В нетрях Центральної Азії

«Добрий мій названий батьку і покровителю Хомо Кашітоновичу! Пишу тобі від печер з Тисячею будд, де ми стоїмо уже третій день, відпочиваючи від довгого шляху через Хамійську пустиню. З Кульджі в Карашар ми їхали майже місяць по країні Юлдус, де живуть мої родичі монголи-торгоути з часів великих походів Чингіс-хана. Місця тут дуже гористі, на північній стороні високі гори і на південній теж і, звичайно, всі снігом вкриті. А між ними широка долина, де взимку живуть наші кочівники, а влітку ідуть на джайляу в гори. Тут ми стояли декілька днів, поки прочани споряджались у свій довгий шлях. В долинах буйні трави, народ заможний, живуть взагалі добре під владою своїх ханів, але, звичайно, не без різних утисків на свою користь, як належить всякому начальству.

З Карашара ми пішли не по великому китайському шляху через Токсун і Хамі, а пряміше, по пустині між горами Чолтаг і Куруктаг, тому що взимку можна обійтись без води і користуватися снігом, наметеним у всіх западинах і на підвітряних схилах, і возити з собою на в'юках куски льоду, щоб варити обід і чай під час зупинок. Їдемо ми всі на верблюдах, а більше йдемо пішки, коней у нас нема, а верблюди знаходять у пустині досить корму. А там, де корму більше, ми робимо дньовіки, щоб підкормитй своїх двогорбих.

Коли вийшли в пустиню Хамійську, ми повернули на південь, минули р. Сулехе і зупинились коло печер Тисячі будд за Дуньхуаном. Старший лама пізнав мене, розпитував за тебе і чи багато ми мали від продажу старих книг з тайників храму. Надіслав з нами донесення хамболамі в Лхасу. Дізнавсь у нього, що з Керії або Нії прочани не проходили, виходить, мій син тут не був, а пішов звідти прямим шляхом в Тібет. Чи не повернувся він додому? Якщо випадково дізнаєшся — пиши мені в заїзд монголів-торгоутів у Лхасі, де ми будемо весь час стояти. Звідси ми підемо скоро прямим шляхом через західний Цайдам, не заходячи на Кукунор і в Дуланкіт, на високе Тібетське нагір'я. Якщо зустрінемо де-небудь прочан, що повертаються з Монголії, надішлю тобі звістку, а в іншому разі — доведеться писати з Лхаси».

«Дорогий Хомо Капітоновичу! Учора на стоянці на березі Голубої ріки в Тібеті наш караван зустрівся з монголами, що поверталися з Лхаси в Ургу. Я віддам їм цього листа, якого пишу тобі в дорозі через Цайдам і Тібет.

З Дуньхуана ми вийшли на початку весни. До підніжжя великого хребта Алтинтаг йшли від печер з Тисячею будд ще два дні по кам'янистому, зарослому полином степу, перевалили через скелясті невисокі гори в русло ріки Данхе, Ця ріка тече маленькою ущелиною, яку вона промила собі в кам'яних породах. І в стінах цієї ущелини всюди стирчали великі і малі валуни, накладені один на одного. І я подумав, що спочатку ця ріка сама наносила валуни з гір на цей степ, навернула їх один на одного, а потім знов стала їх заносити і вирила свою ущелину, в якій бурхливо тече між стрімкими берегами. І добре, що через цю ріку побудований міст, інакше ніяк не можна було б спуститися на верблюдах до води, щоб іти вбрід, та й бродити через бурхливу ріку було б страшно, вона могла звалити верблюдів з ніг[20]. А міст побудували китайці, що живуть за рікою в цьому степу, де мають ниви і розводять баранів і кіз.

У цьому селищі ми взяли провідника, щоб він провів нас через головний хребет Алтинтагу, який в цій частині називають Наньшань, тобто південні гори. Із селища він виднівся високою стіною, а попереду весь його гребінь був ще вкритий снігом. І в селищі було ще холоднувато, весна тільки що розпочиналась, тоді як у Дуньхуані вже цвіли абрикоси і персики.

Провідник повів нас до однієї з ущелин хребта, де був перевал через нього, але помилився і потрапив не в ущелину з перевалом, а в сусідню. Тут ми згаяли цілий день, дійшли по річці до того місця, де верблюди з в'юками не могли пройти між скелями, що стояли з обох боків русла, шириною всього в два аршини. І тільки тут він зрозумів, що збився; довелося йти назад по цій ущелині до її гирла, вийти в сусідню, переночувати в зручному місці і на наступний день уже піднятися на перевал, високий, але не крутий. На ньому лежав ще сніг майже по коліна, і ми дуже втомилися, переводячи наших верблюдів один за одним під час завірюхи через нього до спуску на південну сторону, де знайшлося зручне місце з кормом для ночівлі біля підніжжя хребта.

За цим хребтом широка долина Емачуань, тобто долина диких коней, де ми і зустріли останніх, цілий табун з півсотні голів. Вони паслись на берегах річки: Ємахе, а коли ми підійшли ближче, злякались і втекли, але не далеко, а бігали долиною навколо нас, А в наших торгоутів-мисливців, що промишляють на Юлдусі на дзеренів, і куку-яманів, і архарів[21], а також ведмедів і барсів, звичайно, були скорострільні російські гвинтівки, і, коли кулани почали бігати навколо нас на відстані 200–250 кроків, два стрільці спішилися і застрелили-двох куланів. Тому довелось стати на ночівлю в степу в. долині Ємахе, щоб оббілувати здобич, зняти шкури, розділити м'ясо між всіма і зварити якнайбільше. Шкури ми віддали провідникові, який звідси повертався до ріки Данхе в своє селище.

На другий день ми перевалили через наступний хребет Нанмианю по зручному місцю, яке вказав нам провідник, і спустилися з нього уже на північну околицю Цайдаму. Це широка долина між Наньшанем і першим пасмом Тібету; в ній розсіяні солоні і їірісні озера; солончаки, болота з заростями і степи з буйною травою. Але місцевість уже висока і повітря рідке, ходити пішки швидко втомлюєшся, а у вухах весь час якийсь шум, наче десь далеко співають або грають на дудці.

Ми йшли днів сім впоперек Цайдаму до його південної окраїни, де також стоять улуси монголів, які живуть за рахунок прочан. На горах Тібету влітку погода мокра і холодна, і вилинялий до літа верблюд не може працювати. Всі в'юки везуть далі на яках, кудлатих тібетських биках, а верблюдів залишають у монголів для зворотного шляху. От монголи й користуються їх робочою силою, молоком і шерстю за те, що пасуть і стережуть їх. І ми також залишили у них своїх верблюдів і взяли яків за невелику плату.

Тут, на північному кордоні Тібету, з'їжджаються монгольські прочани і утворюють більш численні каравани, щоб не боятися диких тангутів, які грабують одиноких проїжджих, відбирають у них речі, припаси, зброю. І наша торгоутська партія прожила тижнів зо два, чекаючи прибуваючих, відпочивала і вчилась в'ючити і пасти яків. Нарешті, зібрався караван в 42 чоловіка з різних місць Монголії, і ми мали змогу йти далі в середині травня. Весна ще мало відчувалась, випадав сніг, свіжа трава тільки що з'явилась.

Піднялись ми по довгій похмурій ущелині, на крутих схилах її лежав ще сніг. І намучилися ми спочатку з яками: вони не йдуть ланцюжком, як верблюди або коні один за одним, а біжать отарою, як барани, штовхають один одного, збивають з стежки, зачіпають в'юками і зсовують їх, іноді скидають на землю. Ящиків і крихких речей прочани не везуть з собою, а тільки м'яку мізерію, одежу, підстилки, подушки, мішки з борошном, сіллю, гуам'янню, цзамбою, плитками чаю, казанами і триногами. Всі в'юки схожі один на одного, і, щоб розрізняти на стоянці своє майно, кожний робить позначки, прив'язуючи клапті різного кольору зверху або збоку. Йшли ми майже всі пішки, тільки тюпереду який-небудь старик їхав на легкому в'юці, вказуючи всім дорогу.

Порядок у нас був такий: старалися встати до світанку, щоб зварити чай, потім нав'ючити тварин і виїхати, коли стане видно. Йшли 5–6 годин, іноді 8-10, зважаючи на місцевість, зупинялись, де корм був кращий, а намети ставили по кругу, вхід робили з внутрішнього боку, щоб злодії не мали змоги пробратися непомітно до кого-небудь.

У деяких прочан були собаки, які стерегли вхід до намету свого господаря. Приблизно раз на тиждень робили дньовку, вибираючи місце з доброю травою, щоб підкормити яків і самим відпочити.

Треба ще сказати, що міняють верблюдів на яків тільки ті прочани, які йдуть у Лхасу влітку в мокру погоду, а ті, що йдуть взимку, можуть іти туди і на верблюдах. Корма на Тібетському нагір'ї взагалі погані. В мокрих місцях росте густо трава бухачирик, що означає сила яка; у неї стебло дуже тверде, а м'яка головка невелика. Це майже те ж, що наш дерису (чий), але тільки останній росте на сухих місцях, а той на сирих, яких там багато, і старі яки і верблюди його не можуть жувати і худнуть. Тому в далеку путь у Лхасу треба вибирати молодих тварин.

Місцевість в Тібеті взагалі дуже нерівна, багато гірських пасом, а також рік і річок, грязьких місць на солончаках і на берегах рік, де тварини грузнуть, багато бродів, де треба вибирати мілкі розливи по рукавах, щоб не підмочити в'юки. Є високі перевали; особливо запам'ятався один, який називається Убаші-хайрхан, тобто милостивий убаші (мирянин з духовним обітом). Справжньої назви його не вимовляють, щоб не розгнівити духів. На перевалі, звичайно, велике обо — купа каміння і різних дарунків — ганчірок, кісток, хадаків, рогів яків, а, йдучи мимо, прочани неодмінно палять благовонне куриво.

На одній ночівлі до нас прийшов старик і дуже просив купити у нього мішечок солі, який він приніс з собою, або обміняти його на м'ясо, борошно, чай, цзамбу. У нас із собою була сіль, і ми запитали, чому він торгує нею, у прочан з Монголії сіль завжди є. Тоді він нам розповів про таку подію: «Я жив у Цайдамі і дізнався, що в Лхасі сіль дуже ціниться. Захотів нажити на цьому гроші. Поблизу мого улусу є солоне озеро, і в сухий час сіль осідає. Я назбирав її багато і повіз у Лхасу; нав'ючив сіллю сорок баранів, виміняв на додаток до своїх ще-інших на коня і корову. Кожний баран може везти на собі пуд солі, і провезти її нічого не варто, він сам кормиться по дорозі, а у Лхасі можна вигідно продати сіль і баранів, адже там і лам, і прочан багато, і всім потрібні і м'ясо, і сіль. От я і погнав своїх баранів з вантажем солі по горах в Тібет. Дісталися ми добре до цієї долини, де ви стоїте. А вночі випав глибокий сніг; справа була на початку зими. По глибокому снігу баран і без вантажу йти далеко не може, а сніг покрив усю траву і вже не танув. І всі мої барани загинули з голоду. Сіль я всю зібрав. Я міг би потім іти в Лхасу пішки, та чи багато на собі понесеш? От я і живу тут поблизу в своєму наметі і продаю прочанам сіль. Коли розпродам всю сіль, піду додому пішки і принесу трохи грошей».

Здивувались ми цій людині і запитали, чи давно з ним трапилась ця біда. І він сказав, що ось вже четвертий рік живе самотньо недалеко від великого шляху. Навчився робити ластки і ловити тарбаганів, птахів, збирає дику цибулю і головки сарани, зимові запаси піскух.

От, Хомо, чим іноді закінчуються такі витівки. А чим закінчиться історія з моїм сином, я ще не знаю. До Лхаси вже не так далеко, днів 20 або 15. Вчора ми зустріли тут прочан, які поверталися додому; декілька з них були з Урги і обіцяли віддати мого листа в російське консульство для пересилки тобі. От я і сидів вчора цілий вечір і складав це послання, скільки встиг написати. Наступне надішлю вже з Лхаси».

«Дорогий Хомо Капітоновичу! Посилаю листа з нашими торгоутами, що повертаються додому. Заживатися тут у них немає засобів, вони побували у головних храмах, поклонились далай ламі і вирушили додому. Тому я не встиг багато написати. Розповім тільки про місто Лхасу.

Дійшли ми до нього в серпні місяці, коли було ще жарко. Край тут теплий, але дощовитий. Місто побудоване на ріці Уйчу, що означає серединна ріка. Вона тече з заходу на схід по широкій долині, з обох боків високі гори. Серед долини невелика гора, і на вершині її і на південній стороні стоїть місто. На вершині головні храми і монастирі, високі кам'яні будинки насаджені тісно один на одного і поряд майже без дворів. Від них кам'яні східці спускаються вниз до підніжжя гори, де також багато будинків, але простіших, жилі подвір'я і прості будинки, є також на два або три поверхи, місцями невеликі сади і дерева Між ними вулиці, часто криві, вузькі і брудні, не бруковані. Будинки здебільшого з сирої цегли, але нижній поверх викладений часто з кам'яних плит, а на горі всі будинки кам'яні в декілька поверхів, але красивих будов, дзвіниць і башт з куполами, як в російських містах, або мінаретів, як у мусульман, зовсім нема. Більша частина будинків має внутрішній двір і з нього східці на верхні поверхи, так що знадвору на верх не попадеш, хіба що через вікна. Дахи всі плоскі. На вулицях багато канав для відведення води, тому що під час дощів з головної гори стікає в місто багато вбди і деякі вулиці перетворюються в ручаї, а на площах і подвір'ях утворюються озерця. Квартири в будинках здебільшого з однієї або з двох невеликих кімнат, якщо їх дві — передня при вході — це кухня, а друга в глибині — спальня. Вікна заклеєні папером або затягнуті коленкором, в багатих будинках у вікон внутрішні віконниці. Долівки глинобитні, рідше з глини, в яку забиті дрібні камінці Димарі є тільки в верхніх поверхах і закінчуються вгорі глиняним горщиком з діркою для захисту від дощу. З нижніх поверхів дим виходить через вікно і двері, в деяких будинках є димарі по стінах для відводу диму. В спальнях печей нема, їх нагрівають в холодні дні вугіллям, яке вносять в глиняній мисці; Але клімат Лхаси теплий, великих морозів не буває, і жити можна без опалення. Ти мені розповідав, Хомо, що в російських містах вода в будинки проведена по залізних трубах, а по інших трубах стікає брудна вода і виносить всі нечистоти В Лхасі нічого цього немає; нечистоти з відхожих місць падають прямо на подвір'я або вулиці, і ці місця влаштовують на верхніх поверхах; брудну воду також виливають на подвір'я і вулиці, а чисту приносять відрами з ріки або з колодязів, яких багато у дворах, і вони не глибокі, але в них вода, звичайно, з запахом. Ходити по вулицях треба, затиснувши ніс і пильно дивлячись під ноги, тому що тібетці не соромляться відправляти свої потреби ні місцем, ні присутністю людей. Восени в жовтні, в сухий місяць року, білять вапном стіни будинків, обливаючи їх з відра густим розчином, а з верхніх поверхів спускаючи фарбу з жолобків під дахом, тому окраска нерівна і легко змивається літніми дощами. Загалом можу сказати, що живуть люди чистіше і охайніше в наших улусах і в Чугучаку, ніж у Лхасі, Я не буду тобі описувати храми міста, бурхани різних божеств і урочисті богослуження, якими в храмах приваблюють прочан і спонукають їх до пожертвування. Я знаю, що ти в наших богів не віриш, та й сам я став до них байдужим і відвідую храми і богослуження тільки в надії зустріти свого сина і повернути його додому. Але про тутешніх людей і звичаї можна дещо написати.

У Лхасі налічують біля 10 тисяч постійного населення, причому не менше двох третин становлять жінки. За складом більшість — тібетці, друге місце займають китайці, третє — люди з Кашміру і Непалу — країн на кордоні з Індією; дуже небагато монголів. За заняттям потрібно виділити вищий уряд з тібетських і китайських князів і чиновників, духівництво, найбільш численне, і простих громадян. Духівництво складається з перерожденців, простих монахів різних ступенів і занять, їх учнів і прислужників. Прості громадяни — це торговці, ремісники і різні поденщики, Лхаса живе за рахунок приїжджих паломників і всяких богомольців, їм здають внайми кімнати і цілі будинки, їм треба підвозити і готувати різні припаси, готувати їжу, цим і займаються торговці, жінки, що здають кімнати, ремісники. Головним базарним місцем є вулиці кварталу Чжу-ринбочі, зайняті крамницями і вуличними торговцями. Крамниці містяться в нижніх поверхах будинків, а вуличні торговці, здебільшого жінки, розкладають крам на циновках або підстилках просто обабіч вулиць. Торгують англійськими, індійськими і китайськими товарами, місцевими сукнами, одягом, взуттям, харчами, дерев'яними і глиняними виробами.

Тібетці околиць Лхаси займаються землеробством, сіють, головним чином, ячмінь, оскільки дзамба (злегка підсмажене ячмінне борошно) є головною їжею всього Тібету, як і Монголії, потім китайську і тібетську редьку, два види капусти, картоплю, ріпу і моркву. Скотарі розводять овець, яків і небагато коней та мулів.

Буддійська релігія займає в Тібеті і відриває від діяльного життя більшість чоловіків і меншість жінок. Недостача чоловіків привела до того, що в Тібеті жінки заміняють їх у всіх галузях. Вони займаються торгівлею, ремеслами (прядуть, тчуть, вишивають, шиють), працюють в майстернях, на заводах, в містах і селищах водоносами, чистильниками, двірниками, сторожами. Але це викликає і певну розпусність жінок і поширення, позашлюбних відносин.

Велике число чоловіків, зайнятих богослуженням, а не роботою, поганий обробіток землі і відсутність промислів є причиною загальної бідності тібетського народу. Більшість населення харчується дзамбою, рідко бачить м'ясо і молоко. За винятком ченців і черниць населення Тібету неписьменне. Звертає на себе увагу велика кількість жебраків і різних калік та хворих, що живуть без усякого притулку. А тимчасом клімат тут теплий, землі, зручної для хліборобства, багато і можна було б обробляти багато полів і розводити хорошу худобу. Сувора природа Тібету, його високі і холодні гори закінчуються за кілька днів шляху, не доходячи до Лхаси. Там дорога починає опускатися вниз уступами декількох гірських хребтів, і починаються тепліші краї з широкими долинами, хорошими луками, ріками і озерами.

Познайомившись добре з Лхасою, можу признатися тобі, Хомо, що це місто, де люди місцеві і приїжджі, подібно до наших богомольців, займаються тільки тим, що співають і бурмочуть молитви, а інші цих ледарів харчують і напувають, мені не сподобалося і я б радий був виїхати, та от надія знайти і повернути сина тримає мене ще тут. Поживу ще місяць, а там побачимо. Бувай здоровий і, якщо можеш, пошли свого Очира в мій улус прочитати там моїм ці листи».

«Дорогий Хомо! Я все ще у Лхасі, чекаю свого сина, Я відвідую всякі свята, які лами влаштовують в різних храмах з різних приводів, щоб привертати богомольців і спонукати їх до пожертвувань. Вони дають нагоду бачити за короткий час багато людей, не звертаючи уваги на себе як на людину, що когось видивляється. Тому я бачив за цей місяць багато всіляких урочистих богослужінь в різних храмах перед різними божествами. Але в цілому це все одне і те ж — молитви з різними вигуками, що супроводжуються звуками довгих труб, в які старанно дмуть лами, то підвищуючи, то понижуючи звуки, дзвін дзвоника в руках якого-небудь перерожденця, тужливий чи радісний спів хором, і так цілими годинами. По суті все місто займається цим гультяйством цілі місяці і роки. І мало того, що сотні людей замість того, щоб працювати, з ранку до вечора співають і моляться, так ще скрізь наставлено всілякі речі, що возносять молитви до бога. Ти, звичайно, знаєш, що є молитовні імлини різного роду, на які наліплений папір з різними молитвами або молитви врізані в дерево, написані на камені, викладені білими каменями на схилах гір. Так ось тут їх бачиш на кожному кроці: це вали суцільні або порожнисті, великі і маленькі на прямовисній осі; богомолець повинен повернути цей вал хоч би один раз навколо його осі, і тоді всі написані на ньому молитви піднесуться до богів. Часто поставлено декілька циліндрів, до десяти рядом, і треба їх повернути один за одним. А потім ще ручні молитовні млини: це вже маленький валик з молитвами на осі; він крутиться сам від розмахування рукою, в якій його несуть. От і бачиш чоловіка або жінку, що йде по вулиці і крутить в руці такий молитовник весь час і уявляє собі, що вона сама молиться. І, нарешті, водяні млини: на струмку, що біжить вниз по схилу, поставлений вал з молитвами, а під ним прямовисні лопатки, в які б'є вода і крутить вал, що підносить, тобто крутить, молитви невпинно.

Бачив я тут і старанних богомольців, які від храму до храму повзуть на колінах або навіть стають на коліна, лягають на землю на весь зріст, підіймаються на коліна, встають і знову повторюють той же поклін і так без кінця цілий день, доки не обійдуть весь храм або квартал чи всю Лхасу, згідно з обітом. Бачив таких і думав, що вони якісь важкі гріхи замолюють. Таких богомольців впростяж на землі можна бачити тут кожний день. Під коліна і під долоні деякі підкладають лахміття, дощечку, подушку, щоб не розтерти їх об землю.

Потім поклоніння різним святиням всякими способами: найпростішим є прикладання свого чола до правого або лівого коліна статуї будди або якого-небудь святого, причому пошепки вимовляються побажання, прохання про що-небудь — зцілення, дитину, нагороду та ін. Прикладання чола до високої фігури з драбинки, яку треба підставити і за це пожертвувати ламі яку-небудь монету; або прикладання з налиттям масла в лампаду, в світильник, також ще з мздою та інші в різних видах.

Або ще хитрощі. Є священна фігура, у якої з піднятого пальця краплями виступає вода, яка вважається священною; її замішують з борошном і роблять червоні пілюлі, які продають як. засіб від різних хвороб. А вода виступає тому, що голова фігури порожниста і від неї іде до пальця трубочка; в голову наливають воду час від часу.

Статуям різних богів паломники жертвують маленькі фігурки, які лами самі ліплять з глини або видавлюють у формах, випалюють і продають. Це безневинний спосіб виручки грошей — богомолець несе що-небудь на згадку, тоді як всякий збір за поклоніння, на масло, свічки і інші потреби храмів не дають йому нічого, крім спогадів. А ще гірше всякі віщуни, які пристроїлись до всіх храмів, чоловіки і жінки; вони оббирають прочан, віщують їм за мзду всілякі блага в майбутньому або дають поради на різні випадки життя.

Ну, одним словом, дорогий Хомо, надивився я на нрави і звичаї священного міста і починаю думати, що вся ця буддійська релігія — суцільна омана для наживи одних людей за рахунок праці інших, за рахунок їх віри в богів, у віщунів, у молитви і пожертвування невидимим силам.

Ти знаєш, що у монголів кладовищ нема; тіла померлих виносять в степ на розтерзання хижим птахам і звірам і тільки тіла гегенів, князів і багатих людей ховають в субурганах. А тут у Лхасі і простих ченців не ховають; їх виносять спеціальні могильники з простих людей в певне місце за містом, що називається дуртод, де тіло ріжуть на частини, м'ясо віддають грифам, а кістки дроблять і кидають ягнятникам. При цьому спалюють куриво, і це приваблює птахів; побачивши дим, що здіймається над цим місцем, вони злітаються здалека і починають свій бенкет. І то правда, тут ченців так багато, що якби їх ховали, — всі околиці Лхаси були б зайняті могилами ченців. А так, чернець помер і зник, м'ясо з'їли грифи і полетіли, а кістки розкидані по околицях, на них не написано, кому вони належали за життя.

Обійшов я вже всі вулиці Лхаси і прийшов до висновку, що красивих будинків зовсім нема, всі однакові, без статуй, карнизів і прикрас, нижні поверхи без вікон, верхні з однаковими невеликими в один або два яруси, покрівлі плоскі, всі будинки погано побілені вапном. Тільки великі східці, що йдуть з нижньої частини міста до верхньої, трохи порушують одноманітність, якщо дивитися на місто з південної сторони, від берегів ріки Уйчу».

«Дорогий Хомо! Можу тобі повідомити хорошу звістку, мій син знайшовся, і ми збираємось їхати додому.

Знайшов я його випадково. Дізнався я, що за містом є горб з печерами, в яких сидять найнабожніші пустельники; вони замуровані в маленьких келіях, вирубаних на схилі в кам'яній м'якій породі, і їм тільки раз на добу подають воду і хліб через отвір в стіні. Вони залишаються там до самої смерті і навіть довше, тому що їх не звільняють, поки вони не помруть в ув'язненні, їм тільки перестають приносити хліб і воду, якщо вони декілька днів будуть незайманими. І ось я дізнався, що буде велике свято — замуровування нового пустельника, який погодився закінчити своє життя в ув'язненні; його будуть супроводжувати в цю могилу навіть хамбо-лама і багато лам та мирян.

У призначений день я пішов до цих печер і виліз на уступ горба перед ними, з якого видно було дорогу з Лхаси до них. Скоро з'явилась по дорозі з міста велика процесія. Попереду бігли хлопчики, які посипали дорогу пелюстками білих квітів. За ними йшли по три в ряд тридцять лам з довгими трубами, в які вони трубили. Потім ще десятків зо два з куреннями в чашах, всі в своїх жовтих одіяннях і гострих ковпаках; далі верховний лама в дзвоником і чашею під зеленим покривалом, а за ним новий пустельник у білому одязі, якого вели двоє лам під руки. За ними йшли ще лами з чотками і куреннями і юрба прочан та цікавих. Процесія рухалась урочисто і ловагом, з співами. Коли вона проходила повз мене, я побачив, що цей новий пустельник — мій син Омолон; він ішов, ледве переставляючи ноги; його вели лами. Я впізнав його, коли він був ще кроків за п'ять від мене; охоплений жахом і жалістю, я не втримався і, в проміжку між звуками труб, вигукнув голосно його ім'я. Він здригнувся, підвів голову в мій бік; біля мене стояло на горбі ще декілька чоловік. Але труби заревли ще гучніше, і процесія пройшла далі. Я, звичайно, приєднався до неї. На одному з горбів були вузькі і низькі двері, в які з трудом могла протиснутися людина. Лами піднялися на горб, оточивши пустельника, загриміли труби, і його під руки ввели в отвір, і під звуки музики і голосного співу молитов декілька лам почали замуровувати отвір заготовленою цеглою, яку поливали розчином вапна. Я протовпився ближче і роздивився все це. Поряд з входом внизу був отвір, в який можна було просунути руку з глиняним кухлем. Через нього пустельникові, очевидно, подавали їжу і воду.

Коли вхід був замурований, до малого отвору підійшов верховний лама і співучим голосом прочитав довгу тібетську молитву, очевидно, напутнє слово пустельнику в його святій самотності, в якій він повинен думати про гріхи світу і насолоду відречення від життєвих прикростей. Потім ще раз заревли труби, і процесія під звуки труб рушила повагом назад; але дехто з цікавих залишився, окремі з них захотіли говорити з пустельником. Але він почав співати молитву «ом-мані-пад-ме-хум» і не відповідав на запитання. Допитливі трохи постояли і пішли.

Я виждав деякий час збоку і, коли всі цікаві мало-помалу відійшли від печери, підійшов до отвору і окликнув сина, коли він перестав виголошувати молитву.

— Омолон, це я, твій батько, прийшов! Адже ти впізнав мене, коли тебе вели лами в цю келію! Невже ти хочеш стати затворником, просидіти все життя в задушній келії, не бачити сонця і неба? Ти подумай лише, ти ж молодий, здоровий! Невже ти хочеш цілі роки сидіти в темноті і бурмотати молитви замість того, щоб ходити на волі, робити що хочеш, їздити верхи, знайти собі дружину? А де Ібрагім, який обікрав нас і спокусив тебе втекти з ним у Лхасу?

Омолон, ридаючи, відповів мені таке:

— Ібрагім — негідник, він обдурив мене, як дурну дитину. Ми приїхали сюди тижнів зо три тому, але він тримав мене замкненим у кімнаті. Я чекав його декілька днів, нарешті, голодний, виламав вікно, виліз і дізнався, що його нема, і каравану нашого нема, і одягу мого нема, і грошей нема. Мене охопив відчай, я пішов у головний храм і сказав ламам, що хочу стати затворником. Ах, батьку, що я зробив тобі і матері, став злодієм і обманщиком, — і він знову заридав.

Я, звичайно, умовив його кинути затворництво і повернутись зі мною на батьківщину і до матері. Ми домовились, що ввечері я прийду знов і, коли стемніє, виламаю закладку отвору, випущу його, заберу з собою в місто, і ми поїдемо. Але до вечора ми умовились, що він буде час від часу читати молитви, оскільки можна було сподіватися, що цікаві і лами будуть приходити вдень провідувати нового затворника. Я залишив сину свій ніж, щоб він потихеньку, коли людей не буде біля печери, звільняв зсередини цеглини закладки від замазки, щоб вона не затужавіла і вночі легше було вийняти її в зовнішньої сторони.

Надвечір, озброївшись на всякий випадок маленьким ломом, я повернувся до печери. Поблизу начебто нікого не було, а Омолон наспівував ом-мані-пад-ме-хум. Але коли стемніло і я підійшов до печери, з'явився якийсь лама і на моє запитання, чого він тут, відповів, що він на варті. Поки замазка цегли не висохла, затворник, роздумавшись на самоті пре свою долю ув'язненого в тісній келії на хлібі й воді, може вирішити звільнитися і порушити обіт, який він урочисто дав у головному храмі хам-бо-ламі перед лицем Будди.

Я поговорив з ламою, розповів, що я батько затворника, якого обдурив шахрай-мусульманин, заманивши його з цією метою в Лхасу і обікравши його, що я хочу взяти його на батьківщину і заплачу за це. Ми сторгувалися за двадцять рупій індійських, які я привіз із собою на всякий випадок. Лама допоміг мені вийняти цеглини, Омолон виліз і, поклонившись мені до землі, обняв. Потім ми заклали знову отвір цеглинами, і лама обіцяв мені, що рано-вранці прийде з розчином вапна і обмаже щілини, які залишилися між цеглою, щоб не було видно, що мурування порушили.

Ми пішли в місто і наступного дня виїхали з Лхаси. Але йти тільки вдвох через Тібет було рисковано, і ми, пройшовши два переходи, зупинились в хорошому місці і прожили там тижнів два чи три, поки не підійшов караван прочан, який повертався з Лхаси на батьківщину. Ми приєднались до нього і пройшли через Тібет, Цайдам і Кукунор в Ланьчжоу на ріці Хуанхе. Тут Омолон тяжко захворів, і мені довелось залишитися з ним. Цього листа я надсилаю з прочанами в Ургу, звідки його тобі перешлють через російське консульство».