Віолета

1

Я з’явилася на світ у буремну п’ятницю 1920-го морового року. Того дня, коли я народилася, пропало світло, як це часто бувало в грозу, і запалили свічки й гасові лампи, які про всяк випадок завжди тримали під рукою. Моя мати Марія Ґрасія відчула перейми, які так добре знала, бо вже народила п’ятьох дітей, і віддалася стражданню, змирившись із думкою, що приведе на світ іще одного хлопця при допомозі своїх сестер, які не раз зараджували їй в таку критичну мить і не втрачали голови. Родинний лікар уже кілька тижнів без перепочинку працював в одному з польових шпиталів, і їм здавалося нетактовним кликати його заради чогось такого прозаїчного, як пологи. У попередні рази вони могли розраховувати на повитуху, завжди одну і ту саму, але та жінка стала однією з перших жертв інфлюенци, а іншої вони не знали.

Моя мати обраховувала, що все своє доросле життя була вагітною, породіллею або очунювала після викидня. Її старшому синові Хосе Антоніо виповнилося дев’ятнадцять років, цього вона була певна, бо він народився в рік одного з наших найстрашніших землетрусів, який зруйнував пів країни і залишив по собі тисячі мерців, але не пам’ятала точно ні віку інших дітей, ані того, скільки вагітностей не доносила. Кожен викидень на кілька місяців позбавляв її дієздатності, а кожні пологи надовго лишали виснаженою та меланхолійною. Перед заміжжям вона була найгарнішою дебютанткою столиці, стрункою, з незабутнім обличчям із зеленими очима і напівпрозорою церою, та надмір материнства деформував її тіло і вичерпав дух.

В теорії вона любила своїх дітей, але на практиці воліла тримати їх на зручній віддалі, бо енергія цієї ватаги хлопців вносила бойовий розрух в її маленьке жіноче царство. Якось вона зізналася своєму сповіднику, що приречена народжувати хлопців, це наче диявольське прокляття. Як покуту мала цілі два роки щодня проказувати вервичні молитви і зробити значну пожертву на ремонт церкви. Чоловік заборонив їй ще колись сповідатися.

Під наглядом тітки Пілар Торіто, хлопчисько, який робив усіляку чорну роботу в домі, заліз на драбину і прив’язав мотузки, що зберігались у шафі для такої оказії, до двох сталевих гаків, які сам колись забив у стелю. Моя мати, в сорочці, стоячи навколішки і вхопившись руками за мотузку, якийсь час, що здався їй вічним, тужилась, лаючись, як пірат, чого ніколи не робила в інші моменти. Тітка Пія, зігнувшись між її ніг, була готова прийняти новородка перед тим, як він торкнеться землі. Вона вже мала наготовані відвари з кропиви, полину і рути, потрібні після пологів. Ревіння бурі, що билась у віконниці та видирала черепицю з покрівлі, заглушило стогони і довгий фінальний зойк, коли я висунула спочатку голову, а потім тіло, вкрите слизом і кров’ю, яке випорснуло з рук моєї тітки і гепнулося на дерев’яну підлогу.

— Яка ти незграбна, Піє! — крикнула Пілар, піднімаючи мене за ніжку. — Це дівчинка! — додала вона здивовано.

— Не може бути, подивися добре, — знесилено прошепотіла моя мати.

— Кажу ж тобі, сестро, у неї нема цюцюрки, — відказала тітка.

Того вечора мій батько вернувся додому пізно, після того, як повечеряв і зіграв кілька партій у бріску[1] в клубі, і пішов просто до себе в кімнату, щоб зняти одяг і для профілактики прополоскати горло алкоголем перед тим, як привітатися з родиною. Він попросив чарку коньяку в чергової служниці, якій навіть на думку не спало сповістити йому новину, бо вона не звикла розмовляти з господарем, і пішов привітатися з дружиною. Іржавий запах крові попередив його про те, що сталося, перш ніж він переступив поріг. Він застав матір у ліжку, розпашілу, зі змокрілим від поту волоссям, у чистій сорочці, вона відпочивала. Мотузки зі стелі вже прибрали і відра з брудним ганчір’ям теж.

— Чому мені не сказали?! — вигукнув він, поцілувавши свою жінку в чоло.

— А як ми мали це зробити? Шофер з тобою, а жодна з нас не пішла б пішки в таку грозу, навіть якби твої озброєні гевали дозволили нам пройти, — відказала Пілар не надто привітно.

— Це дівчинка, Арсеніо. Нарешті в тебе є донька, — втрутилась Пія, показуючи йому згорток, який тримала на руках.

— Слава Богу! — прошепотів батько, але усмішка сповзла з його обличчя, коли він побачив те, що визирало зі бганок шалі. — У неї ґуля на лобі!

— Не хвилюйся. Деякі діти такими народжуються і за кілька днів приходять до норми. Це прикмета тямущості, — зімпровізувала Пілар, щоб не казати йому, що його донька приземлилася в життя головою.

— Як ви її назвете? — поцікавилась Пія.

— Віолета, — сказала моя мати твердо, не давши своєму чоловікові можливості втрутитися.

То було уславлене ім’я маминої прабабки, яка вишила герб першого стягу Незалежності у 1800 році.

Пандемія не захопила мою родину зненацька. Щойно рознісся поголос про вмирущих, які волочилися вулицями порту, і про лячну кількість синіх трупів у морзі, мій батько Арсеніо дель Вальє обрахував, що до столиці ця напасть дійде за кілька днів, і не втратив самовладання, бо чекав її. Він підготувався до такого розвитку подій із бистротою, з якою робив усе і яка допомагала йому вести справи і заробляти гроші. Він єдиний з братів ішов шляхом відновлення престижу багатої людини, яким вирізнявся мій прадід і який успадкував мій дід, але з роками втратив, бо мав надто багато дітей і був чесний. З п’ятнадцяти дітей, яких породив той дід, живими залишились одинадцятеро — значне число, яке свідчило про силу крові Дель Вальє, як вихвалявся мій батько, але потрібні чималі зусилля й гроші, аби утримувати таку чисельну родину, тож багатство потроху розтануло.

Ще до того, як преса назвала ту хворобу її ім’ям, мій батько вже знав, що йдеться про іспанську інфлюенцу, бо був у курсі світових новин завдяки іноземним газетам, які приходили в Клуб Уніон із запізненням, але містили більше інформації, ніж місцеві, а також радіо, яке він сам змайстрував, дотримуючись вказівок інструкції, при допомозі якого він підтримував контакт з іншими радіолюбителями і так, поміж хрипів і писків короткохвильового зв’язку, дізнавався про справжні спустошення пандемії в інших місцях. Він стежив за поширенням вірусу із самого початку, знав, що той, немов фатальний вітер, пронісся Європою і Сполученими Штатами, і дійшов висновку, що коли його наслідки були настільки трагічними в цивілізованих країнах, то в нашій, де ресурси такі обмежені, а люди є більшими невігласами, можна було сподіватися ще гіршого.

Іспанська інфлюенца, яку для скорочення прозвали грипом, приходила із запізненням на два роки. На думку наукової спільноти, ми уникли зарази завдяки географічній ізольованості, природному бар’єру гір з одного боку та океану з іншого, цілющості клімату і віддаленості, яка захищає нас від непотрібного швендяння заражених іноземців, але глас народу приписував це втручанню падре Хуана Кіроґи, якому присвятили превентивні хресні ходи. Це єдиний святий, якого варто почитувати, бо в тому, що стосується домашніх чуд, йому немає рівних, хоча Ватикан його не канонізував. Утім, 1920 року вірус прийшов у всій своїй красі та славі з таким напором, якого ніхто не міг собі уявити, і спростував наукові й теологічні теорії.

Зараза починалася з могильного холоду, який ніщо не могло послабити, гарячкової трясучки, оглушливого болю голови, палючого печіння в очах і горлі, марення зі страшним видінням смерті, що чатувала на віддалі півтора метри. Шкіра ставала щораз темнішого фіолетового кольору, руки і ноги робилися чорними, кашель не давав дихати, кров’яниста піна наповнювала легені, жертва скімлила від тривоги і кінець наставав через асфіксію.

Мій батько, і не без підстав, підозрював, що на війні в Європі інфлюенца викосила більше солдатів, які були скупчені в окопах і не мали можливості уникнути зараження, ніж кулі та гірчичний газ. З такою ж лютістю вона спустошила Сполучені Штати і Мексику, а потім поширилася Південною Америкою. В газетах писали, що в інших країнах трупи стосами лежать на вулицях, як дрова, бо нема ні часу, ні достатньо цвинтарів, аби їх поховати, що третина людства інфікована і що буде понад п’ятдесят мільйонів жертв, але новини були такими ж суперечливими, як і страхітливі чутки, що розносились. Півтора року тому було укладене перемир’я, яке поклало край жахливій Великій війні в Європі, що тривала чотири роки, і лише зараз ставав відомий реальний масштаб пандемії, який приховувала військова цензура. Жодна держава не подавала числа своїх втрат; лише Іспанія, яка залишалася нейтральною в конфлікті, поширювала новини про цю хворобу і тому її врешті-решт стали називати іспанкою.

Раніше люди в нашій країні йшли на тамтой світ через звичні причини, себто безпросвітну убогість, погані звички, бійки, нещасливі випадки, забруднену воду, тиф і старіння. То був природний процес, який давав час на гідне поховання, та з приходом грипу, що накидався з пажерливістю тигра, доводилося нехтувати розрадою вмирущих і похоронними ритуалами.

Перші випадки було помічено у портових вертепах наприкінці осені, але ніхто, крім мого батька, не звернув на це належної уваги, позаяк жертвами були не надто чеснотливі дамочки, злочинці та контрабандисти. Казали, що то венерична хвороба, привезена з Індонезії заїжджими моряками. Утім, невдовзі повсюдну напасть приховати стало неможливо і вже не можна було й далі скидати вину на проміскуїтет і веселе життя, бо хвороба не розбирала між грішниками й доброчесними. Вірус узяв гору над падре Кіроґою і вільно розгулював, безжально накидаючись на дітей і старих, бідних і багатих. Коли злягла вся трупа оперети і кілька депутатів конгресу, таблоїди проголосили кінець світу і відтак уряд вирішив закрити кордони і контролювати порти. Та було вже пізно.

Марними були відправи, які служили три священники, і торбинки з камфорою, які чіпляли на шию, щоб запобігти зараженню. Зима, що наближалася, і перші дощі погіршили ситуацію. Довелося на скору руку облаштовувати польові шпиталі на спортивних полях, морги в льодовнях муніципальної скотобійні і спільні могили, куди мали скидати трупи бідняків, засипані негашеним вапном. Оскільки вже знали, що хвороба проникає через ніс і рот, а не через укус комара або якогось хробака в нутрощах, як думала чернь, запровадили носіння масок, але якщо їх не вистачало навіть медичному персоналу, який боровся з пошестю на передовій, то й решті населення вони також не були доступні.

Президент країни, син італійських іммігрантів у першому поколінні, що сповідував прогресивні ідеї, був обраний за кілька місяців до того голосами новопосталого середнього класу і робітничих профспілок. Мій батько, як і всі його родичі Дель Вальє, друзі та знайомі, не довіряв йому через реформи, які той збирався проводити, бо ті були невигідні консерваторам, і через те, що він був чужинцем без старовинного кастильсько-баскського прізвища, однак схвалював те, як він протистояв катастрофі. Першим розпорядженням було замкнутися в домах, щоб уникнути зараження, та, позаяк ніхто не звернув на нього уваги, президент оголосив надзвичайний стан, комендантську годину вночі і заборону цивільному населенню швендяти без поважної причини — під загрозою штрафу, арешту і в багатьох випадках лупня.

Зачинили школи, торговельні заклади, парки та інші місця, де зазвичай скупчувались люди, але деякі державні установи, банки працювали, курсували поїзди і вантажівки, які постачали міста, і залишались відчиненими алкогольні крамниці, бо вважалося, що спиртне у поєднанні з великими дозами аспірину вбиває заразу. Ніхто не рахував умерлих від інтоксикації таким поєднанням алкоголю з аспірином, як зауважила моя тітка Пія, що була непитущою і не вірила в аптекарські засоби. Поліція не справлялася з примусом до послуху і запобіганням злочинам, як того боявся мій батько, тож довелося звернутися до військовослужбовців, аби вони патрулювали вулиці, попри їхню заслужену репутацію хамів. Це спричинило переполох в опозиційних партіях, а також серед інтелектуалів і митців, які не забули різню беззахисних робітників, серед яких були жінки і діти, учинену військовими кілька років перед тим, а також інші випадки, коли вони з багнетами напереваги кидалися на цивільне населення, наче то були іноземні вороги.

Святилище падре Хуана Кіроґи переповнилося вірянами, які прагнули зцілитися від інфлюенци, і в багатьох випадках це сталося, та маловіри, яких ніколи не бракує, казали, що коли хворому вистачило сили піднятися три­дцятьма двома уступами до каплиці на горі Сан-Педро, то він уже був зцілений. Однак вірних це не бентежило. Попри те, що публічні зібрання були заборонені, зібрався стихійний натовп з двома єпископами на чолі, який мав намір іти до святилища, але солдати розігнали його ударами прикладів і пострілами. За п’ятнадцять хвилин вони застрелили двох і поранили шістдесят трьох людей, один з яких тієї ж ночі помер. Офіційний протест єпископів було проігноровано головою уряду, який не прийняв прелатів у своєму кабінеті, а відповів їм у письмовій формі через секретаря, що «до того, хто не скорятиметься закону, буде застосовано тверду руку, навіть якщо йтиметься про Папу». Відтоді ніхто не мав бажання повторити паломництво.

У нашій родині не було жодного зараженого, бо ще до прямого втручання уряду мій батько вжив необхідних запобіжних заходів, керуючись тим, як інші країни здолали пандемію. По радіо він зв’язався з управителем своєї лісопильні, хорватським іммігрантом, якому повністю довіряв, і той прислав йому з півдня двох найкращих лісорубів. Батько озброїв їх такими допотопними рушницями, що й сам би не потрафив з них стріляти, поставив по одному при кожному вході до садиби і наказав нікого не впускати і не випускати, за винятком його самого і мого найстаршого брата. То був не надто практичний наказ, бо, звісно, вони не збиралися спиняти членів родини пострілами, але присутність цих двох чолов’яг могла віднадити злодюжок. Лісоруби, які нараз стали озброєними охоронцями, в дім не заходили: спали на сінниках у возовні, харчувалися їжею, яку кухарка передавала їм через вікно, і пили сивуху, яку батько постачав їм без обмежень разом із пригорщами аспірину, щоб убезпечитися від зарази.

Задля власного захисту батько купив з-під поли англійський револьвер «Webley», який був випробуваний на війні, і почав займатися стрільбою по мішенях на задньому дворі, полохаючи курей. Насправді він боявся не так вірусу, як охоплених відчаєм людей. В нормальні часи у місті було повно босяків, жебраків і злодіїв. Якщо повториться те, що коїлося в інших місцях, то зросте безробіття, забракне харчів і почнеться паніка і в такому разі навіть доволі порядні люди, які досі обмежувалися протестами перед будівлею конгресу, вимагаючи роботи та справедливості, порушуватимуть закон, як у ті часи, коли безробітні шахтарі з півночі, голодні й розлючені, наринули в місто і принесли тиф.

Батько закупив провізію на всю зиму: мішки картоп­лі, борошна, цукру, олію, рис і боби, горіхи, в’язанки часнику, в’ялене м’ясо і ящики фруктів та овочів, щоб зробити консерви. Чотирьох синів, наймолодшому з яких щойно виповнилося дванадцять, він відправив на південь, ще до того як школа Сан-Ігнасіо за наказом уряду призупинила навчання, але Хосе Антоніо залишився у столиці, бо збирався вступати в університет, щойно світ прийде до норми. Поїздки було скасовано, але мої брати встигли сісти в останній пасажирський поїзд, який відвіз їх на станцію Сан-Бартоломе, де на них чекав Марко Кусанович, хорватський управитель, якому звеліли приставити їх до роботи пліч-о-пліч із місцевими суворими лісорубами. Жодного панькання. Так вони будуть зайняті та здорові, а заразом не буде клопоту вдома.

Моїй матері, двом її сестрам Пії та Пілар і хатнім служницям було строго наказано сидіти вдома і в жодному разі нікуди не виходити. Моя мати мала слабі легені через перенесені в юності сухоти, була делікатної будови тіла і не могла наражатися на ризик заразитися грипом.

Пандемія не надто змінила рутину закритого світу, яким був наш дім. Головні двері з різьбленого червоного дерева вели в просторий темний вестибюль, куди виходили дві вітальні, бібліотека, парадна їдальня, більярдна і ще одна зачинена кімната, яку називали конторою, бо в ній стояли півдюжини металевих шафок, забитих документами, яких уже віддавна ніхто не переглядав. Друга частина дому була відокремлена від першої вимощеним португальськими кахлями патіо з мавританським фонтаном, чий механізм подачі води не працював, і безліччю камелій, посаджених у вазонах; ці квіти й дали назву садибі: дім з камеліями. З трьох боків патіо тяглася скляна галерея, яка з’єднувала кімнати щоденного користування: їдальню, кімнату для ігор, ще одну для шиття, спальні й туалети. В галереї було прохолодно влітку і більш-менш тепло взимку завдяки жаровням з вуглям. Остання частина дому була царством челяді й тварин; там містилися кухня, пральня, пивниця, возовня і низка жалюгідних кімнаток, де ночували хатні служниці. Моя мати зрідка навідувалась у той третій двір.

Садиба належала моїм дідові з бабою по лінії батька, і коли вони померли, вона була єдиним чогось вартим, що дістали у спадок їхні діти. Її вартість, поділена на одинадцять частин, мало що значила для кожного з них. Арсеніо, єдиний, хто мав бачення майбутнього, запропонував, що викупить у братів їхні частки, потроху сплачуючи їм ­внес­ки. Спочатку інші сприйняли це як послугу, бо цей старий домище мав безліч конструкційних проблем, як пояснив їм мій батько. Ніхто при здоровому глузді там би не жив, але йому потрібен простір для його дітей і тих, які ще з’являться на світ, а також для дуже літньої тещі і сестер його дружини, двох старих панн, які жили з його ласки. Згодом, коли він почав зволікати з обіцяними виплатами і врешті взагалі їх припинив, його стосунки з братами зіпсувалися. Він не мав наміру їх обдурити. Йому випадали фінансові оказії, і він сам собі обіцяв, що сплатить їм решту з відсотками, та минали роки від однієї відстрочки до іншої і про борг було забуто.

Оселя й справді була занедбаною руїною, але двір займав півкварталу і мав виходи на дві вулиці. Хотілося б мені мати фотографію, Каміло, щоб показати її тобі, бо там починається моє життя і мої спогади. Ті хороми втратили той блиск, якими відзначалися колись, до економічного краху, коли дідусь ще повелівав кланом своїх численних дітей та армією слуг і садівників, які утримували дім у бездоганному стані, а сад був раєм квітів і фруктових дерев — із заскленою оранжереєю, де росли орхідеї з інших кліматичних зон, і чотирма мармуровими статуями з грецької міфології, як було тоді заведено серед знатних родин, що були вирізьблені тими самими місцевими умільцями, які висікали могильні плити. Старих садівників уже немає, а нові є бандою нероб, як казав мій батько. «Якщо й далі так піде, дім заросте бур’яном», — повторював він, але нічого не робив для вирішення ситуації. Він волів любуватися природою здалеку, та не вважав її вартою своєї уваги, яка була зосереджена на прибутковіших справах. Прогресуюче руйнування садиби його не надто непокоїло, бо він збирався жити в ній лише доти, доки буде треба: дім нічого не був вартий, але ґрунт був чудовий. Він мав намір продати його, коли його ціна достатньо зросте, навіть якщо доведеться чекати не один рік. Його аксіомою було кліше: купувати дешево й продавати дорого.

Вищий клас перебирався в передмістя, якнайдалі від державних закладів, базарів і курних площ, загиджених голубами. Спостерігалась лихоманка зносити такі особняки, аби споруджувати офісні будівлі чи багатоквартирні будинки для середнього класу. Столиця була і залишається одним з найбільш сегрегованих міст світу, і позаяк ці вулиці, які були головними із часів колоніальної епохи, поступово займатимуть нижчі класи, мій батько мусив би переселити свою родину, аби не видатися дивним в очах своїх друзів і знайомих. На прохання моєї матері він провів у дім електрику і встановив унітази, тоді як усе решта тихо руйнувалося.

2

Моя бабуся по матері цілими днями ниділа в галереї, сидячи у фотелі з високою спинкою, настільки поглинута своїми спогадами, що за шість років не промовила жодного слова. Мої тітоньки Пія та Пілар, на кілька років старші від моєї матері, також жили з нами. Перша була милою жіночкою, яка розумілася на зіллі і володіла даром зцілення накладанням рук. У двадцять три роки вона збиралася заміж за троюрідного брата, якого любила з п’ятнадцяти років, але так і не вбрала шлюбну сукню, бо її наречений за кілька місяців до весілля раптово помер. Через те, що розтин не проводили, бо родичі не дали на це згоди, його смерть приписали вродженій ваді серця. Пія визнала себе вдовою по єдиному коханому, вбралася у строгий траур та інших претендентів вже не підпускала.

Тітонька Пілар була гарною, як усі жінки в її родині, але робила все можливе, аби не здаватися такою, і кепкувала із чеснот та окрас жіночності. Було кілька відважних юнаків, які в молодості намагалися за нею упадати, але вона подбала про те, щоб їх відлякати. Шкодувала, що не народилася на півсторіччя пізніше, бо тоді б реалізувала своє прагнення стати першою жінкою, що підкорила Еверест. Коли шерп Тенцінґ Норгей та англієць Едмунд Гілларі здійснили це 1953 року, Пілар плакала з розпуки. Вона була високою, дужою та спритною і мала владний темперамент полковника; виступала в ролі економки і займалася справами, яких ніколи не бракувало. Мала талант до механіки, придумувала домашні приладдя, їй приходили до голови оригінальні способи усунути їхні недоліки, тому казали, що Бог помилився щодо неї статтю. Ніхто не дивувався, коли бачив, як вона, видершись на дах, керує заміною черепиці після підземних поштовхів або не гидує взяти участь у рубанні курей та індиків на задньому дворі до Різдвяних свят.

Карантин, запроваджений через інфлюенцу, мало відчувався в нашій родині. В нормальні часи покоївки, кухарка і праля мали вільні лише два вечори на місяць; шофер і садівники мали більше свободи, бо чоловіки не вважалися челяддю. Винятком був Аполоніо Торо, велетенський юнак, який за кілька років до того постукав у двері Дель Вальє з проханням дати поїсти і залишився в домі. Припускали, що він є сиротою, але ніхто не завдав собі труду це перевірити. Торіто на вулицю потикався рідко, бо побоювався, що на нього накинуться, як це вже не раз бувало: його дещо звіриний вигляд і простодушність підбивали на гріх. Він тягав дрова і вугілля, шліфував і натирав воском паркет і виконував іншу чорну роботу, яка не вимагала розмислу.

Моя мати не дуже любила бувати в товаристві і в кращі часи виходила якомога менше. Супроводжувала свого чоловіка на зібрання родини Дель Вальє, які були такими численними, що можна було заповнити річний календар річницями, хрестинами, весіллями і похоронами, але робила це знехотя, бо через гамір у неї боліла голова. Могла послатися на погане здоров’я або чергову вагітність, щоб залишитися вдома чи поїхати в санаторій для сухотників у горах, де одужувала від бронхіту і користала з нагоди відпочити. За гарної погоди вона їздила на коротку прогулянку в шикарному автомобілі марки «Форд Т», який її чоловік придбав, допіру вони увійшли в моду, що розвивав самогубну швидкість п’ятдесят кілометрів за годину.

— Одного дня я покатаю тебе на власному літаку, — пообіцяв їй батько, хоча то було останнє, чого б вона бажала як транспортний засіб.

Батька захоплювала аеронавтика, яка вважалася примхою авантюристів і плейбоїв. Він думав, що в майбутньому ці літачки з полотна і дерева будуть доступні кожному, хто зможе за них заплатити, як автомобілі, і він буде одним з перших, хто вкладатиме в них гроші. В нього все було продумано. Він купить їх з рук у Сполучених Штатах, у розібраному вигляді привезе в країну, щоб уникнути сплати мита, а потім, зібравши їх, як належить, продасть за ціною золота. Завдяки одній із примх долі через багато років мені випаде здійснити його мрію у дещо зміненому вигляді.

Шофер відвозив мою матір на закупи в турецький пасаж або у Версальський салон на зустріч із котроюсь із її своячок, яка вводила її в курс родинних пліток, але майже ніщо з цього останніми місяцями не було можливе — спочатку через її важкий живіт, а згодом внаслідок самоізоляції через пандемію. Зимові дні були короткими і минали за грою в карти з моїми тітками Пією і Пілар, шиттям, плетінням і покаянними молитвами на вервиці разом з Торіто і хатніми служницями. Вона наказала зачинити кімнати відсутніх синів, дві вітальні та їдальню. В бібліотеку заходили лише її чоловік і старший син. Торіто запалював там коминок, аби не відсиріли книжки. В решті кімнат і в галереї горіли вугільні жаровні, на яких стояли казани з окропом і листям евкаліпту, щоб очистити дихання і відігнати привид інфлюенци.

Мій батько і брат Хосе Антоніо не дотримувалися ні карантину, ні комендантської години: перший — бо був одним з тих бізнесменів, які вважалися незамінними для доброго функціонування економіки, а другий — тому що допомагав батькові. Вони мали пропуск, як і інші промисловці, підприємці, політики і медичні працівники. Батько із сином ходили в контору, зустрічалися з колегами та клієнтами і вечеряли в Клубі Уніон, який не зачинили, бо то було б однаково, що зачинити собор, хоча ресторан втрачав у якості у міру того, як персонал почав вмирати. На вулиці вони прикривалися фетровими масками, пошитими моїми тітками, а перед сном промивали горло алкоголем. Вони знали, що до інфлюенци ніхто не має імунітету, однак сподівалися, що завдяки цим заходам і окурюванню евкаліптом зараза не просочиться в наш дім.

У часи, коли мені випало народитися, такі сеньйори, як Марія Ґрасія, усамітнювалися, щоб приховати вагітність від сторонніх очей, і не годували своє потомство — це вважалося поганим смаком. Зазвичай наймали годувальницю, бідну жінку, яка відлучала від грудей власне дитя, аби винайняти їх іншому малюкові, якому пощастило в житті більше, але мій батько не дозволив, щоб якась незнайомка приходила в наш дім. Вона могла принести з собою інфлюенцу. Проблему мого харчування вирішили за допомогою кози, яку помістили в третьому патіо.

Від мого першого дня і до п’яти років я була під опікою виключно тітоньок Пії і Пілар, які розбалували мене так, що майже зіпсували мою вдачу. До цього доклався також мій батько, бо я була єдиною дівчинкою серед ватаги хлопців. У тому віці, коли інші діти вчаться читати, я не вміла їсти сама, мене годували з ложки, а спала я, скрутившись клубочком, у колисці, яка стояла біля ліжка моєї матері.

Одного дня батько дозволив собі зробити мені зауваження, бо я розбила на друзки порцелянову голову ляльки, брязнувши нею об стіну.

— Невихована шмаркачка! Зараз ти в мене дістанеш!

Ніколи раніше він не підносив на мене голосу. Я впала долілиць на підлогу, ревучи, мов оглашенна, як робила це часто, і вперше у нього урвався безмежний терпець, з яким він завжди до мене ставився: схопивши мене за плечі, він так енергійно мною тріпонув, що, якби не втрутилися тітоньки, скрутив би мені в’язи. Від здивування моя вдавана істерика миттю припинилася.

— Цьому дівчиську потрібна англійська гувернантка, — постановив розгніваний батько.

І так у нас з’явилася міс Тейлор. Батько знайшов її через агента, котрий вів деякі його справи в Лондоні, який попросту дав оголошення в газету «Таймс». Домовлялися вони за допомогою листів і телеграм, які кілька тижнів йшли в один бік і стільки ж ішла відповідь у інший, та попри часові та мовні перешкоди — бо агент не володів іспанською мовою, а англійський словниковий запас мого батька обмежувався темою валют та експортних документів — їм вдалося порозумітися і найняти ідеальну особу, надійну жінку з досвідом і добрим ім’ям.

Через чотири місяці мої батьки і брат Хосе Антоніо повели мене, вбрану як на свято в пальтечко із синього оксамиту, солом’яний капелюшок і лаковані черевички, в порт зустрічати англійку. Нам довелося зачекати, поки з корабля пішохідними містками на берег зійдуть усі пасажири, привітаються з тими, хто прийшов їх зустріти, сфотографуються в розхристаних групах і позбирають свій незлічимий багаж, щоб пристань спорожніла і ми змогли розгледіти самотню фігурку, що стояла з нещасним виглядом. І тут мої батьки виявили, що гувернантка є зовсім не такою, як вони думали, з огляду на листування, усіяного лінгвістичними непорозуміннями з агентом. Насправді, перед тим як її найняти, мій батько в одній зі своїх телеграм розпитав її лише про одне: чи любить вона собак. Вона відповіла, що надає перевагу людям.

Через одне з міцно вкорінених у моїй родині упереджень вони сподівалися, що то буде зріла й старомодна жінка, з гострим носом і поганими зубами, як ті дами з британської колонії, з якими вони були неблизько знайомі чи бачили їхні портрети у світській хроніці. Міс Джозефіна Тейлор була молодою жінкою ледь за двадцять, невисокою і ледь повненькою, але не товстою, вбраною в сукню гірчичного кольору прямого крою із заниженою талією, фетровий капелюшок у формі казанка і туфлі на ремінці. Вона мала лазурові очі, підведені чорним олівцем, який підкреслював їх переляканий вираз, волосся кольору соломи і ту церу, мов рисовий папір, яка буває в дівчат з холодних країн і з роками безжально морщиться й покривається плямами. Хосе Антоніо зміг порозумітися з нею, послуговуючись англійською мовою, якої навчився на інтенсивних курсах, але не мав нагоди практикувати.

Моїй матері ця міс Тейлор, свіжа, мов яблучко, відразу сподобалась, але її чоловік почувався обманутим, бо, запрошуючи її так здалека, він хотів, аби вона привчила мене до дисципліни, прищепила гарні манери і заклала основи прийнятної шкільної освіти. Він постановив, що мене навчатимуть вдома, аби уберегти від шкідливих ідей, вульгарних звичаїв і захворювань, які занапащали дітей. Пандемія згубила декого з наших далеких родичів, але в нашому домі ніхто не став її жертвою; проте існувало побоювання, що вона повернеться з новою силою і сіятиме смерть серед дітей, які, на відміну від дорослих, які вижили в першу хвилю вірусу, не мали до нього імунітету. Через п’ять років країна ще не цілком оговталася від біди, якої він наробив; вплив на систему охорони здоров’я та економіку був настільки руйнівним, що коли деінде панувало шаленство двадцятих років, ми в нашій країні досі жили дуже скромно. Мій батько боявся за моє здоров’я, не підозрюючи, що мої зомління, судоми й вибухові блювання є породженням непересічного мелодраматичного таланту, яким я тоді володіла, але, на жаль, втратила. Йому здавалося очевидним, що модна flapper, яку він зустрів у порту, не була відповідною особою для того, щоб доручити їй завдання приборкати цю дитину з диким норовом. Однак ця чужоземка піднесе йому ще не один сюрприз, включно з тим фактом, що насправді вона не була англійкою.

До приїзду міс Тейлор нікому не було ясно, яке місце вона займатиме в домашній ієрархії. Її не можна було зарахувати до розряду покоївок, але й членом родини вона не була. Батько сказав, щоб з нею поводилися ввічливо та стримано, що їстиме вона зі мною в галереї чи буфетній, а не в їдальні, і наказав, аби для неї приготували кімнату бабусі, яка кілька місяців перед тим померла, сидячи у фотелі. Торіто відніс у підвал важкі розсохлі меблі з потертою оббивкою, які належали старенькій, їх замінили іншими, не такими похмурими, аби гувернантка не впала в зажуру, бо, як сказала тітка Пілар, у неї для цього й так буде достатньо підстав, позаяк вона матиме справу зі мною і пристосовуватиметься до життя у варварській країні на краю світу. Йшлося про нашу. Вона підібрала шпалери у стриману смужку і завіси в бляклі рожі, які вважала підходящими для старої діви, та заледве побачивши міс Тейлор, зрозуміла, що то була помилка.

Уже за тиждень гувернантка зблизилася з родиною значно більше, ніж цього сподівався її наймач, і питання про її положення на соціальній драбині, таке важливе у цій класово розшарованій країні, відпало. Міс Тейлор була люб’язною і скромною, та аж ніяк не боязкою, змусила всіх себе поважати, включно з моїми братами, які були вже дорослими, однак і далі поводились як дикуни. Навіть два вівчурі, яких мій батько придбав у часи пандемії, аби ті захищали нас від можливих грабіжників, і які врешті перетворилися на розбещених кімнатних песиків, слухались її. Міс Тейлор досить було вказати їм на підлогу і, не підносячи голосу, віддати наказ своєю мовою, щоб вони, прищуливши вуха, злізали з фотелів. Нова гувернантка відразу ж встановила для мене режим і почала прищеплювати мені певні норми співжиття, попередньо показавши моїм батькам план навчання, який включав гімнастику на свіжому повітрі, уроки музики, науки і мистецтва.

Мій батько запитав у міс Тейлор, як у такому молодому віці вона стільки знає, і вона відказала, що для цього існують підручники. Передусім вона пояснила мені, чому варто казати «будь ласка» і «дякую». Якщо я відмовлялась це робити і з ревом падала долі, вона жестом спиняла мою маму і тіток, які притьмом бігли мене втішати, і дозволяла мені качатися, доки я не виб’юсь із сил, а сама тим часом незворушно продовжувала читати, плести чи розставляти принесені із саду квіти у вази. А ще вона не звертала увагу на мою вдавану епілепсію.

— Допоки в неї не тече кров, ми не станемо втручатися, — постановила вона, і її перелякано послухались, бо не наважились піддати сумніву її дидактичні методи.

Вважали, що раз вона приїхала з Лондона, то знає що робить.

Міс Тейлор сказала, що я вже завелика, щоб і далі спати в колисці в кімнаті моєї матері, і попросила поставити ще одне ліжко в її власній кімнаті. Перші дві ночі вона підпирала двері комодом, щоб я не втекла, та невдовзі я скорилася своїй долі. Вона ж одразу взялася привчати мене вдягатися та їсти самотужки: її методом було лишати мене напівголою, доки я не навчуся вбирати на себе бодай частину речей, і садовити мене перед тарілкою з ложкою в руці, чекаючи зі спокоєм монаха-трапіста, що, відчувши голод, я почну їсти. Результати були такими вражаючими, що за короткий час бузувір, який вимотував нерви усім мешканцям дому, перетворився на нормальну дівчинку, яка ходила хвостиком за гувернанткою, зачарована пахощами її бергамотового одеколону і її пухкенькими руками, що мелькали в повітрі, мов голуби. Як діагнозував мій батько, п’ять років я просилася, аби мене взяли в шори, і нарешті я їх мала. Мати й тітоньки сприйняли це як докір, однак мусили погодитись, що дещо суттєве змінилося. Атмосфера стала м’якшою.

Міс Тейлор бренькала на фортепіано радше з ентузіазмом, ніж талантом, і співала балади тоненьким, але добре поставленим голоском; її добрий слух допоміг їй швидко навчитися говорити дещо неправильною, однак зрозумілою іспанською мовою, яка містила деякі міцні слівця з лексикону моїх братів, якими вона сипала, не знаючи їхнього значення. Завдяки її сильному акценту вони не звучали образливо, а позаяк її ніхто не виправляв, вона й далі їх говорила. Вона ледве зносила важку їжу, але зберігала свою британську незворушність у стосунку до місцевої кухні, а також лишалася цілком байдужою до зимових злив, сухої і курної літньої спеки і підземних поштовхів, через які гойдалися люстри і пересувалися стільці. Єдине, чого не могла терпіти, це забій тварин на задньому дворі, який назвала дикунським і жорстоким звичаєм. Їй здавалося звірством їсти рагу з кролика чи курки, яких ми знали особисто. Коли Торіто на уродини свого господаря зарізав козу, яку відгодовував три місяці, міс Тейлор злягла в ліжко з гарячкою. Відтак тітка Пілар вирішила купувати м’ясо деінде, хоча й не бачила різниці між тим, де вбивати бідну тварину: на базарі чи вдома. Мушу уточнити, що то була не та коза, яка була моєю годувальницею, коли я була немовлям: та сконала від старості через кілька років.

Дві скрині із зеленої латуні, з яких складався багаж міс Тейлор, містили в собі підручники та книжки про мистецтво, всі англійською мовою, мікроскоп, дерев’яну скриньку з усім необхідним для хімічних дослідів і два­дцять один том останнього видання Enciclopedia Británica, опублікованого 1911 року. Вона стверджувала, що якщо чогось нема в енциклопедії, то це тому, що його не існує. Її гардероб складався з двох вихідних убрань і відповідних їм капелюшків, одне з яких було тією сукнею гірчичного кольору, в якій вона зійшла з корабля, і пальта з хутряним коміром зі шкури якогось ссавця, якого важко було ідентифікувати; решта були прості спідниці й блузки, на які в будні вона накидала робочий халат. Вдягалася і роздягалася вона зі спритністю акробата, тож я ніколи не бачила її в самій білизні, а тим паче оголеною, хоча ми ділили кімнату.

Моя мати стежила, аби перед сном я молилась іспанською мовою, бо молитви англійською могли бути єретичними і хтозна, чи розуміють їх на небі. Міс Тейлор належала до англіканської церкви, і через це не мусила йти з нами на католицьку літургію, а також це увільняло від спільного читання вервечних молитов. Ми ніколи не бачили, щоб вона читала Біблію, яка лежала на її нічному столику, чи займалася релігійним прозелітизмом. Двічі на рік вона ходила на англіканську службу, яку відправляли в домі когось із англійських колоністів, де співала гімни та спілкувалася з іншими іноземцями, з якими зазвичай пила чай і обмінювалася журналами й романами.

З нею моє життя значно поліпшилося. У перші роки свого дитинства я намагалася то так, то сяк нав’язати свою волю, і позаяк мені завжди це вдавалося, я не чулася ні безпечною, ні захищеною. Як стверджував мій батько, я була сильнішою, ніж дорослі, і не мала на кого спертись. Гувернантка не змогла цілком приборкати моє бунтарство, але прищепила правила доброї поведінки в товаристві, а ще їй вдалося відучити мене заторкувати в розмові функцій організму і хвороб, які в нашій країні є улюбленими темами. Чоловіки говорили про політику і бізнес; жінки — про свої болячки та домашню прислугу. Прокинувшись зранку, моя мати перевіряла, що їй болить, і записувала це в той самий зошит, в якому був перелік ліків, які вона приймала колись і тепер, вона часто розважалась тим, що перечитувала ті сторінки з такою ж ніжністю, з якою гортала альбом з родинними фотографіями. Я йшла шляхом своєї матері: я стільки прикидалась хворою, що була знавцем багатьох хвороб, та завдяки міс Тейлор, яка не звертала на мене уваги, вони вилікувалися самі.

Попервах я робила домашні завдання і грала на фортепіано, щоб догодити їй, та згодом мені стало приємно вчитись. Заледве я навчилася вільно писати, міс Тейлор звеліла мені вести щоденник у гарненькому зошиті, оправленому в шкіру, з крихітним замочком — цей звичай зберігся в мене на все життя. Коли я навчилася вільно читати, то взялася за Enciclopedia Británica. Міс Тейлор придумала гру, в якій ми змагалися, загадуючи одна одній маловживані слова, і так запам’ятовували їхнє значення. Невдовзі Хосе Антоніо, якому мало сповнитися двадцять три роки і який не мав жодного наміру покидати затишок батьківського дому, також приєднався до нашої гри.

Мій брат Хосе Антоніо вивчав право — не через покликання, а тому що в ту епоху було вкрай мало професій, прийнятних для людей нашого класу. Право здалося йому кращим, аніж дві інші можливості: медицина чи інженерна справа. Хосе Антоніо допомагав моєму батькові вести бізнес. Арсеніо дель Вальє представляв його як свого улюбленого сина, свою праву руку, і той відповідав цьому вирізненню, бо цілком віддавався допомозі батькові, хоча не завжди погоджувався з його рішеннями, які здавалися йому необачними. Не раз він застерігав його, що той забагато бере на себе і робить шахри-махри зі своїми боргами, однак, на думку мого батька, великий бізнес робиться в кредит і жоден підприємець з комерційною жилкою не працює з власними грошима, якщо може це робити з чужими. Хосе Антоніо, який мав доступ до творчої бухгалтерії цього бізнесу, вважав, що має бути межа, що не можна занадто натягувати струну, бо вона обірветься, але мій батько запевняв, що в нього все під контролем.

— Одного дня ти управлятимеш імперією, яку я зараз будую, але ти мусиш ворушишся і навчитися ризикувати, бо інакше не зможеш цього робити. До речі, сину, я бачу, ти якийсь розсіяний. Ти надто багато часу проводиш із жінками в домі, станеш тупим і млявим, — сказав він йому.

Енциклопедія була одним з інтересів, які Хосе Антоніо поділяв зі мною і міс Тейлор. Мій брат був єдиним з нашої родини, хто ставився до неї по-дружньому і звертався на ім’я; для всіх решта вона завжди була міс Тейлор. Вільними вечорами мій брат розповідав гувернантці про історію нашої країни, про ліси на півдні, куди одного дня він повезе її побачити родинну лісопилку, про політичні новини, які дуже його турбували, відтоді як один полковник був висунутий як єдиний кандидат на президентських виборах, тож, звісно, набрав 100% голосів і тепер розпоряджався в уряді, як у казармі. Утім, брат визнавав, що популярність того чоловіка була виправданою через інституційні реформи, які той затіяв, але Хосе Антоніо вказував міс Тейлор на те, яку небезпеку для демократії становить авторитарний вождь, яких стільки розплодилося в Латинській Америці після воєн за незалежність. «Демократія вульгарна, вам більше би пасувала абсолютна монархія», — глузувала вона, та насправді гордилася своїм дідусем, якого у 1846 році стратили в Ірландії за те, що він обстоював права робітників і вимагав загального виборчого права для чоловіків, навіть якщо вони не є власниками, як того вимагав закон.

Гадаючи, що я не чую, Джозефіна розповіла Хосе Антоніо, що її дідуся звинуватили у приєднанні до руху чартистів і державній зраді, його повісили, а потім четвертували.

— За кілька років до того йому б, іще живому, розпороли черево, витягнули нутрощі і кастрували, а потім повісили б і розчленували на очах тисяч захоплених глядачів, — пояснила вона безстрасно.

— А ти кажеш, що ми є дикунами, бо ріжемо курей! — вигукнув Хосе Антоніо, нажаханий.

Ці страшні історії снилися мені в нічних кошмарах. А ще вона розповідала моєму братові про англійських суфражисток, які боролись за право голосу для жінок, розплачуючись за це приниженнями, ув’язненням і голодуваннями, які влада припиняла, годуючи їх насильно за допомогою шлангу, який встромляли в горло, пряму кишку чи піхву.

— Вони геройськи витерпіли страшні тортури. Добилися часткового права голосу, але не припиняють боротися, щоб здобути таке саме право, як у чоловіків.

Хосе Антоніо був переконаний, що в нашій країні такого ніколи не буде, бо ніколи не виходив за межі вузького консервативного кола; він не мав жодного уявлення про ті сили, які в ті самі миті визрівали в середньому класі, як ми побачимо пізніше.

Міс Тейлор уникала розмов на такі теми з рештою родини: не хотіла, аби її відправили в Англію.

3

— У неї делікатний шлунок, — діагностувала тітка Пілар, коли міс Тейлор злягла з діареєю наступного дня після свого прибуття.

То була звична напасть іноземців, які захворювали, ледве ковтнувши води, та позаяк майже всі виживали, на це не зважали. Однак у гувернантки так і не виробився імунітет до наших бактерій, і вона два роки боролася з потрясіннями своєї травної системи, лікуючись настоями з кропу і ромашки, які готувала тітка Пія, і таємничими порошками, якими постачав її наш родинний лікар. Гадаю, що їй шкодили десерти зі згущеного молока, свинячі котлети під гострим соусом, кукурудзяні коржі, гарячий шоколад з вершками о п’ятій по обіді та інші харчі, від яких було б невиховано відмовлятися. Але вона стоїчно терпіла свої шлункові кольки, блювоту і проноси, ніколи про них не згадуючи.

Міс Тейлор тихенько слабшала, доки моя родина не втрутилася, налякана тим, що вона втратила вагу і посіріла з лиця. Оглянувши її, лікар прописав їй дієту з рису і курячого бульйону, а ще півчарки портвейну з кількома краплями тинктури з опію двічі на день. Віч-на-віч він сказав моїм батькам, що в пацієнтки в животі є пухлина розміром з апельсин. За його словами, у нашій країні є такі самі добрі хірурги, як найкращі в Європі, але він вважав, що для операції вже запізно і що найгуманніше було б відправити її назад до її родичів. Жити їй залишилося кілька місяців.

Хосе Антоніо випало важке завдання сказати напів­правду пацієнтці, яка відразу ж про все здогадалася.

— От халепа, — озвалася міс Тейлор холоднокровно.

Хосе Антоніо повідомив їй, що батько зробить все необхідне для того, аби вона могла вирушити в Лондон першим класом.

— Ти також хочеш мене позбутися? — усміхнулася вона.

— Заради Бога! Ніхто не хоче тебе позбутися, Джозефіно! Єдине, чого ми хочемо — щоб ти не була сама, щоб тебе любили, доглядали... Я поясню ситуацію твоїм родичам.

— Боюся, ви найбільше схожі на родичів, які в мене є, — відказала вона і розповіла йому те, про що ніхто її не питав раніше.

Джозефіна Тейлор і справді внучка ірландця, якого стратили за зраду британської Корони. Але розповідаючи це моєму братові, вона не згадала про те, що її батько був буйним алкоголіком, єдина чеснота якого полягала в тому, що він був нащадком того борця за справедливість. Мати, покинута з дітьми у злиднях, померла молодою. Менших дітей порозпихали по родичах; найстаршого хлопця, якому було одинадцять, відправили на вугільну шахту; а її, дев’ятирічну, в сиротинець при монастирі, де вона відробляла харчі у пральні, яка була головним джерелом прибутків монахинь, сподіваючись, що з’явиться якась добра душа й удочерить її. Вона пояснила моєму братові, в чому полягала геркулесова праця намилювати, вибивати і шкребти, випарювати у велетенських казанах, полоскати, крохмалити і прасувати чужу білизну.

Коли їй сповнилося дванадцять років і вона вийшла з віку для удочеріння, її прилаштували безоплатною служницею в дім англійського офіцера, де вона працювала, доки той не привласнив собі право постійно її ґвалтувати, коли вона була ще підлітком. Першого разу він приперся вночі в комірчину при кухні, де вона спала, затулив їй рота і без преамбул заліз на неї. Згодом встановилася рутина, завжди одна і та сама, яку Джозефіна знала і якої боялася. Офіцер чекав, коли його дружина, життя якої складалось із благодійності і світських візитів, кудись піде, і жестом наказував дівчинці йти за ним. Вона слухалась, нажахана, не уявляючи, що можна опиратись чи втекти. У возовні чоловік шмагав її батогом, пильнуючи, щоб не залишити видимих слідів, і здійснював щодо неї щоразу ті самі розпусні дії, які вона терпіла, віддаючи тіло на поталу і закриваючи розум перед можливістю пощади. «Це минеться, це скінчиться», — повторювала вона беззвучно.

Врешті, через кілька місяців, дружину зацікавила поведінка служниці, яка, немов побитий пес, ховалася по кутках і тремтіла, коли її чоловік вертався додому. За роки, прожиті в шлюбі, вона помітила в ньому деякі ознаки пертурбації, але воліла їх ігнорувати, сповідуючи теорію, що коли про щось не говорити, то його наче й немає. Доки декорум зберігається, нема потреби длубатися в тому, що під сподом. У всіх на світі є таємниці, — думала вона. Але помітила, що інші слуги перешіптуються у них за спиною, а одна сусідка запитала, чи, бува, її чоловік не приборкує коней у возовні, бо звідти чутно удари і стогони. Тоді вона зрозуміла, що мусить з’ясувати, що коїться під дахом її дому, поки цього не вивідали інші. Їй вдалося застати чоловіка з батогом у руці і напівголу служницю, зв’язану і з кляпом у роті.

Пані не вигнала Джозефіну на вулицю, як це частенько бувало в таких випадках, а відправила її в Лондон до своєї матері як компаньйонку, взявши перед тим клятву, що вона і словом не обмовиться про поведінку її чоловіка. Скандалу треба було уникнути за всяку ціну.

Нова господиня виявилась усе ще міцною вдовою, яка багато подорожувала світом і хотіла й далі це робити, тож для цього їй була потрібна помічниця. Ця зарозуміла і свавільна жінка мала потяг до педагогіки і заповзялася зробити із Джозефіни добре виховану панночку, бо не хотіла мати за компаньйонку сироту-ірландку з манерами прачки. Перш за все вона позбавила її акценту, який різав їй вуха, і змусила розмовляти, як лондонки з вищого класу; наступним кроком було навернути її на англіканську церкву.

— Папісти є забобонними неуками, тому вони бідні і плодяться, як кролики, — вирекла пані.

Вона легко досягла своєї цілі, бо Джозефіна не бачила великої різниці між двома обрядами, в кожному разі, вона воліла триматися якомога далі від Бога, який так зле до неї ставився від самого її народження. Вона навчилася бездоганно триматися на публіці та строго контролювати свої емоції й поведінку. Пані допустила її в свою бібліотеку і керувала її читанням: так вона прищепила їй пристрасть до Enciclopedia Británica, і возила її в місця, про які та не могла і мріяти: від Нью-Йорка до Каїру. Господиню розбив інсульт і за кілька тижнів вона померла, залишивши Джозефіні трохи грошей, на які та змогла жити кілька місяців. А потім побачила в газеті оголошення, в якому пропонували місце гувернантки в Південній Америці.

— Мені пощастило, бо мені випала твоя родина, Хосе Антоніо: ви ставились до мене дуже добре. Одним словом, мені нікуди їхати. Я хочу померти тут, якщо ви не проти.

— Ти не помреш, Джозефіно, — пробурмотів Хосе Антоніо зі сльозами на очах, бо в ту мить збагнув, якою важливою вона для нього стала.

Першим імпульсом мого батька, коли він довідався, що гувернантка збирається агонізувати і вмирати в його домі, було силоміць посадити її на перший же трансатлантичний корабель, який виходитиме з порту, аби убезпечити мене від травми агонії та смерті цієї жінки, яку я так любила, але Хосе Антоніо вперше пішов проти нього.

— Якщо ви її спровадите, я вам ніколи цього не пробачу, тату, — заявив він і одразу ж став його переконувати, що їхнім християнським обов’язком є намагатися врятувати її у будь-який доступний спосіб попри зловісні прогнози лікаря. — Віолета страждатиме, якщо міс Тейлор помре, але вона це зрозуміє. Бо вже достатньо доросла для цього. Чого вона не зможе зрозуміти, то саме її раптового зникнення. Відповідальність за міс Тейлор я беру на себе, тату, вам нема чого за це турбуватися, — сказав він.

І він дотримав свого слова.

Бригада лікарів на чолі з найпрославленішим у його поколінні хірургом прооперувала міс Тейлор у військовому шпиталі, найкращому на той час у нашій країні; це стало можливим завдяки особистому втручанню англійського консула, якого мій батько знав завдяки своїм експортним операціям. На відміну від державних лікарень, таких самих бідних, як і їхні пацієнти, і нечисленних приватних клінік, куди лягали ті, хто міг заплатити, але медична допомога була там посередньою, військовий шпиталь міг прирівнюватися до найбільш престижних лікарень Сполучених Штатів і Європи. Фактично там лікувалися винятково військові та дипломати, але для тих, хто мав добрі зв’язки, робилися винятки. Сучасна й добре обладнана будівля була оточена просторими садками, де гуляли ті, хто одужував, і адміністрація під керівництвом полковника гарантувала, що чистота і догляд будуть бездоганними.

Мої мати і брат відвезли пацієнтку на першу консультацію. Медсестра в такій накрохмаленій уніформі, що та на ходу похрускувала, відвела їх у кабінет хірурга, лисого сімдесятирічного чоловіка зі строгими рисами обличчя і зверхніми манерами того, хто звик користуватись авторитетом. Ретельно її оглянувши за перегородкою, що розділяла кімнату, він, повністю ігноруючи присутність двох жінок, пояснив Хосе Антоніо, що, ймовірно, пухлина є злоякісною. Можна було спробувати зменшити її опроміненням, бо видаляти її хірургічним шляхом було б занадто ризиковано.

— Якби я була вашою донькою, лікарю, ви би пішли на цей ризик? — втрутилася міс Тейлор, така ж незворушна, як завжди.

Після паузи, яка здалася нескінченною, лікар кивнув.

— Тоді скажіть, коли ви збираєтесь мене оперувати, — зажадала вона.

Через два дні її госпіталізували. Вірна своїй заповіді завжди казати правду, перед тим, як вирушити в лікарню, вона розповіла мені, що в неї в животі є апельсин і його треба видалити, але це буде нелегко. Я стала благати її дозволити мені піти з нею, щоб бути поряд під час операції. Мені було сім років, але я все ще була дуже прив’язана до неї. Вперше, відколи ми її знали, міс Тейлор заплакала. Потім попрощалася з кожним зі слуг, обійняла Торіто і тітоньок, яким доручила, в разі необхідності, роздати її речі тим, хто захоче щось мати на згадку про неї, і вручила моїй матері перев’язану стрічкою пачку фунтів стерлінгів.

— Це для ваших бідняків, сеньйоро.

Вона відкладала всю свою платню, аби колись вернутися в Ірландію і знайти своїх розкиданих братів.

Мені вона подарувала свій найбільший скарб, Enciclopedia Británica, і запевнила, що зробить усе, щоб повернутися, але не може обіцяти напевне. Я знала, що в лікарні з нею може статися щось жахливе; мені вже була відома невідворотна сила смерті. Я бачила мою бабусю, що лежала в труні, наче воскова маска поміж складок білого атласу, псів і котів, які вмирали від старості чи внаслідок нещасних випадків, усіляке птаство, кіз, овець і свиней, яких Торіто різав для ольї[2].

Останній, кого Джозефіна Тейлор бачила перед тим, як її віднесли на ношах в операційну залу, був Хосе Антоніо, який був із нею до тієї миті. Їй вже дали сильний седативний засіб, і образ її друга був оповитий туманом. Вона не могла розібрати ні його підбадьорливих слів, ні зізнання в коханні, але відчула його поцілунок на устах і усміхнулась.

Операція тривала довгих сім годин, які Хосе Антоніо провів у приймальному покої, попиваючи каву з термоса і сновигаючи з кутка в куток: він згадував гру в карти, підвечірки в садку, прогулянки за містом, загадки з енциклопедії, вечори з фортепіанними баладами і замудреними дискусіями про четвертованих предків. І визнав, що то були найщасливіші години в його упорядкованому існуванні, де його шлях було намічено ще від народження. Він вирішив, що вона — єдина жінка, з якою зміг би звільнитися від опіки свого батька і зримої павутини спільництва, яка його оплітала. Він ніколи не приймав власних рішень, без зайвих слів виконував те, що від нього чекали; вважався взірцевим сином і був цим по горло ситий. Джозефіна кидала йому виклик, підважувала його переконання і змушувала побачити його родину і соціальне середовище в безжальному світлі. Так само, як спонукала його танцювати чарльстон і дізнаватися про суфражисток, вона схиляла його уявляти собі майбутнє, відмінне від того, яке йому призначили: майбутнє, сповнене пригод і ризику.

У свої двадцять чотири роки мій брат уже мав замкнену й обачливу вдачу, яку ненавидів. «Я дочасний стариган», — бурмотів він, з огидою дивлячись у дзеркало під час гоління. Роками він допомагав своєму батькові у справах, які його не цікавили і до того ж здавалися підозрілими, намагався триматись на плаву у середовищі, де почувався, як зайда, бо не поділяв ні інтересів, ні ідеалів людей свого рівня.

Сидячи в тій лікарняній почекальні, він уявляв, що може розпочати деінде нове життя з Джозефіною; вони могли би поїхати в Ірландію і там жили б у скромному будиночку в містечку, де міс Тейлор народилася, вона б учителювала, а він працював би робітником. Те, що Джозефіна була на п’ять років старша і ніколи не виявляла ні найменшої сентиментальної прихильності до нього, було нічим супроти безсумнівності його рішення. Він уявив собі лавину чуток, коли він оголосить про весілля, сором родини, яка сподівалася, що він одружиться з дівчиною свого класу, католичкою зі знайомої родини, наприклад, кузиною Флоренсією, але ніщо з цього їх не зачепить, бо вони плистимуть в Європу. Звідки я все це знаю, Каміло? Почасти я витягла це зі свого брата за довгі роки, а почасти можу це уявити, бо дуже добре його знаю.

Апельсин у животі міс Тейлор виявився доброякісною пухлиною завдяки небесному втручанню падре Кіроґи, як стверджували мої тітоньки. Хірург пояснив, що відростки пухлини сягнули яйників, які довелося видалити, і пацієнтка ніколи не зможе мати дітей, але вона була незаміжньою і вже не надто молодою, тож ця подробиця не мала ваги. Він запевнив, що операція пройшла успішно, але, як це буває в таких випадках, вона втратила багато крові і є дуже ослабленою. Якщо вона відпочиватиме і за нею добре доглядатимуть, то доволі скоро одужає. Доглядати за нею взялися тітоньки Пія і Пілар, а я, так само, як два вірні вівчурі, не відходила від неї.

Міс Тейлор стала тінню тієї ошатної дівчини, яка кілька років тому прибула до нас, вбрана, як flapper. Її підкосили місяці болю, який вона терпіла без жодної скарги, і важка операція; від її округлих форм залишились лише ямки на руках, а шкіра набула хворобливого жовтого відтінку. Коли за місяць, упродовж якого її відпоювали курячим бульйоном з покріплюючими травами, компотами із сезонних фруктів із бджолиним пилком, краплями опію і гидкою бурдою з буряка і пивних дріжджів від анемії, вона врешті стала на ноги, всі побачили, що одяг на ній висить і половина волосся випала. Хосе Антоніо здавалося, що вона була прекрасна, як ніколи. Він крутився біля кімнати хворої, мов заблудла душа, чекаючи, коли тітоньки залишать її саму і він сяде біля неї, щоб почитати їй вірші іспанською мовою, які вона, притуплена ліками, слухала впіввуха, приплющивши очі. Я порадила братові, щоб він краще почитав їй енциклопедію, але він знаходився у романтичні фазі все ще прихованих почуттів.

Одужування тривало кілька місяців, якими міс Тейлор скористалася, щоб продовжити моє навчання, сидячи в кріслі в галереї. Життя дому зосередилося там. Моя мати перенесла в галерею свою швейну машинку, Торіто лагодив там поламані меблі, тітка Пілар збирала і розбирала складний саморобний пристрій, який вона придумала, щоб сушити пляшки, а тітка Пія займалася приготуванням порошків, настоїв, трунків, капсул, облаток для свого величезного зібрання природних лікарських засобів. Вона роздобула плід пальми мотаку, який їй прислали з басейну Амазонки в Болівії, з якого вона добула олію від облисіння. Зістригла хворій ті чотири волосинки, які в тої залишилися, і двічі на день втирала їй в голову ту чудотворну олію. Через сім тижнів на голові міс Тейлор з’явився м’який пушок, а невдовзі почала рости темна й буйна шевелюра. Жорстка чуприна індіанця з Альтіплано, зневажливо заявила тітка Пілар, але визнала, що вона більше личить міс Тейлор, ніж ті солом’яні смички, які вона мала раніше.

Дні проминали поволі та спокійно. Нетерпеливився лише Хосе Антоніо, який чекав моменту, коли зможе відвести міс Тейлор у чайний салон «Версаль» і викласти їй свої матримоніальні наміри. Він ніколи не сумнівався, що вона на них пристане; сумніви в нього породжував лише економічний аспект, бо ідея заробляти на прожиток працюючи в Ірландії робітником, приваблювала його щораз менше, а крім того його майбутня дружина потребувала захисту і підтримки родини. Зі сімнадцяти років він працював зі своїм батьком, але не отримував фіксованої винагороди: діставав час від часу різні суми — радше як щедрі чайові, ніж гонорар, і нічого не міг заощадити.

Батько запевнив його, що він матиме дуже добру частку в його бізнесі, та насправді доходи не розподілялися, а знову вкладалися в нові підприємства. Арсеніо дель Вальє брав позики під певний проект, який продавав, щойно міг фінансувати інший, і робив так знову і знову, переконаний, що гроші множаться в невидимому світі банків, акцій і бонів. Хосе Антоніо застерігав його від такого методу, який порівнював з лабораторною мишею, яка невтомно біжить у колесі в нікуди: «так ти ніколи не позбудешся боргів», — казав він йому, та батько стверджував, що ніхто не багатіє працюючи за плату чи вкладаючи гроші обачно; майбутнє належить сміливим.

4

Після тривалого відпочинку і цілющого зілля тітки Пії до Джозефіни Тейлор повернулося здоров’я і бажання кудись виходити: вона занадто довго просиділа у заскленій галереї. Вона залишалась дуже худою, але колір обличчя вже мала кращий, а коротеньке волосся надавало їй вигляду напівобскубаного пташка. Вперше вона з моєю матір’ю, тітками і мною пішла на дівич-вечір однієї з племінниць Дель Вальє. Запрошення на родинний підвечірок, надруковане на простій картці, применшувало захід, як і належало в країні, де помпа вважалася поганим смаком. Це давно вже не так, Каміло, тепер усі вдають, що є більшими, ніж вони є і ніж вони мають. «Скромний підвечірок» племінниці виявився оргією з розмаїтими тістечками, срібними карафками з гарячим шоколадом, морозивом і солодкими лікерами в келихах з богемського скла, яку розважав ансамбль сеньйорит, що грали на струнних інструментах, і фокусник, який вивергав із себе шовкові хустинки і добував із дамських декольте ошелешених голубів.

На тому прийомі, за моїми підрахунками, було десь п’ятдесят жінок — уся жіноча рідня і подруги нареченої. Міс Тейлор почувалася, як пташка в чужому курнику, — погано вбрана відособлена чужинка. Вона вислизнула в садок, скориставшись моментом, коли усі відволіклись на триповерховий торт, який вкотили на столику на коліщатках у супроводі хору захоплених вигуків та аплодисментів. Де зіткнулась з іще однією гостею, яка, як і вона, втекла туди.

Тереса Рівас була однією з небагатьох жінок, які почали носити широкі штани і чоловічий жилет, недавно введені в моду одна французькою модельєркою, які доповнила накрохмаленою білою сорочкою й краваткою. Вона якраз курила вирізьблену у формі вовчої голови люльку з кістяним мундштуком. У тьмяному надвечірньому світлі Джозефіна прийняла її за чоловіка, і то був саме той ефект, який хотіла справити Тереса.

Вони сіли поговорити на лавочку поміж підстрижених кущів і квіткових клумб, оповиті сильними пахощами тубероз і тютюну. Тереса дізналася, що Джозефіна вже кілька років живе в нашій країні, але знає лише родину своїх наймачів і кількох людей з англійської колонії, з якими вряди-годи зустрічається на англіканській службі. Вона розповіла їй про іншу країну, справжню, країну робітників і чисельних прошарків середнього класу, країну провінцій, шахтарів, селян і рибалок.

Коли Джозефіна почула в садку, що я її кличу, то зрозуміла, що забава давно закінчилась і вже споночіло. Вони поспіхом попрощалися. Мені вдалося почути, як Тереса сказала, що навідається до неї і простягнула їй картку зі своїм ім’ям і робочою адресою.

— Я хочу тебе витягнути з твоєї печери, Джо, і показати трохи світу, — сказала вона.

Джозефіні сподобалося прізвисько, яке дала їй ця незнайомка, і вона збиралася пристати на її пропозицію: можливо, Тереса стане її першою подругою на цій землі, де вона вже пустила коріння.

Коли ми вернулися додому, я сказала те, що у всіх було на думці: прийшов час і нам вдягнутися по моді — спідниці нижче коліна, візерунчасті тканини, декольте й оголені руки. Тітки ходили в чорних сукнях по кісточки, як черниці, а мати також не відчувала потреби модернізуватися, бо їй вдалося майже повністю відсторонитися від суспільного життя: мій батько вже стомився просити її кудись виходити з ним. Міс Тейлор була на тому дівич-­вечорі у тій самій сукні гірчичного кольору, в котрій вона зійшла з корабля, що привіз її з Англії кілька років тому, яку на кілька сантиметрів ушили. Мати відправила шофера купити дамські журнали, які надходили з Буенос-Айреса, щоб набратися ідей. Міс Тейлор зацікавив лише той стиль, в якому вдягалася Тереса Рівас. Вона купила кілька метрів габардину і твіду, хоча погода не була відповідною для грубих тканин, і, послуговуючись викрійками, взялася нишком шити, аби родина не дізналась про її задум.

— Я схожа на виголоднілого шмаркача, — пробурмотіла вона, побачивши себе у дзеркалі, коли її убір був готовий.

Так і було. Зі зростом півтора метра, вагою сорок шість кілограмів та відрослим коротким і розпатланим волоссям, в штанях, жилеті й піджаку вона справді була на нього схожа. Єдиною, хто в інтимності нашої кімнати бачив її вбрану в чоловічий костюм-трійку, була я.

— Моїм батькам це зовсім не сподобається, — сказала я їй, але пообіцяла нікому нічого не казати.

У ту неділю міс Тейлор повела мене на прогулянку на головну міську площу, де на нас чекала Тереса Рівас. Не сказавши жодного слова про її убір, вона взяла міс Тейлор під руку, і ми пішли на галісійське морозиво. Вони були поглинуті розмовою, а я наставляла вухо, щоб почути щось із того, про що вони говорили.

— Лахудри! Безстидниці! — голосно прошипів якийсь пан в капелюсі і з ціпком, минаючи нас.

— І дуже з цього горді, пане! — відказала йому Тереса зі зухвалим сміхом, а міс Тейлор засоромлено почервоніла.

Після морозива Тереса відвела нас до себе: її житло виявилось зовсім не таким, як ми сподівалися.

У міс Тейлор склалося враження, що Тереса, з її зухвалим поводженням і вродженою елегантністю, належить до вершків суспільства: що вона, либонь, є однією з тих багатих спадкоємиць, які можуть не зважати на умовності, бо мають підтримку заможної рідні. Вона досі не вміла розрізняти суспільні класи — почасти тому, що оберталась лише в колі моєї родини і домашньої челяді.

Байка про те, що всі люди є рівними перед законом і Богом, є брехнею, Каміло. Сподіваюся, ти в це не віриш. Ні закон, ні Бог не обходяться з нами однаково. В нашій країні це очевидно. При знайомстві з кимось нам досить лише помітити легкий акцент, те, як беруть столове приладдя, чи панібратство у поводженні з людиною в підлеглому становищі, аби в одну мить визначити, до якого з незлічених суспільних прошарків ця особа належить. Це талант, яким оволодіває небагато чужоземців. Вибач, що я на цьому наголошую, Каміло, я знаю, як тебе дратує класова система, така жорстока й ексклюзивна, але мушу про це згадати, аби ти зрозумів Джозефіну Тейлор.

Тереса жила в мансарді старого будинку, на вбогій і брудній вулиці. На першому поверсі була майстерня, де лагодили взуття, на другому кілька швачок кустарним способом шили медсестринську уніформу і білі халати для шпитальних лікарів. У мансарду вів темний коридор і дерев’яні сходи, вичовгані сотнями ніг і з поточеними термітами приступками.

Ми опинились у просторій кімнаті з низькою стелею і двома брудними віконцями, які заледве пропускали світло, вся обстановка якої складалася з канапи, що правила за ліжко, набору меблів, які, здавалося, хтось викинув через непридатність, і розкішного гардеробу з дзеркальними дверцятами — то була єдина згадка про краще минуле. В кімнаті панував страшенний розгардіяш: розкиданий одяг, перев’язані шворкою стоси газет і паперів; підозрюю, там не прибирали місяцями.

— Що тебе пов’язує з Дель Вальє? — запитала міс Тейлор у Тереси.

— Нічого. Я прийшла на ту забаву зі своїм братом Робертом, фокусником, пригадуєш його?

— Твій брат неперевершений!

— Фокуси — це лише хобі, ніхто не заробляє на прожиток, ковтаючи кинджали чи витягаючи з капелюха кроликів.

Тереса увімкнула плитку, аби закип’ятити воду, і подала нам чай в щербатих чашках: мені з цукром, а Джозефіні — доливши якогось дешевого алкоголю. Вони курили темні й міцні цигарки, які, за словами Тереси, очищали легені. Вона розповіла нам, що її батьки вчителювали в якійсь місцині десь на півдні, звідки вона та її брат Роберто поїхали, щойно змогли: він — аби вступити в університет, вона — на пошуки пригод; вона сказала, що ніяк не вписувалася в оточення своїх батьків, і називала себе богемою. Кілька років тому батько підчепив іспанську інфлюенцу і, попри те, що вижив, відтоді мав слабі легені.

— Мої старі недавно вийшли на пенсію. Вчителі дуже мало заробляють, Джо. Нову пенсійну систему запровадили надто пізно для них, заощаджень вони не мали, тож поїхали в село, де на життя йде дуже мало, і тепер вчать дітей задарма. Я б хотіла їм допомагати, але я пропаща душа, заледве заробляю собі на харчі. Натомість Роберто матиме добру професію і є відповідальним і щедрим сином; він стане опорою моїм батькам.

Тереса пояснила міс Тейлор, що її брат мусив відслужити у війську і через це йому довелося відкласти на­вчання, але за кілька років він отримає диплом агротехніка. Удень він вчиться, а вечорами працює офіціантом в ресторані. Вона служить в національній телефонній компанії.

— Звісно, туди я не можу приходити вбрана, як чоловік, — додала вона зі сміхом.

Вона показала нам кілька фотографій своїх батьків, зроблених на площі якогось містечка, і світлину свого брата у рекрутській формі: на ній був безвусий хлопчина, який зовсім не був схожий на того веселого вусаня, який на забаві показував фокуси.

Багато років по тому, вже в старості, Джозефіна Тейлор розповість мені, що того вечора вони з Тересою скріпили дружбу, яка змінить її життя. Її єдиним сексуальним досвідом були ґвалтування і побої того британського офіцера, коли вона була підлітком, які залишили по собі рубці на тілі й у пам’яті, а також повне неприйняття фізичної близькості. Думка про сексуальну насолоду була для неї немислимою, і, можливо, тому вона не знала як відповідати на залицяння Хосе Антоніо. З Тересою вона знайшла любов і мало-помалу змогла розвинути власну сексуальність, про існування якої не підозрювала. У тридцять один рік вона зберігала рідкісну невинність.

Тереса вихвалялась, що перепробувала все, що можна, не зважаючи на мораль чи правила, нав’язані іншими. Вона однаково висміювала як закони, так і релігію. Пояснила Джозефіні, що мала романи із чоловіками і жінками, і вважала вірність абсурдним обмеженням.

— Я вірю у вільну любов. Не намагайся мене прив’язати, — застерегла вона її через кілька тижнів, пестячи оголену на канапі.

Міс Тейлор погодилась на це з важким серцем, не уявляючи, що у тих тривалих стосунках, які їх пов’яжуть, вона не матиме причин для ревнощів, бо Тереса буде найвірнішою і найвідданішою з коханок.

На початку вересня 1929 року американська фондова біржа пережила тривожний спад, а в жовтні стрімко пікірувала донизу. Мій батько збагнув, що коли обвалиться найсильніша економіка світу, на решту країн це вплине як стихійне лихо і наша не буде винятком. То було питанням часу, можливо, кількох днів, щоб його фінансова споруда завалилася і він став банкрутом, як ними стали стільки заможних людей в Сполучених Штатах. Що буде з його бізнесом, з продажем дому, який ось-ось мав реалізуватися, з будівництвом споруди, в яке він вклав стільки грошей? Задля спекуляцій на біржі він заклав своє майно, взяв кабальні позики і прокручував незаконні оборудки, через які мусив вести подвійну бухгалтерію — одну законну, а іншу таємну, посвячений в яку був лише Хосе Антоніо.

Арсеніо дель Вальє переживав паніку: зсередини його пекло, а ззовні огортало крижаним холодом, переполох не давав йому бодай на мить заспокоїтися і чітко думати; він хапав ротом повітря, спливав потом. Він порахував скільки людей залежить від нього: не лише його родина, але й челядь і службовці в його офісі, робітники на лісопильні й ті, що працювали на виноградниках на півночі, де він почав втілювати в життя свою мрію про дистилювання вишуканого бренді, яке б склало конкуренцію перуанському піско. Всі вони опиняться на вулиці. Жоден з його синів, опріч Хосе Антоніо, не допомагав йому вести бізнес, четверо інших користали з достатку, який він їм забезпечував, не цікавлячись тим, звідки він береться. У відчаї він думав, як боронитиме дружину, її сестер і мене, як сам рятуватиметься від банкрутства і приниження через те, що зазнав фіаско, як відбиватиме нападки суспільства, кредиторів, моєї матері.

Не він один перебував у такому стані. Серед членів Клубу Уніон панував такий самий страх, який паралізував мого батька, і часами він посилювався, бо передавався від одних іншим. Сидячи в салонах, опоряджених в англійському стилі в зелені і багряні кольори, зі сценами полювання на лисів, яке в нашій країні ніколи не вла­штовували, та автентичними меблями Чіппендейла, пани з вершків суспільства, які традиційно мали економічну, хоча не завжди політичну владу, впевнені у безпеці своїх привілеїв, стежили за новинами, яким не йняли віри. Доти різного штибу халепи, такі часті в краю землетрусів, повеней, засух, бідності та вічного невдоволення, їх оминали.

Лакеї снували туди-сюди, наливаючи лікери і подаючи тарілки зі свіжими устрицями, крабовими клешнями, маринованими перепелами і смаженими пиріжками: тривога була такою, що за стіл ніхто не сідав. Зненацька лунало оптимістичне судження, що поки ціна на деякі корисні копалини лишатиметься стабільною, країна зможе уберегтися від бурі, що насувається, але ця ілюзія притьмом розбивалась об бідкання решти. Цифри були неспростовною дійсністю.

Як цього й чекав з важким серцем мій батько, в останній вівторок жовтня світ дізнався, що міжнародний ринок цінних паперів луснув. Батько зачинився з Хосе Антоніо в бібліотеці, щоб розібратися в ситуації, усвідомлюючи, що його власне потьмарення розуму не дає йому змоги вжити якихось заходів, щоб відвернути біду. Він сумнівався у всьому, а найбільше — в самому собі. Його підвело те, на чому трималося його суспільне становище: його природна здібність заробляти гроші, його прозорливість, що допомагала йому знаходити найкращі можливості, яких більше ніхто не бачив, його собачий нюх, щоб вчасно відчути проблему і вирішити її, його харизма вуличного торговця, з якою він так спритно задурював людям голови, що здавалося, він робить їм послугу, і та варта заздрості легкість, з якою він виплутувався з тарапатів. Він був не готовий побачити ту безодню, що розверзлася під його ногами, і той факт, що багато людей опинилися в тій смій прірві, не був для нього розрадою. Він думав, що його син, такий розважливий і спокійний, зможе йому щось порадити.

— Вибачте, тату, але ми все втратили, — заявив йому Хосе Антоніо, вдруге перевіривши бухгалтерські книги, як офіційні, так і махлярські.

Брат пояснив йому, що їхні акції вже нічого не варті, що вони заборгували половині світу і краще не думати про те, що батька можуть забрати за ухиляння від сплати податків. Віддати борги нема як, але в ситуації, в якій опинилася країна, цього ніхто не може зробити: кредиторам доведеться зачекати. Банку дістануться лісопильня, виноградники на півночі, будівельні проекти і навіть наш дім, бо вони не зможуть сплачувати іпотеку. З чого будуть жити? Треба звести видатки до мінімуму.

— Тобто нам доведеться затягнути пояси... — прошепотів мій батько ледве чутно.

Такий вихід ніколи не спадав йому на думку.

Фінансовий занепад в решті світу практично паралізував нашу країну. Ми цього ще не знали, але на нашій державі криза позначиться найбільше, бо піде прахом експорт, на якому вона трималася. Заможні родини, які, попри те, що зазнали значних збитків, мали можливість покинути місто, перебралися у свої заміські садиби, де принаймні мали що їсти, але по решті населення бідність вдарила з усією силою.

У міру того, як підприємства оголошували про банкрутство, збільшувалася кількість безробітних; дуже скоро вернулася епоха спільних казанів, супових кухонь для тисяч і тисяч голодуючих, які ставали в чергу за мискою рідкого супу. Безліч чоловіків бродила в пошуках роботи, а жінки й діти просили милостиню. Вже ніхто не зупинявся, щоб прийти на допомогу жебракам, якими рясніли тротуари. Повсюди виникали спалахи насильства серед тих, хто втратив надію. В містах злочинність зросла так, що вже ніхто не почувався на вулиці безпечно.

Влада була в руках генерала, який відправив у вигнання попереднього президента і правив залізною рукою. Казали, що його політичні противники ставали на вічний якір у порту, і кожен, хто б достатньо занурився, міг у цьому пересвідчитися, бо обгризені рибами скелети були за щиколотки прив’язані до цементних брил. Попри репресії, з якими здійснювався державний контроль, генерал щохвилини втрачав владу, йому дошкуляли масові народні протести, які нова поліція, сформована за методами прусських вояків, зустрічала пострілами. Столиця була схожа на місто в стані війни. Оголошували страйки студенти, викладачі, лікарі, інженери, адвокати та інші професійні цехи: усі вимагали одного — відставки президента. Генерал, окопавшись у своєму кабінеті, ніяк не міг повірити, що в один момент ситуація різко змінилася, і далі повторював, що поліція виконує свій обов’язок, що ті, хто дістав кулю, заслуговували своєї долі, бо порушили закон, що це країна невдячних людей, що за його правління був порядок і прогрес, і чого ще вони могли сподіватися: світова катастрофа — це не його провина.

Наступного дня Хосе Антоніо і четверо інших моїх братів і собі пішли на масовий протест — не стільки з політичних переконань, скільки заради того, щоб облегшити фрустрацію і не пасти задніх, бо їхні друзі та знайомі вже брали участь у заворушеннях. На вулицях рівною мірою перемішалися чиновники в краватках і капелюхах, нужденні робітники та голодранці. Ніхто й ніколи ще не бачив такого натовпу, який ішов пліч-опліч, він був відмінний від демонстрацій убогих родин в найгірші часи безробіття, які середній клас спостерігав з балконів. Для Хосе Антоніо, який звик контролювати свої емоції і вести впорядковане життя, це стало досвідом свободи, і на кілька годин у нього з’явилось відчуття належності до колективу. Йому було нелегко впізнати себе в тому знавіснілому молодику, на якого він перетворився, котрий провокував щільну шеренгу озброєних поліціантів, які відповідали ударами кийків і пострілами в повітря.

Саме це він і робив, коли побачив на розі Джозефіну Тейлор, таку ж збуджену, як решта юрби, і мене, що перестрашено чіплялась за її руку. Його ейфорія вмить згасла. Він досі носив у кишені пуделко із перснем з гранатами й діамантами, тим самим, який вона делікатно відмовилась прийняти, коли він, за дідівським звичаєм ставши на коліна, попросив її вийти за нього заміж.

— Я ніколи не вийду заміж, Хосе Антоніо, але завжди тебе любитиму як свого найкращого друга, — сказала вона і далі поводилася з ним так само невимушено, як раніше, наче й не чула його освідчення.

Але близькі та ніжні стосунки, що зав’язалися між ними від самого моменту знайомства, давали Хосе Антоніо надію, що з часом вона змінить свою думку. Той перстень залишатиметься при ньому понад тридцять років.

Серед маніфестантів було небагато жінок, і її, в штанях, піджаку і картузі, можна було сплутати із чоловіком. Поруч неї стояла ще одна жінка, також у чоловічому вбранні, яку Хосе Антоніо бачив уперше. Він також уперше бачив міс Тейлор так вбраною, бо в ролі гувернантки вона була взірцем традиційної жіночності. Він узяв її за руку, а мене за комір пальта і майже силою відвів у якусь браму, подалі від поліції.

— Вас можуть затоптати чи підстрелити! Що ти тут робиш, Джозефіно? Та ще й з Віолетою?! — розпікав він її, не розуміючи, що може мати ірландська міс до місцевої поліції.

— Те саме, що й ти: спалюю енергію, — засміялась вона захриплим від крику голосом.

Хосе Антоніо не встиг запитати її, чому вона ходить, перебравшись у чоловіка, бо тут втрутилася супутниця міс Тейлор, яка представилася як «Тереса Рівас, феміністка, до ваших послуг». Він не знав цього терміна і подумав, що жінка сказала «комуністка» чи «анархістка», але то був невідповідний момент, щоб це з’ясовувати, бо раптом розлігся крик тріумфу і натовп почав стрибати, підкидати в повітря капелюхи і видиратися на автомобілі, розмахуючи прапорами і в один голос ревучи «його повалено!», «його повалено!»

Це справді було так. Коли генерал нарешті зрозумів, що повністю втратив контроль над країною і його колеги в армії та поліції, яку він сам сформував, його не слухаються, він покинув президентський палац і втік з родиною за кордон в екзильному поїзді — тому самому, яким дуже скоро повернеться попередній зміщений з посади президент. У ту ніч міс Тейлор повторила, що нам краще би жилося при монархії, і мій батько був цілком із нею згоден. Народне святкування на вулицях тривало кілька годин, але та ефемерна політична перемога аж ніяк не зменшила бідність і не поправила те безвихідне становище, в якому опинилася країна.

5

Перший рік світової депресії мій батько тримався, переслідуваний банками і приватними кредиторами, а між тим його останні ресурси танули. За цей час йому вдалося уникнути остаточного краху за допомогою пірамідальної махінації, скопійованої зі схожих оборудок, які деінде були вже незаконні, але в нас ще невідомі. Він знав, що це дасть йому лише коротку передишку, і коли піраміда завалилася, він остаточно пішов на дно. І тоді збагнув, що йому нема до кого звернутися, за час своєї нестримної гонитви за все більшими прибутками він нажив чимало ворогів. Одних знайомих він обвів довкола пальця тією пірамідою, інші були його компаньйонами в проектах, які провалилися, а він так і не зміг пояснити їм, чому вони втратили все, а він вийшов сухим із води. Він також не міг сподіватися, що йому допоможуть його брати, які на початку кризи звернулися до нього по позички, яких він аж ніяк не міг їм дати. Він зізнався їм у своєму банкрутстві, але вони не повірили і, розлючені, порвали з ним: вони не забули, як він видурив у них родинний спадок. Батько перестав ходити в Клуб Уніон, бо не міг сплачувати внесків і був занадто гордий, аби згодитися, що їх йому тимчасово даруватимуть, як і більшості членів клубу, що опинились у схожій ситуації. Він забрався дуже високо і надто ризикував. Його падіння було голосним.

Хосе Антоніо був єдиний, хто знав усю правду; інші сини, позбавлені своїх звичних кишенькових грошей, які діставали щомісяця, розбрелися по домах кузенів і друзів, намагаючись лишитися осторонь батькової ганьби. Жінкам родини довелося зменшити видатки і звільнити майже всю прислугу, але вони не уявляли, наскільки серйозним було лихо — навіть після пострілу. Та вони й не намагалися це з’ясувати: ця справа, як і багато інших, їх не стосувалася, то був клопіт чоловіків.

Ентузіазм, який був основним рушієм батькового життя, пропав. Денні муки він терпів, попиваючи джин, а з безсонням боровся чудодійними краплями своєї дружини. Зранку прокидався з туманом в голові й тремтячими жижками, втягував носом білий порошок, насилу вдягався і, щоб уникнути розпитувань моєї матері, прослизав у контору, де йому нічого було робити, лише чекати, поки сплинуть години і поглибиться відчай. Алкоголь, кокаїн та опій помагали йому так-сяк кріпитися, але викликали в нього печію, через яку він не міг їсти. Він змарнів, пожовтів і згорбився, ходив із синцями під очима; за кілька місяців він постарів на купу років, та лише я помічала його стан. Тихо, як кіт, я ходила за ним по дому і, порушуючи заборону заходити в бібліотеку, сідала у нього в ногах, поки він нидів у шкіряному кріслі, втупивши погляд у стіну.

— Ви хворі, тату? Чому ви сумуєте? — запитувала я, не сподіваючись на відповідь.

Мій батько став привидом.

Через два дні після падіння уряду Арсеніо дель Вальє добила звістка, що його виселяють з великого дому з камеліями, де народився він сам і всі його діти. У нього був тиждень, щоб звідти забратися. До цього додався ордер на арешт за шахрайство й ухиляння від сплати податків — як цього вже віддавна боявся його син Хосе Антоніо.

Ніхто не почув пострілу в цих хоромах з великою кількістю кімнат, де дзюрчало в трубах, скрипіло сухе дерево, шамотіли, сховавшись у стінах, миші, а його мешканці створювали звичний шум. Ми знайшли його вранці наступного дня, коли я принесла батькові в бібліотеку чашку кави, як робила це часто, відколи ми звільнили покоївок. Важкі плюшеві штори були запнуті, світилася лише настільна лампа від Тіффані з абажуром із писаного скла. То була простора кімната з високою стелею, книжковими шафами й олійними репродукціями класичних полотен, які один уругвайський художник копіював настільки точно, що міг обманути досвідченого покупця — що й робив мій батько кілька разів. Залишилася лише Юдита з відтятою головою Олоферна на таці. Зникли також персидські килими, ведмежа шкура, барокові крісла, величезні розписані вази з китайської порцеляни і більшість предметів з колекцій. Цей покій, колись найрозкішніший у нашому домі, тепер був голим простором, в якому плавали два чи три ще позосталі предмети обстановки.

Я увійшла, засліплена ранковим світлом в галереї. На кілька секунд спинилася, щоб очі призвичаїлись до сутіні, і тоді побачила батька, який сидів за письмовим столом, відкинувшись на спинку стільця. Я подумала, що він спить і краще дати йому відпочити, але непорушність повітря і легкий запах пороху мене насторожили.

Мій батько вистрілив собі у скроню з англійського револьвера, який купив у часи пандемії. Куля акуратно вп’ялась у мозок, не спричинивши великих ушкоджень: лише пробила чорну дірку розміром з монету, з якої кров тоненькою цівкою стікала на шляфрок з індійського кашеміру, а звідти на килим, де утворилася пляма. Цілу вічність я непорушно стояла поруч і дивилася на нього, чашка тремтіла у мене в руці, я шепотіла «тату», «тату». Я досі чітко пам’ятаю те відчуття жахливого спокою і порожнечі, яке тоді охопило мене і ще довго не відпускатиме після похорону. Врешті я поставила чашку на стіл і мовчки пішла шукати міс Тейлор.

Ця сцена врізалась у мою пам’ять з фотографічною точністю і не раз приходила до мене в снах. Коли мені було п’ятдесят, я проходила кількамісячну терапію у психіатра, який змушував мене аналізувати її до нудоти, але ні тоді, ні зараз я не відчуваю того, що належить відчувати перед лицем батька з кулею в голові. Не відчуваю ні жаху, ні смутку — нічого. Я можу пояснити, що бачила, пустоту і спокій, які тобі описала, але нічого більше.

Усі в домі довідалися про трагедію через сорок хвилин, коли міс Тейлор і Хосе Антоніо витерли кров і прикрили батькову рану нічним ковпаком, який він надягав узимку. То були похвальні дії, бо завдяки їм можна було вдавати, що в нього через стрес розірвалося серце. Ніхто в нашому домі, ні поза ним у це не повірив, але було б невиховано брати під сумнів офіційну версію, яку підтвердив лікар, аби в нас не виникли проблеми і ми могли поховати небіжчика на католицькому цвинтарі, а не на міському, де хоронили злидарів та іноземців, які сповідували інші релігії. Він не став першим і не буде останнім зі збанкрутілих багатіїв, які в той час наклали на себе руки.

Моя мати самогубство свого чоловіка сприйняла як прояв легкодухості: він покинув її безпомічну посеред катастрофи, до якої сам призвів. Байдужість, яку вона відчувала до нього в останні роки, коли вони навіть не ділили кімнату, обернулась на зневагу і лють. Ця зрада була значно гіршою, ніж ті грішки подружньої невірності, про які вона довідалася і до яких їй насправді було байдуже; це стало образою для неї і непоправною ганьбою для родини. Вона не могла прикидатись безутішною вдовою, ні носити жалобу, хоча знала, що Дель Вальє їй цього не подарують. Поховали батька похапцем і не кликали нікого, крім його синів, бо треба було виселитися з дому, тож оголошення в газеті помістили заднім числом, коли приходити на цвинтар було вже пізно. Не було ні некролога, ні вінків; мало хто висловив своє співчуття. Мене на похорон не взяли, бо після того, як я знайшла тіло батька в бібліотеці, в мене піднялася температура, кажуть, я кілька днів мовчала. Міс Тейлор залишилася зі мною. Мій батько Арсеніо дель Вальє, той багатий і впливовий чоловік, якому підлягали дружина і ми, його діти, і якого багато хто боявся, пішов з життя безславно, мов жебрак.

Моя родина поклала згадувати його якомога менше, аби уникнути пояснень, і їй це вдалося настільки добре, що про економічне банкрутство і вчинені батьком шахрайства, які привели його до самогубства, я дізналася допіру через п’ятдесят сім років, коли ти, Каміло, підлітком взявся витягати на світ божий родинні таємниці, копаючись в минулому. Певний час через те, що батькову смерть обминали мовчанкою, я сумнівалася, що бачила ту дірку в його скроні: про серцевий напад стільки говорилося, що я в нього майже повірила. Я дуже скоро усвідомила, що це заборонена тема, і хоча раз по раз бачила нічні кошмари, зовні свого горя не виказувала — завдяки самоконтролю, якого мене навчила міс Тейлор. Я не ставила запитань, бо від матері й тіток починало віяти холодом.

Хосе Антоніо зібрав разом інших моїх братів, матір і решту жінок у домі, включно з міс Тейлор, і навпростець пояснив їм фінансову катастрофу, яка виявилася значно гіршою, ніж вони припускали. Мене туди не покликали, бо вважали, що я надто мала, щоб це зрозуміти, і приголомшена батьковим самогубством. З тяжким серцем, бо знали їх віддавна, звільнили єдиних двох служниць, які ще залишалися в спустошеному домі, де навіть здохли вівчарки і позникали коти. Решта слуг, шофер і садівники покинули нас кілька місяців тому, але Аполоніо Торо залишився, бо ми були його єдиною ріднею. Він не діставав платні, працював за дах над головою, їжу, одяг і дрібняки, що діставались йому вряди-годи.

Мої брати, вже дорослі, віддалилися, аби уникнути су­спільної ганьби, і невдовзі знайшли роботу, ставши цілком незалежними. Якщо колись у нас і був родинний дух, то його було втрачено того ранку, коли ми знайшли батька у бібліотеці. В дитинстві я не була до них дуже прив’язана, а згодом нагода зустрітися випадала нам в житті нечасто. Численний клан Дель Вальє розпався, коли мені було одинадцять років, і ти його не знав, Каміло. Єдиний, хто не покинув матір, тіток і мене, був Хосе Антоніо. Він прийняв свою роль найстаршого брата, протистояв скандалу та боргам і взяв на себе відповідальність за добробут жінок його родини.

Хосе Антоніо склав план, який попередньо обговорив лише з міс Тейлор, бо розумів, що мати і тітки, які ніколи не приймали важливих рішень, нічого не можуть запропонувати. Їй спало на думку одне практичне рішення, яке йому нелегко було прийняти, як найлогічніше, бо він жив у замкненому колі, у клані, члени якого захищали одні одних і ніхто не лишався безпричальним. Міс Тейлор народилася бідною і мислила не так зашорено, як Хосе Антоніо. Вона відкрила йому очі на те, що холодна відчуженість їхніх родичів означала приречення на остракізм. Арсеніо дель Вальє заплямував прізвище, і ми, його нащадки, за це розплачуємося. Ми ізгої.

Збувши нечисленні коштовності й фігурки зі слонової кості, які не встиг продати чи віддати у заставу наш батько, Хосе Антоніо роздобув трохи грошей, щоб вивезти нас подалі. Нам треба було починати все спочатку там, де ми могли б витрачати на прожиття мінімум, доки він не дасть раду ситуації, що склалася. Скандал також вдарив по ньому — і не лише через родинний зв’язок, але й тому, що він з юності працював разом з батьком і виглядало так, що він напряму був уплутаний в його афери. Ніхто не вірив, що мій брат на раз намагався застерегти батька проти такої небезпечної поведінки, як і в те, що той ніколи не цікавився його думкою, не слухав його порад і не вважав його авторитетом. Хосе Антоніо не найматимуть як адвоката, доки він не очистить своє ім’я, а в час економічної депресії, яка карлючила увесь знайомий світ, роботи в інших сферах він не знайде. Пропозиція міс Тейлор виїхати була найрозсудливішою.

Виявилося, що моя гувернантка вміла переборювати незгоди, як мало хто. Вона твердо вірила в те, що її убоге дитинство, сиротинець ірландських монашок і розбещеність її першого господаря були тією часткою страждань, які випали на її долю, тож нічого гіршого майбутнє вже не може їй принести. Коли вона побачила Хосе Антоніо, охопленого відчаєм після похорону батька, їй спало на думку, що найкраще буде поїхати кудись подалі від звичної обстановки — принаймні на якийсь час.

— Нам не потрібна ні чиясь злостивість, ні чиєсь співчуття, — сказала вона, невимушено зарахувавши себе до членів родини Дель Вальє, і додала, що вони можуть розраховувати на її заощадження, ту саму пачку фунтів стерлінгів, яку моя мати їй повернула і яку вона зберігала в шухляді зі спідньою білизною.

Вона точно знає, куди вони можуть поїхати, — сказала міс Тейлор, — у неї все сплановано. Хосе Антоніо вкотре попросив її вийти за нього заміж, і вона знову сказала, що ніколи цього не зробить, але не дала йому того єдиного пояснення, яке б він зрозумів: що вона вже духовно побралася з Тересою Рівас.

Поїзд довіз нас до Науелю, то була остання станція; звідти на південь їхалося повозами чи верхи, а далі морем, бо суходіл там дробиться на острови, розділені каналами та фіордами — аж до блакитних льодовиків. На пустинному пероні не було видно жодної душі — лише дерев’яний поміст, навіс із гофрованого металу і вицвіла від сонця, вітру і дощів вивіска з назвою містечка. Ми їхали багато годин, сидячи на твердих сидіннях, з кошиком із вареними яйцями, холодною куркою, хлібом і яблуками. Наприкінці дороги у вагоні залишилися лише ми, решта пасажирів зійшла на попередніх станціях.

Ми везли зі собою те, що помістилося у кілька баулів і валіз: одяг, подушки, постіль і ковдри, туалетне приладдя і те, що мало для нас сентиментальну цінність. У багажному вагоні їхали швейна машинка, бабусин годинник з маятником, мамин письмовий стіл у стилі королеви Анни, томи Enciclopedia Británica, кухонне начиння, три світильники і кілька нефритових фігурок, які моя мати невідомо чому вважала потрібними для нашого нового життя і які вдалося сховати ще до того, як кредитори переписали домашній скарб і все позабирали. Було врятовано також рояль, який перевезли у нежилу кімнату в будинку, де мешкала Тереса Рівас. Оскільки більш-менш добре грати на ньому могла лише міс Тейлор, Хосе Антоніо подарував його їй. В іншу скриню запакували аптечку тітки Пії, інструменти тітки Пілар, слоїки з консервами, вуджені окости, витримані сири, пляшки з трунками та інші делікатеси з комори для провізії, які не хотіли там залишати.

— Облиште! Ми їдемо не на безлюдний острів! — спинив тіток Хосе Антоніо, побачивши, що вони хочуть взяти з собою живих курей.

— Тут закінчується цивілізація, це індіанська територія, — сказав нам машиніст, коли ми чекали, заки Торіто і Хосе Антоніо вивантажать наші манатки на станції в Науелі.

Це аж ніяк не заспокоїло мою матір і тіток, виснажених подорожжю і наляканих майбутнім, зате піднесло дух міс Тейлор і мені. Можливо, ця Богом забута місцина виявиться цікавішою, ніж можна було сподіватися.

Ми сиділи на валізах, сховавшись від мжички під навісом і підкріплюючи тіло гарячим чаєм, яким нас частували залізничники, місцеві чоловіки, суворі й мовчазні, але гостинні, коли показалася тарадайка, яку тягли два мули. Правив нею чоловік у чорному капелюсі з широкими крисами та грубій чорній накидці. Він представився як Авель Рівас, потиснув руку Хосе Антоніо, привітався із жінками, знявши капелюха, а мене розцілував в обидві щоки. Був він середнього зросту і невизначеного віку, мав видублену негодою шкіру, жорстке сиве волосся, круглі окуляри в металевій оправі та великі руки, покручені артритом.

— Моя дочка Тереса сповістила, що ви приїдете поїздом, — сказав він і додав, що відвезе нас туди, де ми будемо жити. — Потім я повернуся за багажем, бо не можу перевантажувати мулів. Не хвилюйтеся, тут ніхто нічого не вкраде.

Цілу вічність їхали ми, наскрізь промоклі, тією чорто­пхайкою по грузькій дорозі, і це дало нам змогу оцінити, наскільки далеко ми опинилися. Хосе Антоніо їхав спереду разом з Авелем Рівасом; Пілар підтримувала мою матір, скручену черговим нападом кашлю, які ставали все частішими і довшими; тітка Пія беззвучно молилася, а я, сидячи на лавці між міс Тейлор і Торіто, вдивлялася у зарості, чекаючи на появу індіанців, про яких говорив машиніст: я уявляла їх як лютих апачів з єдиного баченого мною німого кінофільму, якоїсь заплутаної історії американського Заходу.

Науель складався з однієї вулички з доволі обшарпаними дерев’яними хатами обабіч, невеличкої крамниці, зачиненої о тій порі, єдиної цегляної будівлі, яка, за словами Авеля, мала багато призначень: то була пошта, каплиця, коли приїздив єдиний в тих краях священник, і місце, де збиралися мешканці для вирішення справи громади і для святкувань. Кудлаті пси, що ховались від дощу попід піддашшями хат, знехотя гавкали на мулів.

Мули проминули містечко, проїхали ще пів кіло­метра, потім звернули на доріжку, облямовану голими деревами і спинилися перед домом, що був схожий на інші в містечку, але просторіший. Нас вийшла зустрічати якась жінка, прикрившись великою чорною парасолею. Вона допомогла нам зійти з повозу, вітаючи нас обіймами — наче знала нас віддавна. То була Люсінда, дружина Авеля і мати Тереси Рівас — невеличка, моторна, владна і сердечна, яка не робила різниці між своїми і чужими, між людьми і тваринами. Думаю, їй тоді було під шістдесят, на що вказували лише сивина і зморшки, бо вона була жвавою та меткою — на відміну від свого чоловіка, спокійного й іноді неговіркого.

Так почався другий етап мого життя, який мої рідні на­звали Вигнанням з великої літери, а для мене то була пора відкриттів. Наступні дев’ять років я провела у тій майже безлюдній провінції на півдні країни, яка нині вабить туристів своїми краєвидами з холодними лісами, засніженими вулканами, смарагдовими озерами і повноводими річками, де кожен, прив’язавши до шворки рибальський гачок, міг за годину наловити цілий кіш пстругів, лососів і сомів. Небо пропонувало щораз інше видовище: з цілою симфонією кольорів, хмарами, які швидко гнав вітер, табунами диких гусей і поодинокими мазками кондора або орла в їхньому величному польоті. Ніч западала раптово, як чорна мантія, розшита мільйонами вогників, які я навчилася розрізняти за їхніми тради­ційними й індіан­ськими назвами.

Люсінда й Авель Ріваси були єдиними вчителями на багато кілометрів довкіл. Тереса розповіла міс Тейлор, що її батьки кілька років тому вийшли на пенсію і, покинувши містечко, де все життя вчителювали, подалися туди, де їх потребували найбільше. Вони повернулися на ферму, яка належала родині Авеля, де господарював його молодший брат Бруно. Санта-Клара була невеличким господарством, яке давало змогу забезпечити родину і обмінювати чи продавати деякі рільничі товари, мед, сири, вуджене м’ясо в сусідніх селах. Це й близько не було те зразкове велике помістя, якими володіли німецькі та французькі іммігранти. Крім головного дому, на фермі було ще декілька хаток, вуджарня, повітки з металевою ванною для щотижневого купання, піччю для випікання хліба та реманентом, свинарня та стайня, де тримали корів, коней і двох мулів.

Бруно Рівас був значно молодший за свого брата Авеля: йому було під п’ятдесят, то був чоловік від землі, працьовитий, сильний тілом і духом, як про нього казали. Він втратив дружину і дитину під час її перших пологів, які закінчилися зле, й іншого кохання не знайшов. Став серйозним і мовчазним, але залишався приязним, завжди готовим допомогти, позичити свій реманент чи мулів, віддати яйця чи молоко, яких мав задосить.

Факунда, молода індіанка з виразистим лицем, широкоплеча й дужа, як докер, працювала в його домі вже кілька років. Десь у неї був чоловік і двійко дітей, яких ростила бабця, тож бачила вона їх зрідка. Вона майстерно пекла хліб, торти і пиріжки, весь час наспівувала й обожнювала сеньйора Бруно, як вона його називала, якого бештала і балувала, як матір, хоча за віком могла бути його донькою.

Люсінда й Авель жили в одній з хаток за кілька метрів від головного дому. Бруно прийшлися до речі товариство і допомога брата та братової: справ було завжди по горло, і хоча починали працювати спозаранку, дня не вистачало. Навесні та влітку, коли роботи було найбільше, Бруно брав на допомогу пару батраків, бо Люсінда й Авель, користаючи з гарної погоди, їхали вчити дітей. Вони мандрували верхи на коні та мулі розлогим регіоном з коробками зошитів та олівців, за які платили з власної кишені, бо уряд покинув напризволяще віддалені сільські райони. Чотирирічна базова освіта була обов’язковою, але надавати її на всій території було важко: бракувало доріг, засобів і вчителів, готових поселитися в тих краях.

Приїхавши в якесь невеличке сільце, подружжя Рівасів скликали дітей дзвоником, який чіпляють коровам на шию. Залишалися на кілька днів і від рання до смеркання давали уроки, заприязнившись із місцевими селянами, які приймали їх, як посланих небом ангелів. Вони не мали змоги їм платити, але змушували взяти бодай щось: сушню, кролячі шкурки, сандалії чи плетені вироби — те, що мали. Спали Ріваси там, куди їх запрошували на нічліг, а потім мандрували далі. Перед від’їздом давали учням завдання на кілька тижнів і попереджали, що коли вертатимуть, то перевірять його, тож одного дня ті зможуть отримати сертифікат про початкову освіту. Вони мріяли про власне приміщення, де б могли вчити дітей і годувати їх гарячою стравою, бо в деяких випадках вона була б єдиною, яку ті діти їли, однак то був нездійсненний проект. Учні не могли ходити багато кілометрів пішки, щоб дістатися до школи: школа мусила їхати до них.

— Мій брат Бруно опоряджає для вас ще одну хату, яку ми тут маємо. У ній багато років ніхто не жив, але її буде облаштовано, — сказав нам Авель.

Повсідавшись довкола грубки, серця оселі, ми пили мате, типовий для півдня зелений і гіркий навар, заїдаючи його гарячими булочками, вершками і варенням з айви, які принесла нам Факунда. Надвечір прийшов Бруно, а за ним сусіди, щоб привітати нас. Вони залишали при вході промоклі накидки й заболочені чоботи, несміливо віталися і клали на стіл свої дари: слоїк повидла, смалець, загорнутий в полотняну шматину козячий сир. Обдивлялися нас із цікавістю: хтозна, що вони думали про столичних гостей з їхніми білими руками й тонкими плащами, нездатними захистити від зливи, та їхню відмінну манеру говорити. Єдиний, хто здавався їм людиною, був Торіто з його видубленими роботою ручищами, з вічним усміхом доброї людини на устах, який стояв зігнувшись, щоб не зачіпати головою сволок.

Коли звечоріло, сусіди розійшлися.

— До завтра. Факунда принесе вам свіжого хліба на сніданок, — сповістила нам Люсінда, надягаючи пончо.

І тоді ми збагнули, що Ріваси йдуть ночувати деінде, залишивши свою оселю нам.

— Лише на кілька днів, не більше. Ваш дім скоро буде готовий. Ми ремонтуємо покрівлю і треба ще встановити грубку, — пояснив Авель.

Перші дні пішли на відвідини сусідів у поближніх садибах і в Науелі — щоби представитися чи віддати візит ввічливості. Належало принести гостинця в обмін на той, що ми отримали: в нашій країні в гості з порожніми руками не ходять, а в провінції цього правила додержують строго. Слоїки моїх тіток знайшли своє призначення, хоча й не могли конкурувати із сільськими консервами. Хосе Антоніо і Торіто приєдналися до чоловіків, які ремонтували призначений для нас дім, і через тиждень ми вже розмістилися в ньому з деякими уживаними меблями, які роздобув для нас Бруно.

У цих скромних стінах, збитих із дошок, що стугоніли від вітру, письмовий стіл з черешневого дерева і годинник з маятником здавалися краденими, а лампи від Тіффані виявилися непотрібними, бо електрики не було. Не пам’ятаю, що сталося з нефритовими фігурками, гадаю, вони назавжди лишилися лежати в бавовняних сповитках. Як нас і попереджали, неможливо було вижити без великої чавунної печі, яка слугувала для приготування їжі, опалення, біля неї сушили випрану білизну і збиралися люди. І взимку і влітку в ній від світанку до ночі горіли дрова. Мої тітки, які заледве вміли заварити чай, навчилися нею користуватися, але мати навіть не намагалася: вона хиріла у кріслі чи в ліжку, виснажена кашлем і холодом.

Ми з Торіто були єдині, хто від самого початку пристосувався до обставин, інші вдавали, що це тимчасове пристановище, бо їм важко було прийняти те, що нестатки та ізольованість, які ніхто не хотів називати «бідністю», є нашою новою реальністю. Перші кілька тижнів нам, як невідчепна зараза, докучала сльота. У грозу люто завивав вітер і, здавалося, ляскав батогом по металевій покрівлі. Щодня з неба сіявся нескінченний дрібний дощ. Якщо не мжичило, то нас обкутував туман, тож ми ніколи повністю не просихали, бо сонце, яке зрідка пробивалося крізь хмари, майже не гріло. Це загострило хронічний бронхіт моєї матері.

— До мене вертаються сухоти, цей клімат мене доб’є, до весни я не дотягну, — шепотіла вона, кутаючись у ковдри і харчуючись бульйонами.

Як казали мої тітки, сільське повітря поліпшило мій характер і згладило непокірливість. У Санта-Кларі я завжди мала чим зайнятись, день злітав непомітно, переді мною було тисячі завдань і всі мені подобались. Я прикипіла душею до дядька Бруно, як одразу стала його називати, і можу запевнити, що ця любов була взаємною. Для нього я стала наче реінкарнацією його донечки, яка вмерла при народженні, а мені він замінив втраченого батька. «Не прив’язуйтесь так до малої, сеньйоре Бруно, бо одного дня вони повернуться до міста і залишать мені вас із розбитим серцем», — бурчала Факунда. Біля нього я навчилася рибалити, ставити сильця на кроликів, доїти корів, сідлати коней, вудити сири, ковбаси, окости, рибу і м’ясо в обмазаній глиною круглій шопі, де завжди тлів жар, щоб сушити продукти. Факунда мене прийняла, бо її попросив про це Бруно. Доти вона нікого не терпіла у своєму кухонному царстві, та врешті-решт навчила мене місити тісто, шукати яйця, які кури відкладали де завгодно, і готувати взимку тушковане м’ясо і яблучний пиріг, моду на який у цьому регіоні завели німці.

Нарешті прийшла весна, прояснивши краєвид і дух засланців, як ми полюбляли себе називати, коли поблизу не було нікого з Рівасів, бо це би прозвучало як образа їхньої гостинності. Пейзаж наповнився польовими квітами, плодами дерев і щебетом птахів; сонце дозволило нам поскидати пончо й чоботи, болото на дорогах висохло і ми змогли зібрати перші сезонні овочі й бджолиний мед. Хосе Антоніо і міс Тейлор прийшла пора від’їздити, як вони і збиралися з самого початку. Їхнім планом було влаштувати решту родини у Рівасів і попрощатися, бо жодне з них не могло залишатися в селі, їм треба було працювати.

Як сказала міс Тейлор, вона вирішила вернутися в столицю, де могла давати уроки англійської мови, в яких завжди були зацікавлені, хоча справжньою причиною, в якій вона не зізнавалася, було її бажання бути разом з Тересою. Кожна мить віддалік неї була втраченим життям. Зі свого боку, Хосе Антоніо мусив заробляти достатньо, щоб утримувати жінок своєї родини: вони не могли безконечно жити з ласки Рівасів. Хоча ми мали дарове житло й харчі, завжди були певні видатки — на черевики для мене, на ліки для мами тощо.

Протягом зими мій брат працював на польових роботах разом з Бруно, допомагаючи йому чим міг, але він не був створений ходити за плугом чи рубати дрова. Йому хотілося вернутися в столицю з Джозефіною, бо, можливо, наполегливістю йому вдасться завоювати її любов, і він думав це зробити в майбутньому, коли розсіється неслава Арсеніо дель Вальє.

— Ти не мусиш розплачуватися за гріхи свого батька, Хосе Антоніо. На твоєму місці я пішла би просто в Клуб Уніон, попросила подвійне віскі й зустрілася з пліткарями лицем в лице, — радила йому міс Тейлор, але вона не знала приписів нашого кола.

Треба було чекати: лише час міг стерти минулу ганьбу.

А тим часом у сезон дощів мій брат складав план. Якщо він вигорить, то Хосе Антоніо поселиться в Сакраменто, столиці провінції, і його віддалятимуть від нас лише дві години на поїзді і короткий переїзд на мулі.

Радіотелеграфіст в Науелі взявся розшукати Марко Кусановича, який пропав після того, як банк закрив лісопильню. Батько віддав її в заставу під один зі своїх кредитів, і, позаяк не зміг його виплатити, банк її конфіскував, робітників звільнив і припинив виробництво деревини, шукаючи кому її продати, але відтоді минуло більше року й устаткування вкривалося іржею. Як з’ясував Хосе Антоніо, більша частина хорватської колонії осіла в найпівденнішій провінції країни. Багато емігрантів походили із тих самих місць Центральної Європи, вони знали одне одного, родичалися між собою і кожного новоприбулого його співвітчизники зустрічали розпростертими обіймами. Хосе Антоніо припускав, що там в Марко могли бути родичі чи друзі.

Радіотелеграфіст зв’язався з Австро-угорським клубом, куди записувалися члени хорватської колонії, і через дев’ять днів Хосе Антоніо при допомозі радіо зміг поговорити з Кусановичем. Вони заледве зналися, але вистачило цієї першої розмови, яка переривалася шумами і хрипами поганого зв’язку, аби закласти підвалини того, що стане тривалою дружбою.

— Приїздіть у Сакраменто, Марко, майбутнє тут, — сказав йому мій брат, і хорват не змусив себе впрошувати.

6

У ті дні Люсінда й Авель готувалися до нової мандрівки довколишніми селами. Вони запевнили, що я знаю значно більше, ніж вони можуть навчити, тож пора мені поставити свої знання на службу ближньому. Навчили мене їздити верхи, долаючи страх, який у мене викликали ці величезні бестії з паруючими носами, і взяли за помічницю в пересувну школу. «Ми повернемося наприкінці літа», — заявили вони.

Торіто хотів приєднатися до нашої виправи, щоб захищати мене: а то чого доброго мене викрадуть індіанці, сказав він. Йому пояснили, що коли йдеться про індіанців, то усі в цих краях є метисами, за винятком чужоземних іммігрантів, які приїхали сюди з дозволу уряду, щоб колонізувати південь. Справжніх індіанців прогнали, обвівши довкола пальця: купували їхню землю за смішною ціною або, підпоївши, давали підписувати документи, яких ті не могли прочитати. Якщо це не спрацьовувало, вдавалися до сили. Після здобуття незалежності влада взялася завойовувати, інтегрувати, підкорювати «варварів» і робити з них цивілізованих людей, по можливості католиків, шляхом військової окупації та репресій. Індіанців убивали з XVI сторіччя: спочатку іспанські завойовники, а згодом кожен, хто міг це зробити безкарно. У корінного народу є причини ненавидіти чужинців загалом і уряд республіки зокрема, але вони не викрадають дівчаток, не треба їх боятися, сказали Торіто Ріваси.

— Крім того, ти мусиш залишитися, щоб допомагати Бруно і пильнувати жінок. Віолеті з нами нічого не загрожує.

Те літо, коли мені сповнилось тринадцять, я провела, проводячи уроки в сільцях і присілках, через які пролягав шлях Рівасів. Перші дні було мені несолодко: мені боліли сідниці і я скучала за мамою, міс Тейлор і тітками, та щойно я призвичаїлася до коня, пригода мені полюбилася. З Рівасами вередувати було марно, від них годі було чекати розради чи співчуття, і так я позбулася останніх слідів своїх дитячих удаваних істерик і млості. Можу з гордістю сказати, що в мене міцне здоров’я і сильний дух — це єдине, за що я не боюся.

Мандрівна школа пересувалася неквапливо, ходою мула, який віз шкільне приладдя, ковдри для сну і невеликий особистий багаж. Маршрут давав нам змогу майже завжди прибувати в населені пункти перед тим, як споночіє, та кілька разів ми ночували просто неба. Я молила падре Хуана Кіроґу, аби він порятував нас від гадів і хижих звірів, хоча мене запевнили, що змії нешкідливі, а єдиним небезпечним хижаком є пума, яка не наблизиться до вогню.

В Авеля були хворі легені, він постійно кашляв й іноді задихався, наче був при смерті. Дидактичне покликання було його другою натурою: ночі просто голого неба він використовував, щоб показувати мені сузір’я, а вдень учив мене назв флори і фауни. Люсінда знала безліч історій з фольклору і міфології, які мені не набридало слухати. «Розкажи мені ще раз як дві змії створили світ», — просила я її.

Значна частина маршруту пролягала вузькими стежками, на інших літо стерло всі сліди і ніщо не вказувало куди йти, але Ріваси не блукали, без вагань заглиблювалися в ліс і безпечно переправлялися через річки. Лише раз мій кінь послизнувся на камені й скинув мене у воду, та Авель миттю вхопив мене за одяг і витяг на інший берег. Того ж дня він дав мені перший урок плавання.

Учні були розкидані на величезній території, яку згодом я вивчила так само добре, як Ріваси, а також запам’ятала, як звати кожну дитину. Я бачила, як вони з року в рік ростуть і входять у доросле життя, оминувши сум’яття отроцтва, бо щоденні потреби не залишали простору для фантазії. Вони животіли в бідності, яка була пристойнішою, ніж у місті, та однаково були то безпросвітні злидні. Дівчата ставали матерями ще до того, як їхні тіла дозріють, а хлопці працювали на землі так само, як їхні батьки і діди, хіба що могли піти на військову службу, аби мати змогу на кілька років вирватися.

Я скоро позбулася тієї наївності, яку в мені підтримували в дитинстві. Ріваси не приховували від мене трагедії алкоголізму, побої жінок і дітей, бійки з різаниною, зґвалтування чи інцест. Дійсність дуже різнилася від того буколічного уявлення про сільське життя, яке в нас склалося по приїзді. Я зрозуміла, що і в Науелі, серед його гостинних мешканців, варто лише трохи колупнути і виявиш якусь мерзоту і порок, але Ріваси знай твердили, що причини не в притаманній людському роду злобі, а в безкультур’ї та убогості. «Ситому і вкритому легше бути великодушним альтруїстом, ніж голодному», — казали вони. Я ніколи в це не вірила, бо бачила: як зло, так і добро стрічається повсюди.

У деяких сільцях нам вдавалося зібрати разом з дюжину дітей різного віку, але часто ми зупинялися у віддалених поселеннях, де було лише троє-четверо босоногих шмаркачів; тоді ми намагалися навчити читати і писати ще й дорослих, які зазвичай не мали жодної освіти, але ці зусилля давали мізерний результат, бо якщо вони досі жили без грамоти, то могли без неї обійтися. Те саме стверджував Торіто, коли ми намагалися переконати його у перевагах письменності.

Індіанці, бідні й дискриміновані рештою населення, жили там-сям у своїх маленьких поселеннях: кілька хижок, трохи домашніх тварин і городи, де вирощували картоплю, кукурудзу та якісь овочі. Таке існування здавалося мені убогим, доки Ріваси не відкрили мені очі на те, що це інший спосіб життя: індіанці мали свою мову, релігію, власну економіку, їм не потрібні були матеріальні речі, ціновані нами. Вони були корінним народом цієї землі; чужоземці, за незначними винятками, були узурпаторами, злодіями, безчесними людьми. В Науелі індіанці були більш-менш інтегровані з рештою населення, мали дерев’яні хати, говорили іспанською мовою і працювали на роботі, яку могли знайти, та більшість жила сільськими громадами, що складалися з кількох родин, до яких Ріваси навідувалися щороку. Там нас приймали добре, попри спадкову недовіру до чужих, бо професія вчителя вважалася шляхетною. Однак Ріваси їхали не навчати, а вчитися.

Касик, міцно збитий і окоренкуватий старий з наче висіченими з каменю рисами обличчя, прийняв нас в общинному домі, простій споруді з брусів, із солом’яним дахом та стінами без вікон. Він представ у прикрасах і церемоніальних намистах, в оточенні молодих, на вигляд суворих і грізних, здорованів, дітей і псів, що сновигали туди-сюди. Ми з Люсіндою залишались надворі разом із рештою жінок, чекаючи, коли нам дозволять увійти, поки Авель дарував свої приносини: тютюн і алкоголь.

Години зо дві вони мовчки пили, позаяк не володіли мовою один одного, й відтак касик дав знак покликати жінок. Тоді Люсінда, яка трохи знала мову індіанців, при допомозі одного з молодиків, які вивчили іспанську на військовій службі, виступила в ролі тлумача. Говорили про коней, про збір урожаю, про солдатів, які стояли табором неподалік, про владу, яка раніше брала в заручники дітей касиків, а тепер робила все, щоб діти забули свою мову, свої звичаї, своїх предків і гордість.

Офіційний візит тривав кілька годин, ніхто нікуди не квапився, час вимірювався дощами, жнивами і нещастями. Я без нарікань змагалася з нудьгою, очманіла від диму від багаття, яке горіло у тій хижі без вентиляції, і налякана тим, як зухвало розглядали мене чоловіки. Нарешті, коли я вже падала з утоми, візит було завершено.

Надвечір Люсінда вела мене в хижку знахарки Яйми, куди вона йшла вивчати цілющі рослини, шкаралупи і трави, якими та жінка завжди ділилася, застерігаючи, що вони навряд чи допоможуть без відповідних чарів. Щоб потвердити це, вона промовляла заклинання і ритмічно била в шкіряний бубон з малюнками, що зображували пори року, сторони світу, небо, землю і підземний світ. «Але бубон належить роду», — пояснювала вона, тобто лише її роду: інші люди не могли його торкатися, бо були чужими. Люсінда записувала урок у зошит, нотуючи індіанські назви рослин і схематично їх замальовуючи, щоб розпізнати в природі. Опісля вона ділилася своїми нотатками з тіткою Пією, яка доповнювала свій перелік народних засобів новими компонентами. Замість магічного бубна вона прикладала свої руки, які зцілювали енергією. Тим часом я засинала на земляній долівці, обійнявшись із парою блохастих псів.

Яйма виглядала років на п’ятдесят, але казала, що пам’ятає, як іспанці, підібгавши хвоста, забралися геть і постала республіка. «І перед тим не було нічого доброго, а потім стало ще гірше», — підсумовувала вона. Якщо це правда, то їй мало би бути десь сто десять років, прикидала Люсінда, однак пощо було перечити їй: кожен вільний описувати своє життя так, як йому хочеться. Яйма ходила у звичному одязі свого народу, який раніше виготовлявся повністю з домотканого полотна, але вплив міста його змінив. Поверх довгої та просторої сукні з квітчастої тканини вона носила чорну накидку, скріплену великою шпилькою, на голові мала хустку, а ще срібну нашийницю і прикраси на чолі.

Коли мені виповнилося чотирнадцять років, вождь попросив у Авеля Ріваса моєї руки — для себе самого чи для одного зі своїх синів, аби, як він сказав, скріпити дружбу, і запропонував йому свого найкращого коня — як викуп за наречену. Авель, слова якого так-сяк переклала Люсінда, делікатно відхилив пропозицію, аргументуючи це тим, що в мене погана вдача і до того ж я є однією з його власних дружин. Касик запропонував поміняти мене на іншу жінку. Відтоді я перестала супроводжувати їх у тій частині мандрівки, аби уникнути передчасного заміжжя.

У тій пересувній школі я переконалася в тому, що завжди твердила міс Тейлор: навчаючи, вчишся сам. У вільний час я мусила готуватися до уроків під керівництвом Люсінди й Авеля і так врешті осягнула таємницю математики, і змогла вивчити тексти з національної історії та географії. Міс Тейлор навчала мене шість років, і я могла назвати в хронологічному порядку королів і королев Британської імперії, але про власну країну знала мало.

Під час одного з частих приїздів Хосе Антоніо обговорювалася можливість відправити мене в закритий Королівський британський коледж, заснований парою англійських місіонерів, що був за три години їзди поїздом. Пишна назва була дещо заголосною для закладу, який складався з одного будинку з кімнатами для дванадцяти дітей і пари місіонерів, які стали єдиними вчителями, однак він мав репутацію найкращого в тій провінції. Мене знову мало не вхопили корчі, як колись. Я заявила, що якщо мене туди відправлять, я втечу і вони вже ніколи мене не побачать.

— Тут я здобуду більше знань, аніж в будь-якій школі, — запевнила я їх так твердо, що мені повірили. Час показав, що я мала рацію.

Моє життя ділилося на два сезони: дощовий і сонячний. Зима була довгою, темною і мокрою, дні короткими, а ночі студеними, але я не нудьгувала. Я не лише доїла корів, куховарила разом з Факундою, доглядала домове птаство, свиней і кіз, прала і прасувала, а ще й вела насичене суспільне життя. Тітоньки Пія та Пілар стали душею Науеля і його околиць. Вони організовували зібрання, де грали в карти, плели, вишивали, шили на ножній швейній машинці, слухали музику, крутячи ручку грамофона, і відчитували дев’ятниці за хворих тварин, смутних людей, урожай і гарну погоду. Прихованою метою цих дев’ятниць було відбити парафіян від пасторів-євангелістів, які потроху завойовували територію країни.

Мої тітки щедро частували черешневою чи сливовою наливкою, яку вони самі готували, достатньо міцною, щоб звеселяти дух, а вони були завжди готові вислухати жалі та сповіді жінок, які приходили, коли мали вільний час або рятуючись від нудьги. На багато кілометрів довкіл був відомий дар тітки Пії зцілювати руками: їй доводилось бути дуже обачною, щоб не настроїти проти себе Яйму. До обох цілительок зверталися частіше, ніж до лікарів.

Засвітла я допомагала дядькові Бруно з тваринами чи в полі, якщо не дуже лило, а вечорами ткала чи плела на шпицях, вчилася, читала, готувала зілля з тіткою Пією, давала уроки місцевим дітям і вивчала азбуку Морзе з телеграфістом. Зрідка, коли траплявся нещасливий випадок чи пологи, мені доводилося допомагати єдиній на всю околицю медсестрі, яка мала піввіковий досвід, але її авторитет не міг зрівнятися з престижем Яйми чи тітки Пії, до яких люди зверталися в серйозних випадках.

Міс Тейлор і Тереса Рівас приїздили на кілька тижнів посеред зими, і тоді їхня весела присутність розганяла негоду. Вони казали, що є єдиними божевільними, які беруть відпустку в найгіршу на світі погоду. Привозили зі столиці новини, журнали і книжки, шкільне приладдя для Рівасів, відрізи тканин, інструменти для тітки Пілар, маленькі замовлення, які їм робили сусіди, за які вони ніколи не брали грошей, і нові платівки для грамофона. Показували нам модні танці, які викликали загальний регіт і допомагали збадьорити заціпенілі через сльоту душі. Навіть дядько Бруно брав участь у тих посиденьках з танцями та співами, зачарований своєю небогою та ірландкою. Тітка Пілар у селі змінилася: відшліфувала свої знання з механіки, змінила спідниці на штани та чоботи і змагалася зі мною за увагу дядька Бруно, в якого, на думку міс Тейлор, була закохана. Вони були майже ровесниками і мали багато спільних інтересів, тож ця думка не є абсурдною.

Цим двом чудовим жінкам, міс Тейлор і Тересі Рівас, спала на розум думка, що ми мусимо влаштувати свято для Торіто, який ніколи не справляв уродин і навіть не знав свого року народження, бо мої батьки зареєстрували його в книзі записів актів громадянського стану, коли він був уже підлітком: у свідоцтві про народження він був на дванадцять чи тринадцять років молодший, ніж насправді. Вирішили, що раз він носить прізвище Торо[3] і є головатим і дуже прямодушним, то за знаком зодіаку, мабуть, є тельцем, отже народився напевне у квітні-травні, але його день народження ми святкуватимемо, коли збиратимемось усі разом.

Дядько Бруно купив на базарі пів ягняти, щоб не різати єдину вівцю на фермі, яка була улюбленицею Торіто, а Факунда спекла бісквітний торт з вареним згущеним молоком. З допомогою дядька Бруно я змайструвала для Торіто подарунок: маленький хрестик, який я вирізьбила з дерева, де з одного боку закарбувала його ім’я, а з іншого моє, і який висів на шворці зі свинячої шкіри. Навіть якби він був золотим, Торіто не дорожив би ним більше. Він тоді повісив його собі на шию і ніколи не знімав. Я розповідаю це тобі, Каміло, бо той хрестик через багато років зіграв важливу роль.

Якщо Хосе Антоніо сповіщали заздалегідь, він намагався й собі приїхати тоді ж, коли приїздили міс Тейлор і Тереса, і знову просив ірландку руки — за звичкою. Він працював з Марко Кусановичем відносно недалеко, якщо брати по прямій лінії, але попервах, коли ще не мав контори в місті, мусив спускатися з гори непевними стежками, щоб сісти на поїзд. Ми з дядьком Бруно зустрічали його на станції і, поки не чули мама й тітки, вводили в курс родинних справ. Ми щораз більше непокоїлися через маму, яка всю зиму з її виснажливою сирістю не покидала ліжка, закутана по вуха, з гарячими пропарками з лляного насіння на грудях, занурена в постійні молитви.

На третій рік вирішили, що вона не витримає ще однієї зими, її треба було відправити в той санаторій в горах, де вона раніше не раз бувала. Хосе Антоніо вже заробляв достатньо для того, щоб це зробити. Відтоді Люсінда і тітка Пілар супроводжували хвору в поїзді, а потім в автобусі, який віз її до санаторію, де вона проводила чотири місяці, лікуючи легені та свою меланхолію. Навесні за нею їхали, і вона поверталася, достатньо окріпнувши, щоб ще трохи пожити. Через цю тривалу відсутність і тому що я бачила її майже завжди нездатною вести нормальне життя, мої спогади про маму не такі ясні, як про інших людей, серед яких я виросла: моїх тіток, Торіто, міс Тейлор і Рівасів. Її стан вічно хворої є причиною мого міцного здоров’я: аби не йти її стопами, я жила, гордо не зважаючи на ті болячки, які мені докучали. І так збагнула, що загалом вони проходять самі, якщо я не звертаю на них уваги і даю час природі.

Навесні та влітку на фермі Рівасів не відпочивали. Більшу частину літньої пори я їздила зі школою Абеля й Люсінди, але також проводила час у Санта-Кларі, допомагаючи іншим. Вони збирали овочі, зелень і фрукти, варили консерви в герметичних слоїках, робили солодощі, варення та сири з коров’ячого, козячого й овечого молока, вудили м’ясо та рибу. А ще це була пора, коли в домашніх тварин з’являвся приплід, для мене — минуща радість, бо я годувала малят з пляшечки з пипкою і давала їм імена, та щойно я до них прив’язувалася, їх продавали чи різали і мені доводилось їх забувати.

Коли надходив день колоти свиню, дядько Бруно й Торіто бралися це робити в одній із шопок, та як би далеко я не ховалась, однаково могла чути несамовитий зойк тварини. Потім Факунда і тітка Пілар, по лікті в крові, готували ковбаси, шинки, полядвиці й салямі, які я з легким серцем уминала. Кілька разів упродовж свого життя я поривалася стати вегетаріанкою, Каміло, але воля мене підводить.

Так минули роки мого отроцтва, період Вигнання, який я згадую як найсвітліший у моєму житті. То були спокійні та наповнені роки, коли я віддавалася простій сільській роботі та навчанню дітей разом з Рівасами. Я багато читала, бо міс Тейлор надсилала мені зі столиці книжки, і ми їх обговорювали в нашому листуванні чи тоді, коли вона приїздила на ферму у відпустку. З Люсіндою та Авелем ми також обмінювалися ідеями та книжками, які відкривали мені нові горизонти. Мені змалку було ясно, що моя мати й тітки належать до минулої епохи, їх не цікавив ні зовнішній світ, ні будь-що, що могло потрясти їхні переконання, але я навчилася їх поважати.

Наш дім був маленький, і жили ми тісно; я ніколи не була сама, та коли мені виповнилося шістнадцять років, отримала подарунок — хижку за кілька метрів від головного дому, яку Торіто, тітка Пілар і дядько Бруно спорудили в одну мить, а я охрестила Пахарерою[4], бо вона, з її шестикутною формою і стельовим вікном, на неї подобала. Там я мала місце, щоб усамітнитися, і особистий простір, щоб вчитися, читати, готуватися до уроків і мріяти віддалік безнастанного родинного гамору. Я й далі ночувала в хаті разом з мамою і тітками на матраці, який щоночі стелила біля грубки, а зранку прибирала: останнє, чого я бажала, це лишитись у Пахарері сам-на-сам із жахіттями потемків.

Із дядьком Бруно я тішилася диву життя в кожному ціпятку, яке вилуплювалося з яйця, і в кожному помідорі, який потрапляв з городу на стіл; з ним я навчилася уважно спостерігати і слухати, орієнтуватися в лісі, плавати в річках та озерах, розпалювати багаття без сірників, з насолодою вгризатися зубами в м’якуш сочистого кавуна і приймати неминучу печаль прощання з людьми і тваринами, бо — як він стверджував — життя без смерті не буває.

Позаяк у мене не було компанії ровесників, бо я водилася з дорослими й дітьми, які мене оточували, то не мала з ким себе порівнювати і не пережила страшенного сум’яття отроцтва: я попросту перейшла з одного стану в інший, не зауваживши цього. Й так само оминула романтичні химери, такі нормальні в тому віці, бо хлопців, які б мене надихали, не було. Крім того касика, який намагався обміняти мене на коня, ніхто не вважав мене жінкою — я була дівчам, названою небогою Бруно Ріваса.

Від нестерпної дитини, якою я була, майже нічого не лишилося. Міс Тейлор, яка запізнала мене, коли я бризкала слиною від люті та потрясала стіни своїм ревом, казала, що село і життя з Рівасами зробили більше, ніж уся та освіта, яку вона змогла мені дати: доїння корів мало більшу дидактичну цінність, ніж запам’ятовування списку покійних королів, запевняла вона. Фізична праця та контактування з природою дали мені те, чого б я не дістала в жодній школі — як я й пророкувала, коли мене хотіли віддати в закриту школу англійських місіонерів.

Єдині два фото, які я маю з тієї пори, посвідчують, що в шістнадцять років я була гарною; було б удаваною скромністю це заперечувати, однак я цього не знала, бо в моїй родині та поміж тамтешніх людей користі з цього було мало. Ніхто мені про це не казав, а єдине дзеркало в домі заледве слугувало мені для того, щоб зачесатися. Мої чорні очі — то була помилка природи, бо я дуже бліда і ті маслинові зіниці мені не пасували, а густу гриву темного й лискучого волосся я заплітала в косу і мила мильною піною з кори місцевого дерева. Мої руки, з довгими пальцями і тонкими зап’ястями, були дуже попсовані роботою в полі і пранням з лугом, то були руки пралі, як казала міс Тейлор, яка знала це з власного досвіду, набутого в сиротинці в Ірландії. Я носила одяг, пошитий моїми тітками, думаючи про його практичність, а не про моду: на щодень — полотняні штани й сорочку і черевики зі свинячої шкіри на дерев’яній підошві, на вихід — просту перкалеву сукню з мереживним комірцем і перламутровими ґудзиками.

Досі я мало розповідала тобі про Аполоніо Торо, незабутнього Торіто, який заслуговує на данину пам’яті, бо супроводив мене довгі роки за життя і не покидає й після смерті. Думаю, він народився з деякими генетичними відхиленнями, бо ні на кого не був схожий. Насамперед він був велетнем у нашій країні, де люди раніше були коротунами; зараз ні, тепер молоді покоління на голову вищі за своїх дідусів і бабусь. Бувши таким здоровилом, він рухався з повільністю товстошкірих, і це посилювало його подобу небезпечного гевала, яка цілком суперечила його справжній смирній натурі. Своїми волохатими руками він міг би задушити пуму, але коли з нього глузували, як іноді бувало, він не боронився — наче був цілком свідомий своєї сили і відмовлявся застосовувати її супроти інших. Він мав вузьке чоло, маленькі й глибоко посаджені очі, випнуту щелепу і завжди напіввідкритий рот.

Якось на базарі кілька хлопчаків оточили його на безпечній віддалі, горланячи «недоумок!», «ідіот!» і шпурляючи в нього каміння. Торіто, з розсіченою бровою і залитим кров’ю обличчям, спокійно це терпів, не намагаючись захиститися. Зібралося невеличке коло роззяв, коли надійшов дядько Бруно, приваблений бучею, і розлючений, відігнав напасників. «Той горила на нас напав!», «його треба замкнути!» — верещали вони, однак відступили і врешті втекли, вигукуючи образи.

Я бачу, як він сидить на лавці, бо стільці були для нього замалі, подалі від грубки, бо йому завжди було жарко, і ножем вирізає з дерева якесь звірятко для дітей, які приходили до нас, приваблені печивом Факунди. Ті самі діти, які попервах його страшенно боялися, невдовзі ходили за ним хвостом. Ми, жінки, спали в хаті, але він потребував багато повітря, тож коли не падав дощ, Торіто вкладався на призьбі, накрившись пончо. Ми казали, що він спить із розплющеними очима, завжди на чатах. Не раз я опинялася в нього на руках, коли будилася від кошмару. Торіто чув мої крики, прибігав раніше за всіх і колисав мене, мов немовля, наспівуючи «спи, маленька, баю-бай, не повернеться бабай».

У селі Торіто знайшов своє місце у цьому світі. Думаю, він розумів мову тварин і рослин: умів заспокоїти норовистого коня щось йому шепочучи, або ж підняти вруна на нивах граючи на губній гармоніці. Передбачав зміни погоди задовго до появи прикмет, які знав дядько Бруно. Незграбний і неповороткий чолов’яга, яким він був у місті, на природі перетворився на витончене створіння з антеною, що вловлювала його оточення й емоції людей.

Час від часу він зникав. Ми знали, що він кудись вирушає, бо міняв підошви на чоботях, збирав докупи сокиру, ніж і наваху, вудочку, матеріал для силець і провізію, яку давала йому Факунда, а вона ставилась до нього з такою ж буркотливою і владною прихильністю, що й до дядька Бруно. Торіто ув’язував усе це в ковдру і закидав клунок на спину, перехрещуючи мотузки на грудях. Коротко прощався і йшов собі пішки. Їхати верхи він відмовлявся: казав, що надто важкий для спини коня чи мула. Пропадав на кілька тижнів і вертався худий, зарослий, обсмалений сонцем і щасливий. Ми запитували його, куди ж він ходив, і відповідь завжди була одна: пізнавав. Це слово охоплювало непролазні хащі субполярних лісів, вулкани й вершини кордільєр, ущелини та круті перевали природного кордону, бурхливі річки, пінисті водоспади, озерця, сховані поміж скель, а ще містило в собі провідників, які знали місцевість як свої п’ять пальців, пастухів і мисливців, а також індіанців, які його поважали і прозвали Кайлом за його велетенський зріст. Серед тих людей Торіто не був сільським дурником, він був мудрим велетнем.

Якось у суботу, наприкінці осені, один з робітників найближчого маєтку, який побачив мене на родео, приїхав до Рівасів — буцімто купити кілька свиней; я й не підозрювала, що він приїхав через мене. Пригадую, що був то неголений бундючний тип з командним голосом, який розмовляв з нами, не злазячи з сідла. Поросята були ще крихітні, і дядько Бруно сказав йому повертатися за два місяці, та позаяк той ще якийсь час вів балачку, запросив його у дім прополоскати горло. Я подала їм яблучну чічу і повернулась, аби піти геть, але чоловік спинив мене цоканням язика, наче пса.

— Куди йдеш, крале? — сказав він.

Дядько Бруно підвівся — радше здивований, ніж розгніваний, бо ми не звикли до такого нахабства — і наказав мені йти до матері, а сам тим часом намагався спровадити незнайомця.

У суботу надвечір я купалася. У повітці Факунда й Торіто розводили вогонь під велетенським казаном, гріли воду і наливали її у дерев’яний шаплик. Торіто опускав завісу з брезенту, яка слугувала дверима, і йшов геть, а Факунда допомагала мені мити голову і розтирала мене, доки я не починала пашіти і сяяти. То був тривалий і чуттєвий ритуал — гаряча вода і холодне надвечірнє повітря, піна з кори дерева у волоссі, жорстка губка на шкірі, чисті пахощі листя м’яти й базиліку, які Факунда вимочувала у ванні. Потім я витиралася шматтям, бо рушників у нас не було, і Факунда розчісувала мені волосся. Те саме я проробляла з нею, Люсіндою і моїми тітками. Мою маму ми мили по частинах, аби не застудити. Чоловіки милися у цебрах з холодною водою або в річці.

Уже сутеніло, коли я попрощалася з Факундою і пішла до нашого дому, в нічній сорочці і теплому халаті, щоб розділити з тітками піалу бульйону і хліб із сиром, з яких складалася наша звична вечеря. Раптом я знову почула те цокання язиком, яке кілька годин тому видав той чоловік, і заки я спромоглася відреагувати, він уже стояв переді мною.

— Куди йдеш, крале? — повторив він нахабно.

З відстані у кілька кроків було чути, що він п’яний. Не знаю, яке в нього було про мене уявлення: може, він думав, що я служниця Рівасів, хтось незначний, ким можна скористатися. Я хотіла метнутися в дім, але він заступив мені дорогу і навалився на мене, схопив рукою за шию, а іншою затулив мені рота.

— Будеш кричати — уб’ю, в мене є ніж, — прошипів він, ковтаючи слова, і вдарив мене коліном у живіт, аж я зігнулася навпіл.

Він поволік мене до Пахарери, штовхнув ногою двері — і я опинилася в абсолютно темній хижці. Пахарера стояла близько від дому, і якби я закричала, мене би хтось почув, але через страх я не могла думати. Він, не випускаючи, повалив мене долі, і я відчула, як вдарилася головою об дощану підлогу. Вільною рукою він намагався задерти на мені сорочку і стягнути труси, поки я слабо пручалася, придавлена його вагою. Його мозолиста рука затуляла мені рот і частину носа, мені бракувало повітря, я задихалася. Я роздряпала йому руку, намагаючись звільнитися — ковтнути повітря було доконечнішою потребою, ніж захиститися.

Не пам’ятаю, що було потім, мабуть, я знепритомніла чи радше травма назавжди стерла спогад про той брутальний випадок. Можливо, Торіто, побачивши, що мене довго нема, пішов мене шукати і, либонь, щось почув, бо попростував до Пахарери, вхопив того чоловіка своїми ручищами і стягнув його з мене, перш ніж той мене зґвалтував. Згодом мені про це розповіли тітоньки й додали, що Торіто відтарабанив його до воріт Санта-Клари і кинув, як мішок картоплі, посеред дороги, давши на прощання копняка.

Через два дні прийшла поліція, розпитуючи околичних людей. Рибалки в очеретах на віддалі два кілометри знайшли труп чоловіка, що звався Паскуаль Фрейре, управителя сусіднього маєтку, власниками якого були Моро. Його легко було опізнати, бо в околиці його добре знали: у нього була лиха слава п’яниці й задири і він не раз мав проблеми із законом. Розумним поясненням було те, що Фрейре був п’яний і втопився, але хтось розпанахав йому шию. Поліціянти нічого не вивідали: насправді своє розслідування вони вели без жодного ентузіазму і невдовзі пішли собі.

Хто доніс на Торіто? Я ніколи цього не дізнаюсь, як і того, чи був він винен у смерті того чоловіка. Його забрали наприкінці тижня і посадили під замок в Науелі, чекаючи наказу перевезти у Сакраменто. Ми відразу ж дали знати Хосе Антоніо, і той наступного дня сів у перший же поїзд. Тим часом троє Рівасів дали свідчення, що Аполоніо Торо є мирною людиною, яка ніколи не виявляла схильності до насильства, як це могли посвідчити багато людей, особливо діти. Вони добилися лише того, що його не відвезли у Сакраменто того самого дня, і таким чином мій брат встиг приїхати.

Хосе Антоніо майже покинув адвокатську практику, але скромні місцеві поліціянти, які заледве вміли читати, цього не знали. Він заявився у буцегарню, що була всього-на-всього хатиною з кліткою для в’язнів, у капелюсі і при краватці, із чорним портфелем, порожнім, але вражаючим, і заговорив з ними обуреним тоном ображеного короля. Оглушив їх юридичним жаргоном і, налякавши до смерті, сунув їм кілька купюр, щоб відшкодувати їм клопоти. Вони відпустили затриманого, попередивши, що будуть за ним наглядати. Торіто повернувся додому у фургончику дядька Бруно, і довелося допомагати йому злізти з нього, бо його побили на квасне ябко.

Ніхто ні з нашої родини, ні з Рівасів ні про що його не розпитував. Факунда з усіх сил намагалася його втішити своїми смаколиками, водночас тітка Пія разом зі своєю суперницею Яймою його лікувала. Торіто мочився кров’ю, бо йому ушкодили нирки, і мав стільки зламаних ребер, що заледве міг вдихати повітря. Я від нього не відходила, мене мучила вина, бо він врятував мене, ризикуючи своєю свободою, а може, й життям, та коли я хотіла йому подякувати, він повторив те, що вже казав поліцейським, коли ті розпитували його про Паскуаля Фрейре:

— Того мерця я не знав.

На думку Хосе Антоніо, тлумачити це можна було по-різному.