В нетрях Центральної Азії

СКАРБИ В РУЇНАХ СТАРОДАВНЬОГО МІСТА КАРА-ХОДЖА

Навесні наступного року консул запросив мене в спішній справі та й каже:

— Хомо Капітоновичу, вам немов сподобались мандрівки з пригодами?

— Та може й так, Сергію Васильовичу. А звідки ви знаєте про пригоди?

— Авжеж, чутка, кажуть, йде по всьому світу. Про ваші подорожі з особливими завданнями в Чугучаці говорять, певно, дуже перебільшують. Навіть китайський амбаиь питав мене, чи правда, що ви в Алтайських горах заборонений золотий рудник відвідали.

— Але, Сергію Васильовичу, я ж в торгових справах подорожую, дізнаюсь, де краще збувати крам.

— Я так і сказав амбаню. А на золотому руднику ви теж в торгових справах були?

— Аякже! Вартові рудника мені скаржились, що прикажчик Первухін, який мене змінив у московських купців, продав їм гнилий крам. Пам'ятаєте, я вам про це доповідав і навіть гнилий ситець показував, який вартові віддали мені, щоб я обміняв його на добрий.

— Аякже, пам'ятаю. Я в Москву і в міністерство про цс писав.

— Так от! І пригоди різні в подорожах, звичайно, трапляються. То вовки нападуть, то конокради заподіють шкоду, то верблюд захворіє, — без цього не буває.

— Так-так. Ви любите мандрувати і навіть з пригодами. І ось тепер добра нагода трапляється. Сюди приїхав один німецький учений, який розкопками різних старожитностей займається. Він хоче проїхати в Турфан, розкопати руїни якогось стародавнього міста, йому потрібний добрий перекладач і провідник, що допомагав би роботі.

— Як же я з ним розмовлятиму? Я по-німецьки не розумію.

— Він російську мову розуміє і сам сяк-так говорить по-російськи.

— А чи надовго їхати з ним? До половини серпня я мушу повернутися сюди, щоб споряджати свій караван.

— Ну, значить, три місяці часу у вас є. Він їде на 2–3 місяці.

— Він з доброї волі приїхав чи за чиїмсь дорученням?

— Посланий якоюсь німецькою академією. Має рекомендацію від нашого міністра закордонних справ, просять всіляко сприяти йому. Тому він і прийшов до мене.

— Він один чи з прислугою? Старий чи молодий?

— Середніх літ. З ним молода людина, ніби секретар. Цей по-російськи — ні слова, але по-китайськи говорить.

— Ну, що ж, я поїду, якщо домовимось. Я в Турфані не бував, цікаво подивитись, що він буде розкопувати! — сказав я і схаменувся, що натякнув на свої пригоди з розкопками.

Консул розсміявся. Він, мабуть, знав більше про мої справи, аніж сказав мені.

— Де ж мені шукати його? Як його звати? — питаю.

— Звуть його професор Шпанферкель. Чудне прізвище, тільки в німців такі бувають. По-російськи це значить — порося-сисунець. Приходьте до мене після обіду, і ми підемо до нього. Він на заїжджому дворі зупинився, а зараз до амбаня пішов познайомитись, дістати паспорт і розпорядження на відпуск коней по поштовому тракту в Урумчі.

Після обіду пішли ми з консулом до професора-сисунця. Знайшли його на заїжджому дворі в номері, тобто просто в одній з кімнат в глинобитній фанзі, що займала одну сторону великого подвір'я. Як і в усіх заїжджих дворах Китаю, в номері долівка, задню половину займає лежанка — кан. Двері прямо знадвору, поруч з ними вікно, білим папером заклеєне замість скла. Меблі — тільки простий стіл та дві табуретки. Стіни небі-лені, стеля з хмизу, вкритого зверху глиною. На кані німець розклав багаж — кілька чемоданів, саквояж, ліжко складане розставлене, пуховою ковдрою вкрите. Сам він сидів коло стола, папери переглядав.

Консул мене відрекомендував. Німець говорить:

— Прошу вибачайт, пан консуль, приймайт вас такой перлога, де я тільки два табуретка маю. Прошу сісти!

Консул зайняв другий табурет, я присів на край кана.

— Душе примітив китайски отель! Я думаль, такий стари культур отеля лючше. Навіщо ця гора, — він показав на кан, — половина кімната займайт!

— Це кан, лежанка. Взимку її топлять і вона тепла, на ній китайці сплять як на ліжку, — сказав консул.

— На цій пиль? Шахливо!

— Далі гірше буде. Тут є вікно, а на станціях тракту в Урумчі кімнати без вікон.

— О, майн гот! Треба сидіть в темряві.

— Чи держати двері відчиненими!

— Шше лючше! І китайси стоять коло двер і дивитись, що ми работайт ціли день.

— Вони дивляться і через паперове вікно. Висуне язик, намочить папір, зробить дірочку і дивиться одним оком в кімнату. Потім другий, хретій, так весь папір продірявлять. Всі хочуть подивитись ян-гуйцзе, заморських. чортів, як називають іноземців. Тому навіть краще без вікна. Замкнули свої двері і сидите спокійно.

— Але китайси починайт двер відкривайт. Ось мій двер, ключ чи забор зовсім нема!

— Ваш помічник вийде і попрохає їх не заважати. Скаже їм, що ви працюєте або спите. Китайці ввічливий народ. А де ж ваш секретар?

— Другий кімнат поруч. Спить. Душе стомивсь розмовляйт амбань. Моя помічник знайт китайси нанкін діалект, південний, амбань знайт пекін діалект. Один одну похано розумійт, довго коворили.

— Вам потрібен другий перекладач, що знає пекінське наріччя, яким розмовляють манчжури. Наш амбань манжчур і в Урумчі генерал-губернатор теж манчжур. Ось я привів вам перекладача, пана Кукушкіна. Він знає і тюркську мову. В Турфані народ таранчі, тюрки, і вам доведеться мати справу з ними.

— Душше карашо! Шше треба кароший шоловік нам помогайт, обід готовляйт, чай варит, крамниця провізіон купувайт, речі вартуйт. Душше прошу знаходить такий шоловік.

— Хомо Капітоновичу! — звернувся консул до мене, — чи не погодиться ваш підручний і компаньйон Лоб-син теж поїхати? Він людина надійна, і вам з ним легше буде, ніж одному, з іноземцями.

— Зі мною він поїде куди завгодно! Він теж любить подорожі з пригодами, як ви зволили назвати їх.

— А як його викликати з гір сюди? Треба скоро, професор через два-три дні хотів би виїхати.

— Він кожного місяця в цей час приїжджає до мене по крам. Я чекаю на нього сьогодні або завтра.

— Ну й чудово. Тепер будемо говорити про платню та інші умови. Професор хоче найняти два китайських вози до Турфана і поїде змінними кіньми по станціях, так що вам брати своїх верхових не треба.

Ми порозумілись з професором. Платню я собі й Лобсину зажадав невелику, але на харчах наймача. Це німцеві спочатку не сподобалось: він хотів, щоб ми харчувались своїм коштом. Але консул пояснив йому, що ми будемо купувати провізію і для професора з секретарем і готуватимемо для них їжу, так що простіше й вигідніше мати спільне харчування. Нарешті, німець погодився, але з умовою, що чай і цукор у нас буде свій. Він, мабуть, боявся, що ми будемо пити багато солодкого чаю на шкоду його запасам. Я поступився, ми з Лобсином звикли до плиткового чаю по-монгольськи з сіллю й молоком, без цукру.

Умова була складена на три місяці з дня виїзду, щоб ми могли повернутися в Чугучак до початку серпня для спорядження свого каравану.

Ввечері до мене приїхав Лобсин і охоче погодився взяти участь в експедиції. Але йому треба було спочатку відвезти свій крам в улус, і я послав з ним свого приймака Очира, щоб він жив у сім'ї Лобсина, аж поки не повернусь я, а не жив сам у місті без нагляду. Через чотири дні Лобсин мав виїхати на станцію тракту, найближчу до його улусу, і чекати там проїзду експедиції, щоб їхати з нами.

Я супроводив професора при його прощальному візиті до амбаня і показав, що вмію розмовляти пекінським наріччям і обізнаний з китайським етикетом. Амбань і професор були вдоволені. Для експедиції я найняв два вози, один легкий для професора і секретаря, другий великий для багажу і нас двох. В призначений для виїзду день вози були рано подані в заїжджий двір, я вклав багаж. Консул прийшов проводжати німців; вони дуже дякували йому за допомогу і висловили надію, що будуть мною вдоволені.

Годині о десятій ранку ми виїхали і на ніч зупинились на станції Сари-Хулсин в чорних вітряних горбах, знайомих мені з першої подорожі за золотом. Ця станція стоїть біля самого східного кінця хребта Барлик, де цей кряж, дуже знизившись, обривається стрімчаками до долини ріки Куп, яка відділяє його від чорних горбів.

Лобсин вже чекав нас на станції, привіз цілу торбинку баурсаків. Німцям відвели кімнату на станції, без вікна, як завбачив консул. Мені вперше довелось показати своє кулінарне мистецтво, зварити суп з м'яса, взятого в Чугучаці, підсмажити картоплю на сковороді. В німців був дорожній посуд — тарілки, ложки, ножі і виделки. Вони вечеряли в кімнаті на маленькому столі, а ми — надворі.

До чаю я подав професорові на тарілці свіжих баурсаків.

— Це шшо за маленьки ковбас? — спитав він.

Я пояснив, що їх роблять з крутого тіста і смажать в баранячому салі і що це кращий сорт хліба в дорозі, Але їм баурсаки не сподобались.

— Снов барані — обурювався професор. — Суп с баран, шаркой баран і хліб бурсак теш баран. Ви б інше компот с баран подавайт!

— В Китаї і Монголії майже єдине м'ясо — це баранина, — пояснюю йому. — Яловичину дуже рідко можна знайти, і завжди буде підозра, що це м'ясо хворої чи навіть, здохлої тварини.

— А свиной м'ясо покупайт мошно? Свин, каварят, у китайса багато!

— В південному Китаї свинини, як я чув, багато, а тут нема. Монголи свиней не розводять, їм нічим їх годувати: степової паші свині не їдять, а помиїв у монгольському господарстві не буває, Тут худоба — вівці, і вам; професоре, доведеться звикати до баранини. А свіжі баурсаки до чаю — добрий хліб, і ми матимемо їх не часто.

— Забирайт ваш бурсак, — розсердився німець. — Ми інше маєм добрий німецький печиво, домашні гебек!

Я думав пригостити професора нашим чайним печивом, а дістав догану. Ну, що ж, нам з Лобсином більше залишиться. А німця пригощу при нагоді ослятиною або верблюжатиною як яловичиною.

Після чаю була ще сутичка за ліжко. Німці не захотіли розкладати свої дорожні матрацу прямо на кані і зажадали, щоб ми дістали з багажу їхні складані ліжка. Нам довелося в темряві перерити все в багажному возі, витягати ліжка, нести їх у фанзу і розкладати при тьмяному світлі свічки на кані. Ми обидва ніколи не бачили таких ліжок і не відразу зміркували, як їх розкладати. Вони були стальні і обидва різної конструкції. Професор сердився, коли ми втикали ніжки не туди, куди треба, а його вказівки по-німецьки, коли він не знаходив російського терміну для ремінця, пряжки або гайки, мало допомагали. Секретар, який міг би допомогти нам показом, куняв коло стола.

Нарешті, ми розставили ліжка, поклали матраци і подушки, побажали спокійної ночі і самі пішли ночувати в багажний віз.

Вранці я розбудив учених ще на світанку. Поки вони одягались, ми вже напились чаю, а поки вони пили своє кофе із згущеним молоком і домашнім гебек, ми розібрали ліжка і вклали у вози весь багаж. Годині о шостій ранку виїхали.

Треба сказати, що хоч ми міняли коней на кожній станції, проте їхали не швидко, лише 7–8 верст за годину. На рівних ділянках їхали підтюпцем, але на всіх підйомах, навіть невеликих, ходою. В легкий віз було запряжено двоє коней, в багажний — троє. Візники сиділи на голоблях позаду крупу корінника, бо козел в китайських возах нема. На підйомах вони зіскакували і йшли пішки.

Тракт з Чугучака в Шихо повертає від станції Сари-Хулсин вгору по широкій долині ріки Куп, що відділяє Барлик, який залишається праворуч, від хребта Джаїр, знайомого нам з першої подорожі. Це долина степова, подекуди зайнята горбами. Де-не-де видно було юрти киргизів та їхні зимівлі в гирлах бокових долин. В степу паслось досить багато худоби, що відгодовувалась на молодій весняній траві від зимового посту.

На станції Толу замінили коней і поїхали далі тією ж долиною. Барлик простягався, як і досі, праворуч, але піднявся вище, являючи собою пасмо плоских вершин і висилаючи в долину короткі відроги. В бокових долинах його південного схилу, захищених від холодних вітрів, за словами Лобсина, ростуть дикі яблуні з невеликими, але смачними яблуками. Ліворуч до дороги обривались стрімкі схили Джаїру, а в долинах подекуди видно було гаї тянь-шаньської голубої ялини. Насіння її, мабуть, було занесене північними вітрами з Барлику, де ця ялина утворює цілі ліси. Далі ж на схід в Джаїрі, а також в Майлі, що становить продовження Джаїру на захід від тракту, ялини вже немає, так пояснив мені Лобсин.

Незабаром долина Куп стала нерівною, горбастою, і дорога повернула до станції Ямату, розташованої серед горбів Джаїру.

На станції Ямату вирішили обідати. Варити суп довго, і я порадив їм задовольнитись бараниною, підсмаженою невеличкими кусочками на сковороді, та чаєм.

— Снов баран! — пробуркотів професор. — Лючше откривайт банка консерв.

— Треба використати м'ясо, взяте в Чугучаці, — кажу йому, — до вечора воно може зіпсуватись і пропаде.

Це вплинуло. Я присмачив баранину головкою цибулі і залив парою яєць, які знайшлись в наглядача станції. Німці поїли з апетитом, ми не відставали від них.

Від Ямату тракт повертає на південь і перетинає гори, які в цьому місці значно нижчі.

Тракт спочатку йде по досить вузькій долині струмка Ямату. Ліворуч обриваються червоні скелі Джаїру, на яких високо, вгорі видно ялини, гайками і окремо; праворуч зеленіють травою схили хребта Майлі.

За низьким перевалом тракт підходить до станції Кульденен, а потім іде невеликими підйомами і спусками серед невисоких і плоских гір до станції Оту, розташованої у великій улоговині, оточеній такими ж горами. За цією станцією дорога виходить з улоговини і між низькими горами і горбами спускається до станції Сарджак, розташованої вже біля південної окраїни гір. Сонце вже сідало, і професор вирішив ночувати тут. За день ми проїхали п'ять станцій досить нерівною долиною Куп і через широкий хребет.

Кімнати для проїжджаючих на станції, звичайно, були без вікон. Хиткий стіл взяли у наглядача, а стільці замінили своїми чемоданами. На кані розставили ліжка, з якими ми впорались вже швидше. На вечерю пощастило купити в наглядача м'ясо кулана, тобто дикого осла. В широких степах і солончаках великої западини, яка відділяє Джаїр-Майлі від Східного Тянь-Шаню, водяться стада не тільки антилоп дзеренів, що трапляються і в Джаїрі, а й куланів, У величезних заростях очерету в гаях вздовж ріки Куйтун, що тече з Тянь-Шаню і, повернувши на захід, зрошує частину цієї западини і впадає в озеро Ебі-Нур, водиться багато кабанів і трапляється навіть тигр.

Через це наглядач і візники станції Сарджак, розташованої на краю цієї западини, мали рушниці і у вільний час полювали на антилоп і куланів. Але професорові я, звичайно, не сказав, що суп і жарке їхньої вечері виготовлені з м'яса кулана. Подаючи казанок з супом, я сказав, що пощастило купити яловичину. Професор уважно роздивився ребра з м'ясом, що були в супі, покуштував м'ясо і сказав:

— Душше карашо, що ви варили не баран. Це видно молодий коров, кістки не товсті.

Поїли і хвалили, а ми з Лобсином, вечеряючи надворі, насилу стримувались від сміху. Але тільки-но ми, напившись чаю, зібрались влаштуватись на ночівлю в нашому возі, як відчинились двері і пролунав голос секретаря:

— Ore, Кукушка, Хома, шнель, шнель!

Я прибіг в кімнату і застав таку сцену. Професор стояв біля свого ліжка з свічкою в лівій руці, а тремтячою правою показував на стіну, яку перетинала широка тріщина. Вздовж тріщини спускались вниз одна за одною дві великі фаланги.

— Хома, це який гидкий паразит? Я читаль, Туркестан живе каракурт, смертельни кусак!

— Ні, професоре, це фаланга, павук.

— Він теж кусайт? Вісім ніг, як у павук! Гидкий.

— Кусає і боляче, якщо його придавити і зачепити. Рука пухне, сильний жар буде.

— Донерветтер! Шше один бігайт, — скрикнув професор, показуючи на другу стіну, по якій з-під очеретяної стелі вискочила і швидко побігла фаланга середня завбільшки.

— Це жахливо! Тут спайт не мошна. Вночі ці павук покусайт нас. Виймайт наша намет, розбивайт надворі, пошалста!

В багажі на нашому возі, справді, був великий тюк з наметом, який експедиція взяла з собою. Довелось нам перевернути весь багаж, витягти і розв'язати тюк і ставити намет незнайомого нам фасону. Професор тримав свічку, на щастя, було тихо і вогонь не тушило. Секретар показав нам, як ставити стояки, натягувати полотнища, вкривати брезентом долівку, де забивати кілочки. Намет мав форму будиночка з низенькими прямовисними боковими стінками і високим дахом; до переднього стояка прикріплювався маленький столик. Всередині помістились обидва ліжка вздовж бокових стін і між ними залишився ще прохід з аршин завширшки.

Загалом провозились ми з півгодини, поки не влаштували вченим намет і не вклали у возі решту багажу, на якому спали самі. Німці, мабуть, спали погано, по-перше, з незвички в наметі і, по-друге, тому, що на дворі станції не було тихо. Під повіткою жували солому і форкали коні, в селищі гавкали собаки, іноді чулись голоси. І коли ми за звичкою прокинулись на світанку, в наметі вже розмовляли.

Виглянувши з воза, я побачив на півдні пишну картину. На горизонті тягнувся Східний Тянь-Шань довгою темною стіною, що була розрізана глибокими ущелинами і увінчана рядом великих зубців, немов величезна пилка. Ці зубці з верху до низу були вкриті снігом, що червонів у промінні сонця, яке вже сходило. Я вперше бачив такий високий сніговий хребет на всьому його протязі і з такої віддалі і милувався ним разом з Лобсином, який, проте, не раз бачив і інші снігові хребти, але не такі високі й довгі.

Німці, вийшовши з намету, побачили, що ми стоїмо на возі і дивимося на південь, і звернули на це увагу.

— Це який великий гора? — спитав професор.

— Це північне пасмо Східного Тянь-Шаню. Воно називається Ірен-Хабірга, а також Боро-Хоро, — відповів я.

— Турфан місто там, за цим гір?

— Ні ми поїдемо вздовж цих гір, поки вони не кінчаться.

Секретар приніс з намету карту і великий бінокль, потім витяг з фанзи стіл, вони розгорнули карту і по черзі дивились в бінокль і на карту, жваво розмовляючи. Від консула я також одержав карту, на якій було видно весь наш шлях і назви всіх станцій, щоб я міг називати їх професорові.

Я перелічив йому всі назви вчорашніх станцій, а він стежив по своїй карті і хитав головою, промовляючи: іст, іст, ріхтіх.

В цей день ми проїхали шість станцій, бо дорога була рівна, вона перетинала цю широку западину Джунгарії. Місцевість була одноманітна, часто траплялись солончаки, які подекуди не просохли після зими і були досить грязькі. По сірій і голій поверхні їх були розкидані плоскі горбики, що поросли зеленіючими кущиками різних солелюбних рослин. Солончаки замінялись плоскими підвищеннями сухого степу з полином або жмутами чию.

Хоча ми весь час наближались до Тянь-Шаню, але його вже з восьми годин ранку було видно гірше, ніж рано-вранці; навколо білих зубців почали згущатись хмари, які після полудня зовсім закрили їх, повиснувши кучерявою пеленою над темною стіною хребта. На останній вже можна було розрізнити хвойні ліси, що переривалися світлими і темними гребенями скель.

Сонце вже заходило, коли ми піднялись на підніжжя Тянь-Шаню, і на ніч зупинились в пригороді міста Шихо, або Кур-кара-усу, на великому заїжджому дворі. Тут тракт з Чугучака зімкнувся з великим трактом Бейлу, що йде вздовж підніжжя Тянь-Шаню з Урумчі в Кульджу і через те значно жвавіший, ніж перший, де ми коли-не-коли зустрічали легкові і вантажні вози з крамом і людьми.

Заїжджий двір був просторіший і кращий, ніж на тому тракті. В кімнаті, відведеній панам, було вікно, стіл і крісла; в стінах не видно було тріщин, де могли б ховатись фаланги, і вчені зважились спати в кімнаті. Надворі їм було б неспокійно: крім нас, були й інші проїжджі; розмови, різні вигуки порушували тишу до півночі.

Вечерю довелось готувати знову з баранини, але до чаю я дістав свіжі китайські парові булочки. На вигляд, вони не дуже апетитні — в тонкій скоринці кольору тіста, бо їх печуть не в гарячій пічці, а варять парою; тісто їх круте.

— Це який хліб, основ бурсак? — спитав професор, розрізавши і обнюхавши булочку.

— Це китайський хліб, — пояснив я, — мо-мо називається, він бараном не тхне, бо вариться на парі, а не смажиться в салі, як баурсак. Я гадаю, що він сподобається вам. У вас є масло або мед, щоб помастити це мо-мо?

Мед у німців був ще в запасі, вони покуштували і. були задоволені.

— Це мо-мо покупайт кошни день! — надійшла ухвала.

Вранці виявилось, що в секретаря під подушкою переночував великий жовтий скорпіон.

— Шше один гидкий паразит! — вигукнув професор, побачивши його. — Це теш отрутна кусак?

— Щось подібне до фаланги! — утішив я його.

— Шахлива це країна! Не розумійт, як китайси шивуть. Моше і отрутна хадюк в їх будинки водиться?

— Ні, гадюки в будинках не живуть, а фаланги і скорпіони водяться, — пояснив я і хотів було докинути, що бувають ще отруйні багатоніжки, але роздумав заздалегідь засмучувати професора. При вивченні руїн в Турфані він сам з ними познайомиться.

А втім, секретар показав себе не таким боягузом. Він дістав у багажі скляну баночку і з моєю допомогою-посадив в неї скорпіона на обурення професора, який щось спитав у нього по-німецьки, а потім випалив:

— Молодий шоловік башайт увозит додому цю комах, дружина показайт, якой бивайт небезпечни експедиціон!

Цього дня ми їхали трактом Бей-лу на схід. Чергувались китайські селища, поля з зеленими сходами хлібів та інші, на яких копали або орали селяни в широких солом'яних брилях, оголені до пояса і босі.

Дорога перетинала арики, по яких струмувала вода, виведена з гірських річок для зрошення полів. Та більше місця займали пустирі з степом, невеликими гаями, заростями чию або чагарників. Праворуч простяглись пасма передгір'їв, а за ними стіна Тянь-Шаню. Рано-вранці над нею ненадовго показались снігові шпилі, які згодом сховалися в хмарах.

Зустрічались часто легкі вози з пасажирами, вантажні з товарами, невеликі каравани верблюдів, ослюки, нав'ючені в'язками хмизу, мішками, корзинами з вугіллям, вершники на конях та ослюках.

В селищах ми бачили китаянок, які шкутильгали на своїх спотворених ніжках, напівголих і голих дітей, що грались в пилюці, стариків, що грілись на сонці.

^{Часто траплялись руїни, що лишились після дунганського повстання.}

Ввечері нам довелося зупинитись в невеликому селищі на березі великої ріки Манас, бо ми не потрапили в місто на другому березі цієї річки. Велика й бистра ріка ця тече з висот Тянь-Шаню, і перебрести через неї навесні і влітку можна тільки рано-вранці. Вдень багато прибуває води від танення льодовиків і снігів, а за ніч талої води меншає і проїхати можна, проте не завжди — тільки в суху погоду. На заїжджому дворі були юрби проїжджих, що чекали ранку, і професорові насилу вдалося випросити брудну і темну кімнату. На дворі ніде було поставити. намет, бо багато стояло возів, та й було б тут занадто неспокійно.

Я пішов шукати харчів на вечерю і біля єдиної крамниці побачив натовп покупців; продавали м'ясо верблюда, який нібито зламав собі ногу на броді через ріку, і тому його закололи. М'ясо було свіже, але не жирне — навесні верблюди худі після зимової роботи. Проте іншого не було, і я купив, зварив суп і підсмажив м'ясо кусками, подав його за баранину, бо запах не дозволяв видати його за яловичину. Кісток, звичайно, я не подав — вони могли виявити мій обман.

Професор був уже невдоволений поганою кімнатою і, покуштувавши м'ясо, пробурмотів:

— Снов баран, душше старий, сухи як тріска!

Все-таки вони поїли його; та коли я потім приніс чайник, професор сказав сердито:

— Моя секретар каварив сусідні китайса, яка вечеряв і сказайт — ця м'ясо не баран, а камель, руски мова верблюм називайт. Купець вас обманивайт, або ви мене обманивайт. Друхий рас секретар ходить с вами покупайт м'ясо.

— Ніякого іншого м'яса не було, — заперечив я, — і якби я не купив його, ви б не вечеряли.

— Чому ми не їхать далі, за ріка велика місто; каварят, баран покупайт мошно було!

Довелось вдруге пояснити, що ріка ввечері не дозволила доїхати до міста.

Боячись фаланг і скорпіонів, появою яких погрожували тріщини в стінах кімнати, вчені лягли спати, не роздягаючись, на руки натягли рукавички, а голови замотали рушниками. Спали, очевидно, погано, бо тільки-но розвиднилось — вони вже встали і зажадали чаю.

Ще до схід сонця ми виїхали далі. Всі проїжджі, що ночували в цьому дворі, теж поспішали, і кілька возів поїхали один за одним. Ріка текла тут кількома широкими рукавами, що були розділені голими гальковими островами. Це дало змогу перебрести її, бо навіть в рукавах течія була бистра і вода доходила майже до кузова возів.

Ми проїхали благополучно, якщо не зважати на те, що бризками води, які здіймались біля коліс, підмочило матраци і черевики професора та секретаря. На броді ми зустріли цілий ряд возів і караван верблюдів, що ночували в місті. Гортанні крики возіїв, що підганяли своїх тварин, стоячи на голоблях, шум води, скрегіт коліс по гальці, рев верблюдів, які не люблять глибокого броду і інколи навіть лягають на дно, коли вода омиває їхнє черево, — все це дуже пожвавлювало переправу протягом півгодини, за яку ми переїхали через всі рукави ріки.

В місті віз професора, що їхав спереду, зупинився коло м'ясної крамниці, і секретар гукнув мене. Вивішені біля крамниці баранячі туші, певно, сподобались професорові, він звелів купити м'яса, щоб гарантувати собі обід і вечерю хоча б з ненависної баранини.

Цього дня ми їхали далі по Бсй-лу. Тракт ішов тепер на південний схід, а надвечір повернув навіть на південь — в розрив гір. Ліворуч поблизу залишилась самітня гірка з красивими будівлями буддійського монастиря, що притулились на її схилах.

Вже присмерком ми приїхали в Урумчі і зупинились в північному передмісті. Заїжджий двір був гарний. Відвели чисту кімнату з вікном, столом і кріслами; кан був накритий матами, стіни побілені і без тріщин, і наші німці були вдоволені. В м'ясній крамниці знайшлась навіть яловичина, хоча й пісна на вигляд; секретар звелів купити її на два дні для них (в Урумчі передбачалась зупинка), а баранину, куплену в Манасі, віддав нам. Купили ми також парові булочки мо-мо і коробку з китайським печивом, яке на вигляд сподобалось секретареві, але потім було забраковане професором. За чаєм він обнюхав його, покуштував кілька штук різного фасону, поморщився і сказав:

— Це гебек майт запах баран і гидки гешмак (смак)!

Секретар теж покуштував і щось сказав по-німецьки, мабуть, не погоджуючись з оцінкою професора. Але останній віддав коробку мені, сказавши:

— Забирайт це гидки гебек і більше не покупайт нам!

Ми з Лобсином не ремствували і смачно з'їли печиво замість своїх уже досить черствих баурсаків. Слід сказати, що в китайське печиво кладуть цукор з цукрової тростини, погано очищений, який надає всім сортам однакового своєрідного смаку; до нього приєднується ще запах кунжутової олії, на якій печуть це печиво.

В Урумчі професор мав відвідати генерал-губернатора цієї великої провінції на заході Китаю, щоб дістати дозвіл на розкопки в Турфані. Російського консула в місті в той час не було, і побачення довелось нам організувати самим. Вранці Лобсин, одягнувшись у новий халат і взявши в хазяїна заїжджого двору китайський чорний капелюх і верхового коня, повіз в яминь візитні карточки професора і секретаря, заготовлені в Чугучаці. Це були смужки червоного паперу, довжиною в четверть і шириною в півчетверті, на яких чорною тушшю були написані ієрогліфами прізвища в китайській вимові. Прізвище Шпанферкель було зображене п'ятьма ієрогліфами, які читались Ши-пан-фа-ель-кей. Секретар Венцель перетворився у Ве-ні-са-ель, а я в Гу-гі-ши-ки. Разом з карточками були послані і паспорти, одержані в Чугучаці.

Любсин повернувся годин через дві разом з китайським чиновником невисокого рангу, що приїхав на ішаку й привіз паспорти і запросив нас прибути о третій годині дня. Він пояснив, що амбань встає рано і звичайно приймає відвідувачів о восьмій годині ранку, але для ян-жень (заморських людей) приїжджих робить виняток і приймає після обіду. Він обідає опівдні і потім відпочиває дві години.

Чиновник по секрету повідомив, що за люб'язний прийом треба відплатити підношенням і сказав, що амбаня цікавлять годинники бу-бу-бу (будильники), револьвери (кишенькова рушниця, шість раз стріляй) і біноклі (чорна труба далеко дивитися). Він поцікавився, чи є в нас такі речі. Таким чином, умови, аудієнції були наперед застережені.

У професора було два біноклі, і один він міг віддати, досить старий револьвер Лефоше теж міг віддати. Та невеликого будильника йому шкода було віддавати. Я переконав його, що ми завжди прокидаємось рано і будемо будити їх, коли скажуть, а подарувати годинник необхідно, щоб дістати дозвіл на розкопки.

З чемоданів витягли парадний мундир професора з орденом; секретар одягнувся в фрак, а я як перекладач одягнув новий халат і взяв у хазяїна парадний капелюх. Лобсин залишився в своїй монгольській одежі, бо мав супроводити нас лише до двору яминя і назад.

Для професора взяли його легкий віз, а ми поїхали верхи. Лобсин попереду, а я позаду воза. Подарунки були вкладені в красиву коробку з-під німецького печива з великою картинкою на кришці, що зображала огрядну німкеню в бальному декольте з букетом в руках. Професор вважав, що ця картинка дуже сподобається амбаню.

На воротях міської стіни перевірили наші паспорти і взяли невеликий збір «на мощення вулиць», встановлений амбанем для всіх проїжджих. Головна вулиця справді дуже потребувала цього. Ями, наповнені грязюкою чи каламутною водою, чергувались з буграми. Ми їхали дуже повільно, пробираючись через натовп, що сновигав туди і сюди або стояв коло крамниць і біля лотків вуличних торговців. З одних крамниць доносився стукіт молотків, скрегіт терпугів, з других — скрегіт жорен, що мололи зерно, з третіх тхнуло часником, кунжутною олією, пригорілим салом. Крики рознощиків, торговців, покупців, зустрічних візників і вершників не змовкали. На щастя, наш проїзд не збуджував цікавості — іноземців у глибині воза не видно було натовпові, а ми двоє скидались на монголів і не привертали до себе уваги.

З головної вулиці звернули в бічну, яка вела в яминь, шо стояв біля міської стіни, подалі від вуличного шуму. Яминь був обгороджений низькою стіною з широкими ворітьми, власне розривом, спереду якого на невеликій відстані тяглася стінка, на ній змальований був фантастичний дракон, як скрізь біля в'їзду в китайський яминь. Об'їхавши цю стінку, ми попали в перший двір, де спішились на запрошення солдатів, що вийшли з своїх фанз, які стояли з обох боків. Лобсин залишився тут при возі і конях, а ми троє пішли далі. У другому дворі нас зустрів чиновник, який вранці приїжджав до нас, і повів у третій двір, в глибині якого стояв будинок амбаня. Будинок був у звичайному китайському стилі — одноповерховий, з черепичним дахом, краї якого були трохи загнуті вгору. Великі квадратні вікна були заклеєні папером. До вхідних дверей вело кілька східців, на яких нас зустріли ще два чиновники, вищі рангом, коли зважати на колір і сорт кульок на їх капелюхах. Вони провели нас у великий приймальний зал, майже пустий, видно було тільки кілька крісел і маленьких квадратних столиків біля них.

Ми зупинились недалеко від дверей і завели розмову з одним із чиновників, поки другий пішов доповісти амбаню про наш приїзд. Трохи згодом з дверей в глибині залу вийшов амбань, людина середніх років, досить огрядний, в халаті фіолетового шовку і чорній куртці, на грудях жовтим шовком був вишитий фантастичний тигр. Червона кулька на його капелюсі свідчила про високий чин. Його супроводило кілька мандаринів різного рангу і з десяток слуг.

Ми підійшли ближче і вклонились, амбань відповів легким кивком голови і рукою показав нам на крісла, а сам сів у парадне крісло трохи віддалік. На двох кріслах по обидва боки його сіли чиновники з синіми кульками. Слуги зараз же подали всім чай в невеликих фарфорових чашках без ручок, накритих блюдцем з вирізом, через який можна було пити, не піднімаючи блюдця. Чашки поставили кожному на столик біля його крісла і тут же для нас на маленьких блюдечках цукор крихітними кусочками. Китайці пили чай без цукру.

Після двох-трьох ковтків, зроблених для пристойності за китайським етикетом, почалась розмова. Амбань спитав, відкіля ми приїхали і чого. Він говорив пекінським наріччям, але запитання відразу ж повторював один з чиновників на нанкінському, так що секретар професора розумів усе і відповідав; тому в моїй участі потреби не було.

Трохи згодом я розумів запитання амбаня, але погано розбирав відповіді секретаря, бо нанкінським наріччям частина звуків вимовляється інакше.

Амбань питав про завдання експедиції і розкопок, говорив, що в руїнах міста біля Турфана на стінах намальовано багато буддійських божеств, трапляються також черепки посуду і речі ще стародавніші. Він сказав, що дозволяє перемалювати картини, але копати можна не глибше однієї четверті. За виконанням цього буде стежити повітовий начальник Турфана.

Потім розпитували про подорож через Росію, про Німеччину, її імператора і двір (досить наївно), про Чугучак і дорогу в Урумчі. Час від часу амбань сьорбав чай, і ми робили, як і він; користуючись цими перервами, професор щось говорив секретареві стиха.

Потім слуги подали всім кальяни — невеликі металеві коробки з довгою трубкою, яку брали в рот, а слуга запалював тютюн в другій короткій трубці, зануреній нижнім кінцем у воду, що наповнювала коробку. Таким чином тютюновий дим проходив через воду. Професор курив сигари, але для пристойності йому теж довелось зробити три затяжки, поки не згоріла маленька порція тютюну, покладена в люльку. Секретар взагалі не курив і після першої затяжки так закашлявся, що викликав усмішку амбаня, який похитав головою.

Я звик до кальяну і курив з задоволенням. Амбань заявив, що тютюн найкращий, привезений з Ланьчжоу в Ганьсу.

Коробку з подарунками чиновник, що зустрів нас у другому дворі, взяв там же і відніс до амбаня.

Покуривши, амбань встав і, висловлюючи подяку за підношення, спитав з усмішкою, чи всі жінки в Німеччині такі огрядні, як намальовано на коробці, і чи завжди ходять напівроздягнені. Що відповів секретар, я не зрозумів, але амбань розсміявся і, склавши кулаки, підніс вгору великі пальці, чим китайці виявляють велике задоволення. Після цього він поклоном відпустив нас і пішов з своїм почтом в глибину залу. Ми розкланялись і вийшли в супроводі одного з чиновників до третього двору, де той, прощаючись, побажав нам щасливої дороги.

Ранком на другий день той самий чиновник привіз нам подарунки-відповідь — тушу баранини, побачивши яку, професор поморщився, кілька коробок китайського печива і невеличку головку цукру — все це як провізію на дорогу. Він спитав, чи нема в нас туалетного мила і стеаринових свічок — для дружини амбаня. Професорові довелось видати з дорожнього запасу пачку свічок і брусок мила. Одержавши це, чиновник запросив секретаря поїхати з ним в яминь і одержати заготовлений дозвіл на розкопки в Турфані. Секретар і Лобсин поїхали з чиновником, і через годину Лобсин повернувся з паспортами і дозволом.

Професор віддав передню частину барана хазяїну заїжджого двору, а задню залишив в запас на дорогу разом з печивом і цукром. Німецького гебека в них уже не було, і він примирився з думкою, що доведеться їсти китайське печиво.

Цей день пішов на переговори з китайськими возіями про переїзд в Турфан, куди можна було проїхати за три дні на довгих, тобто не міняючи коней на станціях. Ми найняли двоє дужих коней для легкого воза і три мули для вантажного. Секретар з моєю допомогою купив чотири китайські лопати, два кайла, обгорткового паперу і вати для загортування дрібних речей, добутих при розкопках, та харчів на дорогу. Професор звелів також купити пляшку китайської горілки, дуже міцної, але погано очищеної, з запахом сивушної олії.

Дорога в Турфан іде на південний захід глибоким зниженням у Східному Тянь-Шані, в північній частині якого розташоване Урумчі. Поминувши жваві вулиці міста і його південного передмістя, приміські сади й городи, ми виїхали в степ і незабаром піднялись на плоский перевал через низькі пасма Дуншань. Направо від нашої дороги йшли в далечінь на захід пасма Тянь-Шаню, підносячись дедалі вище. Там були долини рік Каш, Текес і Хайду-Гол та плато Юлдус, населені кочовиками. Ліворуч височіли скелясті відроги гірської групи Богдо-Ула, найвищої в цій частині Тянь-Шаню на схід від Урумчі. Дві вічноснігові вершини цієї групи часом показувалися з-за відрогів і хмар.

З перевалу дорога спустилась в довгу й широку западину з озерами Сайопу і Айдинкуль, облямованими заростями очерету.

Цією западиною ми їхали до заходу сонця. Богдо-Улу весь час видно було ліворуч, і її снігові вершини вабили до себе подорожніх, що знемагали від спеки. Поза заростями дно западини було пустинею, вкритою щебенем і галькою.

Ночували на станції Ту-Дун, де воду дають чудові джерела. Кімната тут була брудна й темна, так що професор визнав за краще спати на своєму возі. Спати йому дуже заважали комарі, вони пробирались через щілини, а секретар у фанзі виспався добре.

Другого дня дорога йшла поблизу озера Айдинкуль по солончаках і заростях, наближаючись до хребта Джаргес, який стрімко обривається до западини озера, облямовуючи його з півдня. Незабаром показалась зелень великого оазиса Даванчин біля підніжжя хребта, і я гадав, що його зрошують річки, які стікають з гір. Але виявилось, що вода виходить численними джерелами з дна западини, утворюючи кілька річок, які перед підніжжям хребта Джаргес зливаються в цілий потік, що проривається через цей хребет дикою непрохідною ущелиною.

Від станції Даванчин дорога піднялась на перевал через хребет, а потім довго йшла мальовничими ущелинами його південного схилу до станції Хукулу. Далі ми їхали то між різнобарвними жовтими і червоними голими горбами, то ділянками чорної щебеневої пустині і пізно ввечері, дістались до станції Куурга.

Останній день був гнітючий. Довго їхали голою пустинею без всякої рослинності, спускаючись дедалі нижче і наближаючись до широкої западини південного підніжжя Тянь-Шаню, що лежить нижче рівня океану. Сонце пекло нестерпно. Тільки після полудня почались кольорові горби, яри і, нарешті, пасмо невисоких гір Ямшинтаг, через яке ми їхали долиною з садами і городами таранчів. Показались незнайомі нам дерева — тутові, горіхові, пірамідальні тополі, туя і виноградники; все свідчило про дуже теплий клімат. Зупинились на заїжджому дворі в передмісті китайського Турфана.

Слід сказати, що Турфан складається з двох міст: китайського, де живуть амбань, манчжурські солдати і китайські торговці та ремісники, і мусульманського, де живуть таранчі, тобто тюрки, які становлять корінне населення Східного Туркестану, і їхній князь. Обидва міста віддалені одне від одного на 2–3 версти і оточені садами, виноградниками, городами і полями, які зрошуються ариками з річок, що утворюються з численних джерел в долинах, які проривають Ямшинтаг.

За дорученням професора я розпитував хазяїна заїжджого двору та інших китайців про руїни стародавніх міст. Ми довідались, що верст за 15 на захід від мусульманського Турфана є руїни великого міста Яр-Хото, за 5 верст на південь від китайського Турфана — старий Турфан, теж в руїнах, а на сході біля підніжжя того ж пасма гір Ямшинтаг в кількох місцях є руїни Кара-Ходжі, Ідикут-Шарі, Астана, Муртука та ін. Ми довідались також, що ці руїни дуже потерпіли під час останнього мусульманського повстання, бо таранчі знищили зображення буддійських божеств — статуї і фрески, а штукатурку храмів вони віддавна використовують для удобрення своїх полів, в грунті яких мало вапна.

Ці відомості дуже засмутили професора, який із старих книг знав про багатства стародавніх міст у цій місцевості, ще ніким не вивчених, і тому сподівався на багату здобич старожитностей. Але оглянути руїни все-таки треба було, а розкопки могли виявити багато з того, що уціліло від розкрадання. Тому треба було дістати дозвіл місцевого китайського амбаня, якого не можна було обійти, хоча дозвіл генерал-губернатора вже був.

Візит відбувся так само, як і в Урумчі, але обстановка була простіша. Амбань був старий манчжур і нанкінським наріччям не володів. Тому роль перекладача довелось виконувати мені. Амбань заявив, що найближчі до міста руїни в старому Турфані і Яр-Хото зовсім знищені мусульманами, і радив оглянути руїни Кара-Ходжі і сусідні, що краще збереглися.

А втім, пізніше ми дізнались, що всі руїни були приблизно в однаковому стані і що амбань просто хотів здихатись нашої експедиції. Він боявся, що іноземці та їхні роботи привернуть до себе увагу китайців Турфана, які збиратимуться натовпами і біля житла янгуй-цзе, і на місці розкопок; доведеться посилати солдатів для охорони від занадто допитливих глядачів, можуть статись конфлікти і т. ін. А в Кара-Ходжі, куди він випроваджував нас, живуть виключно таранчі, які буддійськими старожитностями не цікавляться і турбувати іноземців не будуть.

Амбань дуже наполягав на нашому переїзді в Кара-Ходжу і дозволив розкопки лише в цій місцевості. Професору довелось поступитись, і ми наступного дня вирушили в Кара-Ходжу.

Дорога йшла спочатку Турфанським оазисом, а потім кам'янистою пустинею з дуже бідною і дрібною рослинністю вздовж підніжжя пасма Булуєктаг, що тяглося суцільною стіною, яка круто обривалась на південь і була немов гофрована дрібними вибоїнами. Біля південного підніжжя Булуєктагу починалась гола пустиня, тільки вздовж струмків, що витікали з поперечних ущелин пасма, тяглися будинки і сади невеликих селищ.

З однієї з ущелин цього пасма витікала річка Кара-Ходжа, яку ми шукали.

В селі Кара-Ходжа ми зупинились у мусульманина на заїжджому дворі; цей двір відрізнявся від звичайних китайських рядом тополь, що затіняли фанзи і навіси від палючого проміння сонця. Оскільки експедиція збиралась прожити тут місяць або два, треба було знайти для неї квартиру спокійнішу, ніж заїжджий двір. Ми з Лобсином пішли шукати, але в усьому селі не знайшли нічого путящого. Жоден з поселенців не мав таких двох кімнат, які міг би звільнити для приїжджих. Довелось піти в сусіднє село Астана на другому березі річки Кара-Ходжа. Там місцевий старшина мав велику садибу і погодився відвести окрему фанзу з двома кімнатами для експедиції.

^{Частина стіни з фресками лихого божества.}

Тут фанзи відрізнялись від китайських тим, що в них не було кана, який заміняло невелике підвищення глинобитної долівки. На ньому таранчі розкладають на ніч килими або тонкі ватні матрацики своїх постель. Вікна були заклеєні папером. Для професора роздобули стіл і дві табуретки, а для упорядкування добуваних старожитностей — кілька дощок і жердин; з них Лобсии змайстрував полички. Складапі ліжка німці поставили на підвищенні, і в кімнаті залишилось так мало місця, що чемодани і ящики експедиції довелось поставити в першій кімнаті, де ми з Лобсином розклали свої постелі на підвищенні; ніяких меблів тут не було.

Влаштувавшись, ми пішли оглядати руїни Ідикут-Шарі за дві версти на південь від селища Астана. Це стародавнє місто було оточене стіною в 7–8 сажнів висоти і займало площу довжиною коло версти і шириною в три четверті версти. На висоті 5 сажнів на внутрішній стороні стіни містились гнізда, в які колись були вставлені балки висячої галереї. На зовнішній стороні подекуди були камери в сажень глибини і півсажня ширини, мабуть для розміщення зовнішньої варти. Будівлі міста в середині стін були дуже зруйновані і великі площі займали оброблені поля з проведеними до них ариками. Де-не-де траплялись купи уламків і стіни окремих будинків, серед них і двоповерхових, що мали ряд кімнат із склепистими стелями, судячи з їх решток. На стінах подекуди залишалась ще штукатурка і сліди фресок.

До північної стіни міста зсередини тулився цілий ряд фанз, а в південно-західній частині міста ми побачили масивну двоповерхову квадратну будівлю, заввишки понад 6 сажнів, яка ніби краще збереглася, але, звичайно, без даху. Коли ми підійшли ближче, виявилось, що площа другого поверху менша, ніж першого, і він розміщений уступом назад. Отвори, які віддалік здавались вікнами, були просто глибокими нішами, в яких уціліла частина штукатурки і рештки статуй буддійських божеств. Але з жодного боку не було входу всередину будівлі, і спадало на думку, що ця будівля — суцільна маса сирої цегли, споруджена ради цих ніш для статуй богів.

Професор пояснив нам, що в Індії, де багато буддійських храмів, такі споруди називаються «ступа», хоча всередині деяких з них міститься велика статуя Будди.

За міськими стінами, із східної сторони, ми побачили дещо краще збережені споруди; глянувши на них, Лобсин вигукнув: «Це субургани, такі самі, як в наших монастирях!»

Я переклав професорові ці слова, і той сказав, що індійська ступа те саме, що й субурган у монголів, і це або надмогильний пам'ятник або споруда для установлення статуй божеств і яких-небудь реліквій.

Ці субургани складались з квадратної основи в шість футів заввишки і плоского купола такої ж висоти. Ми налічили їх більше двадцяти. Деякі з них були зруйновані, і виявилось, що всередині їх є кругла камера з склепінням і рештками штукатурки, колись, мабуть, вкритої фресками.

Огляд руїн показав професорові, що багато праці заберуть розкопки і далеко менше зарисовки і фотографування решток статуй і фресок на стінах і в нішах.

Я забув сказати, що експедиція привезла з собою велику фотографічну камеру і сухі фотопластинки, вже винайдені на той час. Перед тим в Семипалатинську я вже чув про фотографію і навіть знімався у приїжджого фотографа. Але той сам готував фотопластинки в темній кімнаті перед зніманням, поливаючи скляну пластинку желатиною з світлочутливими солями. В подорожі такий спосіб, звичайно, не можна було застосовувати.

^{Стіна з нішами, в яких ще видно залишки статуй буддійських божеств.}

На другий день почалась наша робота по вивченню руїн Ідикут-Шарі. Хоч ми не наймались розкопувати землю, але професор умовив нас на це, посилаючись на те, що таранчі, найняті для розкопок, будуть затаювати монети і всі цінні знахідки, і тому довіряти їм не можна. Нам він запропонував окрему платню за цю роботу для початку, щоб побачити, що трапляється в руїнах, і потім вже наймати таранчів для розкопок, але під нашим постійним наглядом. Ми погодились, бо й нам було цікаво дізнатись, які скарби є в стародавніх містах.

Отже, озброївшись кайлами й лопатами, ми пішли до руїн разом з професором і в одній з будівель, від якої збереглися лише стіни, почали копати землю в кімнатах. Спочатку прибрали уламки склепіння, що обвалилось на долівку великими купами глини, осколками цегли і всякого сміття. Потім почали розкопувати долівку тонкими в півчетверті шарами по всій площі кімнати. Долівка була дуже тверда, і довелося працювати кайлом. У верхньому шарі знайшли кілька черепків фарфорового посуду, а глибше — нічого. Але в смітті, викиданому з кімнати, знайшли кілька дуже позеленілих мідних монет, черепки глиняного і фарфорового посуду, статуетку Будди з випаленої глини і клаптики паперу з китайськими ієрогліфами.

^{В одній з будівель, від якої збереглися лише стіни, почали копати грунт.}

Ця робота показала, що треба ретельно розкопувати сміття, яке вкриває долівку кімнат і дає різні знахідки, тоді як долівку ще треба перевіряти, чи не насипана вона, пізніша, і тільки тоді вже копати її.

Першим днем робіт професор був задоволений і доручив нам розкопувати кімнати всіх будівель одну за одною, а сам з секретарем почав докладний огляд і опис руїн. Вони найняли ще таранчу, який носив важкий фотоапарат і мольберт для зарисовування фресок фарбами. Зарисовки робив сам професор, а секретар фотографував, обмірював будівлі та кімнати, складав план міста. Він заходив разів два на день до нас, забирав все те, що ми відкопали, і записував, у якій кімнаті що було знайдено.

Хоч і був ще тільки кінець травня, а спека стояла дуже велика. Широка западина біля південного підніжжя Тянь-Шаню, в якій стоять міста Турфан і Люкчун, — справжнє пекло протягом теплого півріччя. Тянь-Шань захищає її від північних холодних вітрів, а низькі пасма гір Ямшинтаг, Булуєктаг і Туєктаг, що облямовують западину з піівночі, самі нагріваються мов печі, і вночі від них віє жаром. На півдні підноситься хребет Чолтаг, як кажуть таранчі, зовсім голий, а з сходу западину замикають піщані гори Кумтаг, цілком складені з сипучого піску, який ще більше розпікається сонцем і вночі віддає цю спеку западин:. Вона являє собою майже пустиню, крім оазисів, які тягнуться смужками вздовж річок, що живляться підземними волами Тянь-Шаню. Серед западини прямо на південь від нашого місцеперебування синіло велике озеро з гірко-солоною водою, оточене широкою білою смугою солі, що віддалік здавалась смугою снігу, який вабив до себе подорожнього, що знемагав від спеки[6].

Тому після першого дня роботи в руїнах, коли всі ми дуже стомились, було вирішено запровадити такий порядок: вставати на світанку, з сходом сонця йти на роботу і о десятій годині ранку, коли сонце починає вже дуже припікати, повертатись додому, обідати, відпочивати годин до чотирьох і потім працювати до заходу. Присмерком вечеряти і спати до світанку.

В недільні дні я й Лобсин відпочивали, професор і секретар працювали вдома, переглядали, описували і вкладали речі, добуті при розкопках; секретар креслив плани міста і будівель, зняті за тиждень, а професор підправляв фарбами свої зарисовки фресок і переписував начисто свої спостереження.

Слід зазначити, що роботи в них було не так багато. Статуї божеств були здебільшого розбиті, без голів і часто без всієї верхньої половини тулуба, а іноді й без ніг. Штукатурки, на якій колись були намальовані фрески, в багатьох кімнатах і нішах не було, вона відвалилась або покришилась від часу чи була оббита таранчами на удобрення полів. Таранчі розтягли також багато цегли з руїн як готовий матеріал для своїх будиночків. Через це уцілілі фрески були лише обривками; повні траплялись дуже рідко.

В одній з будівель, що найкраще збереглася, професор знайшов на уцілілій частині склепіння зображення птаха Гаруде у вигляді людини з крилами, з пташиними ногами з кігтями і з стрілами в руках, а під ним фігуру жінки, що падає вниз головою. В другій будівлі частина фрески зображала лихого генія Махакала індійського культу з чотирма руками і свинячою мордою, що сидить на трупах своїх переможених ворогів. Частини фресок зображали квіти, різні візерунки, голови птахів, фрагменти людей в убранні, мабуть, оздобленому дорогоцінним камінням, а також Бодисатву, що сидить у квітці лотоса. Професор сказав нам, що всі ці зображення мають багато спільного з мистецтвом індійського буддизму і, очевидно, виконані майстрами-індусами.

^{Фреска, знайдена в руїнах Кара-Ходжа.}

Наші розкопки дали монети мідні, срібні, рідко золоті, черепки глиняного і фарфорового посуду, ґудзики, маленькі глиняні, зрідка бронзові статуетки божеств і клаптики списаного паперу з китайськими, уйгурськими і санскритськими письменами. Написи подекуди збереглися і в нішах на штукатурці, на підніжжях статуй, і секретар акуратно копіював їх літера в літеру.

Сміття в будівлях нам доводилось, викинувши цеглу та її уламки, перебирати руками, а дрібне просіювати через сито, щоб не загубити якусь маленьку річ. Через це розкопки йшли повільно, і кожна кімната, залежно від площі і кількості навалу, потребувала від двох до чотирьох чи навіть п'яти днів роботи.

Одного разу з нами трапилась досить неприємна пригода. Ми працювали в будівлі, коло якої протікав невеликий арик для зрошення поля, що займало частину міста. На полі вже доспівала пшениця. Викидаючи сміття через стіну, ми загатили арик і не помітили цього.

Раптом нас оточило п'ятеро таранчів з серпами в руках і обвинуватили в затопленні поля, яке вони прийшли жати. Вони назвали нас злодіями, які шукають скарби, зариті в місті. Ми виправдувались, говорили, що ми робітники експедиції, яка має дозвіл турфанського амбаня на розкопки. Але таранчі не повірили нам, примусили спочатку прибрати сміття, що загачувало арик, а потім повели нас до старшини, але не селища Астана, де була наша квартира, а села Кара-Ходжа. Тут до двору старшини зібрався натовп таранчів, які, почувши про спіймання злодіїв, вимагали, щоб нас відправили під вартою до люкчунського вана, як начальника всієї округи. Перспектива прогулятися в Люкчун, що був віддалений на 40 верст, в саме пекло пустинною дорогою була досить таки неприємна, тим більше, що час був пізній, і ми збиралися йти додому відпочивати.

Старшина, на щастя, виявився згідливим. Довідавшись, що ми живемо в селі Астана, він відправив нас до старшини цього села, який знав про роботи і бачив всіх нас, відвідуючи нашу квартиру. В нього справа швидко з'ясувалась. Виявилось, що поля в руїнах Ідикут-Шарі належать частково жителям селища Кара-Ходжа, які ще нічого не знали про експедицію — трапилось це на початку наших розкопок. Старшина, звичайно, відпустив нас додому.

Під час перебування в селищі Астана я довідався в розмові з таранчами, що вони дуже оригінальним способом дістають воду для зрошення полів у сухому і жаркому кліматі западини, де дощі випадають дуже рідко і, коли не поливати, ні хліба, ні овочі, ні сади рости не будуть. Таранчі проводять довгі галереї, які починаються канавами в тому місці, де хочуть обробити поля і сади, потім, поступово заглиблюючись, стають підземними, тобто штольнями, і, просуваючись далі на північ з невеликим нахилом, щоб вода текла, нарешті досягають в товщі пухких наносів, що складають грунт западини, водоносного шару; з нього вода по штольні і канаві надходить на поля. Ці штольні називають кяризами, довжина їх досягає 2–3 верст та й більше. Щоб провести їх» на це треба вкласти багато праці, а тому їх споруджують цілим селищем. Проводять кяризи з допомогою найпростіших шахт, які викопують на певній відстані одна від одної на глибину майбутньої штольні, а потім з кожної шахти риють штольні в обидві сторони назустріч таким же штольням сусідніх шахт. Ліс для кріплення шахт і штолень тут дорогий і через це використовують його мало, і кяризи майже на всьому протязі нічим не кріплені. Тож в них нерідко трапляються обвали, кяризи потребують нагляду і частого ремонту, та зате дають змогу збільшити посівну площу, зрошуючи пустиню.

^{Це стародавнє місто займало площу в три квадратні версти.}

В цій западині, кажуть таранчі, дощі випадають так рідко, що у них склалась приказка: «у нас дощ буває один раз за десять років». Вони вважають навіть, що дощ приносить шкоду, бо після дощу на винограді і хлібах з'являється пліснява, що зменшує врожай. Та ще шкідливіші гарячі вітри, які в липні і серпні дмуть з півдня з пустинних гір Чолтаг і Куруктаг. А навесні і восени урагани приносять багато піску. Зважаючи на ці розповіді, можна подумати, що піщані гори Кумтаг, які замикають западину із сходу, створені цими вітрами.

Ми самі спостерігали ще одне явище, яке характеризує цю западину, — це тумани з пилу, які бували кілька раз у червні і липні. При повному затишші повітря сповнюється найдрібнішою курявою, такою густою, що навіть близьких гір Булуєктаг, верст за дві-три від нас, не було видно, а сонце світило так тьмяно, що можна було дивитись на нього, не мружачи очей. Ця курява вбирала так багато сонячного тепла, що в курні дні замість звичайної спеки почувалась прохолода.

Загалом же клімат цієї западини всім нам не сподобався: вночі ми погано спали через духоту, а денному відпочинку заважали незліченні мухи. В секретаря все тіло вкрилось висипом і дуже свербіло. Професор запевняв, що навіть в Африці, де він вів розкопки в долині ріки Нілу біля пірамід Єгипту, не було такої спеки. Він називав западину: «страшно пекельни яма».

Але в нього та секретаря була цікава й спокійна робота, а ми з Лобсином займались розкопуванням сміття і особливо просіюванням його, від чого піднімалась в'їдлива вапняна пилюка. Це нам скоро надокучило, тим більше, що траплялись ті самі предмети, які втратили інтерес новизни.

Тому, коли наприкінці липня наблизився строк закінчення нашого договору, я заявив професорові, що нам час кінчати роботу, щоб повернутися в Чугучак для спорядження каравану. Він відповів, що розкопки для нього настільки цікаві, що він хоче пробути тут до вересня чи навіть жовтня. Він умовляв нас залишитись, обіцяючи збільшити винагороду. Але нам було б занадто невигідно відмовитись від торгового каравану заради тяжкої роботи на розкопках, і ми не погодились. Професор наполягав, навіть погрожував, що поскаржиться люкчунському князю і турфанському амбаню, що ми залишаємо його до закінчення робіт без перекладача, незважаючи на договір. Мені довелось нагадати йому, що договір ми склали на певний термін, який на днях кінчається, що ми виконали більше, ніж було домовлено, бо весь час займались розкопками, заміняючи робітників, що зовсім не входило в наші обов'язки. Кінець кінцем я заявив, що в день закінчення договору ми поїдемо звідси прямо додому і цим зробимо велику поступку йому, бо в цей день нас за договором експедиція мала довезти назад в Чугучак. Тоді він поступився, але попрохав знайти йому двох робітників і показати їм, як ми ведемо розкопки.

Це було не важко. Таранчі були вільні від польових робіт. Перший урожай на полях (пшениця) був уже зібраний, а другий (кунжут, гаолян) ще не вистиг. Я знайшов двох таранчів, і ми за два дні вивчили їх, як вести розкопки. Але оскільки професор не був упевнений, що вони здаватимуть йому все знайдене, особливо монети і металеві речі, йому довелось для нагляду приставити до них секретаря. Він помстився нам тим, що при розрахунку видав лише платню за весь час, згідно з договором, і прибавку за розкопки, але не оплатив нам проїзду назад в Чугучак, посилаючись на те, що в договорі про це нічого не було сказано окремо. Але ми були раді розстатися з німцями, з важкою роботою і з жарким кліматом западини. На одержані гроші ми купили пару добрих коней з сідлами і поїхали порожнем, роблячи щодня в середньому по 50 верст, ночуючи на заїжджих дворах, щоб діставати гарний корм для коней і не турбуватись вночі пасти їх та про свою їжу. Через це ми їхали трохи довше, ніж з німцями на змінних конях, але 20 серпня були вже дома, а на початку вересня вирушили з своїм караваном в Монголію.

Повернулись ми лише в другій половині листопада і довідались, що професор прибув наприкінці жовтня в Чугучак і привіз п'ять возів з скарбами, добутими в руїнах. З таким вантажем він їхав, звичайно, на довгих, а не на змінних конях, і досить повільно. Консулові він поскаржився на нас і заявив, що ми його покинули і взагалі погано обслуговували. А втім, я побував у консула відразу ж після приїзду в Чугучак і розказав про все, так що той був обізнаний і примусив професора заплатити гроші за проїзд назад в Чугучак своїм коштом.

Ця наша третя подорож дала нам обом мало заробітку, та зате ми побачили нові цікаві місця, познайомились з таранчами та їх життям і дізнались, що можна знайти в руїнах стародавніх міст. Це пригодилось нам згодом: я навчився знімати плани будинків ззовні і всередині і вести розкопки грунту тонкими шарами з ретельним переглядом всього добутого з кожного шару, упаковувати його і реєструвати.