В нетрях Центральної Азії

ПОДОРОЖ ДО ОЗЕРА ЛОБНОР І В ПУСТИНЮ ТАКЛА-МАКАН

Невдача нашої експедиції до храмів Тисячі будд, що поблизу Дуньхуана, не відбила у мене бажання шукати всілякі скарби, які знаходять в руїнах стародавніх міст і в бібліотеках буддійських монастирів. Консул роз'яснив мені, що в старі часи, коли морський шлях із Західної Європи в Китай був ще дуже мало відомий і вважався дуже далеким, трудним і навіть небезпечним, головний шлях з Південної Європи в Китай був сухопутний і пролягав по Малій Азії та Персії, звідки каравани через Бухару, Самарканд і Фергану перевалювали в межі Китаю, в Джити-Шар, населений такими ж тюркськими племенами, як і Туркестан та Іран. Каравани йшли через Яркенд, Кашгар, Нію та Керію вздовж північного підніжжя величезного гірського пасма Куньлуню; за оазисами в пониззі ріки Черчен проходив найважчий відрізок шляху до міста Сачжеу, де вже починалось китайське населення, великі та малі міста і сполучення було нетрудне.

Цей шлях називався великою шовковою дорогою, тому що ним ішли всі каравани, що везли з Китаю шовк, який особливо цінили у Візантії та Італії, а також чай та інші китайські товари на захід, і назад доставляли європейські товари, на які був попит у Китаї. Цим шляхом у XIII столітті як італійський посол до Китаю пройшов купець Марко Поло, що прожив кілька років у Китаї і склав перший опис цього шовкового шляху, про який добре знають всі сходознавці. Про цього мандрівника я вже згадував, описуючи нашу подорож до мертвого міста Хара-Хото, де побував Марко Поло. Печери і монастир з Тисячею будд знаходилися саме на цьому шовковому шляху і в тому місці, де закінчувався най-трудніший і безлюдний відрізок його і починались китайські міста. Проте на захід від Сачжеу в Джити-Шарі в містах таранчів також були руїни з буддійськими кумирнями, тому що на той самий шовковий шлях виходили мандрівники з глибини Індії через Белуджистан та Афганістан у Фергану, або ж коротшою, але труднішою дорогою через верхів'я ріки Інду та гори на східній окраїні Паміру, а найбільше цим шляхом буддійські монахи і проповідники ходили з Індії в Центральну Азію, проникаючи до Кобдо, Улясутаю та Урги і навіть далі в Південне Забайкалля до монголо-бурятів, поширюючи й тут релігію Будди.

— Ось чому в містах вздовж цього шовкового шляху також можна було знаходити руїни буддійських храмів і залишки індійської культури, — сказав мені консул і додав: — Якщо ви, Хомо Капітоновичу, ще не втомилися від ваших пригод, сходіть у Джити-Шар, побувайте на південній околиці, по якій пролягає шовкова дорога, і дізнайтесь, чи немає і там інтересних руїн. І туди принаймні буде не далі, ніж у Сачжеу, і, звичайно, ближче, ніж до Хара-Хото.

Він розгорнув передо мною карту Внутрішньої Азії, і, розглянувши її, ми зразу ж прийшли до висновку, що треба їхати від Урумчі прямо на південь і південний захід через Карашар і Курля до нижнього Таріму і вниз по ньому до ріки Черчену і вгору по цій ріці до Керії та Нії.

— Ось по цих двох ріках, що течуть з висот Куньлуню на північ, в минулі часи населені пункти простягалися далі на північ, ніж тепер, — пояснив мені консул. — Піски Такла-Макан просуваються на південь, засипають оазиси і примушують людей іти звідти. В цих засипаних оазисах, мабуть, знайдуться залишені храми і будинки, а в них скарби для вас, — додав він, посміхаючись.

Ця розмова відбулася наприкінці весни, після того як ми одержали з Петербурга несприятливий відзив з Академії про речі та рукописи, які ми вивезли з Сачжеу. А днів через десять у мою крамницю зайшов та-ранча, очевидно, купець, що повертався з Москви. Він оглядав мій товар, цікавився цінами на нього і, між іншим, повідомив, що в міста Джити-Шару московська мануфактуру завозять через Фергану і Ош, а не через Кульджу чи Урумчі, і що ціни там лише не набагато вищі, ніж у моїй крамниці.

Це зауваження дало мені змогу зробити висновок про те, що везти свій крам туди, мабуть, не варто. Я, звичайно, запитав його, що ж можна там продати з мануфактури, маючи деякий зиск.

— Я б вам порадив, — сказав він, — завезти в Черчен, Нію, Керію добру китайську мануфактуру, особливо яскравий барвистий шовк для жіночого вбрання, а також чесучу. Ці товари туди рідко потрапляють, і на них завжди є попит.

— Адже ж Черчен, Нія, Керія — це знаменитий шовковий шлях старого часу! — здивувався я.

— Саме старого часу, коли шовк ішов з Китаю по цьому шляху вздовж Куньлуню в Ташкент, Бухару і далі в Європу через Персію і Турцію, — сказав купець. — Але тепер по цьому шляху нічого не везуть. Шовк із Китаю в Європу вже давно возять набагато легшим і дешевшим шляхом по морю. На старому шляху всі станції давно запустіли, там великі безводні переходи. До нас китайський крам тепер привозять кружним шляхом через Хамі, Турфан, Курля, Карашар, а в Керію і Черчен він потрапляє через Кашгар і Яркенд.

Ці відомості для мене мали певний інтерес, і я розповів про них консулу, який підтвердив їх вірогідність, а потім запитав, де ж я буду закуповувати китайський шовк, чи не в Чугучаці.

— Звичайно, ні! — заявив я. — Ми збираємося йти в Китайський Туркестан через місто Урумчі. Там і доведеться купувати китайський крам. Звідти ми повеземо його прямо через Карашар по долині нижнього Таріму в Черчен, Нію і Керію.

— А може б ви знайшли цей товар у Токсуні або в Турфані, — запропонував консул. — Із Токсуна йде великий шлях у Карашар і на Тарім, і китайський крам там повинен бути дешевшим, ніж в Урумчі. Я про це дам запит нашому агентові в Урумчі. Проте я порадив би вам не розраховувати цілком на китайський крам. Можливо, що ви на ньому в Черчені, Керії і Нії нічого не заробите. Краще повезти з Чугучака добірний російський товар тих розцвіток, на які є особливий попит у Джити-Шарі, зайнявши ним половину в'юків, а другу половину — залишити для китайського, який закупите в Урумчі або в Турфані, залежно від того, що взнаємо від агента.

Цю пораду я, звичайно, визнав найбільш благорозумною. Та загалом вирішив не завантажувати товарами весь свій караван і не витрачати багато часу на його продаж, щоб залишити час і на розкопки, які могли дати цікавіші речі. До того ж, не варто було відразу стомлювати верблюдів повним навантаженням, а берегти їхні сили для того, щоб вивезти викопані цінності.

Лобсин повністю схвалив ці міркування, і в другій половині літа ми почали організовувати караван, закупили добрий російський крам: галантерею, гачки, ґудзики, добрі нитки та інший дріб'язок і мануфактуру, яка мала особливий попит у мусульманських жінок. Від консула я довідався, що китайський шовк можна закупити в Токсуні або Турфані дешевше, ніж в Урумчі, бо туди завозять дуже мало шовку тих. кольорів і сортів, які мають великий попит у мусульманських містах. Із Токсуна такий крам везуть прямо через Карашар у Кашгар. Тому з Чугучака половина наших верблюдів могла йти без вантажу, а решта була навантажена не повністю, так що їх можна було щодня змінювати.

В середині серпня ми вирушили в постійному складі — я, Лобсин і обидва хлопчаки, яким уже було по шістнадцять років; вони тепер стали добрими нашими помічниками і не тільки тоді, коли треба було збирати паливо, слідкувати за багаттям і чайником та пасти тварин, але й при нав'ючуванні та інших роботах. Ми йшли нічними переходами, щоб не втомлювати верблюдів.

У кінці серпня ми вирушили з Урумчі по знайомому і вже двічі пройденому шляху в Турфан. У Турфані я знайшов добрий вибір китайського шовку і закупив його в кількості, яка була потрібна для завантаження половини верблюдів, але не повністю. Звідси починався незнайомий нам шлях, а отже, і його описування мною.

У Турфані, на північній околиці глибокої западини, що лежить між Тянь-Шанем і Чолтагом, великий шлях із Східного Китаю в Сіньцзян ділиться на два розгалуження: праве йде в міста Урумчі, Чугучак та в Кульджу, ліве — в Токсун, Карашар і Кашгар. Праве було нам добре відоме, по лівому ми мали йти вперше. Але нас цікавили не Карашар і Кашгар, що розміщені на північній окраїні пустині Такла-Макан, а міста Черчен, Нія, Керія, Яркенд на південній окраїні тієї ж пустині, і я намагався взнати, чи нема туди прямого шляху з Турфана або Токсуна. Вияснилось, що великий шлях іде на захід до міста Карашар і Курля поблизу великого озера Баграчкуль, звідки можна поїхати вниз понад рікою Тарім до озера Лобнор і вгору понад рікою Черчен у Нію і Керію. Але при цьому довелося б зробити велику петлю на захід, втративши в дорозі зайвих днів десять. Карта ж, яку я скопіював у консула, показувала, що з Токсуна можна йти прямо на південь, до нижнього Таріму, зрізуючи цю петлю.

З розпитувань у Турфані я не міг дізнатись, чи їздять взагалі цим прямим шляхом. Нам, що звикли під час своїх подорожувань з товарами до всяких шляхів через пустині, досить було знати, чи є на цьому прямому шляху — паша і вода, наскільки великі безводні переходи, чи нема високих та важких перевалів, щоб зважитися його пройти. Про це можна було довідатися в Токсуні.

Від Турфана до Токсуна близько 60 верст і дорога йде по північно-західній окраїні Лукчунської западини. Праворуч підносяться плоскі горби і косогори червонуватого кольору з бідною пустинною рослинністю, а ліворуч розгортається окраїна цієї западини з селищами, садами і полями таранчів на кяризах і струмках, що відбігають з околишніх висот. Вони тягнуться вузькою стрічкою понад підніжжям цих висот, а трохи далі на південний схід поступаються перелогами, що вже заросли полином і колючкою й свідчать про те, що колись води для зрошення вистачало на більшу площу. А ще далі в цьому напрямі видніються зовсім голі бурі купини з білим нальотом солей, що нагадують груддя в посуху виораного поля і тягнуться ген до небосхилу. Це просочені солями і гіпсом сухі відклади на дні Лукчунської западини, поміж якими на південному сході синіла поверхня соляного озера Боджанте.

За пікетом Дадун селища й поля траплялися частіше, бо сюди заходили арики і розгалуження ріки, що тече з боку кряжа Даванчин, який ми перетяли з німцями, йдучи з Урумчі в Турфан. Він тягнеться далі на південний захід, відділяючи западину Лукчуну від западини Урумчі, пролягає від вічноснігової групи Богдо-Ули в Тянь-Шань до висот Кара-Узень, також увінчаного. снігами на південному заході. Там, де починалися ці поля і сади Токсунського оазису, ми заночували на краю зібраного кукурудзяного поля. Залишки стебел кукурудзи ми використали як паливо для багаття, а корм для тварин довелося купити у селищі. На другий день опівдні ми вже прибули в Токсун і зупинилися в передмісті на заїжджому дворі, який нам рекомендували ще в Турфані.

В Токсуні ми з задоволенням дізналися, що прямий шлях на південь до Лобнору і Таріму цілком доступний, що на ньому є поселення, вода, навіть річки, а перші два переходи збігаються з трактом в Карашар. Треба тільки зробити запас сухарів, щоб їх мати на. випадок ночівель далеко від поселень. Заради цього ми залишились ще на день у місті.

Перші два дні ми йшли по тракту з пікетами. Спочатку шлях піднімався по кам'янистій підгірній рівнині північного схилу хребта Чолтаг, потім поминув тісне і похмуре міжгір'я, де він вився поміж прямовисними скелями, серед яких стукіт копит наших коней віддавався голосною луною. Біля першого пікету серед скель можна було купити дрова і фураж, хоч і дуже дорого, проте ми мали запас того і другого й ночували, поминувши пікет, у верхів'ї ущелини біля джерела. Наступного дня дорога вийшла із скель, піднялася на плоский гребінь хребта за пікетом Агабулак і спустилася до пікету Узь-медянь; на всьому цьому протязі рослинність була дуже бідною — ми перевалили через Чолтаг; тут уже тракт пішов на захід, а ми продовжували спускатися по пологому горбкуватому схилу на південь, у пустинну долину, що відділяє Чолтаг від нижчого хребта Караксил. В долині — сліди озера, що висохло, піщані горби з тамариском, солончаки, зарості комишу, кураю, саксаулу. Заночували біля колодязя Шорбулак, де в заростях моє полювання видалося досить успішним — я підстрелив дзерена, а Очир, який наловчився стріляти з лука, добув зайця, поки я ходив по заростях, шукаючи дичини.

Недалеко від того місця, де ми заночували, вздовж північного підніжжя Караксилу, тягнулося довге пасмо дрібного піску, заввишки 30–40 сажнів, що нагромадився навколо кам'яних і глинобитних мурів якогось укріплення, які добре збереглися. Але в долині не видно було житла, і не було кого запитати, яких часів ці будівлі. Проте ступінь їх збереженості давав підставу здогадуватися, що їм було не більше, як сотня-дві років, отже, цікавих для нас скарбів вони не мають.

Гори Караксилу ми обійшли із заходу і йшли далі на південь по неродючій долині весь перехід до хребта Ігер-читаг. Спустившись з нього, пройшли через зарості комишу, тамариску з поодинокими тополями вздовж невеличкого струмка. В заростях, судячи по численних слідах, водяться кабани. На березі струмка ми з подивом помітили велику піч, в якій раніше щось випалювали; судячи з того, що поблизу була купа шлаку, це, певно, випалювали свинець з руди, але залишків житла по сусідству не було; очевидно, рудокопи жили в наметі. Далі ми зустріли групу гірок і біля них джерело, що зрошувало площу довжиною до п'яти верст. Тут ми зустріли сім'ю монголів-торгоутів і заночували по сусідству, оскільки в них можна було дістати молоко. Лобсин, звичайно, розговорився з ними, дізнавшись, що вони того ж племені, що і він. Вони, за його словами, колись відбилися від орд Чингісхана і залишились кочувати в Куруктазі, виловлюючи диких верблюдів. Лобсин дізнався від них про те, що поблизу одного з джерел цієї долини, яка зветься Тунгузликом, є мури старовинного укріплення і біля них давні могили. Я на всякий випадок записав ці відомості.

З півдня долина Тунгузлик обмежована плоским хребтом Куруктаг, на якому підноситься група високих гір. Як розповідали торгоути, біля підніжжя цієї групи є джерела і пасовища, а при них і зимовища торгоутів. Схили цієї групи гір нібито такі круті, що навіть звірі не можуть на них здиратися. В цих горах часто можна чути гуркіт грому, стрільбу з гармат, звуки дзвону, музику, співи. Ці гори буддисти вважають святими. Розповідають, що якийсь святий піднявся колись на вершину, недоступну для людей, влаштував на ній обо, помолився і зник. Група називається Сайхан-Ула. За словами інших, святий залишився в горах і час від часу молиться, викликаючи ті звуки, що їх чують люди. Ці розповіді, після того як я відвідав Долину бісів, яка знаходиться в тих же горах далі на схід, наводять на припущення, що в цій високій, скелястій і труднодоступній групі сильні вітри і бурі, очевидно, і. створюють ці різні звуки, помічені людьми. Я записав ці відомості на доповнення до інших, які збирав про страшенні вітри Ібе.

Торгоути, що ми їх зустріли, кочували в долині вздовж північного підніжжя Куруктагу, займаючись переважно полюванням; добуті шкури вони збували в Токсуні і про дальший шлях до Таріму нічого певного не знали; вони порадили нам іти на південний схід, через старий рудник в поселення Кизилсенір, де знайдеться провідник до Лобнору. Ми так і зробили; перший перехід привів нас до старого рудника Кантбулак у північних передгір'ях Куруктагу. Тут ми знайшли лише сім'ю сторожа, який повідомив нас, що в руднику працюють кілька чоловік в зимовий період, коли вони вільні від польових робіт; робітники-дунгани приходять восени з Токсуна і добувають свинцеву руду, яку навесні виплавляють під наглядом китайського чиновника, що приїжджає з Урум-чі, куди він і вивозить виплавлений свинець. Рудник же, за словами сторожа, дуже давній, і деякі шахти мають більш як 100 сажнів завглибшки.

Наступного дня ми пройшли до селища Кизилсенір. Це маленький оазис біля підніжжя Куруктагу, з заростями комишу, тамариску, гаєм тограку, джигди, саксаулу і навіть плодових дерев, що їх розвели таранчі-мисливці, які сюди переселилися з Люкчуна років з тридцять тому. Один з них погодився провести нас до ріки Тарім, до якої ще лишилося близько 120 верст. Шлях ішов через плоскі верхів'я Куруктагу, над якими підносилися вище окремі гори. Провідник називав мені їх імена, але я відразу не записав цих назв, а потім забув. Місцевість була мілкогірна і пустинна, та на третій день подорожі ми зустріли цілий ліс із тополь, обмежований заростями тамариску і комишу; тут ще зберігся рукав ріки Кончедар'я, який тече з Південного Тянь-Шаню і вздовж південного підніжжя Куруктагу відхиляється від решти рукавів цієї ріки далі на схід. Недалеко від нашої зупинки на березі річища виднілися мури фортеці та руїни фанз давнього міста Емпень. Провідник повідомив нас про те, що хтось розкопував ці руїни, але нібито нічого цікавого не знайшов; я на всякий випадок записав цю назву міста. Проте ріки тут уже не було, тягнулося широке сухе русло, що його засипав пісок невисоких, заввишки в 1,5–2 сажні, барханів, звернених положистими навітряними схилами на північний схід. По старому руслу були розкидані сухі стовбури тополь, деякі з них ще стоять прямовисно, до половини засипані піском. Можна гадати, що пануючі північно-східні вітри, засипаючи піском русло-ріки, примусили її відсунутися на захід.

Бачачи ці сліди колишнього життя при наявності-води, я згадав, що консул перед від'їздом дав мені переклад витягу з старого китайського літопису Ханської династії середини І століття до нашої ери. Він сказав, що в ньому згадується місто на озері Лобнор, руїни якого можуть трапитися на моєму шляху і викликати бажання зробити розкопки.

Я дістав витяг і прочитав таке:

«Царство Шаньшань інакше називається Лоу-Лань. Місто Юші, його столиця, лежить за 1600 лі від воріт Янг (Великої стіни) і за 6100 лі від м. Чангань (Сіань-фу, тепер столиця Шеньсі). В ньому живуть 1570 родин, 14 100 душ населення, 2912 воїнів. Знаходяться такі чиновники: намісник для оборони від ху; головний комендант Шаньшаня, головний комендант для ведення війни проти Гюші (Турфана), правий і лівий князі, князь для війни проти Гюші, два головних товмачі.

На північний захід до місця проживання генерал-протектора 1785 лі, до царства Шань (на південний схід від Карашара) 1365 лі і на північний захід до Гюші (Турфана) 1890 лі.

Грунт піщаний і солоний. Тому мало землеробства, і населення залежить від продуктів сусідніх царств, звідки доставляють хліб. Царство має яшму і багато комишу, тамариску, шелюги, тополь і білої порості. Населення з своєю худобою шукає зрошувані місця та місця, що заросли. Розводять ослів, коней і багато верблюдів. — Уміють виготовляти зброю, подібну до тієї, що з Дже-цзяня [північний схід Тібету]». Слова в дужках, очевидно, вставив консул у старий текст для пояснення. Міра «лі» — більша за 500 метрів.

Судячи по цьому витягу, десь тут по ріці Кончедар'ї, мабуть, нижче по течії, близько 1900–1950 років тому було велике місто, столиця якоїсь держави, яка воювала; і якимись там ху [гуннами?] і з турфанцями.

Відшукати знаходження на місцевості цього міста Лоу-Лань, що з царства Шаньшань, і почати тут розкопки було б дуже цікаво, і, можливо, що відпала б потреба далі подорожувати до Нії і Керії, хоч мені після знайомства з Долиною бісів і піщаними горами Кумтагу дуже хотілося оглянути ще знамениту піщану пустиню Такла-Макан.

Ми стояли на березі старого русла Кончедар'ї біля якогось колодязя, який, за словами нашого провідника з Кизилсеніру, викопали мешканці цього поселення для ночівлі на шляху до живого русла цієї ріки. Там десь трохи далі були поселення і містечко Дурал, де вони збували шкури диких верблюдів, архарів та дзеренів, обмінюючи їх на хліб, тканини та взуття. Я почав розпитувати цього провідника, чи не знав бува він чого-небудь про древнє місто Лоу-Лань на Лобнорі. Він відразу заявив мені, що Лобнор лежить набагато далі на південь, що це велике озеро серед боліт і заростей комишу та що мешканці там живуть на берегах і островах у хатинах з комишу, займаючись рибальством. Я нагадав йому, що він розповідав мені про старовинне місто Ем-пень тут на старому руслі Кончедар'ї, де хтось зробив невдалі розкопки. Тоді він згадав, що на цьому старому руслі, на 10–12 верст вище, тобто трохи на схід, він під час роз'їздів на полювання бачив напівзасипані піском рештки якихось жител, не кам'яних і не глинобитних, а дерев'яних, думаючи, що це стовпи комишових хатин, подібних до хатин на Лобнорі, що залишились тут з часів, коли по Кончедар'ї ще текла вода.

— Коли це було? — запитав я. — Адже, може бути, що це старовинне місто Лоу-Лань стояло на Кончедар'ї?

— Люди на берегах цієї ріки жили не так давно, років 150–200 тому, — відповів він. — Мій батько, що помер років 20 тому, якому від народження було до 80 років, розповідав, що в дитинстві він ще пам'ятав про воду в руслі ріки, в якій купався влітку, коли прибувала вода з гір; а взимку в руслі вода бувала тільки в окремих глибоких ямах і нею користувалось небагато людей, які залишалися ще жити на руслі, що вже завмирало.

— Чи не можна поїхати подивитися ці рештки жител? — запитав я. — За день можна повернутися?

— Звичайно, можна, якщо поїхати без вантажу, залишивши караван тут, — сказав провідник.

Так ми й домовились, і наступного дня, залишивши весь караван на місці ночівлі під наглядом Лобсина та його сина, ми поїхали верхи — провідник, я і Очир (на коні Лобсина), взявши з собою дві лопати, кайло і харчів на два дні, щоб у разі потреби можна було заночувати, хоч би без намету, якщо розкопки чимось приваблять.

Ми виїхали рано-вранці; було це в кінці вересня, і сонце вже сходило трохи пізніше, ніж о 6-й годині ранку. Провідник повів нас на схід прямо по старому руслу ріки, де легше було їхати по злеглому піску, що місцями змінювався солончаками або старим такиром. В руслі нерідко траплялися наметені барханчики пухкого піску, але їх легко можна було об'їхати. Проте інколи вони перегороджували все русло і досягали двох сажнів заввишки; їх круті підвітряні схили були обернені на захід, очевидно, останні вітри були зі сходу; виїжджати кіньми на круті і пухкі підвітряні схили було б важко, тому доводилось об'їжджати бархани або вибирати для проїзду місця їх злиття і підніматися по відрогах, що злилися, де висота піску була не більшою за один сажень.

Ми їхали вздовж русла то тюпцем, то кроком, об'їжджаючи бархани, або перетинали їх в місцях з'єднання рогів. По руслу і на його берегах де-не-де траплялись стовбури тополь, що всохли, і галуззя сухих тамарисків, але заростей посохлою комишу майже не було; їх, певно, винищило населення насамперед на паливо на всьому протязі ріки, що завмирала. Годин через дві провідник виїхав з русла на терасу правого берега, звідки було видно, як стирчать якісь палки і колоди, очевидно залишки селища. Вони займали простір сажнів з тридцять завдовжки і два-три завширшки і являли собою не що інше, як колишні стовбури тополь, або товстих і розтятих вподовж, або молодих, без кори, що стирчали над поверхнею на різній висоті, але не вище за зріст людини з піднятою догори рукою. Між стовбурами в деяких місцях можна було бачити залишки плетених стін із хворосту — стебел комишу, галуззя тамариску і шелюги; вони піднімалися на одну, дві, три четверті над поверхнею землі, і, очевидно, ці залишки являли собою нижчі частини пінок хатин або будиночків, у яких колись жили мешканці цього міста Шаньшань. Де-не-де валялися окремі кілки або палки, мабуть, з хатніх покрівель, що не уціліли. Навколо решток плоту були наметені піщані грядки і коси.

Збереженість цих решток давала підставу гадати, що це житла часів першого століття до нашої ери, коли ще Існувало місто. Шаньшань, як свідчить витяг консула.

Навіть якщо взяти до уваги сухість клімату цієї пустині, цим колодам і плоту не могло бути 2000 років; ми могли дати їм не більше як сто або двісті років.

Проїхавши ще з версту далі та виявивши ще дві групи таких же залишків, я вирішив спробувати розкопати грунт біля них. Ми спішились, коней прив'язали до стовпів, розклали багаття з решток плоту, що горіли прекрасно, підвісили чайник з водою, яку взяли з собою, і, чекаючи, поки вона закипить, почали копати грунт в одній з колишніх хатин, — я біля однієї стінки, а провідник біля другої. Очир наглядав за чайником.

Грунт видався досить щільним, але заступ увіходив углиб порівняно легко; кожну брилу розкидали і розбивали заступом, щоб виявити всі сторонні предмети. Їх виявилося небагато: це було шмаття одягу, ганчір'я, прутики, черепки від глиняного і фаянсового посуду; я викинув зовсім поржавілий уламок ножа, провідник — дуже позеленілу мідну монету з квадратним отвором, тобто звичайнісінький китайський чох, вартістю в 1/7 копійки на наші гроші. На глибині не більш як на четверть грунт став твердішим. Коли ми очистили від пухкого грунту площадку на квадратний аршин біля задньої стінки, де копав провідник, ми почали по черзі довбати кайлом, заглиблюючись у твердий грунт на долоню, але на всій площадці знайшли з самого початку тільки в одному місці кілька поржавілих риболовецьких гачків і кам'яну кульку з наскрізним отвором — очевидно, важок від рибальської сітки.

Доводилось припускати, що ці рештки житла належать не стародавньому місту Шаньшань, а хатинам рибалок того часу, коли по руслу Кончедар'ї ще текла вода, тобто 80-100 і не більше як 200 років тому. А стародавнє місто знаходилося десь далі в пониззях цієї ріки або над іншим руслом на південь чи трохи далі на схід. Та щоб знайти його руїни, потрібно було б організувати цілу експедицію з участю топографів і в різних місцях, на які випадав здогад, зробити розкопки. Мені ця справа була не під силу, я не міг витрачати свій час на розшукування стародавнього міста Шаньшань у пустині на південь від Куруктагу.

Не було потреби більше тримати провідника, і я відпустив його, а ми, повернувшись надвечір до місця ночівлі, другого дня пішли далі на південь і верст за десять вийшли до живої ріки Кончедар'ї, обрамленої густими заростями комишів, тамариску, тополевими гаями, солончаками по низинах. В одному місці ми натрапили на свіжі сліди кабанів і поверх них були сліди тигра, який, очевидно, переслідував їх; сполохнули фазанів, двоє з яких потрапили до нашого запасу. Шлях то віддалявся від ріки, йдучи через зарості і гаї, то наближався, і можна було розглядіти, що ріка має завширшки до 30 сажнів і щонайбільше 2–3 сажні завглибшки. Де-не-де зустрічалися селища, жителі яких займалися рибальством.

Ще два дні ми йшли вниз по цій ріці, і фазани були для нас добрим сніданком і доброю вечерею. На третій день почався район пониззів, де зливалися, переплітаючись своїми рукавами, води Кончедар'ї і Яркенду, утворюючи ріку Тарім і область її пониззя. Обидві ріки несуть у своїй каламутній воді багато мулу, осаджують його, замулюють свої русла, розливаються по навколишній низині, утворюють озерця і нові протоки. Виникає ціла сітка русел, стариків, озерець серед заростей комишу на широкій площі пониззів, де змінюють одне одного широкі і вузькі протоки, озерця, зарості комишів, різних кущів і тополеві гаї. Серед них розсіяні і житла у вигляді хатин з комишу, що населені людьми, які живуть з рибальства і полювання на птахів, кабанів і навіть маралів, що водяться в гущавині заростей. Це вже район озера Лобнор, в яке впадають води цих двох рік, що їх вкупі називають також Тарімом.

Бачачи ці розливи, я згадав, що консул перед нашим від'їздом розповів мені про те, що кілька років тому наш мандрівник полковник Пржевальський вперше пройшов понад рікою Тарім і впевнився, що озеро Лобнор знаходиться не там, де його показують китайські карти, а на два градуси широти південніше, майже біля підніжжя Алтинтагу. З приводу цього зав'язалася навіть суперечка: німецький вчений захищав точність китайських карт і думав, що Пржевальський відкрив не Лобнор, давно відоме в географії Азії, а якесь інше озеро, а Пржевальський доводив, що китайські географи могли невірно визначити місцезнаходження Лобнору, або ж останнє перемістилося з тих пір на південь.

Тепер я міг би розповісти, що в цій суперечці обидві стропи були праві. Я бачив біля південного підніжжя Куруктагу старі русла Кончедар'ї в тому місці, де на китайських картах позначено озеро Лобнор і де, очевидно, колись було озеро, що тепер зникло. А потім, пройшовши вниз по Кончедар'ї верст 120–140 на південь, тобто до 2° широти, я зустрів озеро, в яке впадає ріка Тарім, на тому місці, де його бачив Пржевальський. Старий Лобнор, який китайці колись нанесли на карти, зник, висох, а ріка, що наповнювала його, пересунула своє гирло на південь і утворила там нове озеро, яке і відкрив Пржевальський[15].

Ще два дні ми йшли по цій області розливу і завмирання головної ріки південного Туркестану — Таріму, що об'єднав води Південного Тянь-Шаню в руслі Кончедар'ї і Куньлуню в руслі Яркенду. Ми пробиралися через зарості і кущі, солончаки і гаї тополь, піщані бархани, маленькі поля і селища лобнорців і пересувалися поступово до західної окраїни. Понад берегами нижньої течії Таріму, а також його рукавів розташовані зарості очерету, болота і озера. Виявилось, що останні часто влаштовують самі жителі, відводячи воду з головної ріки Б сусідні низини; з водою переміщується й риба, і ловити її в мілких озерцях та затоплених улоговинах зручніше, ніж у прудкому, широкому та глибокому головному руслі Таріму. Ось ці озерця і розливи під час спеки випаровують багато, води, і в цьому одна з причин того, що в пониззях Тарім все більше міліє. Як говорить берегове населення, вода швидко прибуває до Таріму влітку, коли на Куньлуні розтають сніги, і убуває восени, найбільше перед кінцем листопада, коли ріка замерзає.

Ми пройшли по правому берегу Таріму до того місця, де він різко повернув на схід і почав розливатися, утворюючи велике озеро Кара-кошун. Легко було побачити, що це повертання ріки викликане тим, що тут піднеслися плоскі висоти гір, які тягнуться з заходу на схід і являють собою перше низьке пасмо Куньлуню; але ці низькі горби збільшені піском, що його наносять вітри з півночі і утворюють тут пасма барханів. Жителі цього місця і повороту ріки, де починаються болота і зарості західного кінця озера Кара-кошун, у яке впадає Тарім, сказали нам, що восени і взимку, коли в річці води мало, багато її рукавів майже пересихають і вітри по цих обсохлих руслах переносять сухий пісок на південь, збільшуючи тут пасма барханів. Тут же вздовж підніжжя цих висот розгалужується і розливається в своїх пониззях ріка Черчен, що впадає з заходу в озеро Кара-кошун, і її розливи та русла, що потім пересихають, дають ще багато матеріалу для піщаних наносів.

Ми йшли цілий перехід по обочині розливів ріки Черчен, де тягнулися пересохлі русла, зарості очерету, тамариску, піщані бархани і коси; на хліборобських ділянках, з яких хліб уже був зібраний, судячи по залишках стебел, росли пшениця, ячмінь і кукурудза. Ночували біля поселення Чарклик, що розташоване понад річкою, яка бере початок з Алтинтагу, місце знаходження якого звідси вже було недалеко. Це поселення було засноване лише в середині цього століття тими мисливцями з міста Керії, які, переслідуючи диких верблюдів, натрапляли тут на зруйновані стіни невеликого міста, де серед руїн валялися поламані прядки; сліди іншого міста знайшлися по сусідству; судячи по цьому, ця місцевість була зручна для поселення. Сюди й переселилися деякі родини з Керії і назвали своє поселення Чаркликом, від слова «чарк» — що по-тюркському означає «прядка». Почали обробляти поля і городи, посадили плодові дерева й живуть дуже добре — грунт пиловий, глинистий і при зрошенні дуже родючий; але незручність спричиняє пилюка, яку здіймають вітри, особливо весною.

Дальший шлях пролягав по цій піщано-гальковій рівнині, яка тягнеться вздовж ріки Черчен, обрамленої піщаними горбами і заростями кущів, і поступово підноситься до Алтинтагу, який ледве вирізнявся або й зовсім ховався в хмарах пилу. Це становило особливість клімату всієї південної окраїни басейну ріки Таріму. Жителі цієї окраїни скаржилися, що гарячі влітку і холодні взимку вітри пустині постійно приносять цю пилюку, перевіюючи піски, і весь грунт тут пилуватий. Він дуже родючий, коли його зрошують, а без цього — неродючий. Корми погані навіть для верблюдів, яких доводилось підгодовувати, купуючи в поселеннях снопи сухої люцерни або конюшини. Воду під час ночівель діставали з колодязів, але її було мало, а ріка Черчен лишалась далеко збоку від нашого шляху, на якому траплялись невеликі поселення, а також руїни. По такій місцевості ми йшли три дні до поселення Ваш-Шарі.

^{По окраїнах розливів ріки Черчен йшли зарості очерету.}

За цим поселенням піски пустині Такла Макан, що досі лишалися на лівому березі ріки Черчен, перекинулись і на правий берег, і шлях наш протягом двох днів перетинав їх; вони являли собою то видовжені косогори або (пасма, то невисокі горби від трьох до дев'яти сажнів заввишки, справжні бархани з відлогим навітряним схилом, що звернений на північний схід.

Поминувши ці піски, ми вийшли вже до середньої течії самої Черчен, яка в боротьбі з пісками то тече широким плесом від тридцяти до тридцяти п'яти сажнів завширшки по зибучому піщаному дну, то розбивається на вузькі рукави з спокійними затоками й ділянками мокрого піску, вкритого шаром липкої глини. Глибина в широкому руслі менша від аршина, але місцями є вири. Ці русла з проміжками мають до двохсот сажнів ширини. Вода брудна, переповнена дрібним піском і мулом, дно зибуче, нога в'язне глибоко, а там, де течія тиха і осідає рідкий мул, перейти вбрід зовсім неможливо. Головне русло часто переміщується під час прибування води з гір в літні місяці, як на це вказують перервані стежки в період спадання води.

Береги ріки обрамлені смугою бідної деревної і чагарникової рослинності, шириною то від двох до трьох, то від восьми до десяти верст; з дерев найчастіше трапляється тограк (різноманітна тополя), понівечений і неоковирний, з розтрісканою корою, що вкрита пилюкою або білою сіллю, часто всохлий, без суччя, з дуплами. Видно також тамариски, обліпиху, кендир, солодець, зрідка джигду, очерет. Кущі густо вкриті пилом, а грунт то пухкий, піщаний, то твердий з соляною коркою. Скрізь валяються відломане суччя, гілки, купи сухого листя. Повітря жовто-сіре від густої пилюки. В такій обстановці ми йшли по середній течії ріки до міста Черчена чотири дні; водою і паливом були забезпечені, і коням ми щодня давали трохи розмоченого гороху, закупленого в Чарклику.

Черчен виявився досить великим містом на шістсот дворів, що стояло на невеликій глинистій площі, оточеній сипучими пісками, які на лівому березі ріки Черчен засипали площу двох стародавніх міст; одне з них нібито знищене близько трьох тисяч років тому богатирем Рустем-дагестаном, а друге зруйноване вже дев'ятсот років тому монголами Алтамишу. Жителі Черчену іноді відкопують залишки, а найчастіше оглядають руїни після великих бур, які змітають пісок, і знаходять монети, прикраси, буси, залізні речі, мідний посуд, навіть бите скло. При розкопках трапляються склепи і окремі дерев'яні домовини, в яких трупи добре збереглися, очевидно завдяки особливій сухості повітря. Про цс нам розповідали на постоялому дворі, де ми пробули два дні, і я записав ці відомості для майбутніх розшуків. Вказували, що сліди стародавніх поселень є і по всій середній течії Черчен-дар'ї, яка тепер зовсім безлюдна.

Коли я, вже повернувшись додому, розповів консулу про численні руїни міст у Тарімському басейні, починаючи з півночі, від Турфана і Лукчуна, особливо ж по південній окраїні вздовж теперішнього підніжжя Куньлуню і Алтинтагу, він підтвердив це і пояснив його зміною клімату та розвитком пісків пустині Такла-Макан в історичний час; він сказав, що і Пржевальський вже відзначав це погіршення клімату всієї області Центральної Азії і її усихання[16].

Від Черчену до Нії нам лишалося пройти ще до трьохсот верст прямим шляхом вздовж обочини пісків; крім нього, був ще і другий шлях, довший верст на сто, вздовж підніжжя гірського пасма Алтинтагу. Цей верхній шлях, як нам пояснили, обирають здебільшого влітку, коли на нижньому дуже жарко і багато комах. Але тепер вже була осінь і ми, звичайно, віддали перевагу прямому шляху, хоч, як говорили, там вода гірша і багато піску; проте він коротший і далеко рівніший; по верхньому шляху багато глибоких ущелин, незручних для верблюдів, і кормів менше. У нас було два барила, в яких можна було возити з собою воду, а шлях через піски був не такий (важкий для верблюдів, як круті підйоми і спуски.

Нижнім шляхом ми йшли десять днів по обочині великих пісків пустині Такла-Макан, що насувалися з півночі; високі бархани, цілі гори піску від тридцяти до сорока і більше сажнів заввишки виднілися праворуч, а вздовж шляху доводилося переборювати і нижчі, від трьох до п'яти сажнів, а зрідка й до десяти, вибираючи проміжні смуги між ними.

Вода траплялася по дорозі в колодязях і в достатній кількості, але іноді затхла; крім того, ми перетяли на своєму шляху п'ять русел річок, які течуть з Алтинтагу і несуть води тільки влітку, коли розтають сніги, а тепер, восени, вже безводних; колодязі були вириті в улоговинах їх русел над самим краєм.

На цьому шляху нам двічі довелося перенести піщані бурі, що йшли з північного сходу, тобто майже попутні і не дуже сильні. В цілому цей шлях ми закінчили цілком благополучно, проте майже не зустрічали людей. Поселення таранчів розташовані ближче до підніжжя гір, куди ще добігає вода, де піщаних заносів далеко менше і можливе поливне хліборобство, бо без зрошення при такому жаркому кліматі хліб не родить. По обочині пісків траплялись лише руїни колишніх поселень, що їх залишили жителі в зв'язку з насуванням пісків, які засипали поля і будівлі.

Оазис Нія розташований на обох берегах однойменної ріки, верст за п'ятдесят від підніжжя Алтинтагу, звідки витікає ця річка, яку в горах називають Улуксай. Зросивши оазис, вона тече далі ще верст сімдесят, прориваючись через обочину сипучих пісків, поки зовсім не зникає, борючись з ними. Тільки влітку, коли розтають сніги і льодовики, води в ріці багато і вона біжить далі в глиб пустині Такла-Макан. Проте під час зимового півріччя води в оазисі Нії вже небагато і жителі користуються водою з хаузів, тобто ставків, які є майже в кожному дворі в тіні великих дерев; влітку ці ставки проточні, але до жовтня притік до них майже припиняється; на допомогу хаузам є ще колодязі, що діють цілий рік.

Нам сказали, що в Нії налічується більш як тисяча дворів і населення досягає шести тисяч; їхнім головним заняттям є землеробство і садівництво; в садах ростуть груші, яблуні, персики, абрикоси, шовковиці, виноград і гранат. На полях вирощують пшеницю, ячмінь, кукурудзу, бобові» кавуни, дині, моркву, цибулю, люцерну, конюшину. Всі поля зрошуються і добре оброблені. Жителі скаржаться, що навесні шкодять пізні морози і бурі з пилюкою; морози вбивають цвіт плодових дерев, а бурі засипають піском поля й арики. Раніше, як вони розповідають, широченні поля і сади простягалися далеко вниз понад рікою, але в боротьбі з піщаними заносами вони мало-помалу відступали, скорочувались. І тепер уже кожна сім'я на своїй ділянці землі вирощує тільки те, що їй необхідно для прохарчування, а на продаж лишається дуже мало. Це ми відчули на собі: на базарі можна було купити мало, і про запас для того, щоб взяти з собою на місце розвідування, довелось купувати потроху протягом кількох днів.

Крім землеробства і садівництва, жителі Нії займаються ще добуванням золота в горах; в зимові місяці молоді чоловіки відправляються вгору по ріці в глибини Куньлуню, де є приїски, на яких добувають і промивають розсипне золото.

В Нію ми прибули вже на початку жовтня і зупинилися в караван-сараї таранчі Мухамед-шарі. Він стояв на березі арика, що був виведений із річки, і являв собою досить великий двір, огороджений глинобитною стіною, затінений з південного боку рядом пірамідальних тополь, що стояли вздовж цього арика. Біля однієї стіни двору розташувались невеликі фанзи для приїжджих, частина з яких мала кани: очевидно для китайців, які люблять спати на теплій лежанці; інші замість кана мали звичайне у таранчів підвищення, на якому на килимах сідали приїжджі під час вживання їжі, а вночі спали. Тут, на південній окраїні басейну ріки Таріму, на початку жовтня було ще дуже тепло, навіть жарко, і ми, звичайно, обирали фанзу без кана і якнайбільшу, щоб у ній же розмістити свої в'юки з крамом. Під час довгого подорожування від Турфана ми потроху торгували, і в нас, по суті, лишилось тільки два неповних верблюжих в'юки з шовками, які на шляху сюди в поселеннях таранчів не привертали до себе покупців. Муха-мед, дізнавшись, хто ми такі і з яким крамом прибули, запевнив мене, що тепер покупців буде мало, бо врожай винограду, гранатів, смокви і маслинових ще не реалізований населенням, і треба почекати тижнів три-чотири. Мене це цілком задовольняло, бо я спочатку хотів поїхати вниз по ріці до руїн поселень, про які мені говорили, і зробити розкопки. Господар, дізнавшись про ці плани, обіцяв викликати до мене відомого йому провідника, вихідця з Узбекистану чи Бухари, який знає всі місця навколо Керії, Нії і до Яркенду.

Наступного дня він привів до мене цього чоловіка. Це був літній, худорлявий узбек, середній на зріст, з ріденькою сивою борідкою і пронизливими чорними очима. В господаря я замовив угощення і за чаєм в присутності господаря він розповів мені, що по долинах рік Керії і Нії тепер таранчі живуть тільки на протязі одного-двох переходів, бо далі води, що тече з гір Куньлуню, вже мало і зрошення неможливе. Але раніше, років триста тому, води було більше і поселення таранчів простягалися ще на три-чотири переходи далі. Тепер там нікого нема. Фанзи розвалилися, дерева повсихали або всихають, а піски Такла-Макан насунулись і частково вже засипали залишені поселення. В цій місцевості по ріці Нії колись було досить велике місто, оточене садами, які ще зрошувались останньою водою ріки; далі води не було. В цьому місті у дворах і в будинках, від яких ще лишилися стіни, але без даху, дверей і віконних рам, що їх порозбирало населення тих поселень, які лежать вище, після завмирання міста, трапляються золоті і срібні монети, різні металеві речі, а у великому буддійському храмі збереглося багато статуй і богів.

Цей чоловік розповів, що років шість або сім тому він був провідником якогось іноземця, нібито англійця, який їздив з ним до цього міста в супроводі своїх слуг, пробув там кілька днів, місцями копав землю, знайшов кілька старих індійських книг і заявив, що знову приїде з десятьма робітниками провадити розкопки, тому що місце дуже цікаве. Але поки що він більше не приїжджав. Після частування узбек пішов, заявивши, що він може провести мене в це старе місто.

Мені і Лобсину цей чоловік не дуже сподобався, хоч справив враження знаючої людини, показав кілька старих мідних монет з індійськими буквами, що їх було знайдено в цьому місті, і клапоть листка з книги з санскритським текстом, який, за його словами, англієць покинув тому, що він був пожмаканий і брудний. Поговоривши ще з Мухамедом і взнавши біографію цього провідника — Ібрагіма, ми вирішили виїхати з ним для того, щоб оглянути місто і розкопки, якщо місце сподобається. Господар сказав, що коли я не знайду нічого цікавого для себе понад рікою Нією, можна буде поїхати і вниз по ріці Керії, де також багато залишених поселень, а провідник знає і ту долину.

Викликавши провідника, ми сторгувалися з ним. Везти з собою в пустиню два в'юки з товарами, звичайно, було недоцільно. Якщо розкопки будуть вдалі — вільні верблюди, щоб відвезти все добуте, будуть потрібні. Товари можна було залишити в господаря постоялого двора. Я сходив до аксакала, який запевнив, що провідника Ібрагіма він давно знає, а Мухамед-шарі, старий житель міста, також заслуговує на повне довір'я. До китайського амбаня міста я не вважав за потрібне звертатися, бо випадок у Баркулі з моїми товарами, про що розповів у п'ятому розділі, спонукав звертатися по можливості рідше до китайських властей в Сіньцзяні і віддавати перевагу стосункам безпосередньо з населенням.

Отже, ми залишили товари на складі у господаря постоялого двора, який видав мені розписку, що він їх одержав: правда, тюркською мовою, але завірену аксакалом. Закупивши сухої провізії на місяць і чотирьох баранів як живий провіант, взявши з собою порожні мішки і чемодани з-під мануфактури, чотири барила для води, пучки сухої конюшини для коней і макухи для верблюдів, ми виступили 6 жовтня з Нії вниз по течії ріки.

По долині її простягалися поля з різним хлібом, бавовником, сади, окремі будинки таранчів і невеликі групи їх, гаї тополь, джигди, карагачу, шовковиці, маслинових та фісташкових дерев. За перший день ми зробили перехід верст на тридцять і зупинилися, коли заходило сонце, біля великого зжатого поля, яке могло дати корм нашим чотириногим. Увечері, звичайно, прийшли жителі сусідньої групи хат, і від них ми дізналися, що наступного дня населена частина долини має закінчитися.

Дійсно, на другий день шляху групи полів, садів і фанз ставали все більш віддаленими одна від одної, з'явилися пустирі давно залишених полів. У річці текло ще досить багато води, але провідник пояснив це тим, що час поливання полів і садів уже закінчився, воду не витрачають на поля, і вона біжить далі. На пустирях траплялися пні і дерева, що всихали; ознаки завмираючого життя були перед очима. Поблизу місця нашої ночівлі вже не було жителів.

На третій день ми вранці поминули останню маленьку групу хат з невеликими полями, залишками садів та тополь, що всихали. Почалася пустинна частина долини Нії, де-не-де видно було залишені хати, вже без дахів, дверей, віконних рам, — їх вивезли власники під час переселення або розкрали на дрова. Поля вже поросли колючками, полином, бударганою; щодалі рідше траплялися засихаючі дерева. Води в річці стало менше, а навесні і влітку під час поливання вода сюди, очевидно, вже не доходила. Цього дня ми за порадою провідника зробили великий перехід, щоб на завтра раніше дійти до залишеного міста. Долину Нії на цьому переході вже облямовували піщані горби, почасти порослі, а почасти зовсім голі, з барханами, що нагадали мені піски Кум-тагу в Долині бісів.

В останній день місцевість мала сумний вигляд: подекуди ще стояли рештки будинків і майже посохлі дерева, на старих полях борозни були вже зовсім згладжені вивітрюванням та піском, який утворював маленькі купи під захистом окремих кущів і групи невеликих барханів, а по обидві сторони долини простягалися більш високі барханні піски. На півночі в далечині видно було ще вищі пасма барханів. Незабаром після полудня ми дійшли до місця колишнього останнього міста на Нії. На площі в триста-чотириста кроків, якщо не більше, стояли рештки стін від хат, колишніх дворових огорож і вулиць, де-не-де пні дерев. Але в цілому, у порівнянні з руїнами Хара-Хото і храмом Тисячі будд в Дуньхуані, ці не справляли враження. Вода ріки тепер доходила і сюди, хоч тільки у вигляді маленького струмочка, що ледве тік по піщаному руслу.

Провідник, помітивши моє розчарування, сказав, що руїни старого храму, де знаходять монети і стародавні книги, лежать трохи далі, але що за водою доведеться приходити сюди, бо туди вона вже не добігає. Ми поїхали далі і хвилин через десять або п'ятнадцять досягли цього місця. Тут серед кількох вищих і голих барханів зводились почасти цілком перекриті піском руїни: стіни із жовтої випаленої цегли, що утворили кілька прямокутників, рештки напівзруйнованого субургана, що підносився над піском, і, трохи осторонь, кілька пнів тополь, що стирчали з піску. Група барханів, що насунулись на руїни, прилягала на півночі до більш високих барханів, які досягали вже сажнів вісім-десять висоти і нагадали мені Кумтаг. Трохи осторонь, вздовж дуже засипаного сухого русла, простягалася смуга кущів тамариску, що піднімалися над піщаними купами. Тут ми знайшли досить рівний майданчик, де можна було поставити намет. Вздовж русла простягалися зарості дрібних кущів, які могли бути кормом для наших верблюдів, але для двох коней корму зовсім не було.

Ми влаштували свій табір, хлопців залишили, щоб вони розклали вогонь і готували обід, і вдвох з провідником обійшли руїни. Там, де пісок не утворював барханів, на поверхні грунту траплялись якісь ганчірки, куски цегли, тріски. В одному місці провідник підняв невелику монету з червоної міді, поверхня якої була відшліфована піском, тому цифри і літери цілком стерлись, і лише кругла форма наводила на думку, що це була монета. Порівнюючи ці руїни з Хара-Хото, я подумав, що нанесений пісок, який місцями заповнював стіни будинків до верху і навіть піднімався вище, утруднить нашу роботу. Цей пісок доведеться прибирати, щоб дістатися до колишньої підлоги будинків, під якою можна буде що-небудь знайти. Вибравши один прямокутник, який менше занесло піском, я вирішив почати з нього.

^{По обидві сторони долини простягалися високі барханні піски.}

Ми повернулися до табору і застали вже нап'ятий намет, чайник, що закипав на вогні, і рядом казанок із супом. Верблюди паслись між тамарисковими кущами, коні стояли прив'язані до одного з них, понуривши голови, барани спочивали, лежачи купкою. Чотири бочонки з водою були вкриті повстинами від сонячного проміння. Запас води ми привезли з Нії, але тепер, знаючи, що поблизу в річці є вода, вирішили напоїти з бочонків верблюдів, коней та баранів, а надвечір під'їхати за свіжою водою до струмка, який залишився на віддалі версти біля перших руїн. Напившись чаю і відпочивши, ми почала напувати тварин. У нас був досить великий мідний таз, ми наливали в нього воду з бочонків, підводили баранів, коней і верблюдів поодинці і давали їм напитися досхочу. Перед заходом сонця провідник і син Лобсина, нав'ючивши бочонки для води на двох верблюдів, поїхали на конях до струмка, де наповнили бочонки свіжою водою і ще раз напоїли коней. Вони повернулись, коли вже смеркло.

Сонце зайшло в цей день багряне, і провідник сказав:

— Треба добре укріпити намет, зробити з усіх тюків, сідел і бочонків з водою огорожу, за якою укласти баранів, і на ніч укласти верблюдів спиною до вітру. А вітер тут майже завжди з північної сторони і цієї ночі може бути сильний.

Зважаючи на це, ми і влаштувались на ніч з південної сторони великої піщаної купи, що поросла тамарисковими кущами і давала деякий захисток. Полягали спати ми і хлопці в глибині намету, провідник — біля входу.

— Мій верблюд молодий і неспокійний, за ним уночі треба наглядати, щоб не втік, — пояснив він нам.

Годині о дев'ятій вечора вдалині на півночі прокотився гул, спочатку слабкий, очевидно, ще далекий від нас. Я чув його, тому що не спав, занепокоєний думкою про те, що скарби, які ми збиралися розкопати, дуже сумнівні щодо якості і кількості і трудні щодо роботи. «Навряд чи якій-небудь розумній людині спало б на думку засновувати велике поселення у місцевості, дуже близькій до окраїни піщаної пустині, — думав я. — Забудована площа невелика, великого монастиря тут бути не могло, і ми лише змарнуємо час».

Гул посилився і перервав мої думки. Здавалось, що до нас мчить ціла армія вершників; завивання змінювались свистом, і на намет сипались піщинки в такій кількості, що можна було чути, як струмочки їх збігають у різних місцях. Намет то надимався, то вдавлювався. Але ми глибоко забили кілочки і придавили поли з боку вітру чотирма бочонками з водою, вкритими повстинами та полотном. Я довго вслухався в голоси бурі і, переконавшись у міцності нашого захистку, нарешті заснув.

Буря трипала всю ніч, і лише зрідка немовби трохи глибшала, але потім навіть посилювалась. Коли досить розвиднилося, я встав, підійшов до виходу і, трошки розсунувши поли, виглянув, але, крім жовтої піщаної імли в повітрі, нічого не міг розглядіти. Провідник, який також прокинувся, сказав, що він недавно виходив, все гаразд, тварини лежать, навіть коні полягали спиною до вітру, і скрізь нанесло барханчики піску. В таку бурю, звичайно, нічого було і думати про те, щоб розкласти вогнище і гріти чайник: доводилося лежати і спати, закривши обличчя, бо крізь шви намету проникали дрібні піщинки і потрапляли в очі, ніс і рот. У великому чайнику у нас був неміцний чай, щоб ним утоляти спрагу. Я посмоктав його через шийку, і він здався мені дуже солодким. Повернувшись на своє ложе, я знову заснув і, очевидно, дуже міцно; прокинувся, коли було зовсім темно. Певно, йшла вже друга ніч. Від пильного повітря голова була важка, і я знову заснув.

^{Буря тривала всю ніч.}

Не знаю, скільки часу я спав, зрідка прокидався, перевертався, натягував халат, яким був накритий, більше на обличчя і знову засинав. Нарешті, мене розштовхав Лобсин, тряс за плече, і я почув слова:

— Вставай швидше, Хомо, вставай, біда у нас, всі верблюди пішли, і коней немає, погнали їх, чи що, поки ми спали!

Я підвівся; голова, як і раніше, була важка, хотілося знову уткнутися в подушку. Але Лобсин не давав пощади, трусив мене, вигукував:

— Ти що, вина напився чи що, прокинься, нарешті, Хомо, біда у нас!

Я, нарешті, прокинувся, присів і слухаю, а він каже:

— Верблюди і коні втекли кудись. Провідника Ібрагіма і мого сина теж немає; вони, певно, побігли шукати тварин. Я вже бродив поблизу, дивився. Буря триває, хоч слабше, і сліди всякі вже замело, не видно, куди всі втекли, де їх шукати.

Ця звістка мене, звичайно, стурбувала, і я схопився і разом з Лобсином вийшов з намету на повітря. Було світло, піщана буря ослабла, і по вітру можна було вже дивитися в далечінь кроків на сто, а по сторонах — лише захищаючи очі рукою. Навколо нашого табору під захистом намету, в'юків, бочонків намело свіжі бархани піску, витягнуті косами, заввишки місцями у півтора-два аршини. Навітряна сторона намету прогнулася горбом під тягарем нанесеного піску. Підвітряна сторона за два-три кроки далі від намету, де лежаки верблюди, була пуста, і нанесений на неї пісок лежав неправильними горбочками і косами; це показувало, що тварини, яких ми уклали одну коло одної мордами по вітру в підвітряну сторону, встали вже досить давно і під час вставання розтоптали нанесений між ними пісок, який потім перевіювало.

Ми обійшли весь майданчик навколо табору. Між купками і косами піску попадались балабухи висохлого вже верблюдячого кізяку.

— Де ж барани? Де ж бочонки з водою? — опитав я, побачивши, що їх немає.

Барани лежали під великим кущем тамариску праворуч від верблюдів. На цьому місці намело свіжий пісок, з-під якого місцями виступали кульки баранячого посліду. Бочонки з водою стояли один коло одного між підніжжям піщаного горба, що поріс тамариском, і краєм намету, який вони придавлювали своєю вагою, а зверху були прикриті кольоровими в'ючними торбинами, в яких ми привезли в Нію мануфактурний крам і звідси мали вивезти знахідки з розкопок. Торбини були вкриті звичайними мішками, на цьому місці ми побачили кілька мішків, напівзасипаних піском, але ні торбин, ні бочонків не було, а пісок лежав безладними купами, які вітер уже сильно згладив.

Ми стояли з Лобсином та Очиром, що підійшов до нас, і з здивуванням дивилися на порожнє місце.

— Верблюди, коні і барани могли втекти, — сказав я, нарешті, — але у бочонків ніг немає, у торбин також.

Виходить, якісь люди під час бурі були тут і погнали тварин, а заразом і повезли на них бочонки і торбини.

— А Ібрагім спав біля входу і нічого не чув! — вигукнув Лобсин, — і разом з моїм хлопцем погнався за злодіями.

— І як вони їх тепер знайдуть, — міркував я, — вітер всі сліди замів, і в яку сторону злодії пішли — невідомо.

— Нікуди інакше, як у Нію, — сказав Лобсин. — В усі інші сторони піщана пустиня і дороги немає.

^{Ми обійшли околиці нашої стоянки.}

— То що ж нам робити? Іти в ту ж саму сторону, кинувши намет і всі речі тут? А якщо Ібрагім знайшов сліди в іншу сторону і побіг туди, а ми підемо в Нію? — вагався я.

Становище здавалося безвихідним. Начебто лишалося сидіти на місці і ждати повернення відсутніх Ібрагіма і Лобсинового сина. І як довелося шкодувати, що на цей раз у нас не було Лобсинового собачки, який так добре стеріг і, звичайно, розбудив би нас своїм гавкотом, коли з'явилися злодії. Але старий собачка здох улітку, а нового ще не навчили.

— Що ж, підемо в намет, поп'ємо хоч холодного чаю, — запропонував я. — Буря начебто кінчається, і незабаром можна буде розкласти вогонь і поставити страву. Скільки діб ми проспали, нічого не їли, не пили!

Ми повернулися в намет і сіли. Я простягнув руку за чайником, але Лобсин притримав його і сказав:

— Знаєш, Хомо, я гадаю, в наш чай підмішали сонного питва; я спав, як ніколи, наче мертвий!

— Я теж спав міцно, але приписав це піщаній бурі, — сказав я. — Очир нічого не сказав, але він взагалі відзначався тим, що вночі спав, як убитий, і під час чергувань його завжди не могли добудитися.

Я попробував чай, потягнувши його з шийки. Його залишалось уже небагато: ми, певно, не раз пили його, прокидаючись під час бурі. На смак чай виразно здався гидко солодким, а цукру ми, залишивши половину чайника на ніч, не клали. Лобсин теж попробував і сказав:

— Певно, підмішано сонне. Згадай той раз, коли я гнався за злодіями на ріку Урунгу і вгощав їх сонним ламським напоєм, щоб забрати наших коней.

— Хто ж міг підлити його, Хомо? Не інакше, як Ібрагім, який і погнав наших тварин. А мій син помітив і кинувся за ним.

У цей час Очир побачив білий папірець, засунутий під край втулки задньої жердини намету, витяг його і подав мені. Я надів окуляри і, побачивши на папірці монгольські літери, передав його Лобсину, бо розмовну монгольську мову знав я бездоганно, але письмо ледве розбирав. Лобсин же в монастирі навчився монгольської грамоти і потім читав книжки у себе в юрті протягом довгих зимових вечорів. Він розгорнув папірець, прочитав його один раз про себе, перечитав його ще раз і потім повторив мені:

— Ось, Хомо, що написав тут мій син: «Тату, ми з Ібрагімом поїхали у Лхасу на богомілля, взяли ваших верблюдів і коней. Ти і Хома в Нії купіть коней і їдьте спокійно додому. Прощай І».

Я був уражений, а Лобсин сидів з папірцем у руці І хитав головою, як хитають хлопчики, коли голосно заучують молитви в монастирях у лам.

— Цей Ібрагім мені відразу не сподобався, — сказав, нарешті, Лобсин, — у нього очі злодійкуваті. Він підмовив мого сина. І в чайник підсипав сонного зілля, щоб ми не прокинулись.

Лобсин розповів, що його син в останній рік дуже розбестився: мати йому надто багато чого дозволяла, давала повну волю. Навесні він без дозволу поїхав верхи и Дурбульджин до знайомих хлопців китайської школи, в якій він раніше навчався, і пропадав тижнів зо три; вони там курили опіум, пили горілку. Коли він повернувся додому, прогулявши всі гроші, які взяв потай у матері, Лобсин його здорово побив, а хлопець йому сказав крізь сльози, що зовсім втече з дому.

— Це все, Хомо, наші скарби винні, ми жили добре, ні в чому нестатків не відчували, хлопець довго залишався без мого нагляду, мати його розбестила: адже він єдиний син у нас, робив дома, що хотів.

Записка пояснила все. Провідник підмовив хлопця, мабуть, розписав йому, яка чудесна Лхаса. Хлопець, який звик до подорожей і образився на батька, захотів бути самостійним і піти по слідах батька, здружившись з провідником, який обмізкував всю справу, скористався піщаною бурею, підлив у чай сонного зілля. Я згадав, що й напередодні увечері хлопці довго сиділи коло Ібрагіма, і він їм щось розповідав цікаве, його розповіді про знахідки в руїнах останнього селища могли бути просто вигадкою, щоб повести наш караван в глиб пісків Такла-Макан, де легше було украсти верблюдів, залишивши нас у безвихідному становищі. Комбінація з сином Лобсина спала на думку вже пізніше, коли вони увечері їздили удвох за водою; можливо, сам хлопець скаржився на батька; погнати тварин удвох було значно зручніше, ніж одному. Тепер нам залишалося одно — пішки йти в Нію, захопивши з собою найбільш необхідне: одяг, запас харчів, і залишивши все інше в пустині; в Нії взяти товари, що залишилися, розпродати їх, купити трьох коней і їхати без речей додому, облишивши всяку думку про розкопки.

Однак зараз нам потрібно було приготувати собі обід, а оскільки води не було, — спочатку піти з чайником і казанком до джерела, де ми перед бурею брали воду. Лобсин з Очиром пішли туди, а я тимчасом набрав хмизу та аргалу, розклав вогонь. Щоб його розпалити, я поліз у кишеню свого літнього халата, де були сірники, а у внутрішній кишені лежала записна книжка, в яку я поклав розписку аксакала про одержання на схоронення чотирьох в'юків з нашим крамом. Діставши сірники, я чомусь поліз і в ту кишеню, щоб перевірити, чи є папірець, його не було. Шукав скрізь — у теплому халаті, який був на мені, в постелі під подушкою, — не знайшов нічого. Доводилося гадати, що Ібрагім або хлопець під час нашого сну обшукав халат і взяв розписку, щоб у Нії одержати і продати наш крам і забезпечити себе коштами на далеку путь до Лхаси або куди вони хотіли зникнути від нас.

Ця пропажа ще більше ускладнювала становище. Щоправда, у мене в кишені були гроші за продані по дорозі з Урумчі до Нії товари. Їх було досить, щоб купити трьох коней з сідлами та ще дещо і харчуватися в дорозі додому. Але тоді ми з Лобсином цього разу повернулися б в Чугучак не лише без будь-якої виручки по торгівлі, але й втративши ще весь свій караван, намет і дорожні речі. Про цю пропажу я вирішив Лобсинові не казати до приходу в Нію. Коли Лобсин та Очир повернулися з водою, ми зварили вечерю і чай і в присмерках сиділи біля вогника. Буря цілком ущухла, виплив майже повний місяць із-за барханів, і ми ще довго сиділи, обмінюючись зауваженнями про те, що сталось. Місяць освітлював наш опустілий табір; на душі було недобре, Лобсин був дуже засмучений і часто зітхав.

Удосвіта ми піднялися, закип'ятили чай, відібрали з одягу та інших речей все, що в силах були понести на собі, а намет та інше понесли до руїн і склали всередині найвищих стін однієї з фанз, щоб у Нії доручити аксакалові приїхати і забрати ці речі, якщо він захоче. Потім по дорозі на південь підійшли до струмка, взяли з собою води в чайнику для сніданку і поплентались.

Після бурі встановилася тиха і ясна погода. Була половина жовтня, і сонце гріло ще сильно. Пішки ми рухались повільно і лише пізно увечері добралися до першого в пониззі Нії маленького селища. На наше щастя, тут була пара верблюдів, яких можна було найняти, щоб поїхати за нашими речами, залишеними на місці злощасної ночівлі. Хазяїн верблюдів разом з Лобсином поїхав назад, і наступного дня вони повернулися з своїми речами, наметом і навіть бочонками для води, які виявились на місці ночівлі, але були засипані піском. Вітерець за два дні здув пісок і-оголив бік одного бочонка.

У селищі я найняв того ж самого таранчу з трьома верблюдами, щоб він довіз нас і наші речі до Нії. Загалом минуло дванадцять днів з того часу, як ми виїхали гіиідси в нещасливу експедицію. Хазяїн Мухамед-шарі зустрів нас здивований.

— Звідки ви прибули? — спитав він. — З тиждень тому гут був Ібрагім і ваш хлопець. Вони сказали, що ви і рос з пісків пройшли навпростець через пустиню в Керію і звеліли взяти у мене залишені в'юки з товарами ї везти їх прямо в Керію, де вони мають зустрітися з вами. Ваш хлопець віддав мені мою розписку про одержання тюків, і я видав їх йому.

Він показав мені засвідчену аксакалом розписку, і довелося повірити, що Ібрагім з хлопцем дійсно взяли всі наші товари. Мухамед-шарі сказав, що його здивувало те, що ці двоє привели з собою так багато верблюдів.

— Що ж ви залишили вашим старшим? — спитав він їх. Вони сказали, що ми з останнього селища Нії найняли нових верблюдів — прямо через піски в Керію з провідником, який обіцяв нам показати великі руїни з буддійськими кумирами. А на Нії під час розкопок нічого інтересного не знайшли, і Ібрагім повезе товари і караван туди ж на окраїну Керії, щоб зустрітися з нами.

Ми з Лобсином відвідали ще аксакала і розповіли йому про все, що трапилось. Він дуже пожалів нас, сказав, що Ібрагім і наш хлопець до нього не приходили, а пішли, як розповідають, понад річкою Черчен, звідки за три дні шляху звертає невелика караванна дорога на Лхасу.

Повертатися в Чугучак з пустими руками, втративши навіть взятий з собою крам і всіх тварин, було б для мене надто прикро. Я підрахував наявні гроші, виручені за частину товарів, проданих у Нії. Виявилось, що я можу купити на них коня для себе, ішака для Лобсина і трьох або чотирьох добрих верблюдів і на зворотному шляху зупинитися на старому руслі Кончедар'ї на місці стародавнього міста Шаньшань, де ми по дорозі сюди почали розкопки і, надіючись на південну окраїну Такла-Макану, не закінчили їх.

Познайомившись з берегами сучасного Лобнору у вигляді озер та боліт Кара-кошун, я тепер не мав сумніву, що Лобнор китайських карт, тобто місто Шаньшань, або Лоу-Лань кінця І століття до нашої ери, знаходився не тут, в гирлі Таріму, а на півночі, на старому руслі Кончедар'ї, і що там, де ми так швидко припинили розкопки, мабуть, знайдеться достатня кількість інтересних старожитностей. Лобсин теж був цієї думки.

— Ми надто поспішили, Хомо! — сказав він, — покладались на розповіді про скарби Керії і Нії. Можливо, тут теж є скарби, засипані пісками Такла-Макану, але знайти їх важко. А там, на Кончедар'ї, ми їх знайдемо і не там, де копали, а далі на схід. Коли ріка вмирала, — це вмирання йшло знизу вгору по течії і старе місто було далі від того місця, де ми копали і знайшли лише рештки рибацьких хатин останнього часу. А коли поїхати вгору на один або два переходи, ми знайдемо руїни міста Лоу-Лань і що-небудь відкопаємо цікавішого, ніж гачки і важки для сітей.

Отже, ми вирішили зробити цю спробу, щоб не замарати своє обличчя, як кажуть китайці. На базарі в Нії на протязі кількох днів купили трьох добрих верблюдів, одного гіршого для легкого в'юка з намету і бочонків, ішака, коня і, попрощавшись з Мухамед-шарі, рушили в путь відомою вже нам дорогою вниз по Черчені до Кара-кошуну і вгору по Таріму до старого русла Кончедар'ї. До станції Дурал на Тарімі дорога, зайняла два тижні з двома півдньовками для відпочинку в місцях, де попадався добрий корм.

На першій півдньовці я спитав Лобсина, чому він погодився відкласти наше повернення в Чугучак для нових розкопок замість того, щоб швидше споряджатися для довгого шляху до Лхаси на розшуки сина.

— Я все ще сподівався, що син розкається і повернеться, дожене нас по дорозі в Чугучак. А у Лхасу він так скоро не попаде. І нехай приїде туди, там легше буде його знайти, ніж на дорозі. Адже не міг би я оглядати всіх прочан, яких випереджав би по дорозі.

Коло Дуралу я збагнув, що коли ми підемо не попереднім шляхом до Тиккеліку, а звернемо раніше на північний схід через пустиню, то потрапимо на мертве русло Кончедар'ї вище від того місця, де були і розкопували стоянку рибалок. І, розпитавши у місцевих таранчів, ми так і зробили: залишивши долину Таріму з рукавами ріки, гаями, заростями, ми звернули на північний схід, піднялися на лівий берег і пішли далі. Місцевість спочатку була нерівна, пасма піщаних барханів, почасти голих, почасти з заростями трави і кущів, змінювались сухими руслами, залишками колишніх розгалужень ріки, облямованими або цілком зайнятими заростями очерету, який зовсім засох і являв собою лише щітку невисоких паличок без сліду листків. Попадались кущі тамариску, також засохлі або ще з ознаками життя; подекуди мертві або вмираючі стовбури тополь.

Поминувши цю смугу, завширшки близько двох-трьох верст, ми знову піднялися метрів на десять вище і вийшли на рівнину, всіяну описаними вище ярдангами у вигляді площадок і грядок в один-півтора метра заввишки, з прямовисними боками. Дорога по цих ярдангах була не дуже приємна, доводилося вибирати западини з м'яким грунтом між твердими площадками, щоб не примушувати верблюдів на кожних двох-трьох кроках підніматися на площадку, а через два-три кроки спускатися з неї. Але за версту чи дві западин ставало чимраз менше і, нарешті, вони зникли; ми віддалилися від старого русла ріки і вийшли на рівнину з гладкою твердою поверхнею, яка лише де-не-де поросла невеликими кущиками полину, ефедри, колючки.

По цій пустинній рівнині ми йшли кілька годин і, нарешті, натрапили на ще одне старе русло, врізане в неї на три-чотири сажні; перед ним знову йшли ярданги, а в руслі ми ще раз побачили жалюгідні залишки заростей тамариску, окремих засохлих тополь, смуги і западини сипучих пісків з барханами вздовж старого русла та його рукавів. Пора вже було зупинитися на ночівлю, воду ми мали при собі в бочонках; залишки очерету, кущики піщаної рослинності могли дати нашим тваринам небагато корму, який ми на ніч поповнили парою в'язанок свіжого очерету, що прихопили на живому руслі Кончедар'ї. Палива було досить: ми поблизу зрубали суху тополю.

Наших верблюдів ми не пустили на ніч пастись, бо вони ще мало звикли до нас і могли зайти далеко по старому руслу, шукаючи скудного корму. Площі ярдангів були цілком безживні, тоді як у руслі, незважаючи на відсутність води, траплялись дрібні птахи; ми помітили сорокопуда і сойку. Перед заходом сонця я пішов на прогулянку з рушницею в сторону від табору, сподіваючись натрапити хоча б на зайця, але ні-одного не вигнав. А вночі сталася маленька пригода. Лобсин, який за звичкою спав дуже чуйно, на світанку прокинувся від невеликого шуму. Він обережно висунув голову з намету і побачив, що до наших верблюдів підійшло ще двоє, зупинилися біля них і почали підбирати стебла зеленого очерету, що валявся коло них. Лобсин спросоння подумав, що це встали наші, чимось стурбовані, і, вийшовши з намету, пішов до них, щоб їх укласти. Але як тільки він зробив два-три кроки в їх напрямі, вони кинулися в сторону і втекли. Коли він підійшов до місця події, то побачив, що наші верблюди лежали спокійно і, витягнувши голови, очевидно, спали. Певно, недавно до них підійшла пара диких верблюдів і ласувала привезеним нами свіжим очеретом. Уранці він розповів мені про це і жалкував, що не розбудив мене — одного з пришельців легко було підстрелити, не виходячи з намету. Лобсин вранці простежив їх сліди по піску.

Другого дня ми знову піднялися з цього старого русла на височину з ярдангами того ж самого характеру, по якій ішли цілий день, і дійшли до берега сухого русла, схожого своїми розмірами на те, в якому ми відкопували рештки рибальських хаток. Але воно було ще більш пустинне.

^{То тут, то там стирчали окремі дерев'яні стовпи різної товщини і висоти.}

— Ну, Хомо, — сказав Лобсин, оглянувшись навкруги. — Навряд чи ми знайдемо тут зручне місце для стоянки! Ніякої ознаки свіжої зелені, — значить, нема води, а корм дуже бідний.

Русло простягалось далеко на схід. Я дістав бінокль і почав уважно оглядати береги вздовж русла. І ось, верст за п'ять від нас, я побачив у руслі біля підніжжя лівого берега маленьку зелену пляму, явну ознаку джерела води, оточеного невеликою рослинністю. А на укосі берега і над ним можна було розрізнити якісь стовпи і купи якихось уламків. Туди, звичайно, ми й рушили і знайшли крихітний оазис: прісне джерело, що вибивалося з-під самої берегової кручі якоїсь темної твердої породи, і навколо нього зарості очерету, кілька тополь і по сусідству кущі тамариску.

Ми, звичайно, влаштували свій табір на рівному майданчику, трохи осторонь, щоб не дозволити нашим тваринам відразу кинутися до води, затоптати і забруднити джерело, яке ховалося кроків за десять серед заростей очерету. Ми поставили намет, біля якого Очир заходився розкладати вогонь, і я з Лобсином піднялися по береговому укосу. Виявилось, що там на значній площі простягались руїни, стирчали окремі дерев'яні стовпи різної товщини і висоти, валялися дошки й колоди, напівзасипані піском; подекуди здіймалися рештки глинобитних стін і фанз, дуже звітрілих, ще вище підносились якісь башти, виїдені часом. Було ясно, що це вже не сліди колишньої хатки рибалок, а щось більш велике і більш давнє, яке вимагає уважного вивчення. Тут треба було зробити розкопки.

Повернувшись з обходу і напившись чаю, ми втрьох озброїлись нашими серпами, якими нарізали очерет, і вирізали більшу частину заростей, щоб тварини під час вільного випасу не витолочили їх; склали скошене на купу і лише після цього випустили тварин попастись до настання темряви на залишках, а на ніч дали їм частину скошеного. Запас його давав нам можливість пробути тут не більше трьох днів. Наступного ранку ми з Лобсином залишили Очира біля намету, а самі захопили кайло і заступи і полізли знову на берег, де почали розкопувати біля руїн глинобитних будинків.

Видаливши пісок, що нагромадився під захистом стін і досягав висоти до одного аршина, ми заглибились на висоту заступа в стару, дуже утоптану долівку, і незабаром нам почали попадатися різні, безперечно старовинні, предмети: бронзові наконечники стріл, кільце від уздечки, уламок жіночої брошки, залізна клямка з отвором, зрозуміло, проржавлена, залізна ложка і декілька жіночих головних шпильок. Попрацювавши години зо дві біля одного будинку і набравши десятка півтора різних речей, ми перейшли до другого, який займав більшу площу, розгороджену рештками стін на кілька кімнат. В одній із них з-під наносного піску в кутку показалася плитка жовто-сірого кольору з дрібними реберцями Видаливши пісок, ми виявили, що долівка цієї кімнати майже вся була вистлана такими плитками, розміром у квадратну четверть, схожими на ті, якими у нас у панських будинках вистилають підлогу ванних кімнат та кухонь. Кількох плиток невистачало, і це дало нам можливість легко звільнити від них половину кімнати і виявити цілий склад документів китайською мовою: це були дерев'яні тонкі пластинки завдовжки з піваршина, завширшки від вершка до долоні, вкриті ієрогліфами з обох сторін, вздовж пластинки згори донизу, тим-то їх треба було читати, тримаючи пластинку, як паличку, вертикально. На одних ієрогліфи були великі, на всю ширину пластинки, на інших — дрібні, в два паралельних ряди. Крім дерев'яних, попадались і паперові, з товстого паперу у вигляді довгих і вузьких смужок, і шовкові, списані також ієрогліфами у довжину. Ця підпільна, якщо так можна висловитися, бібліотека зверху була вкрита досить товстим шерстяним килимком з візерунками, досить потріпаним, який, очевидно, мав уберігати документи від сирості, що проникала крізь щілини між плитками. А втім, плитки мали дуже гладенькі рівні боки і були викладені акуратно, тому щілини були мінімальні. Вмістилище мало два кроки в ширину і три в довжину, більше четверті в глибину і розгороджене поздовжніми дерев'яними перегородками, на яких лежало кілька рядів плиток одна коло одної.

Ми, звичайно, очистили це рідкісне сховище, після чого заклали його плитками, за винятком однієї, яку забрали з собою для пояснення будови цієї підпільної бібліотеки. Розкопки в першому будинку і в цьому сховищі зайняли у нас час до полудня. Все добуте ми понесли до намету і там упакували як слід, загорнувши кожну пластинку в папір. Після обіду ми почали копати в іншому місці, де руїни кількох будинків витягнулись вулицею на деяку віддаль. Розкопали долівку кількох кімнат у різних місцях. В деяких знайшли дуже мало — уламки дерева з візерунками, окремі бронзові і залізні дрібнички. В другому знайшли, мабуть, рештки майстерні різьблених виробів з дерева; фігурки людей, тварин, квіток, паличок і планочок з візерунками. Все це, перемішане з обрізками дерева, стружками і піском, заповнювало западину в кутку кімнати. Ми, звичайно, вибрали найбільш повні вироби цієї майстерні, що працювала майже дві тисячі років тому по оздобленню жител мешканців міста Шаньшань і для вивозу. У грунті цієї та інших кімнат трапились і різні дерев'яні вироби: грубі лопатки, мабуть, для розмішування тіста, гачки, палички — рукоятки нагайок, деякі з залишками шкіри на кінці, шпильки з жіночих зачісок, крихітні субургани. Знайшлося досить багато мідних, бронзових та залізних монет у вигляді чохів різних розмірів з квадратним або круглим отвором та залишками стертих ієрогліфів. Знаходили також уривки шерстяної, бавовняної і шовкової тканини з візерунками. Дерев'яні вироби здебільшого були з тополевого дерева, м'якого і легкого для різьблення, зате неміцного і сильно тріщинуватого, але траплялись і більш темні або червонуваті з якогось іншого дерева, більш міцного і твердого, мабуть, привізного.

У верхніх шарах ми знайшли також чохи і деякі дерев'яні та металеві вироби, але грубіші, і траплялися вони рідше. Можна гадати, що вони належали значно пізнішим жителям, певно, рибалкам, що поселилися на берегах Кончедар'ї, коли вона після довгої перерви знову проникла в це русло і привабила до себе людей.

За три дні, які ми могли провести на цьому місці через недостачу корму для тварин, ми, звичайно, не могли розкопати всю площу руїн, яка займала вздовж ріки на обох її берегах кілька кілометрів у квадраті. В її межах траплялись рештки глинобитних башт різної величини; одні з них були колись сторожовими баштами на околицях міста, інші — караульними приміщеннями всередині його, треті — буддійськими субурганами, мабуть, пізнішого часу.

Адже, якщо виходити з історичних даних і спостережень мандрівників, можна гадати, що місто Шаньшань, або Лоу-Лань, за два тисячоліття, що минули з часу перших відомостей про нього, могло гинути разів три або чотири, якщо не більше, залежно від переміщення русла ріки Кончедар'ї з півночі на південь і назад і знову відроджуватися на тому самому місці. Ми виявили тепер рештки найбільш древнього міста, відомого китайським історикам у першому столітті до нашої ери під цією назвою, а також рештки рибальських хаток нижче по течії, які існували не більш як двісті років тому. А в проміжку між цими датами Кончедар'я могла ще не один раз залишати це русло і, зливаючись з Тарімом, утворити нове озеро на півдні біля підніжжя Алтинтагу, де М. М. Пржевальський знайшов новий Лобнор, а потім, забруднивши його своїми відкладами, знову відступати на північ, повертаючись у старе русло біля південного підніжжя Куруктагу.

Я забув згадати, що, крім руїн глинобитних башт на площі колишнього міста Шаньшань, ми під час обходу її в багатьох місцях бачили стовпи різної висоти і товщини, вертикальні, похилені та лежачі, колоди, дошки, круглі щити, збиті з товстих дощок, які, мабуть, являли собою залишки грубих первісних коліс, низькі тини з пруття тощо в проміжках між барханами піску та ярдангами; траплялися черепки великих посудин з випаленої глини для води або зберігання борошна чи зерна. З цих руїн видно, що місто було велике, і, звичайно, наші розкопки виявили лише невелику частину археологічних залишків, що зберігалися в цих руїнах. Але добуте нами мусило спонукати послати спеціальну експедицію відповідного складу вчених для здіймання і розкопок на всій площі старого міста біля Лобнору, де, можливо, побував і Марко Поло в XIII столітті.

Упакувавши старанно всі знахідки, які становили загалом не дуже важкі в'юки для двох верблюдів, ми вирушили вгору по старому руслу Кончедар'ї і ввечері того ж дня зупинились на тому місці поблизу руїн Емпень, де ночували по дорозі з Токсуна і звідки зробили екскурсію для розкопок на місці рибальських хаток. Місцеположення міста Шаньшань, яке ми відкрили тепер, знаходилось на відстані близько 38 верст від цього пункту вниз по колишній течії Кончедар'ї.

Отже, старе русло цієї ріки до певної міри компенсувало нашу невдачу на Нії. Хоч здобич була не така вже велика, але дуже цінна за віком, бо навряд чи можна було мати сумнів у тому, що рукописи і, в усякому разі, частина дрібних речей належать часові існування міста Шаньшань останнього століття до нашої ери.

Наявність води і підніжного корму дала нам можливість зробити дньовку, щоб підгодувати наших тварин, які поголодували біля місця розкопок, знищивши всі залишки заростей очерету навколо джерела до самого коріння. Ми використали час дньовки для того, щоб краще упакувати все добуте в руїнах Шаньшаня, яке довелося спішно укласти абияк через те, що вичерпався підніжний корм. Слід згадати, що серед дрібних речей виявилось досить багато дрібних фігур Будди з випаленої глини, а також буси із скла, нефриту, якогось чорного і червоного каменю, срібні браслети і різні монети з гарно просвердленими дірочками, які чанту, тобто тюрчанки цього краю, підв'язують до своїх кіс як прикраси.

Наступного дня ми виступили знайомим уже шляхом через Куруктаг і Чолтаг до Токсуна і через Урумчі й Шіхо протягом двадцяти днів до кінця листопада прибули в Чугучак; Лобсин ще з дороги через Джаїр звернув до свого улусу, щоб готуватися до подорожі у Лхасу.

Я відвідав консула і розповів йому про нашу подорож, велику невдачу, втрату всього каравану і Лобсинового сина на окраїні пустині в Нії та часткове відшкодування на зворотному шляху розкопками на старому руслі Кончедар'ї і відкриття місцеположення стародавнього міста Шаньшань.

^{Добуте в Лоу-Лані являло собою начиння і різні домашні речі.}

— Ваша розповідь показала, — відповів консул, коли я закінчив розповідь, — що ви були надто довірливі в Нії.

А втім, обставини склалися також проти вас. Уявіть собі, що якби буря не знялася так невчасно, ви в руїнах на окраїні пустині Такла-Макан знайшли б багато інтересних речей, а Ібрагім не мав би нагоди спокусити вашого хлопця і втекти разом з ним. І ви повернулися б додому і з скарбами, і з хлопцем. У книзі, яку я недавно одержав, сказано, що по південній окраїні пустині Такла-Макан багато руїн, залишених людьми в зв'язку з наступом пісків і зменшенням кількості води. І це погіршення почалося не так давно, років п'ятсот тому, і разом з відкриттям морського шляху в Китай спричинилось до занепаду великого шовкового шляху з Європи і поступового завмирання цього краю. А якщо там залишилося багато руїн, то й багато може бути матеріалу для розкопок. Ваша невдача була випадкова, незалежна від історії цього краю. Інша справа, якби ви копали невдало в різних місцях і виявили, що нема інтересних речей! Тому ви не вдавайтеся в тугу, кошти і досвід у вас є, в майбутньому році надолужите, і ми ще обміркуємо, куди краще вирушити.

— Ні, Сергію Васильовичу! — відповів я з зітханням. — Я вже став старим, сили не ті, серце дається взнаки. А головне, мабуть, в тому, що я втратив свого компаньйона і помічника. Він молодший за мене на двадцять років і міг би ще не раз. вирушати за скарбами. Але втрата сина, який утік разом з злодієм, його прибила. Він мріє тепер іти прочанином у Лхасу й шукати там свого сина. Я, звичайно, туди з ним не піду, на це у мене вже сил немає. А він може застряти там надовго, шукаючи сина.

— Певно, що так, — сказав консул. — Ну, поживемо, побачимо. Зараз зима, час вашого відпочинку. Розберіть знахідки, пошлемо їх до Петербурга і дізнаємось про їх цінність. А крамниця і будинок у вас збереглися, як і засоби до життя.

Наші порівняно невеликі старожитності, викопані в поселеннях Лоу-Лань на березі залишеного русла Кончедар'ї, за висновком Ермітажу та Академії наук, виявились дуже інтересними. Добуте в Лоу-Лані являло собою начиння і різні домашні речі, знаряддя, зброю, картинки побутового вжитку третього і четвертого століть після нової ери. Всі ці речі дістали високу оцінку, а ми велику подяку за наші розкопки, які почасти справдили експедицію до басейну Таріму.