на підвіконні та й думку гадаю: не знаю, чому от саме зараз літаю, аж потім — хрусь! — і зненацька не літаю. Може, виходи в надію, виходи у вдихи й видихи відбуваються із невловною, але періодичністю.

Оця постійна, ба навіть різка зміна, клацання тумблерів: «Тобі все кльово? Ось тобі таке!» — «Тобі вже не кльово? Ну ось тобі тоді таке!» — стає настійливою, як дресирувальник із батогом та шматочком цукру.

Зранку ноут відмовився зі мною співпрацювати. Тягав бідаку до ремонтників прочистити йому мізки. Як ішов назад (ідеальне повітря з птахами — сповнене птахів), захотілося раптом терміново пообідати рибою, й я з жалем думав, що в «Імьордженсі» мало що нормальне здобудеш із цієї царини, хіба що кільчині очі в баночці. І тут мені трапивсь аж цілий рибний магазин, де я вполював два шматки вже засмаженої нототенії. Деміурги, звісно, озброєні лише научним тиком, але всесвіт усе-таки не фраєр учергове.

Алька: я знаешь что наблюдаю

Алька: помнишь у венички «стремительное превращение сопляка в старого хрена»

Я: Це ти на кого натякаєш?!

Алька: ну тебя я пока что не наблюдаю

Алька: я про мужиков как класс

Я: Сексизм детектед

Алька: можешь вставлять «имхо» и «многие» через каждое мое слово

Алька: но факт же: в тридцать у него глазки совершенно детские, в сорок мешки под глазами и муть внутри

Я: А дорослість, виходить, узагалі не настає? Чи десь є така блискавична мить?

Алька: надо еще поисследовать, но где-то как раз на твоем возрасте одно переходит в другое. имхо. у многих

Алька: сори бро

Я: Та чого, мені самому іноді видається, що мені не більше ніж шістнадцять, а іноді, що не менше ніж шістдесят. А щоби я такий був дорослий-дорослий, такого враження про себе я в собі, може, й не згадаю. Можливо, ми таки пітери пени і повиростали...

Я: І, можливо, всі, кому перевалює за тридцять три, вже стукнуті цим спільним пильним мішком.

{Київ, Труханів острів}

Деякі бабусі чинять на мене гіпнотичний вплив. Found myself із кілограмом черешень у наплічнику... А сонечко все відкручувало й відкручувало коліщатко, прогріваючи поточне повітря, й я здався. Незлим зусиллям волі змусив себе не скоритися дедлайнові: завтра, завтра, а зараз я рушу, мушу. Міняти тінь на сонце за курсом 1:1.

Майже півдня з подивом спостерігав у собі якщо не ту суміш схвильованості й усвідомленості, котру мріяв змавпувати у Марії чи Маріоли, то якусь версію того відчуття. Що все злилося в домі на Жилянській — і чутливість, і відповідальність, і тестується отака експериментальна модель універсальної людини, два в одному: шампунь і принтер.

Мені так само вбачається, що більшість населення моєї країни активно відмовилася користати лобні частки. Від згадки про ту впійману подушку з подертого стільця мені так само стискається живіт. Я так само не певен, що якщо зроблю другу виставку, щось зміниться у довкіллі. Але мене при цьому не калатає зі вбивчою амплітудою. Я на це просто дивлюся.

Відволікаючись на черешні, сидрик та прогріті горизонти.

Вітаю, мене звати Сергій, або ж для друзів садочка і школи Сирьожа, або ж для друзів інституту і роботи Сир, — і я плезіозавр. Гість із минулого, так би мовити. Я здатен подужати товстий том в автобусі і набрати пальцями з нього абзац тексту в «інкпад», але не здатен подивитися відеоролик — хоч із мудрим ТЕД-током про те, як здолати депресію (не привертаючи уваги санітарів?), хоч із грайливими котиками. Не послухав жодної аудіокнижки. Строчу в чатиках замість висунути телефон перед собою і крутити головою перед співбесідником, як усі порядні сучасні люде роблять. Терпіти не можу неживе спілкування. Літерками теж не більш живе, скажете? Таж воно принаймні не придурюється таким, це інший спосіб. А відео — це ніби тобі підсовують палку-палку-огуречік замість живої людини, і ще й настійливо запевняють, що вона абсолютно ідентична натуральній.

Але іноді трапляються і на Сира Нормального прорухи пересічної нормальності цифрового часу! Алька таки прилетить — і зідзвонившись, швидко обговоривши ділові деталі, ми на хвилі цього піднесення протринділи ще пів ночі не літерками, а голосом. І мене аж стукнуло розумінням із-за рогу: наскільки все-таки важить іноді наживо поговорити про те, з чим постійно варишся в собі. Воно, мовляв, негоже «скаржитися». Особливо не про конкретне страшне, концтабір чи там рак, а про «екзистенції». Особливо хлопові. Щойно стикаючись із «душевними розмовами», я почувався депресивним роботом Марвіном, геть комедійним персонажем. А я просто забув... (Не знав, та ще й забув, як казала Митрофанівна моя.) Забув, як це — розмовляти і розуміти. А не тільки жартувати і натякати.

— Так, давай я спробую на мові... Тобто, вибач, українською. Треба же треніруватись... Тренуватись! А ти виправляй. Кажеш, сто разів пробував всі можливі способи порадуваться...

— Потішитися.

— І воно нічого не робило, а на сто перший?..

— ...Навколо принципово нічого не змінилося, а тут щось запрацювало. Ну як це розуміти?

— А що могло принципово змінитися?

— Ну що-що. Владка раптом вирішила, що нікого кращого не знайде. Або я зустрів когось... кращого. АвеМарія кинула свого ватніка, Путін раптом анігілювався, війна виграна, Крим повернувся, громадянське суспільство — як на моїх коміксах... А «ДоФаМін» відродився і збудував у Києві таку велосипедну інфраструктуру, що голландці нервово не те що курять, а падають від заздрості. А весь Київ тими велодоріжками мчить на мою мега-виставку... у Мистецькому Арсеналі!..

— Оце тебе понесло, бро. А про як це розуміти — я не знаю. Но... але що я тобі розкажу. Я вчора пропустила заняття. Оплачене. Ожиданне...

— Очікуване.

— Да... Так. Просто тупо переплутала час. Потім ще й якийсь неправильний фалафель дорогою зжерла... Его делали неправильные пчелы! І шо?

—І шо?

—А то, шо називається «Тайны вашей психики». Вчора вона могла в істерику впасти від того, що її розбудив прідурошний собачка тьоті Фіри... ти таких смішно називав...

— Припиндик.

— Точно! Воно. «А нынче — погляди в окно!» Стовбичити на трасі, ловити тремп цій психіці чомусь раптом приємно. Машини так красиво мєлькают, ну просто кадри з кіно. Стоїш як дурепа притупуєш попсовій пісенькє...

— Пісеньці.

— Ага, з навушників. А раз прохлопала заняття і бурчиш чрєвовєщатєльно — то з задоволенням ліниво розвалюєшся провтикати вечір посеред дивану.

— Ну а ти в курсі, з якого переляку в організмі сам собою зростає градус ванільності?

— Знаєш, одна моя френдеса недавно написала, що її не злить... не лютить ні спека, ні мряка, ні ураган. Хтось коментує: круто! А вона: «Так то ж не моя заслуга. Дав бог серотонін — дасть і інгібітори... цього... захвату.

— Захоплення.

— Точно.

— А я ось ще подумав... Що мені поступово стало промальовуватися — що от я шукаю-шукаю, і шукане таки поступово промальовується. Воно зрушується, бо постійно, постійно штовхаєш. Не помічаєш, бо воно маленькими крочками. А воно суне. І якщо воно яскраве, це зрушення, то після нього приходить відкат. Але лишається слід. Постійно склеюється... якийсь такий мозаїчний вітраж.

— Відкритий вітрам.

— Угу.

— Ти колись казав, що немає нічого рятівного, включно з електрощіткою. Береш свої слова назад?

— Може, неправильно казати про «рятівне». Може, воно «повільно помічне». Я не гальмо, я повільний газ!

— Тобто, по моїй версії... за моєю версією, діло не в подіях. А за твоєю — в них, але непомітних для ока щодня. Типу накопичувальний ефект.

— Не знаю. Але знаєш. У мене таке відчуття, що я потихеньку рухаюсь і рухаюсь до щастя... а це й є щастя.

— Ну або ж маніакальний період біполярки. Не надто гостро помітної неозброєним оком, як ті твої маленькі крочки.

— От же ж добра дівчинка!

— Звертайся!

— Дякую за ваш дзвінок!

{Київ, Жилянська}

Повернувшись, дістав заникану пляшку Костетового яблучного, що видалося мені логічним продовженням сидру. Треба, ще думав, винайти в соцмережах таку кнопочку, що рахувала би проміле в крові юзера й перешкоджала його пальцям постити після певної досягнутої позначки.

Вечір провів в обіймах ютубу. Був круглий місяць у швидко летючих хмарах, бурих і бузковуватих. А десь далі розпливчасто мигтіло яскраво-червоне. І нехай райські кущі в мозку я вже не пояснюю наявністю певного паралельного правильного світу, та я згоден пояснити цей візуальний ефект локальним чудом. Хай він там і само­утворюється у мене посеред нейронних хащів. Це ж ти чи де, кажу я собі. Тобі ж притаманно ще й горіти. То гори потихеньку, навіть коли повзеш. Нехай буде ера вогняного равлика.

О четвертій похмільно прокинувся і давай думати. Подумав, що ймовірні негаразди на кшталт вибухів, раку чи згадування дружини в концтаборі стопудів позбавили би мене тієї певної певності, що притаманна мені нині. Але тут, мабуть, і не натренуєшся. Поки справжній стрес не вперіщить. Такий, що пролізе крізь дірочки у загартованім дуршлазі. І впоратися з ним, нахапавшися тих піднесень, може вийти, а може й не вийти. Шанси фіфті-фіфті: або зустрінеш трицератопса на вулиці, або ж не зустрінеш.

Тоді поступово заснув і передбачувано почав снити усвідомлені сни. Зі мною таке часто трапляється, коли вранці прокинутися, а тоді відрубитися назад. Я тоді постійно починаю створювати артефакти, ландшафти й усякі істоти. Іноді виходять кривувато, в дусі «сделать хотел грозу, а получил козу». Іноді реалістично та аж приємно. І тоді мені страшенно кортить запам’ятать. Я-бо там, у тім світі, пам’ятаю, що коли випірну до цього світу — мало що пам’ятатиму. І я починаю вдивлятись пильніше, хапатись, фіксувати: ось я зробив синій фасад, на нім такі глибокі тіні, це дуже важливо!..

А прокинувшись остаточно, дозрозумів, що ці усвідомлені сни не особливіша штука, ніж звичайні. Ну рідше у людей трапляються. То й нібито можна пишатися. Але сенсу якогось виняткового не мають. Просто дають певне приємне відчуття. І люди починають впендюрювати свою особисту приємність іншим — як щось наче важливе. Як мої йоги — стійку на руках, яка так само існує для фану. Але з такою ж стурбованістю, як Лесина мати переживала за долю приємних їй буряків у Вірусиному синові.

{Київ, Січових стрільців}

Відзначили з Костетом ювілей пінкфлойдівської «Стіни» (вона старша за нас, наша шкільна подружка, оце так!). Тепер він мені строчить свої прозріння.

Костик: слух, я допетрав. доповідаю. це таки фільм не про стіну, яку будує суспільство, як я думав у десятому класі. а про хлопа, що сам собі збудував мушлю, і йому там дико не понравілось.

Я: А я якраз обдумую, чому за сюжетом дружину ображає він, а у вигляді хижих мальованих квіточок пожирає його вона.

Костик: і диви, у фільмі показана не об’єктивна реальність, а суб’єктивна реальність чувака. а до дружини його — геть ніяких претензій. її проміняли на футбольний матч і навіть не в HD-якості! то й вона поміняла його на пацифіста, який дивився її, а не матч.

Я: «Це явно не чоловіча точка зору» (с)

Костик: хоча насправді вона втекла від його качелів. отой телефонний дзвінок був би: «дарагая, я був мудак, ізвіні, пріхаді», потім наче знову все нормально, а потім знову психи. і що характерно, скоріш всього, то було нєоднократно.

Я: Що тобі сказати. Ти шариш, старий.

Костик: а кого от найбільше шкода, то дівчину, яку він привів. вона була як попелюшка, яку привели в замок принця. а потім рулади клавісину змінилися на ацький гроул і принць перетворився на дику жабу.

Я: Ти мені скажи, чому ти такий підкований, а сам за рік котру попелюшку проводжаєш? Котру знову ніхто не пам’ятає як звати, бо вона — як мотоциклісти в тому анекдоті — «та що з вами знайомитися, ви весь час нові»? Чи це на тебе брат начхав, заразив?

Костик: Слух, ну я телевізори хоч у вікна не викидаю. хоча то було би шоу.

{Київ, Голосіївська}

Якщо десь щось не клеїться — то ви, Сергію, не б’єте в одну точку впертим рогом, а ищете другие варианты. Але ж я, кажись, перепробував усі можливі. Намагався зблизитись. Намагався віддалитись. Намагався перемикнутись. Намагався забути. Намагався з іншими. Намагався сублімувати на роботі і в спортзалі. Намагався аналізувати й усвідомлювати. Намагався просто плисти за течією. Намагався взагалі не намагатись. Більше (як сказано у поета, улюбленого з першого курсу і зненавидженого по візиті до мого рідного міста завзятих знавців босих і взутих кармеліток) «нету места податься в живой природе».

Костик приказував: «Та залишайся вже», нащось похвалився, що він купив велику подушку. Ні, я не проти великої подушки. Але потрібне щось більше. Я поперся в ніч, хоча тут одразу почали глипати блискавки. І сів просто на сходинку біля Костетового будинку. Телефоне, можна я зараз скажу все, що про це думаю?

Владко. Я надсилав тобі акварельки чужі з пейзажами ніжними, мов перша брунька. Я надсилав тобі пісеньки пронизливі та легко-заколисуючі. Я надсилав собі часточки натхненної чи зневіреної часточки Бога. Я надсилав тобі листівки з їжачками та зайчиками затишності рівня Бог. Я надсилав тобі й власні малюнки з вилитими у них кілометрами персонального світла — всього, що в мені нашкрібалося. Я іноді не витримуючи надсилав тобі навіть вірша, що тремтів і пручався, смикаючи струну під грудиною. Я надсилав тобі посилання на добрі новини. Я надсилав тобі листи різної довжини та ступеня добору пристойних синонімів. Я надсилав тобі власну мармизу, яка була схоплена ніби вдало, а дивилася лише на тебе. Я надсилав тобі цитати, надсилав переклади, надсилав тобі наліпки, надсилав відчайдушні телепатеми, я надсилав тобі меми, надсилав тобі голі вигуки «агов!», я надсилав тобі сфотографовані неземні хмари, надсилав тобі мультики, я надсилав тобі міміміметроламні ролики, надсилав тобі хибодруки, я надсилав тобі мартинові крики, надсилав тобі карикатури, я надсилав тобі все, матері моїй ковінька.

Я надіслав тобі все, що мав.

Мало того, я надіслав тобі вагони тиші, кубометри мовчання, цілу біблію з білих сторінок. Не кажучи вже про три чи чотири трактати щодо безповоротного прощання.

Мені нема що надіслати тобі цієї штормової ночі. Крім краплі своєї любові й проблиску усвідомлення.

Усесвіт абсолютно безмежний і нев’єбенно одинокий, і в ньому зовсім нічого нема. Крім краплі любові й проблиску усвідомлення. Котрі вилилися в усе те. На твою голову.

Я хотів бути щасливий і вільний. То я вже. За твоєї безпосередньої допомоги, що полягала у чистім існуванні тебе у світі. Я би хотів, щоби ти теж такою була (щасливою, вільною), але при тім би ще й не проходячи крізь такі кошмарні чагарі.

Я колись казав, що так тебе люблю, що коли тобі від того десь зле, то я тоді тебе не люблю. Я думаю, тобі не сильно зле, ти просто собі сама. Мене просто нема. Як, зрештою, нема тих усіх затишних їжачків у цім безмежнім усесвіті.

То я можу просто розслабитись.

І надіслати сам собі містке повідомлення про те, що я тебе ще люблю.

Завдяки тим златим горам надісланого, завдяки тим кошмарним чагарям пройденого, завдяки дрібці усвідомлення — ніякої тобі девальвації.

Як сказала ранкова бабуся з руколою на розі: «Все своє, синочку, ніякої хімії».

{Київ, Пейзажка}

Я в шоці. Нікого не чіпаю, деруся захекано з великом на сходи. І тут ззаду на мене ллється дзвінкий голосок: «Ой, це ви!» Затинаюся на сходинці. Якась радісна дівчина в сорочці зі сонними совами. «Як чудово, що я вас іще раз побачила! Я вам хотіла сказати лише одненьку річ. Ви мені тоді равлика подарували!» — «Равлика? Я? Подарував? Мабуть, не я все-таки...» — «Ну мальованого! На гору який повзе!» Роняю вел. «Він мені так допоміг тоді, ви просто собі не уявляєте! Я його на стіну повісила. І коли мені здавалося, що зараз уже точно все пропало і нічого доброго з моїх затій ніколи не вийде — він мене ніби підштовхував: нічо, прорвьомсь! В общім, з третього разу вони мене таки прийняли, прийняли! Бо я повірила, повірила! А відмов, відмов було — ух, навіть не порахувати скільки! Я вам дуже, дуже вдячна!»

Тут вона стрибнула мені на шию, цьомкнула кудись у ліве вухо й прудко пострибала догори. «Чекайте, агов! Вас хоч звати як?!» — спромігся я заволати за рекордні для остовпіння десять секунд. «Надя!» — крикнула вона і дременула ще прудкіше.

{Київ, Жилянська}

Костик телефонує рідко. Знає мене, персонажа того мемчика про інтровертові відповіді: «Та я ж написав їм у вайбер, вотсап і смс-кою». Але зараз він мене набрав.

— Сир, я не вмію комунікувати стрьомні новини. Кажуть, треба сказати людині сісти.

— Я сиджу.

— Я тут списувався з нашими. І виявилось, що Наташка спілкувалася з Марією. Короче, вона...

— Що з нею трапилося?

— Вона, виявляється, ще три роки тому пропала.

— Як пропала? В якому сенсі пропала?!

— У зоні... У цій... Дій. Тих. Бойових.

— Чого її туди понесло? Де саме?

— Я точно не зрозумів. Родичів, здається, у неї там не було. Але вона туди їздила. Мутна якась історія. Я записав Наташчин телефон. Дати тобі?

Я кілька хвилин не знав що сказати.

А тоді попросив дати мені час, щоби щось відказати.

— Я не знаю, Костет. Я тобі потім скажу.

— То як знаєш.

Коли я поклав слухавку, на ній миттєво висвітився Полінчин номер.

— Сырок, привет! Я тебя ненадолго побеспокою. Слушай, у тебя же остался тот комплект белья, который нам тогда мама подогнала новенький, такой с листиками сиреневенькими, а мы так и не открыли, он в пакете лежал в самом нижнем ящике?

— Е... Мабуть. Принаймні я ніби нічого такого не викидав.

— Можно я к тебе забегу за ним через полчасика? Я ненадолго побеспокою!

— Це ти вже казала. Ну забігай. А чого саме зараз?

— Ой, да, я же тебе не сказала. Я замуж выхожу, вот так! За кого, ну какая разница, ты его не знаешь наверняка. Он йогу преподает. А ты ж эзотериков не перевариваешь. Я им студию оформляю. Всем очень нравится. Между прочим, меня зовут на Алтай, там одно место расписывать. Ну ты не по этим делам, что тебе рассказывать.

{Київ, Поділ}

Відчуття чогось, що стрімко котиться по тобі і крізь тебе, при цьому одночасно воно летить над тобою, при цьому одночасно ти йдеш по ньому босоніж. У мене в голові містився цілий окремий світ провини перед дівчиною. І ось він луснув, як бульбашка, лишивши волю. В тій же голові був ще один цілий окремий світ якоїсь несміливої надії на людину, яка чи не єдина правила тобі за моральний авторитет. І ось він вибухнув, як снаряд. І скільки там я собі уявляв гіпотетично, як могло би бути «на волі з чистою совістю», чи як могло би бути «без залишків надії» — коли ці дві ситуації прийшли, вони просто по мені пройшлися. Хай як я там нібито готувався. Переживав. Панікував. Сподівався. Придумував. Тепер теперішнє каже «привіт, я ось тут», і тобі лишається просто в ньому борсатися. Босоніж.

І воно все не так стається, як гадається. І цікаво спостерігати, як ти в цьому видозміненому світі робиш ніби ті самі речі за звичним розкладом. Тією самою зубною щіткою. Тим само планшетом. Тими само сірниками.

Додати до набору щось менш звичне, що скажеш, телефоне?

У мене в цьому магазині був дисконт, а я тут не бував сто років, аж тут раптом чітко зрозумів, які саме маркери мені потрібні. Який конкретно папір. І вчора нахапав там матеріалів на весь свій останній гонорар і сів під крамницею на лавці. Перші кілька аркушів зіпсував, але п’ятий чи шостий вийшов такий, що далі я просто сидів і на нього дивився, ніби це не я щойно створив.

Удома вийшов наступний — уже не настільки однозначний, але живий. Кинув джипег Альці, вона: «Ну Винсент, а ты придуривался!» Тоді два дні не приходив до тями, під сорок годин суцільної макулатури, від яких лишилися лише кілька шкіців, із яких потенційно можна буде витягти дещо цікаве. До чого б усе те, всесвіте?

Тепер я знову приперся в цей магазин і знову протираю штани на цій лавці. Поки що аркушів зіпсував десять, і мені в цей момент здається, що я ніколи вже не видавлю з себе чогось путного. (Привіт, мигдалино!) Та штука в тому, що воно було — а отже, воно буває. (Привіт, лобні частки!) А отже, ти здатен і на таке. Просто людина — це різні речі, а ти поки ще вона.

Але, йой, телефончик показує, що я тут уже чотири години колупаю сю скалу. Ніби виконуючи наказ того синього вовка на дівочій футболці, що-б-не-сталося-продовжую. Поточне повітря вже холоднішає, а я навіть забув, що збирався далі побігти віднести Марківні квитанції. Вітаю, мене звати Сир, і я звар’ятілий геній. А раз у мене манія величі, я можу почати потихеньку командувати всесвітом. Начаклував би собі для початку почаювати.