Від пустки

Розділ 2. Равлик і бузок

{Київ, Жилянська}

У перше літо по дипломові я з Маріїної наводки прочитав «Чорних лебедів» Талеба. Тоді, перепробувавши кілька інтелектуальних робіт — завантажити, роздати, продзвонити — ночами охороняв якусь не надто притомну контору в нетрях ХТЗ. У тих нетрях, як у матрьошці, містилися менші нетрі заплутаних коридорів із кіберпанківським ліфтом, що оживав завжди несподівано. У закутку контори жив какаду Амеріґо, мій аміґо. На перший жест дружби він прогриз мені пальця до кістки. Та вже за пару тижнів підсовував голову під долоню, як кіт, мружився і розпушувався, ще й інтелігентно вертав серти до клітки. У компанії папуги я й вивчав тих лебедів.

Центральний образ теорії — власне ці чорні лебеді — означає події, що на них ніхто не очікував, як той із пісеньки кузнєчік на лягушку: всі свято певні, що раз такого ще не було, то й не буде ніколи. Так європейці від того, що сто відсотків лебедів, що вони їх бачили, вирізнялися білизною, склали присуд, що всі лебеді світу білі — доки в Австралії не виявили чорного. Як яскравий приклад такої пташки Талеб наводив 11 вересня 2001 року. У мене вона так само з очей полетіла через десять років, коли Миколаїч чєловєчеським голосом мовив про той день те, що я ніяк від нього не очікував.

Штука в тому, каже автор, що ми надто самовпевнені й не хочемо враховувати навіть самої ймовірності чогось, що не вміщується до нашої звичної картини світу — під девізом «етого нє может бить потому, что етого нє может бить нікогда». І тоді виявляємося не готові до сюрпризів історії.

АвеМарія із цього приводу ставила розумне питання. «Ось великий Талеб пише про дурну індичку, котра щоденно спостерігає, як дбайливо її годують і плекають, і викохують, і на підставі цього вважає, що так триватиме довіку. Але настає переддень Дня Подяки, й їй доводиться передивитися свої екстраполяційні побудови. — Я завжди намагався записувати Маріїні лекції, а також ліричні відступи, дослівно, винаходив власні хвостики і жертвував зап’ястям, щоби застенографувати весь той інтелектуальний блиск максимально. Тепер переписуючи перекладаю, бо затято російськомовна Марія чомусь звучить мені рідним голосом, а її рідна мова мені вже зробилася суттєво більш далека. — Ну, індичка, скажімо, дурепа. Та ось коли б не була вона дурепою, коли б утямила, що більш-менш відбувається, — і що тоді? Що має робити? Вступити до коледжу? Заснувати партію нового типу? Зчинити бунт, бєссмислєнний і смєхотворний?

Можна, звісно, вважати наявність розуму й знання самодостатньою цінністю. Це, власне, візія, що я люблю її всіляко розвивати та обстоювати. Що, мовляв, краще знати, ніж не знати. Та чим інколи загрожує знання за неможливості діяти? Неврозом, психозом, остракізмом, теорією змови, галоперідолом як вінцем кар’єри...»

І я, звісно, міркував над цим питанням. І як варіант відповіді сплив образ, і теж із літератури, і теж про пташок: «Затворник и Шестипалый» Пелевіна. У цім оповіданні младий бройлер, дізнавшись про те, який кінець чатує на його безмізких і безтурботних братчиків, починає тренувати крила. Від того він стає худорлявим, і його не пускають під ніж, а відтак пташок усе-таки вилітає з Комбінату.

Що означає тренування крил у цьому контексті? — спитав я себе й відказав собі: умовно кажучи, певну практику зі самовдосконалення. Тобто, ти превентивно чиниш якісь дії, що тебе розвивають — щоб, коли прийде критична година, лишитися серед живих і лишитися в умі. Отримати шанс не зваритися в каструлі фізично та психічно. Із конкретними практиками вже було не так прозоро. Їх-бо купа: від украй езотеричних до максимально світських.

Особисто я завжди насамперед волів... велотуризму рідним містом. Коли сідаєш на коняку, абсолютно не уявляючи собі, куди порулиш наступної миті, і з висоти сідла дивишся на довкілля, ніби бачиш його вперше. Від того всередині якось усе на певний час прочищується і розтицюється по комірках.

Але метод безмежно кустарний, направду й ефекту не гарантує, і не всякий день його застосуєш. У нашім кліматі й поготів. Півроку пропадають. Я навіть потихеньку став замислюватися про індійські зимовки... Та я від’їхав від теми.

Ну от. Особливість усякого саморозвитку в пересічного громадянина в тому, що у спокійній обстановці тобі його (розвиток) проробляти над собою лінь, а в стрьомній — нема сил. Тому якщо й виходить у певний момент віднаходити спокій замість істерики і робити щось корисне замість ходіння стелею — то надто дискретно. В цьому сенсі такі, як я, перебувають приблизно на рівні Аліси, котра бігла, мов ошпарена, аби тільки втриматися на місці. А щоби дістатися деінде, казала їй Біла Королева, слід бігти принаймні вдвічі шпаркіше...

Тож, попереджений про крайню потребу готуватися до вильоту чорних лебедів, я готувавсь до них зле.

Така ось осінь. Я не думаю про білого щура. Котрий тепер, забігаючи, вибігає прожогом. І я не думаю про нього далі. Він-бо ж не є вінцем творіння.

Фейсбучна стрічка, яку мені підсовує мій грамотний прямокутний психотерапевт, розказує мені, що «між тобою і людиною — десять кроків, зроби свої п’ять — і як нікого не стрінеш, то вертай». Тупо, але мудро. Вона розказує мені, що не може бути щасливої любові Мара та Мизи, коли тебе не тішить власна мармиза у люстерку. Коли ти себе не любиш і не цікавий сам собі.

Чи я сам собі нецікавий?! Та я ще в садочку міг півдня власним пальцем гратися!

Ну й справді, коли смикаєш людину, то їй хочеться відсахнутися, а в тобі прокидається зайвий мисливський азарт.

Вимкнув скайп на цілий день. Поки не полило, покотив у бадилля Мишоловки. Було прохолодно, але якось дивно: і до холоду не додмухувало, й до тепла не догрівало. Хилиталося непевно й непереконливо.

Дорогою назад зрозумів, який оце топонім для катання обрав. Що слово «мишоловка» каже нам про впійманість та про білих мишів. Сміявсь.

Вернімося до наших баранів, благородніших за щуряк тварюк — чорних лебедів.

Були й інші лебедині дзвіночки для мене персонально. Скажімо, проминуло вже скількись років, я вже перебрався до Києва й їздити додому майже перестав (і Марію поступово загубив). І проходив собі кімнатою повз сестричку, яка тоді шукала роботи в столиці, розкладала свої екологічні косметичні тюбики у мене на розкладачці й водночас дивилася на ноуті фільм «Жыве Беларусь!» Ішов собі, пригальмував, так став і — додивився до кінця. Одночасно починаючи розуміти усну білоруську й безсило ненавидіти владу, отвратительную, как руки брадобрея.

(Не будемо довго зупинятися на питанні відсотка правди у художнім творі. Зупинимося на тому, що там була важлива для мене інтонаційна переконливість. Алька теж повірила).

Потім у голові мені тиждень безвилазно сиділа пісенька: «Для радыкала краіна — турма, але для большасці краіны нема...» Дуже добре пам’ятаю, як розбираю на зиму ровер і не можу зосередитися на справі, відчепившись від питання: а коли би навколо тебе щось таке діялося — ти би що? Чи матимеш мужність... Як там було в тому вірші: «...мужність — всидіти в робітні під лютий гул поблизьких барикад...» Тільки ж навпаки — чи матимеш мужність не всидіти? І коли так, то наскільки далеко потім здатен піти далі?

Жахливе направду питання. Так сильно воно мене турбувало останній раз лише у дошкільному віці, коли я, вивчившись читати і ковтаючи все, що трапиться під руку, трапив десь у прабабусі Килини на горищі книжку про подвиги піонерів-героїв. Переляканий малюк тоді розумів, що не міг би не видати партизанів навіть не на початку тортур, а лиш під загрозою їхньою. Не знав, щоправда, що ще трошки — і піонери-герої втратять актуальність узагалі.

Згодом у мене виник варіант «у критичній ситуації людина змінюється, і в неї можуть з’явитися якісь додаткові опції». Але не надто бадьорий. Сам розумієш, телефоне, — коли аналізуєш, які потенції матимеш у воєнних умовах, усе перекриває думка «дай біг, щоби не знадобилося дізнаватися про це на практиці».

Є така — знову-таки, стрічав у стрічці — думка про те, що «неприйняття певної поведінкової форми в іншої людини призведе до формування дзеркальної ситуації — вас змусять обставини поводитися так само, як ця людина, доки не втямите: “і так буває” і не подаруєте цій людині. Окремим випадком такого є історія, коли людина глибоко певна — “в житті має бути так, і жодним чином інакше!”, “зі мною такого не буде”. Світова гармонія вимагає, щоби ви побачили — бува й інакше. Наприклад, жінка, що всю молодість вважала, що буде вірною своєму чоловікові й ніколи не зрадить — щиро й до самозабуття закохується в іншого, чоловік, що зневажав армію — йде у критичній ситуації служити, а донька поборника “чистоти крові” виходить за представника іншої раси».

То я до чого. Жив собі Сир Нормальний — інтроверт і соціофоб, тонка натура. І прийшов по його душу Майдан.

{Київ, Золоті}

Нарешті ми ввійшли в стадію практичної підготовки до епохального івенту і навіть в’їхали в цілий офіс. Але такий раскардаш, що нічого з безпосередньої моєї роботи за день не зроблене. Леся каже, що наш проект треба було би перейменувати з «ДоФаМіну» на «БаФоМета», бо це зараз ніякий не «драйвовий фест заради змін», а якийсь «бардачний фест у метушні». Віруся загубила шуруповерт. Я й не підозрював, скільки у нас накопичилося таємничих конструкцій і штукенцій, поки усамітнено з дому малював собі тих єдинорогів на наших афішах. Дівчата — герої, все це звідкись подіставали практично за п’ять копійок. (Напевно, більшість соціальних проектів створюють свої креативи так само із гівна і палок).

Але мені тепер треба капітально зробитися дизайнером-вантажником. Мрію хоча би про одного хлопа в команду. Кличу Костета до нас комунікаційником, кажу: «Ну це ж зрада, що нашу організацію називають узагальнено “які активні дівчата”, а я вже достеменно знаю, де роблять найкращий манікюр і скоро голитиму ноги». Він каже: «Ага, а за квартиру, барбера і “шалену бджілку” я платитиму твоїми гарними наліпками з космонавтами». Я огризнувся, що заради такого барбера, що йому бороду отакою кіскою виплітає і лисину чимось полірує, звісно, варто терпіти свого жадібного боса-фюрера. Але нічим крити. І дай боже здоров’ячка моїй Зої Марківні, що вона бере з мене за окрему однокімнатну як за одненьку кімнату, бо панічно боїться будь-яких незнайомців, крім чемного хлопчика її найкращої шкільної товаришки.

Дивовижно, що зараз у мене не надто більше вільних коштів, ніж коли ми годувалися на мої прибутки вдвох. Невже Полінка так мало їла...

Ну так, ця людина вочевидь мала право нічого не робити, бо їй нічого особливо не було потрібно. Одяг їй (і мені, й моїй сестрі заразом) завозила тюками її мати, що працює в «Хумані» — щомісяця, коли ціни падали нижче рівня моря до рівня практичної безкоштовності. Навіть голову, якщо Поліні вірити, не треба мити, коли та голова в дредах. Манікюр вона, на відміну від «дофамінових» дівчат, не робила. Жартувала, мовляв, стала малювати з тієї причини, що є залізна відмазка, чого такі брудні руки й чорні нігті — «я ж митець, маю бути вся у фарбах». Ну та якби вона малювала справді фарбами, я би розорився за день.

Зараз Поліна малює раз на сезон одну картинку ручкою. Якусь нескінченну серію профілів близнюків у типових віконцях. Головне ж душа, а якась техніка взагалі не потрібна. Я дуже довго прихитрявся ховатися від думки, що її роботи давно одноманітні й навіть мені малоцікаві.

І що кілька років я прожив із людиною переважно на паливі того «Авеля».

Ще й дощик сьогодні. Такий само непевний і неміцний, але декілька разів. Та й небо повністю складається з хмар. Та й температура вже — на кенгурушку натягти вітрівку, а зверху замотатися своєю старенькою витертою куфією, у дівоцтві синьою, колись привезеною мені Ромкою з першої подорожі до Марокко. Та й усвідомити, що, можливо, ти не занадто принципово відрізняєшся від місцевих клошарів. Але менше з тим, хай би тепло, в шлунку мультизварена турботливими дівчатами гречка, ноги не занадто гудуть, а в голові щось собі протікає.

(В обох сенсах протікає.)

Певно, що не саме розлучення з моєї ініціативи і фактична відмова щодо моєї залицяльної ініціативи причиною тому, як мене зараз ковбасить і бентежить. На ту голову, на яку не надягається моя зрада і моя небажаність, не надягається й інший, у сто разів важчий головний убір. Кілька років війни не десь там, де треба шукати на мапі, а у твоїй власній країні. Як у цьому взагалі можна лишатися безтурботним і позитивним «свєтлим чєловєчком»?..

Скажи це хтось тому малюкові, що не міг заснути над «Піонерами-героями»!.. Та що дошкільняті — тому другокурсникові, який на вилазці, підкидаючи хмиз у вогник, терцією з АвеМарією виспівував: «И дорога-ая не узна-ает», бо це видавалося прикольним. Та що студентові, без п’яти хвилин архітекторові — тому ненакачаному охоронцеві з недоречно тонкою натурою, який навчав какаду Амеріґо фразі «Я уверен только в сомнительном». Сир Нормальний був стовідсотково аполітичний, пацифістичний, російськомовний, прекраснодушний. А тепер я навіть подумки і тут у телефоні — перекладаю те, що сказане було мені АвеМарією та іншими милими моєму серцю персонажами. Драгоман, блін.

Ще й тому я намагаюсь, любий щоденнику, шановний телефончику, відкопати ті пласти тепер. Може, складеться, зрозуміється, прийметься, полегшає. Перетворить той стан, витягнутий із кущів афин, у стан просвітленого з Афону.

Але навіть фоторепортажі з Майдану відкрити — задихаєшся від ядучого диму в оці. При тому, що я не кидав молотових і нікого з моїх не вбито двадцятого лютого.

— Костет, а от тобі як — не здається, що нас усіх варто би лікувати після тої зими? Що зараз іще ловимо і ловимо приходи?

— Сир, ну ти ніби в курсі. Я на Майдан не ходив. Я на роботу ходив.

Костик, який перемістився у західному напрямку водночас із моєю сестричкою (але, як і вона — разом із мовою ХТЗшного дитинства), той якраз із поваги до мовця переходить на його мову. Він узагалі балакучий, слова з нього ллються, як сказала би моя прабабуся, ловкенько — гладенькі, як його голена кругла макітра. Мови йому добре даються. Іноді він мене дивує раптовим розумінням німецької чи іспанської, ніби корені слів самі в нім утворюються. Мою післямайданну українізацію Костет сприйняв природніше за всіх, оком практично не зморгнув. (Я не спілкувався з Марією вже, мабуть, понад шість років, але от вона би напевно не підхопила, з її любов’ю до Достоєвського, Солженіцина й усієї цієї тусовки...)

Але він «на роботу ходив» і по всьому — а я, здається, екстраполюю себе назовні. Не обов’язково землетрус, який змінює ландшафт, перевертає все поселення. Твій сусід може його не помітити, посунутися трошки вбік і там скопати городик.

І це, мабуть, десь розумно, бо скасовує небезпечну перспективу «неврозу, психозу... галоперидолу яко вінця кар’єри».

Із Костиком ми почали тусити лише з другого курсу. Весь перший він демонстративно дивився своїми круглими світлими очиськами крізь мене, жодного разу не дав переписати конспект із антички, яку я безбожно прогулював завдяки щирій нелюбові до Миколаїча. Костик на все ходив, як зайчик. Його перла — й досі пре — комунікація з людьми. А я, на його думку, много о сєбє возомніл, бо мені вона була — й досі є — важкою. Але на другому курсі він збирав групу для соціально-культурної акції, й у нього в останній момент відвалився один із членів, а поруч стався саме я, нероба з вільними вихідними.

Група соціально-культурних молодих східняків вирушала до Львова, де мала кілька днів спілкуватися з однолітками-западенцями. (Ці терміни, до речі, стали відкриттям для обох сторін, коли в перший день пролунало питання: «А як ви нас називаєте?», й у відповідь на нього — отвєтка.) Ми мали дізнатися, що нас різнить і що поєднує — щоб утямити, що ми живемо в одній країні і все таке. Мені двадцять перший минало, у Львові я не бувало.

На українську ми тоді всією делегацією вирішили перейти у потязі, щоби показати тим пихатим галичанам, що слобожанські — ого-го багатогранні і вільно вміють по-всякому. Виходило у нас, я так тепер розумію, доволі неприродно. Я, згадую, всю дорогу протягом тої програми нітився дізнаватися, на котру які пункти заплановані. Тому що не пам’ятав, як буде «столько-то минут такого-то» і «без стольки-то минут столько-то» й відповідно плутав «за чверть» і «чверть по». А тодішній мій телефон підказувати не вмів, умів лишень дзвеніти, та й то неохоче.

Львів мені тоді не зайшов. Навколо чвякали жахливі березневі болота, арафатка на писку вкривалася мокрою кригою. Наші «западенці» були дуже прудкі й активні. Вони весь час швидко бігли кудись до обрію, обертаючись звідтам, щоби прокричати щось про принципову різницю між кармелітками взутими і кармелітками босими. Потім нас заводили в чергове їдальне місце з багатовіковою історією й нагодовували до запаморочення. Я не відчував смаку ні промоклих і промерзлих фасадів, ні других і третіх десертів. Але чесно намагавсь робити все, щоб навести мости. Навіть героїчно зжер цукерку «сало в шоколаді», хоча обидва компоненти того божественного міксу не зношу з дитинства.

Не пам’ятаю, чи була вже тоді «шалена бджілка», яка викликала у Костета стійке звикання й не менш стійку звичку: нагледівши будь-яку знайому дівчину, витягати цукерку з кишені і простягати дівчині. Може, вже була. Але навіть мій балакучий блискучий лисочолий друг не тягнув їх переспілкувати. Що вже про мене казати.

— А ввечері на дискотеку! — сяючи синім оком, виголошувала Христя.

— Та я не той... не по дискотекам, — лякався я.

— То як же... ти... розважаєшся? — око округлювалося, перетворюючись на вражений до самого дна Синевир.

— Ну... Книжки читаю.

Ось маєте, зараз ми вас поб’ємо культурою, з усіма вашими Францами-Йосифами, взутими та босими!..

На дискотеку таки не пішли. У глибинах нашого хостелу видобули з холодильника (з написом: «Продукти, які є не підписані, можуть бути з’їджені») приникане практичним Костетом пиво. Валялися в кріслах біля рецепції й намагалися читати одне одному вірші. Тоді-то я й усвідомив, що на українському полі мене буде побито однією лівою. Голена наголо голова Надійки, Христіної сестрички, мала в собі нескінченні поклади якихось невідомих мені Савок, Крук та Петросаняк. Я ж твердо пам’ятав лише смішні переклади лімериків Мокровольського («В одного дідуся із Камчатки / Було дуже гладке собачатко. / Йде воно перевальцем — всі показують пальцем: / Ось взірець собачаткам Камчатки!»).

«О, новий віршовий жанр: ліцемєрікі», — легко жбурнулася усмішкою Надія.

До кінця єдиним козирем у рукаві я мав трагічне: «Єдина. В лісах застає мене темна година...» Коли я його видав, Надійка елегійно усміхнулася: «Андрухович — кумедний поет...» Нічосі кумедія. Я був уражений, я мав узяти цю фортецю, я взяв її адресу.

Ми переписувалися кілька років, що не заважало мені не менш пристрасно марити моєю Марією. За цей час я не лише суттєво просунувся в сучукрліті, а й іще суттєвіше розвинув літературний дар, що з часів шкільних творів мені ще не придававсь. Плюс вивчивсь малювати ліричні комікси (що тепер придається мені в «ДоФаМіні»).

Надія надіслала мені три листи. В одному була стара листівка з Райценгеймівкою. У другому вірш Скиби «Білий світ, білий сніг». У третьому ідеально білий аркуш. Згодом я від когось дізнався, що її дипломною темою була «Естетика мовчання у Стуса», й останні десять сторінок роботи були пустими.

«Решта все забулося».

Нє, не все. Одного разу я до неї приїхав і пішов за адресою, зазначеною на білому кроликові конверта. Надії не було. Її мамця, зіштовхуючи з колін нахабного черепахового Бекицера, загодувала мене трьома видами пирогів (нащо вони були ліплені, коли гості не були планованими?!) і дев’ятьма сімейними альбомами від цісаревих часів. Тоді я помітив, що у них усе сімейство з фірмово виліпленими вилицями. На одну з яких я тоді весь поетичний вечір у хостелі задивлявся.

Отож-бо, тільки щойно дійшло, що вилиці у цієї людини були доволі Владчині.

{Київ, Жилянська}

«Где бы что ни говорили — все одно сведет на баб!»

А збирався проаналізувати, як інтроверта наздогнав Майдан. Як юний східняк не налагодив мости між регіонами країни. З якого дива у людини може змінитися пункт «рідна мова». З якого переляку соціофоб опиняється у соціальному проекті. А сам уперся в дівочу вилицю.

Полінка якось дуже недовго намагалася підробляти в жіночому журналі, там треба було збирати для якоїсь псевдосоціологічної рубрики думки представників народу на різні нагальні теми. Першим представником народу зазвичай був я, мене тільки кожного разу називали по-різному. Типу: «Петро, програміст, 38 років». Редакторка завжди безпомилково вичисляла й викреслювала саме мої репліки. «Ви махлюєте! — казала Поліні. — То ви вигадали або у подружки спитали, це явно не чоловіча точка зору!»

Ну звісно, це стало мемом навіть серед доброї Полінки, а насамперед — серед недоброго Костета: «Це явно не чоловіча точка зору». Мужики не танцюють, не ходять до психологів (а у мене просто грошей нема, я би залюбки), не рефлексують. Та й передусім не зациклюються на чуйствах.

(Телефон уже не виправляє на «буйства». Уже краще знає мою не буйно-, але тихо помєшанну вдачу.)

Із тої пори я неприродно сильно полюбив слово «з’їджені», пхаю його всюди, куди можу.

Обидві делегації загалом ставилися одна до одної дружньо. Обидві змагалися в гостинності. Христя вивчила весь Личаків, щоби нас причарувати. Я, коли ми з ними приїхали вже до Слобожанщини, помчав до нелюбого Миколаїча по матеріали й ніч просидів, вивчаючи золотий запас нашого конструктивізму. Галичани чомусь не були причаровані, хоча вже почалося сонце, а що може бути прекраснішим за сонце на рівних високих стінах, я навіть і не знаю. Задумливий Євген зробився ще задумливішим, аж раптом виголосив до енергійного Свята: «Циґелю, я знаю, знаю, нащо у них тут такі широкі вулиці! Це — щоби ними міг проїхати танк, от!»

Не можу забути цю фразу.

Як і пожвавлення Надійки, коли ми гордо завели наших гостей до літмузею, де того вечора давали аж самого Жадана: «О, то я бачу, тут маєте таке файне ґетто!..»

У проміжках між показовим годуванням вони звинувачували нас у байдужості й ескапізмі. Ми їх — у поверхневості й зверхності. Що ми могли зробити тоді, щоби порозумітися направду й остаточно? Щоби ми принесли додому вірус, що припинив би перебування нашої частини країни під удав’ячим північним гіпнозом. А вони не пропонували як аргумент фаріонівський (телефон, звісно, сподівається, що всього лише «фараонівський») ролик. Вони бідкалися, що якщо вони ще пам’ятають російську сяк-так, то наші з ними молодші братики й сестрички уже можуть не зрозуміти одне одного у буквальному сенсі. «Наші-то вивчать, — робили гірко-стоїчну міну ми, — а ось ви чи не збіднішаєте, читаючи Бродського виключно в перекладі?» — «То якого саме пан має на увазі, — саркастично озивався Євген, — чи не того автора безсмертних рядків: «Плюнуть, что ли, в Днипро, может, он вспять покатит»?» Я тоді щиро любив Іосифа Олександровича, надійно прищепленого мені Марією у першому ж семестрі, але тої миті палко мріяв його воскресити, щоб негайно придушити.

Чи я міг тоді здобути Надію? Народити з нею якомога більше дітей і вивести їх із пустелі?

Чи міг Костет влаштувати ще сто таких обмінів, налаштовуючи культурні програми все віртуозніше, аж поки їхні учасники не роз’їжджалися би найближчими людьми?

Чи могли би ми заснувати політичну партію нового типу «Файне ґетто» і перемогти своїм натхненням усю хтонь мікрорайонну мажоритарну?

Я б не міг. Я й тепер нічого не можу хоробрішого, кориснішого та творчішого за — на завтра три варіанти сюжету дофамінової листівки «Україна має активістів». Як сказано поетом, «в лісах застає мене темна година», а крім космонавтів та єдинорогів досі ще нічого не накреативилось.

Я й зараз не зміг здобути Владу.

Про проблеми кохання маєш змогу не згадувати довше ніж півдоби.

Лише опівночі все обертається на гарбуза.

{Київ, Поділ}

Пішов сьогодні в бар. Бо ще де знайомляться люде. То були якісь чорні півгодини, які я просидів за шинквасом, активно не вподобуючи барменів і трохи менш активно — дівчат, які оперативно познайомились і почали невимушене спілкування поряд. Про що ви щебечете. Яка блогерка. Які інфлюенсери. Чому у вас брови намальовані не там, де вони у вас виросли. О божечку, вони дивляться сторіс про те, що оце хороші серветки. Сторіс про серветки, Карле.

Сире, ти ж нормальний, ні? Ти розумієш, що джерелом твого настрою не є виокремлена вилиця, вицвіла на сонці гривка, сорочка в портретах котів (і ні — ти не думатимеш про поморочену застібку, кобелю жалюгідний!), або ж глибокодумне зауваження в скайпі: «Исследователи установили: вареники з вишнею походять від верблюдів та китів». Ну так, я розумію, що все то привід. Що все то привид.

Ти на першому місці на рівному місці.

Але нема на то ради. Я втік на АртПричал повтикати у воду. І тут підсідають дівчата, гарні обоє, та фатально ідентичні до тих за шинквасом. За гучністю і глибиною висловлювань. І такий ядрьоний суржик, що мені на голові ворушиться йожик.

Як ти помітив, любий телефончику, я загалом люблю суржик. Чому саме — вирішуй сам, у нас психотерапевт — це ти. Підозрюю, що за живість і життєвість, а ще за єдине, що я дивився по тєліку — «Шоу довгоносиків». Але народився я в домі, де розмовляли мовою старосветских помещиков. Матушка моя Валентіна Ігнатьєвна викладала російську мову і літературу іноземним студентам — і навіть у записках щодо купівлі кефіру вживала звороти типу «будь любезен». Віддавання мене в українську школу очевидно було героїчним та водночас шизофренічним діянням. Це-бо була єдина інтелігентна школа на районє, решта — страшна гопота. Але перевіряючи мої уроки, бідна жінка фізично страждала.

— Я надеюсь, этот язык отменят, — проказувала, — все равно ведь то же самое, только несколько испорченное. И зачем, скажи на милость, все эти словари, все эти переводы «карэту мэни, гэй, карэту», когда все ж и так без перевода каждому понятно.

— Все понятно? — в мені змалку зустрічалися не буйні, але бісики. — Тогда вопрос, мам: скажи, чем они отличаются — равлик і бузок?

—Чем? — губилася мати. — Ну ничем, вероятно...

Вона й нині так вважає, вже протягом п’ятдесяти років, прожитих в Україні. Щось у них із Полінкою є спільне, незламне. Недарма вона так любила мою дівчину, аж ось тепер перестала зі мною розмовляти.

На канікули мене відправляли в село, насправді офіційно пгт, але не знаю, що там у ньому було «гт», себто «міського типу». Всі типи місцеві були з насінням, себто сємками, всі дороги являли собою крихітні павзи між ямами з химерними обрисами. Як я ними вирулював на благенькому обдертому «Орльонку», успадкованому від старших двоюрідних, науці не відомо. Одного разу великі пацани закидали мене камінням, бо зарулив на чужу вулицю, й я зверзився у скалля, себто щебьонку. Досі на колінці шрами у вигляді смайлика.

Там я був ще відчутніше чужим, бо завдяки матері моїй Валентині Ігнатіївні розмовляв літературною російською, а завдяки альма-матері, себто кращій школі на районі — міг перемикнутися на літературну українську. У пгт панував суржик. У мене ламався мозок. Я бачив, що мова тубільців поєднує в собі російські корені й українські суфікси, або ж іще якимось чином змішує частинки слів — але не міг вловити принципу, за яким я мав створювати подібне мовне рагу. Намагання розв’язати цю лінгвістичну задачу, якої ніколи не ставили сім’я і школа, зазнавало поразки. Наді мною ржали. Я сяк-так вивчився хіба зворотам «гулять у квача», «застьобувать пувицю» і «дюже укусна канахвєта». Розлогі бесіди здебільша вів із прабабусею моєю Килиною Митрофанівною, бо вона прибула в ці руді степи (не зі своєї волі, а як підозріла неблагонадійна побувавша на окупованій території) з Полтавщини, тож її суржик був ближчий до Котляревського й мого серця. Хлопці мене, звісно, не надто поважали. От вам і «не чоловіча точка зору», кстаті...

У школі, до речі, теж спілкуватися було не так-то просто. Вчителі вимагали від нас на перервах розмовляти українською, та їхні приписи сумлінно виконували лише заучки. Я до них не належав, бо був лінивим трієчником, але випендритися мені праглося. В підсумку я якраз там, а не у природному середовищі пгт, навчився вільно мішати грєшноє з правєдним і самостійно винайшов власний аналог азіровки й тезауруса Подерв’янського.

А на моє питання щодо тієї школи, поставлене мною вже в часи львівського обміну (чому я втрапив у неї з цілком російськомовного середовища?), мій батько Василь Михайлович хитро захихотів і досить схоже зобразив спочатку Хостікоєва, а тоді Бенюка («Швейк, а почему вы все время говорите по-чешски?! — Бо я чех...»).

То були, мабуть, перші почуті від нього українські слова.

{Київ, метро}

От що нас культурно роз’єднувало з нашими гостинними западенцями — то наші дитинячі середовища. Ми не дуже розуміли з оповідей, хто то є «тета» — я думав, то тітка, а Христя мала на увазі бабусину сестру. Вони не дуже розуміли, хто такі «сявки» — сяк-так переклали як батярів, але от я зовсім не певен, що ці дві народності сильно схожі.

Вони, таке враження, всі володіли польською краще, ніж я тоді українською — бо на канікули рушали не до рудих степів, а до містечок з акуратними червоними дахами, які я тоді бачив лише на картинках до «Сказок писателей мира». Для мене щойно відкриті тоді «Екзотичні птахи і рослини», з яких я вивчив і так гордо витяг із рукава «Єдинорога», були насправді екзотикою. Наді ж Андрухович був кумедним, як мені — ну не знаю, Євтушенко.

«Я брав тебе мов фортечні мури»...

Брав, ага, ага. «Oh should I say she once had me».

Цілком імовірно, я в ліжку виявився не асом, а бозна-чим. Я й у нім, здається, не дихав, не міг. Що вочевидь не сприяє гармонізації інів з янами, злиттю чакр і прочім обмінам божественними енергіями й хіміями. Або ж просто Влада тоді подумала: «А чом би й ні», а по тому подумала: «Нє, мабуть то якось негарно не любити і спати». Або ж тупо не подумала. Або ж — будь що, трясця його матері! Припини фантазувати, Сире ти не надто нормальний. В голові іншої людини знаходяться уявлення іншої людини.

{Київ, Золоті}

Ось взірець собачаткам Камчатки: я вирішив перебити клин клином і піти на побачення. Коли вже гора не йде на два тижні суцільних повідомлень від магомета, якому без тієї гори цілий день прожити — то забагато. Але серед скільки там є мільярдів жінок не може бути єдиного збігу пазла зі шматочком, що мешкає на відстані години тремтіння у вагоні метро.

Ну от, пацан сказал — пацан сделал. Усе виявилося доволі нескладно з тим тіндером (телефон вважає, що тендером, ну десь він і тут правий). Перші дві дівчини, з якими він мене «спарував», нічого чомусь не відповіли, але не встиг я замислитися, в чім там річ, як відписала така собі Діана. І не така собі, а доволі нічогенька. Усмішка мила, на другій світлинці сидить із тхориком. Через пару реплік про те, хто де працює (вона адміністраторка у кінотеатрі, забув, якому саме), і що тхорик («как ты его назвал? смешно... так, правда, хорьки называются?») справді її звірик, а звати його Фліртом, вона повідомила, що не любить бесконечно строчить і пропонує зустрітися. Я перепитав, чого вона хоче від того процесу.

«Легких, приятных встреч, — написала Діана. — Трахать друг другу мозги — не мои фантазии».

«О, — розчулився я від такої ясності, чесності і конгруентності, — та сама фігня, Джульєтто».

Сьогодні під сонним дощем прибрів у офіс, де набрів на ютуб, в якому за якийсь час методом наукового тикання у рекомендації надибав собі одну нову кохану жінку. На ймення Хінді Зара. Завдяки чому працював досить поганенько, зате жив довго і щасливо.

Коли я перейшов на українську, сестричка обережно повідомила, що я став якийсь занадто жорсткий. Я-бо не переходжу знов на мову співрозмовника, коли той мене розуміє. Оце, значить, вона така гучна і щира, а я такий тихий і підступний. Мене дико виснажують дискусії, тому я не беруся згадувати згубні наслідки Емського указу. (До того ж у мене з деталями зле, я за потреби не згадаю навіть, коли той указ вийшов. Коли це конспектували, Костет мені ще конспектів шкодував.) Але я дуже люблю Альку, тому заради неї одної певний час робив виняток. До того ж вона вже рік у Тель-Авіві, і зізнається, що те місце, яке в неї в мозку займала українська, починає поступово перебирати іврит. Але потім виявилося, що все вона прекрасно розуміє, і ми перейшли на суміш. Кажуть, у сім’ях білінгвів тямущі дітки ростуть.

У Діани ніби те зазначене місце в мозку мало би бути вакантне. Але вона допитувалася мене, чом це я такий Швейк — так, ніби ми зустрілися не в центральному парку столиці нашої батьківщини, а десь на вершечку вулкану Ключевськая Сопка.

Терпляче пояснював людині, що ні, я не зі Львова, я з Харкова. Що так, там теж були українські школи. Що ні, «нацюцюрник» це не термін, а жарт. Що так, українською «заниматься любовью» зветься «кохатися». Тоді діло пішло жвавіше.

Коли я її всадовив ув останній потяг метро, лиш тоді згадав, що на завтра мені взагалі-то треба було внести правки. Але сил не було. Це хороший має бути знак.

{Київ, Поділ, таки ще один бар}

Вітер доволі великий.

На тлі освітленого неба, в якому стирчить башта, так сильно хилитаються віти.

У нас усе-таки одночасно найхимерніша й найкраща команда в світі. Правки, які я вносив тремтливими руками зранку, виявилися марними. Поки я минулого вечора шукав, де у Діани ерогенні зони, дівчата мої дофамінові провели скайп-конференцію та вигадали нову концепцію листівки, принципово нову. Мали бути там — тадам — дракони.

Референсів тих потвор у фотостоках якось небагацько, особливо коли тобі їх замовили... гм, реалістичними. Реалістичний дракон — то як, ігуана? Виявилося, що мій варіант «надто страшний, треба щоби він був добріший». «Може, хай він усміхається» — запропонувала Віруся. Ну добре. Ні, тепер «неприродно мімімішний», на думку Лесі. «Може, зобразити зі спини» — доходять хором вони.

Лише наприкінці дня я видав красную прозрачную линию в виде котенка: реалістичного, добрішого, але не мімімішного дракона, який невловимим чином усміхається зі спини. Не знаю, чи врятує країну наш епохальний івент, але я супермен і отець драконів, піду візьму пиріжок з полиці.

Та мене за цей час двічі нагодували, а тоді кактуса подарували. Кактуса звати Фукуяма. Він чомусь квітне, хоча не пора. Кажуть, продукує дофаміни. Хоча, як на мене, тестостерони. Заснув знову чортзна-коли. Але ж не дивився, коли абонентка була «востаннє в мережі», цілісінький день!..

Після третього побачення з Діаною я їй написав, що ми все-таки надто різні. Не знав, якої реакції очікувати, готував кілька варіантів пояснень, та вона одразу написала «ок ))».

Чомусь мені перехотілося з нею спати після того, як ми прогулювалися Андріївським та звернули вбік, на Боричів тік — і я згадав Центр 911, де ми з Алькою постійно чергували влітку 2014-го. «По ходу, урожайное было место, — кришталево засміялася Діана, — вот где можно неплохо нагреть руки».

У мене тут усе той... Впало. Як казала моя прабабуся Килина Митрофанівна, їхали — возилися, приїхали — сказилися.

— Тю, ну ти нормальний, — сказав по тому Костик. — Ви ж обопільно домовилися про легкі стосунки і не трахати мозок. Ти би ще дівчині екзамени з антічки влаштовував, перш ніж в ліжко тягти.

— До чого тут антічка, Костет. Я не можу хотіти людину, котра вважає, що всі ці активізми — то є або намагання пролізти в політику (очевидно, то про мене, га?), або невлаштоване особисте життя (мабуть, то про Вірусю з її милими малими, ну?). Я ненормальний? Не їжте.

— І давно ти то знаєш? Що ти такого сорту людину не хочеш навіть для пріятних встрєч?

— Та відучора.

Ну ось ти хочеш від людини поруч усього і в комплекті, чуваче. Але починаєш збирати по частинках, бо замовляєш по частинках. Ніби у тому ж таки ресторані соромишся замовити весь обід (чи то вже впевнений, що цілий не принесуть?) — і замовляєш лише одну страву. Лише один десерт. Тобі його приносять. А ти дуже дивуєшся. Думаєш: ай, все це дуже смачно, але... Я ж маю на тарілці дурного мокрого тортика. І апетиту у собі — на те, щоб з’їсти слона по-бургундськи з гарніром...

Телефоне, телефоне, ти славний козаче, скажи мені, якого милого ця дивна дівчина мені така мила. Якщо я розберу цю машинку на гвинтики, вона ж можливо перестане мене переїжджати.

Вона красуня? Я вас умоляю, у Діани шкіра чистіша, ноги довші, талія тонша. Навіть якщо вважати, що вичитана Полінкою хімія зважає на якісь особливі рідкісні рисочки (краєчок губів, який я намагаюся намалювати, але його неможливо вхопити і неможливо сплутати) й запахи — не може бути, щоби вони тримали біля себе довго.

Вона талановита? Вона не пише, не малює, не співає, не грає у кіно. Хіба що коли впізнає пісеньку, завжди їй підспівує, теж мені творча потворка. І всі вивіски читає вголос, граючи назвами. «“Макінтоші від дяді Льоші”... Принесіть нам ваші гроші!» Що вона вбачає цікавого у своєму фінансовому аналізі, мені не зрозуміти.

Вона смішна? Ну то дуже смішна потреба, скажу тобі. Передивись «Довгоносиків» і вдовольни.

Вона мене не хоче, трошки надкусила, не засмакувало й виплюнулося? А я що, мазохіст сто літ хотіти недоступного?..

{Київ, Жилянська}

Щось із мене все гастрономічні порівняння лізуть. Почапав у «Сільпо». Купив купу їжі. Зима наближається.

Я, наприклад, дуже добре розумів, чому у мене так дах їхав від АвеМарії. І ще краще зрозумів тепер, коли не бачив її шість чи скільки там років. Костет дражнив мене геронтофілом, але як на мене, вік узагалі не важить. Як і колір волосся. Як і зріст. У мене ніколи не було «улюбленого типажу». Мене підкоряли здатності цієї кобіти, вищої за мене на своїх підборах, і, мабуть, вищої за мене розумово, цієї нордичної царівни з вольовим підборіддям Шарлотти Генсбур, поєднувати найдальші куточки галактики. Вона сміялася до чоловіка, коли він демонстративно супився, дочікуючись її після пізньої пари: «Любий, ну ти ж знаєш, що мене найбільше збуджує лише твій!.. Величезний... найбільший у цьому інституті... список наукових праць!» Вона щирісінько обурювалася «сволоті, яка додумалася обкласти таку пам’ятку мерзенним кабанчиком — і руки не повідсихали» — і могла заявити, що «до будь-якої науки не можна ставитися серйозно, це все гра — як і всі інші людські вигадки, що прикривають нас від страху смерті».

Така вибухова суміш схвильованості й усвідомленості, я щиро хотів би бути як ця жінка. Але мене повсякчас скочувало то в один бік, то в інший. Я то засихав і зневажав людство (коли воно затримувало стипуху чи вмикало в автобусі ментівський серіал), то розчулювався і розвалювався (коли воно ставило біля метро тендітну бабусю з пом’ятими квіточками у пальчиках і «синочками» у словнику). АвеМарія тримала рівнісіньку спину рівнісінько в балансі. Я тепер її згадую і намагаюся до чогось такого дорости. Але не можу.

Вся моя жалюгідна усвідомленість летить шкереберть, коли мені мигтить із телефона скайпова одиничка. І всі мої логічні побудови щодо пересічності Владчиних чеснот.

Я вже почав думати в бік «добре, а що ж у цій дівчині зле». Щоби розізлитися і відмовитися.

Мене, скажімо, дратує, коли людина щось робить однаково зі дня на день. Щось постійно повторює. Не ищет другие варианты. А Владка — мало того що не здатна не підспівувати всім пісенькам та не коментувати всі вивіски, — вона кожну онлайнову розмову починає й закінчує тим самим емоджі єнотовидним. Я взагалі емоджі не терплю. То ж рівень дискурсу дитячих кубиків: людина не здатна слово мовити — і підсовує тобі картку з вишенькою чи кішечкою, агу-агу. Ну та от Владчині єноти мене насправді не дратують, катастрофа.

Мене дратує, що мені тебе бракує.

Та єноти то дрібнота. Але вона ж може посеред спілкування взяти слухавку і почати теревенити, а ти сиди як меблі. Чи строчити в чатик. Як на мене, надзвичайно неприємна поведінка. Уявляю собі сімейне життя з такою людиною. За сніданком вона дзьобає носом телефон, на романтичній прогулянці ти сам споглядаєш скривавлений захід, а вона переписується, ввечері ви лягаєте й ти засинаєш, не дочекавшись поки вона там дощебече.

А от нащо я, власне, уявляю собі життя з цією людиною.

Мені би зараз тридцять хвилин із цією людиною.

Ще одна заноза, яка повсякчас у мозок лізе — Полінка. Я не дуже розумію, як вона нині порається. І ніби не винен бігти й перепитувати, чи має дівчинка сама що їсти. Як її мати, коли телефонувала — очевидно, вона вважає, що без контролю піддослідний об’єкт не здатен задовольнити базову потребу і тупо пищу знаком отвергает і тихо гордо помирает. Щоденно.

Але у мене справді таке відчуття, ніби я злочинно покинув безпорадну дитину.

Тут мій друг Костет каже, що я гоню і перебільшую, урочисто нагадує про «вік згоди» і під’юджує закластися на двадцять баксів, що Полінка дасть собі раду з особистим життям раніше за мене. Та десь я певний, що Костик, у цьому сенсі нормальніший за Сира Нормального в сто разів — у цього улюбленця печерських барберів паралельно по кілька дівчат і універсальне роз’яснення: «А що таке взагалі ті стосунки, хто це вигадав оці всі рамки?» — теж би явно не пройшов тест Полінчиної редакторки. Не думаю, що в її світі один чоловік здатен написати іншому в скайп: «Слухай, старий, я щойно зрозумів, що прутковське “беседовать с возвратившимся из похода другом” и “чесать где чешется” слід було б доповнити більш точним першим пунктом: “жувати шалену бджілку”».

Коли я припинив совати від віртуальної стінки до віртуальної стінки мальовані дивани у Sweet Home 3D та потрапив у сіті «ДоФаМіну», у мене було дуже багато страхів та вагань. Перш за все, звісно, чи не розвалиться наш проект від першого-ліпшого подмуху і чи не лишуся я без роботи взагалі, як казала моя прабабуся, з несолоним хлєбалом.

Ну і не менш стрьомно, коли всі навколо активісти. Активістки переважно. Ну неважно. Але активні. Пасіонарні. Вчора всі на якомусь заворушенні з приводу чергового несправедливого призначення. Сьогодні нетворкінг, масове розпиття пива й обговорення челенджів третього сектору. Вони у тому всьому як риби у воді, я — як риба у фарбі.

— Тобі ж, Сирові інтровертному, подавай таку роботу, щоби ти її наковбасив, засунув у щілинку, а з тієї щілинки тобі висунулися грошики — і вся комунікація!

Костет думав, що то він мене так уїдливо уїв, а я, навпаки, погодився і зрадів.

— Ну точно ж, ти описав дрім-тім для мене! А де, де таку дають?

— Тю на тебе. Почитай розумних людей про емоційний інтелект. Тебе ж із такими скілами в сучасному бентежному світі навіть доглядачем за равликовою фермою не візьмуть.

Але мене взяли в новонароджену громадську організацію. І поки комунікативний Костет жартував у твітері про жетони, а тоді креативно спамив світові свіжим креативним застосунком, я малював комікси про судову реформу.

Усі знайомі мені не вірили. Включно зі мною. Але я вже казав, що мене не влаштовує однаковість та незмінність. Коли навколо тебе тепла водичка і ти маєш звичку вільно розгойдувати зябрами, то флаг тобі в руки, будь собою й фіг з тобою. А коли навколо тебе все, скажімо, посохло, то якось не верх мудрості розмахувати своєю зяброю як хоругвою і хрипко повторювати, що ні на що її не проміняєш. Є сенс спробувати відростити щось більш відповідне.

Коли навколо тебе чорні лебеді й чорні круки кружляють, як ти можеш лишатися абсолютно таким само нормальним сирком, зосередженим лише на велотуризмі рідним містом — і решті своїх внутрішніх монголій з їхніми райськими краєвидами. Якось я ніяк не міг залишитися тим абсолютним прекраснодушним ліваком-хіпаном. Я мав відшукати, де можу докластися до спільного блага хоч як можу.

Я бачив, що хтось примудрився лишитися зі своїми зябрами, цілком заплющивши очі на заграви, прикрутивши звук війни, ніби гучність телевізора до нуля. («Скажіть, а в який концтабір нас везуть?» — «Не знаю, я поза політикою!») Що так теж можна. Я бачив, що хтось, навпаки, відтепер більше не бачить нічого, крім рубрики «Суспільство». І що багатьом моїм знайомим приносить щире задоволення закупати броники, давати концерти «на передку» та блокувати Солом’янський суд. Мені, ох, такого штибу активності як зроду було трудно, так і не стало легше із сотим повторенням: кожного разу ніби сам по собі кирзачами ходиш.

(Після інституту перед охороною Амеріґо мені якось надала лиха година попрацювати в кол-центрі. При тому, що для мене взагалі нема звіра страшнішого за слухавку. Я вирішив вогонь вогнем здолати, бо десь чи не в Полінчиному журналі начитавсь, що якщо на арахнофоба випускати щодня по зграї павуків, то згодом він із ними обніметься як із братами.

...Відтоді зі всіма прощаюсь: «Дякую за ваш дзвінок»...

Ну так не підпомогло ні разу. Павуки все лізли й лізли, мене все плющило і плющило. Коли траплялась маленька павза в обуреному трезвоні клієнтів, я починав уголос виспівувати: «Аве Марія грація плєна домінус текум», скоро всі колеги по нещастю вивчили партитуру і склали зразковий хор мальчиків-зайчиків. Далі дзвеніло і мене так само смикало.

Я впевнився, що є речі, які не виходить трансформувати куди їх сунеш — без трепанації.)

І от на Майдан я тоді доходив, вивантажував накуплені за списком бинти, серветки і грілки на вході до Будинку профспілок і рушав назад. Вся моя френдстрічка там бадьоро браталася. Їм там було страшно і класно. Мені там було просто тупо зле. Лобні частки підтримували справу розпашілої на морозі Альки за палаючою засніженою піанінкою та її хлопця в мотошоломі, але якимось потрібним ділянкам не постачалося ані адреналіну, ані дофаміну. (Цікаво, що Сир Нормальний перейшов на українську, а сильно активніша сестра його Алевтина лишилася де була. «Вот такой я русскоязычный бандеровец. Мирный. Чудо селекции», — знизувала вона сутулими плечима, трошки нагадуючи інтонацію нашого батька Василя Михайловича, коли той цитував спектакль про Швейка).

Зі мною ніколи не траплялося тамтешнього їхнього піднесення. Тільки жаль і жуть, які відтоді «Пливе кача» вмикає на максимальну гучність. Як «Green is the colour» вмикає запах найщасливішого дня у житті, коли у п’ятнадцять я вперше на день залишився один у квартирі без батьків.

Тільки жаль і жуть, тільки надія, а тоді жах, а тоді якесь полегшення, коли Янукович дременув. А тоді нова важкість. Треба було докладатися до країни здорової людини наскільки стачає равликової сили. Я зіткнувся біля червоного універу з колишньою колегою Лесею. Зчитав з вогню в її очах необхідність розповідати мешканцям Полтавщини чи Тернопільщини, що таке активізм і з чим його їдять, мовою фесту в парку. І придумав назву «ДоФаМін».

{Київ, Жилянська після покатушки на Нивки}

Нерви міцнішають, повітря сірішає.

Владка раптом проклюнулася у момент, коли я якраз ніби почав почуватися певніше без милиці її милих гіфок. Але втнула: написала, що забіжить із Поліною. «Тобі ж нічого? Все вже норм?» Я: «Ну, гадаю, так». Думаю, цей же весь mess we’re in не означає тепер, що я буду від обох під стіл довіку ховатися. Я ж нормальний чи де. До того ж у них немає проблеми «як же нам тепер далі дружити», котра би виникла, якби Хілдур стукнуло зі мною таки зустрічатися.

Та всі троє учасників зустрічі, зрештою, переоцінили свою установку «ми дуже дорослі, цивілізовані та просунені люди, а не якісь неловкі та образливі дітлахи». Вона-то спрацювала, але ж лише позірною благопристойністю. А так — всім купа болю за счет заведения.

Влада була надто милою. Поліна — надто зціпленою. Я сам не знаю який був, мабуть, що дебільний. Поліна під девізом: «Все в этой жизни через же» — показувала зроблену її шкільною подружкою фотосесію, якою була сильно не вдоволена. Влада волала, метушачись між нашими двома мовами (а коли вона стресує чи хвилюється, здатна висловлюватися лише тою, якою в дитинстві була оточена): «Ты не понимаешь! Ты очень, очень красивая! Сыр, ну скажи ты!» Мені захотілося вмерти під столом не отходя от кассы, я пробелькотів, що терміново треба побігти перевірити робочий чатик, обіцяли надіслати правки...

Я малим ходив у Клуб юних конструкторів, так на тому клубі висів антивоєнний плакат із написом: «Это не должно повториться».

Чого тобі хочеться? — питаю я себе психотерапічним тоном, вочевидь голосом свого телефона. Винятково ненасильницького спілкування — і замочити всіх монстрів. Наростити суперменські кубики на пресі, що від стресів мені назло не худне, а накопичує — і втоптати три торти під три чорти. Себто лягти долу й ніц не робити ніколи — й почуватися натхненно й осмислено.

Учорашній пронизливо холодний і сонячний антициклон змінився розпливчастим і мокрим холодним циклоном — але ранком виходячи до нашого дофамінового космольоту на десяту — я знов уявив собі, перетинаючи трамвайні рейки, що це весняне повітря, весняна атмосфера, весняне оновлення, весняне воскресіння, весняне просинання, весняне очікування. І на той проміжок такого відчуття стачає, хоча до початку весни іще непочатий край зими.

А у квартирі вже звірячий холод. Її неможливо прогріти взагалі. Левову долю, вісімдесятий левел тепла в помешканні дає повітронепроникність рам. А рами Марківни... Я хоч і не любитель повторів, але щодо цих рам будь-кому повторюю одну й ту саму цитату з Довлатова: «Ко мне через щели в полу заходили бездомные собаки». Але від власниці, що бере з мене таку символічну оплату, я не можу вимагати ремонту. Минулої зими я грівся мареннями. Цієї маю якимись свіжими інтересами.

Сестричка прийшла в скайп. Згадали, як жбурлялися ведмедиками між двома поверхами ліжка і вели філософські розмови на дорослі теми. Вирішили повторити. Ведмедиків довелося замінити на гіфки з ведмедиками. А теми лишилися. Виявляється, вона там на своїм Близькім Сході теж страждає, бо якийсь Нітай їй там близький недостатньо. Тут і я їй виклав свого дракона, який усміхається зі спини, каже, що я йому не чужий, каже не будувати планів, вертить хвостом і пірнає у безвість, не відповідає на смішне, не відповідає на відчайдушне, не відповідає на конкретне, не відповідає на питання «ей, чи є хто живий», не відповідає на горде мовчання, не відповідає на моє існування.

А її Нітай по-своєму не той. То він Альці її улюблені шоколадки носить і пилинки здуває, то згадує про релігійну сім’ю. Алька занепокоїлася за мене, я за неї.

Алька: «вам бы на воды в форж»

Я: Отож! Туди нам дорога всім однозначно.

Алька: угу. на титаник...

Я: Так, гетьте думи ви, хмари осінні, з тим шибеницьким гумором!

Алька: я вот собираюсь немножко на воды на мертвое море

Я: Оце підтримую ба навіть заздрю

Алька: не бросай меня в терновый куст

Алька: не макай меня в мертвое море

Я: А уяви, ти в те море, а по тім морі пливе Титанік

Я: І не тоне!

Я: Попри навіть бажання!

Алька: потому что...

Я: Бо не може!

Алька: потому что говно корабль...

Я: иииии

Алька: «дети, ирония спасет вас»

Я: Ну або, як там класик обіцяв, відновить те, що зруйнував пафос

Алька: сердце требует пафоса иногда, это да...

Я: Це просто вже рядок

Алька: Щас спою

Алька: На какой-то очень бардовый мотив

Алька: Серд-це тре-бует па — фоса (брень-брень)

Иног-да это-да (брынь-брынь)

Я: треба нам із тобою тандем забацати

Алька: клуб хартброкенов

Я: Алька енд зе Хартброкенз

Алька: ты меня в председатели клуба значит )

Я: А я не рвуся до влади!

Алька: у нас будут выборы )

Алька: честные и демократические

Алька: у кого больше брокен, того и харт

Я: ииииии

{Київ, Золоті}

Ой замокріли сніги, замокріли мокрі.

Згадав щось свій стан, коли у мене тоді всередині відв’язався якийсь важливий канат — і я пустився берега, дозволивши собі думати про Владку, дивлячись крізь наявну поруч зі мною у кімнаті Полінку. Я був капець який піднесений чорт, мені жоден інший чорт був не брат, я міг ніч не спати малювати якісь вар’ятські кольорові закрути. І я думав натхненно: божечку, я кудись полетів, не дай мені тепер спинитись. І я думав нібито розважливо: а що, коли я залечу в глухий кут, і у мене з нею ніц не вийде? І я думав із понтом хоробро: ну то й що, вперше чи востаннє? Розійдемося, постраждаю місяць-два, а далі календарь закроет этот лист.

Ага, місяць-два, мене вже понад два роки не відпускає чудо-трава.

Але ж я маю лобну кору, і я нею думаю! І навіть згадуючи про те, як тоді цілодобово палав, схиляюся до того, щоби покинути носитися зі всіма цими ідеями й мріями про непозбувну яскравість буття. Бо все то, зрештою, про вічну молодість, а вічна молодість — це кумедно. Те, що вона могла мати сплеск, ренесанс — ну добре, так буває. То не є неможливо взагалі — у скільки хоч років гасати кольоровими площинами, як навіжений, закоханий, ніби кимось скаженим (чи просто пристрастним) вкушений. Але то ж не є приводом тепер уперто туди прямувати. У сорок яскраві пустирі спозирати. Зрештою, сапієнси є збочені свідомі істоти, які не обов’язково діють на основі рефлексу: «Йду до тієї кнопочки, котра осяює мені мозок гострим задоволенням».

Не знаю, як воно є «насправді» — так, як ввижається у моменти осяянь, чи так, як показують більшість часу на великому сірому екрані.

Я знаю, що у момент «ось це — Воно, й воно — мене — несе» готовий усе віддати за те. Ніфіговий Huion, вєлік і печінку.

Але ж наркоман також готовий продати квартиру, це не робить його мету великою за визначенням.

Третій тиждень безумних перемальовувань ескізів для річного звіту. Дівчата показилися, їм потрібні вже не просто веселі комікси та дохідлива інфографіка. Вони хочуть, щоб звіт громадської організації розважав незгірше «Марвела». «Максимум інтерактивну!» — заклинає робочий чатик тричі за день. Віруся вигадує нову фічу, я офігіваю й лізу шукати, чи педеефка взагалі має таку опцію, щоб просто там рухалися «молекули», складаючи дофамінову формулу, якщо ти пройдеш тест. І це вже четверта вигадка. Завтра черговий брейншторм, закладаюся, по ньому буде й п’ята.

Лупаймо сю скалу куди ні попадя, бо чи знаєш ти, телефончику, ефективніші методи, крім занурення в пітьму та виповзання до світла, а терпіння й сизифів труд перетруть усе, чого не дотерли тупі жорна часу.

На разі на вулиці метал по мармизі, все чорно, твердо й суворо. Зате ось харківський бабак Тимко, пишуть у новинах, віщує теплу весну. Все ж якась радість у житті.

Вітер ниє, клен б’ється об стінку. Може, дерево так само не помічає жодного прогресу всю нескінченну зиму — аж бац! — із нього щось вигулькує і пре, і знову благаєш, щоб тебе ніщо не спинило, але далі наступна осінь, потім знову очікування оживання, а колись-таки тебе та й зрубають, або сам струхлявієш.

Схоже на те, що я вперше у світовій історії цілий день можу з головою зануритися в пашню і там пахати. При тому, що перший наш великий фест у Луцьку досі згадую зі здриганням. Попередні наші міні-тусовки для мешканців районів порівняно з тим загальноміським — були дрібним насіннячком. Тоді з першими млинцями Леська сама вправлялася, Віруська підтримувала, а я чисто був дресирована мавпочка — потягати мною ж розмальовані стенди. А тут усі мали якомога активніше комунікувати з відвідувачами, уся команда плюс купа ентузіастичних, але дещо несконцентрованих волонтерів. Ми ловили школярок і бабусь і бадьоро показували їм на мальованих мною коміксах, що таке судова реформа, хто такі судді доброчесні і недоброчесні, чому необхідно переходити від викопного палива і як можна влаштувати громадський простір разом із сусідами у власному мікрорайоні. Після чого я пив Костетове домашнє яблучне три доби і не розмовляв навіть із самим Костетом. Не міг.

Але очуняв і повзу далі поволі по суцільній волі. Воля ж вона така. Вона бач різноманітна. Подекуди натхненна, подекуди така от воля равлика, який має аж цілу Фудзіяму яко простір безмежних можливостей.

Писати не можу вже теж. Вибач мені, телефончику. У мене трудотерапія. Сподіваюсь, коли виживу та переживу цей звіт, а тоді зразу наступний фест у Білій Церкві, не згадаю й як звати Владчиного щурика. Не дурні ж сублімацію вигадали. Данте он дев’ять кіл накружляв, а тоді до світла виліз. Чекай, чуваче, я за тобою лізу. Поки що у нас тут навколо третє коло, де калюжі.

{Київ, Голосіївська}

«Чомусь пам’ятаю — вночі ревли бегемоти,

Виходили з річки і дуже чомусь ревли».

Оце цікавеньке мені відкрилося у якійсь збірці серед Костетових випадкових книжкових завалів, між сатиричною фантастикою «Музей человека» й езотеричним томом «Жить надо»! Це був би добрий епіграф. Але я не знаю до чого.

Сьогодні Костикова днюха, сиджу чекаю на нього у нього ж удома, дудлю його яблучне, а ця шалена бджілка нехило запізнюється, а з ним і вся компанія. Переписуємося всі в спільночатику «ДНКостет». Ромко зі своєю (знову новою) дівчиною вигадали перспективний вид розваги — емпаті-паті з інтровертивним смаком: усі вітаються, а далі попарно розходяться обніматься. Віруся, яка намагається, але ще не може вирватися від малих, придумала групу «Окситоциновий угар»: «А що, молоді матусі це ще не надто добре охоплена нами цільова!» Костетова пасія пише: «Котик, ну не искажай мое представление о твоей ангельской природе, не бери одноразовые стаканчики!» Леся передає репортажно, як у неї дорогою стріляла цигарку нетвереза компанія, але не агресивна. У них теж ДН. Кажуть: «Девушка, не бойтесь. Вот это Денис, он родился. А это... Это тоже... дружелюбные... формы жизни». Тут же народився альтернативний бенд «Денис и Дружелюбные формы жизни». І я тут такий... зе хартброкенз.

Я тут усе видудлю, поки вони там роздупляться.

Узагалі я ненавиджу дні народження. Як власний, так і будь-чиї. Мене лякає необхідність придумати такий подарунок, щоби підійшло. Так само — необхідність кудись прилаштовувати подарунки друзів, що здебільша не підходять. Владка от великий спец із дарування непотрібного. Одного разу вона приперла мені стару громіздку радіолу. У квартирі Марківни її й приткнути ніде. А моя кохана щиро тішилася, що вполювала такий артефакт — і була щиро певна, що я оціню як спец зі старовини. Я ж писав реферат про будинок Алчевських чи ні. Радіолу я героїчно сплавив на барахолці, виправдав себе перерахуванням виручки на підтримку ветеранського проекту.

Мене не менше лякають вітання. Вони однакові. Вони ніколи не справджуються. Але чомусь усі мусять їх виголошувати. Якщо подумати серйозно: ось ти сьогодні п’єш до людини за її здоров’я, а в неї на наступний день знаходять рак. Ну так, серйозно ніхто про таке не додумається думати, це ж просто ритуал. А нащо він? Усім-бо приємно? А мені от чомусь стрьомно. Чомусь я не радію виявам радості, викликаним календарем. У цій сфері я Сир Якийсь Ненормальний. Але я старанно шифруюся. Кажуть, якщо вимушено всміхатися, настрій все одно веселішає. Сьогодні перед Костетовим дзеркалом мене на третій спробі мало не знудило. Менше треба з дзеркалами експериментувати, от що.

Що мушу робити в такому стані, в такій смузі? У такому густому смузі з бозна-чого... Треба бити масло лапками, Сире. Ще десять тисяч відер — і ця безсюжетна безсенсовна історія слугуватиме лише повчальною байкою зеленим юнцям — що у Христовому віці теж може трапитися отакий біс у ребро на біс, коли ти задля кожної дії маєш віддирати себе від тупіння у вічножовтий кружечок скайпового очка.

Але ж усе, що я собі даю і собі беру — від просунутої анімації у річному звіті до розпису моцика в подарунок Костетові (звучить, ніби я йому мопед подарував, а я лише розпис — та ж красивезний!) — нагадує мені сірника. Ти опиняєшся у пустому холодному протяговому приміщенні. Хочеться запалити лампу — щоб знайти дорогу звідси в якесь затишніше приміщення. Та й зігрітися. Але вона коверзує. І оце всі твої зусилля з освітлення й зігрівання перетворюються на сірниковий чирк. Він запалюється, на мить освітлює простір, тихо диміє й гасне.

Тим часом у чатику. «Сирік, вибачай, не допивай, я вже біжу-біжу з повною сумою закусі. Довго в’їжджав у рекламу: «Шиншилка — карма для кошек и собак»». «Ну норм! У якого собачки гарна карма, той народжується потім шиншилкою».

Я зараз таке якесь пале яблучко без шкірки на холоднючій вогкій землі. Не надто привабливе. Напівз’їджене. Не дуже терпляче. Воно таке в тихому шоці. Але намагається споглядати цей в цілому безрадісний, але ще не надто безнадійний краєвид. Намагається пам’ятати, що якийсь мічурінець у зелених Ізках планував вивести з нього схвильоване й здатне до споглядання чудо селекції.

А вас, штірліце, між іншим, теж запрошували. А ти, юзер Хілдур, бачте, виявилася у М’янмі. І знати не хочу, де то на мапі. А Поліна перестала з’являтися у компанії, навіть коли там точно нема мене. Ті подружки, які пишуть їй коменти і влаштовують погані фотосесії, вочевидь стали її надійною підтримкою.

А ще до всіх, до всіх моїх зізнань — і навіть собі самому! — була шалена сонячна мить, коли ми компанією в чотири писки затусили в Торуні, і з якоїсь причини (хтось хотів музей, хтось пива...) трапилася така прогулянка, коли Полінка відокремилася кудись із Костетом. І я... Я тоді чомусь зрадів. Сам собі здивувався. Але мені стало так добре, що я не міг щось аналізувати взагалі.

На Ринку скромно притулився невеличкий пам’ятник у вигляді візка — повідомляючи про те, що тут знімався фільм «Prawo i pieść». А на тумбі були написані слова пісні «Nim wstanie dzień». «Знаєш її?» — спитала Владка (з чого би я таке знав?..) і почала наспівувати польською (я прибалдів і навіть не спитав, звідки знає, чи не заразилася Костетовим поліглотством). І тут, коли ми вже повернулися до пам’ятника спинами, з-поза них долинув акомпанемент. Візок виявився катеринкою, музичною шухлядкою, і вирішив підспівати.

Ми вже пішли, а він усе старанно грав.

З Полінкою та Костетом ми зіштовхнулися в натовпі — і я тоді чомусь умить засмутився. Сам себе покартав. Але не надто переконливо.

Можливо, я занадто маніакально тримаюся за шматочки життєвої тканини, які нікому не цікаві і не яскраві, крім мене. І я з ними стану смішним старим Плюшкіном невизначеної статі. І вони мають бути відпущені.

Але ж ми з тобою нереально теплої ночі гуляли Татаркою. І над мечеттю світив якийсь невимовно психоделічний рудезний місяць. І ти щось таке знала про ту мечеть і мені оповідала, а я якраз мав би більше знати про те за своїм фахом, але я й тоді не знав, і тепер нічогісінько не зацитую, бо просто загіпнотизувався собі від твого голосу та твого пізнання на тлі цього всього — і плив у тому всьому, як морська зірка.

Але ж ми з тобою сиділи нездоланно теплої ночі в грузинському ресторанчику на Хмельницького, й я тричі перепитав офіціанта щодо опції «без кінзи», бо та шайтанська трава мені на смак чисто клоп-черепашка і здатна зіпсувати навіть нектар з амброзією — і той тричі, як рибка, божився, що буде без. А приніс — із.

І що? Мені смачно було, трин-трава! Із тобою погано сприйнятні речі — сприйнятніші, простір не ворожий, міські місця теплі, зігріті та поділювані, і —

Так, як там казав той мульт-герой дитинства, отставить макать капитана в результати крокодилової емоційної діяльності. Сир со слєзой, теж мені. От до чого тобі були бегемоти ревли.

О, нарешті хтось гупає сходами. Дружелюбные формы жизни пристрибали шиншилками. Ставлю свою вибиту у донорів зарплату проти листочка салату, що дівчата кинуться обговорювати звіт, а Костет буде перебивати їх настолками і мортал комбатом. Але ж вони ще не дострибали, а я вже втомився смертельно. Фаталіті...

{Київ, Жилянська}

Надворі дубацьки холодно й крива крига, а в календарику вже на всю весна. «Третій місяць весни — зрадень», за влучним висловом Костета. У нього в кишені одна бджілка замерзла, каже. А кіска бороди до ґудзика примерзла, кажу.

Ого, я в цьому «інкпаді» не був півзими. Скільки Хілдур не писав, стільки не писав і сюди. Та-а-ак, ото сказати би тоді влітку тому мені, літньому, що я отак стоїчно та незворушно чекатиму, скільки ж вона може не озиватися, якщо не робитиму першого кроку. І за цей час уже ж звик ніби. Звик зникати, зник звикати. Я не відчуваю відчаю.

Я навіть збився з ліку. То має бути хороший знак! Правда, я таке вже кажись казав колись. А, про ту Діану з тхориком. Ну то я фаховий пошукач інших способів — чи де.

Дівчата знайшли хлопця. Не заманили у команду, щоправда. Хлопці не танцюють і не працюють за двісті баксів на місяць (і, як сказано у «кумедного» для львів’ян класика, всі тебе... не трахають, але ще важче: люблять). Обіцяє у вільний від телеоператорства час допомагати з роликами. Смішно, його Іваном звуть, Леська прозвала його Джонні й тепер у нас мем дня про «сдєлай мнє монтаж».

Квартира Марківни нереально оперативно обростає брудом. Просочується крізь рами, гадаю. Важко в цьому жити, але страшно важко й прибирати. У Вірусі в домі навіть ложки та гачечки одного відтінку, а про порошинки навіть дивно згадувати. Полінка була здатна щиро не помічати, що ставить на вогонь каструлю із жирним спадком на стінках. Я між ними посередині. Мені незатишно прилипати до підлоги. Але відідравши одненьку плямку, я заплямовую своєю ненавистю всенький усесвіт — в котрому, несправедливому, раз вимите одразу треба мити заново.

Я не вмію лагодити крани. Я краще міркую про долю людства. Ось зараз мені, приміром, здається, що людство загалом трохи просувається, розвивається, вдосконалюється. Вчора я прочитав, що ще сто років тому жінка не могла безборонно зупинитися й побалакати на вулиці із чоловіком. Шлюб або ганьба. То ми вже понормальнішали. Але ж чому так повільно? Чому з такими відкатами назад? Учора дофамінові дівчата поверталися з показу кіно про ґендер — городами-бадиллями: їх мало не побили. Скільки років знадобилося для скасування рабства, скільки для голосування жінок, скільки треба буде для визнання гей-шлюбів? Чи доживуть до того Юлька і Настя з дружньої ГОшки, чи доживе людство до наступного кроку?

Так, не знаю, як щодо людство врятувати, але на кран уже можна успішно забити. Тепер кинемо клятого віника й перейдемо до інших глобальних питань людської культури та психології. Мені конче потрібно знати: чи справді перебільшує Маркес у «Коханні під час холери» про ті шістдесят років, що герой чекав на обрану, холєра?..

Чи можна прискорити той тернистий термін, ураховуючи, наскільки стрімкішими стали темпи в цім житті, де мене, Сира Нормального, але інтровертного, не беруть на ферму равликів?..

Оголосив би тендер на монтаж, Джонні.

Чуючи крізь тиху гітару тихий трамвайний приспів, знову на секунду усвідомлюєш, що ти й spiro, і spero. Що на секунду відчуваєш, отже загалом чекаєш на весняне одужання, весняне відродження, весняне очищення, весняне заспокоєння, весняне врівноваження — після осінньо-зимових надзусиль крізь прибитість.

Ніщо мене не здолає, бо я тупо нездоланний артефакт. Ні, мене можна вбити хворобою, або вивести в чисте поле й там заморозити, або до смерті потомити воланнями довбанутого руськорокера з Марсу, що трясе хайрами біля метро. Але не міська зимова весна, тьмяний настрій та тотальна самотність зведуть мене в якусь яму, хоч би й моральну. Я постійно висовуватиму звідти свій нахабний та скептичний ніс!..

У світі, де є Вірусін ентузіазм навіть попри глобальний факап підрядників перед самим фестом, а також мій ручний психотерапевт, що зворушливо виправляє «довбанутого рокера» на «довбану того рокера», а також існує десь АвеМаріїна заувага: «Мені потрібно від вас сухе, як серце вашої колишньої, академічне дослідження», є всі можливості бути живим, хоча би й напівздохлі.

Дихаєш і рухаєшся обережно — і руки ніби не опускаються, принаймні не так далеко, як учора з ганчіркою, вмоченою в ненависть. Це дає хорошу передишку і можливість щось думати, що є однією з нечисленних залишених мені чеснот.

{Київ, Лаврська, Мистецький Арсенал}

Зранку сонце зжерли сірі звірі зверху, а сильні вітри все свистіли мені в носі. Та сьогоднішня норма зроблена, пиріжок з полиці може бути моїм безборонно. «ДоФаМіни» всім складом чешуть на Арсенал на дружній фест — із виставкою, інтерактивом та концертом «ДахиБрахи». Мені, звісно, інтерактив то така ж принада, як равлика дискотекою приманювати. Але ж то правильний тімбілдинг, не боулінг клятий. Віруся обіцяла какави якоїсь особливої, звареної спеціальним індіанським чином, у термосі.

(Телефон виправляє «обіцяла какави» на «обіцяла канави».)

От лише щойно второпав, що мене так муляє в усіх чудових заходах Мистецького Арсеналу. Він просто завеликий. Навіть коли тобі щось подобається, від кількості того чогось на енному залі прифігіваєш. Від надміру навіть чого-небудь великого на кшталт Марчука починає паморочитися. Не кажучи вже про щось спірне рівня наївних народних лебедів. Але ж припинити огляд не можеш, треба ж, щоби було з’їджене все, що тобі розкладено на тарілці. І споглядаєш дві години ті картини, утворивши вінегрет у мозку.

Від інтерактиву малодушно втік, злапав затишний бінбег у куточку, до концерту ще двадцять хвилин можна блаженно повтикати.

«Я не мріяла, я втикала... І, мабуть, мріяла втикати, щоб мені не заважали». Десь я розумію свою колишню дівчину все-таки. Я був до неї занадто суворий. Але сенс тепер про це думати. Може, вона когось таки й справді знайде попри всі свої трагічні «та да, конечно, все прям на меня кинутся с криками “я муха Лида, полюбила вас, инвалида”». Деяким авторам на цих стінах Полінка би й фору дала своїми талантами.

Я надто прискіпливий. Але це усвідомлення не робить мене поблажливим. Я з Костетового дня народження послідовно ігнорував усе алкогольне, щоб не звикнути, аж тієї п’ятниці ми з ним вибралися на пиво. Він мене, як завжди, виховує, як із дівчатами треба, я відбрикуюсь, сам розумію, що якось підзагруз у своїй сублімації... І тут на другій гальбі усвідомлюю, що татуйована по вуха барменка на очах зробилася реально симпатичнішою. Вибираємося на вулицю, а там якась незнайомая звізда посміхається з бігборду. Я кажу: «Нівроку тьотка» — й остаточно розумію, що моєму мозку просто не вистачало певної дози алкоголю, щоби полюбити наявне жіноче населення.

Ну та ж все одно навіть заради налагодження статевого життя я спитися не бажаю. Воно і на статеве життя недобре впливає, власне. Хоча, якщо так подумати, що на нього взагалі не впливає недобре. За компом не засиджуйся, на вєліку не закочуйся, самітником не сиди, случайных связей стережися...

До речі, сестричка теж вирішила забити на того волоокого Нітая й рушила одночасно в тіндер та в мандри. Вона взагалі камінь ніяк не лежачий: їй шукати квитки, обирати хостели, прокладати хитрі маршрути — задоволення. А мене це парить. Хотілося б нуль-транспортуватися і не переживати, чи встигну на пересадці з літака в автобус. А Альці всі встрибування в останній момент — адреналін, всі попутники по фану, жбурляє мені кожну смішну вивіску по дорозі, не соромиться фоткати перехожих мало не впритул.

Вчора пише: «Це якийсь баг чи шо? Усіх чоловіків почали звати Космін, Сорін, Дорін і Флорін! Просто як Двалін і Балін. У крайньому разі Овідіу».

Сьогодні пише: «А отут я дізналася про те, що японців у цьому світі набагато більше, ніж усіх інших, разом узятих. Після першого місяця в тіндері я була певна, що турків. Але можна пояснити: світ складається з пари мільярдів турків, які всі у тіндері — й пари мільярдів японців, які всі навколо Будайського палацу. Все інше невеличкі рудиментарні залишки». А мені почало здаватися, що тіндер складається з суцільної реклами губів качечкою. Видалив я його. Не заведеш там таку переписку, як із Владкою в жартівливому настрої. Чи й з рідною сестрою. Шкода, немає тіндера для таких збоченців, що люблять затійливо переписуватися, втикаючись носом у вуличні стовпи.

О, концерт починається. У мене передчуття чогось нового, чудового.

Не відчувати страху, не відчувати даху. Не давати даху. Не брати браху.